Теорії походження Київської держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Cлов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фінів до Оки та верхньої течії Волги; на зaxoдi їхні поселення сягали р. Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потис колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста и тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас i розпорошувалися. Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. iз спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.[1, c.1]

У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись установити якомога найдавніші родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоювали думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки - анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу. Протягом VII та VIII ст.. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії.

Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни - на північному заході, сіверці - на північному сході, уличі и тиверці - на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

1.1 Теорії походження Київської Русі

1.1.1 Норманська теорія та її критика

Ми не можемо скидати з рахунків ту роль, яку відіграли нормани в розвитку Київської держави. VIII-IX ст. були періодом, коли нормани, під ім'ям яких об'єднувалося населення Скандинавії - шведи, норвежці, датчани, почали походи на своїх ближніх і далеких сусідів. Деякі з них осідали на захоплених землях, інші поверталися з награбованим добром до Скандинавії. Згодом окремі групи норманів стали найманим військом. У VIII ст. нормани з'явилися у верхів'ях Волги і, підкоривши фінські племена - мерю, мурому, мещера - оволоділи Волзьким торговим шляхом.

На початку IX ст. нормани здійснюють ряд вдалих походів у Західну Європу, де вони засновують свої держави: у Франції - Нормандію, на Середземному морі - Норманське королівство.

Близькі до цих західноєвропейських подій розповіді наших літописів про створення держави в землі словенів. Так, в «Повісті временних літ» говориться, що в 859 році варяги прийшли з замору, «поклали данину на чудь і на Словенія; на мери і на весі кривичі». У 862 році ці племена «вигнання-ша варяги за море», але не змогли самі організувати державу і вирішили звернутися до інших варягів за допомогою. На їх заклик відгукнулися три брати: Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик осів у Новгороді, Сі-неус - в Белоозере, а Трувор - в Ізборськ. Після смерті братів Рюрик став єдиновладним князем тут. Літопис вказує межі його володінь: Новгород - в землі словенів, Полоцьк - кривичів, Ростов - мері, Білоозеро - весі і Муром - муроми. Так, на півночі, в середині IX ст. виникла слов'яно-фінська держава - Новгородське, яке охоплювало словенські землі (словени, кривичі) та фінські (меря, весь, мурома).

Цей факт дав життя так званої норманської теорії, яка відмовляє східним слов'яни в можливості самостійно створити власну державу. Основу цієї теорії заклав Нестор в «Повісті временних літ», а створили її німецькі вчені - Баєр, Міллер і Шлітцер, які працювали в Російській академії наук, починаючи з 1724 року. Ми не будемо детально зупинятися на критиці цієї теорії відносно поля-російської державності, оскільки тут її абсурдність очевидна. Задовго до приходу Олега існувала русо-українська державність, що й було вже нами доведено. Значно більше необхідно попрацювати російським історикам, щоб довести національні витоки своєї державності.

Однак повернемося до подій 882 року. Походи на Візантію і, особливо, прийняття Оскольдом християнства викликали невдоволення як племінної аристократії, так і простого народу. Військові походи вели до збагачення оточення князя. Християнство, яке прийняв Оскольд, ще більше посилювало його особисту владу і, з іншого боку, обмежувало владу племінної верхівки. Нова релігія турбувала і волхвів, які з її поширенням могли втратити свій вплив на населення.

Таким чином, сформувалася стійка опозиція з племінної верхівки, волхвів і народних мас, які були незадоволені, перш за все, загрозою нової релігії, яка забирала у них старих богів, давні звичаї, обряди, традиції. Оскільки влада князя була досить сильною, опозиція починає шукати підтримку за межами київської землі. Її вона знайшла у язичницького правителя сусіднього слов'янської держави - новгородського князя Олега.

У 882 році, переодягнувшись в купецькі одягу, дружина цього князя з'являється Києві. Князя Оскольда запрошують на званий обід і там зрадницьки вбивають. Народ бере цю звістку спокійно, що тривалий час було найбільшою загадкою для істориків. У Києві не виникають ні повстання народних мас, ні протести місцевої аристократії. І все це тому, що всі вони хотіли, щоб у Києві правил язичницький правитель, який би не торкався їхніх інтересів, не руйнував би старої релігії. Таким чином, після вбивства останнього Києвичів в Києві встановлюється нова княжа династія - Рюриковичів.

Отже Олег, здійснивши цей переворот, не був творцем держави для полян-русів, як стверджують норманністов. Київська держава існувало понад два століття до приходу Рюриковичів. Воно мало свою власну політичну структуру - монархію, і Олег не зміг замінити її республіканською формою правління, яка існувала в Новгороді, що говорило про силу Київської держави. 882 рік - це не рік створення держави у східних слов'ян, а рік династичного перевороту, коли замість династії Києвичів на княжому престолі з'являється династія Рюриковичів. Всі ці факти дали російському історикові В. Ключевського право стверджувати, що «Русское держава була заснована діяльністю Оскольда, а за ним Олега. З Києва, а не з Новгорода пішло об'єднання слов'ян ».

Значних успіхів досягла Київська Русь і в міжнародній політиці. Першим важливим заходом князя Олега в цій області стала спроба захистити свою державу від нападів сусідів. 300 гривень щорічно виплачувала Київська Русь скандинавів. Певною компенсацією цих матеріальних збитків була данина, яку Київська Русь отримувала від Візантії за угодою, укладеною ще князем Оскольдом. Надходила вона далеко не регулярно і, напевно, саме в цьому треба доглянути причину загострення відносин Києва та Константинополя.

У 907 і 911 роках Олег здійснив успішні походи на Візантію, внаслідок чого Русь підписала вигідні для себе договори.

Князюванням Олега (882-912 рр..), завершився процес створення Київської Русі як державної спільності східних слов'ян.

норманський походження київська русь

1.1.2 Хозарська теорія

Загальновідомо, що в середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону й Волги та на Північному Кавказі могутню державу - Хозарський каганат.

У VIII ст. він підкорив слов'янські племена полян, сіверян, радимичів та в'ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування тези про хозарське походження Київської Русі. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710) стверджувалось, що хозари-козаки першими прийняли християнство ще до Володимира Святого. Це означало, що українська держава, де головною силою були хозари-козаки, раніше за Володимира прилучилася до європейської цивілізації. Постала ця гіпотеза за конкретної політичної ситуації, на основу пошуку протидії (зокрема, й ідеологічної) політиці Москви. Щоб уникнути будь-яких намагань довести спорідненість історії України та Московії, в т.ч. й щодо віри, П. Орлик і висунув тезу про хрещення «хозар-козаків», наголошуючи, що вони раніше навернулися до цивілізованого світу, не маючи ніякого відношення до азійського деспотизму Москви.

Така точка зору істориками різних поколінь не була сприйнята всерйоз, як і твердження сучасного історика-дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка - спадкоємицею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури.

Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах, а ті слов'янські племена, які підкорялися Хозарії, у процесі становлення Київської Русі поступово переходили під її владу. До того ж руси неодноразово вторгалися у хозарські землі. У 60-ті роки X ст. внаслідок війни з русами Хозарська держава перестала існувати. З IX ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.

1.1.3 Теорія природно-історичного розвитку

Компромісна (природно-історична) теорія. Сучасна наука, відкидаючи крайнощі попередніх теорій визначає, що нормани протягом IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а представники слов'янських племен ререків з Південної Прибалтики). Однак це не вони стали засновниками Київської Русі, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді, держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним і тривалим, його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II - поч.VII ст.).

1.2 Про походження назви «Русь»

Люди старшого покоління не мають сумнівів у тому, що назву «русь» принесли на нашу землю варяги. При цьому вони посилаються на «Повість минулих літ». Проте більшість сучасних вітчизняних і російських дослідників вважають, що слово «русь» першопочатково прийшло до нас зі Сходу.

Так, відомий український історик Михайло Брайчевський з цього приводу пише: «...В ономастиці Кавказу та Середньої Азії відомі назви з коренем рос-, рус-. Маємо на увазі стародавню назву Волги (Рос-Аракс)..., Рустем - в іранському епосі, Арслан - у тюрків, Руслан - у східних слов'ян. Крім того, як ми знаємо з Біблії, за Кавказом і Чорним морем проживав страшний народ Рош з країни Гога і Магога (Іезекіль, 38,2) [1, с. 121].

Але що ж означає це таємниче слово? На думку ряду російських дослідників, відповідь на нього дає сучасна осетинська мова - спадкоємиця сарматсько-аланської мови. Слово «світлий» (білий) на її іронському діалекті вимовляється як ruhs, а на дігорському - як rohs.

Із цього приводу відомий російський історик Г. В. Вернадський відмічає: «Сарматские племена аорсы и роксоланы распространились уже во втором веке до н.э. по территории Волги, Дона, Донца и Днепара. Имена этих племен могут бать выведены из иранских слов ors или uors (белый) и rukhs (светлый) [11].

Тепер залишається з'ясувати, коли і яким чином словом рус (рос) почали називати наших пращурів. Після того, як 544 року анти за згодою Візантіїї розмістили свої війська в Тирасі (сучасний Білгород Дністровський), імператор Юстініан І Великий (правив імперією з 527 по 565 рік) додав до свого титулу епітет «антський». Отже, у Візантії союз подніпровських слов'ян ще не називали «Руссю».[14, c.281]

Проте в цей самий час про народ Рос (Hros або Hrus), що жив на північ від Меотійського болота (Азовського моря), пише в своїй «Церковній історії» сирійський (арабський) історик Псевдозахарія Ритор З кінцем правління імператора Юстініана цей термін починають вживати візантійські і європейські хронікери, зокрема Гвідо Равенський і Баварський Анонім.

Виникає закономірне питання: а з якого це дива наші пращури - поляни почали себе називати цим чужим ім'ям? Відповідь на нього очевидна. Вказані згадки про народ рус (рос) виникають після вторгнення авар у 561 році до Центральної Європи. За допомогою залізних стремен, лат і важкого списа вони перетворили симбіоз вершника і коня на страшну зброю, від якої не було рятунку на відкритій місцевості. Слідом за гунами і булгарами авари розорили вже нечисленні поселення антів-землеробів в Північному Причорномор'ї, яке після цього більш ніж на тисячу років перетворилося на Дике Поле.

Варто зауважити, що до вторгнення гунів цей благодатний край впродовж століть був постачальником збіжжя до Греції і Риму. Після цього авари захопили Панонію. Прикарпатські хорвати були вимушені тікати від них аж на Адріатику. На їхнє місце авари силоміць переселили з Волині дулібів. «Повість минулих літ» з жахом розповідає, як обри (готська назва авар) задля розваги їздили в колісницях, запряжених дулібськими жінками, та про заслужену кару, послану їм з небес: «... Були ж ці обри великі тілом, а розумом горді, і бог знищив їх, і померли всі, і не залишилося жодного обрина. І є прислів'я на Русі до цього дня: «Загинули, мов обри» - їх же немає ні племені, ні нащадків».

Незважаючи на впертий опір кочовикам, подніпровські анти також зазнали нищівної поразки. Наочним свідченням тих нелюдських часів є хижа, оскалена морда коня на фібулах антського поясного набору з Черкащини VI VII століть, що експонується в Національному музеї історії України: Залишається лише дивуватися надзвичайній інтуїції Миколи Гоголя, який в епіграфі до «Мертвих душ» порівняв Русь із трійкою коней у русі.

І тільки у 791-796 рр. аварську державу в центрі Європи з допомогою словен розгромив король франків, імператор Священної римської імперії Карл Великий.

Поразка слов'ян призвела до того, що більшість тогочасних європейських хронік почала ототожнювати їх з аварами. Останні широко використовували наших пращурів, як «гарматне м'ясо», першими кидаючи у бій, насамперед при штурмі укріплень та при переправах через ріки.

Кочовики, природно, знали, що алани та інші представники північно кавказьких народів, яких вони силою примусили служити у своєму війську, називали антів русами (росами). Тому вони поступово нав'язали цю назву й самим антам. Взагалі, авари називали русами усі біляві та світлі народи, які їм траплялися по дорозі.[14, c.283]

Саме таким чином на теренах Південно-Східної Німечинни з'явилися численні Русдорфи (Russdorf) та Росбахи (Rossbach). Слушність цієї думки підтверджують Прокопій Кесарійський та інші візантійські хронікери. Усі вони відзначають червонястий колір шкіри антів.

Такий ефект виникає лише тоді, коли незасмагла білява людина з помірних широт раптово потрапляє на південь. У ті часи всі походи відбувалися в теплу пору року. Отже, за кілька тижнів подорожі під палючим сонцем шкіра у полян і деревлян з незвички обгоряла і всі вони ставали червонястими. Отже, як це не парадоксально звучить, але саме найлютіші вороги антів - авари поклали початок утвердженню в Європі терміна «Русь».

Через сто років після цього середньодніпровські анти утворюють нове державне об'єднання під назвою «Руський каганат». Перший час він перебуває у васальній залежності від хозарського каганату. Якщо згадати, що до складу останнього входили племена, які споконвіку називали антів рус (рос), то ця нова назва є цілком закономірною.

Однак пригоди терміна «русь» на цьому лише розпочиналися. У VIII ст. далеко на Півдні зароджується нова військова і економічна потуга - арабський халіфат. У 724-743 рр. Столицею Омейядів замість Багдаду стає містечко поблизу сучасного Аммана - Русафа.

На думку вітчизняного лінгвіста Костянтина Тищенка, саме з цією назвою пов'язано виникнення у Подністров'ї і Подніпров'ї таких населених пунктів і річок, як Русава, Русовичі, Росава і Роставиця [28, c.328-329]. Ці назви є свідченням жвавої торгівлі арабів з нашими пращурами. Адже розорена Європа ще не встигла оговтатись після потрясінь великого переселення народів.

За дивним збігом обставин угри та фіни, починаючи з VIII століття, називають Руссю (Ruotsi) своїх сусідів - шведів. Адже на північ від Стокгольма до сьогодні збереглася назва місцевості Руслаген з містом Рослаге Несбю.

Тому автор «Повісті минулих літ» вимушений постійно розрізняти (слов'янську) і (варязьку) Русі: «В Афетовій же частині сидять русь, чудь і всі народи («Русь, Чюдь и вси языцъ»): меря, мурома, весь, мордва, заволочська чудь, пермь, печера, ям, югра, литва, зимигола, корс, сітьгола, ліб. ...Афетове ж коліно і це: варяги, шведи, нормани, готи, русь, англи, галичани, волохи, римляни, німці, корлязи, венеціанці, фряги і прочіе, - на заході вони є сусідами племені Хама».

Не менш промовистий інший фрагмент «Повісті» - 48/49 з текстом договору 912 року: «Ми від роду руського - Карли, Інгельд, Фарлоф, Веремуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав... - послані від Олега, великого князя руського і від усіх світлих бояр, які під його рукою, до вас - Лева, і Олександра, і Костянтина, великих у Бозі самодержців, царів грецьких...».

Отже, з цього часу русичами називають не лише наддніпрянців, новгородців і варягів, але й підкорені ними народи Північно-Східної Європи. Оскільки на київському столі сиділи Рюриковичі, то літописець Нестор без жодних вагань констатував, що «од тих варягів прозвалася земля Руською».

Не дивно, що для давньоруських князів і російських самодержців терміни Русь, Рюриковичі і варяги були священними і дуже близькими за змістом. Проте вже у сусідній Візантії «варягами» називали військових найманців будь-якого етнічного походження [11, c.1].

Терміном Росія ми маємо завдячувати візантійському правопису, у якому для позначення назв країн застосовувалося закінчення на -ія. Крім того в словах іншомовного походження замість звука «у» було прийнято застосовувати літеру «о» (омега).

Саме тому етнонім русин (житель Київської Русі), імітуючи грецьку графіку, давньослов'янською пишеться, як роусинъ (так, до речі, продовжують себе називати закарпатські русини). Природно, що таке складне написання дратувало візантійських писців. Тому вже з часів Аскольда паралельно з терміном Русь у візантійських джерелах дедалі частіше вживається його синонім - Росія. З ХІ ст. він стає популярним у київських князів і митрополитів. Так, на печатці Володимира Мономаха (1053-1125), у хрещенні - Василя, вирізьблено: «Печать Василя, благороднійшого архонта Росії, Мономаха». Вживався цей термін і в часи козаччини.

Із часом окремі частини теренів проживання східних слов'ян одержують відповідні назви: Чорна, Біла, Червона Русь. Великий московський князь Іван ІІІ після об'єднання навколишніх князівств присвоїв собі титул Государя всея Руссии.

Петро І мав непереборне бажання одержати під свою руку всі Русі без винятку і тому перейменував у 1721 р. Царство Русское на Российскую империю. А щоб не виникало жодних сумнівів у тому, хто в ньому головний, в офіційних документах почали широко вживати візантійські терміни церковно-адміністративного поділу: Великороссия і Малороссия.[14, c.382]

У тогочасній Європі кабінетні географи продовжували вживати давню назву Мала Русь. На карті Гійома Деліля 1723 року до неї віднесені терени первинної Русі - середня Наддніпрянщина і Південна Білорусь. Проте європейці, які побували у Наддніпрянщині, вже застосовували інший термін - Україна.

Виявляється назвою Русь ми маємо завдячувати, у першу чергу, загарбникам зі Сходу - аварам, у другу - хозарам, у третю - арабським купцям і лише в четверту - варягам. Хоча первинне значення терміна «рус» - світлий (білий) необразливе, його нашим пращурам було нав'язано силоміць.

Київські князі перенесли цю назву на підкорені ними народи Північно Східної Європи - літописні: меря, мурома, вєсь, мордва, заволочська чудь, пермь, печера, ямь. З часу перейменування Петром І Царства Русского (Московії) на Российскую империю, замість споконвічного русин, наших пращурів почали офіційно іменувати малороссами.

Природно, це їм не подобалося. Тому один одного вони стали називати українцями. Уперше в письмовому вигляді назва «Україна» з'являється в Іпатієвському літопису за 1187 рік. Там повідомляється про смерть переяславського князя Володимира Глібовича: «І плакашася за ним всі переяславци, за ним же Украйна много постона».

В основі цієї назви - праслав'янський іменник край, що має два значення: країну (землю) та кінець, межу, кордон. Вона дуже точно відображає гірку долю нашої землі - бути межею між Диким Полем і Європою.

Не випадково французький картограф і іженер Гійом Боплан, який подорожував Україною в першій половині ХVII ст., у вступі до своєї відомої праці так і вказав: «...опис цього великого пограниччя - України, розташованої між Московією і Трансільванією».

Ця характеристика залишається актуальною й нині. Адже в географічному і цивілізаційному сенсі ми й сьогодні продовжуємо знаходитися на краю чи межі з Євроспільнотою, у складі якої братні слов'янські народи. І лише від нас залежить, чи зможемо ми нарешті її перейти.

Размещено на Allbest.ru