Творчість неонародників як нового погляду української історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Творчість неонародників, як нового погляду української історії

Зміст

• Творчість неонародників, як нового погляду української історії
• Творчість М. Грушевського
• Творчість Доманицького В.
• Творчість Л.Я. Штернберга
• Список літератури

Творчість неонародників як нового погляду української історії

Покоління народників з'явилось лише завдяки зусиллям попередників, що змогли розбудувати українську культуру з повною структурою, спроможною на власному ґрунті відтворювати національну інтелігенцію. Це істотно позначилося й на теоретичній розробці цим поколінням філософії української ідеї. Вагомий внесок тут належить М.Грушевському.

Творчість М. Грушевського

Михайло Сергійович Грушевський (1866 - 1934 pp.) не без підстав вважається однією з найтрагічніших постатей нашої історії першої третини нинішнього століття. Перший Президент Української Народної Республіки, він став свідком загибелі власного політичного дітища. Засновник цілої наукової школи, він був свідком розгрому її. Автор двох тисяч наукових публікацій з проблем історії, літературознавства, культури, освіти, він пережив знищення багатьох з них. Досягши світового визнання своєю діяльністю на ниві науки й культури, він умирав, зраджений багатьма учнями і помічниками, у передчутті репресій, які чекали на доньку та інших близьких.

Визначаючи спрямування своїх наукових інтересів, М.Грушевський писав: “Історія і література - людське житє і його відбите в словесній творчості - однаково зробились предметом моїх інтересів”. Саме до цих сфер знань належить переважна більшість його творів, з-поміж яких чи не найзначніші - фундаментальна дев'ятитомна “Історія України-Руси” та шеститомна “Історія української літератури”.

Велике значення має й розробка М.Грушевським проблем соціології, цьому присвячено чимало його публікацій, в тому числі дослідження “Початки громадянства”.

Зрештою, здійснюючи не лише в теорії, ай на практиці, синтез теоретичної та політичної діяльності, М.Грушевський виступає як самобутній політолог свого часу.

На такому ґрунті формується історіософська концепція вченого-мислителя, яка збагачує сукупний здобуток української філософської думки, відчутно просуваючи наперед, зокрема, розробку філософії національної ідеї.

Провідне спрямування його методологічної позиції, що, зрештою, визначає характер історіософської концепції М. Грушевського, зумовлювалось прихильністю вченого до історико-соціологічного методу. Метод цей у європейській думці був розроблений Е.Дюркгеймом, М.Вебером, Л.Леві-Брюлем. Генетично він виникає на ґрунті ідей позитивізму О.Конта й Г.Спенсера, з теорією яких М.Грушевський був знайомий ще з часів навчання в Київському університеті. Глибоко знайомиться він під час перебування в Парижі з досягненнями французької соціологічної школи. Саме під впливом ідей Дюркгейма та Леві-Брюля М.Грушевський переосмислює соціологічні системи Конта, Спенсера, Вундта, обґрунтовуючи синтез історичного та соціологічного дослідження.

В основі цієї методологічної позиції вимога досліджувати історичний процес не “дорогою апріорних висновків з вічних і незмінних принципів людського пізнання і мислення (висунутої, особливо, англійськими соціологами другої половини XIX ст.)”, а “дорогою індуктивною”, на базі теорії факторів, що вимагає враховувати біологічний, економічний і передусім психічний чинник. Останнє дуже важливо, оскільки дає змогу акцентувати увагу на своєрідності позиції М.Грушевського порівняно до його західноєвропейських вчителів. Для його творчості притаманним є започатковане ще з часів М.Костомарова, прагнення до синтезу раціоналістичної тенденції з тією течією, що надихалась ідеями романтизму. За власним визначенням, М.Грушевський “був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що... інтерес трудового народу - се найвищий закон всякої громадської організації”. Саме народ є “єдиним героєм історії з його ідеалами, змаганнями, боротьбою, поспіхами і помилками”. На цьому ґрунті вимальовується базове положення історіософської концепції М.Грушевського, згідно з якою суб'єктом історичного поступу є народ.

Що ж характеризує цей “народ”? Головним тут, на думку М.Грушевського, є духовні фактори, які визначають неповторне національне обличчя народу. Говорячи про український народ, М.Грушевський підкреслює, що з-поміж інших народів він вирізняється прикметами антропологічними - в будові тіла, і психофізичними - в складі індивідуальної вдачі, родинних і суспільних відносинах, в побуті й культурі, матеріальній і духовній. “Сі психофізичні і культурні прикмети, що мають за собою більше або менше поважну історичну давність, - довгий процес розвою, зовсім виразно зв'язують в національну цілість поодинокі групи української людності супроти інших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність - “нарід”, з довгою історією його розвою”.

Тим-то предметом історичного дослідження мають стати не видатні особи, не держава, а “народна маса”, “нарід” як “національна індивідуальність”. Вчений прагне дійти в аналізі найглибинніших чинників людської життєдіяльності, він закликає до “ґрунтовних студій соціальної еволюції від самого споду: одвічної боротьби й чергування індивідуалістичних і колективістських потягів в людськім пожиттю, і тих умов буття, під впливом котрих вони розвиваються”.

Саме з огляду на “умови буття” сенс історії народу полягає в національному самовизначенні, у створенні передумов для вільного й всебічного національного розвитку. “Цілковита самостійність і незалежність суть послідовне, логічне завершення запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію і має достатні нахили та енергію розвитку”. При цьому “певна територія” визначає об'єктивні підстави поступу протягом історії на шляху до національного самовизначення, а “достатні нахили” та “енергія розвитку” вказують на суб'єктивні передумови розгортання цього процесу.

Ці загальні історіософські засади закладали ґрунт й обґрунтованої М.Грушевським концепції історії українського народу, що безпосередньо збагачувала здобутки у розвитку філософії української ідеї.

Цілком відповідно до традиції, що склалася впродовж розробки української ідеї у XIX ст., М.Грушевський підкреслює “селянську” природу українського народу. “Нарід” для нього - це “село, українське село”. “Головною підставою сеї Великої України ще довго, коли не завсіди, буде селянство, і на нім прийдеться її будувати”. Селянство - єдине не зрадило національні інтереси, а тому шлях відродження України вбачається насамперед через опору на село. Там, на селі, може інтелігенція прилучитись до джерел національної культури. Навіть “завдання сформування української робітничої верстви, що має завершити будову української національності, - гадав 1926 р. М.Грушевський, - веде нас шляхом сієї роботи - лицем до села”.

Творчість В. Доманицького

штернберг грушевський доманицький історія

Василь Доманицький народився 1877 р. на Київщині. Вже замолоду активно включився у наукове і суспільне життя України, вражаючи сучасників широтою діапазону своїх зацікавлень. Як учень Володимира Антоновича провадив археологічні розкопки на Звенигородщині й студіював історію козаччини на переломі XVI-XVII ст., написавши відповідну працю. Як фольклорист і літературознавець досліджував народні пісні про Нечая, творчість Марка Вовчка і Тараса Шевченка і був редактором першого повного видання "Кобзаря" 1907 р. Як етнограф зібрав й упорядкував народний календар Ровенського повіту Волинської губернії (опублікований у львівських "Матеріялах до української етнольоґії" за 1912 р.) і сказав добре слово про піонера вітчизняної етнографії З.Доленґу-Ходаковського. Як науковець плідно співпрацював практично з усіма тогочасними українськими провідними науковими виданнями: "Киевской Стариной" (протягом ряду літ був фактичним секретарем редакції), "Літературно-науковим вісником", "Записками НТШ" та ін. Як громадсько-політичний діяч і публіцист Василь Доманицький був фактичним редактором органу української фракції в Другій Державній Думі - "Рідна Справа - Думські Вісті" та автором численних статей із політичної й громадської тематики в "Громадській Думці", "Раді", "Новій Громаді" та інших часописах.

В. Доманицькому випало також стати піонером-організатором споживчої кооперації на Київщині, тож принагідно він написав і видав кілька популярних брошур із цієї теми, як-от: "Товариські крамниці" (1904), "Про сільську кооперацію" (1906), "Як хазяйнують селяни в чужих краях" (1908) та ін.

Добрий слід по собі Василь Доманицький залишив і як популяризатор історії й краєзнавства. У цьому його доробку, поряд із "Історією України " М.Аркаса, гідне місце посідають і популярні книги про Галичину й Буковину, покликані зблизити розділені гілки українського дерева.

У своїй книжечці про Буковину Василь Доманицький особливу увагу приділяє станові освіти рідною мовою, оскільки школа є одним із тих місць, де формується національна самосвідомість. Між тим, практично до кінця ХІХ ст. освітні заклади в краї залишалися одним зі знарядь асиміляції українського населення. "Діти, що прийшли в школу з українською мовою, починали її забувати, навчалися її перекручувати, навіть починали стидатися її, а замість того говорити мовою німецькою, волоською або польською, а тоді й приставали до тих чужих народів. Багато тоді загинуло для українського народу його синів..."

Як вдумливий дослідник вітчизняної історії (учень Володимира Антоновича), археолог, етнограф, літературознавець і видавець, Доманицький заявив про себе ще наприкінці дев'ятнадцятого століття. Виходець із сім'ї священослужителя села Колодисте (Звенигородщина Київської губернії), він у студентські роки активно досліджував навколишні кургани, проводив розкопки древніх жител поблизу Корсунки, Глибочка, Піщаної, Колодистого. Саме тут Василеві та його друзям пощастило відкрити групу поселень трипільської культури, про що Доманицький детально розповів, прозвітувавши двома досить грунтовними працями, вміщеними в кількох випусках "Археологічного літопису Південної Росії".

А ще Доманицький з дитинства кохався у творчості свого великого земляка. Їдучи битим шляхом, не раз уявляв собі, як саме цією дорогою, можливо, добирався колись до рідної Керелівки і Моринець Тарас. Все, що стосувалося життя і творчості Шевченка, хлопець збирав і глибоко опрацьовував ще в київській гімназії, а потім - під час навчання в університеті святого Володимира, на педагогічній, науково-видавничій, журналістській роботі. Вів наукову хроніку в "Київській старині", організував видавниче товариство "Вік" для випуску народних книжок. Постійно виступав з численними українознавчими статтями в часописах "Громадська думка", "Рада", "Нова громада", в "Літературно-Науковому віснику".

Робота, доручена громадою (випустити "Кобзар" взялося Товариство імені Т.Г.Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, які вчилися у вищих навчальних закладах Петербурга) була Василеві Доманицькому до душі. З жадобою накинувся на усі доступні йому джерела - як рукописні (автографи, копії, авторизовані списки), друковані (прижиттєві та післяжиттєві видання), архівні документи, особисті листи. На тривалий час вибирався до столиці, безперервно листувався з українськими літературно-науковими авторитетами, які мешкали у Львові, Санкт-Петербурзі, Києві, Харкові, Чернігові.

Одним з перших за межами Російської імперії його підтримав і дружніми порадами, і конкретною допомогою Іван Франко. Ще наприкінці 1902 - на початку 1903 років Доманицький упорядкував збірник бібліографії п'ятирічної діяльності "Літературно-наукового вісника". І хоча далеко не все в роботі влаштовувало тоді Франка (майже один аркуш він виклав по-своєму, адже книга виходила за його редакцією і з його передмовою), однак відзначав глибокий розум, енциклопедичність знань молодого вченого з Києва, радив галицьким дослідникам при першій потребі звертатися у "Київській старині", як не до Сергія Єфремова, то неодмінно до Василя Доманицького.

Перечитуючи листування Франка з Доманицьким з приводу необхідності випуску не спотвореного, а повного і нового Шевченка одночасно в Галичині і в Росії, можна відчути, як вони аж начебто підштовхували один одного до прискорення цієї роботи. Влітку 1906 року Франко повідомляв, що з травня за дорученням філологічної секції Наукового товариства розпочав роботу над виданням творів Шевченка. Для Доманицького ж це вже був час активного нагромадження матеріалу, завершення великої аналітичної праці "Критичний розслід над текстом "Кобзаря", яка одразу після виходу принесе йому славу видатного текстолога-шевенкознавця.

Доманицький по кілька разів перечитував Франкові міркування стосовно усіх шевченкових видань, які були у його львівського адресата під руками, і мав задоволення з того, що погляди й оцінки у них збігаються. Різкий, та справедливий, Франко писав про те, що після порівняння багатьох текстів "побачив таке, що оба найновіші галицькі видання не повинні бути кладені основою жодного нового видання, а спеціально видання Романчука щодо чистоти тексту і добору варіантів найгірше з усіх...". Не дуже церемонився Франко в оцінці і зарубіжних публікацій: "Женевське видання "заборонених у Росії" поезій щодо варіантів має також мінімальну вартість, подаючи переважно пізні, а правдоподібно й не Шевченкові варіанти".

Не одне редакторське свавілля щодо Шевченкових поетичних рядків виявив Василь Доманицький. Виявив, щоб у своєму відомому аналітичному дослідженні також суворо зауважити одному з таких недбальців: "Добродій Романчук цілком вільно, по своїй уподобі, підправив думу на "душу" - мабуть, під впливом дальшого: "із домовини воззову". Таких поправок, не маючи більших підстав, як суб'єктивний погляд, годилось би видавцям "Кобзаря" не робити".

Працюючи одночасно над редагуванням і впорядкуванням нового "Кобзаря" та готуючи до друку власну літературно-текстологічну роботу, Доманицький пам'ятав Франкові слова про необхідність нарешті "виправити масу дурниць, допущених попередніми редакціями". Робив це вперто і наполегливо, маючи доступ до приватних архівів, музеїв, бібліотек та сховищ. На перше місце ставив дослідження особливостей творчого процесу поета, де уважно вивчав і моменти автоцензури. Багато часу віддавав класифікації текстуальних джерел за певним періодом, місцем створення та виходу у світ, за належністю до первісних, проміжних, остаточних стадій народження твору. Його цікавило усе - історія задуму і поява поетичних рядків, автентичність і повнота тексту, цензурні спотворення, редакторські виправлення, інші сторонні втручання. Ця робота вимагала не лише глибокого знання усього літературного матеріалу, а й потребувала великої внутрішньої інтуіції, вміння віднайти методику усунення невідповідностей, нашарувань, спотворень.

З появою санкт-петербурзького видання "Кобзаря", датованого 1907 роком, здійсненого за редакцією Василя Доманицького, шлейфом потяглися визначення: "вперше", "глибоко наукове", "етапне в історії шевченківського тексту". Того ж року Іван Франко в "Записках Наукового Товариства Шевченка" відгукнувся схвальною рецензією на вихід "Критичного розсліду над текстом "Кобзаря", згадавши про недолугі спроби деяких "доброзичливців" подати Шевченка, як такого, котрий начебто мало дбав про зовнішню форму своїх творів, кидав їх, мовляв, на вітер, роздавав знайомим і дозволяв робити там самовільні зміни й поправки. У рецензії наголошувалося: "Тепер, по виданні праці В.Доманицького, ми переконуємося, що всі ті догади і докори були безпідставні, що Шевченко іноді аж надміру педантично дбав не лише за композицію, але також за зверхню форму своїх поезій, незліченні уступи в них переробляв, шліфував та вигладжував не згірше самого Пушкіна". Відзначалося перше, найповніше хронологічне впорядкування творів геніального поета Доманицьким, опублікуваня ним значної маси невідомого досі рукописного матеріалу, використання різночасових публікацій, що дало змогу "пізнати Шевченка такого, яким він був, з ясною, а вічно неспокійною і невичерпною творчою душею".

Вперше в "Кобзарі" за редакцією Доманицького в межах Російської імперії було опубліковано поему "Марія", написану Шевченком після вимушеного повернення з України до Петербурга. Поява в найповнішому "Кобзарі" цього твору викликала гостру реакцію. Антиукраїнськими силами було зроблено спробу заперечити автентичність публікації, знецінюючи її випуском літературної підробки. Сфабрикований суррогат, текстологічна необгрунтованість і художня безпорадність викрили самі себе.

Іншій видатній поемі "Єретик" також судилося повністю бути вперше опублікованою за допомогою зусиль Василя Доманицького. Відомо, що чистовий автограф твору у рукописному збірнику "Три літа" вилучили у Шевченка ще під час арешту 1847 року. До рук автора наприкінці його життя потрапила лише частина поеми (227 рядків)...
Немало часу провів Василь Доманицький у музеї Чернігівського губернського земства, де з 1897 року зберігалася шевченківська колекція, передана громадським і культурним діячем Василем Тарновським з Качанівки. Сюди входило 758 експонатів - Шевченкові рукописи, автографи, малюнки, офорти, власні речі поета. Зібрані В. Тарновським матеріали послужили основою пізнішого створення Музею української старовини в Чернігові, де провідне місце зайняла шевченківська колекція.

Траплялись випадки, коли Доманицькому усміхалася доля і шевченкові автографи самі пливли в руки. Так, серпневої пори 1906 року він випадково побачив у вітрині київського паперописального магазину Буймистрова на вулиці Фундуклеївській первісний автограф вірша "Ісаія. Глава 35" безпосередньо... на офорті з картини І. Соколова "Приятелі", виконаного Шевченком весною 1859 року. Як свідчить Доманицький, автограф писаний "олівцем... з великими поправками" і мав "також кілька поправок чорнилом - значно пізніших". Звіривши його з відомою "Більшою книжкою", підготовленою до друку Шевченком, дослідник відзначив, що "в автографі "Більшої книжки" мало не все так, як у поправленому цьому автографі, але єсть кілька й одмін".

Дуже багато шевченкових творів, у тому числі, наприклад, і балада "Тополя", друкувалися в наступні роки за "Кобзарем" 1907 року за редакцією Василя Доманицького, який вводив до тексту частину виправлень самого поета з примірника "Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків" (1844) з рукописними виправленнями Шевченка 1859 1860 років.

Рядок за рядком, сторінка за сторінкою повертав Василь Доманицький українському народові дороге і вічне.

Далеко не однозначно сприймали його наукову, літературознавчу, публіцистичну діяльність як за життя, так і значно пізніше. Царський уряд, незважаючи на важку хворобу, засудив Доманицького на трирічне заслання за те, що "ввійшов в конфлікт з адміністрацією і особливо з місцевою поліцією при захисті селян від поміщицьких утисків". У радянські часи в його творчості намагалися знайти "огріхи, методологічні помилки", однозначно називаючи В. Доманицького "українським філологом, істориком і фольклористом буржуазно-ліберального напряму". Що то за напрям, мабуть, не змогли б пояснити самі ярликочіплятелі, які з успіхом користувалися його методом, аналізом, висновками, авторитетом першопрохідця і відкривача.

Творчість Л.Я. Штернберга