Військово-організаційна та громадська діяльність генерала Мирона Тарнавського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет “Львівська політехніка”

БАЙЛО АНДРІЙ ЯРОСЛАВОВИЧ

УДК 947.04:321.02 “1869-1938”

ВІЙСЬКОВО-ОРГАНІЗАЦІЙНА ТА ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ГЕНЕРАЛА МИРОНА ТАРНАВСЬКОГО

Спеціальність: 20.02.22 - військова історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Науковий керівник -

Сухий Олексій Миколайович,

доктор історичних наук, професор

Львів - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Сухий Олексій Миколайович,

професор кафедри новітньої історії

України Львівського національного

університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, старший науковий

співробітник Патер Іван Григорович,

завідувач відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

кандидат історичних наук, професор Кучерепа Микола Михайлович,

професор кафедри історії України

Волинського національного

університету імені Лесі Українки.

Захист відбудеться “29” травня 2009 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15. у Національному університеті “Львівська політехніка” за адресою 79013, Львів, вул. С. Бандери, 12 (корпус 4, ауд. 204)

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” (79013, Львів, вул. Професорська, 1).

Автореферат розісланий “28” квітня 2009р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент

І. В. Буковський

ВСТУП

Актуальність теми. Багатолітній досвід існування збройних сил та їх участь у війнах, зокрема найбільш масштабних у ХХ ст., красномовно свідчать, що жодна армія, незалежно від рівня її боєздатності не може досягати перемог без фахово підготовлених і досвідчених воєначальників, які її очолюють. Лице армії завжди визначають генералітет і офіцерський корпус - становий хребет війська, який концентрує історичний військовий досвід, національні військові традиції, зберігає спадкоємність поколінь.

Довготривала і напружена збройна боротьба українського народу за державність, яка спричинилася до формування власної національної армії, висунула із народу когорту військових діячів, зокрема генералів - командармів, командирів корпусів і дивізій, яких революційна хвиля поставила в епіцентрі великих битв за незалежність України. Більшість з них пройшли гарт у вогні Першої світової війни, коли у збройні визвольні змагання 1914 р. вступила перша за останні століття національна військова формація - Легіон Українських Січових Стрільців (УСС), який був утворений на західноукраїнських землях і дав Україні визначних військових діячів. Почесне місце серед них посідає активний учасник українських національно-визвольних змагань 1914-1920 рр. командувач 100-тисячної Галицької армії, генерал-четар Мирон Омелянович Тарнавський (1869-1938).

Упродовж довгого часу, за панування комуністичного тоталітарного режиму, збройна боротьба українського народу за державність в Наддніпрянщині й на західноукраїнських землях усіляко замовчувалася або брутально фальсифікувалася заангажованою історіографією. Ігноруючи аспекти державотворчості й прагнення українського народу до незалежності, радянські історики розглядали національно-державні утворення - Українську Народну Республіку (УНР) і Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР) як контрреволюційні антинародні й відповідно висвітлювали їх діячів, причому згадували лише Симона Петлюру та Євгена Петрушевича. Уживалися потужні засоби, щоб ліквідувати історичну пам'ять в суспільстві, спотворити або викреслити з неї імена, зокрема українських воєначальників і полководців.

Штучно створену прогалину в історії українського народу вдалося заповнити творчими здобутками міжвоєнної української, здебільшого військової, еміграції та воєнно-історичними й мемуарно-аналітичними працями західноукраїнських науковців. Ветеран Галицької армії та визначний історіограф Лев Шанковський цілком справедливо писав, що маючи потужний інтелектуальний потенціал, саме вони заснували українську воєнно-історичну науку, в якій належне місце посідають видатні талановиті воєначальники, легендарні герої визвольних змагань за державність.

Осягнення Україною незалежності стало потужним поштовхом для розвитку історичної науки, надало вітчизняним ученим, опираючись на доступні архівні документи і спадщину українського зарубіжжя, широкі можливості для глибоких досліджень та об'єктивного висвітлення військово-політичних подій першої половини ХХ ст. Однак, на наш погляд, сучасні українські історики недостатньо уваги приділяють проблемі біографістики, насамперед військової. Українська національно-демократична революція 1917-1921 рр. висунула чимало талановитих воєначальників, палких патріотів Батьківщини, які віддавали боротьбі за державність свої найкращі особисті якості, насамперед хоробрість і військовий талант. Варто згадати слушний висновок козака Армії УНР, письменника Євгена Маланюка, який зауважив: “Українці не вміють шанувати своїх героїв. А там, де немає пошани до визначних особистостей, не може витворитися традиція, що грає таку велику ролю у виховання Нації, в накресленні її історичних завдань і шляхів”.

Щоправда, останнім часом в Україні з'явилися ґрунтовні праці у площині біографістики, перш за все вітчизняних істориків М. Литвина, М. Ковальчука, С. Литвина, К. Науменка, В. Сергійчука, Я. Тинченка на базі широкого залучення ними до наукового обігу невідомих або маловідомих документів архівів Києва, Львова, Москви і Варшави та глибокого осмислення історіографічної спадщини українського військового зарубіжжя. Але вони не вичерпують проблему, оскільки є біографічними довідниками або збірниками нарисів, відтак, обмежені в обсязі не охоплюють сповна життя і діяльність визначних військових діячів України новітньої доби.

Отже, враховуючи актуальність проблеми, необхідність повернути народу із забуття його національних героїв, наукове і суспільно-політичне значення української біографістики та недостатній рівень вивчення життя і діяльності національної військової еліти, автор дисертації визначив її метою комплексне об'єктивне дослідження життєвого шляху і діяльності визначного воєначальника Української Галицької Армії (УГА) та Армії УНР, а також галицького громадського діяча, генерала-четаря Мирона Омеляновича Тарнавського.

Реалізація поставленої мети зумовила вирішення завдань:

- простежити процес формування національної свідомості та суспільно-політичних поглядів М. Тарнавського на тлі соціально-політичного життя Галичини другої половини ХІХ - початку ХХ ст.;

- висвітлити службу М. Тарнавського в австро-угорській армії та участь у битвах Першої світової війни;

- відтворити його діяльність на посаді команданта Вишколу та командира полку Українських Січових Стрільців, участь у створенні формації київських Січових Стрільців;

- дослідити внесок М. Тарнавського у розбудову Галицької армії та її реорганізацію, діяльність на посаді командира 2-го галицького корпусу в боях українсько-польської війни 1918-1919 рр.;

- проаналізувати діяльність командувача УГА в битвах на Великій Україні, заходи щодо порятунку армії на зламі 1919-1920 р.;

- узагальнити громадську діяльність генерала М. Тарнавського у міжвоєнні часи, його внесок у вихованні молоді на бойових традиціях українського війська, співпрацю з громадсько-політичними об'єднаннями і ветеранськими організаціями.

Об'єкт дослідження - військово-організаційна та громадська діяльність генерала М.Тарнавського.

Предмет дослідження - збройні сили Австро-Угорщини, українські військові формації - Легіон Українських Січових Стрільців, Галицька армія та Армія УНР, громадсько-політичні обєднання Галичини міжвоєнного часу, з якими пов'язана бойова і громадська діяльність генерала М.Тарнавського,

Хронологічні рамки дисертації охоплюють другу половину ХІХ - першу половину ХХ ст., на які припадає життя та військова діяльність М. Тарнавського, зокрема його участь у Першій світовій, українсько-польській та Другій українсько-більшовицькій війнах, а також співпраця з громадсько-політичними, ветеранськими організаціями і об'єднаннями у міжвоєнний період.

Методологічну основу дисертації складають принципи об'єктивності та історизму, орієнтовані на конкретно-історичний підхід до вивчення процесів, подій і фактів, структурно-системний аналіз. При розв'язанні поставлених завдань використані загальнонаукові методи дослідження: аналіз, синтез, порівняння, а також описовий і системно-структурний методи.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона вперше в українській історіографії реконструює і узагальнює багатогранну військову і громадську діяльність визначного галицького воєначальника, командувача Української Галицької Армії генерала-четаря Мирона Тарнавського.

Особистий внесок дисертанта в розробку проблеми визначається тим, що в ході дослідження використано нову джерельну базу, відтворено життєвий шлях М. Тарнавського на тлі соціально-політичного становища Австро-Угорщини, ЗУНР і Польщі, його становлення як військовика і діяльність на командних посадах в добу війн, роль у процесі національно-визвольних змагань за українську державність.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у з'ясуванні стану військово-історичної думки в Україні стосовно ролі і значення воєначальника в добу розбудови національної армії і збройної боротьби за незалежність, розробку проблеми військової біографістики діячів Визвольних змагань першої чверті ХХ ст. Наукові результати дослідження можуть бути використані при написанні праць і навчальних посібників з новітньої історії України та її збройних сил, а також у процесі військово-патріотичного виховання особового складу Збройних сил незалежної України, допризовної молоді.

Основні результати дисертації апробовані на наукових семінарах кафедри новітньої історії України Львівського національного університету ім. Івана Франка і міжнародній науковій конференції, присвяченій 90-літтю Західно-Української Народної Республіки (Львів - Івано-Франківськ, 2008) та публікаціях.

Структура дисертації. Дослідження побудоване за проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу, п'яти розділів, висновків (основний текст - загалом 174 ст.), списку використаних джерел і літератури (366 позицій).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір і актуальність теми дисертації, наукову новизну, визначено її мету і завдання, хронологічні рамки дослідження та практичне значення.

У першому розділі роботи “Історіографія і джерельна база” визначено ступінь наукової обробки теми, проаналізовано опубліковані та неопубліковані джерела, пов'язані з відтворенням життя і діяльності визначного українського воєначальника, генерала-четаря Мирона Тарнавського.

Процес дослідження проблеми хронологічно слід поділити на два етапи: 1. Охоплює національно-визвольні змагання 1914-1923 рр., міжвоєнний та післявоєнний період до осягнення Україною незалежності 1991 р.; 2. Часи незалежності України до сьогоднішніх днів. Кожний з них має свої особливості, які суттєво впливали на розвиток української військової історії й визначали її лице.

На першому етапі в радянській Україні історіографія обслуговувала ідеологічні потреби режиму. Відтак, національно-визвольний рух на західноукраїнських землях, утворення ЗУНР та її збройна боротьба за незалежність висвітлювалися як прагнення “контрреволюційної буржуазно-націоналістичної Національної Ради… забезпечити класове панування української буржуазії та посилити позиції націоналістичної контрреволюції в боротьбі проти Радянської влади на Україні”. Під таким кутом зору висвітлювали події Української революції та її діячів радянські історики Ю. Білан, М. Герасименко, Б. Дудикевич, А. Лихолат, Р. Симоненко, М. Супруненко та ін. Однією з характерних рис української радянської історичної науки було прагнення викреслити з історії імена воєначальників Армії УНР, Галицької армії, які керували українським військом в період збройної боротьби за незалежність України. В енциклопедіях того часу можна було віднайти біографічні довідки воєначальників білої армії П. Врангеля, А. Денікіна, О. Колчака та інших й водночас не було згадок про визначних військовиків України М. Безручка, О. Грекова, М. Капустянського, В. Курмановича, М. Омеляновича-Павленка, М. Тарнавського, О. Удовиченка та ін.

За вказаних обставин об'єктивне висвітлення історії українського війська та його полководців стало основним завданням національної військової еміграції та українського зарубіжжя. Відтак, у міжвоєнні роки утворилися потужні науково-історичні центри із власними видавництвами, навколо яких гуртувалися дослідники і мемуаристи - активні учасники визвольних змагань. Саме поза межами УРСР - у Львові, Варшаві, Празі, Вінніпезі, Нью-Йорку з'явилися науково-історичні та мемуарно-аналітичні праці з історії національно-визвольних змагань та біографістики. Окремі сюжети про життя і діяльність генерала-четаря Мирона Тарнавського подано у працях В. Бачинського, Н. Гірняка, О. Думіна, М. Капустянського, А. Кравса, Р. Купчинського, Д. Паліїва, С. Ріпецького, Л. Шанковського, С. Шухевича та інших.

Незважаючи на певну тенденційність спогадів та деяку їхню неузгодженість з фактологією, вони мають непересічну цінність. Особливо цінними є спогади самого генерала М. Тарнавського, його ад'ютантів Р. Купчинського, Д. Паліїва, В. Старосольського та фронтових старшин, які публікувалися здебільшого у виданнях “Червоної Калини”. Слід окремо вирізнити фундаментальний п'ятитомник “Українська Галицька Армія” - збірник більше як 160 воєнно-історичних статей і спогадів, упорядкований у Вінніпезі групою старшин УГА на чолі з видавцем Д. Микитюком та історико-регіональні збірники української еміграції, зокрема двотомний - “Броди і Брідщина” та ін.

Якісно новим етапом дослідження життя і діяльності генерала М. Тарнавського став другий період - від 1991 р., із здобуттям Україною державної незалежності. Звільнившись від ідеологічних догм і партійно-політичної цензури та отримавши доступ до раніше закритих фондів архівів і наукових бібліотек, науково-історичних видань українського зарубіжжя, вітчизняні історики розгорнули широкомасштабний процес об'єктивного висвітлення доби національно-визвольних змагань першої половини ХХ ст. Зусиллями істориків С. Литвина, М. Литвина, К. Науменка, Я. Тинченка і О. Колянчука з'явилися перші біографічні довідники, присвячені генералітету України першої половини ХХ ст., збірники біографічних нарисів, зокрема “Військова еліта Галичини” та ряд публікацій у періодичних виданнях про життєвий шлях і діяльність генерала Мирона Тарнавського.

Окремі аспекти діяльності генерала М. Тарнавського як воєначальника висвітлено у науково-історичних працях С. Макарчука, М. Кугутяка, В. Гордієнка, М. Ковальчука, Б. Якимовича, М. Литвина, В. Савченка, О. Сухого, М. Швагуляка. Про нього з повагою згадують і сучасні польські історики М. Клімецький, З. Карпусь, М. Козловський, М. Кротофіл та ін., які досліджують українсько-польське воєнно-політичне протистояння 1918-1920 рр. Вони теж, безперечно, сприяли глибшому дослідженню проблеми.

Джерельну базу дисертації склали неопубліковані та опубліковані документи та матеріали з архівів Києва, Львова, Москви.

Особливу цінність для дослідника становили документи українських та російських архівів: Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (Київ), насамперед фонди колишнього Празького архіву УНР; Центрального державного історичного архіву України у Львові - фонди Легіону УСС, Наукового товариства імені Шевченка, урядів та армій УНР і ЗУНР; Російського державного воєнного архіву в Москві - фонди армій Південно-Західного фронту 1919-1920 рр. та трофейні фонди Війська Польського з документами періоду українсько-польської війни 1918-1919 рр. Загалом, у процесі дослідження проблеми дисертантом вивчено в шести архівах 17 фондів і 50 справ.

Широко використано галицьку періодику. Вагомий конкретно-історичний матеріал почерпнуто з видань ЗУНР: “Вісник Державного секретаріату військових справ ЗУНР”, “Денник Начальної Команди Галицької Армії”, “Процес генерала Мирона Тарнавського в 1919 р.”, “Українська Галицька Армія (Матеріали до історії)” в 5-ти т. й ін.

Отже, залучені в науковий обіг в процесі роботи над дисертацією література і джерельна база дозволили виконати поставлені завдання щодо дослідження життя і діяльності генерала-четаря Мирона Тарнавського.

У другому розділі “Формування світогляду та професійне становлення військовика” досліджується життєвий шлях М.Тарнавського від гімназиста Бродівської гімназії до старшини -отамана Легіону Українських Січових Стрільців. Визначний вплив на формування його свідомості мало національно-патріотичне виховання в священичій сім'ї батька - пароха с. Барилова о. Омеляна Тарнавського, яке заповнювало прогалину у цій площині німецької гімназії. Водночас, певний вплив мала діяльність на Брідщині національних громадських товариств - “Просвіти”, і “Сокола”, щоправда, менш активних, ніж в цілому в Галичині. Після закінчення гімназії юнака скерували в старшинську школу у Львові, а згодом - на військову службу до прикордонного гарнізону Бродів, де отримав офіцерський чин.

Перші кроки служби в австрійській армії детально висвітлені в його спогадах, в яких стверджено: військова служба цілком відповідала його прагненням й, відтак, незважаючи на певні труднощі в матеріальнім забезпеченні, просуванню по службі, яке для українців було пов'язане з серйозними перешкодами, лейтенант Тарнавський наполегливо вивчав військову науку, удосконалював командирські якості. Під час служби в Бродах, Перемишлі, Самборі й Золочеві на командних посадах він вважав за священний обов'язок опікуватися підлеглими, зокрема з українцями, яких була більшість у військових частинах галицьких гарнізонів, спілкувався рідною мовою, завоювавши у підлеглих стрільців і старшин повагу і послух.

Характерною особливістю процесу формування світогляду, національної свідомості і становлення військовика М. Тарнавського було те, що він проходив в умовах піднесення в Галичині українського руху, зародження й активізації діяльності громадсько-політичних об'єднань і масових товариств “Просвіта”, “Сокіл”, “Січ”.

Основна частина розділу присвячена участі М. Тарнавського у битвах Першої світової війни. Вже у перших боях Галицької битви на початку серпня 1914 р. під Бродами і Олієвом виявилися непересічні командирські здібності й військовий талант сотника Тарнавського, якого скеровували на загрозливі ділянки російського фронту. Він набирався безцінного досвіду, який, за його висловом, надзвичайно згодився в роки українсько-польської війни.

У травні 1915 р. після поранення і лікування сотник прибув на фронт у Карпати й під час наступу австро-німецького війська зустрівся з вояками Легіону Українських Січових Стрільців, в якому служили знайомі старшини - полковник І. Коссак, отаман С. Горук, В. Старосольський, Н. Гірняк, В. Дідушок та ін. Познайомився також із творцем та ідеологом стрілецтва сотником Д. Вітовським, який справив на нього велике позитивне враження. М. Тарнавський прагнув приєднатися до січовиків й служити в унікальній українській військовій частини, де зосередився цвіт галицької еліти, зокрема інтелігенції. За його проханням у січні 1916 р. він був призначений командантом Вишколу Легіону УСС у Розвадові на Львівщині - навчальної частини, де впродовж кількох тижнів проходили військову підготовку стрільці і старшини перед відправкою на фронт.

Найповніше проявилися його командирські якості на цій посаді, де він отримав можливість самостійно впроваджувати у життя свої принципи вишколення і військово-патріотичного виховання старшин і стрільців на ідеях боротьби за соборність і самостійність України. Показово, що саме у Вишколі у жовтні 1917 р. освятив прапор Легіону УСС запрошений в Розвадів митрополит греко-католицької церкви А. Шептицький.

Тилові частини Легіону - Кіш отамана Н. Гірняка і Вишкіл майора М. Тарнавського стали центрами громадсько-політичного і духовного життя січовиків, де діяла Пресова Кватира зі своїм виданням. У її складі плідно працювали талановиті письменники М. Ірчан (А. Бабюк), О. Назарук, А. Лотоцький, Л. Лепкий, Ю. Шкрумеляк, які налагодили видання журналу “Червона Калина”, місячника “Шляхи”, композитори-пісенники М. Гайворонський, Р. Купчинський, художники О. Курилас, І. Іванець, О. Сорохтей. За допомогою синів Каменяра - старшин Легіону Петра і Тараса січовики підтримували зв'язок з Іваном Франком, а на його похоронах склали почесну варту. У Розвадові проходили наради старшин, на яких вирішували важливі військово-політичні проблеми Легіону та загалом українства.

У липні 1917 р. командування призначило майора Тарнавського командиром Легіону УСС, але на початку 1918 р. відкликало до австрійського війська й він взяв участь у поході в Наддніпрянщину, коли згідно з Брестськими угодами Центральна Рада запросила військову допомогу для звільнення України від більшовицького війська. У розділі висвітлено його діяльність на посадах командира полку, офіцером-референтом зв'язку з українським населенням при штабах корпусу, армійської групи та комендантом табору під Києвом поворотців з російського полону. Звертається увага на те, що він завжди дбав про українську справу, захищав місцеве населення від утисків окупаційного війська, допомагав Є. Коновальцю формувати у Києві галицько-буковинський курінь Січових Стрільців. Саме за це командування скерувало М. Тарнавського до Польщі, де й застала його звістка про Листопадову національно-демократичну революцію 1918 р. на українських етнічних землях Австро-Угорщини та утворення незалежної Західно-Української Народної Республіки. Коли він прибув до Львова, щоб стати в ряди Галицької армії, був арештований поляками й відправлений у табір полонених, звідки вдалося звільнитися й втекти у січні 1919 р. на батьківщину та розпочати службу в УГА.

В розділі також показано важливий період у житті Мирона Тарнавського - становлення його як свідомого патріота України, талановитого командира, що проявилося на фронтах Першої світової війни та його внесок у перетворення Легіону УСС в боєздатну національну військову формацію, яка виховала військового міністра ЗУНР полковника Д. Вітовського, командирів бригад УГА отаманів С. Шухевича, С. Горука, О. Букшованого, Р. Дудинського, Ю. Головінського , когорту курінних командирів і сотників 100-тисячної Галицької армії.

У третьому розділі “Участь у розбудові Галицької армії та боротьбі за незалежність ЗУНР” відтворено діяльність Мирона Тарнавського у надскладний період існування ЗУНР та її Галицької армії - січень-липень 1919 р. Згідно з Наказом військового міністра Д. Вітовського він очолив бойові групи підльвівського фронту, які облягали зайняту поляками галицьку столицю й брали участь у боях за її визволення, що було основним завданням операцій армії взимку 1918-1919 р. Проте вони виявилися безуспішними: 15-тисячний польський гарнізон, завдяки підтримці війська з центральної Польщі по залізниці Перемишль - Львів, утримували Львів.

Втрата столиці вимагала реорганізації Галицької армії, яку складали окремі розрізнені бойові групи по всьому 300-кілометровому фронту від Белзу до Турки. Отже, у січні-лютому 1919 р. під керівництвом досвідчених наддніпрянців: командарма генерала М. Омеляновича-Павленка і начальника штабу армії полковника Генерального штабу Є. Мішковського розгорнулася перебудова. Полковник М. Тарнавський із своїх частин сформував і очолив 2-й (Осадний)галицький корпус. Завдяки його досвіду і енергії швидкими темпами були створені стрілецькі бригади: 1-ша Українських Січових Стрільців, 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська і 4-та Золочівська бригади, якими командували недавні січовики О. Букшований, С. Шухевич, Р. Дудинський та доброволець австрієць А. Вольф. Кожна бригада мала гарматний полк, технічні підрозділи. М. Тарнавський налагодив зв'язок і співпрацю з авіазагоном сотника П. Франка, який базувався в тилу корпусу - в Красне й діяв в інтересах корпусу. Були впорядковані Окружні військові команди, які поставляли фронту вишколених вояків.

Результати реорганізації армії, зокрема створення боєздатного 2-го галицького корпусу полковником М. Тарнавським, позитивно відбилося вже у Вовчухівській наступальній операції, коли частини його корпусу пробилися в околиці Львова, захопили Сихів, Кульпарків, Скнилів, а бригада січовиків рішучим наступом зайняла Долиняни й перерізала полякам шлях залізницю Перемишль-Львів. “Вже початок Вовчухівської операції вивив, що керування нею знайшлося в надійних руках, - відзначав активний учасник визвольних змагань і відомий військовий історик Осип Думін. - Кожний день приносив УГА нові успіхи”. На жаль, у війну втрутилася Антанта, яка надала Польщі політико-дипломатичну і військову допомогу, й перспективна операція українського війська була припинена, а згодом згорнута. Дисертант спростовує звинувачення деяких мемуаристів, зокрема отамана С. Шухевича, діаспорного військового історика Л. Шанковського, які, посилаючись на польських авторів про панічні настрої гарнізону, вважали, що М. Тарнавський виявив пасивність і зайву обережність у березні 1919 р. Зокрема, Шухевич писав, що слід було “кинути негайно до наступу на Львів усі бригади, що його окружували… Бригади 2-го корпусу повинні були вдарити на Львів, маючи великі шанси здобути місто”.

У розділі відтворено також участь полковника М. Тарнавського в заключних операціях українсько-польської війни: протистоянні травневій офензиві Війська Польського та блискучій Чортківській операції Галицької армії, в якій саме корпус Тарнавського зіграв вирішальну роль. Отримавши з Франції 60-тисячну армію генерала Галлера і маючи потужну перевагу, 14 травня 1919 р. польські війська перейшли у наступ по усьому фронту й змусили українців відступати. Стримуючи наступ ворога, полковник Тарнавський виводив бригади корпусу з-під небезпечних ударів з флангів, відступав планово, організовано в район Чорткова, зберігаючи боєздатність своїх частин.

Польське командування вважало, що УГА на початку червня 1919 р. по суті перестала існувати. В дисертації наводиться документ з московського архіву, де зберігаються фонди польських Генштабу і Верховного Командування, захоплені восени 1939 р. радянськими військами, в якому відзначалося: “Перший галицький корпус розв'язано, а його солдатів відпущено по домівках…Розпорошені Другий і Третій корпуси, більшість вояків з яких розбіглися”, що недобитки Галицької армії (10 куренів) нараховують всього близько 6 тис. вояків, яких вони називали “українські банди”.

Дисертант вважав також за необхідне детально висвітлити важливу роль командира 2-го корпусу М. Тарнавського у Чортківській наступальній операції, яка налякала Варшаву й змусила Начальника Держави маршала Ю. Пілсудського перекинути свіжі сили, прибути на Галицький фронт і очолити польське військо. Ініціаторами рішучого удару по полякам і прориву їх фронту в районі Чорткова 8 червня 1919 р. стало командування 2-го корпусу, коли без санкції зверху його бригади атакували поляків і зайняли Чортків, завдавши нищівної поразки дивізії полковника В. Сікорського (згодом прем'єр-міністр, військовий міністр Польщі). Начальна Команда кинула у пролом інші корпуси, а під командуванням М. Тарнавського створило армійську групу, яка стрімким наступом 15 червня звільнила другу столицю ЗУНР Тернопіль. Його бойові заслуги отримали належне визнання: Наказом військам Ч. 3177 від 15 червня 1919 р. полковника Мирона Тарнавського іменовано генералом-четарем. Він став першим галицьким генералом в історії українського війська.

Продовжуючи наступальну операцію, галицькі корпуси вийшли в район Броди-Красне-Перемишляни-Журавно. Зокрема, бригади генерала Тарнавського просунулися далеко у напрямку Львова, чим стурбували Ю. Пілсудського, який 27 червня спішно прибув на фронт 2-го корпусу в Гологори, щоб особисто керувати підготовленим контрнаступом. Знесилені боями, а головне відчуваючи гостру нестачу набоїв, гарматнів для артилерії і навіть стрілецької зброї (дійшло до того, що десятки тисяч добровольців відпущено внаслідок браку зброї), Галицька армія змушена була знову відступати і в середині липня опинилася в районі Чорткова-Заліщик, притиснута до Збруча. Перед нею постав вибір подальших дій - продовжувати війну, яка не мала перспективи, чи прийняти пропозицію С. Петлюри відступити за Збруч, зберегти Галицьку армію, об'єднатися з Армією УНР у війні з більшовиками.

Саме у ті дні, 5 липня 1919 р., Диктатор ЗУНР Є. Петрушевич особисто прибув на командний пункт 2-го корпусу в Копичинці й іменував генерала-четаря Мирона Тарнавського командувачем Галицької армії. Розпочалася нова сторінка його військової діяльності. Уряд ЗУНР слушно вважав, що здібності воєначальника, його бойовий досвід й відданість справі боротьби за українську державність, які генерал Тарнавський виявив у попередніх битвах, дозволить в складних умовах насамперед зберегти боєздатну армію для продовження національно-визвольних змагань.

В четвертому розділі “На чолі Української Галицької Армії” досліджено чи найскладніший період у житті та діяльності генерала М. Тарнавського - як воєначальника і командувача УГА, важкі випробування, які випали на долю галицьких старшин і стрільців та йому особисто за Збручем: війну з більшовицькими арміями й похід на Київ, страшну епідемію тифу на Поділлі, боротьбу і заключення задля порятунку війська тимчасового союзу з Добрармією і Червоною армією.

Ще до відступу за Збруч генерал виявив себе як дипломат: скерував військово-дипломатичні місії водночас до польського і радянського командування з пропозиціями про можливе перемир'я. Але вимоги партнерів по переговорах були неприйнятними. Водночас підготовив план зосередити армію у південно-західній частині Тернопільщині, встановити через Карпати і дружню Чехословаччину зв'язок із Заходом, перекинути з Італії полонених галичан для посилення й готуватися до визволення Батьківщини. Але перемогло рішення Диктатора ЗУНР - відступити за Збруч.

З переходом 45-тисячної Галицької армії в район Кам'янця Подільського, С. Петлюра, війська якого становили лише 15 тис. вояків, мав намір відбити перш за все у більшовиків столицю України й підняти престиж, як особистий так і УНР в цілому, перед світом. Отже, без участі галичан штаб Армії УНР розробив відповідний план. Проте генерал М. Тарнавський і командування Галицької армії загалом та військовий міністр генерал В. Курманович піддали план нещадній критиці. Адже, переконував Петлюру генерал Тарнавський, при наступі на Київ створюється небезпечна загроза зі сходу, де наближалися війська ворожої українцям Добровольчої армії генерала А. Денікіна. На заході не ліквідовано польський фронт. На півночі діяв третій - більшовицький. Таким чином стратегічний план Петлюри, за слушним зауваженням Л. Шанковського “був класичним маршем у стратегічний “мішок”, який в Києві готується для української армії”.

Генерали Тарнавський і Курманович зі своїми старшинами підготували і відстоювали план іншої стратегічної наступальної операції - на Одесу. По-перше, на цьому фронті були слабі ворожі сили, по-друге через Причорномор'я Україна отримувала вихід на захід, а головне, УГА могла отримати з Італії 30-40 тис. полонених галичан і потужно зміцнитися. Можна було зміцнити зв'язки з країнами Антанти та поповнитися озброєнням. Але переміг план С. Петлюри, який, за спомином М. Тарнавського, не приховував негативного ставлення до генерала. Отже, писав учасник тих подій О. Левицький, “замісць поширювати свою область в головному напрямкові на Одесу, щоб створити тут базу осмотрення армії та зв'язку зі світом, - наведено наступ в напрямі на Київ, - іншими словами, почато лізти в мішок. За це (за одеський напрямок - авт.) виступали В. Курманович, М. Тарнавський”.

В розділі досліджується хід Київської наступальної операції, в якій армійська група УГА у складі двох корпусів завдала поразки дивізіям радянської 12-ї армії і 31 серпня Київ. Дисертант цілком погоджується з Л. Шанковським, який так оцінив дії УГА: “Походом на Київ Галицька армія записала найкращі карти своєї воєнної історії. Але це була, на жаль, лебедина пісня цієї багатостраждальної народної армії, про яку ми без перебільшення можемо сказати, що це була найкраща з усіх армій держав, які постали на руїнах Австро-Угорщини, а теж, поруч Дієвої Армії УНР, найкращою з усіх армій, що воювали проти більшовицької Москви”. Таку ж оцінку слід дати її командувачу генералу-четарю Мирону Тарнавському.

Але під тиском військ Добрармії, які увірвалися водночас до Києва, армійська група УГА генерала А. Кравса змушена була підписати угоду й залишити столицю. У вересні 1919 р. розпочалися бойові дії об'єднаних армій УНР і ЗУНР проти денікінців. М. Тарнавський всіляко уникав відкриття нового фронту. Його делегатам вдавалося домовитися в деяких місцях з командирами корпусу генерала Слащова. А. Денікін допускав порозуміння з галичанами, але був категорично проти співпраці з С. Петлюрою, вимагав його капітуляції. В результаті Головний отаман оголосив йому війну й на денікінському фронті у жовтні розгорнулися кровопролитні бої.

Загалом осінь 1919 р. стала трагічною сторінкою в історії УГА і одним із найдраматичніших періодів у біографії галицького воєначальника. Армію охопила епідемія тифу, яка вивела із строю половину її особового складу. Генерал робив усе, щоб зберегти УГА, вимагав від С. Петлюри і Є. Петрушевича негайно припинити війну та йти на переговори з А. Денікіним або більшовиками. Виявивши особисту мужність і розуміння трагічності ситуації командарм самочинно заключив перемир'я з Добрармією, незважаючи на загрозу для себе. У розділі наводиться показовий оперативний звіт Штабу Головного Отамана С. Петлюри: “9 листопада 1919 р. командувач УГА генерал Тарнавський підписав угоду з добровольцями… За порушення наданих йому уповноважень Головний Отаман спільно з президентом ЗУНР Петрушевичем дали наказ арештувати генерала Тарнавського й віддати його під надзвичайний суд”.

С. Петлюра вимагав навіть розстріляти генерала, проте суд визнав дії М. Тарнавського вимушеними й скерованими на порятунок армії, отже обмежився пониженням у посаді. Зрештою, Є.Петрушевич і новий командарм генерал О.Микитка таки підписали офіційну угоду з командувачем військами Новоросійської області генералом О. Шіллінгом й УГА увійшла автономною одиницею до складу Добрармії, тобто на умовах, досягнутих генералом Тарнавським.

Замінивши хворого О. Микитку, М. Тарнавський в умовах, коли Червона армія завдала денікінцям в Україні відчутної поразки і вела наступ на Одесу, прагнув уникнути смертельної небезпеки для Галицькій армії. У цій ситуації він схилявся до заключення з червоними договору на тих же компромісних умовах, як із денікінцями: збереження автономії армії, використання галичан лише на польському фронті та надання медичної допомоги майже 15 тис. хворим старшинами і стрільцям. Проте, повернувшись до армії, генерал О. Микитка і начальник штабу генерал Г. Ціріц трималися денікінців та планували перейти до Румунії, хоча вона вороже поставилася до ЗУНР й у ході українсько-польської війни окупувала Буковину і частину Покуття. Відтак група старшин Галицької армії усунула їх від посад і заключила угоду з командуванням 12-ї армії на умовах, узгоджених з генералом М. Тарнавським. Лише так вдалося зберегти УГА, але більшовики перед відправкою на польський фронт розчленували армію на окремі бригади й прилучили до різних дивізій, замінили командування, тепер вже - Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА). Щоправда, командирами бригад, куренів і сотень залишилися галицькі старшини. М. Тарнавський та позаштатні старшини були відправлені до Києва.

Наприкінці квітня 1920 р., коли польські війська та дивізії Армії УНР розгорнули наступ на Київ, дві галицькі бригади здійснили антирадянський заколот, й потрапили під удари червоних і поляків. Більшість вояків були полонені поляками й відправлені у концтабори. Галичани, які залишилися в радянській Україні - репресовані червоними. Галицька армія припинила своє існування. М. Тарнавський з сином-підлітком Омеляном деякий час переховувався в околицях Києва, а коли поляки зайняли столицю, на початку травня виїхав на батьківщину. Проте в Галичині був арештований польською поліцією й відправлений у табір Тухоля (північ Польщі), де перебували полонені 700 старшин та 6700 стрільців з Галицької армії. Лише напередодні Різдва 1921 р. він повернувся до родини в Золочів.

Так закінчилася 30-літня армійська служба і військова діяльність генерал-четаря Мирона Тарнавського, його активна участь у національно-визвольних змаганнях українського народу, які принесли йому заслужену славу, визнання і глибоку пошану земляків.

У п'ятому розділі “Громадсько-політична діяльність у міжвоєнні роки (1921-1938)” відтворюється зв'язки і співробітництво генерала М. Тарнавського з ветеранськими об'єднаннями УГА, громадсько-політичними діячами і науковими установами Східної Галичини. Аналізується його внесок у національно-патріотичне виховання галицької молоді, участь у діяльності молодіжних товариств, зокрема “Пласт” і “Луг”. Висвітлено останні роки особистого життя.

Дисертант вважав за необхідне особливо звернути увагу на похорони М. Тарнавського, на яких галицьке суспільство продемонструвало всенародну пошану визначному воєначальнику і патріоту Батьківщини, водночас - в могутню демонстрацію незламності українського духу і вірності ідеям боротьби за державність.

Перші роки життя в Золочеві для генерала Тарнавського виявилися складними внаслідок матеріальних труднощів. Частково воно покращилося, коли львівський Центробанк, серед керівництва якого були колишні його бойові друзі М. Волошин, О. Саєвич, виділи в ході парцеляції маєтку в с. Черниця на Бродівщині його частину з землею. Згодом у ході співпраці з ветеранським товариством вояків УГА і Армії УНР в Галичині “Молода Громада” її Фонд Ветеранів домігся від польської влади призначення М.Тарнавському пенсії як підполковнику австрійської армії.

Керівництво “Молодої Громади” - колишні старшини УСС і УГА Ю. Шепарович, А. Мельник, Л. Макарушка постійно підтримували взаємини з генералом Тарнавським, насамперед з нагоди проголошення ЗУНР, Дня Соборності 22 січня та багатолюдних походів на Зелені Свята до стрілецького меморіалу на Янівськім цвинтарі у Львові, могили героїв визвольних змагань на інших цвинтарях. Р. Купчинський згадував, як генерал “На Зелені Свята був присутній на поминальнім богослуженні за полеглих, а потім йшов у перших рядах на Яновський і Личаківський цвинтар…Люди хотіли бодай здалека побачити ту високу, рівну, та дуже військову постать Начального Вождя”. Отже сама присутність генерала надавала цим заходам хвилюючу урочистість.

Генерал Тарнавський спільно з активом “Молодої Громади” брав участь у створенні єдиного в Україні військового музею - Музею Історично-Воєнних Пам'яток при Науковому Товаристві імені Шевченка у Львові. Його урочисте відкриття 1 листопада 1936 р. доручили М. Тарнавському, що було знаком визнання його заслуг.

Керівництво популярних у Галичині молодіжних товариств “Луг” - полковник корпусу Січових Стрільців Р. Дашкевич, “Пласт” - Верховна Пластова Команда на чолі з С. Левицьким (1924-1934) підтримували взаємини з генералом, запрошували його на урочисті заходи, що мало великий виховний вплив на молодь. Він зустрічався з пластунами у таборах, зокрема 1937 р. спільно з митрополитом Андрієм Шептицьким, коли гостював у нього в карпатському Підлютому.

Важливою рисою генерала Тарнавського були його постійні дружні зв'язки багатьма колишніми військовиками, які стали відомими громадсько-політичними діячами Західної України. Серед них відзначено насамперед його колишніх ад'ютантів - лідера Фронту акціональної єдності Д. Палієва і голову Української соціал-демократичної партії В. Старосольського, а також діячів Українського національно-демократичного об'єднання М. Волошина, М. Галущинського, О. Луцького, активістів Організації українських націоналістів А. Мельника, М. Капустянського та ін. Водночас, за політичними уподобаннями, генерал не був палким прихильником угодовських партій як і партій радикального спрямування. Щоправда, він опосередковано підтримував діяльність Фронту Національної Єдності Д. Паліїва, особливо у площині національно-патріотичного виховання молоді.

15 червня 1938 р. генерал-четар Мирон Тарнавський традиційно очолював в день Зелених Свят величний маніфестаційний похід на меморіал УСС-УГА Янівському цвинтарі. Смерть генерала 29 червня сколихнула весь край. Заключна частина розділу висвітлює ставлення галицького суспільства до скорботної події, організацію і проведення спеціально створеним Комітетом похорон генерала. Тоді до Львова зібралися тисячі вояків Легіону УСС, Галицької армії, громадських діячів Галичини. В день похорон, 2 липня, в панахиді й богослуженні в соборі Св. Юра брали участь митрополит Андрей Шептицький та 110 діячів церкви. У проповідях і виступах відзначалися великі заслуги генерала М. Тарнавського перед Україною та її Збройними силами, народом.

Як відтворював похорон у нарисі “Остання дорога генерала” Іван Дурбак, 30-тисячний похід розтягнувся від собору Св. Юра до Янівського цвинтаря. В останню дорогу Начального Вождя УГА проводили перший голова Державного секретаріату ЗУНР К. Левицький, визначні громадсько-політичні діячі Галичини, більше тисячі колишніх вояків на чолі із старшинами В. Старосольським, Д. Палієвом, Р. Купчинським, А. Бізанцем, М. Волошиним, С. Шухевичем, Ю. Шепаровичем, Н. Гірняком, А. Мельником, О. Луцьким, М. Хроновятом та ін. З прощальною промовою на цвинтарі виступив К. Левицький, колишній Начальний духовник УГА о. В. Лаба. На могилу генерала лягли 177 вінків від українських організацій, товариств, об'єднань. Безпосередньо організацією похорону займався талановитий кооператор і діяч ОУН Р. Шухевич, майбутній Головний командир УПА.

Розділ містить відомості про долю членів сім'ї генерала Тарнавського. Для декого з них вона виявилася трагічною внаслідок репресій радянської влади.

У “Висновках” насамперед відзначено, що національно-визвольні змагання 1914-1923 рр. й довготривала напружена збройна боротьба за державність висунули з народу когорту визначних воєначальників, які присвятили своє життя і діяльність відродженню України та її збройних сил виявили високі командирські і особисті якості й заслужили глибоку пошану українського народу. Одним з них був генерал-четар Мирон Омелянович Тарнавський, який на фронтах займав високі посади команданта Вишколу і самого Легіону Українських Січових Стрільців, командира корпусу і Галицької армії у найскладніші періоди їх існування. Однак, довгий час в радянській Україні його ім'я було приречено на забуття. Слід визнати, що й сьогодні воно відоме лише на регіональному рівні, внаслідок недостатнього стану розвитку української військової біографістики, загалом просопографії.

Отже, дисертація на основі залучення науково-історичного доробку попередників і нової джерельної бази заповнює ще одну прогалину в українській військово-історичній науці.

тарнавський служба національний український

Основні положення викладені в наступних публікаціях автора:

1. Байло А. Військово-організаційна діяльність Мирона Тарнавського в роки Першої світової війни / Андрій Байло // Мандрівець. - Спільний проект Національного університету “Києво-Могилянська академія” і видавництва “Мандрівець”. - Вип. 2 (73). - Тернопіль, 2008. - С. 36-40.

2. Байло А. Польський табір для полонених та інтернованих у Тухолі / Андрій Байло // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія історія. - Тернопіль, 2008. - Вип. 1. - С. 287-294.

3. Байло А. Тимчасовий союз УГА з Добрармією та його наслідки / Андрій Байло // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип. 18. Інститут Українознавства НАН України ім. І. Крип'якевича. - Львів, 2009. - С. 213-222.

4. Байло А. Мирон Тарнавський - військовий діяч / Андрій Байло // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Держава та армія. - Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”. - Львів, 2008. - № 634. - С. 85-89.

Анотація

Байло А. Я. Військово-організаційна та громадська діяльність генерала Мирона Тарнавського. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 - військова історія. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2009.

У дисертації простежено процес формування національної свідомості та суспільно-політичних поглядів М. Тарнавського на тлі соціально-політичного життя Галичини другої половини ХІХ - початку ХХ ст., висвітлено його службу в австро-угорській армії та участь у битвах Першої світової війни, відтворено діяльність на посаді команданта Вишколу та командира полку Українських Січових Стрільців, участь у створенні формації київських Січових Стрільців. Досліджено внесок М. Тарнавського у розбудову Галицької армії та її реорганізацію, діяльність на посаді командира 2-го галицького корпусу в боях українсько-польської війни 1918-1919 рр. Проаналізовано його діяльність як командувача УГА в битвах на Великій Україні, заходи щодо порятунку армії на зламі 1919-1920 р., узагальнено громадську діяльність генерала у міжвоєнний період.

Ключові слова: Мирон Тарнавський, полк Українських Січових Стрільців, Галицька Армія.

Аннотация

Байло А. Я. Военно-организационная и общественная деятельность генерала Мирона Тарнавского. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 - военная история. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2009.

В диссертации прослежен процесс формирования национального сознания и общественно-политических взглядов М. Тарнавского (1869-1938) на фоне социально-политической жизни Галиции второй половины ХІХ - начала ХХ в., описана его служба в австро-венгерской армии (гарнизоны Тарнова, Бродов) и участие в битвах Первой мировой войны, отображена деятельность в должности коменданта Вышкола и командира полка Украинских Сечевых Стрельцов (1916-1917), участие в создании формации киевских Сечевых Стрельцов (1917).

Исследован вклад М. Тарнавского в развитие и реорганизацию Вооружённых сил Западно-Украинской Народной Республики - Галицкой армии, деятельность в должности командира 2-го Осадного корпуса в боях Вовчуховской и Чортковской операций украинско-польской войны 1918-1919 гг.

Проанализирована его деятельность как командующего УГА в битвах на Надднепрянщине, меры по спасению армии на переломе 1919-1920 гг. (враждебное пребывание Галицких бригад в составе Добрармии и Красной армии).

Обобщена общественная деятельность генерала в междувоенный период на западноукраинских землях, его вклад в воспитание молодежи на боевых традициях украинского войска, сотрудничество с общественно-политическими объединениями и ветеранскими организациями - “Сич”, “Сокол”, “Пласт”, “Луг”, “Молода громада”, участие организации зеленосвяточных и первоноябрьских походов общественности на мемориал УСС-УГА на Яновском кладбище во Львове. При содействии митрополита Греко-католической церкви генерал организовывал пластунские лагеря в Карпатах.

Похорон генерала в 1938 г. при участии 30 тыс. львовьян и ста церковнослужителей стал демонстрацией верности земляков Украинской национально-демократической революции 1917-1921 гг.

Ключевые слова: Мирон Тарнавский, полк Украинских Сечевых Стрельцов, Галицкая Армия.

Summary

A. Ya. Baylo. Millitary-Organizational and Social Activities of general Myron Tarnavskyy. - Manuscript.

Dissertation to receive the degree of Candidate of Sciences in History under specialization 20.02.22 - Military History. - Ivan Franko Lviv National University. Lviv, 2009.

The process of Tarnavskyy's national consciousness andsocial-political views formation against sоcial-politikal life in Galychyna in the latter half of ХIХ - in the еarly ХХ centuries was retraced in this dissertation. His military service in Austro-Hungarian army, partisipation in the battles of the First World War is lightened in this work. his activity at the post of square-bashing commandant and group commander of Sichovi Striltsi, and his partisipatoin in creation of Кievan Sichovi Striltsi formation are reconstructed. Tarnavskyy's contribution to development of Galician Army (UHA) and its reorganization, his activity at the post of commander of the 2nd Galician corps in the battles of Ukrainian-Polish war in 1918-1919 were investigated. His activity as commander of UHA in the battles in Great Ukraine, and measures for saving of army in 1919-1920 were analyzed, his social activity in interbellum period, his constribution to training of youth on the example of battle traditions of the Ukrainian troops, cooperation with social-political associations and veteran's organizations.

Key words: Myron Tarnavskyy, regiment of Ukrainian Sichovi Striltsi, Galician Army.

Размещено на Allbest.ru