Освіта та наука України в ХХ – ХХІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України НТУУ КПІ

Реферат

з історії України

Освіта та наука України в ХХ - ХХІ століття

Підготував студент

1 курсу ММІФ ІМ-81

Плахтій Артур Миколайович

Науковий керівник:

Доцент Лисенко С.І.

Київ-2008Вступ

Сфери науки та освіти завжди були важливою частиною життя держави і соціуму в цілому. Вони входять до усіх інших функціональних апаратів і активно взаємодіють із політикою, економікою - тобто з важелями управління країною. Наука та освіта - це індикатори рівня розвитку певного суспільства, і його представлення на світовій арені взагалі. Отже тема освіти та науки є актуальною для її розгляду.

Питання розвитку науки та освіти в Україні вивчали безпосередньо такі науковці як Г.Добров - автор монографії «Наука про науку», С.В.Юхимчук, М.Б.Хазін - автори монографії «Місце освіти і науки України у світовому товаристві».

1. Освіта та наука України 1917 - 1920 рр.

1.1 Умови розвитку культури

Визвольна боротьба українського народу 1917 - 1921 рр. відкрила нову сторінку в історії культури. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя. Разом з тим жорстока класова і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх соціальних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей і формувала складну і суперечливу культурно-ідеологічну обстановку.

Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, у тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всіляко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужим, а то й непримиренно ворожим до інших. Усе це деформувало природний хід культурних процесів, приглушуючи органічно властиві їм загальнолюдські, гуманістичні тенденції, висуваючи на передній план вузькокласові, скоро-минущі, кон'юнктурні. У суспільстві панувала нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала свою престижність, а інтелігенція -- традиційні джерела існування.

Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвою голоду; надмірна політизація штовхала її представників в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви. Ось чому втрати освічених людей в 1917-1921 рр. були надзвичайно великі. Тисячі висококваліфікованих фахівців, учених, діячів культури емігрували за кордон. Проте інтелігенція інтенсивно поповнювалася за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідних, властивих лише цій історичній добі, проявів і форм.

«Просвіти»

Зусиллями української інтелігенції після Лютневої революції 1917 р. поширювалися національні культурно-освітні організації - «Просвіти», які найбільш активно діяли серед сільського населення. «Просвіти» організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. У роботі «Просвіт» охоче брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори. Завдяки діяльності «Просвіт» багато українців уперше дізналося про славне минуле свого народу, його боротьбу за національне й соціальне визволення, прилучалося до скарбниці вітчизняної і світової культури. «Просвітяни» охоче виступали перед масовою аудиторією, на мітингах, святкуваннях ювілеїв, пам'ятних дат, клопоталися про організацію українських шкір та гімназій. У квітні й вересні 1917 р. у Києві відбулися просвітянські з'їзди, які сприяли консолідації «Просвіт». На початку осені в Україні діяли 952 культурно-освітні установи «Просвіти».

З часом під впливом бурхливих подій, цілеспрямованої діяльності політичних партій робота «Просвіт» стала набувати більш виразного політичного характеру. Вони дедалі частіше згуртовували людей, виходячи з їхніх бажань служити справі будівництва незалежної української держави, не обмежуючись лише культурно-освітньою роботою. «Просвіти» залучали до визвольної боротьби тисячі раніше байдужих до національної справи українців.

ЦК КП(б)У, місцеві більшовицькі комітети, спираючись на підконтрольні їм органи влади, висували своїх представників до керівництва «Просвіт». Оголошувалося, що заможне селянство, поміщики й фабриканти не мають права брати участь у роботі «Просвіт». Відкрито ставилося завдання перетворити «Просвіти» на ідеологізовані заклади, знаряддя комуністичного виховання, «підвищення класової самосвідомості трудящого населення». У липні 1920 р. було вироблено зразковий статут «Просвіт», який визначив комуністичний характер їхньої діяльності. На той час число «Просвіт» уже перевищувало 1500 і продовжувало зростати. У червні 1921 р. їх було вже 4227. Однак перебудувати діяльність «Просвіт» виявилося неможливим, і тоді більшовики в 1921 р. пішли на знищення цих національних культурно-освітніх організацій.

1.2 «Більшовизація» культурно-освітньої діяльності

Народний секретаріат освіти України видав розпорядження місцевим радам «Про введення контролю над діяльністю кінематографів і театрів», у якому зазначалося, що «всі кінематографи і театри служать, як і школи, народній освіті», що треба «закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської влади у цій галузі». Пізніше, в умовах громадянської війни були націоналізовані й поставлені під контроль відповідних державних установ кінематографи, театри, бібліотеки, музеї та інші культурні і мистецькі установи.

Протягом громадянської війни склалася ціла система культурно-освітніх закладів, пристосована для проведення політичної лінії правлячої більшовицької партії. Цю роботу координував утворений на початку 1919 р. Народний комісаріат агітації і пропаганди, який спочатку очолював Артем (Ф. Сер-геев), а пізніше відома більшовичка з Росії - О. Коллонтай. Політико-освітньою роботою займався також позашкільний відділ Наркомату освіти УСРР. Під контролем цих органів працювала густа мережа закладів комуністичного спрямування -- клуби, народні будинки, бібліотеки, хати-читальні, сільбуди тощо. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 15 тис. культурно-освітніх закладів. Прагнучи якнайширше охопити своїм впливом населення, особливо селянство, більшовики створювали мобільні засоби політичної агітації - агітпоїзди, агітмайдан-чики, агітпароплави, колективи яких організовували лекції, концерти, мітинги, друкували та розповсюджували брошури, листівки, газети, політичні плакати.

Більшовики не мали собі рівних в агітаційній роботі. Але ця робота, забезпечуючи ідеологічний вплив на маси, вносила в свідомість народу політизовані сурогати і мало сприяла підвищенню його культурного рівня.

1.3 Стан загально-освітньої школи

Велика заслуга Центральної Ради полягала в тому, що вона розгорнула будівництво української школи. За короткий час на приватні й громадські кошти було засновано 53 українські гімназії, укладено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи.

Більшовики прагнули будувати принципово нову школу, від-кидаючи як дореволюційний досвід, так і надбання Центральної Ради. В деяких місцях нова влада починала діяльність із переслідування вчителів українознавчих дисциплін. На чолі перетворень у галузі освіти кінця 1917 - початку 1918 р. стояв Народний секретаріат освіти, керований В. Затонським. Свою діяльність секретаріат будував на підставі розпоряджень і декретів, що видавалися центральною владою Росії. Згідно з цими вказівками навчальні плани піддавалися кардинальній переробці. Історію, літературу, інші гуманітарні дисципліни пропонувалося викладати на засадах ідей соціалізму. Скасовувалося викладання Закону Божого.

У період гетьманату тривала українізація шкільної справи. Прагнучи уникнути конфліктів із батьківськими комітетами, Міністерство народної освіти утримувалося від реорганізації російських шкіл, в них лише вводились українська мова, історія і географія України як обов'язкові предмети. Українською мовою було видрукувано декілька мільйонів підручників. Наприкінці врядування гетьмана в Україні діяло 150 українських гімназій. Враховуючи, що справа українізації шкіл, особливо початкових, найбільше гальмувалася за відсутності кваліфікованих педагогів, Міністерство народної освіти приділило увагу впровадженню вивчення української мови в учительських семінаріях.

За доби Директорії українізація школи провадилася ще інтенсивніше, але в зв'язку зі швидким перебігом політичних подій закріпити її результати не вдалося.

1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу звертала на соціальне реформування школи, підпорядкування її завданням «комуністичного виховання».

У липні 1919 Р- Раднарком УСРР схвалив «Положення про єдину трудову школу Української СРР», за яким у республіці впроваджувалося безплатне навчання і обов'язковість його для всіх дітей віком від 7 до 16 років. Уряд УСРР старанно копіював відповідні акти у галузі народної освіти в Росії, у тому числі й очевидне безглуздя: положення про перетворення школи на «самообслуговуючу школу-комуну, яка ґрунтується на вільному вихованні». Передбачалося також скасування п'ятибальної системи в оцінці знань учнів. Ці сумнівні нововведення були навіяні загальною політичною обстановкою, впровадженням «военно-комуністичних» начал у всі форми суспільного життя.

Викладачі України, зокрема об'єднані у Всеукраїнській вчительській спілці -- організації, яка виникла 1917 р. і перебувала під впливом боротьбистів, - негативно реагували на реформи радянської влади в шкільній справі. Тому в лютому 1920 р. спілку було розпущено, а вчителів республіки включили до Всеросійської спілки працівників освіти, яка перебувала під повним контролем більшовиків.

У 1920 р. зроблено нову спробу створити життєздатну радянську систему народної освіти. Усі нижчі й середні державні, громадські й приватні школи України реорганізовувалися в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу, що мала два ступені: 1-4 класи та 5-7 класи. Після закінчення семирічки випускники могли продовжувати навчання у середніх професійно-технічних школах. Того ж року радянська влада нарешті розгорнула кампанію впровадження в школах УСРР української мови.

Незважаючи на складні умови воєнного часу, в народній освіті України 1917-1920 рр. відбулися позитивні зрушення. Наприкінці 1920 р., згідно з офіційними даними, в Україні налічувалося 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл -- дещо більше, ніж напередодні революції. За ці роки обліковий склад учнів зріс з 1,7 до 2,25 млн. Однак близько 1 млн дітей усе ще залишалося поза школою, а сотні тисяч записаних у відповідні класи, за умов голоду і розрухи, не відвідували заняття. Чимало шкіл не були готові до роботи і через деякий час закривалися. У 1920 р. майже всі шкільні приміщення потребували невідкладного ремонту, але на це не було коштів.

1.4 Заходи щодо ліквідації неписьменності дорослих

У грудні 1919 р. В. Ленін підписав декрет «Про ліквідацію неписьменності серед населення РСФРР», який передбачав: «З метою надання всьому населенню республіки можливості свідомої участі в політичному житті... все населення республіки віком від 8 до 50 років, що не вміє читати, писати, зобов'язане вчитися грамоти рідною чи російською мовою за бажанням». Робочий день тих, хто навчався в школах для неписьменних, скорочувався на 2 години зі збереженням заробітної плати. Відповідно до цього декрету розгорнулася робота в Україні. В серпні 1920 р. була утворена Республіканська комісія по боротьбі з неписьменністю, яку очолив голова ВУЦВК Г. Петровський. На місцях утворювалися губернські, повітові й волосні комісії. Наркомат освіти і губернські відділи народної освіти видавали підручники, розробляли програми для лікнепів. У 1920 р. в Україні діяло близько 7 тис. таких шкіл і гуртків, де навчалося понад 200 тис. чоловік. Частина неписьменних опановувала грамоту самостійно.

Результати роботи щодо ліквідації неписьменності підсумовано демографічним переписом 1920 р. Якщо до революції серед жителів України налічувалося 27,9% письменних, то наприкінці 1920 р. - вже понад третину.

Це було значне досягнення радянської влади, якого вона добилася за виключно складних обставин війни й економічної розрухи. Перед сотнями тисяч трудящих, які до революції були приречені на неписьменність, відкривався шлях до оволодіння надбаннями цивілізації.

Але переоцінювати ці результати також немає підстав. Навчившись читати й писати, робітник чи селянин дуже рідко ставав постійним відвідувачем бібліотеки, музею чи театру. Він був не в змозі незалежно й критично оцінювати культурну спадщину, сучасні події, тож залишався, як і раніше, об'єктом політичних маніпуляцій з боку носіїв різноманітних, часто ворожих йому станових інтересів і сил.

1.5 Процеси у вищій школі

Центральна Рада опрацювала план заснування вузів з українською мовою викладання. Частково він був реалізований за гетьманату. 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрився перший державний український університет у Києві, 22 жовтня -- другий український університет у Кам'янці-Подільському. Українські університети планувалося заснувати і в інших містах України. У Полтаві зусиллями місцевого земства і «Просвіти» було засновано історично-філологічний факультет майбутнього Українського університету. наука техніка україна

В умовах більшовицької влади розгорнулася революційна ломка системи вищої освіти. Більшість викладачів і студентів вузів насторожено, а часом і вороже зустріла нову владу й не мала намірів брати участь у перетвореннях, очолюваних комуністами, їхні симпатії були на боці антибільшовицьких сил. Чимало їх брало участь у боротьбі з більшовиками, загинуло в роки війни або опинилося в еміграції. Ця обставина ускладнила становище більшовиків, бо створення нового ладу, налагодження економічного життя доводилося вести без підтримки висококваліфікованих спеціалістів. У цій ситуації розпочалася боротьба за вищу школу. В березні 1919 р. уряд УСРР за прикладом РСФРР видав декрет про нові правила прийому до вузів. Оголошувалося, що в першу чергу прийматимуться представники робітничого класу і трудового селянства. Для них вступні іспити скасовувались, а документи про закінчення середньої школи не вимагалися. Було скасовано також плату за навчання, а студентів забезпечували стипендією.

Для звуження впливу старої професури, викладачів і анти-більшовицьки налаштованого студентства було реорганізовано управління вищою школою. Вводилася посада комісара вузу, що призначався наркомом освіти. До факультетських рад включалися представники студентства, кількість яких у радах дорівнювала кількості викладачів. Від автономії вузів нічого не залишилось. Університети в Україні взагалі були ліквідовані, а на їхній основі утворювалися галузеві навчальні заклади, зокрема інститути народної освіти.

Щоб готувати робітничу і селянську молодь до навчання в вузах, у 1920 р. було відкрито робітничі факультети (робітфаки).

Наприкінці 1920 р. в Україні працювало 38 вузів, у яких навчалось 57 тис. студентів. Це було значно більше, ніж до революції. Крім того, існувала мережа середніх навчальних закладів, вона налічувала 665 профшкіл і 13 робітфаків, у яких навчалося понад 60 тис. студентів. Однак таке збільшення чисельності вищих і середніх спеціальних навчальних закладів супроводжувалося погіршенням якісних показників роботи. Вузи і середні навчальні заклади мали слабку матеріальну базу. Викладацький склад поповнювався за рахунок недостатньо освічених, нерідко випадкових людей, які не мали досвіду роботи в спеціальних навчальних закладах. І хоча серед прийнятих до вузів у ці роки було чимало талановитих молодих людей, які пізніше стали видатними вченими, інженерами, діячами культури, загальний рівень підготовки більшості вступників, особливо зарахованих у 1919 і 1920 рр., був надзвичайно слабким. Часто єдиним їхнім «достоїнством» було робітниче чи селянське походження. В умовах голоду й розрухи їм доводилося більше думати про виживання, ніж про навчання.

1.6 Стан науки, утворення Української академії наук

Складності революційного часу відбились і настані науки в Україні. Але у ці роки в її вузах науково-дослідних центрах продовжували працювати видатні вчені - хімік Л. Писаржев-ський, біохімік О. Палладій, мостобудівник-новатор Є. Патон, філолог, історик і сходознавець А. Кримський, історики Д. Ба-галій, В. Бузескул, гідромеханік Г. Проскура, один із засновників вітчизняної школи газотурбобудування В. Маковський, математики Д.Граве і М.Кравчук та багато інших.

Разом з тим частина вчених, особливо тих, які активно включилися в політичну боротьбу, змушена була залишити Україну, рятуючись від переслідувань і голодної смерті. Багато з них продовжували наукову роботу в еміграції.

Революція надала можливість втілити в життя мрію кількох поколінь українських учених -- створити національну Академію наук. Улітку 1918 р., за гетьманату, з числа видатних учених була організована Комісія зі створення Української академії наук (УАН).

Розробка концепції УАН виявила розбіжності у підході різних груп учених до питання про характер і завдання всеукраїнського наукового центру. Українознавчі М. Грушевський, Д. Багалій, М. Василенко та інші бачили майбутню Академію найвищою науковою інституцією, що має за мету, крім загаль-нонаукових завдань, всебічне вивчення української культури і української мови, сучасності й минулого України та її сусідів. Робота нової Академії мала стати важливим чинником у пробудженні української національної самосвідомості.

Ці наміри українознавців не дістали підтримки всіх учених. Видатний природознавець зі світовим іменем академік В. Вернадський, який до Лютневої революції працював у Петербурзі та Москві, а в 1917 р. переїхав до України й активно включився в розбудову УАН, віддавав пріоритет точним наукам і сподівався запросити з Росії групу талановитих учених, які з часом «зукраїнізуються» і створять ядро нової Академії. Що ж до українських учених, то ставлення до них В. Вернадський сформулював у своєму щоденнику так: «На Україні для мене два ^кримський"™ завдання: 1. Об'єднати українців, які пра- неодмінний цюють для українського відродження, але секретар УАН люблять російську культуру, що їм також рідна, і 2. Зберегти зв'язок усіх учених і науково-навчальних закладів з російською культурою і аналогічною російською організацією...».

Гетьман запропонував пост президента Академії М. Грушев-ському, але той відмовився. Очолив найвищий науковий заклад України В. Вернадський.

Урочисте відкриття Української академії наук відбулося 24 листопада 1918 р. Першими дійсними членами (академіками) були призначені В. Вернадський (президент), А. Кримський (неодмінний секретар), Д. Багалій, М. Кащенко, В. Косинський, О. Левицький, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, Ф. Тарановсь-кий, С. Тимошенко, М. Туган-Барановський, П. Тутковський. Свого часу в Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка та Українському науковому товаристві у Києві активно працювала частина цих учених. Своєю подвижницькою діяльністю вони багато у чому підготували створення Академії наук. За радянської влади УАН продовжувала діяти, але склад її дещо змінився: деякі видатні учені-академіки опинилися в еміграції.

Академія наук включала три структурних відділи: історично-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. При УАН діяла Національна бібліотека. Під керівництвом академіка В. Вернадського працювала Комісія з вивчення природних багатств України. В 1919--1920 рр. учені Академії наук розробили найновіші правила українського правопису. Розпочалось академічне видання творів Т. Шевченка та І. Франка.

2. Українська академія наук у міжвоєнний період

2.1 Українська академія наук: довоєнний період

1934 року внаслідок реорганізації відділи були фактично ліквідовані, і ВУАН стала асоціацією галузевих інститутів (36 структурних одиниць); її підпорядкували Раді Народних Комісарів УСРР. Відтоді на перше місце в діяльності ВУАН висунулися математика, техніка й природознавчі науки. Був значно поповнений склад академії новообраними дійсними членами і член-кореспондентами. У лютому 1936 ВУАН перейменували в АН УСРР. РНК УРСР затвердила новий статут АН УРСР, за яким вищим органом академії стали Загальні збори, основними осередками науково-дослідної роботи-- її наукові інститути. Після перейменування Академія стала не національною, а територіальною науковою установою. Її знову поділено на три відділи: Суспільних Наук, Математично-Природничий і Технічний. Того ж року ліквідовано Всеукр. Асоціацію Марксо-Ленінських Інститутів, а її інститути передано до АН. Тоді ж із наркомосвіти передали у підпорядкування президії ВУАН інститути фізики, ботаніки, мікробіології та епідеміології, біохімії, геології, водного господарства, а також створено нові інститути: електрозварювання, гірничої механіки, хімічної технології, клінічної фізіології; раду з вивчення продуктивних сил УСРР, геофізичну обсерваторію. У 1935 ВУАН передано Дніпропетровський інститут фізичної хімії.

1938 року Другий відділ поділено на Фізико-Матем. і Біол.

На 1939р. АН УРСР мала такі відділи: Фізико-Хім. і Матем. Наук., Біол. Наук, Суспільних Наук (останній з інститутами економіки, історії України, археології, укр. літератури, мовознавства, укр. фолкльору).

Захопивши Волинь і Галичину в 1939 році, радянська влада ліквідувала Наукове Товариство ім. Шевченка і передала його майно АН УРСР.

До її складу увійшли інститути історії України, економіки, української літератури і українського фольклору. У 1920-30-х роках в АН УСРР розвивалися всесвітньовідомі наукові школи Д.Граве (алгебра), М.Крилова (математична фізика), Л.Писаржевського (хімія), О.Динника (механіка і теорія пружності), О.Богомольця (експериментальна патологія), Є.Патона (електрозварювання), М.Федорова (гірнича механіка), М.Холодного і О.Фоміна (ботаніка), І.Шмальгаузена (зоологія) та ін. У 1938 до АН УРСР увійшов Харківський фізико-технічний інститут, який займав провідні позиції в розробці ряду напрямів ядерної фізики. Вперше в СРСР тут провели ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. В Інституті фізичної хімії 1934 одержано важку воду (О.Бродський).

На поч. 1941 у складі АН УРСР існувало 26 інститутів. У них працювало 3092 співробітники, серед яких 60 академіків, 66 членів-кореспондентів, 164 доктори і 325 кандидатів наук. Інститути розміщувалися в Києві, Харкові, Дніпропетровську та Львові.

Академія наук: війна і окупація.

Під час німецько-радянської війни інститути були евакуйовані в 1941 році. Більшість інститутів та Президія АН УРСР переїхали до Уфи, Інститут електрозварювання-- до Нижнього Тагіла, інші установи - до Свердловська, Челябінська, Златоуста та інших міст СРСР. Зусилля академії були прямовані на подання допомоги фронту і тилу. Першочергове місце посіли наукові розробки в галузі оборонної промисловості, поліпшення методики лікування поранених тощо. Під керівництвом Є. О. Патона були розроблені і впроваджені в практику високоефективні методи зварювання металів під шаром флюсу. Під час війни широко впроваджувалась в лік. практику антиретикулярна цитотоксична сиворотка акад. О.О.Богомольця. Академік О. В. Палладін і його учні запропонували високоефективний кровоспинний препарат вікасол. За роботу в роки Великої Вітчизняної війни і цінні наукові досягнення багато вчених АН УРСР були удостоєні високих урядових нагород. Почесне звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно президентові АН УРСР акад. О.О.Богомольцю і акад. АН УРСР Є. О. Патону. З осені 1943 року перебувала у Москві. Кількість наукових співробітників скоротилася утричі, але ядро кваліфікованих спеціалістів було збережене.

Під час німецької окупації у Києві у 1941р. зусиллями ректора Київського університета та члена Київської міської управи К.Т.Штеппи було створено паралельну Українську академію наук, яку очолив В.О.Плотніков. Втім, вже у 1942 діяльність академії було практично паралізовано внаслідок того, що німці розподілили всіх вчених на 4 категорії-- від «найважливіших» до «неповноцінних» та «шкідливих».

Німецькі окупанти заподіяли величезних збитків установам АН УРСР. Було знищено або вивезено цінностей АН УРСР на суму 150млн. крб., в тому числі бл. 1млн. книг і цілий ряд унікальних музейних експонатів; вивезено рідкісні слов'янські євангелії 14 ст., унікальні колекції комах та ін. тварин, гербарії^], лабораторне устаткування тощо. Уряд УРСР, ЦК КП України подали АН УРСР велику матеріальну допомогу і створили всі необхідні умови для якнайшвидшого відбудування зруйнованих приміщень і придбання найновішого обладнання.

В березні 1944 почалась реевакуація АН УРСР інститутів до Києва. 1945 в системі АН УРСР було створено ряд нових лабораторій: швидкісних машин і механізмів (згодом реорганізовано в лабораторію гідравлічних машин), машинознавства і проблем с.-г. механіки, металофізики. Розпочала роботу Комісія з історії Великої Вітчизняної війни в Україні.

Досягнення НТР в УССР 60-80 рр. ХХ ст.

Спроби та наслідки реформування економіки України наприкінці 50-х -- у першій половині 60-х рр. М. Хрущов. У середині 1950-х рр. нове керівництво СРСР на чолі з М. Хрущовим здійснило спроби реформування системи управління народним господарством. Цих змін вимагав час.У світовій історії цей період відзначався новим етапом розвитку, обумовленим науково-технічною революцією (НТР). Завдяки досягненням НТР якісно змінилася структура світового господарства, у якому провідні місця посіли галузі, пов'язані з виробництвом електронно-обчислювальної техніки, автоматичних і телемеханічних пристроїв, а також атомна енергетика тощо. Саме ці галузі визначали економічну могутність держави. У середині 1950-х рр. СРСР увійшов в епоху науково-технічної революції (НТР). Особливістю НТР в СРСР було те, що вона переважно відбувалася в галузях воєнно-промислового комплексу. Радіотехніка, електроніка, ЕОМ, штучні матеріали із заданими властивостями усе ширше стали застосовуватися у промисловості. У структурі промисловості виділяється машинобудування. Успішно розвивається літакобудування. На Харківському авіазаводі виробляли пасажирські літаки ТУ-104, потім ТУ-124, на Київському -- турбогвинтовийлітак АН-24. З'являються нові машинобудівні галузі, такі як легкове автомобілебудування (Запоріжжя), приладобудування (Харків) тощо.

У цей період були зведені найбільші гідроелектростанції Дніпровськогокаскаду, уведені у дію нові ТЕС. Відбувалося інтенсивне спорудження шахт у Донбасі. Були освоєні нові вугільні райони --Львівсько-Волинський, Дніпровський. Розроблялися нові родовища газу --Шебелинське в Харківській області, Радченківське в Полтавській. У 1955 р. у Криворіжжі став до ладу найбільший у Європі гірничозбага-чувальний комбінат. Були збудовані унікальні за розмірами доменні печі й мартени, використовувалася новітня технологія (завод «Криворіжсталь»). З метою подолання відставання хімічної промисловості, яке позначалося на розвитку воєнно-промислового комплексу, були збудовані підприємства хімічної промисловості: Роздольський гірничо-хімічний комбінат, Черкаський і Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод.

3. Розвиток науки і техніки в роки незалежності України

3.1 Значення науки у незалежній Україні

Важливим чинником і передумовою розвитку освіти, культури, піднесення якості робочої сили завжди була наука. Без потужної наукової бази ефективна ринкова економіка просто не може розвиватись.

До здобуття Україною незалежності українська культура була надто зорієнтована на потреби військово-промислового комплексу. Це заважало розвиватися всім її галузям. У перші роки незалежності стало очевидним, що в Україні дуже слабка система інформації, без чого вона як держава не може розбудовуватись і, найголовніше, приєднатися о світової співдружності країн, які мають інформаційне суспільство.

Після розпаду СРСР Україна мала добрі стартові можливості для інформатизації і створення постіндустріального суспільства. Однак за 1991-1995 рр. майже ніяких зрушень у напрямі інформатизації не було зроблено. Більше того, за цей період намітилось значне відставання в галузі від багатьох країн.

В Україні довгі роки система забезпечення інформацією та документальними джерелами була надзвичайно відсталою і не давала змоги організувати ефективне забезпечення вчених та спеціалістів часописами, книжковою продукцією, компактними оптичними дисками, доступом до зарубіжних баз даних. В Україні не було реферативних журналів (крім медичного), не було “Експрес-інформації”, не видавались аналітичні огляди різних галузей науки і техніки, різко скоротилась кількість наукових журналів. Не було електронних каталогів бібліографічної інформації. Всі органи наукової, технічної, патентної та іншої інформації, створені в СРСР, залишились в Росії. Літописи журнальних і газетних статей ставали дедалі тоншими. Не було централізованої каталогізації всіх друкованих в Україні видань.

Повільними темпами переходили національні рейки філософська, історична, культурологічна науки. Дещо в кращому стані перебувала політологія - нова для нас наука, яка на хвилі революційних потрясінь у суспільстві випередила своїми прикладними результатами інші гуманітарні. І це незважаючи на те, що політологів наші вищі заклади освіти раніше не готували. В політологію прийшли науковці суміжних наук.

Проте українськими вченими вже розроблено й стверджено програму “Термінологія”, якою передбачено розробку концепції та функціонування української науково-технічної термінології, її унормування та комп'ютеризацію процесу стандартизації, - формування банку даних з науково-технічної термінології і його аналізу. Було проведено міжнародні конференції з української термінології, виконано експертизу більш як 300 стандартів з науково-технічної термінології, підготовлено до видання 200 словників різних видів. Відомо, що за роки “небаченого розквіту мов неозорної “батьківщини” українські власні назви латинською абеткою відтворювались лише у російській транскрипції. Наприклад, передавалось “Kiev”, а не “Kyiv”, “Lvov”, а не “Lviv” тощо.

У зв'язку з цим Міністерство закордонних справ видано розпорядження “Про відтворення українських власних назв латинським алфавітом” (1996 р.) (прізвищ, імен, географічних назв, неперекладних назв юридичних осіб тощо). У розпорядженні зазначається, що відтворення українських власних назв латиницею при заповненні закордонних паспортів (чого, на жаль, не скажеш про паспорт внутрішній), укладанні автентичних текстів договорів іноземними мовами, виготовленні різних консульських документів, заповненні громадянами України анкет та оформлення віз іноземних держав, у нотній переписці, при перекладі текстів на інші мови тощо відбувається шляхом транслітерації (політерного запису за допомогою латинського алфавіту) з української мови. Відповідну ноту надіслано посольствам іноземних держав і представництвам міжнародних організацій, у якій повідомляється про розроблену “Нормативну таблицю...” та правила відтворення українських власних назв. Отож, зроблено ще один важливий крок на шляху утвердження української державної мови.

Вчені вищих закладів освіти також одержали ряд результатів світового рівня з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, які свідчать про наявність в Україні потужного інтелектуального потенціалу. Державні премії України в галузі науки і техніки були присуджені великій групі науковців, серед яких провідні вчені Дніпропетровського, Харківського, Львівського університетів, Національного технічного університету (КПУ).

3.2 Зв'язок українських вчених з закордонними колегами

Допомагають світовому співтовариству заявити, донести знання про Україну контакти наших вчених з колегами європейських та американських університетів. За останні роки організовані наукові конференції в Празі, Мюнхені, Штутгарді, Парижі, Відні, Люблені, Римі, Нью-Йорку. Фундація Українського Вільного Університету в США дбає про стипендії для студентів, керуючись благородною метою сприяти розвиткові незалежної наукової думки, зближенню українців, розсіяних по світу, підготовці наукових кадрів для України.

У 90-ті роки головним науковим центром залишається Академія наук України. Тут здійснюються світового значення дослідження в області матеріаловедення, математиці, фізики, астрономії, біології. Але в Академії існує багато проблем. Серед них - пріоритет прикладних досліджень, що значить, перевага інститутів технічного і прикладного профілю. При цьому більше 90% нових технологічних розробок не заглиблюються у виробництво.

Разом з недостатньою матеріально-технічною базою інститутів це привело до загуби Академією наук головних позицій по ряду фундаментальних напрямів.

З ціллю стимулювання творчої діяльності і прискорення розвитку наукомістких і екологічно чистих технологій у 1991 році була заснована Академія технологічних наук України. Аналогічні завдання ставлять перед своїми членами і новоутворена Академія технологічної кібернетики України і Академія оригінальних ідей і проектів.

Деякі видатні закордонні вчені українського походження, працюючи в Україні, діляться своїм досвідом і результатами досліджень. Так, заснований у 1991 році Інститут східно ведення АН України очолив О. Прицак - професор Гарвардського університету (США).

Журнал “Сучасність”, видання котрого з 1992 року здійснюється у Києві, редагує Т. Гунчак - професор Радгчерського університету (Нью-Йорк).

Розвиток україністики за кордоном широко фінансують підприємці-меценати. В частості, канадський місіонер українського походження П. Яцик виділил кошти на заснування дослідницького центра української історії при Альбертовськом університеті, на організацію кафедри в Гарвардському україноведійному інституті, на видання україноведійної енциклопедії і др.

Однак низький рівень оплати праці науковців і викладачів, їх соціальна незахищеність знизили в суспільстві престижність їхньої праці, що позбавило багатьох талановитих молодих людей стимулів до занять науковою діяльністю. В багатьох вищих закладах освіти були практично відсутніми конкурси до аспірантури. Існувала також небезпека безповоротного занепаду відомих донедавна наукових шкіл з пріоритетних напрямів розвитку і технологій.

До успіху в галузі науки і освіти відкриття 1992 р. Навчального і наукового закладу нового типу - незалежного університету “Києво-Могилянська академія” (мовний режим - українська та англійська мови) де розпочали навчатися 200 першокурсників. Кілька нових наукових інститутів створено у системі Національної академії наук України: Археографічна комісія Інституту історії АН України переросла в Інститут української археографії ім. М. Грушевського (з двома філіями - у Львові і Дніпропетровську), відкрито Інститут української мови, Інститут східнознавства ім.. А. Кримського, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень, Інститут народознавства. Як навчальний і науковий заклад 1992 р. При Київському університеті створено Інститут українознавства (10 кафедр, аспірантура, докторантура, гуманітарний ліцей).

Головні події 1994 року:

· Підписання угоди між Інститутом електрозварювання ім.. Є. Патона і НАСА.

· Недостатнє фінансування наукових закладів, у тому числі і НАН України

· Академія наук України отримала статус національної

· 16 листопада Україна приєдналась до Умови про нерозповсюдження ядерної зброї (УНЯЗ)

· Зниження витрат на науку до 1,4% проти 2,5% у 1991 р., а у 1990 р. - 3,1%

· Нові технічні рішення на рівні винаходу містила кожна четверта розробка, а у 1994 р. - кожна шоста

· Зовнішній і внутрішній “відплив умів”. Щороку складає до 10 тис. Дипломованих спеціалістів

· Низький рівень матеріальної бази не дозволяє проводити дослідження на рівні світових досліджень

· США підтримує зв'язки з Україною в області прикладної космічної науки

· Зменшення кількості наукових шкіл і напрямків

· Скорочення науково-дослідних організацій, зменшення кількості наукових співробітників

· Підготовка контракту між “Ожмашем” і фірмою “Спейслорелл” та ін.

4. Негативні тенденції у розвитку науки

Загальна чисельність наукових кадрів у республіці 1994 р. Була вдвічі більшою, ніж у Франції і становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. - доктори і кандидати наук. Найавторитетнішим науковим центром лишається Академія наук України, яка з 1994 р. отримала статус національної. Активізації наукового пошуку сприяло створення Міністерства України у справах науки та технологій, заснування низки галузевих академій.

Останнім часом більш як у 20 разів зросла кількість прямих угод про співробітництво між зарубіжними та українськими науковими центрами. Лише 1994 р. у США, Німеччині та інших країнах вийшло понад 20 монографій вчених НАН України.

Водночас у науковій сфері простежується низка негативних тенденцій:

1. Постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті. Так, вже 1994 р. вона знизилася до 1,4% проти 2,5% у 1991р., 3,1% у 1990 р. і досягла тієї критичної межі, за якою починаються незворотні руйнівні процеси.

2. Недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації. Відсутність належного фінансування зумовила відставання українських науково-дослідних установ за оснащеністю засобами автоматизації, науковими приладами, матеріалами, літературою від одно профільних установ розвинутих країн щонайменше на 10-15 років. Вітчизняні науковці мають обладнання та інформації у 100 разів менше, ніж їхні західні колеги, а доступ до найновішої інформації має фактично лише 1% фахівців.

3. Зниження ефективності функціонування наукових установ. Якщо 1990 р. принципово нові технічні рішення на рівні винаходу містила кожна четверта розробка вітчизняних науковців, то 1994 р. - лише кожна шоста. У цей час питома вага розробок, що за своїм техніко-економічними характеристиками перевищили кращі світові аналоги, впала до 4,1% проти 6% 1990 р. Понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Фундаментальні дослідження поступаються місцем прикладним, що в перспективі може призвести до значного відставання від інших країн на магістральних наукових напрямках.

4. Внутрішній і зовнішній “відплив умів”. Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Найбільше цінуються на Заході українські генетики, фізіологи, біохіміки, фізики-теоретики. Цей процес веде до катастрофічних втрат. По-перше, підготовка спеціаліста з вищою освітою, вченим ступенем, плюс втрачена вигода від використання такого спеціаліста становить, за розрахунками фахівців ООН, 300 тис. доларів. По-друге, за оцінками експертів, процес деградації вітчизняної науки може стати незворотним, якщо країну залишать 10-15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливим є внутрішній “відплив умів”. Тяжке фінансове становище, падіння соціального престижу вченого призвели до того, що понад 20% науковців республіки перейшло до комерційних структур.

5. Наука на прозі тисячоліть

Наукові досягнення України - її потенціал і візитна карточка одночасно, що забезпечили її передові позиції у світі з багатьох наукових і науково-технічних напрямків. Скарбницю світової науки збагатила ціла плеяда українських вчених. Серед них математики Д.О.Граве, М.М. Крилов, М.М. Боголюбов, Механік О.М. Данник, фізики К.Д.Синельников, Л.В. Шубников, геолог П.А. Тутповський, хіміки Л.В. Писаржевський, О.І. Бродський, А.В. Думанський, біологи і медики Д.К. Заболотний, О.О. Богомолець, В.П. Філатов, І.І. Шмальгаузен.

Гідне місце у світовій науці посідають українські школи електрозварювання Є.О. Патона і кібернетики В.М. Глунікова. Широковідомі гуманітарні школи, які очолювали економісти М.В. Птуха і К.Г. Воблий, історики М.С. Грушевський у Д.І. Яворницький, сходознавець А.Ю. Кримський, мовознавець Л.А. Булаховській, літературознавці С.О. Єфремов та О.І. Білецький.

Сьогодні на фундаментальні дослідження направляється біля 11 відсотків від загального обсягу витрат на науку. Таке Співвідношення відповідає і світовій практиці.

Незважаючи на створення в останні роки чотирьох академій, які мають державне базове фінансування, а також наявність потужного висококваліфікованого кадрового потенціалу у вищій школі, головним виконавцем фундаментальних досліджень залишаються Національна Академія Наук.

Найболючіше питанням - фінансування науки. А відтак - усі обізнані зі станом справ. Правда здебільшого в частині того що держава мало виділяє коштів, Відомо, що в розвинених країнах на науку витрачається від двох і більшим відсотком ВВП, а в нас сьогодні - показник витрат з розрахунку на одного. Що в Україні показник витрат з розрахунку на одного науковця на 2 порядки менше від країн що розвиваються. Скажімо, у південній Кореї це 60 тис. доларів, США - 180 тис., Україні - всього 700 доларів.

Використана література

1. Монографія/ С.В.Юхимчук, М.Б.Хазін; Місце освіти і науки України у світовому товаристві, 2006, 432 стр.

2. Вiдоме i невiдоме в iсторiї iнформацiйних технологiй в Українi, Київ, Видавничий дiм "Академперiодика", 2001, 214стр.

3. Воронков В.І., Єфанов С.О., Токар О.П. Розвиток державної автоматизованої системи моніторингу науково-технологічної діяльності України // Глобальний інформаційний простір: ресурси, технології, інновації: Тези доп. та повідомл. -- К.: УкрІНТЕІ, 1998. -- С.15-18.

4. Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с.

5. В. Козаков Вища освіта в Україні та у світі: проблема цілей та їх реалізації.- Сучасні системи вищої освіти: порівняння для України: Науково методичний посібник. - К.: „КM Academia”, 1997. С. 69

6. М. Згуровський „Вища освіта в Україні: реалії, тенденції, перспективи розвитку. - К., 1996

7. Шмуклер Ю. “Якість освіти - від чого вона залежить?”// Освіта України. - 1999, 8 вересня. - с.10

8. Філософія освіти ХХІ ст: проблеми і перспективи// Педагогічна газета. - 2001.- №2.- с.4-5

9. Волга Л. “Освіта і наука -пріоритет ХХІ століття”// Урядовий кур'єр. - 2003. - 4 березня. - с.8 с

10. Леонід Мазур “Наукова картина світу стосовно національної освіти і гуманізації соціуму”// Мандрівець. - квітень. -2001.

11. Науково-технічна та інноваційна діяльність в Україні у контексті євроінтеграційних процесів: Монографія. / І.Ю.Єгоров, І.А.Жукович, Ю.О.Рижкова, М.В.Пугачова/ За редакцією канд.екон.наук О.О.Васечко.- НТК статистичних досліджень. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 2006. - 223 с.

12. Монографія/ О.Ф. Андросова, А.В. Череп.-К.: Кондор,2007. (Вища освіта в Україні).

Размещено на Allbest.ru