Місцеві військові формування збройних сил Німеччини на території Рейхскомісаріату "Україна" (1941-1944 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет

"Києво-Могилянська Академія"

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

на тему: Місцеві військові формування збройних сил Німеччини на території Рейхскомісаріату "Україна" (1941-1944 роки)

по предмету: Історія України

Дерейко Іван Іванович

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії Національного університету „Києво-Могилянська академія"

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

Бажан Олег Григорович,

старший науковий співробітник

Інституту історії України НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук,

старший науковий співробітник

Кучер Володимир Іванович,

головний науковий співробітник

Інститут політичних і етнонаціональних

досліджень НАН України;

кандидат історичних наук,

Дзьобак Володимир Васильович,

голова Ради Всеукраїнської організації пенсіонерів.

Провідна установа: Донецький національний університет Міністерства освіти і науки України, кафедра історії України.

Захист відбудеться 09.06.2006 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.008.02 у Національному університеті „Києво-Могилянська Академія" Міністерства освіти і науки України (04070, м. Київ, вул. Г. Сковороди, 2, 1 корпус, кім.301).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Національного університету „Києво-Могилянська академія" (04070, м. Київ, вул. Г. Сковороди, 2).

Автореферат розісланий 04.05. 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук, професор Ю.А. Мицик

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Звернення до проблеми діяльності українських добровольчих формувань у Збройних силах нацистської Німеччини в значній мірі обумовлена станом вивчення теми в радянській, західній та сучасній українській історичній науці. Складність опрацювання зазначеної теми дослідження полягає у наявності стійких стереотипів її сприйняття, ідеологічній „незручності" та неоднозначності, масовості та неоднорідності такого явища, як військовий колабораціонізм.

Найвиразніше суперечливість згаданого явища виявилась саме у Рейхскомісаріаті "Україна" (РКУ), де політика безоглядного визиску і експлуатації людських та природних ресурсів країни супроводжувалась масовим створенням збройних формувань з місцевого населення. На території Рейхскомісаріату „Україна" з одного боку, попри загалом антинацистські настрої, кількість добровольців не зменшувалась до кінця окупації, а з іншого - їх надійність не витримувала жодних серйозних випробувань.

Саме тому історія збройних частин вермахту і поліції з українців в РКУ є чи не найбільш міфологізованим аспектом всієї "легіонової політики" ІІІ Рейху. Дуже часто ці узагальнення походять з пропагандистських штампів часів Другої світової війни.

Глибоко дослідити історію військового колабораціонізму в роки Другої світової війни можна виключно шляхом вивчення його локалізованих проявів. Адже українські добровольчі частини - це маса окремих збройних формувань, мета і обставини створення яких були різними, і далеко не завжди вкладалися в рамки якоїсь стрункої системи. Таких досліджень в сучасній українській історіографії - одиниці.

Суспільна актуальність наукових зусиль у даному тематичному спектрі пов'язана з необхідністю подолання ідеологем і схем, які перешкоджають формуванню стабільної громадянської спільноти і часто використовуються тими політичними силами, які не сприймають ідею суверенної української державності.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане у рамках комплексної наукової теми „Україна в Центрально-Східній Європі", що розробляється на кафедрі історії НаУКМА. Крім того, тема пов'язана з дослідженнями відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України. Робота є складовою науково-дослідної теми "Україна у завершальний період війни. 1943-1945 рр.", затвердженої Президією НАН України, номер державної реєстрації 0104U003293.

Метою роботи є осмислення на базі нових архівних документів та опублікованої вітчизняної та зарубіжної літератури особливостей функціонування місцевих збройних формувань РКУ в період Другої світової війни.

Для досягнення поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:

- проаналізувати стан наукової розробки проблеми у вітчизняній та зарубіжній літературі, виокремити перспективні напрямки її вивчення;

- опрацювати опубліковані та ввести до наукового обігу невідомі документальні матеріали, з'ясувати їхню джерелознавчу цінність;

- з'ясувати основні фактори, які в досліджуваний період спричинили залучення значної кількості місцевого населення до окупаційних збройних формувань;

- відобразити позицію керівництва РКУ до збройних формувань, створених українськими націоналістичними організаціями, та визначити масштаби залучення українців до силових структур окупаційного режиму;

- простежити еволюцію нацистської політики в питанні військової співпраці з українським населенням РКУ;

- охарактеризувати основні суспільні групи які в період окупації опинились на службі у німецьких збройних силах;

- розкрити організаційний та якісний рівень місцевих формувань окупаційного режиму, їх місце та вплив в системі силових структур Німеччини в Україні, визначити мотиваційні засади.

Об'єктом дослідження є політика ІІІ Рейху на загарбаній території України, військова співпраця частини представників місцевого населення з нацистським окупаційним режимом в межах РКУ впродовж Другої світової війни.

Предметом вивчення є передумови і наслідки створення місцевих військових формувань ЗС Німеччини, що існували на території РКУ, їх організаційна структура, форми і методи діяльності, шляхи залучення добровольців до військових частин вермахту і поліції.

Методологічною основою дослідження є універсальні принципи науковості, історизму та об`єктивності. У дослідженні автор спирався як на суто історичні, так і на загальнонаукові методи. Серед історичних методів були використані такі: структурно-порівняльний, системно-аналітичний, проблемно-хронологічний, історичної реконструкції та історичних аналогій. У процесі роботи також використано низку загальнонаукових методів, таких як метод логічного аналізу, класифікації, узагальнення, статистичний метод.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від літа 1941 до осені 1944 року - час від моменту вторгнення німецьких військ в УРСР і до визволення України від нацистів. Для надання роботі логічної завершеності, матеріали останнього розділу виходять за часові межі існування Рейхскомісаріату „Україна", що дає змогу простежити долю місцевих збройних формувань від осені 1944 року до розформування останніх з них наприкінці Другої світової війни.

Територіальні рамки дослідження охоплюють територію України, що увійшла до РКУ: Волинську, Рівненську, Кам'янець-Подільську і частину Тернопільської області, Житомирську, Київську та частину Полтавської і Вінницької областей, Кіровоградську, Миколаївську, Дніпропетровську та Запорізьку області, Крим. Міркування наукової доцільності змусили автора чітко визначитися територіально, аби більш глибоко, комплексно і рельєфно дослідити особливості нацистської політики формування і використання місцевих добровольчих формувань в регіонах, об'єднаних єдиною структурою і владною вертикаллю у цивільній зоні окупації.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації окупаційний рейхскомісаріат військовий збройний

– вперше здійснено комплексне дослідження діяльності українських військових формувань Збройних сил Німеччини на теренах Рейхскомісаріату „Україна" в період Другої світової війни;

– на основі широкої джерельної бази відтворено особливості військового співробітництва місцевого населення з окупаційним режимом;

– з'ясовано причини та мотиви вступу українців до окупаційних збройних формувань;

– акцентовано увагу на формах і методах залучення добровольців з числа місцевого населення до служби у військових формуваннях ІІІ Рейху;

– відтворено механізм формування, місце та способи використання українських підрозділів в системі окупаційного режиму.

Практичне значення дослідження полягає у можливості використання наведених у ньому матеріалів та висновків при підготовці фундаментальних праць з історії Другої світової війни, нацистського окупаційного режиму в Україні, а також у процесі викладання нормативних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах.

Наукова апробація результатів роботи відбулася у формі доповідей на засіданні круглого столу, присвяченому 60-річчю визволення Києва в Інституті історії НАНУ (6 листопада 2003 р., м. Київ), ІХ Щорічної наукової конференції в НаУКМА „Україна: людина, суспільство, природа" (29 січня 2003 р., м. Київ), всеукраїнській науковій конференції „Велика Вітчизняна війна: нові сторінки історії, імена, події" (14-16 жовтня 2004 р., Хмельницький), засіданні круглого столу з нагоди 60-річчю визволення України від гітлерівських загарбників в Житомирському державному педагогічному університеті (22 жовтня 2004 р., м. Житомир), українсько-німецькій конференції істориків „Україна і Німеччина в Другій світовій війні: бачення минулого і сучасні дискусії" (9-10 червня 2005 р., м. Київ), міжнародній конференції „Друга світова війна: український вимір" в Інституті історії НАНУ (29 вересня 2005 р., м. Київ). Основні положення дисертації обговорювались на засіданнях кафедри історії Національного Університету „Києво-Могилянська академія", відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України.

Публікації. Результати дослідження знайшли своє відображення у 16 статтях і повідомленнях, з них 5 опубліковані у фахових виданнях, внесених до переліку ВАК України. Загальний обсяг публікацій - 7 друкованих аркушів (2,36 - у фахових виданнях).

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. Загальний обсяг роботи становить 212 сторінок, з них 168 сторінок основного тексту. Список джерел і літератури нараховує 358 бібліографічних одиниць.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання і методи дослідження, окреслено хронологічні та географічні межі, аргументовано наукову новизну, практичне значення та представлено апробацію одержаних результатів.

У першому розділі „Стан наукової розробки проблеми та джерельна база" оцінюється стан наукової розробки теми, подається характеристика історіографічної та джерельної бази, визначаються методологічні засади дисертаційного дослідження.

Наявна кількість історичних праць на тему українських добровольчих формувань з населення РКУ наводить досить значну кількість трактувань і способів постановки даної проблеми. Це викликано як світоглядним спадком Другої світової війни, так і різними політичними та соціальними умовами розвитку історичної науки у різних країнах. Внаслідок цього дослідження вказаного питання часто мають викривально-публіцистичний чи кон'юнктурний характер, і лише незначна група може претендувати на справжню, а не декларовану академічність.

Найбільш залежною від ідеологічних факторів була, без сумніву, радянська історіографія війни. Підхід до проблеми військової колаборації здійснювався у відповідності з марксистським уявленнями щодо перманентної класової боротьби. Тому маштаби колабораціонізму в СРСР приховувались, а його соціальна база зводилась до „класово ворожих радянському народу елементів". У результаті за сорок шість повоєнних років в радянській історіографії не з'явилося по суті жодної спеціальної історичної праці про участь радянських людей у німецьких збройних силах.

Традиційно, радянська історіографія Другої світової війни умовно поділяється на три хронологічні періоди: 1940-ві рр. - початок 1950-х рр., кінець 1950-х рр. - 1985 р., 1985 р. - 1991 р. Протягом першого періоду безпосередньо зазначеної теми торкалися виключно видання історико-публіцистичного плану, присвячені викриттю злочинів „німецько-фашистських загарбників та їхніх пособників". У них свідомо поєднується діяльність місцевих колабораціоністських органів, створених за сприяння окупаційної влади, національно-визвольних рухів, та локальних поліцейських чи самооборонних формувань з місцевих жителів чи військовополонених. Видання такого штибу робіт здійснювалося протягом всього існування СРСР у формі „документально-публіцистичних нарисів".

У період з кінця 1950-х по середину 1980-х років відбулося поступове поглиблення вивчення історії війни. В цей час з'явилась значна кількість наукових робіт, які стосувались вивчення окупаційного режиму в Україні, проте жодна з них не була присвячена колабораціонізму, як окремому явищу. Академічні праці торкалися даного питання лише побіжно, концентруючись на дослідженні дотичних тем, перш за все партизанського руху. Інформація стосовно колабораційних формувань у цих працях виглядає фрагментарною та ілюстративною, будь-які дані щодо загальної чисельності місцевих збройних формувань нацистської Німеччини в Україні відсутні.

Більше уваги на окремі колабораціоністські формування звернено у циклі праць, написаних за матеріалами судових розслідувань. Вони назагал дуже тенденційні, проте фактологічно найбільш насичені в порівнянні з рештою праць радянського періоду.

Крок вперед у дослідженні військового колабораціонізму було здійснено радянською історіографією у добу горбачовської перебудови. В другій половині 1980-х років попри традиційну категоричність у висновках, спостерігається дедалі більша увага до накопичення фактичних даних щодо колабораціонізму в роки Другої світової війни. Зокрема, у працях цього періоду вперше називаються загальні числові дані щодо участі представників радянських народів у колабораціоністських структурах і формуваннях на окупованій території.

Таким чином, радянською історіографією питання збройної колаборації не було розкрито, нею було накопичено певний фактичний матеріал, передусім пов'язаний із злочинними діями нацистів та окремих добровольчих формувань.

Подібною, в плані тенденційності висвітлення даної проблематики, але вільнішою у доборі фактичного матеріалу, була історіографія країн соцтабору, передусім ПНР і НДР. Здебільшого вони становлять своєрідну адаптацію західних джерел на тему колабораціонізму для свого читача, будучи досить оглядовими і дещо некоректними в цитуваннях. Проте обсяг поданої у них інформації на порядок більший, ніж це могли дозволити собі радянські історики.

На відміну від соціалістичних країн, у Західній історіографії дослідження даної тематики (як і Другої Світової війни взагалі) починаючи з 1950-х років набуло великого розмаху. На відміну від радянських істориків, їх західні колеги мали можливість без перешкод користуватися джерелами (в тому числі численними мемуарами учасників колабораціоністських рухів), і вільно висловлювати свою позицію з даного питання. Добровольчі формування з громадян СРСР в складі вермахту досліджувались як в рамках інших специфічних тем (вермахт, СС, окупаційна політика), так і у безпосередньо присвячених даному предмету ґрунтовних монографіях.

Колабораціонізм в цих працях розглядається здебільшого через призму нацистської окупаційної політики, а добровольці зображуються переважно як стихійна маса, що потрапила у безвихідну ситуацію. Окремі дослідники (К. Пфеффер, Г. Уільямсон) намагаються представити бійців добровільних формувань як ідейних антикомуністів, які свідомо співпрацювали з Рейхом в рамках "хрестового походу проти більшовизму".

Окремо слід відзначити суто фактологічні військово-історичні дослідження, які звертаються до означеної тематики в межах спеціальних історичних дисциплін не вдаючись у будь-які політологічні чи соціальні пошуки, а лише фіксуючи організаційні засади наявних формувань, їх однострої, озброєння, командний склад, бойовий шлях.

В українській еміграційній історіографії вимальовується своєрідний україноцентричний підхід, що полягає в індивідуалізованому, безконтекстному дослідженні окремих українських частин, і пошуках відповіді перш за все на юридичне запитання - чи виправдана співпраця з нацизмом боротьбою за незалежність своєї країни.

Дискусії на дану тему у сучасній історіографії країн пострадянського простору, на відміну від Заходу, набувають досить гострого характеру, так як здебільшого відбуваються в рамках усталених поглядів, що існують з періоду Другої світової.

Новий етап у розвитку української історіографії пов'язаний зі здобуттям Україною незалежності. Сучасна вітчизняна історична наука знаходиться тільки на шляху до витворення власних досліджень і трактувань, які стосуються причин, форм, масштабів виявів колабораціонізму населення України в роки Другої світової війни. Одним з перших виявів цього стала базована в основному на спогадах ветеранів 115 та 118 шуцбатальйонів праця чернівецьких істориків А. Дуди та В. Старика „Буковинський курінь в боях за українську державність 1918-1941-1944". Серед спеціальних праць, що розкривають окремі аспекти колабораціонізму, є роботи І. Патриляка: дисертація „Діяльність ОУН(б) у 1941-42 рр. (Військовий аспект)", нарис "Легіони Українських Націоналістів" та ряд статей. Для досліджуваної проблеми цікавим у цих працях є участь ОУН у формуванні поліційного апарату РКУ, а також структура та діяльність 201 шуцбатальйону, в який було переформовано обидві частини ЛУН. Виникнення та діяльність кримськотатарських підрозділів, які структурно теж входили до системи шуцманшафту РКУ, висвітлено у працях дослідників М. Турби та О. Романька.

Вивченню проблеми колабораціонізму в роки Другої світової війни на соціально-психологічному та історіософському рівні присвячено працю криворізьких дослідників Валентини та Валерія Шайкан „Соціально-політичні та економічні причини виникнення колабораціонізму на теренах рейхскомісаріату „Україна" та військової зони в роки Другої світової війни" (2004), та у монографії Валентини Шайкан „Колабораціонізм на території рейхскомісаріату „Україна" та військової зони в роки Другої світової війни" (2005). Автори спробували здійснити типологізацію різних проявів колабораціонізму в залежності від конкретних умов і характеру окупаційного режиму, ментальних, моральних і психологічних чинників. Проте інформація про те, що ж собою являла система „поліцаїв-колаборантів" у праці вкрай уривчаста, не розкрито побутових умов їх залучення та служби, роль в здійсненні окупаційної політики зведено майже виключно до злочинних дій проти мирного населення тощо.

Найбільшим проривом в дослідженні проблеми можна вважати працю Андрія Боляновського "Українські військові формування в Збройних силах Німеччини". Своїм дослідженням автор намагався охопити всі українські частини, що існували в структурі вермахту, військ СС та поліції, використовуючи величезний масив джерел з вітчизняних та західних архівів, значну кількість мемуарної та історіографічної літератури. В науковий обіг було введено значний об'єм інформації стосовно нацистської політики щодо українців, діяльності українських організацій та різноманітних підрозділів на різних фронтах Другої світової війни, певною мірою прослідковано їх трансформацію.

Проте, такий глобальний підхід спричинив нерівномірність висвітлення різних аспектів української військової колаборації, зокрема побіжність розгляду структури та діяльності батальйонів шума, та незрозуміле уникання дослідження поліційних структур міста-району в РКУ та Генерал-Губернаторства. Також кидається в очі некритичність авторського підходу до мемуарних джерел та матеріалів окупаційної преси, перебільшення ролі Українського визвольного війська (УВВ) в описі українських формувань, та включення до цієї структури ледве не всіх українських частин в період 1943-44 років. Загалом, у цій праці відчувається великий вплив діаспорної історіографії, і простежується типова для неї постановка проблеми добровольчих підрозділів.

Таким чином, проблема військового колабораціонізму неодноразово порушується в сучасній вітчизняній історіографічній літературі, висвітлюються окремі її аспекти, проте комплексні дослідження системи допоміжних формувань на території Рейхскомісаріату „Україна" відсутні.

Джерельну базу дисертації склали архівні матеріали, публікації документів та мемуарна література. Основною базою дослідження стали раніше закриті матеріали Державного архіву служби безпеки України (188 справ). Найбільший масив опрацьованих джерел походить з фонду 5 (архівно-кримінальних справ), створених в ході розслідувань діяльності заарештованих органами держбезпеки СРСР українських вояків німецьких добровольчих формувань армії та поліції. Не менш цінними є подібні матеріали з Ф. 68, де зберігаються копії архівно-кримінальних справ добровольців-громадян УРСР, які були порушені поза межами республіки. В ході дослідження опрацьовано ряд справ з фондів 2 та 16 (Колекції трофейних матеріалів), які містять німецькі документи окупаційної адміністрації стосовно добровольчих формувань на території РКУ. Важливий масив документів інформаційного характеру зберігається у Ф. 13 (Фонд друкованих видань). Фонд містить копії документів та аналітичних видань стосовно поліції та українських збройних частин в РКУ, архівно-кримінальні справи реабілітованих добровольців та засуджених в УРСР німецьких посадовців, аналітичні та пропагандистські матеріали ОУН і радянських каральних органів.

Значна кількість документів, які дозволяють проаналізувати наявність і чисельність українських частин у тилових зонах груп армій вермахту зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ). Вони, у вигляді мікрофотокопій та в роздрукованих перекладах, зберігаються у фонді КМФ-8 („Колекція мікрофотокопій документів нацистських установ, армійських груп та їх підрозділів на окупованих територіях"). Додаткові матеріали більш ілюстративного характеру містяться у фонді 3206 („Рейхскомісаріат Україна").

У фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ) вивчалися передусім матеріали німецького походження, які зустрічаються серед документів Особливого сектору ЦК КПУ (Ф.1, оп.23). Вони містять інформаційні повідомлення окупаційних органів про політичне й економічне становище в Україні, оголошення і звернення окупаційних властей до населення тощо. Інформативно насиченими є архівні матеріали колекції документів з історії КПУ та комісії з історії Великої Вітчизняної війни при АН УРСР (Ф.57 і Ф.166). Це директиви і накази німецького командування, рейхсміністра А. Розенберга та інших посадовців; телеграми, листування, розпорядження, інструкції та директиви рейхскомісара України Е. Коха, донесення поліції та СД про становище на окупованих територіях, документи, що стосуються методів і сил для боротьби з партизанами, накази, оголошення, постанови комендантів і місцевих управ тощо. Окремі матеріали про колабораціоністські збройні формування на окупованій території містяться у фонді Українського штабу партизанського руху (Ф.62).

В ході опрацювання теми було використано і великий масив опублікованих джерел. Їх основу складають збірники документів і матеріалів про окупаційну політику нацистів на окупованих територіях СРСР і, зокрема, в Україні. Ще одну групу джерел становлять нечисленні мемуари учасників подій.

Таким чином, існує широка джерельна база для глибокого і всебічного дослідження проблеми військового колабораціонізму в Україні в період Другої світової війни.

Другий розділ „Виникнення та діяльність українських допоміжних частин та підрозділів німецьких збройних сил в Україні" присвячений розгляду становлення системи допоміжних частин вермахту в Україні.

Аналіз документів свідчить, що нацистський режим не планував широкої військово-політичної співпраці з українцями, і назагал був настроєний категорично проти озброєння підкорених народів. На практиці, вже перші тилові інституції вермахту, що вступали на територію УРСР, були змушені видавати місцевим жителям зброю для створення хоча б якихось органів правопорядку, адже власні обмежені сили дозволяли забезпечити присутність невеликих окупаційних гарнізонів лише в містах і районних центрах.

Українські військові формування, створені похідними групами обох фракцій ОУН і представниками уряду УНР на початку війни (до 15 тисяч бійців) були розпущені або переформовані під тиском окупантів. Крах стратегії бліцкригу і вичерпання мобілізаційних резервів Рейху змусили низове керівництво вермахту нашвидкуруч поповнювати свої ряди представниками місцевого населення, в тому числі українськими вояками і допоміжним персоналом.

Тому охоронні дивізії, полки і батальйони, місцеві та гарнізонні комендатури почали створювати перші загони місцевої поліції для подолання безвладдя на залишених Червоною Армією територіях і запобігання розкрадання радянського громадського, колгоспного та військового майна населенням. У результаті, на середину 1942 року „східні" добровольці становили більше 10% всіх сил німецької армії на Східному фронті.

Проте, ця практика здійснювалась у відповідності з принципом „поділяй і владарюй", тобто боєздатні українські частини створювались передусім подалі від України, тоді як окупаційні функції в зоні відповідальності командування вермахту в РКУ здійснювали тюркські і козацькі формування. Українці в структурах вермахту в РКУ, задіяні передусім в армійській допоміжній охороні, а також у службах забезпечення, не становили собою організованої і спроможної до ведення бойових дій сили. В сумі їх кількість на початок 1943 року становила не більше 20 тисяч чоловік.

Для дослідження соціально-політичної бази військового колабораціонізму нами було вивчено індивідуальні матеріали щодо 311 колишніх вояків допоміжних підрозділів вермахту, солдатів шуцбатальйонів та службовців поліції за кримінально-архівними справами ДА СБУ. Документи свідчать, що загальна маса добровольців в РКУ не складалася з прихильників нацизму. Її основу, а згодом - до третини чисельності становили люди налаштовані антибільшовицьки або постраждалі від радянської влади, але особливих симпатій і вірності окупаційному режиму вони не виявляли, а за умови утисків з боку останніх легко переходили на бік противника. Решта добровольців були навербовані з-посеред молоді, призначеної на відправку до Німеччини, або з військовополонених. Аналіз архівно-кримінальних справ виявив, що від третини до половини добровольців були активістами попереднього режиму, в тому числі комуністами і працівниками НКВС. Причиною їх вступу на службу до німецького війська нерідко ставало бажання уникнути репресій окупантів, і суто матеріальний бік справи, адже зарплатня солдата були в півтора-два рази вищою за середній заробіток цивільних жителів РКУ. Це спричиняло ненадійність допоміжних формувань з українців, хоча їх існування було необхідною умовою життєздатності окупаційного режиму.

Така ситуація виникла внаслідок зіткнення двох взаємовиключних напрямків діяльності нацистів - жорстокої окупаційної політики, яка викликала активний чи пасивний опір навіть найбільш антирадянськи настроєного населення, і вимушеного поповнення мобілізаційних резервів Німеччини людськими ресурсами окупованих територій.

У третьому розділі „Українські військові та воєнізовані формування в підпорядкуванні цивільної адміністрації Рейхскомісаріату „Україна"" розглянуто процес формування місцевого поліційного та допоміжного апарату в системі окупаційних властей РКУ.

Створення місцевого поліційного апарату в РКУ було вимушеним кроком нацистів, обумовленим специфікою існування правоохоронних органів у Радянському Союзі. В СРСР, на відміну від країн Західної і Центральної Європи, нацисти не застали функціонуючої громадської служби правопорядку, яка б працювала незалежно від зміни правлячого режиму. Їм довелось самим створювати таку службу, початково покладаючи на неї виключно допоміжні функції. Проте, з розростанням рухів Опору, роль і чисельність системи української поліції (шуцманшафту) різко зросла. Українські збройні частини і підрозділи з'явились у всіх наявних в РКУ поліційних структурах Рейху - поліції порядку, СД, залізничній та пожежній охороні. На початку 1943 року їх чисельність сягала 80 тисяч шуцманів.

Структурно система шуцманшафту поділялась на три основні складові: поліцію (міську, районну і сільську), охоронні батальйони та пожежну службу. Низовими одиницями поліції були сільські поліційні відділи, що створювались при старостатах (від 3 до 15 чол. кожен). В містах і райцентрах кількість поліцаїв становила 40-50 чоловік, половина з яких становила резерв на випадок непередбачених ситуацій. Райполіція зазвичай формувалась у взводи і роти, для зручності керування. У центрах генеральних округ та великих містах було створено районні відділки (Revier), від 6 (в Сумах) до 12 (в Києві). Кількість поліцаїв в кожному районі становила від 70 до 250 чоловік. Загальна чисельність місцевої поліції не повинна була перевищувати 1% населення, але навіть цієї цифри вона ніколи не сягнула.

Керівництво поліційними дільницями зазвичай перебувало в руках українських командирів, за якими закріплювалися німецькі офіцери для нагляду і зв'язку. Проте з грудня 1941 року у відділках впроваджено пряме німецьке керівництво, що випливало з окупаційної концепції німецьких органів влади в РКУ і недовірою до місцевого командування.

Німецькі гарнізони і поліційні відділки були присутні тільки в районних центрах і важливих містах. Всю ситуацію в сільській місцевості повинні були контролювати шуцмани індивідуальної служби.

Іншою складовою системи шуцманшафту в Україні стали шуцбатальйони. Це були територіальні охоронні частини з місцевих добровольців під німецьким командуванням. Нумерація новостворюваних шуцбатальйонів з початку 1942 року була прив'язана до генеральних округ, з умовною послідовністю чисел з заходу на схід. В окрузі Волинь-Поділля - 101-107, Житомир - 108-110, Київ - 112-121, Миколаїв - 122-124, Дніпропетровськ - 129-131. Крім того, органами шупо і охоронних військ шуцбатальйони створювались в Чернігові (136-140) і Сталіно (157-165), та СД і Вермахтом - в Харкові (143-146) та Сімферополі (147-156).

Чисельність особового складу шуцбатальйонів коливалась від 150 до 700 чоловік, з яких німцями було від 2 до 130 солдатів і офіцерів, а кількість рот в батальйонах - від 2 до 7. Створення частин здебільшого здійснювалось працівниками шупо, нерідко - СД і жандармерією, а в окремих випадках - тиловими службами Вермахту.

Створення перших відділків пожежної охорони здійснювалось німецькими поліційними органами вже у вересні-жовтні 1941 року. Однак за відсутності підготовлених кадрів і матеріальної бази створення ефективних протипожежних служб було, по суті, неможливим. Паралельно з цим існувала нагальна потреба у розширенні охоронних формувань для боротьби з партизанським рухом, тому в більшості випадків особовий склад створених пожежних команд невдовзі переводився до поліції чи шуцбатальйонів. У результаті, на 1943 рік більш-менш повноцінні протипожежні служби існували тільки в центрах генеральних округ. Вони становили собою більш-менш оснащені трофейним радянським обладнанням районні загони. Дані про загальну кількість працівників протипожежного шуцманшафту на конкретний момент часу в доступних джерелах відсутні, але орієнтовно вона коливалась в межах 3-5 тисяч чоловік.

Як і у випадку добровольців у вермахті, стимулом до колаборації для шуцманів була передусім матеріальна сторона служби. В результаті, комплектування частин шума відбувалось за рахунок абсолютно випадкових людей під прямим чи непрямим тиском. Більшість з них були українцями, проте з метою виживання в українські частини вступали і добровольці інших національностей. Моноетнічних формувань фактично не існувало, навіть в татарські батальйони в Криму через нестачу місцевих волонтерів завербовано до 500 українців-військовополонених. Добровольці вступом до німецької армії і поліції вирішували тільки власні тактичні питання: виживання, матеріального добробуту, боротьби з більшовизмом, і не отримували жодних далекосяжних політичних цілей чи інших підстав для тіснішого пов'язання власного майбутнього з націонал-соціалізмом. Тому українські формування, навіть ідеально забезпечені і стовідсотково боєздатні (а таких була меншість), так і не стали надійним засобом проведення окупаційної політики і опорою нацизму ні в Україні, ні за її межами.

У четвертому розділі „Трансформації українських військових формувань з РКУ у завершальний період війни" розглянуто процес еволюції, розкладу та остаточної руйнації допоміжних збройних частин і структур цивільної та військової влади в Україні, та долю основних груп добровольців на завершальному етапі війни.

Загальні оцінки числа українських вояків у німецьких збройних силах коливаються в межах 250 - 800 тисяч чоловік. За результатами нашого дослідження, кількість добровольців в РКУ склала близько 100 тис. чол. З них до 80 тис. чол. становили вояки шуцбатальйонів, поліції міст-районів, залізничної охорони і СД, а ще до 20 тисяч служили у вермахті і допоміжних формуваннях.

В останні місяці існування РКУ відбувалося зведення українських формувань у придатні для фронтових дій частини та з'єднання. Деякі з них були розбиті військами РСЧА навесні-влітку 1944 року (дивізійна група „Прюцман", 454 східний полк, 57 полк шума), інші проіснували майже до кінця війни (35 і 38 полки поліції СС). Десятки тисяч добровольців дезертирували, і перейшли на бік УПА, радянських партизанів та інших антинімецьких сил. Виведені в тил залишки були переформовані в батальйони поліції, УВВ, протипожежні, саперні та інші допоміжні частини. В березні 1945 року, в основному з колишніх шуцманів з РКУ, було сформовано 2-гу Українську дивізію Української Національної Армії, загальною кількістю більше 4 тисяч вояків. Близько тисячі шуцманів ввійшло в склад 1 УД УНА (колишньої 14 дивізії військ СС „Галичина"), два українські батальйони потрапили до РОА. Всі згадані частини проіснували до кінця війни, і склали зброю перед англо-американськими військами. Згодом їх вояки (за винятком 1 УД УНА) були передані радянським каральним органам.

Тисячі дезертирів з шуцбатальйонів, поліції та частин вермахту в РКУ в переважній більшості потрапляли до лав РСЧА, в складі якої і завершили війну. При цьому про діяльність більшості з них було відомо СМЕРШу і армійському командуванню, але політичні питання в даному випадку відступали на другий план перед питаннями військовими, тобто необхідністю поповнення своїх втрат за рахунок людських ресурсів відвойованої України. Ув'язненню підлягали зазвичай тільки ті, хто потрапляв в полон до радянської армії зі зброєю в руках.

Близько 15 тисяч українських добровольців з РКУ, які дожили до кінця війни, були заарештовані (включно з тими, що закінчили війну в лавах радянської армії). Частину з них розстрілювали, але більшість засуджувалась до 15-25 років виправно-трудових таборів. Кількість тих, хто уник покарання, змішавшись з масою репатрійованих остарбайтерів, або був розстріляний в позасудовому порядку, не піддається обчисленню.

У висновках узагальнено результати дослідження, які виносяться на захист:

- На сьогоднішній день питання участі українців у збройних формуваннях окупаційного режиму, незважаючи на величезну масу узагальнень і штампів, по суті тільки-но починає розроблятись. Більшу частину наявної літератури на дану тему складають праці публіцистичного і кон'юнктурного характеру. Сучасна вітчизняна історіографія значно розширила проблематику досліджень, проте лише незначну кількість праць, переважно присвячених дослідженню дотичних проблем у даній тематичній ніші, становлять серйозні академічні роботи. Комплексного і глибокого дослідження системи допоміжних формувань на території Рейхскомісаріату Україна досі не здійснено.

- Наявна джерельна база досліджуваного питання становить низку розпорошених в архівних установах цілого ряду країн документів, які дуже часто суперечать одні одним і підштовхують дослідників до хибних узагальнень. На нашу думку, основою для неупередженого розуміння проблеми можуть і повинні стати наведені у роботі нові матеріали, які дозволяють простежити діяльність членів присутніх в РКУ військових формувань; безпосередні свідчення очевидців та учасників подій; архіви низових ланок окупаційного режиму та аналітичні дані німецьких та радянських спецслужб. Досліджувані в комплексі, вони дають можливість розкрити механізми комплектування та функціонування місцевих формувань ЗС Німеччини з максимальною точністю та конкретністю, і, в свою чергу, на базі цих даних дійти обґрунтованих висновків і теоретичних узагальнень.

- Глибинною причиною необхідності залучення місцевого населення до окупаційних збройних частин відверто антислов'янського режиму стала базова суперечність, яка містилась у планах нацистів. З одного боку, вони прагнули військової перемоги над СРСР і союзниками, яка була недосяжна без залучення мобілізаційних ресурсів поневолених територій. З іншого боку, расистська сутність режиму підштовхувала його до негайної колонізації загарбаних країн із елементами геноциду проти місцевого населення. Ці дві цілі заперечували одна одну, тож зрештою над стратегічними расовими планами переважила тактична потреба у співпраці з підкореними народами.

- Діючи в руслі нацистських расових теорій, окупаційна адміністрація протидіяла початковим бажанням українських самостійницьких організацій боротись з більшовизмом у союзі з Німеччиною, і розформовувала військові частини, що несли в собі національне забарвлення. Це змусило націоналістичні кола до збройного опору нацистам. Але, із переростанням „блискавичної війни" у тривалу боротьбу на виснаження, потреба в залученні українців до ЗС Німеччини ставала абсолютною необхідністю. В системі поліційних органів РКУ співвідношення українців і німців досягло 4/1, в армії - 1/2 в охоронних, та 1/9 у фронтових частинах. Кількість українських добровольців в поліції сягала 80 тисяч осіб, ще 20 тисяч служили в армійських допоміжних формуваннях на території РКУ.

- Залучення місцевих жителів до окупаційних формувань потребувало ідеологічного обґрунтування. Проте, лише у 1943 році нацисти визнали національну приналежність безликих шуцманшафтів і східних частин, і дали їм мінімальні обіцянки щодо майбутнього. Нарешті, в березні 1945 року Гітлер зробив те, що було умовою ефективного задіяння потенціалу України у боротьбі з СРСР із самого початку, тобто дозволив вже наявним у вермахті і СС українцям формувати свої власні збройні сили для боротьби з більшовизмом, і надав їм статус союзника Німеччини.

- Загальна маса із близько 100 тисяч добровольців німецької армії і поліції в РКУ не складалася з прихильників нацизму. Як показує дослідження індивідуальних матеріалів щодо 311 колишніх вояків за архівно-кримінальними справами ДА СБУ, основу, а згодом - до третини їх чисельності становили люди, налаштовані антибільшовицьки або постраждалі від радянської влади, але особливих симпатій і вірності гітлерівському окупаційному режиму вони не виявляли, а за певних обставин переходили на бік третьої сили (УПА, французькі макі), чи навіть РСЧА. Решта 70% складалася з людей опортуністично настроєних, або тих, хто потрапив до лав добровольців під тиском зовнішніх обставин. Від третини до половини добровольців були активістами попереднього режиму, в тому числі комуністами і працівниками НКВС. Такий стан речей був наслідком того, що вступом до окупаційних формувань українці не робили якогось політичного вибору, а вирішували передусім свої матеріальні та побутові проблеми.

- Встановлено, що комплектування добровольчих частин відбувалося за рахунок здебільшого випадкових людей під прямим чи непрямим тиском. Їх бійці вступом до німецької армії і поліції реалізовували власну стратегію виживання, матеріального добробуту, боротьби з більшовизмом, і до останніх місяців війни не отримали жодних далекосяжних політичних цілей чи інших підстав для тіснішого пов'язання власного майбутнього з націонал-соціалізмом. Добровольці складали дрібні (до батальйону включно) підрозділи і частини з німецьким керівним складом, які кількісно складали більшу частину силових структур Німеччини в РКУ, але займали виключно нижчі її щаблі і не мали жодного впливу на діяльність системи в цілому. Місцеві збройні формування були задіяні до виконання допоміжних окупаційних функцій у власній країні, що нівелювало будь-які ідейні настанови і спричиняли моральний розклад і зневіру. За таких умов навіть ті українські формування, які були ідеально забезпечені та цілком боєздатні (а таких була меншість), так і не стали надійним засобом проведення окупаційної політики і опорою нацизму ні в Україні, ні за її межами.

Основні положення дисертації викладені в ряді публікацій у науковій та публіцистичній періодиці. З них у виданнях, що входять до переліку ВАК України:

1. Діяльність 115/62 українського батальйону шуцманшафту на теренах Білорусі і Франції 1942-1944 рр. // Наукові записки НаУКМА. - Т. 21. Історичні науки., 2003. - С. 28-33

2. До питання про українські батальйони на території Білорусії (1941-1944 рр.) // Сторінки воєнної історії України. - К., 2003. - Вип. 7. - Ч. 1. - С. 244-251

3. Структура окупаційних органів Рейхскомісаріату "Україна". // Сторінки воєнної історії України. - К., 2004. - Вип. 8. - Ч. 1. - С. 259-268.

4. Матеріальне заохочення, як метод залучення українців до німецьких збройних сил (1941-1943 рр.) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - Вип. 26. - К., 2004. - С. 183-203

5. Українські збройні формування окупаційного режиму в боях на Україні, 1943-1944 рр. // Сторінки воєнної історії України. - К., 2005. - Вип. 9. - Ч. 2. - С. 191-205

В інших виданнях:

6. Кто сжег Хатынь? Мифы в истории. // Корреспондент. - № 11(50). - 25 марта 2003. - С. 29

7. Матеріальна стимуляція у залученні українців до німецьких збройних сил в Райхскомісаріаті Україна, 1941-1943. // Університет. - № 1. - 2004 р. - С. 83-97

8. Вооружен, как никакой полицейский в мире: Будни оккупации. // Корреспондент. - № 14(103). - 14 апреля 2004. - С. 64-67

9. Против всех: Перипетии войны. // Корреспондент. - № 27(116). - 24 июля 2004. - С. 66-69

10. „Синее небо придет из Испании": Союзники Германии. // Корреспондент. - № 28(117). - 31 июля 2004. - С. 62-65

11. Назначены злодеями: Варшавское восстание. // Корреспондент. - № 37(126). - 2 октября 2004. - С. 60-64

12. Советский американец: Ленд-лиз. // Корреспондент. - № 43(132). - 13 ноября 2004. - С. 64-67

13. Кто кого предал: Жертвы депортации. // Корреспондент. - № 36(175). - 17 сентября 2005. - С. 78-81

14. Таинственный наследник: Жизнь и смерть сына гетмана Скоропадского до сих пор остаются тайной. // Корреспондент. - № 7(146). - 26 февраля 2005. - С. 66-69

15. Полицейское восстание: Неизвестная война. // Корреспондент. - № 17(156). - 7 мая 2005. - С. 62-65

16. Українські допоміжні воєнізовані формування німецької армії і поліції в генеральній окрузі Київ у 1941-1943 рр. // Архіви окупації. 1941-1944. - К., 2006. - С. 796-804

Анотація

Дерейко І.І. Місцеві військові формування Збройних сил Німеччини на території Рейхскомісаріату "Україна" (1941-1944 роки). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.01 - історія України. - Національний університет „Києво-Могилянська академія". - Київ, 2006.

Дисертація присвячена дослідженню місцевих військових формувань Збройних сил Німеччини на території Рейхскомісаріату "Україна" в 1941-1944 роках. У роботі на широкій джерельній базі аналізуються причини та обставини створення системи місцевих допоміжних військових формувань нацистського окупаційного режиму, висвітлюються методи залучення місцевого населення Рейхскомісаріату „Україна" до німецької армії та поліції, вивчається соціальний, віковий, освітній, національний склад добровольців. Досліджено основні структурні одиниці місцевих формувань Збройних сил Німеччини в Україні, їх роль і місце в системі інституцій окупаційного режиму, способи і ефективність їх застосування для боротьби з противниками нацизму.

Ключові слова: місцева поліція, шуцманшафт, допоміжні формування, східні війська, окупаційний режим, нацизм, Друга світова війна.

Аннотация

Дерейко И.И. Местные военизированные формирования Вооруженных сил Германии на территории Рейхскомиссариата "Украина" (1941-1944 годы). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Национальный университет „Киево-Могилянская академия". - Киев, 2006.

Диссертация посвящена исследованию местных военных формирований Вооруженных сил Германии на территории Рейхскомиссариата "Украина" в 1941-1944 годах. На основании широкого круга источников, значительная часть которых впервые вводится в научный оборот, проведен комплексный и всесторонний анализ условий создания и функционирования местных составляющих оккупационных структур.

Причиной создания системы местных вспомогательных формирований оккупационного режима, противоречащей нацистской антиукраинской политике, стала необходимость восполнения недостатка человеческих ресурсов за счет населения оккупированных территорий. Методом привлечения волонтеров в германскую армию и полицию было прямое и непрямое давление (экономическое, пропагандистское, репрессивное). Основными слоями населения, поставлявшими добровольцев стали военнопленные, мобилизованная на работу молодежь, и лица, пострадавшие от советской власти. Преобладающей целью вступления в ряды колаборационистских формирований было решение личных бытовых, экономических, карьерных целей, в меньшей мере могло иметь политическую окраску.

Главными структурными единицами оккупационного режима, создававшими добровольческие формирования из местного населения в Рейхскомиссариате "Украина" было германские полиция и армия. СС и полиция формировали подразделения вспомогательных полицейских (шуцманшафта): районные, городские и сельские отделения, охранные батальоны и пожарную охрану. Всего в системе шуцманшафта на 1943 год насчитывалось до 80000 добровольцев. Еще около 20 тысяч служили в армейских подразделениях, преимущественно в ротах и взводах вспомогательной охраны, а также военизированных рабочих подразделениях.

Местные жители Рейхскомиссариата "Украина" - украинцы, русские, татары и др. - составляли до 4/5 общей численности вооруженных формирований оккупационного режима, однако полностью находились под контролем германского военного командования и местных структур. Они были необходимым условием проведения оккупационной политики, но в массе своей были крайне ненадежны. При отступлении с Украины система местных вооруженных формирований фактически развалилась, прежде всего из-за массового дезертирства. Тысячи бывших добровольцев, зачастую целыми батальонами, пополнили ряды борцов с нацизмом разных направлений и в Украине. и на Западе.

Пропагандистская обработка добровольцев велась преимущественно в антисемитском и антисоветском направлении. Им гарантировались лишь личные, преимущественно материальные выгоды, и не давались никакие политические обещания, проявления патриотических настроений подавлялись так же, как коммунистические. Нацисты признали национальный характер украинских формирований лишь в конце войны, когда такое решение уже ничего не могло изменить ни в политической, ни в военной ситуации.

Ключевые слова: местная полиция, шуцманшафт, вспомогательные формирования, восточные войска, оккупационный режим, нацизм, Вторая мировая война.

ANNOTATION

Dereiko I.I. Local military Formations of German Armed Forces at the territory of Reichskommissariat of Ukraine (1941-1944). - Manuscript.

Thesis for a Candidate of Sciences degree by speciality 07.00.01 - history of Ukraine. - National University "Kyiv-Mohyla Academy", Kyiv, 2006.

Thesis is dedicated to the research of Local military Formations of German Armed Forces at the territory of Reichskommissariat of Ukraine in 1941-1944. The reasons and circumstances of creating the local auxiliary military formations are analyzed in this work on a wide source basis. The methods of involving the local population of Reichskommissariat "Ukraine" into German army and police are depicted. Social, age, educational, national consistence of volunteers is studied.

Main structural units of local formations of German armed forces in Ukraine, their role and position within the occupational regime institutions, ways and effectiveness of their engaging into the struggle against the enemies of the regime are also investigated.

Key words: local police, schutzmannschaft, auxiliary formations, osttruppen, occupational regime, Nazism, World War 2.

Размещено на Allbest.ru