Життя та діяльність Дмитра Яворницького

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

на тему: Життя та діяльність Дмитра Яворницького

Виконала

учениця 9-А класу ХЗШ №110

Сергієнко Маргарита

Харків 2012

Подвижницьке життя та наукова діяльність відомого історика, археографа, лексикографа, фольклориста, етнографа, письменника та поета Дмитра Івановича Яворницького - яскравий та привабливий приклад самовідданого і безкорисливого служіння своєму народу.

Людина енциклопедичних знань, різнобічних інтересів, фанатично відданий науці, Яворницький за своє довге життя організував і успішно здійснив безліч археологічних та етнографічних експедицій, подорожей в пошуках пам'яток історії та культури.

Народився Д.І.Яворницький 8 листопада 1855 р. в с. Сонцівці Харківського повіту, Харківської губернії (нині с. Борисівка Дергачівського р-ну) у родині псаломщика.

Початкову освіту здобув у рідному селі. 1874 р. поступив до Харківської духовної семінарії, але не закінчив її. Його вабили світські науки, особливо історія, література, мистецтво, це визначило подальші шляхи навчання та праці. У 1877 р. Яворницький покинув семінарію. Того ж таки 1877 р. він успішно склав екзамени на історико-філологічний факультет Харківського університету.

Час навчання в університеті припадає на вельми сумний період в історії української культури і літератури. Наступ реакції в 70-80-х роках супроводжувався забороною української мови, переслідуванням прогресивних письменників і вчених. Тільки мужні люди, справжні патріоти вітчизняної культури могли зважитись у таких умовах активно працювати в галузі українознавства, публічно виступати на захист рідного письменства. У харківському університеті, зокрема, такими були відомі вчені-філологи: Олександр Потебня, Микола Сумцов, наукові інтереси яких охоплювали всю слов'янську філологію. Від своїх вчителів Яворницький сприйняв і потяг до різносторонніх знань, і почасти їхню наукову методологію. У 1881 році він закінчив історико-філологічний факультет і був залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. За відхилення запропонованої теми з історії Фінляндії його позбавили можливості працювати в університеті. Одночасно молодий дослідник викладав історію в одній із гімназій Харкова.

У період навчання та роботи в Харкові (1877-1885) Д.Яворницький майже щороку під час канікул або відпусток вирушав у подорожі місця, де колись містилися коші, місця господарської діяльності козаків, битв із

ворожими військами, фортеці, лісові урочища, дніпровські пороги, степові могили, церкви і монастирі на величезній території колишнього Запорізького краю. Там учений робив археологічні розкопки й топографічні виміри, замальовки пам'ятних місць, збирав документи і матеріали, свідчення старожилів, пісні, думи, легенди, перекази про життя і подвиги запорожців. Усе це дало дослідникові величезний матеріал для написання історії запорозьких козаків та славнозвісної Січі. Він невтомно розшукував документи в архівах Харкова, Катеринослава, Одеси, Києва.

Молодого обдарованого історика у 1883 році обирають членом Історико-філологічного товариства, яке було засноване при Харківському університеті, що діяло з 1877 року. Там працювали О.Потебня, М.Сумцов, Д.Багалій, О.Єфименко, І.Манжура.

У Харкові місцеві чиновники робили все, щоб перешкодити молодому вченому працювати у галузі українознавства. Під підозрою виявилися і його експедиції в Запорізький край та публічні виступи. Це привело до того, що Д.І.Яворницький влітку 1855 року переїхав до Петербурга, де влаштувався викладачем історії і літератури приватної гімназії, викладав в кадетському корпусі, театральному училищі, працював в архівах. Фізичні й розумові перевантаження, нестатки, сімейні ускладнення привели до того, що в 28 років він майже весь став сивим.

Тут він близько зійшовся з І.Рєпіним, В.Стасовим. Дружба з І.Рєпіним збережеться на все життя. Відомо, що Д.І.Яворницький був діяльним радником великого російського художника у створенні знаменитої картини “Запорожці" і навіть позував йому в одязі січового писаря. Тоді ж у гуртку прогресивної інтелігенції Яворницький познайомився з художниками М.Микешиним, І.Шишкіним, К.Маковським, зустрівся з корифеями української сцени М.Кропивницьким, М.Заньковецькою, М.Старицьким, М.Садовським, М.Саксаганським, І.Карпенко-Карим.

У 1892 році за настійною вимогою тодішнього міністра освіти Делянова Яворницького було заслано на три роки до Ташкента під нагляд поліції із забороною викладання. По суті, це було заслання (1892-1895). Але й цей час він використав в інтересах науки. Саме у Середній Азії він посилено працював над монографією про народного героя Івана Сірка. Історична праця охоплює останній період життя і діяльності Івана Сірка (1659-1680), коли розквітнув його талант політичного діяча і полководця.

Д.І.Яворницький здійснив історико-топографічне і археологічне дослідження і в 1893 році опублікував “Путівник по Середній Азії”.

У 1895-1896 рр. Д.І.Яворницький працював у варшавських архівах. У 1896 р. на запрошення В.Ключевського він приїхав до Москви і став приват-доцентом Московського університету, де до 1905 року читав курс археології, історії України і запорізького козацтва. Під час перебування у Москві Дмитро Іванович відвідував літературно-художній гурток, у якому брали участь А.Чехов, В.Короленко та інші прогресивні літератори.

У 1901 році Д.І.Яворницький захистив при Казанському університеті магістерську дисертацію, в основу якої було покладено перший том “Історії запорізьких козаків”.

Щоб мати уявлення про місця, де доводилось бувати запорожцям під час морських походів і в тяжкий час турецької неволі, а також для роботи в архівах, Яворницький їздив до Туреччини, Ірану і Палестини. За словами самого Д.І.Яворницького, він “слідами запорожців обійшов увесь світ”.

З 1905 р. й до кінця своїх днів Дмитро Іванович постійно жив у Катеринославі (з 1926 р. Дніпропетровськ), де його земська управа і наукове товариство Катеринослава запросили Д. І. Яворницького на посаду директора крайового історичного музею, що мав офіційну назву Музею старожитностей Катеринославської губернії (1905). Залишити роботу в Московському університеті примусило і вкрай погане матеріальне становище. "Я, як і раніше, - писав він в одному з листів до художника І. Ю. Рєпіна, - злидняк".

Для музею, який став для вченого ніби рідним домом, Яворницький зробив дуже багато. Значну кількість експонатів директор придбав на власні кошти. Серед них - козацький і селянський одяг, зброя, давні рукописи, монети, цінні художні полотна тощо. На той час запорізька тематика в музеї була представлена найбагатшою в країні й за її межами. Всього Яворницькому пощастило зібрати понад 75 тисяч експонатів. Деякі з них зараз становлять унікальні колекції. Коли в 1927 році музей відвідав народний комісар освіти УРСР М. О. Скрипник, він залишив у книзі для відвідувачів такий характерний запис: "... оглянув Крайовий музей і заслухав пояснення його фундатора проф. Яворницького. Один з найліпших музеїв України. Сила зразків запорізької старовини; безліч любові і праці вкладено в нього".

У 1918 р. Дмитра Івановича обирають членом-кореспондентом Української Академії наук. Він - завідувач кафедри історії України місцевого університету, голова науково-дослідної кафедри історії України, першої подібної установи в Україні.

Під його керівництвом ведуться археологічні розкопки на Дніпробуді, за його редакцією починає виходити (вперше і востаннє) науковий збірник історичного музею.

1 липня 1929 р. за підтримки академіка Багалія Дмитра Івановича разом з М.Яворським та М.Слабченком обрали дійсним членом ВУАН. Але масовий більшовицький терор, що розпочався невдовзі, обірвав наукову діяльність історика. У 1930-1939 рр. його твори не публікувалися, наукові установи, які він очолював, були ліквідовані, сам Д.Яворницький зазнав цькування і гонінь.

27 серпня 1933 р. в місцевій партійній газеті “Зоря” з'являється стаття - донос А.Горба “Кубло націоналістичної контрреволюційної пропаганди (Про роботу історико-археологічного музею)”, після якої вдома у Дмитра Івановича зробили обшук і “вичистили з музею як контру”. Згодом натиск на нього послабили, повернули пенсію і дали дожити до смерті, що спіткала видатного діяча 5 серпня 1940 року.

Д.Яворницький підтримував стосунки з діячами науки, літератури, культури. Він листувався з М.Лисенком, М.Коцюбинським, І.Репіним і В.Самійленком, М.Струнниковим, М.Самокишем, М.Кропивницьким і П.Саксаганським, Б.Грінченком і Остапом Вишнею, М.Сарицьким і Нечуєм-Левицьким, був добре знайомий з Лесею Українкою, зустрічався з Л.Толстим, дружив з М.Телешовим, В.Гіляровським та ін. Про доброчинну діяльність Д.Яворницького, його чуйність до незаможних було добре відомо по всій Україні. В українському співтоваристві знали про зв'язки вченого “з Петербургом і впливовими людьми”, про його величезну популярність і високий авторитет, і тому зверталися з проханням посприяти у тій чи іншій справі. Особливо збільшилася кількість таких прохань, коли Д.Яворницький оселився в Катеринославі.

Д.Яворницький робив грошові пожертви у царині освіти. Зокрема, у 1903 р. він зробив внесок у розмірі 100 руб. (це досить велика сума) у фонд Петербурзького товариства ім. Т.Шевченка для допомоги студентам-українцям, що навчалися в навчальних закладах Петербурга. На той час це була досить значна сума, про що П.Саладилов писав Д.Яворницькому: “Твои сто рублей на общество Шевченка растрогали меня, как никогда… С одной стороны, тебя нужно записать пожизненным членом общества, ибо пожизненный взнос равняется 50 р., а ты даешь вдвое больше».

1916 р. Дмитро Іванович заплатив 100 руб. за навчання 3-х учнів Катеринославської класичної гімназії: Д.Марченка, В.Прими та М.Федорен-ка. Він також перерахував кошти на розвиток школи в рідному селі Сонцівці, що на Харківщині. У 1888 р. Д.Яворницький зробив грошовий внесок на вшанування пам'яті педагога Н.Тумасова і підтримку його родини.

Однією з форм меценатської діяльності Д.Яворницького було пожертвування власних творів (книжок) громадським, шкільним, інститутським бібліотекам, товариствам і окремим особам, зокрема Катеринославському товариству “Просвіта”, НТШ, лохвицькій громадській бібліотеці, бібліотеці рідної Сонцівки, книгарні “Діло”, катеринодарським бібліотекам ім. М.Гоголя та ім. О.Пушкіна, гурту українознавства Петербурзького університету та ін. Вчений допомагав українським студентам, що навчалися у Петербурзі та Москві, отримувати українські видання з Галичини. Він завжди підтримував талановиту молодь, зокрема сільського вчителя, фольклориста з Томаківки М.Сергієва, постійно надсилав йому гроші, книжки, консультував у творчих справах. Свого часу Д.Яворницький брав участь в організації фонду стипендії ім. М.Костомарова для студентів Харківського університету.

Літературна творчість - одна зі складових розмаїтого таланту Д.Яворницького. Белетристичні та поетичні твори містять різнобарвну палітру думок і почуттів Яворницького як митця, художника слова дають можливість глибше, повніше зрозуміти його духовний світ.

Перший великий прозовий твір, яким Яворницький започаткував свій прихід в літературу - повість “Наша доля - Божа воля” - виношувався письменником довгі роки і був опублікований у 1901 р. у журналі “Киевская старина”. Повість була прихильно зустрінута і критиками, і читачами. Епіграфом до твору Яворницький взяв запорізьку приказку “спробувати пера та чорнила - яка в йому сила”. Появу літературних творів Д.Яворницького вітали Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький, М.Сумцов, Олена Пчілка та ін. За манерою письма Яворницький належав до генерації українських белетристів, які орієнтувалися на художньо-епічну традицію Х1Х ст.

Сюжети для творів Яворницькому давало спілкування з селянами, міщанами, панами, священнослужителями під час подорожей “по слідах запорожців”. У творчому доробку письменника роман: “За чужий гріх”(1907 р.); повісті: “Наша доля…”, “Христос у серці чоловіка” (1905 р.), “У бурсу! У бурсу! У бурсу!” (1908 р.) та ін. Оповідання, новели “Русалчине озеро”, “Драний хутір”, “Добрий пастир”, поетична збірка “Вечірні зорі” (1911 р.) та ін.

Його твори б'ють на сполох, як козацькі литаври. Сам автор мріє бачити Україну розкутою, усміхненою, вільною. Протягом життя Д. І. Яворницький написав близько 150 праць. Не всі вони витримали випробування часом. Найголовнішими з них є вже згадувана "Історія запорізьких козаків" (1892 - 1897), "Вольності запорізьких козаків" (1898), "Число і порядок запорізьких січей з топографічним нарисом Запоріжжя" (1884), "Іван Дмитрович Сірко - славний кошовий отаман війська запорізьких низових козаків" (1894) та інші. Зібравши численний фольклорний, етнографічний і лексикографічний матеріал, він підготував і опублікував розвідки: "Запоріжжя в залишках старовини та переказах народу" (1888), "Малоросійські народні пісні, зібрані в 1878-1905 рр." (1906) та інші. В них автор яскраво зобразив життя запорізьких козаків, відзначив фізико-географічні умови краю, встановив місце розташування та кордони всіх Січей, навіть описав козацькі поштові зв'язки та письмо. Крім того, Яворницький показав роль і участь запорожців у військових подіях, їх взаємовідносини з сусідами, визначив керівну роль Богдана Хмельницького та інших представників старшини, висвітлив політику царського уряду щодо населення Січі. В його працях містяться також важливі матеріали з історичної топографії та етнографії Запоріжжя, що високо оцінив І. Я. Франко.

Разом з тим у багатьох публікаціях вченого спостерігається значна ідеалізація суспільно-політичного устрою на Запорізькій Січі, помітні поспішність як у підборі джерельної бази, так і у висновках, впадає в око непослідовність і суперечливість окремих думок та положень. Зокрема, це стосується оцінки діяльності деяких козацьких старшин (І. Мазепи, К. Гордієнка і т. д.). Іноді автор некритично використовує сумнівні, навіть на перший погляд, джерела - перекази старожитців, народні легенди тощо. В текстах зустрічаються неточні чи зовсім невірні посилання на спеціальну літературу, літописи, мемуари. Часом складається враження, ніби частина фактів, залучених істориком, написана просто по пам'яті, яка його дуже підвела. Ось чому цілий ряд концепцій Д. І. Яворницького, а також конкретний документальний матеріал, наведений в працях дослідника, вимагають критичного ставлення та відповідних уточнень.

У пам'яті нащадків назавжди збережеться гідний наслідування подвижницький приклад ученого, самовідданого лицаря науки, життєвим кредо якого був вислів: “Душу свою віддай, а трудись, працюй”.

Нащадки високо оцінили доробок академіка Д.І.Яворницького. Дніпропетровський історичний музей носить його ім'я, меморіальний будинок вченого став філіалом музею. Прах Дмитра Івановича поховано тут же, біля музею, якому він віддав усе своє свідоме творче життя.

Яворницький в останні десятиріччя повертається із забуття. Перевидано такі його твори: тритомну “Історію запорозьких козаків”, “Запорожжя в залишках старовини та переказах народу”, “Історія міста Катеринослава”, “Дніпрові пороги”, “Іван Дмитрович Сірко”, “Українські народні пісні, наспівані Д.Яворницьким” та ін.

Характеризуючи багатогранну діяльність Яворницького, видатний український радянський поет-академік М. Т. Рильський влучно відзначив: "Це був учений і діяч з дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник-прозаїк, що пробував свої сили й у віршуванні. Але в центрі його уваги була історія Запоріжжя, в яке він був по-юнацькому закоханий". На думку Рильського, "запорозький характерник" (так по-доброму він називав Яворницького) - це "одна з найсвоєрідніших постатей і один із найцільніших характерів"

яворницький історик запорізький військо

Література

1. “Слідами запорожців обійшов увесь світ…”/ Режим доступу до джерела: http://korolenko.kharkov.com/javor.htm.

2. Дмитро Іванович Яворницький. Біографія / Режим доступу до джерела: http://gorod.dp.ua/history/article_ua.php?article=65.

3. Меценатство в житті і творчості Д.Яворницького / Режим доступу до джерела: http://www.ukrterra.com.ua/developments/history/su/abrosymova_metc.htm.

Размещено на Allbest.ru