Риторика стародавньої Греції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вчення красномовства виникло з узагальнення і систематизації тих прийомів і методів ведення полеміки, спорів та диспутів, що одержали широкерозповсюдження в античній Греції з її розвити політичним життям іборотьбою різних партій за вплив на маси. У цих умовах уміння переконуватилюдей, наводити переконливі аргументи проти своїх опонентів, підкріплюватиїх фактами, впливати не тільки на розум, але й на почуття й емоціїслухачів, здобувало винятково важливе значення. От чому в античній Греціїрозробка проблем риторики починалася задовго до того, коли були створенінадійні логіко-методологічні, психологічні і моральні основи й принципи, наякі повинні спиратися суперечка, діалог, диспут або полеміка. Точнішекажучи, ці принципи й методи формувалися поступово в процесі узагальнення ісистематизації тих прийомів, доводів і способів ведення полеміки абодиспуту, що практикувалися в публічних промовах.

Аналізуючи ці промови, давні греки одними з перших задалися метоюпояснити, в чому полягає переконлива сила промови: чому з одною промовою мипогоджуємося, а з іншою - ні, чому одна з них переконує нас і змушуєвизнати доводи оратора, а в іншій ми виявляємо вади як у доказах, так і всамій побудові промови?

Батьком науки про красномовство вважається давньогрецький поет,філософ і лікар Емпедокл (біля 490-430 р.. до н. е.). Вихідці з грецькихпоселень у Сицилії ритор Коракс і Тісій склали перші систематичніпосібники з красномовства. Пізніше, слідом за красномовством судовим, уякому головну роль грало знання законів і звичаїв, у Давній Греціїрозробляються прийоми політичного і художнього красномовства. А саме:вміння переконливо викладати свою мову, дотепно відповідати на питання,говорити без підготовки (використовуючи пункти виступу попередньогоопонента), сперечатися проти очевидності, збивати і плутати супротивника всуперечці і т. п. Ускладнення соціально-політичної обстановки в містах -державах (полісах) Еллади - збройні конфлікти між грецькими полісами,нападу зовнішніх ворогів, запекла боротьба аристократів і демократів,протиріччя між етнічними групами, інтриги в конкурентній боротьбіторгівельних кланів - призвело до наростання напруженості в суспільнихвідносинах. В аудиторіях і на площах закіпілі жаркі дискусії по всілякихпитаннях. Емоції переповнялі тих, хто сперечався, навіть якщо предметомобговорення були проблеми природознавства або філософії.

Бути шанованим серед громадян Давньої Греції, особливо в Афінах --культурному, економічному і політичному центрі Еллади, не маючи гарних навичок публічних виступів, стало неможливо. Тому виник гострий попит нарозумних викладачів ораторського мистецтва і риторики. І одна за іншоюпочали виникати школи красномовства.

Першими почали досліджувати ці проблеми софісті, багато з яких булитакож учителями риторики як особливого мистецтва красномовства, хоча цемистецтво виникло задовго до появи софістів. Привабливою рисою софістічноїриторики був демократичний дух, прагнення допомогти кожному, хто бажаєнавчитися мистецтва красномовства, вмінню переконливо й аргументованосперечатися зі своїми супротивниками. Софісті звертали також увагу навиховання у своїх учнів прагнення до волі висловлення своїх думок та вмінняїх захищати, незважаючи на будь-які авторитети. Багато займалися вони йспеціальними питаннями проголошення та побудови промов.

Однак згодом софістічна риторика виродилися в свого роду словеснефехтування, ціллю її став не пошук й обгрунтування істини, а досягненняперемоги в словесному змаганні за будь-яку ціну. Для цієї метивикористовувалися будь-які прийоми й засоби, починаючи від навмисногопорушення законів і правил логіки, що одержали згодом назву логічнихсофізмів, і закінчуючи різними психологічними вивертами і неприпустимими зморальної точки зору методами ведення полеміки. Приваблива мета - вийтипереможцем у кожній суперечці - залучала в численні школи риторики великукількість учнів, що давало змогу організаторам і вчителям школи зароблятивеликі гроші. Таким чином, незважаючи на відомі заслуги в поширенні іпропаганді знань про прийоми ведення полеміки і мистецтво красномовства,софістічна риторика до кінця V ст. до н. е. занепала і зійшла з історичноїсцени. Це і не дивно, тому що вона не стала аналізувати і розробляти тіприйоми, методи і традиції, що сформувалися в реальній практиці веденняполеміки в публічних виступах кращих ораторів свого часу. У той час як ціоратори, виступаючи в народних зборах, суспільних форумах і судах, прагнулизнайти істину і тим самим переконати своїх слухачів, у школах ріторічноїсофістікі намагалися навчити знаходити такі прийоми і виверти у веденніполеміки, за допомогою яких можна було перемогти в суперечці ціною різнихлогічних хітрувань, підтасування фактів, психологічного впливу на опонентай подібних некоректних і неприпустимих способів. Тому така риторика наврядчи має що-небудь спільне із справжнім мистецтвом красномовства, що ставитьсвоєю головною метою за допомогою добре аргументованої, емоційнозабарвленої і стилістично бездоганної промови насамперед переконатислухачів у істинності висунутих у ній положень.

На відміну від цього софістічна риторика, особливо в роки її занепаду,цілком орієнтувалася не на пошук істини і знання ( «епістемі»), а захистдумок ( «докса»), затверджуючи, що такі думки постійно змінюються згодом утієї ж самої особи, а тим більше різні вони в різних людей. Така орієнтаціяспиралася на принципи філософського релятивізму, що висувалися такимивидними софістамі, як Кратил, Горгій, Протагор. Релятівісті вважають, щооскільки наші знання постійно змінюються, то в них немає нічогодостовірного й абсолютного. Такий висновок вони намагаються виправдатипосиланнями на діалектіку. Так, наприклад, один із засновників софістічноїриторики Протагор, невірно інтерпретуючи діалектіку Геракліта, настількироздмухує момент відносного і минуще в людському знанні, що останнєначисто позбавляється об'єктивного змісту і перетворюється в чистосуб'єктивне вираження людини. «Людина є міра всіх речей існуючих, що вониіснують, неіснуючих, що вони не існують ». В історію риторики Протагорувійшов як віверткій Софіст, здатний «більш слабкий аргумент виставитибільш сильним ».

Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був Демосфен (384 р. До н. Е). Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіказустріла градом глузувань: гаркавість і слабкий від природи голос оратораНЕ імпонували темпераментний афінянам. Але в цьому кволо на вигляд юнаки живийвоістину могутній дух. Безупинно працею та тренуванням він здобув перемогунад собою. У древніх письменників знаходимо: «Незрозуміло, шепелявлячи вимову віндолав, вкладаючи до рота камінці і читав на пам'ять уривки з поем, голосзміцнював бігом, розмовою на крутих підйомах ... »... Щоб позбутися відмимовільного посмікування плечей, він вішав над собою гострий спис, щозаподіювало йому біль при будь-якому необережному русі.

Наполегливість і енергія перемогли. Демосфен переборов фізичнінестачі, довів ораторське техніку до досконалості, став найбільшимполітичним оратором. Своїм прикладом він підтвердив найважливіший принцип:оратором може стати практично кожний, якщо не пошкодує для цього часу іпраці. У своїх промовах Демосфен робив ставку на вплив публічного виступуна психіку людей, на їхню волю й емоції. Такому впливові сприяли відміннопоставлений голос Демосфена і ретельно пророблену ним текст промови зопорними і кодовими фразами. Кожна така фраза, у сполученні з чудововідпрацьованою мімікою та жестікуляцією, поетапно трансформували психікумас у потрібному ораторові напрямку так, що люди самі не зауважувалимоменту, коли під впливом слова Демосфена переходили на його сторону,навіть будучи споконвічно налаштованими проти ідей виступаючого ... Напитання: що складає найістотніше достоїнство оратора, Демосфен завждивідповідав: «По-перше, вимова, по-друге, вимова і, по-третє, знов-такивимова ».

Оратор і великий політичний діяч Демосфен у своїх промовах закликавафінян до енергічної політики, викриваючи бездіяльність і продажністьафінськіх правителів, і намагався згуртувати грецькі держави-карлики дляспільної боротьби з ворогом. Його полум'яні промови були результатомвеликої праці, а ораторські прийоми будувалися на глибокому знанніпсихології слухачів. Демосфен гармонійно поєднав ораторське майстерність ізпристрастю борця, переконаного в правоті своєї справи. «Не слова і не звукголосу складають славу оратора, а напрямок його політики », - стверджуваввін.

Поряд із Демосфеном Древня Греція дала ще цілу плеяду видатнихораторів, досконало володіючіх мистецтвом усного слова і логікоюпереконання, що вміли зробити потрібний вплив на юрбу, нерідко спонукати їїдо безпосередніх дій. У списку знаменитих ораторів того періоду мизнаходимо імена Перікла, Ісократа, Горгія, Лікурга, Лісія, Есхіна, Гіперідай інших майстрів красномовства.

Одним з перших грецьких філософів виступив проти софістікі ізаснованої на ній риторики Сократ, про погляди якого ми можемо судити подіалогах його учня Платона, тому що сам він волів викладати своє навчання вусних бесідах і не залишив ніяких письмових творів. Головним внеском Сократа в мистецтво ведення полеміки була зміна їм змісту дискусії. Якщо доцього сторони, що сперечаються, не звертали особливої уваги на сутьвиступів суперників, зосереджуючись увагу на силі і переконливості власноїмови, то тепер у риторичним арсеналі з'явилися навідні запитання, які саміпо собі є і аргументами, і контраргументами. Суперники стали прислухатисядо доводів супротівної сторони. Суперечки перетворилися з гарячих перепалоку витончені й дотепні вистави. От, наприклад, гумористичний діалог заучастю представника однієї із Сократичний шкіл (мегарскої):

- Ти упевнений, що не рогатий?

- Цілком!

- А як щодо того, чого ти не втрачав?

- Те, що я не втрачав, залишається при мені.

- рогів не втрачав?

- Ні!

- Виходить, вони в тебе і залишилися ...

Що стосується Платона, то його відношення до софістікі і навіть доколишньої риторики взагалі було досить негативним. Він вважав, що цяриторика пристосовується до смаків публіки, не піклується про істину і томуявляє собою не мистецтво, а скоріше вправність. Таку негативну оцінкусофістічної риторики Платон дає у своєму діалозі «Горгій», що безпосередньоспрямований проти одного з засновників цієї риторики Горгія Леонтійського,який користувався такою величезною славою серед своїх співгромадян, що вйого честь у Дельфах була поставлена золота статуя. Так само, як і Протагорвін вважав, що в мові і міркуванні не слід прагнути до чогось достовірного,тому що в самому навколишньому світі немає нічого постійного й абсолютного.

Тому варто обмежитися лише досягненням практичних цілей і насампереддомагатися перемоги над своїм опонентом за допомогою спритних ірозрахованих на зовнішній ефект прийомів переконання. На його думку,

«Мистецтво переконувати людей набагато вище всіх мистецтв, тому що воноробить усіх своїми рабами по добрій волі, а не по прімусі ». Платон у першійчастині діалогу «Горгій» переконливо показує, що такі домагання софістічноїриторики ні на чому не засновані, а ті визначення риторики, що даютьсофісті, не витримують критики. По-перше, риторика, або мистецтвокрасномовства, не зводиться до складання промов, сила яких виявляється вслові. Вустами Сократа Платон говорить, що існують інші види мистецтва абодіяльності взагалі, які також користуються словом. Адже не можна,наприклад, назвати красномовством мистецтво рахунку, а тим більше лікуванняабо гімнастику. По-друге, не можна розглядати красномовство як «здатністьпереконувати словом і суддів у суді і радників у Раді, і народ у Народнихзборах, та й на всяких інших зборах громадян ». На думку Горгія, володіючитакою силою, ти і лікаря будеш тримати в рабстві, і вчителя гімнастики, ащо до нашого ділка, виявиться, що він не для себе нажіває гроші, а дляіншого - для тебе, що володіє словом і умінням переконувати юрбу ». Увідповідь на це Сократ, що виражає в діалозі точку зору Платона, говорить,що переконання створюється не одним красномовством, тому що кожен, хтоучить чому-небудь, переконує в тім, чому вчити. «Але якщо красномовство НЕєдиний засіб переконання, то на що воно спрямовано? »- запитує Сократ.

Горгій відповідає, що він говорить про таке переконання, що «діє в судах таінших збіговиськах, а його предмет - справедливе і несправедливе ». На це Сократ зауважує, що уявлення про справедливе і несправедливе можуть бутирізними, так до того ж майстерність переконання в красномовстві складаєтьсяу вселенні віри, а не знання в справедливе. Це розходження між вірою ізнанням, правдоподібністю і знанням відіграє істотну роль у навчанні Платона, для якого справжнє переконання дає лише істина ( «епістема»), а недумка ( «докса »).

Софістічну риторику Платон розглядає не як мистецтво, а як« навичку івправність », що по своєму призначенню схожа на Кухарська справу. Усіподібного роду навички, хоча і роблять приємність, але являють собоюрізновид догідніцтва і служать не прекрасним, а низинних пристрастям. Томувін характеризує софістічне красномовство «як би Кухарська справа длядуші ».

Після прочитання цього діалогу може створитися враження, що Платонсвоє негативне ставлення переносить на всю існуючу до нього риторику і незауважує того позитивного фактичного матеріалу, що був накопичений упроцесі розвитку ораторського мистецтва. Але із самого тексту діалогучіткої відповіді на це питання одержати не можна. Очевидно, позиція Платонастосовно попередньої риторики не була цілком негативною, але він вважав їїтеоретичні основи досить хитка, а софістічній підхід і зовсімнеприйнятним. Свою конструктивну позицію про план побудови й обгрунтуваннянової риторики Платон виразив у діалозі «Федр», на який звичайнопосилаються дослідники.

На його думку, нову риторику необхідно будувати на фундаментальнихпринципах діалектики і психології: з їхньою допомогою оратор будерозбиратися, з одного боку, в ідеях, на які він повинен спиратися в процесіпереконання, а з іншого боку - у властивостях душі й індивідуальнихособливостях людей, до яких він звертається з промовою. Саме риторичнемистецтво Платон порівнює з лікарським мистецтвом. «І в тому й іншому, --пише він, - потрібно вміти розрізняти природу - тіла в лікарськомумистецтві, душі - у риторичним, якщо хочеш - не за допомогою рутини тількиі натасканості, але за всіма правилами мистецтва - тілу пропонувати ліки іїжу ... душі - мови і належні заняття, що вселили б у неї бажане для тебепереконання і чеснота ». Таке переконання досягається тільки в тому випадку,коли оратор «буде досить знаючий, щоб сказати, яка людина й у залежностівід чого піддається переконання; коли він могтиму, розрізняючи дану особу,пояснити собі, що природні властивості його ... саме такі, що до цих природнихвластивостей у даному випадку потрібно звертатися з такими-то промовами дляпереконання в тому й тому, - коли він усе це засвоїв, а поверх тогозміркував, при якому зручному випадку і коли варто говорити й утримуватися;розпізнав, коли вчасно і несвоєчасно говорити лагідно, жалісно,перебільшено, застосовуючи усі види мови, які тільки він вивчив, - тоді, ітільки тоді, розробка мистецтва доведена до прекрасної досконалості ». Вартоособливо підкреслити, що для Платона переконання грунтується тільки нащирих доказах, а не на думках і ймовірних судженнях. У зв'язку з цим вінкритикує відомого в той час ритора і логографа (укладача мов) Тісія, що буввідомий тим, що прагнув не до розкриття істини, а скоріше до того, щобзробити своєю мовою найбільш сприятливе враження на суддів і тим самимвиграти процес.

Нецікаво також порівняти погляди Ісократа, риторична школа якого користувалася в той час великою славою, з ідеями і принципами, на яких Платон рекомендував будувати нову риторику. Для Ісократа риторика булачисто практичним мистецтвом, що повинне спиратися не стільки на знання йістину, скільки на думку, користь і доцільність. Не випадково тому в йогошколі вчили ораторів не гнатися за якоюсь недосяжною істиною ісправедливістю, а домагатися вигоди і догоджати слухачам. Для Платона такийпідхід був у принципі неприйнятним. Більше того, він не допускає в риториціймовірних доводів і критикує Горгія і Тісія, «які доглянулі, що ймовірнеповинно переважати щире, і які, завдякі силі слова, змушують здаватися малевеликим, велике малим, нове старим, старе новим ». Що стосується логічнихзасобів і ріторічної техніки, то у творах Платона можна знайти лишерекомендації досить загального характеру. Так, у «Федрі» він перелічуєосновні частини мови оратора, а саме вступ, виклад, де повинні бутинаведені припущення, що підкріплюються відповідними свідченнями, фактами йіншими видами підтвердження. Крім того, в обвінувачувальній і захисній мовінеобхідно наводити докладні спростування, а також побічні пояснення.

Очевидно, що такі рекомендації мало чим можуть допомогти воволодінніораторським мистецтвом, але Платон і не переслідував подібної мети. Йогоголовні зусилля були спрямовані на те, щоб знайти такі загальні принципиаргументації, що могли додати мови не тільки добірність і ясність, аленасамперед переконливість. Такі принципи він сподівався знайти в діалектиціта психології. Психологічні підстави риторики Платон вбачав у знанніхарактеру і щиросердним особливостей слухачів, перед якими виступає оратор.

Про це він ясно говорить у діалозі «Федр», але не розкриває докладно, якимиприйомами і методами досягається збагнення характеру слухачів. Щостосується діалектичного підходу до риторики, то в тім же діалозі він маєна увазі під ним уміння розчленовувати і поєднувати ідеї або, говорячисучасною мовою, з аналізом і синтезом. Вустами Сократа він оголошує себе «Шанувальником такого поділу на частини і зведення (їх) в одне ціле: і те йінше допомагає говорити і мислити ». Таким чином, із усього сказаного вищестає ясним, що Платон на противагу софістам прагнув насамперед закластиміцний фундамент для нової риторики саме за допомогою такої філософії, уякій замість думок і ймовірних припущень цілком панувала б істина івірогідність. Хоча із сучасної точки зору, здається зовсім нереалістічнімне враховувати ролі припущень, правдоподібніх або можлівістніх суджень упроцесі переконання і збагнення істини взагалі, проте, не слід забувати, щотакий підхід до риторики Платона був продиктований критикою релятівістськоїфілософії софістів, абсолютизували значення думки, відносного ісуб'єктивного характеру знання. Саме своєю критикою софістічної риторики Платон багато в чому сприяв підняттю рівня ораторської майстерності, появіцілої блискучої плеяди видатних ораторів, серед яких варто назватинайбільшого оратора античності Демосфена, що був старанним слухачем Платона.

Однак головна заслуга Платона полягає в розробці й удосконаленні тогометоду ведення бесіди, полеміки і диспуту, що широко практикував йоговчитель Сократ. На цій підставі цей метод часто називають Сократичний, абодіалогічнім. Багато хто навіть думає, що саме звідси бере свій початок ідіалектика, якщо, звичайно, керуватися етімологічнім походженнямдавньогрецького слова «діалего», що означає вести бесіду, полеміку,суперечку. Але вже сам Платон уживає цей термін у «Федрі» в іншому змісті,а Аристотель, як ми покажемо нижче, під ним має на увазі теоріюнесілогістічніх умовиводів.

Сократ, як можна судити за свідченням Платона, розглядав діалог якпітально-відповідний метод пошуку істини, у якому беруть участь, принаймні,дві людини, один із яких задає питання і, по суті справи, керує діалогом, аіншої відповідає на них. Шляхом систематичної постановки запитань можна востаточному підсумку прийти або до вирішення питання або ж максимальнозблизити позиції учасників діалогу. От чому мистецтво цілеспрямованоїпостановки питань з таким розрахунком, щоб привести співрозмовника допротиріччя з раніше висловленими припущеннями, Сократ називає маєвтікою,або «мистецтвом сповитуху», тому що маєвтіка допомагає народженню істини.

При цьому мова не йде про те, щоб виставити опонента в невигідному світлі іперемогти в суперечці, а в прагненні спільними зусиллями знайти істину.

Такий метод пошуку істини зробив стимулюючий вплив не стільки на традиційнуриторику, скільки на розробку відповідного стилю аргументації, з яким мизустрічаємося і в даний час, наприклад, у судових діалогах обвинувача йадвоката, при активізації навчання в школі, коли учні не просто пасивносприймають знання, а вступають у живий діалог із учителем. Плідним діалогвиявляється і при проведенні різних дискусій і диспутів. Докладніше цьогопитання ми торкнемось надалі. Тут ж важливо було звернути увагу на діалогяк специфічну форму аргументації, найбільш наближене до реальної практикиспілкування, полеміки, суперечки між людьми.

Сам Платон, будучи учнем Сократа, найбільшою мірою сприяв розвиткові йпропаганді діалогу як нового методу аргументації, що у значній мірівідповідав шукаючи, творчому духові античної думки. По суті справи, йомуми і зобов'язані знайомством з цим методом аргументації, яким ширококористувався Сократ. Усі твори Платона, за винятком «апології Сократа»,написані у формі діалогів, де позицію самого автора виражає Сократ. Живийобмін думками по спірних питаннях, ретельний аналіз доводів за і проти,виявлення протиріч і відмовлення від колишніх припущень і узагальнень,детальний аналіз фактів і безперервний пошук істини - от що і скоряєспокушений сучасного читача в майстерно написаних діалогах Платона, щопротягом майже двох з половиною тисячоріч вважаються блискучими зразкамиінтелектуальної художньої прози.

Саме відношення до риторики, як ми бачили, не залишалося в Платонанезмінним. Якщо в «Горгії» він ототожнює її з вправністю і навички назразок повареної справи, то в «Федрі» вона вже розглядається як визначенемистецтво, що бідує, однак, у реформуванні на основі філософських іпсихологічних принципів. Варто також звернути увагу на те, що Платон вважаєприйнятними в риториці тільки щирі доводи, хоча в діалогах можна зустріти внього й аналогії і правдоподібні узагальнення. Логічної сторониаргументації він майже не стосується у своїх творах.

Проблеми риторики з логічної точки зору особливо ретельно досліджувавучень Платона Аристотель, що присвятив їм ряд творів, серед яких вартовиділити його знамениту «Риторику». У ній риторика визначається якнавчання, що сприяє «знаходженню можливих способів переконання щодо кожногоданого предмета ». Це, на думку Аристотеля, «не складає задачі якого-небудьіншого мистецтва, тому що кожна інша наука може повчати і переконуватитільки щодо того, що належить до її області. Загальний характер риторики,як мистецтва переконання, по своїй природі подібний із діалектікою, що, надумку Стагіріта, також «має справу з усіма науками, а не з яким-небудьодним визначеним родом ». І в риториці, і в діалектиці приходитьсяпереконувати людей як розбирати, так і підтримувати яку-небудь думку, яквиправдатися, так і обвінувачуваті.

Для правильного розуміння поглядів Аристотеля необхідно враховувати терозходження, що він проводить між аналітикою і діалектікою. Аналітика длянього тотожна формальній логіці, точніше, теорії сілогістічніх умовиводів.

У ній аналізуються способи побудови правильних сілогізмів і розкриваютьсяпомилки, що зустрічаються в такого роду умовиводи. У діалектиці жрозглядаються загальні запитання, пов'язані з використанням несілогістічніхумовиводів, а саме міркувань за аналогією й індуктівнімі узагальненнями.

Оскільки висновки таких міркувань мають лише можлівісній, абоправдоподібній характер, то вони являють собою думки, а не докази. Риторикавідрізняється від аналітики і діалектики насамперед своїм прикладнимхарактером, тому що вона призначена для того, щоб переконувати людей у ходіполеміки, у публічній мові або судовій суперечці. Але оскільки найкращоюсилою переконання володіє доказ, що вивчається в аналітиці, то Аристотельвважає останній теоретичною основою риторики. Правда, в усному мовленнібуло важко користуватися розгорнути сілогізмамі, тому замість них тамзвертаються до скорочених сілогізмів або ентімем. Діалектика також виступаєяк теоретична основа риторики, оскільки в ній вивчаються такінесілогістічні форми міркувань, як індукція й аналогія. Знов-таки длястіслості промови замість повного перерахування випадків, на яких будуєтьсяіндуктівне узагальнення, оратори найчастіше прибігають до прикладів. Такимчином, ентімемі і приклади є головними способами, на яких оратор будує своюлогіку переконання.

Що стосується самого процесу переконання, то автор «Риторики»розрізняє, з одного боку, способи або прийоми переконання, що «не намивинайдені »і називає їхній« нетехнічнімі », а з іншого боку -« технічні »методи, що «можуть бути створені нами за допомогою методу і наших власнихзасобів ». До першого роду відносяться усілякі факти, дані, свідчення йподібні посилки, на які спираються в доказова і правдоподібніхміркуваннях. Сам Аристотель зараховує до них свідчення очевидців, письмовідоговори, клятви і навіть показання, дані під катуванням. У сучасній логіцівони найчастіше називаються посилки, підставами доказу, нерідко такожаргументами або доводами. Щоб уникнути непорозумінь помітимо, що надалі підаргументацією ми будемо розуміти не тільки аналіз доводів або аргументів,але весь процес переконання, що включає також обговорення способів висновкувисновків з цих аргументів.

Аристотель відносить до технічних засобів переконання саме ці способивисновку, за допомогою яких аргументи, тобто нетехнічні способи переконанняпо його термінології, зв'язуються з виведенням з них висновками. Найбільшрозповсюдженими формами логічного висновку є дедуктівні умовиводи, у якихвисновок з логічною необхідністю випливає з посилок як аргументів. Сам Аристотель досліджував найчастіше зустрічаються сілогістічні умовиводи абокоротше, сілогізмі. Вони докладно досліджуються в «Аналітіках». Але крімних він звертається також до правдоподібніх, або можлівісніх, міркувань,які він називає діалектічнімі, і протиставляє їх доказова. «Доказ, --читаємо ми в «Топіці», - мається тоді, коли умовивід будується з істинних іперших (положень), тобто з таких, знання про які бере свій початок від тихабо інших перших і істинних (положень). Діалектичний же умовивід - це те,що будується з правдоподібніх (положень) ». Цікаво відзначити, що вінвизначає ймовірне як «те, що трапляється по більшій частині, і не простоте, що трапляється, як визначають деякі, але те, що може трапитися йінакше ». У цьому визначенні ми можемо помітити подібність із сучасноючастотною інтерпретацією ймовірності. Таким чином, переконливість будь-якоїпромови, позиція в суперечці, публічному виступі грунтується, відповідно до Аристотеля, по-перше, на істинності або принаймні правдоподібностіаргументів, що наводяться, доводів, посилок, що він називає нетехнічнімі,не нами створеними засобами переконання. По-друге, вона залежить також відтих методів або логічних правил, за допомогою яких з наявних аргументіввиводяться або, точніше, виходять висновки. Про висновок говорять лише вдедуктивних, доказова умовиводи. У недедуктивних міркуваннях, зокремаіндуктівніх, приходиться обмежуватися терміном «наведення».

Оскільки, однак, явне і розгорнуте використання дедуктивних ііндуктівніх умовиводів вкрай ускладнило б мову, то в риториці Аристотельрекомендує використовувати більш гнучкі й ослаблені їхні варіанти, а самезамість сілогізмів - ентімемі, а в індукції - приклади. Під ентімемою, яквже відзначалося вище, мають на увазі скорочений сілогізм, у якомупропущена та або інша посилка, хоча вона мається на увазі, а в разі потребиїї неважко відновити. У реальному міркуванні люди практично так завжди іроблять, і саме тому Аристотель рекомендує так само підходити й дориторики. Точно так само в звичайній мові досить послатися на типовийприклад, що може навести на індуктівне узагальнення. Не випадково томуіндукцію називають ще наведенням. Чітке розходження між основними поняттямита методами логіки і діалектики, з одного боку, і риторики, з іншого, Аристотель проводить у своїй головній праці по риториці. «Що ж стосуєтьсяспособів доводити дійсним або удаваним образом, - пише він там, - то як удіалектиці є наведення, сілогізм і удаваного сілогізм, точно так само є йтут, тому що приклад є не що інше, як наведення, ентімема - сілогізм,ентімема, що здається - удаваного сілогізм. Я називаю ентімемою риторичнимсілогізм, а прикладом - риторичне наведення: адже і всі оратори викладаютьсвої доводи, або наводячи приклади, або будуючи ентімемі, і крім цього некористуються ніякими способами доказу ».

Ентімемі, на думку Стагіріта, повинні відігравати вирішальну роль уриториці, оскільки вони переконують сильніше, ніж приклади. «Прикладами, --пише він, - варто користуватися в тому випадку, коли не маєш доказу, томущо для того, щоб переконати, потрібно (який-небудь) доказ; коли ж єентімемі, то прикладами варто користуватися як свідченнями, поміщаючи їхслідом за ентімемамі у виді епілогу. Якщо їх поставити на початку, то вонисхожі на наведення, а риторичним промова наведення не властиве, завинятком деяких випадків; коли ж вони поміщені наприкінці, вони походять насвідчення, а свідчення завжди збуджують довіру ».

Особливу увагу автор« Риторики »звертає на розходження між ентімемамідвох видів: діалектічнімі та риторичними, у яких посилки мають загальний,універсальний характер, з одного боку, і з іншого, ентімемамі часткихарактеру. Для характеристики перших Аристотель використовує поняття топа,або загального місця. «У них, - пише він, - ми говоримо загальними місцями - Топами ». У ентімемах частки характеру посилки служать судження, щовідносяться до окремих видів явищ і конкретних подій. Хоча знання останніхсприяє кращому розумінню конкретних, спеціальних наук, проте знання топів ізаснованих на них сілогізмів дозволяє, по-перше, виявити зв'язок міжзагальним і частковим, по-друге, уміло їх використовувати якзагальновизнані засоби переконання. Така загалом арістотелівська концепціяриторики, що спирається, як ми бачили, скоріше на логіку, ніж на філософіюі діалектичний метод у сократівско-платонівскому розумінні цього терміну.

На відміну від Платона діалектика для Аристотеля означає аналіз усіхнесілогістічніх форм міркування, зокрема аналогії й індукції. Його заслугаполягає в тому, що він значно розширив ті прийоми і методи аргументації, щогрунтуються на правдоподібніх умовиводи і які широко використовувалися впублічних промовах, суперечках по судових та інших питаннях, хоча ранішевони часто ігноруваліся філософами як прості думки.

Було б, однак, помилкою вважати, що Аристотель займався тількианалізом логічних проблем риторики і не враховував ролі емоцій, настроїв,почуттів і схильностей слухачів у процесі їхнього переконання. Усякий, хтохоча б швидко ознайомиться з його «Риторика», переконається, що він навідміну від Платона не обмежується тут найзагальнішімі рекомендаціями, а увластивій йому послідовній і систематичній манері докладно аналізує ціпитання. Головний докір, що він робить софістічній риториці, полягає втому, що остання майже винятково обмежувалася емоційною і стилістичноюсторонами риторики, ігнорувала логічні підстави переконання, а в рядівипадків свідомо прібігала до софізмів для перемоги в публічній суперечці.

Саме тому Аристотель і виступив проти софістічної риторики, глибокорозкривши логічні, психологічні і моральні підстави переконливості промов.

Про це свідчать не тільки такі його твори, як «Риторика», «топіка», «Софістічні міркування», але і численні свідчення сучасників. «Ганебномовчати, коли говорять Ісократі »- така легендарна репліка, не без підставиприписувала йому. Але він, звичайно, розумів, що завоювати довіру слухачіві переконати їх не можна лише доказовістю, логічною послідовністю промов.

«Є три причини, що збуджують довіру до промовця, - вказує Стагіріт, - томущо є саме стільки речей, у силу яких ми віримо без доказу, - це розум,чеснота і прихильність ». Якщо така Довіра не виправдовується, то цевідбувається тому, що Промовець або невірно міркує завдяки своїйнеразумності, або, хоча і міркує правильно, проте говорити не те, що думає,або ж хоча він і розумний і чесний, але не прихильний до людей і тому недає їм найкращих порад.

переконливість промов у величезному ступені залежить від емоційноїприроди людей або, як говорить Аристотель, від їхніх пристрастей. Підвпливом пристрастей виникає або зникає довіра людей, з ними ж зв'язаназміна їхніх рішень по різних питаннях, почуття задоволення і невдоволення,що виражається в гніві, ж?? лі, страху і т. п. Оскільки саме пристрасті частовпливають на поводження людей, то Аристотель усю другу частину своєї «Риторики» присвячує скрупульозному дослідженню різного роду пристрастей, анайголовніше - тому, як оратор повинен скористатися ними для досягненнясвоєї мети.

З емоційною стороною промов тісно пов'язаний їхній стиль. Щоб промовазробила належне враження, стиль повинний бути повний почуття, відбиватихарактер і відповідати істинному стану речей. Тому про речі, що викликаютьпрезирство й обурення, радить великий грек, необхідно говорити мовоюгнівною, про речі похвальні - із замилуванням, а про речі, що збуджуютьсмиренність і жаль, - мовою смиренною. Іншими словами, щире положення речейдиктує відповідний стиль промови.

Завершуючи короткий огляд поглядів Аристотеля на риторику, ми бачимо,що в його творах знайшли відображення всі найважливіші принципи, на якихгрунтується доказовість, емоційно-психологічна і стилістична адекватністьпублічної мови. Можна з повною впевненістю сказати, що «Риторика» Аристотеля являє собою найбільш глибоке і систематичне дослідженнянайважливіших проблем ораторського мистецтва, особливо тих, котрі зв'язаніз аргументацією. Саме на цій основі в античному світі сформуваласяарістотелівська традиція, що, на відміну від платонівської, переноситицентр ваги з діалогу на публічну мову, будь той виступ на форумі, народнихзборах, у судовому засіданні і т. п. У зв'язку з цим значно розширилися ізбагатилися прийоми і методи аргументації, а разом з ними і можливостісамої риторики. Можна тому сказати, що Аристотель заклав фундаментріторічної системи, що одержала назву класичної, і яка протягом понад двохіз половиною тисячоліть приймалася як зразок для навчання мистецтвупублічної мови. Більш того, ідеї Аристотеля послужили основою длявиникнення одного із сучасних напрямків у теорії аргументації, що йогородоначальник - бельгійський філософ Х. Перельман назвав «Новою риторикою».

Це свідчить про те, що арістотелівська риторика орієнтувалася насамперед налогічні принципи переконання, що додавало їй міцні, надійні підстави ізабезпечувало стрункість і послідовність у процесі аргументації.

красномовство риторика оратор софістичний

Размещено на Allbest.ru