Україна в умовах сталінського тоталітарного режиму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія України

Україна в умовах сталінськoго тоталітарного режиму

Вступ

1.Створення адміністративно - командної системи державного управління

2.Форсування індустріалізації в Україні

3. Насильницька колективізація сільського господарства. Голодомор 1932- 1933 років

4. Великий терор

Використана література

Українська РСР як складова тодішнього Радянського Союзу більшою мірою, ніж інші республіки, перебувала під потужним ідеологічним впливом тоталітарного центру, політичним знаменом якого був відселекціонований сталінізм. Він генерував у собі «найпередовішу революційну теорію», «соціалістичний досвід», «найдосконалішу суспільну практику». В другій половині 20-х - на початку 50-х років сталінізм як теорія і сталінщина як суспільне явище являли собою складний політичний, економічний, соціальний, моральний, духовний феномен державного соціалізму, що існував того часу на одній шостій території світу.

Живильною основою сталінщини як системи суспільних, політичних, економіч-них, соціальних відносин був, безперечно, сталінізмсистема поглядів самого Сталіна та його ідейних соратників на радянське суспільство в тогочассі та в перспективі. Офіційна ідеологія була цілковито підпорядкована теоретичному вождизмові, що вкладався у відому формулу: «Сталін - це Ленін сьогодні». Фундаментом сталінізму була соціалістична ідея перебудови суспільства на принципах «рівноправності й спра-ведливості». Сталін вважав себе генератором революційних перетворень і стояв на позиціях трансформацій згори. Він наполегливо доводив, що вся його діяльність спрямована на захист ідей Жовтня від перекручень опортуністів та численних ворогів. Як тоталітарна ідеологія, сталінізм був розрахований на маси, орієнтовані на розв'язання складних суспільних проблем простими й зрозумілими засобами.

Отже, перші кулі і багнети впилися в наше національне відродження під Крутами, ще за 11 літ до “великого перелому”. У Києві 19 березня 1918 р. відбулось переховання останків загиблих героїв. Над могилами промовляв голова Центральної Ради Михайло Грушевський, співав хор під орудою О.Кошиця. Та після взяття Києва більшовиками могила загиблих була зрівняна з землею.

Уже на початку 20-х років Соловецькі табори були переповнені старшинами армії Української Народної Республіки, яким не вдалось емігрувати.

В 1990 р. обнародувано цілком таємну директиву Леніна “Товаришу Молотову для членів Політбюро” (1922 рік).

“Один учений письменник з державних питань справедливо сказав, що якщо необхідно для здійснення відомої політичної мети вдатися до ряду жорстокостей, то треба здійснювати їх найенергійнішим чином і в найкоротший строк, бо тривалого застосування жорстокостей народні маси не винесуть”, - повчав всеможних сановників Кремля їхній зверхник, легендами про найвищий гуманізм якого затуманювали голови мільйонам. В даному разі “відома політична мета” полягала в тому, щоб знищити духовенство і прибрати до загребущих рук церковні коштовності. Тому, радив Ленін, “чим більше число представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме зараз провчити цю публіку, щоб на декілька десятків літ ні про який опір вони не сміли й думати”.

Того ж 1922 р. з Москви, Петрограда, Казані, Києва, Харкова, Одеси та інших міст за постановою колегії Державного політичного управління (так з 6 лютого 1922р. стала називатись ВЧК) було примусово вислано за кордон близько 200 філософів, економістів, соціологів, правників, істориків, літераторів, журналістів. Ініціатива цієї жорстокої і несправедливої акції (всі вислані були без суду звинувачені в контрреволюційній діяльності) належить Ленінові, якого дуже дратували “некомуністичні видання”. Їх аналіз він у таємному листі доручив голові ДПУ Дзержинському. Там же давалася вказівка “зібрати систематичні дані про політичний стаж, роботу та літературну діяльність професорів і письменників”. Отже, досьє, за своєю формою і суттю цілком жандармські, благословив сам вождь пролетаріату.

Хоча ця інструкція стосувалася авторів “некомуністичних видань”, та “озброєний загін партії”, як іменували себе чекісти, у нагромадженні досьє не обмежувався ними. Перед цим загоном не стояло ніяких моральних перешкод. Ще 1919 р. чекістська газета “Красный меч” проповідувала: “Нам усе дозволено, бо ми перші в світі підняли меч не в ім'я закріпачення і гноблення кого-небудь, а в ім'я розкріпачення від гніту і рабства всіх. (…) Чи може хто-небудь посміти нам дорікнути в тому, чому ми боремось і як ми боремось?”

Дорікати було вкрай небезпечно.

Витоки цієї жорстокості сягають червоного терору, який з особливою люттю шаленів уже з перших пожовтневих літ. Про його суть недвозначно заявляв голова ВУЧК М. Лаціс: “Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми знищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що звинувачений діяв ділом і словом проти Рад. Перші питання, які ви повинні йому запропонувати: до якого класу він належить, якого походження, виховання, освіти або професії. Ці питання і повинні вирішувати долю звинуваченого”.

Глобальний наступ на інтелігенцію в межах країни був інспірований “шахтинською справою” 1928р., яку з незвичайною пропагандистською метушнею слухали в Москві і після якої на кожного інженера власті дивилися як на потенційного шкідника. “Шахтинці” сидять тепер в усіх галузях нашої промисловості, - заявив Сталін у квітні 1929р. - Багатьох із них виловлено, але зовсім ще не всіх виловлено. Шкідництво буржуазної інтелігенції є однією з найнебезпечніших форм опору соціалізмові, що розвивається”.

Ця справа дала поштовх для фабрикацій нових показових процесів, найбільшим з яких у той час на Україні було судилище над СВУ. За наказом вождя каральні органи здійснювали “відлов” “буржуазної інтелігенції”, вигадуючи організації і партії з контрреволюційними програмами.

На Україні до шкідництва вигідно було припасувати ще й буржуазний націоналізм, щоб підозрами в ньому деморалізувати ту частину інтелігенції, яка мала лишитися на волі (практично ізолювати всіх письменників, учителів, лікарів чи інженерів було все ж таки не можливо). Водночас з процесом СВУ в республіці пройшли ще два - над спеціалістами сільського та лісового господарства, а далі такі розправи перекинулись й на інші галузі, в тім числі і на кооператорів. Вони і спеціалісти-аграрники були серйозною перешкодою Сталінові на шляху до здійснення задуманого насильства над селом, війну якому було оголошено, починаючи з 1928 р. (курс на колективізацію і ліквідацію куркульства як класу, тобто до відкритого грабунку найдбайливіших господарів і висилки їхніх родин у вологодські болота й сибірську тундру).

У 20-ті роки в керівництві країни відбулася полеміка щодо кількох варіантів соціально-економічного розвитку: а) заснованих переважно на внутрішніх чи зовнішніх джерелах фінансування, орієнтованих на внутрішній чи зовнішній ринок; б) ґрунтованих на одночасному розвитку індивідуального й аграрного секторів чи пріоритетному піднесенні спершу одного з них.

З багатьох варіантів окреслювалися два головні:

1. Модель, заснована на ринковій рівновазі як головному критерії. Вона передбачала інтеграцію у світове господарство на основі залучення іноземного капіталу, експорту сільськогосподарської продукції та імпорту обладнання, а це повинно було переорієнтувати село на крупне індивідуальне товарне господарство, що, в свою чергу, вимагало з метою стимулювання товарності селянських господарств значного імпорту предметів споживання. Індустріалізація в такому разі розтягувалась на декілька десятиліть.

Загроза технологічного відставання, постійна військова небезпека, нестабільність світового ринку ставили під сумнів ефективність цього варіанта. До того ж у монопольно правлячій партії він не мав значної підтримки, тому ймовірність його використання була незначною.

2. Модель, заснована на критерії швидкого досягнення економічної самостійності, високого ступеня обороноздатності країни. Вона передбачала концентрацію основних зусиль на прискореній індустріалізації. Однак через те, що капіталів в країні було мало, на зовнішні інвестиції особливо розраховувати не доводилось, то ця модель ставала можливою лише за значного перекачування ресурсів із села в місто. Це підривало ринкову рівновагу і відкривало дорогу позаекономічним методам вирішення економічних проблем: форсованій колективізації та жорсткому адміністративному контролю за селом, використання методів стимулювання трудового ентузіазму народу, широкому застосуванню примусової праці.

Орієнтація керівництва країни на прискорення технічних, соціально-економічних, культурних змін, на перерозподіл ресурсів на користь промисловості призводила до порушення рівноваги на ринку, до постійних збоїв у процесі відтворення - до криз непу. Доки не були вичерпані резерви відбудовного періоду, ці кризи ліквідовували порівняно швидко зі збереженням значних елементів ринкових відносин. Коли ж цих резервів не стало, ринок на якийсь час практично згорнули. Військово-комуністична (командно-адміністративна) система, що збереглася в період непу, підкорила усе суспільство своєму тотальному контролю.

Перша п'ятирічка почалася з жовтня 1928 р., а підготовка плану завершилася тільки навесні 1929 р. У травні ХІ Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив п'ятирічний план для України, який був частиною всесоюзного п'ятирічного плану. Проте зразу ж плани було піддано волюнтаристському “коригуванню” з боку Сталіна. Його мета полягала в різкому форсуванні індустріалізації та колгоспного будівництва. Встановлювались завищені й нереальні плани розвитку економіки: 32% щороку для всієї промисловості й 46% для важкої індустрії. Ніяких об'єктивних підстав для цього не було. У 1931 - 1933 рр. темпи розвитку індустрії швидко знизилися з 23,7% в 1928 - 1929 рр. до 5% у 1933 р.

Сталіну вдалося створити специфічну адміністративну систему. Традиційна адміністративна системи, формально звеличуючи керівника, фактично підпорядковує його собі. Її не динамічність веде до застою. Сталін орієнтувався на високі темпи розвитку господарства, для цього йому була потрібна мобільна адміністративна система, яка тримала б апарат під постійним тиском не тільки зверху, а й знизу. Викривленою формою такого “контролю” стали в 30-ті роки постійні заклики до мас виявляти “дворушників”, “троцькістів” у середовищі керівників. Парадокс полягав у тому, що Сталін неодноразово закликав до більшості демократизації внутріпартійного життя, відмови від практики кооптації, призначенства при формуванні керівних органів партії. Реально під гаслом демократизації внутріпартійного життя йому легше було замінити керівників на місцях новими, більш слухняними, які, оволодівши ситуацією, забезпечили б новий ривок. Ця модель не була достатньо ефективною і неодноразово призводила до паралічу суспільства.

Тоталітарний режим, сформований в СРСР у 20 - 30-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної верхівки над усіма сферами життя суспільства. Домінуючою рисою його була монополія на владу Комуністичної партії. Зрощування партійного і державного апаратів, монополізація політичної влади призвела до утвердження режиму беззаконня і політичного терору. Номенклатурний принцип (призначення та переміщення керівних кадрів з волі “вождя” і “вчителя”) - головний антидемократичний стрижень командно-адміністративної системи управління, який забезпечував особисту залежність кадрів від вищих керівних органів, їх повну не підзвітність народу.

Радянському тоталітарному режиму було властиве широке використання єдиної ідеології (ідеократичність), намагання пояснити кожен аспект соціального життя. Соціальні цілі, зразки поведінки, ворогів він характеризував спрощено, іноді в перекрученій формі. Більшовицька ідеологія у своєму прагненні легітимізувати тоталітарний режим претендувала на повне уособлення істини, фальсифікуючи минуле, насаджуючи цінності, підпорядковані інтересам держави-партії. Існуючий суспільний устрій проголошувався вищою формою демократії, а політичний - благом народу. Тоталітарна ідеологія стала об'єктом фанатичної віри, неприступним для критики. Ідеологічна монополія була тісно пов'язана з монополією на інформацію. Головною функцією ідеологічної складової тоталітарного режиму було придушення інакомислення. Єдиним джерелом істини вважалася Комуністична партія. Однодумність культивувалась через позбавлення громадян об'єктивної інформації, яка живила б їх власні погляди.

Ще однією важливою рисою радянського тоталітаризму був контроль над економікою. Режим контролював усі галузі економіки через державне соціально-економічне планування, на підставі якого визначались завдання для кожного підприємства. Тому командно-адміністративна система поставала як певна форма організації суспільства та відповідного типу управління. Командна економіка була фундаментом тоталітаризму в СРСР.

Тоталітаризм як систему створювали такі його складові:

Економічна складова. Виявлялася в тому, що особа перебувала у повній залежності від єдиного роботодавця - держави, а практично - від партійно-державно-господарської номенклатури. У її власності були земля, надра, води, ліси, основні засоби виробництва - усі засоби людського існування.

Правова складова. Означала верховенство прав держави над правами власності та свободи людини. Усі правоохоронні органи в “інтересах держави” застосовували будь-які методи, у тому числі й злочинні, порушували права людини, позбавляли її життя.

Організаційна складова. Випливала із всеосяжного і жорстокого централізму влади. Керівним для всіх владних органів був принцип демократичного централізму, який поєднував у собі декораційним демократизм із жорсткою централізацією влади, підкоренням меншості інтересам більшості, нижчих органів - вищим, напіввійськовою дисципліною. В установах, на підприємствах діяв принцип єдиноначальства з широкими дискреційними (франц. discretionnaire - залежний від власного розсуду) повноваженнями керівників. Уся організаційно-управлінська діяльність була конфіденційною, а її документація зберігалась під грифом “таємно”. За її розголошення передбачалася кримінальна та адміністративна відповідальність.

Порядок підлеглості та конфіденційності захищали НКВС, прокуратура, суд, органи партійного контролю. Ефективність усієї цієї системи посилювала діяльність політорганів, партійних, профспілкових, піонерських та інших організацій, преса, радіо, кінематограф.

Соціально-психологічна складова. Забезпечувала домінування пропартійної громадської думки. Економічні, організаційні, ідеологічні, правові аспекти тотального контролю за діяльністю і поведінкою людей через чисельні соціально-психологічні механізми (громадську думку, міжособистісне спілкування, психологічний вплив, навіювання, наслідування, конформізм та страх) формували легіони ідейних і платних донощиків, пристосуванців, які пильно стежили за поведінкою та діяльністю найближчого оточення. Доноси були поширеним явищем через запровадження кримінально-правової відповідальності за недонесення про підготовку чи скоєння злочинів. Донощиків вважали героями (Павлик Морозов).

Оперативна складова. Містила в собі таємне та явне, державне стеження за всіма, особливо тими людьми, які вибивались з колони “будівників комунізму”.

Репресивна складова. Інтегрувала та вінчала тотальний контроль. Вона була останньою, але не єдиною “інстанцією”, що утримувала народ і кожну окрему людину в страху перед порушенням партійно-державних приписів. Адже збереження і зміцнення тотального режиму передбачало насилля, застосування терору як засобу внутрішньої політики.

Радянський тоталітарний режим характеризувався також тенденцією до мілітаризації суспільства, нагнітанням психозу щодо пошуку ворогів, вірогідного нападу капіталістичного оточення, що, в свою чергу, породжувало агресивну зовнішню політику.

Тоталітаризм передбачає домінування державного над особистим, поглинання державою індивіда. Від громадян вимагалась не просто лояльність, а активна відданість, ентузіазм щодо режиму.

Встановлення і панування тоталітарного режиму в Україні у 20 - 30-ті роки було великою трагедією українського народу, спричинило величезні людські жертви, деформацію природного плину історії.

2. Форсування індустріалізації в Україні

Наприкінці 20-х Років сталінське керівництво СРСР взяло курс на форсування індустріалізації шляхом воєнно-комуністичного штурму.

Ще після націоналізації 1917-1918 pp. велика промисловість, що стала економічним форпостом тоталітарної влади партії, з колосальним управлінським апаратом повисла на державному бюджеті. Щоб утримувати її, тим більше - форсувати індустріалізацію, потрібні були додаткові кошти, а їх, незважаючи на невичерпні природні ресурси і величезні резерви робочої сили, гостро не вистачало. Не покривали витрат на індустріалізацію а ні багатомільярдні суми, вилучені з кишень трудящих у вигляді державних позик, а ні відмова СРСР сплатити іноземні борги.

Наступним кроком було різке збільшення продажу населенню горілки. Але й цього виявилося замало. Тоді розпочалася емісія (випуск) грошей, яка не припинялася до кінця першої п'ятирічки. Експорт хліба в роки голодомору (із засіків України було забрано 264) млн. пудів - майже все збіжжя врожаю 1932 р.) дав лише 389 млн. крб. Звичайно, продаж лісу, нафтопродуктів та іншої промислової сировини приносив значно більші прибутки. Але нарощування її видобутку на відміну від вирощування хліба (його забирали у села майже за безцінь) вимагало додаткових капіталовкладень. А ще держава-монополіст "відстригала" для потреб індустріалізації селянські доходи шляхом штучно створених "ножиць цін" - промислові товари коштували надто дорого порівняно із сільськогосподарською продукцією.

У травні 1929 р. XI Всеукраїнський з'їзд рад затвердив п'ятирічний план розвитку народного господарства УСРР на 1928-1933 pp. Цей план передбачав щорічний приріст промислової продукції на 20-22%, згодом цю цифру було збільшено до 37,7%. Розпочинався другий після політики "воєнного комунізму" штурм, що дістав офіційну назву "наступ соціалізму по всьому фронту". Почалося згортання непу. Економіка з інтенсивного шляху, яким вона розвивалася в 20-х роках, була переведена на екстенсивний: приріст промислового виробництва досягався за рахунок будівництва нових підприємств.

Для здійснення таких авантюристичних намірів, як і в роки громадянської війни, переходять до продрозкладки, "розкуркулюють" заможних селян, провадять насильницьку колективізацію, забороняють торгівлю, запроваджують карткову систему постачання у містах і збільшують емісію грошей. У партійних і державних органах стає нормою практика беззастережного виконання директив і вказівок центру.

Грандіозні плани першої п'ятирічки не було виконано. Середньорічний приріст промислової продукції не перевищував 10%. Фактичний видобуток вугілля в Донбасі становив лише 45 млн тонн, замість передбачених планом 53 млн тонн, виплавка чавуну - лише 4,3 млн тонн, замість 6,6 млн тонн. Вчасно не було здано в експлуатацію значну кількість підприємств та електростанцій. Господарський механізм, дедалі більше відриваючись від ринку, перетворювався на гіпертрофовану, жорстко централізовану систему управління. Трести як госпрозрахункові об'єднання перетворювалися на органи технічного управління, а підприємства так і не стали самостійними виробничими одиницями, робота яких базувалася б на економічних засадах.

Майже всю важку промисловість України було підпорядковано центральним органам у Москві Формувалася командна економіка з найвищим сту! пенем централізації управління, яка згодом стала підмурівком сталінського тоталітарного режиму. Вже на початку цих негативних процесів ускладнювався контроль за економікою, сковувалася місцева ініціатива, зникали стимули до ефективної праці, зростали непродуктивні витрати ресурсів.

Намагаючись компенсувати відсутність економічних стимулів зростання продуктивності праці моральними, більшовицька партія, профспілки та комсомол розгортали в колективах змагання за підвищення продуктивності праці, економію ресурсів, раціоналізацію виробничих процесів, залучаючи до нього тисячі робітників і фахівців. Загалом це сприяло розвиткові народного господарства республіки.

Нехтування принципом матеріальної заінтересованості та марні спроби побудувати народногосподарську систему поза товарно-грошовими відносинами поставили країну перед економічною катастрофою. 1933 р. політика "підхльостування" й стрибкоподібного директивного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася. На другу п'ятирічку (1933-1937) було запропоновано більш помірковані середньорічні темпи зростання промислового виробництва - 13-14%. Відбулися зрушення і в ставленні до матеріального стимулювання праці. Інтенсивніше почала впроваджуватися нова техніка, більше уваги приділялося організації виробництва й підготовці кваліфікованих кадрів.

1935 р. було скасовано обмеження у заробітках, що позитивно вплинуло на зростання продуктивності праці, відбувся перехід від карткової системи розподілу до вільного продажу товарів через мережу торгівлі.

На копальнях, заводах і фабриках України з'явилися сотні тисяч новаторів виробництва. Початок цьому рухові поклав вибійник кадіївської шахти "Нейнтральна-Ірміно" О. Стаханов, який уперше поділив свої виробничі операції з двома кріпильниками. Це дало їм змогу в ніч на 31 серпня 1935 р. вирубати за зміну 102 т вугілля, тобто в 14,5 рази більше норми. В лютому 1936 р. Гірник шахти "Кочегарка" М. Ізотов з допомогою 12 кріпильників вирубав 607 т вугілля.

Стахановці через школи ФЗУ підготували велику кількість молодих робітничих кадрів. Рух стахановців сприяв поліпшенню становища в промисловості й водночас призвів до загального підвищення 1936 р. норм виробітку та планових завдань, що спричинило перенапруження виробничих процесів і зниження якості продукції.

Завдання другої п'ятирічки також не було виконано. Сталінський режим фальсифікував її підсумки. Ще 1929 р. ліквідували центральне статистичне управління (ЦСУ), яке "заважало" об'єктивно оцінювати становище. Відтоді облік виробленої продукції стали вести у карбованцях, а не в натуральних вимірах, як у всьому світі.

Форсування індустріалізації народного господарства 30-х років дорого обійшлося українському народові. Внаслідок голодомору 1932-1933 pp. і масових репресій загинули мільйони людей. Життєвий рівень робітників і селян значно впав через низьку платню і регулярні державні позики. А тим часом 1932 р. для матеріально-побутового забезпечення працівників партійних, державних органів і структур НКВС було запроваджено спеціальні, закритого типу магазини-розподільники і видачу пайків. Відсутність товарів компенсувалася підвищенням роздрібних цін на них. Якщо протягом 1922-1928 pp. вони зросли на 30%, то в 1929-1940 pp.- у 6,4 раза.

Низьким залишався рівень освіти й кваліфікації робітничих та інженерних кадрів. Близько 88% працюючих у народному господарстві СРСР мали тільки початкову освіту або взагалі її не мали. Більшість працездатного населення України була зайнята в сільськогосподарському виробництві.

Однак внаслідок героїчної праці трудящих і широкого використання примусових методів в Україні протягом 1922-1938 pp. кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів. У Донбасі було споруджено близько 100 нових шахт. У 30-х роках збільшили випуск продукції Харківський тракторний і унікальний за характером виробництва турбогенераторний заводи, великі металургійні підприємства в Запоріжжі, Кривому Розі та Маріуполі. Значну кількість підприємств було реконструйовано. Частка важкої промисловості у промисловому виробництві збільшилася за валовою продукцією з 68,7% (1926) до 92,5% (1938). Удвічі зросла чисельність робітників, зайнятих у народному господарстві республіки.

Напередодні Другої світової війни Україна була основною вугільною, металургійною і машинобудівною базою СРСР. За рівнем розвитку галузей важкої промисловості вона випередила ряд західноєвропейських країн.

Однак заміна ринкової економіки командно-адміністративною наперед визначила неефективність виробничої діяльності на всіх рівнях.

Донбас перетворився на "всесоюзну" кочегарку, металургійні заводи - на постачальників металу для машинобудівних центрів Росії, які виготовляли готову продукцію і в результаті отримували найбільші прибутки. Суспільство витрачало величезні ресурси на забезпечення важкої індустрії, залишаючи для розвитку легкої та харчової галузей промисловості незначні кошти. Все це породжувало серйозні проблеми в матеріально-побутовому забезпеченні трудящих.

3. Насильницька колективізація сільського господарства. Голодомор 1932-1933 років

колективізація сталінський індустріалізація голодомор колгосп

Політика примусової суцільної колективізації сільського господарства була чи не найважливішою складовою сталінського воєнно-комуністичного штурму кінця 20-х - початку 30-х років. Насильницьке об'єднання господарств разом із землею, реманентом, усією худобою і птицею в колгоспи, що мали стати перехідною формою до комун, і цілковите підпорядкування їх адміністративно-командній системі управління давало змогу державі викачувати із села гроші, продукти харчування та сировину, необхідні для "підхльостування" індустріалізації країни.

Перехід до суцільної колективізації, офіційно проголошений у листопаді 1929 p., розпочався у степових регіонах України ще до весняної посівної кампанії 1930 р,, а в цілому по республіці - до осені 1930-го.

Новий грабіжницький курс сталінського керівництва викликав величезне соціальне й політичне напруження на селі. Щоб зламати опір суцільній колективізації, заможніших господарів оголошували куркулями й виселяли з родинами з рідних місць, здебільшого в східні й північні райони країни, а майно розпродавали. Лише в січні-березні 1930 р. в Україні було розкуркулено майже 62 тис сімей, А оскільки опір селянства не вдалося придушити, Сталін звалив усю вину за так звані "перегини" в ході колективізації на місцеву владу. Об'єднання селян у колгоспи оголошувалося справою добровільною. У зв'язку з цим навесні й улітку 1930 р. в Україні майже половина селянських господарств вийшла з колгоспів.

Восени 1930 р. розпочалася нова кампанія, спрямована на прискорення колективізації. Крім адміністративних заходів (до середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських сімей.

Заготівельні ціни на зерно, цукрові буряки, овочі, м'ясо, молоко та інші сільськогосподарські продукти були надзвичайно низькими. До того ж держава не визначала обсягів хлібоздачі та інших поставок, що уможливлювало експропріацію чи не всієї колгоспної продукції, а це зумовлювало вкрай низьку оплату праці колгоспників і відбивало в них бажання ефективно працювати в громадському господарстві. Для селян основними засобами існування були присадибні ділянки. Але й тут непомірно високі податки змушували їх розпродавати своє майно, забивати худобу й залишати села. В 1928-1931 pp. в Україні кількість селянських господарств зменшилася на 352 тисячі.

Усе це призводило до руйнування народного господарства. Одначе плани хлібозаготівлі не скорочувалися. Треба було постачати міста, промислові підприємства, армію і, головне, платити хлібом та іншими продуктами зарубіжним країнам за матеріали й устаткування для споруджуваних в авральному порядку новобудов. Сотні тисяч тонн імпортного обладнання, придбаного за український хліб, що викидався на міжнародний ринок за демпінговими цінами, накопичувалося на різних складах, чимало його псувалося і пропадало. Країна була неспроможною втілити нереальні плани будівництва нових підприємств.

Перша п'ятирічка лишилася невиконаною. Тиск тоталітарного режиму на українських селян посилювався. За умов деградації сільськогосподарського виробництва заготівельні загони вимітали увесь хліб із колгоспних і селянських комор, не залишаючи навіть необхідного прожиткового мінімуму.

Внаслідок такої політики навесні 1932 р. у селах України та деяких інших регіонів СРСР розпочався голод. Влітку люди у відчаї збирали в полі колоски, вдруге обмолочували солому, намагаючись знайти там хоч якусь поживу. Тоді було прийнято суворі закони, за якими навіть за жменю взятого з поля чи колгоспної комори зерна селян засуджували до 10 років ув'язнення або й до розстрілу. Голодомор охопив усі села України. Смертність від недоїдання стала звичайним явищем у цій чи не найбагатшій за природними ресурсами республіці: лише 1933 р. від голоду загинуло 3-3,5 млн осіб. А в 1932-1934 pp. завдані Україні втрати від голоду і зниження народжуваності перевищили 5 млн чоловік.

Такими жахливими були наслідки грубих прорахунків в економічній політиці партійно-державного керівництва та його злочинного свавілля, безконтрольного правління.

Глибока криза в сільському господарстві примусила правлячу верхівку СРСР ужити заходів для припинення катастрофічного спаду виробництва продуктів харчування. З цією метою було запроваджено певні норми поставок зерна державі. Виконавши цю "першу заповідь", колгоспи й селяни могли розпоряджатися лишками на власний розсуд, зокрема продавати їх на ринку. Відновилися базари. В колгоспах було створено постійні бригади, за якими закріплювалися на період польових робіт ділянки землі, машини, коні, воли тощо. Село отримало значну кількість техніки. Вона зосереджувалася в МТС, які за відповідну плату (грошима, зерном чи іншими продуктами) обробляли землю. На кінець 30-х років МТС обслуговували 97,7% колгоспів. Розвивалися м'ясо-молочна галузь, садівництво, бджільництво, деякі підсобні промисли. За рахунок присадибної ділянки селянин міг тримати худобу, птицю. Напередодні Другої світової війни сільськогосподарське виробництво досягло рівня кінця 20-х років.

Таким чином, насильницька суцільна колективізація призвела до руйнування продуктивних сил на селі и страшних людських втрат, що майже на десятиріччя загальмувало й відкинуло назад виробництво сільськогосподарської продукції.

Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х відзначався крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історичної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідуванням інакомислячих. Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і концтаборах. Під сталінські репресії потрапили такі визначні діячі науки, як М. Слабченко, О. Пархоменко, М. Горбань, М. Яворський, літератори М. Зеров, С. Плужник, Г. Косинка, С. Єфремов та інші. Було припинено діяльність ряду установ науки і культури, творчих організацій. Протягом одного тільки 1933 р. від роботи було усунуто 1649 осіб, або 16% всього складу науковців. Протягом 1934-1936 pp. було заарештовано понад половину членів Спілки письменників України, знищено всесвітньо відому школу художника-монументаліста М. Бойчука, акторів театру "Березіль" на чолі з Лесем Курбасом. Було перероблено український правопис, закрито всі українські школи за межами України. Заарештовано М. Грушевського, який невдовзі помер за невизначених обставин. Посилено фальсифікувалася історія.

Деякі з діячів культури, котрим пощастило вижити, змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані в середині 30-х років. Фраза "національна за формою і соціалістична за змістом культура" мала прикрити нав'язування ідеологічних стандартів, де національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно позначилося на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

Однак тоталітарному режимові потрібна була велика кількість технічних і природничо-наукових фахівців, здатних забезпечувати економіку й зміцнювати військову науку. Природним було й те, що деякі процеси, започатковані раніше, продовжували розвиватися навіть за умов масових репресій.

У складних умовах ідеологічного контролю своїми здобутками збагатили скарбницю культури поети П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажай, прозаїки П. Панч, Ю. Яновський, А. Головко, Ю. Смолич, композитори Л.Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Косенко, художники О. Шовкуненко, М. Глущенко, М. Дерегус, В. Касіян. Переборюючи труднощі, продовжували творити видатні актори П. Саксаганський, М. Садовський, О. Сердюк, Н. Ужвій, А. Бучма, Г. Юра, оперні співаки Б. Гмиря, 3. Гайдай, Г. Донець. Вагомий вклад у розвиток кіномистецтва України внесли О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, І. Пир'єв, Л. Луков. З 1929-го по 1937 pp. в УРСР було знято 180 кінофільмів.

Помітні зрушення відбулися в ліквідації неписьменності. До цього доклали чимало сил, крім державних органів, культосвітні заклади, громадські організації, інтелігенція, культармійці. 1939 р. 85,3% громадян України віком від 9 до 50 років уміли читати й писати.

Восени 1930 р. в Україні розпочалося запровадження обов'язкового загального початкового навчання. Всі діти й підлітки віком від 8 до 10 років охоплювалися школою. В містах і селах з'явилися нові школи, що дало змогу до кінця 30-х років скасувати навчання в третю зміну. 1932 р. було запроваджено єдину структуру загальноосвітньої школи - початкова (I-IV), неповна середня (I-VII) й середня (I-X класи). Обов'язковою вважалася початкова освіта, понад 90% учнів продовжував навчатися в старших класах. Для оцінки стали використовувати п'ятибальну систему.

На навчальному процесі згубно позначився голодомор 1932-1933 pp., коли навчання в багатьох сільських школах припинилося. Негативні наслідки для шкільництва мали й арешти вчителів 1937-1938 pp. Значної шкоди заподіяли учням і студентам різних навчальних закладів стандартизація і догматизація наук, особливо суспільних, пов'язані із запровадженням "Короткого курсу історії ВКП(б)" та інших ідеологічних шаблонів.

Зміна економічної політики й перехід наприкінці 20-х років до воєнно-комуністичного штурму супроводжувалися різким посиленням репресій проти широких мас населення.

Значна частина трудящих, інтелігенції, а також працівників державно-партійних структур з недовірою поставилися до нереальних планів форсування індустріалізації, ліквідації одноосібних селянських господарств у ході суцільної колективізації. Падіння при цьому життєвого рівня народу, утиски національної культури породжували опір згубному курсові сталінського керівництва.

У відповідь резким розгорнув нечувані репресії серед усіх верств населення. Вище вже йшлося про розкуркулення, масові депортації селян, страшний голодомор 1932-1933 pp.

Після так званої "шахтинської справи", процесу СВУ та інших каральних заходів маховик репресій почав набирати нових обертів у зв'язку з припиненням українізації під виглядом боротьби з "націонал-ухильництвом". 1933 р. наклав на себе руки зацькований звинуваченнями в націоналізмі активний діяч українського відродження 20-х років, член політбюро ЦК КП(б)У М. Скрипник. Те саме трапилося і з визначним українським письменником М Хвильовим. 1932 р. в Україні розпочалася (на рік раніше, ніж загалом в СРСР) масова чистка партійних рядів. З КП(б)У пачками виключали й заарештовували працівників різних сфер суспільного життя, які свого часу вступили до партії. Протягом 1932- 1936 pp. чисельність КП(б)У зменшилася більш як на половину.

Репресії набули ще більшого розмаху у зв'язку з участю деяких українських керівників у невдалій спробі змістити з посади Й. Сталіна на ХУЛ з'їзді ВКП(б) й особливо після вбивства 1 грудня 1934 р. С. Кірова. За встановленим порядком розгляд справ про так звані "терористичні організації" і "терористичні акти" обмежувався 10-денним терміном, відмінялась участь прокурорів та адвокатів у цих справах, склалася практика винесення вироку за списками, скасовувалася можливість його перегляду, розстріл виконувався негайно.

В середині грудня 1934 р. виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР винесла вироки 37 діячам науки та культури України, з них 27 було розстріляно. 1935 р. зазнали репресій чимало державних працівників, представників творчої інтелігенції як учасники неіснуючого "Всеукраїнського боротьбистського центру" на чолі з Ю. Коцюбинським.

У 30-ті роки в Україні було влаштовано гучні процеси, так би мовити, республіканського маспі табу, над учасниками більш як 100 вигаданих "центрів" і "комітетів". Крім слідчих і судових органів, діяли ще й так звані "трійки", які фактично без суду й слідства, часто за рознарядками, застосовували репресивні заходи до сотень тисяч людей.

У другій половині 1937 р. було знищено весь склад ЦК КЩб)У й уряду УРСР. Вцілів лише Г. Петровський, якого звільнили з роботи й жорстоко переслідували.

Нових нищівних ударів зазнала українська православна церква: було репресовано 72 митрополити, єпископи та архієпископи, 2 тис. священиків, до 1939 р. закрито близько 70% церков, які діяли в 20-х роках, спалено декілька тисяч ікон, зруйновано чимало храмів, інших пам'яток культури, були знищені Михайлівський золотоверхий собор, Микільський військовий собор та Братський Богоявленський монастир, на основі якого діяла Києво-Могилянська академія, Церква Богородиці Пирогощі, багато інших будівель у Києві та інших містах і селах України.

Тільки в 1937-1938 pp. було репресовано декілька тисяч командирів частин Червоної Армії, розташованих в Україні. Фактично було знищено командування і штаби Київського та Харківського військових округів.

Місцями масових страт українських селян, робітників, інтелігенції, державних і партійних працівників, командирів армії стали Биківня під Києвом, Рутченкове поле на околиці Донецька, балка "Суччя" під Луганськом, урочище Сандормох (Карелія) та ін.

Мало що змінилося й після прийняття нової конституції України 1937 р. Непрямі вибори було замінено прямими при таємному голосуванні, скасовано категорію так званих "експлуататорських верств", яка раніше не мала права брати участі в політичному житті. Замість з'їздів рад різних рівнів почали діяти Верховна і місцеві ради, що збиралися на Сесії і формально мали деякі парламентські ознаки. Було проголошено основні права й обов'язки громадянина.

Фактично ж положення цієї конституції не реалізовувалися. Сталінська система вирішувала суспільно-політичні й соціально-економічні проблеми на власний розсуд, незважаючи на конституційні норми.

4. Великий терор

Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки, були приреченими. Систематично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити республіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав ліквідації.

На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реальний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917--1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. ОДПУ, фабрикуючи «таємні антирадянські організації», застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюваних у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи грунт до наступних арештів.

Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929--1930 рр., коли в належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.

Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націоналістів». У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні.

Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за «ідеологічні помилки й прорахунки», тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.

У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937-- 1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, «на Україні тридцять сьомий рік почався в тридцять третьому». Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з іншого, привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі сповістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками партія повторювала устами своїх вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, тим часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті є лише реакцією на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український націоналізм посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсуттєвішою для України проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих українських комуністів, які були тісно пов'язані з політикою українізації.

Незадоволення Сталіна українцями не викликало подиву. Українське село ніколи не підтримувало більшовиків, а в міру того як у міста -- ці традиційні бази підтримки комуністів -- вливалися мільйони селян, ставала реальною загроза перетворення їх на благодатний грунт для українського націоналізму та сепаратизму. Наміри Сталіна очистити КП(б)У насамперед пояснювалися тим, що вона, на його думку, не проявила себе належним чином під час колективізації. Вирішивши зробити комуністів України «козлами відпущення» за провали 1932--1933 рр., Сталін наказав піддати їх відкритій критиці. В результаті українські комуністи засуджувалися в передовицях «Правди» та резолюціях ЦК. за недостатню пильність і м'якотілість до куркулів та в проведенні зернозаготівель.

Перед українськими комуністами стояла трагічна дилема. Опинившись між вимогами Сталіна, з одного боку, та страшною долею населення України -- з іншого, вони були не в змозі ні задовольнити перших, ні допомогти останньому. Втративши прихильність Москви й не маючи підтримки народу, КП(б)У стала безпорадною. Найдошкульнішого удару їй було завдано в січні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні, а фактично її «віце-королем», Павла Постишева. Разом із Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українські комуністи самі «правили бал» на Україні.

Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти, провести чистку в комуністичній партії та припинити українізацію. Тисячі місцевих чиновників на селі він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на українізаторів. Засудивши підкреслювання «національної специфіки» як «небажання підпорядковуватися всесоюзним інтересам», він говорив про українізацію як про «культурну контрреволюцію», націлену на розпалювання «національної ворожнечі в пролетаріаті», на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури».

Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не бажаючи зректися політики українізації, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до цього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського націонал-комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з Українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса «Березіль», а сам Курбас, як і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, як переказують, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан, стали писати під диктовку Москви.

Розпочате в 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогоподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися «гніздами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р., підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що, «виявивши націоналістичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити… структуру української соціалістичної культури від усіх… націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників». Але чистки Постишева були спрямовані не тільки проти діячів культури, а й проти політичної верхівки України. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії звинувачували у «фашизмі», «троцькізмі». «відсутності більшовицької пильності» та «зв'язках з емігрантськими колами та чужоземними державами». В результаті між січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. Навіть Л. Троцький визнавав, що «ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності».

Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930-х років були в основному спрямовані проти українців, то «Велика чистка» 1937--1938 рр. охопила весь Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Сталіна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почуттям незахищеності, рабської залежності й покори «великому вождеві», У низці показових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі «батьки-засновники» більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція, що тепер називалася НКВС (НКВД), без упину фабрикувала «змови» терористичних груп, пов'язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний вирок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув'язнення в сибірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас «зрадників», слідчі НКВС зосереджувалися на питаннях: «Хто вас завербував?» і «Кого завербували ви?». Отримані «визнання» часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сімей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина військового командування -- єдина база потенційної опозиції.