Размещено на http://www.allbest.ru/

Коренізація національних меньшин

Зміст

• 1. Українізація - причини і наслідки
• 2. Коренізація національних меньшин
• Список літератури

1. Українізація - причини і наслідки

1920-і роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській літературі.

Багато істориків називають цей період культурною революцією або часом національного відродження України. Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайняла насамперед збереження політичної гегемонії та внутрішньою боротьбою за владу комуністична партія ще не встигла підпорядкувати собі культурну діяльність. Поширення українсько мовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала в Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати підтримки з боку держави, оскільки такий важливий заклад, як Наркомат освіти (НКО) очолювали в цей час українські патріоти Гринько, Шумовський та Скрипник.

Однак, головним поштовхом до відродження були наслідки Української національної революції. Хоч для розвитку культури відчутної втратою стала еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувала її. Деякі з цих молодих людей були аполітичними й вірили в ідею « мистецтво для мистецтва », інші належали до палких революціонерів, пов'язані з боротьбистами та українськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної держави, то багато хто з них став шукати в розвитку культури альтернативний засіб впровадження національної самобутності свого народу.

В 1923 р. на XII з'їзді партії було покладено початок політиці кооперації. Приймається рішення добитися, щоб у партію та державний апарат ішли не росіяни, щоб службовці вивчали i користувалися місцевими мовами, щоб держава підтримувала культурний i національний розвиток наших народів. Український різновид цієї політики називався українізацією.

Компанія українізації охопила всі галузі життя Радянської України. Найбільший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського режиму радянська влада приділяла велику увагу розвитку шкільництва.

Найбільш вражаючих ycпixiв було досягнуто в ліквідації неписьменності. Під час революції письменними були близько 40% міського населення, через 10 років - уже 70%. На селі протягом цього періоду письменність зросла з 15 до понад 50%. Масова освітня компанія велася українською мовою.

Рушійною силою українізації системи освіти став НКО на чолі з М. Скрипником, який його очолював з 1927 по 1933 р. Він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80% загальноосвітніх шкіл i 30% вищих учбових -- закладів вели навчання виключно українською мовою. 97% українських дітей навчалися рідною мовою.

Успіх цих заходів був тим більш вагомим, якщо врахувати труднощі, які стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих учителів. Програма українізації включала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис. Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника на те, щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів з Галичині. Однак Москва дозвіл на це не дала, можливо тому, що радянське керівництво лякала висока національна свідомість галичан. Не вистачало також багатьох підручників. Інша проблема, що особливо гостро відчувалась у вищих навчальних закладах, полягала в тому, що росіяни (а вони становили більшість викладачів вузів) часто відмовлялися користуватися «селянською» мовою. Однак, навіть i у вузах українські студенти стали переважати. Швидка українізація освіти сприяла зростанню настроїв національного оптимізму.

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко придушував царський режим i для якої перші роки радянської влади не були сприятливими. У 1922 р. з ycix публікованих в Україні книжок лише 27% виходили українською мовою, цією ж мовою виходили близько 10 газет, журналів. До 1927 р. українською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 р. з 426 газет республіки 377 виходили рідною мовою. Українська мова була впроваджена в офіцерських школах та великих частинах військового резерву в Україні - передусім внаслідок скарг Скрипника на те, що Червона Армія с засобом русифікації. Існували навіть плани реорганізації армії за територіальним принципом. Як не дивно, ці проекти підтримали такі відомі військові діячі котрі не були українцями, як М. Фрунзе та Й. Якір.

Свіжі настрої в розвитку української культури особливо виявилися в літературі. Спроба створити пролетарську культуру в Росіян привела до виникнення літературної організації «Пролеткульт», що спираляла на дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши традиції и зразки минулого, по-друге, утворенні цієї культури повинні брати участь маси. Ототожнений із культурою російського міста, «Пролеткульт» не мав великого - впливу серед населення України. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні різноманітних літературних організацій.

В 1922 р. в Харкові під керівництвом С. Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій «Плуг». Заявивши, що для мас (а в Україні це насамперед означало - для селян) треба створювати таку літературу, якої вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, які охопили понад 200 письменників i тисячі початківців.

Через piк В. Еллан-Блакитний організовує літературну групу «Гарт», що також прагнула працювати для створення пролетарської культури в Україні. Проте члени «Гарт» сторонилися ідеї «масовості», побоюючись, що вона призведе до знищення мистецьких критеріїв.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникли також невеликі групи ідеологічно нейтральних, або «непролетарських» письменників та художників. Серед символістів най визначним був П. Тичина, футуристів очолював М. Семенко.

М. Рильський та М. Зеров були провідними серед не класиків.

Оскільки марксистські та немарксистські групи друкували свої журнали, в яких висловлювали власні погляди, то скрізь точилися гocтpi літературні дискусії.

Коли в 1925 р. помер Блакитний, розпався й «Гарт». Але того року багато його колишніх членів (серед них драматург М. Куліш, Л. Понг, Ю. Яновський) утворили елітарну літературну організацію «Вапліте» (Вільна академія пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим. Стурбовані тим, що просвітянський характер «Плуга» лише поглиблює український провінціалізм, Хвильовий та його товариші поставили перед українським письменством вимогу досягти літературної та художньої довершеності. Вони закликали до орієнтації на Європу й на традиційні джерела світової культури, до незалежності української культури від Москви.

Противниками «Вапліте» були не лише прихильники «Плуга». 3 критикою її виступило керівництво КП(б)У. Навіть Сталін указав на небезпеку поглядів М. Хвильового. Для боротьби з поширенням буржуазно-соціалістичних ідей в літературі в 1927 р. було утворено про радянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) i посилено контроль компартії за літературною діяльністю.

Всього в Україні в 20-х роках діяло понад 40 літературно-художніх організацій, була серед них організація, створена вихідцями із Західної України, які емігрували на Наддніпрянщину, «Західна Україна». Перші п'єси поставив у своєму славетному театрі «Березіль» Л. Курбас. У новій тоді галузі кінематографії - світової слави зажив О. Довженко.

Крім літературно-художніх в середині 20-х poкiв в Україні існувало 16 різних добровільних товариств i організацій, які об'єднували людей за інтересами, наприклад: «Техніка - масам», «Геть неписьменність», «Друзі радіо» i ін

Експеримент i новаторство поширилися також i в освіті. Поставивши метою збудувати новий соціально економічний устрій, радянський уряд сприяв створенню нових типів шкіл i підходів у викладанні, що прискорило б розрив із «буржуазним минулим». Радянська педагогія обстоювала необхідність пов'язувати освіту з прищепленням людині комуністичних цінностей ідеології. Тому згодом. у школах було запроваджено програми, в яких особливе значення надавалося поєднанням праці й навчання колективному навчанню й технічній освіті.

Водночас до другорядних було віднесено гуманітарні дисципліни и цілком. заборонено вивчення основ релігії. Здобували популярність теорії знаменитого педагога А. Макаренка, що вважав оточення вагоміше у розвитку дитини, ніж спадковість.

Очевидним було те, що урядові вдалося зробити освіту доступною, ніж будь-коли. Навчання у загальній семирічній школі, а також у професійно-технічних i середніх учбових закладах було безплатним, причому до нього широко заохочували дітей селян i робітників. Завдяки цьому вже між 1923 i 1925 рр. чисельність школярів в Україні зросла із 1,4 млн. до 2,1 млн. Відповідно рівень письменності у 1920-i роки виріс із 24 до 57%. Однак, неписьменними ще лишалися мільйони дорослого населення i понад 40% дітей шкільного віку. Тому в 30-i роки робота по лікнепу продовжувалось. До Великої Вітчизняної війни вона не була закінчена.

Великих змін зазнала також вища освіта. Університети були реорганізовані в численні інститути народної освіти (ІНО) медичного, фізичного, технічного, агрономічного, педагогічного профілю, які готували спеціалістів вищої кваліфікації. Хоч за навчання в більшості цих інститутів треба було платите дітей бідних селян i робітників, що становили більшість студентів, всі оплати звільняли. Наприкінці 20-х років в інститутах України навчалось майже 40 тис. студентів, з них українці становили 53%, росіяни - 20%, євреї -22%.

1920-i роки стали періодом відродження науки в Україні. Прагнучи продемонструвати свою прогресивність, радянський уряд сприяв розвиткові науки. У 1919 р. він не лише кооптував створену в Києві урядом Скоропадського Академію наук, а й навіть оголосив її своїм дітищем. Під впливом цих змін, повертається на Україну патpiapx української науки М. Грушевський так само зробили й багато інших учених, які проживали за кордоном чи в Західній Україні.

Першим президентом Академії став славетний вчений В. Вернадський, дуже багато зробили для її розвитку С. Єфремов, А. Кримський.

Великим досягненням України в 20-х роках першої половини 30-х poків був розвиток культури національних меншостей, які населяли республіку. Тут особлива заслуга НКО України на чолі з Скрипником. 3 1924 до 1939. років працювала в республіці національна комісія по справах неписьменності. Результатом її роботи зусиль уряду України було створення 12 національних районів: німецький, болгарський, польський, 600 національних сільрад, з них 167 російських, 153 німецьких, 115 польських, 86 єврейських i ін.

Вже в 1931 р. із 380 районів України 25 були національними, на території яких працювали 995 національних сільрад де діловодство велось рідною мовою.

В 1925 р. на Україні працювало 255 польських шкіл, 324 єврейських 53 єврейських робітничих клубів, 12 польських, 6 латинських, 56 німецьких будинків культури, 16 німецьких хат-читалень i т.д.

Все це були позитивні результати українського відродження 20-х років. Однак, це було лише домінуючою тенденцією, а не загальнодержавною. Вже з самого початку 20-х років старі методи насилля i адміністрування часів воєнного комунізму поступово починають відроджуватись в Україні i в кінці 20-х років проходить різкий поворот в житті республіки. Період відносної децентралізації в культурі, свободи думки та творчості завершується. Поступово проходить злиття культур, уніфікація освіти, зниження рівня системи освіти національних меншостей. Цей поворот остаточно завершився в 1933 р., коли населенню України було зламано національний хребет не тільки фізично з допомогою голоду, але й пройшов злом духовний.

В ocвiтi вводиться єдиноначалля, єдині підручники, навчальні програми. Уніфікується наука, в ЦК КП(б)У створюється спеціальний відділ культури i пропаганди, який бере в свої руки все духовне життя країни. В 1933 р. в ЦК КП(б)У та обкомах партії створюються відділи шкіл. В 1934 р. були ліквідовані вci письменницькі організації, створюється єдина спілка письменників, панівним літературним методом зображення дійсності стає «соціалістичний реалізм».

Враховуючи те, що ставлення до українізації серед комуністів у значній мірі було ворожим i зневажливим, швидко відбувається процес її згортання. Це i не дивно, адже в 1926 р. лише 37% працівників партапарату були українцями, з них лише 29% добре володіли рідною мовою.

В ході розкуркулювання зі шкіл було вигнано тисячі i тисячі дітей «куркулів», дітей священиків. Розпочалось варварське руйнування пам'яток минулого: в 30-і роки було зруйновано в Києві Михайлівський Злотоверхий собор (XII століття) церкву Богородиці Пирогощі (ХІІ ст.), Нікольський військовий собор (XVII ст.) ін. Розпочалась нічим не оправдана антирелігійна боротьба. Особливо ці процеси набули масового розмаху в час насильницької колективізації.

«Саморозпустилась» Українська Автокефальна Православна Церква, її ієрархи на чолі з митрополитом по звинуваченню в співучасті по справі «Спілки Визволення України» були репресовані. Якщо за 1924 - 29 рр. в Україні закрито 364 молитовні будинки, то протягом тільки листопада-грудня 1929 р. - січня 1930 р. - 202. На 1936 р. в Україні припинили свою роботу 78--80% наявних церков. Після 1935 р, в Києві, зокрема, залишилось лише 2 невеликі церкви.

Механізм репресій, який роздавив Україну, пройшовся по працівниках культури найважче. В республіці було репресовано 40% вчителів що становить коло 56 тис. чоловік. Деякі педагоги доведені до відчаю трав лею та цькуванням закінчували життя самогубством. Був відсунутий від роботи А. Макаренко за свою «ідеологічно шкідливу» педагогічну теорію.

Були організовані публічні масові політичні процеси над інтелігенцією України з метою зламати їx, залякати i по слушно поставити на службу новому режиму. Перший такий показовий процес був інсценований у Києві в 1921 р. по справі ЦК Української партії есерів, в основному судили тут інтелігенцію потім в 1926 р.- суд в Києві над меншовиками, де також судили інтелігенцію. Після цього майже щорічно (як за планом) проводились такі акції. Деяку частину українських літераторів i митців «пожаліли» i вислали за кордон. Так протягом вересня-грудня 1922 р. було відправлено з України 300 чол., в 1923 р. - на Північ випровадили на переселення ще 70 чол.

Найбільшим грандіозним політичним процесом над українською інтелігенцією був процес по справі «Спілки визволення України», де було осуджено 45 чол. на чолі з віце-президентом АН України С, Єфремовим, 20 з них були священиками, або їхніми дітьми.

По cпpaвi «Українського національного центру» був заарештований М. Грушевський, потім його «помилували», відправили в Москву і (такий прийом був застосований і до Довженка). Так на Україну відомий учений не повернувся.

В 1934 р. в Києві проходив процес «Білогвардійського терористичного центру», де були засуджені 37 чол., серед них відомі українські письменники родини Крушельницьких, Г. Косинка, Фольківський, Влизько, Буревій. В 1935 р. були арештовані М. Куліш, М. Зеров i iн. Всього протягом 30-х років було арештовано біля 500 літераторів, художників, інших митців, 150 із них загинули. Соловки були перетворені на «центр української культури», сюди були відправлені відправлені, Вороний, Плужник, Зеров, Ірчан, Яворський, художники Пилипенко, Калужницький, скульптор Нищенко, актор Гладков та ін.

На жаль художня інтелігенція сама активно включалась у провокування репресій, виспівування праці арештантів на Біломор-Каналі, майже вci процеси зразу як по команді в газетах друкувались схвальні відгуки відомих діячів культури України, виспівувались дифирамби «вождю народів» Сталіну.

Інтелігенція була розгромлена, деградована, щоби вижити пристосовувалась до страшних умов Сталінської дійсності. Вагомі здобутки в розвитку української культури 20-х років були знищені, деякі з них (створення національних культурно-освітніх закладів, національних вищих навчальних закладів та ін.) втрачені. Дуже багато потрібно працювати новій Українській державі, щоби зажили ці криваві рани 30-х років.

2. Коренізація національних меньшин

український відродження національний меншина

Міжетнічні відносини є однією з найбільш складних проблем, яка зачіпає як організацію державного і суспільного життя всередині кожної полінаціональної країни, так і міждержавні та міжнародні відносини. У будь-якій країні мирне співіснування різних національних, етнічних, мовних або релігійних меншин є позитивним фактором, джерелом соціального та культурного збагачення. Особливо це актуально для країн постсоціалістичного табору, які потрапили у прірву соціально-політичної кризи у зв'язку із зміною політичної тоталітарної системи на систему демократичної орієнтації.

Для виходу із соціально-політичної кризи, в якій опинилася і Україна, потрібна стабільність та злагода в самому суспільстві (міжконфесійна, міжнаціональна, міжкласова тощо). А відмова від будь-якої дискримінації, поряд із позитивними результатами у внутрішній та зовнішній політиці, сприяє політичній та соціальній стабільності, які в свою чергу сприяють економічній стабільності. Оскільки світовий досвід довів, що відмова від будь-яких форм дискримінації, зокрема відмова від негативного ставлення до меншин у політичній, соціальній, культурній та економічній сферах, сприяє політичній і соціальній стабільності держав, в Україні в 24 статті Конституції передбачено, що “... не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, місця проживання, за мовними або іншими ознаками...” Отже, Україна обрала шлях суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (стаття 1 Конституції), яка “... сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин...” (стаття 11 Конституції). Це шлях до демократичної Європи, в якій забезпечується самобутність всіх національних та етнічних груп.

Світова і, зокрема, європейська практика свідчить, що особливі права та особливі заходи, необхідні для збереження самобутності, культурної спадщини та гідності меншин набувають таких форм:-- право меншин на існування;-- право на користування здобутками власної культури і мови та на їх розвиток;-- право меншин на забезпечення для них функціонування національних шкіл та інших навчальних закладів (у тому числі й вищої освіти) з викладанням рідною мовою та контролю за навчальними програмами;-- гарантії політичного представництва в органах, які визначають політику держави як на виконавчому, так і на законодавчому рівнях;-- надання автономії з передачею меншинам права управляти своїми внутрішніми справами, принаймні у сфері культури, виховання, освіти, релігії, інформації, соціальних справ, із забезпеченням за допомогою субвенцій (на рівні культурної автономії, можливої як при дисперсному, так і при компактному проживанні меншини) та важелів оподаткування (на рівні територіальної автономії, можливої тільки при компактному проживанні меншин), коштів для виконання цих функцій.

Як свідчить практика, забезпечення цих прав гарантується лише у ефективній взаємодії міжнародного та внутрідержавного права, норми яких покликані виконувати властиву їм функцію забезпечення захисту прав меншин, розв'язання конфліктів мирним шляхом. Оскільки незабезпечення прав та відсутність взаємодії міжнародного і внутрішнього права може призвести як до погіршення становища національних груп в окремій країні, так і до ускладнення міжнародної ситуації в цілому (яскравий приклад -- події останніх років на теренах колишньої Югославії).

Для України забезпечення прав національних меншин є актуальною проблемою не тільки науково-теоретичного, але й насамперед прикладного порядку. Вступ до Ради Європи на тільки додає Україні нових прав, але й покладає на неї всю повноту відповідальності за дотримання безпеки і стабільності як в Україні, так і в регіоні та зобов'язує виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язання.

Однак слід зауважити, що належний захист прав етнонаціональних меншин неможливий в умовах відсутності принципу верховенства права, незалежної, сильної, професійної судової влади, а також застосування конституційних норм як норм прямої дії. Тому Спеціальна комісія Верховної Ради по опрацюванню проекту нової Конституції України, до складу якої я увійшов у березні 1996 р., зробила все для того, щоб в основному законі держави були відображені ці положення. Тому в статті 8 ми передбачили, що “в Україні визнається і діє принцип верховенства права”. А “Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”.

Крім того, було підкреслено, що “норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”.

Виходячи з цього, ми намагалися відобразити в Конституції України основні права та свободи національних меншин.

Більше того, ми передбачили, що всі виборені права не можуть бути скасовані. Для цього в пункті 1 перехідних положень зазначили, “що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності... Конституції”, а за моєю пропозицією ця теза була підсилена частиною 3 22-ої статті: “При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод”.

Таким чином, перші три основні форми прав меншин, відображені вже в Законах “Про мови” та “Про національні меншини в Україні”, поряд із положеннями преамбули та статей 8, 9, 10, 11, 22, 24, 53 та 119 Конституції вже гарантовані. Залишається відобразити в законодавчому полі України права національних меншин на представництво та права на автономію (національно-культурну та територіальну). Однак і в цьому напрямку зроблені перші кроки -- в Законі “Про вибори народних депутатів України” в ст.7 передбачено право формування мажоритарних національних округів з урахуванням місць компактного проживання національних меншин. Водночас не було дозволено національним товариствам висувати свої списки кандидатів для забезпечення прав і національних спільнот, що проживають дисперсно.

Однак стаття 14 Закону “Про національні меншини” передбачає це право, а отже -- при переході на суто пропорційну систему врахування цього є обов'язковим згідно ч.3 статті 22 Конституції.

Крок у бік забезпечення права на культурну автономію було зроблено при Ратифікації Рамкової Конвенції про захист національних меншин. Після ратифікації Базового договору між Україною та Румунією стаття 13 щодо прав меншин є дійсною не тільки по відношенню до румун України, а й у відповідності до статті 24 Конституції, щодо недопущення привілеїв, в тому числі і за національною ознакою, ця стаття буде застосовуватись і до всіх національностей України. Оскільки в цьому договорі гарантується положення Рекомендації 1201 (1993) Ради Європи, окрім колективних прав, ця Рекомендація набрала сили закону після Ратифікації цього договору. Більш того, слід зазначити, що в Конституції України, крім статті 53, де йдеться про права осіб, що належать до національних меншин, на освіту рідною мовою, у решті випадків як у Конституції, так і в Законі “Про національні меншини в Україні”, йдеться про колективні права національних меншин (а не осіб, що до них належать!!!). Це поряд із статтею 2 “Декларації прав національностей України”, де зазначено, що “Українська держава гарантує всім національностям право на забезпечення їх традиційного розселення, забезпечує існування національно-адміністративних одиниць...”,відкриває перспективу законодавчого закріплення права меншин на територіальну автономію, а після ратифікації вже підписаної Європейської Хартії регіональних і міноритарних мов буде гарантоване право використання мов меншин в галузі освіти (ст.8), судової (ст. 9) та адміністративної владі та у наданні публічних послуг (ст.10), в засобах масової інформації (ст. 11), в культурній діяльності та засобах її здійснення (ст. 12), в економічному та соціальному житті (ст. 13) та у транскордонних обмінах (14). Це все створить умови для втілення в життя всіх п'яти основних форм та свобод національних меншин. Після цього ні націоналісти, ні шовіністи не зможуть вже перешкодити їх здійсненню. До того ж, в статті 11 Конституції визнається, що в Україні, крім українців, є й інші корінні народи і національні меншини. визнання існування також і корінних національних меншин покладає зобов'язання на державу забезпечити їм права у повному обсязі, а принцип верховенства права приведе до того, що рано чи пізно всі права національних меншин знайдуть відображення у вітчизняному законодавстві.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що статус національних меншин в окремих аспектах навіть ширший. Водночас механізм практичної реалізації цих прав, їхнього захисту потребує подальшого удосконалення. Робота в цьому напрямку залежить в першу чергу від самих національних меншин, оскільки “незатребуване право не може вважатись порушеним правом”. Отже, реалізація законодавчо закріплених прав прямо залежить і від активності самих меншин. А гаслом для національних меншин повинно бути: “Шануймося, бо ми того варті!”.

Список літератури

Жуковський А., Субтельний 0.Нарис історії України: Державне відродження України (Українська держава 1917-1941 р.р.) Бібліотечка газети "Галичина" № 24, 1996

Історія України XX ст.. В запитаннях і відповідях. Відповіді на екзаменаційні білети для 11 класів денних і вечірніх загальноосвітніх навчально-виховних закладів За ред В. Свідерської та ін. - Тернопіль, 1997. - 88 с.

Коляда І.А., Сушко 0.0. Зошит з історії України для учнів 10 кл. - К. Магістр - 1995. - 104 с.

Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України:- Львів: "СВІТ", 1996. - 296 с.

Субтельний 0."Україна", Київ, "Либідь", 1992 р.

Размещено на Allbest.ru