Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського

Ситуація в Литовській державі після 1362 р. Незагарбницький характер політики литовців і відсутність кровопролитних дій на України. Польська експансія на Україну. Посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром "збирання земель Русі".

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 06.03.2012
Размер файла 37,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Входження українських земель до складу Великого князівства Литовського

У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай несприятливому для Русі-України напрямі: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди, насамперед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з сер. XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була захоплена Галичина. Протягом 1370-1387 рр. Галичиною володіла вже Угорщина, а у 1387 р., за короля Ягайла, Галичина та Холмщина остаточно були приєднані до Польщі. Молдавське князівство захопило Буковину, а Угорщина Закарпаття.

Ослабленням Русі-України скористалося і Литовське князівство. Час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340-1362) - «Оксамитова» литовська експансія

Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230-1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга - Гедиміна (1316-1341) - почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва - Волинь.

Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359-1361 рр. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345-1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) Поділля було приєднане до Великого князівства Литовськаго, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося. Сниводська битва закріпила територіальні надбання Литви. Як свідчить польський хроніст М. Стрийковський, внаслідок походів військ кн. Ольгерда 1362-1363 pp., участь в яких брали і загони південноруських феодалів, були визволені від татар «усі степи аж за Очаків від Києва, і від Путивля аж до гирла Дону», які він називав територією, що здавна належала Києву. У 1377 р., після тривалої боротьби Ольгерда з Польщею, до Литви відійшли Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Підпорядкувавши собі приблизно половину земель Київської Русі, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Столицею держави та резиденцією великих князів було місто Вільнюс (Вільно).

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями - претендентами на спадщину Київської Русі. Історичні джерела свідчать, що українські князі не чинили особливого опору Литві, більш менш мирним шляхом визнавали її зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від татарського гноблення. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».

II етап (1362-1385) - «ослов'янення» литовських правителів

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.

Так сину Ольгерда Володимеру дісталося Київське князівство та Переясловщина, другому сину Дмитру-Корибуту - Чернігівське й Новгород-Сіверське князівство, старшому сину Дмитру - Брянське й Трубчевське, племіннику Патрикію Наримуновичу - Стародубське. Племінники Ольгерда Юрій, Олександр, Федір і Константан Коріатовичи княжили на Поділлі.

У невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях були досить широкими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.

Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 р., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії - державу, у якій від народу - завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовці потрапили під вплив її державних і громадських форм, релігії, побуту, письменності. Про що свідчать таки факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави (10 з 12 синів Ольгерда стали православними); злиття литовських родів з руською знаттю; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Незагарбницький характер політики литовців і відсутність кровопролитних дій на території України дали підставу багатьом історикам твердити, що Литовська держава - це продовження давньої української державності. Так, М. Антонович писав: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вияв в об'єднанні довкола династії Гадиміна… Епоха Гадиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377-1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

Польська експансія на Україну

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини.

III етап (1385-1480) - втрата українськими землями залишків автономії.

Наприкінці XIV ст. міжнародні умови для Польського королівства та Великого князівства Литовського стали досить несприятливими. У цих державах посилювалися інтеграційні процеси, зумовлені:

наступом на польські та литовські землі Тевтонського ордену;

політикою Московського князівства, правителі якого «збирання» давніх руських земель. Об'єднавши майже всі великоруські землі, великий князь Іван III висунув претензії на білоруські та українські землі як на історичну спадщину династію Рюриковичів;

необхідністю протистояти нападам татар;

зацікавленістю польських феодалів в експансії на українські землі, литовських - у досягненні тих економічних і політичних привілеїв, які мали можновладці.

Це спонукало дві країни змінити свою зовнішню політику й 1385 року підписати Кревську унію.

Після вимирання династії польських королів П'ястів (1370 р.) влада в Польщі перейшла до рук француза Людовіка Анжуйського, а він, у свою чергу, передав корону своїй дочці Ядвізі. Та коли Ядвіга захотіла одружитися з австрійським принцом Вільгельмом, якого вона кохала, як зразу ж втрутилися польські магнати. Вони запропонували Ядвізі заради державних інтересів повінчатись з литовським князем Ягайлом. Це б дало змогу об'єднати сили Польщі і Литви і зупинити експансію німців. Ядвіга змушена була погодитись. Вільгельма відправили назад до Австрії, а майже 12-літня дівчинка-підліток була повінчана з 40-літнім кн. Ягайлом у 1385 р.

Одружившись з Ядвігою, Ягайло став повноправним володарем об'єднаної Польщі і Литви. Він зразу ж наказав всім нехристиянам Литви прийняти католицтво. Однак нащадки Гедиміна і соратники Вітовта не захотіли прийняти католицтво. Сам Вітоват був прихильником релігійного компромісу, проте значна кількість ревних христолюбивих православних не допомагала йому в досягненні цього компромісу. Тому частина литовців прийняла католицтво, а решта - православ'я.

Отже, за умови Кревської унії, Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі і зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392-1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств - Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороді, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить події 1410 року під Грюнвельдом: об'єднані війська Польщі та Литви за підтримки українців, білорусів, чехів здобули велику перемогу над лицарями Тевтонського ордену. Грюнвальдська перемога дала новий поштовх для оформлення державно-правових відносин між Польщею та Литвою.

Король польський Ягайло робив чимраз більші поступки на користь Польщі і на шкоду Литві. Поступлива політика литовських магнатів викликала обурення білоруських і українських панів, які теж трудились на користь Литви. Вони були рівноправними учасниками у державному і суспільному житті князівства. Православна церква була у литовців в особливій пошані. А за умовами Кревської унії відразу і бояри-католики дістали окремі привілеї. А свідченням остаточної дискримінації православного населення стала Городельська унія 1413 р. між Польщею і Литвою, яка передбачала:

рух Польщі та Литви до об'єднання в єдину державу;

широкі довічні повноваження Вітовата як великого князя литовського;

постійну автономію Литви у відносинах з Польщею.

Однак так само в унії зафіксовано:

зверхність польського короля над Литвою;

запровадження в Литві сейму, призначення посадових осіб, вибір адміністративно-територіального устрою, вигідних Польщі;

зрівняння в правах польських феодалів-католиків та литовських можновладців, які приймуть католицьку віру.

Ця унія стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452-1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

IV етап (1480-1569) - посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі».

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и води король за собою держит». Великий московський князь Іван III, починаючи з 1492 року вів постійні війни з Литвою за Чернігово-Сіверщину. У результаті 1503 року була укладена угода, за якою великий литовський князь Олександр (1492-1506 рр.) відмовився від претензій на ці землі. Проте апетити московських дипломатів помітно зросли й вони відверто стали претендувати на решту руських земель. Не зупиняючись на досягнутому, росіяни розпочали нову війну з Литвою. У ході цієї війни в 1511 році війська Василя III здобули Смоленськ. Проте втримати місто вони не змогли: загони князя Остозького виявилися сильнішими. Однак уже 1514 року московське військо численністю 70 тис. осіб знову підійшли до могутньої фортеці - Смоленська. Польсько-Литовське військо, хоч кількістю і поступалося московському, та переважно в артилерії. Незважаючи на великі втрати в цій битві, росіяни змогли захопити Смоленськ.

Таким чином, Москва приєднала до своїх володінь Чернігово-Сіверщину й Смоленськ. З часом Велике князівство Литовське відновило своє військо й розпочало нову війну з московською державою.

Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєвські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1507 р. антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселенні селян до Російської держави та ін.

Невдалі війни з турками і постійні сутички литовських військ з російськими, у яких воєнне щастя схилялось то в один, то б інший бік, змусили поляків і литовців шукати виходу із скрутного становища. Цей вихід вони вбачали в об'єднанні своїх держав.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава - Річ Посполита.

Розвиток феодального землеволодіння, посилення процесу прикріплення селян до землі сприяли формуванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різних країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV - на початку XV ст. в межах привілейованої верстви було ліквідовано різницю між ступенями шляхетства, то в українських землях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному полюсі - невеличка група крупних землевласників-магнатів, що володіла широкими правами та привілеями: економічними (величезні підвладні території та значні резерви робочої сили), політичними (можливість обіймати найвищі державні посади - канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридичними (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі перебувала значна група середніх та дрібних землевласників - шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівських намісників - воєвод та старост, раз по раз потерпала від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних та середніх землевласників. Саме тому українська шляхта Литовської держави із заздрістю дивилася на польську, яка стала для неї омріяним ідеалом «шляхетської рівності». Різниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і литовська та білоруська) шляхта мусила не тільки сплачувати податки на утримання війська (серебщину), а й відбувати військову службу в загальношляхетському ополченні («посполитому рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував король за рахунок чверті доходів від власної маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права, внутрішню однорідність, політичну незалежність.

Неоднорідність української еліти в Литовській державі суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558-1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої мусив стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адміністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр привілеїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської провідної верстви, литовські, українські та білоруські магнати, які брали участь у переговорах, намагалися саботувати це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місячних переговорів вони таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демаршу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на українську шляхту, яка бажала припинення постійних прикордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, якими користувалася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини від Литви і включення їх до складу Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залученням до них татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордонами Литви. 1 Липня 1569 року в польському місті Люблін відбувся спільний польсько-литовський сейм, на якому була укладена Люблінська унія

Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське князівство частково зберігало ознаки своєї колишньої державності - печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою - Литовський статут.

Цікавою і показовою є та пасивність, яку проявила руська знать під час підписання Люблінської унії 1569 р. Там на сеймі литовці, бачачи, що поляки наполягають на злитті Польщі і Литви, демонстративно покинули приміщення, де відбувався Люблінський сеймі.

Поляки ж проголосували за унію, заручившись підтримкою невеликої кількості української знаті. Очевидно, що українські пани не бачили небезпеки у приєднанні Кревська унія 1385 року та її наслідки

Великою загрозою для Литовсько-Руської держави стало зростання Московського князівства. Починаючи з середини XIV ст. міцніє тиск на Велике князівство Литовське з боку Польщі. Польських магнатів і шляхту перш за все приваблювали українські землі. Проте склалась ситуація, яка не дозволяла силою змусити Литву поділитися цими землями. Правлячі кола Польщі починають переговори з великим князем Ягайлом, пропонують йому руку польської королеви Ядвіги. За шлюбом Ягайло мав стати польським королем. Таким шляхом, через Ягайла поляки сподівались поширити свою владу на Велике князівство Литовське.

У серпні 1385 року була підписана Кревська унія, згідно з якою Ягайло мусив: 1) перевести Литву на латинську абетку; 2) вжити заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) повернути Польщі землі, забрані від неї будь-ким; 4) звільнити полонених (очевидно, поляків); 5) прилучити литовські й руські землі до Корони Польської.

У 1387 році Галичина і Поділля перейшли під владу Польщі. Але відносини Польщі з Литвою залишались напруженими. Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі. Ягайло в цьому не одержав підтримки з боку земляків. Вже у 1389 році Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Литовського. Особливо вона зміцніла після битви під Грюнвальдом у 1410 році, де спільні сили Польщі та Литви протистояли Тевтонському ордену. Литва при цьому зіграла провідну роль в перемозі над німецькими рицарями, і Польща віддала литовцям Поділля.

Негативне значення для подальшої долі Литовсько-Руської держави мала Городельська унія 1413 року, яка закріпила ідею литовської автономії, але внесла в литовсько-польське суспільство розлом на релігійному грунті; унія забезпечувала права, рівні з правами поляків, тільки католикам, які були поставлені над православними, що призвело до загострення відносин між ними. Образи на релігійному ґрунті штовхають православних до Москви. За Вітовта (1382-1430) Москва рахувалася з силою Литовської держави. Прилучення в 1404 році Смоленської землі, вплив Вітовтана Рязанське та Тверське князівства - свідчили про перевагу Литви над Москвою. України в складі Литви до Польщі.

Загарбання українських земель Польщею

Після Люблінської унії українські землі Польського королівства («Корони») входили до семи воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. На території України (за винятком Галичини) мали чинність литовські статути 1566 та 1588 років. Більшість українських міст керувалася положеннями магдебурзького права. Таким чином, Польща без «єдиного пострілу» приєднала Україну, встановила в ній свій адміністративний лад, перетворила у свою провінцію і розгорнула колонізацію.

Після унії на Україну посунув величезний потік польських феодалів, провідну роль в якому відігравало магнатство. Вони займали пустуючі землі, витісняли місцевих землевласників. Жолкевські, Замойські, Калиновські, Конецьпольські, Потоцькі, Синявські, Язловецькі та багато інших родів захопили величезні простори - сотні сіл, десятки містечок і замків. Вони були необмеженими володарями своїх областей, бо тримали в руках і найвищі посади в адміністрації воєводств та повітів. Дрібні землевласники були беззахисні перед їхньою сваволею і або підкорялися і віддавали свої землі, або, рятуючи життя, втікали. Скарги чи спроби судових процесів не давали позитивних результатів, бо вся судова система була в руках польських феодалів. Три чверті усіх селянських господарств на Волині в 1629 р. зосереджувалися в руках 37 волинських магнатів. їхні права на придбані, а часто й загарбані землі затверджувалися королівськими грамотами.

На Лівобережжі своїми розмірами виділялися маєтності Вишневецьких з центром в Лубнах. Черкаський староста князь О. Вишневецький наприкінці XVI ст. захопив більшу частину Лівобережжя і випросив у короля підтвердження на землі від кордонів з Московським князівством до Дніпра. Він збудував тут міста Лубни, Ромни, Пирятин, Прилуки, осадив сотні сіл. А наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі були власниками майже сорока тисяч селянських дворів.

Таким чином, багато польських, а за ними й українських магнатів дістали великі земельні наділи, які зразу ж треба було заселити, упорядкувати, щоб отримувати прибутки. Магнати по-варварськи експлуатували природні багатства України, вирубуючи ліси понад річками Південної України для землеробства та видобування з деревини поташу. Винищувалися ліси і в інших регіонах України.

Разом з магнатами в Україну посунула дрібна шляхта, сподіваючись і собі маєтків та багатств. Найчастіше вони ставали управителями, економами панських маєтків, командували загонами дворової охорони і разом зі своїми покровителями визискували місцеве населення. Орендаторами, економами, посередниками в торгівлі були й євреї, яких магнати привозили з собою. їх кількість швидко зростала.

Селянство на захоплених землях перебувало під необмеженою владою феодалів. Не лише селянське майно, а й сам селянин належав феодалові. Це забезпечувало необхідні робочі руки для поміщицького господарства.

Протягом другої половини XVI ст. польський і литовський уряди видали ряд законів із забороною селянам переходити з місця на місце без дозволу феодала-власника. У 1573 р. вводиться необмежена панщина у маєтках «з волі пана». Це означало, що селянин мав виконувати всі роботи, як того вимагав феодал, і там, де він накаже. «Литовський статут» 1588 р. остаточно закріпачив селян. Непокірних пан мав право закувати в кайдани, кинути до в'язниці, посадити на палю. Безправними були і селяни, що сиділи на «королівщинах» - державно-феодальних землях. Тут селянин не міг без дозволу королівської адміністрації покинути свій наділ чи самочинно освоювати нові землі.

Слід відзначити, що панщина (відробіткова рента) в різних районах України мала певні особливості. Найбільшого розвитку вона набрала в Галичині і на Волині, де поміщицькі маєтки набули фільваркового характеру, найтісніше були пов'язані із зовнішнім ринком. Ці землі були і найгустіше заселеними. Тут фільваркова система стимулювала значне посилення експлуатації селянства. На Волині в 20-х роках XVII ст. панщина досягла чотирьох-п'яти днів на тиждень, а в 40-х роках - 6 днів. В той же час на півночі Київського воєводства - двох-трьох днів. З меншою інтенсивністю вона вводилася на Брацлавщині, де, як і на Київщині, фільваркове господарство лише запроваджувалося. У Галичині і на Волині найінтенсивніше відбувалося й обезземелення селянства. Тут феодали за підтримки уряду збільшували фільваркові землі і урізали наділи. Внаслідок цього кількість малоземельних і безземельних селян досягла 35-40%, з половинним наділом (половина волоки чи лану) - близько 40%. Повний наділ (волока від 16 до 21 га) мали лише 20% селянських дворів (димів). У другій половині XVI ст. у Галичині і на Волині існувала в основному відробіткова рента, а поряд з нею - продуктова та грошова.

Становище селянства погіршувалося внаслідок передачі феодалами своїх маєтків в оренду. Орендарі - купці, шляхтичі, лихварі-євреї примушували кріпаків працювати у фільварку до п'яти-шести днів на тиждень. Селян та міщан жорстоко визискував і уряд, стягуючи великі податки, особливо під час війн.

Дещо інакше розвивалося селянське господарство у новостворених магнатами господарствах Наддніпрянщини, Поділля та Лівобережжя. Заселяючи ці землі селянами із внутрішніх провінцій, феодали давали їм різні пільги, зокрема свободу від усіх повинностей на 20-40 років. Шлях у ці регіони відкрили «уходники» ще в XV - першій половині XVI ст. По їхніх слідах йшли магнати, які, збудувавши тут маєтки, потребували великої кількості робочих рук. Родючі землі з більш вільними умовами життя викликали масовий рух селянства на схід, головним чином з Волині, Поділля, Галичини, Холмщини та Полісся, де кріпацтво, утиски феодалів і урядових чиновників ставали все нестерпнішими. Селяни з охотою заселяли ці малоосвоєні землі, хоча на нових місцях їм загрожували набіги татар. Пільги розповсюджувалися на тих селян, хто вже тут жив. Ці поселення, звільнені від повинностей на багато років, дістали в народі назву «слободи». В результаті протягом кількох десятків років після Люблінської унії відбувався колосальний процес господарського освоєння українськими селянами та козаками просторів середньої та південної Київщини і майже всієї території сучасної Полтавщини та інших регіонів степової України. Користуючись пільгами, переселенці енергійно взяли розробляти чорноземні ґрунти, вводячи їх у господарський обіг. Уряд підтримував цей процес, маючи надію на те, що нове населення успішніше організовуватиме оборону від набігів татар.

Однак з часом свобода і пільги стали обмежуватися, і в цьому негативну роль відіграла дрібна шляхта та євреї, яких з'являлося тут все більше. Разом з магнатами і урядовою владою вони починають вводити кріпосництво, хоч і в невеликих розмірах. У відповідь населення, озброєне, призвичаєне до безперервних військових сутичок з татарами, переходило далі в степи, поповнюючи козацькі лави, піднімало повстання.

Але чотири українські магнати - О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький були категорично проти унії. Каменем спотикання стали привілеї та православна віра. Під тиском обставин ці магнати змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили: «…ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релігій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (зрівняння в правах з польською шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови в офіційному діловодстві) українська шляхта всупереч українським магнатам не тільки не противилася, а й сприяла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі відігравали егоїстичні вузькостанові інтереси, але для української еліти можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно демократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність, Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади, відносна релігійна толерантність. До того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жахи в інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище в Польщі було стабільнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності. Кревська унія 1385 року та її наслідки.

Кревська унія 1385 року та її наслідки.

Великою загрозою для Литовсько-Руської держави стало зростання Московського князівства. Починаючи з середини XIV ст. міцніє тиск на Велике князівство Литовське з боку Польщі. Польських магнатів і шляхту перш за все приваблювали українські землі. Проте склалась ситуація, яка не дозволяла силою змусити Литву поділитися цими землями. Правлячі кола Польщі починають переговори з великим князем Ягай-лом, пропонують йому руку польської королеви Ядвіги. За шлюбом Ягайло мав стати польським королем. Таким шляхом, через Ягайла поляки сподівались поширити свою владу на Велике князівство Литовське.

У серпні 1385 року була підписана Кревська унія, згідно з якою Ягайло мусив: 1) перевести Литву на латинську абетку; 2) вжити заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі; 3) повернути Польщі землі, забрані від неї будь-ким; 4) звільнити полонених (очевидно, поляків); 5) прилучити литовські й руські землі до Корони Польської.

У 1387 році Галичина і Поділля перейшли під владу Польщі. Але відносини Польщі з Литвою залишались напруженими. Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі. Ягайло в цьому не одержав підтримки з боку земляків. Вже у 1389 році Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Литовського. Особливо вона зміцніла після битви під Грюнвальдом у 1410 році, де спільні сили Польщі та Литви протистояли Тевтонському ордену. Литва при цьому зіграла провідну роль в перемозі над німецькими рицарями, і Польща віддала литовцям Поділля.

Негативне значення для подальшої долі Литовсько-Руської держави мала Городельська унія 1413 року, яка закріпила ідею литовської автономії, але внесла в литовсько-польське суспільство розлом на релігійному грунті; унія забезпечувала права, рівні з правами поляків, тільки католикам, які були поставлені над православними, що призвело до загострення відносин між ними. Образи на релігійному ґрунті штовхають православних до Москви. За Вітовта (1382-1430) Москва рахувалася з силою Литовської держави. Прилучення в 1404 році Смоленської землі, вплив Вітовтана Рязанське та Тверське князівства - свідчили про перевагу Литви над Москвою.

Остаточна ліквідація гетьманства і залишків автономного устрою Гетьманщини в другій половині 18 ст. Гетьман Кирило Розумовський

Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператриця Анна Іванівна не дозволила обрати нового гетьмана, а всю владу в Гетьманщині передала князеві Шаховському та Правлінню гетьманського уряду.

Козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 за рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було розпущено, а гетьманом обрали Кирила Розумовського - брата фаворита імператриці.

При гетьманстві (1750-1764 рр.). Розумовського українські справи були передані з сенату в колегію закордонних справ. Він домігся права вести відокремлену зовнішню політику, відстоював фінансову самостійність, виношував плани відкриття університету, провів судову реформу, почав скликати з'їзди старшини, де обговорювалися важливі питання життя Гетьманщини. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Він спробував також реформувати українські військові частини через уніфікацію зброї та обмундирування і створення системи шкіл з військовою наукою для козацьких дітей. Протягом деякого часу без погодження з Петербургом призначав полковників.

Нова імператриця Катерина II, прагнучи до уніфікації і централізації державного управління, в 1764 &. після звернення Розумовського з прощенням про введення спадковості гетьманування і розширення його прав остаточно ліквідувала гетьманство на Україні. Вся повнота влади зосередилася в руках президента 2-ї Малоросійської колегії (1764-1786 рр.) Генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина й українця).

Ще в 1754 р. був ліквідований один з важливих ознак автономії - державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією.

Справі повного підкорення України служили заходи російського уряду, здійснені в Слобожанщині. Влітку 1765 р. Катерина II підписала маніфест про скасування на цих землях козацького устрою. Слобожанщина перетворювалася на Слобідсько-Українську губернію. Її територія поділялася на п'ять провінцій. Головним органом управління стала губернська канцелярія. Козацькі полки перетворювалися на гусарські. Старшини отримували російські військові звання, а козаки перетворювалися на військових обивателів. Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.

Наступним антиукраїнським заходом царського уряду було знищення у 1775 р. Запорізької Січі - останнього оплоту української вольниці і захисника прав і свобод Україна. З ліквідацією Запоріжжя царський уряд провів реорганізацію адміністративного устрою в Україні. У 1781 р. була ліквідована Малоросійська колегія, а на українських землях утворилися три намісництва - Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, об'єднані в Малоросійське генерал-губернаторство. У 1783 р. російське командування перетворило козацькі полки в полки карабінерів. Указом від 1783 селянство на Лівобережній Україні було закріпачене. У 1785 р. дарована грамота дворянству, підписана Катериною II, поширила всі дворянські права та привілеї на українську старшину.

Внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської колоніальної політики російського царизму до кінця 18 ст. більша частина України була перетворена на колонію Російської імперії. Під владою Росії опинилися більшість українських земель: Правобережжя, Лівобережжі, Слобожанщина, Запоріжжя. Тільки Східна Галичина, Буковина і Закарпаття перебували під владою Австрійської імперії.

експансія польський боротьба литовський

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського. "Оксамитова" литовська експансія, "ослов'янення" литовських правителів. Польська експансія на Україну. Кревська унія 1385 року та її наслідки. Процес закріпачення українських селян.

    контрольная работа [38,8 K], добавлен 27.03.2016

  • Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі. Геополітичне становище українських земель у першій третині ХVІ ст. Відносини Великого князівства литовського з Кримським ханством. Політика Російської імперії щодо Кримського ханства.

    курсовая работа [349,7 K], добавлен 13.06.2010

  • Загальний огляд історії судоустрою українських земель Великого князівства Литовського. Судова реформа 1564-1566 р. Гродські, підкоморські суди. Копні суди як інститут руського-українського звичаєвого права. Судовий процес на українських землях князівства.

    диссертация [227,1 K], добавлен 12.05.2011

  • Діяльність Гедиміна на території України. Похід великого литовського князя Гедиміна в українські землі та його наслідки. Українські землі в складі Великого князівства Литовського. Аналіз процесу і сутності входження до складу Литовської держави.

    реферат [49,7 K], добавлен 15.11.2022

  • Аналіз передумов включення до складу Великого князівства Литовського та Польщі південно-західних руських земель. Особливості політики великих Литовських князів на українських землях та політичного устрою держави. Причини виникнення українського козацтва.

    реферат [22,2 K], добавлен 18.05.2010

  • Виникнення Литви та її спорідненість с Київщиною. Легенда про походження Литви, постання національної держави. Початок Литовської доби на Русі-Україні. Значення битви на Синіх водах. Устрій українських земель, зростання значення Київського князівства.

    реферат [16,4 K], добавлен 23.12.2009

  • Українські землі у складі Великого князівства Литовського. Устрій українських земель. Політика Литви в українських землях. Від Литовсько-Руської до Польсько-Литовської держави. Кревська унія. Ліквідація удільного устрою. Люблінська унія та її наслідки.

    реферат [25,0 K], добавлен 26.02.2009

  • Приєднання українських земель до Литви. Політичне і соціально-економічне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського. Формування українського козацтва і Запорозька Січ. Берестейська унія і її вплив на українське суспільство.

    курсовая работа [72,9 K], добавлен 29.04.2009

  • Основні джерела права Великого князівства Литовського. Місцеве звичаєве право. Сеймові постанови і привілеї, як джерела права. Судебник Великого князя Казимира. Статути Великого князівства Литовського. Магдебурзьке, церковне та звичаєве козацьке права.

    реферат [39,8 K], добавлен 28.10.2010

  • Державно-правовий статут про оборону земську, вольності шляхти і розширення великого Князівства литовського; спадкування жінками, про суддів, земські насильства, побої і вбивства шляхтичів, про земельні суди, кордони і межі, про грабежі і нав'язки і т.і.

    реферат [96,5 K], добавлен 21.11.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.