Історія української державності

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

Вступ

1. Початок українського національного відродження. Історико-літературне будительство

2. Роль Т. Шевченка в духовному відродженні українського народу

3. Політика російського царизму щодо України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

національне відродження будительство

Народ, що забуває власну історію, приречений раз у раз повторювати помилки минулого. Адже історія -- то ідеї еліти та настрої мас, уроки звершень і помилок, що є змістом масового несвідомого етносу.

Українську історію не можна читати без брому -- відзначав свого часу один з лідерів Української Народної Республіки В. Винниченко. Не можна тому, що вся вона пронизана кривавими подіями, зрадами провідників, бездумними і жорстокими бунтами мас, міжусобицями і чварами. І в той же час, це історія великих мрій і величних прагнень, неймовірної жертовності, героїзму і відваги.

Кожен заґарбник намагався витравити з історичної пам'яті українців позитивні приклади, залишаючи і посилюючи натомість явища і події, які пригнічували національне достоїнство, гордість за свою країну і народ. Настав час об'єктивно, наскільки це можливо на даному історичному етапі розвитку, проаналізувати історію ідей і концепцій, що рухали Україну до незалежності здобутої наприкінці другого тисячоліття нашої ери. Проаналізувати для того, щоб отримана незалежність не стала черговим коротким епізодом між довгими роками поневоленого існування, щоб кожен громадянин Української Держави відчув себе господарем у своєму домі. Господарем, що несе відповідальність за свою долю і майбутнє нащадків перед пам'яттю предків, які ціною власного добробуту, власною кров'ю, а часто і самим життям прокладали шлях до свободи і незалежності України.

Українська державність має тривалу історію. Не меншу має і історія бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичних дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування.

Україна завжди прагла волі, писав колись великий французький філософ Вольтер, визначаючи фактично українську національну ідею. До волі, що не завжди асоціювалась з власною державністю. Однак, уроки історії навчили нас, що власна держава хоч і не гарантує кожному вирішення всіх його проблем, але без неї повноцінної свободи бути не може.

1. Початок українського національного відродження. Історико-літературне будительство

Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця XIV-початку XVI століть -- Україна нібито й існувала -- існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди -- і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій -- Російської і Австрійської -- вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт.

"Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII -- початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіально ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам'ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю -- Запорозьку Січ. Навіть у середовищі майже повністю зрусифікованого новітнього українського панства, синів та онуків колишньої козацької старшини ще не вмерло до кінця усвідомлення своєї національної особистості, збереглося заповітне прагнення до самостійного розвитку, до власної національної держави" [11, с. 141].

Катерина II, видавши 1785 року "Жалувану грамоту дворянству", яка фактично дарувала українській шляхті і козацькій старшині права дворянства Російської імперії і, за влучним висловом М. Брайчевського, була нагородою за зраду національних інтересів, не лише спровокувала прискорену русифікацію української еліти, але й отримала деякі неочікувані імператрицею наслідки. Для того, щоб підтвердити право на дворянство українська шляхта і нащадки козацької старшини повинні були надати документи, що підтверджували соціальний статус їх предків. Документи ці готувались на основі архівів міст та козацьких канцелярій.

Особисті потреби викликали у багатьох представників українського дворянства зацікавлення минувшиною, а разом з нею і гордість за свій народ, ностальгію за часами могутності Козацької держави і мрії про її відродження. В освіченої частини населення виник значний інтерес до книжок з історії, у першу чергу з часів козаччини. Особливою популярністю користувались козацькі літописи та праці, написані в їх стилі, що поширювалися в багаточисельних рукописах.

Описуючи процеси, що відбувались на землях Гетьманщини в цей час, відомий український історик І. Крипякевич писав: "Бачачи, як давні життєві форми йдуть на загибель, потомки старшини з любов'ю і замилуванням звертались до минулого своєї країни, шукаючи в ньому аргументи для оборони своїх "вольностей" та розраду у важких переживаннях. Приваблював їх героїзм давніх часів, що дуже відрізнявся від сірої буденщини, в якій доводилось їм жити. Вони почали з запалом збирати давні літописи, документи та всякі архівні матеріали і намагалися на їх основі велич минулого" [6, с. 260].

Захопленість героїчною минувшиною Вітчизни та гордість за неї спричинили початок національного відродження. Цей процес охопив собою час на зламі двох століть. Не відзначаючись яскравими політичними деклараціями і заявами, відкритими виступами, протікаючи переважно в латентних формах, він, тим не менше, зумів забезпечити перехід від територіально-державного патріотизму козацької старшини до етнічної самоідентифікації нації її духовними лідерами.

Державно-територіальний патріотизм козацької старшини та її нащадків на початку XIX сторіччя, як правило, не виходив за межі земель колишньої Гетьманщини та інтереси козацько-старшинського стану. Це пояснювалось тим, що "... на лівому березі збереглося українське дворянство, нащадки козацької старшини, що хоч з кінцем XVIII ст. почало покидати свій нарід, то всеж таки не було так винародовлене (зденаціоналізоване), як наприклад на Правобережній Україні. З поміж цього дворянства і вийшли піоніри українського національного відродження..." [9, с. 1].

Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця XVIII-початку XIX сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що вони, як зазначалось вище, охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан. Як відзначає Ю. Охримович: "Більшість українського дворянства кінця XVIII-го ст. і перших чотирьох десятиліть XIX віку, вступила на шлях безповоротного обмосковлення і великодержавного московського патріотизму" [9, с. 4].

Незважаючи на певні відмінності, національне відродження в Україні, як і у багатьох народів Східної Європи, на думку В. Шевчука і М. Тараненка, проходило три головних етапи: "... на початковому, так званому академічному етапі, характерному насамперед ностальгічними настроями, невелика група вчених інтелектуалів в основному збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, при цьому вважаючи, що незабаром неповторність і самобутність їхнього народу зникне під суцільною навалою імперської культури. Другий, або культурницький, етап був періодом несподіваного відродження місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. Й, нарешті, на третьому етапі поступово формуються, зростають і набирають сили національно-патріотичні організації, які поряд із культурницькими завданнями починають висувати і політичні вимоги, спрямовані на розвиток місцевого самоврядування. В цих політичних вимогах простежується неприховане бажання поневолених народів досягти спочатку хоча б обмежених автономних прав, а в перспективі й поборотися за створення власної незалежної держави" [11, с. 142].

Подолати цю прірву між основною масою нації та тією частиною її політичної еліти, що залишилась вірною ідеалам державності допомогли процеси, що на перший погляд не мали до цього ніякого відношення. Літературне відродження початку XIX сторіччя, початком якого є поява у світ написаної живою народною мовою "Енеїди" І. Котляревського (1798). Написана в бурлескній, жартівливій формі вона не викликала заперечень у царської цензури і, в той же час, пропагувала ідеї поєднання народного світосприйняття з прагненням до власної держави, як політичного ідеалу. Написана народною мовою, "Енеїда" поширювалась практично серед усіх прошарків українського суспільства, захоплювала не лише дотепністю й поетичним талантом автора, а й описом героїчної минувшини, в якому ідеї патріотизму органічно поєднувались з традиційним народним демократизмом.[10, с.118]

Я. Оршан, один з дослідників української політичної думки, відзначав, що: "Українське літературне відродження, яке припадає на кінець XVIII і початок XIX ст. (Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко, Гребінка, Костомаров, Церетлів, Максимович. Бодянський і др.) є теж у великій мірі защіпленням на українському грунті нових ідейних впливів заходу (м. ін. дуже великий вплив німецького історіософа і етнографа Гердера). Але для розвою української політичної думки це відродження безпосередньо не принесло здвигу вперед. Його представники не репрезентують собою ніякого політичного руху. У тодішніх українських письменників, фільольогів, істориків та етнографів бачимо любов до природи української землі, любов до побуту, звичаїв, обичаїв, повір і пісень українського простолюддя, оборону самостійности української мови, прав української літератури на самостійний розвиток і врешті романтичну тугу за історичним минулим України. Але ця туга має в них чисто пасивний характер і не зобовязував їх до нічого в реальному житті. Вони духовні батьки аполітичного українства -- "українофільства" і "народовства"..." [8, с. 3--4].

Центром формування нової української літератури став Харків, що був на той час головним містом Слобідської України і знаходився поза межами території колишньої Гетьманщини. Саме цей факт ряд вчених, поділяючи думку висловлену О. Пріцаком, вважає одним з вирішальних у тому, що українське культурне відродження початку XIX сторіччя виявилось вільним від консервативно-автономістичної традиції територіального патріотизму нащадків козацької старшини.

Оцінюючи роль Харкова у становленні сучасної української нації, розвитку української політичної думки, І. Лисяк-Рудницький наголошував на тому, що він "...дійсно заслуговує на назву "першої столиці відродження"... : гурток учених і літераторів, що скупчився біля Харківського університету, започаткував дослідження над українським фольклором і впровадив народну мову до літературного користування. Під впливом подувів європейського романтизму вони "відкрили" українську етнічну тотожність, що послужило за фундамент для формування новочасної української національної свідомості. Проте слід зазначити, що "харківські романтики" були вільні від будь-яких політичних тенденцій, вони були чистими культурниками. Політизація українського відродженського руху наступила щойно на другому етапі, після повернення його центру до Києва в 1840-х роках" [7, с. 207-208].

Окрім козацько-старшинської державницької традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування української політичної думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов'язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів.

Особливо велику роль у національному відродженні відіграла «Історія Русів» - історично-літературний, гостро політичний твір, що став відомий у 20-х роках ХІХ ст. Весь виклад історії України з давніх часів до 1769 р. автор підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність з усіма народами. «Історія Русів» уся просякнута ідеєю українського патріотизму. [5, с.48]

Значним кроком у розвитку української історіографії була «Історія Малої Росії» Д.Бантиша-Каменського, видана за допомогою малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпіна в 1822 р. Це - перша узагальнююча праця з історії України, написана з широким використанням матеріалів із московських і українських архівів. Велику роль у національному вихованні українського суспільства відіграла п'ятитомна «Історія Малоросії» М.Маркевича, видана в 1842-1843 рр. у Москві.

У західноукраїнських землях, які входили до складу Австрійської монархії, у 30-х р.р. ХІХ ст. у Львові створився і діяв студентський гурток, що дістав назву «Руської трійці». Його засновники М.Шашкевич, І. Вагилевич та Я.Головацький, прагнучи до відродження й розвитку української мови й культури, підготували й опублікували альманах «Русалка Дністрова» (1837), який містив українські народні думи, історичні пісні та інші пам'ятки народної творчості.

Отже, з кінця ХVІІІ й до початку 40-х років ХІХ ст. розгортається українське національно-культурне відродження: розширюється дослідження минулого України, у літературу впроваджується українська народна мова, ведеться збирання й опублікування пам'яток народної творчості, вивчається життя народу, розвивається нова українська література, поступово формується й піднімається національна самосвідомість.

2. Роль Т.Шевченка в духовному відродженні українського народу

Місце Т.Шевченка (1814-1861) в українському суспільстві і в українській культурі. У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Про себе він сказав: "Історія мого життя є частиною історії мого народу". Вчені твердять, що на його місці можна було б сказати: "Історія мого життя є історією воскресіння мого народу".

Маючи величезні задатки громадсько-політичного діяча, про що свідчить вплив Т. Шевченка на кирило-мефодіївців, він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал через свою мистецьку, передусім поетичну творчість. І в цьому вчені вбачають найбільшу загадку його феномену.

Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. Це було тим важливо, що в тодішніх несприятливих умовах українська культура і, зокрема, українська література могли стати лише провінційною складовою "загальноросійської" літератури або літературою "для хатнього вжитку".

На відміну від своїх попередників, зокрема, українських романтиків, які вважали, що Україна уже віджила своє і намагалися лише максимально зафіксувати її духовні надбання, щоб урятувати їх від повного знищення й людського забуття, Т. Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любовґю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка "Кобзар" (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Так! Нація відчула, що у неї є духовна сила, з якою можна і варто йти в майбутнє. Ця духовна сила сконденсована в Шевченкових творах. Шевченків "Кобзар" поклав початок новому етапу в історії українського письменства. [ 3, с.186]

Вчені Шевченкову добу української літератури окреслюють часовими рамками 1840 - I860 pp. Саме в цей період у центрі літературно-громадського руху стояв Т. Шевченко, його палке поетичне слово, його авторитет борця-подвижника. В умовах української бездержавності правдивому Слову поет надавав особливого значення. Він писав: "...возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово..." І поезія для Т. Шевченка стала формою національного служіння, історичним покликанням, вогнистим Словом народної правди і народної волі до боротьби за свободу.[2, с.111]

Творчість Т. Шевченка нерозривно повґязана з народною творчістю. Він виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, образи, сюжети, ритміку. Т. Шевченко не просто "використовував" елементи народної творчості, що було властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, а вплітав їх у власні думи й слова. Поезія автора "Кобзаря" була надзвичайно близькою до народної пісні і водночас відмінною від неї, що відзначав І. Франко. [10, c.120]

Гнітюча дійсність спонукала Т. Шевченка звернутися думкою до минулого України, до історичних тем. І цим самим своєю літературно-художньою творчістю поет повернув українському народу памґять його історії, адже жодні наукові дослідження (про це можна говорити з усією упевненістю) не мали такого впливу, як його історичні поеми, драми, вірші, живописні картини тощо. У них автор "Кобзаря" говорив про буття народу, славу гетьманського правління, минулу козацьку вольницю, оспівував народних месників, їх боротьбу проти феодально-кріпосницького і національного гніту, показував етнічну і культурну самобутність українського народу, його невідґємне право на вільний, суверенний державний розвиток.

Т. Шевченко був революційним демократом. Як революціонер він виступав проти самодержавства: "Бодай кати їх постинали отих царів, катів людських". Як демократ Шевченко засуджував колоніальну політику царизму. Характеризуючи національний гніт у Російській імперії, він писав: "од молдованина до фінна на всіх язиках все мовчить". Поет був викривачем і суддею "темного царства", борцем за вільну людину, провісником нових і світлих "братолюбних" стосунків між людьми. [1, с.283] Іван Огієнко в маловідомій монографії "Перші революційні вірші Тараса Шевченка" писав, що Росія не мала такого природного огненного революціонера, яким був для України Тарас Шевченко.

Плоть від плоті, кров від крові син свого народу, Тарас Шевченко безмежно любив його і належав йому усім своїм єством. Як палкий патріот України він страждав від того, що над нею російський самодержавний "Орел Чорний сторожем літає". Академік В. Смолій прогнозує: "Немає і не буде більше в світі Поста, який би так самозречено рвав свою душу не лише тоді, коли сповідувався у любові до своєї Вітчизни, а й тоді, коли просто вимовляв імґя її". Але Шевченкова любов до України не була сліпою, ніколи не затьмарювалася неприязню до інших народів. Шевченко особисто спілкувався з діячами різних національностей і релігій.

Тарас Шевченко - людина високої гуманності. Його творчість пройнята глибокою людяністю, добротою, милосердям, щирою людською солідарністю навіть і тоді, коли змальовуються криваві картини покарання. В історію української думки Т. Шевченко увійшов як мислитель, що заклав демократичні основи проникливого розуміння національного минулого свого народу, його великих і сумних сторінок. Поет був людиною широких духовних обріїв. Він перебував на висотах передової суспільної думки свого часу.

Т. Шевченко був відданий національно-державницькій ідеї і сам робив усе можливе для її утвердження, спонукав до цього інших як словом, так і власним прикладом. Українська ідея ширилася та міцніла, давала натхнення мужнім. Є. Маланюк слушно відзначив, що дух козацької доби, дух "козацької шаблі", дух нескореної Нації вперше був підхоплений Шевченком у його творчості і переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності не лише поколінню "живих", а й поколінню "ненарожденних". [4, с.149]

Духовна спадщина поета мала і нині має велику етноконсолідуючу силу, позитивно впливала і впливає на формування психології соборності української нації. Можна з упевненістю стверджувати, що печать Шевченкового духу лежала і лежить на всіх ділах і діях, на всіх сторонах суспільного і культурного розвитку українського народу.

Отже, мовою своїх творів Шевченко завершив процес формування загальноукраїнського літературного мовлення на національній основі. Мова творів Т. Шевченка як художнє явище стала родоначальною мовою нової української літератури. Виступаючи прекрасним зразком, мова "Кобзаря" сприяла міжрегіональній етномовній консолідації українців.

Велетенський внесок творчості Т. Шевченка і в тому, що мова відбивала національний менталітет українців, впливала на їх національну свідомість у XIX - XX ст. І сьогодні, на початку XXI ст., роль творчості поета в цьому напрямі зростає. Образами-ідеями Т. Шевченка психологічно наснажене українське національне буття і, зокрема, такі його реалії, як "Україна", "Дніпро", "мати", "сімґя", і такі моральні опозиції, що визначають ціннісні орієнтації народів, як добро і зло, любов і ненависть, правда і кривда тощо. Шевченкова наука любові до України у поєднанні з повагою до інших народів увійшла в свідомість наступних поколінь. І нині для України немає більш важливої мети, як обґєднати і сконсолідувати націю і дати їй духовну енергію на майбутнє.

Отже, аналіз творчого шляху Шевченка свідчить, що це була видатна постать. Навіть невеличка за обсягом книжечка "Кобзар" вже заявила про нього як національного поета, поета великої Нації. Творчість Шевченка за широтою охоплення життя свого народу і загальнонаціональної значущості була художнім феноменом (явищем), який відповідав рівню поезії, скажімо, Пушкіна в російській, Міцкевича в польській або Петефі в угорській літературі. Зокрема, ще П. Куліш, відзначаючи світове значення Шевченка, називав його імґя поруч із Шекспіром, Шіллером, Міцкевичем, Пушкіним і Гоголем. Світова велич

Т.Шевченка визначається його місцем у світовому літературному процесі, внеском у загальнолюдську скарбницю культури.

Підсумовуючи значення творчості Т. Шевченка для української й світової культури, використаємо висновок, зроблений І. Франком у "Присвяті": "Він був сином мужика - і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури". Про значимість творчості Т. Шевченка, її неослабного впливу на духовне життя нашої нації свідчить написання за його віршами і поемами вокальних, симфонічних та оперних творів, інсценізація та екранізація багатьох творів Кобзаря. Визнанням великих заслуг Т. Шевченка перед Україною є щорічне відзначення роковин народження і смерті поета (9-10 березня).

Тарас Григорович зробив велетенський внесок у пробудження і формування національної свідомості українського народу, в розвиток української та світової культури. Ідеї, думки, вся творчість Шевченкового генія стала тим живим феноменом, який далі розвивається вже в свідомості українського суспільства. Як актуально сьогодні звучать безсмертні Шевченкові слова: «Свою Україну любіть, Любіть її... во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть».

3. Політика російського царизму щодо України

Від кінця 18 ст. до 1917 року українці перебували під владою чужих імперій. Східна Україна входила до Росії, а Західна Україна - до Австрії.

З ліквідацією політичної автономії Східної України наприкінці 18 ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях запровадженням державно-імперської політичної системи з її уніфікаційними методами управління, самодержавно-поліцейською владою. Вся українська територія, що входила до складу Росії, була зрештою поділена на три генерал-губернаторства і 9 губерній: Київську, Подільську, Волинську (Київське генерал-губернаторство); Харківську, Полтавську, Чернігівську (Малоросійське генерал-губернаторство); Катеринославську, Херсонську й Таврійську (Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство).

На українських землях, що були під владою Росії, проживало 8,2 млн. чол. Населення України впродовж 19 ст. зросло втричі, до 23,4 млн. чол.; і це відбувалося не лише за рахунок природного приросту, а й міграції сусідніх етносів. [4, с.137]

Російський царизм усілякими пільгами й привілеями заохочував заселення українських земель представниками інших національностей, особливо найбільше заохочувалися росіяни, яким прищеплювалось усвідомлення належності до панівної державної нації та почуття нібито історично-правомірної їх зверхності над людьми інших національностей - фактично в`язнів царської тюрми народів, як називали тоді Російську імперію ті, хто боровся за її повалення.

Про колонізаторську національну політику царизму свідчить структура міського населення України. Наприкінці 19 ст. українці тут становили не більше третини. Найменше українців проживало у великих містах, в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше 6%, у Києві - 22%. Загалом у промисловості, на транспорті й у торгівлі тоді працювало тут лише трохи більше 9% українців. А серед вчених, митців, медичних працівників, церковних служителів їх було 0,5%. [4, с.140]

Цементуючою силою української нації об'єктивно була українська мова. Як літературну, вивільнену від регіональних діалектизмів, її розвивали, пропагували усним і друкованим словом учені, письменники, митці. Цих діячів української культури охоронці непорушних підвалин Російської імперії затаврували українофілами, всіляко перешкоджаючи їх культурно-просвітницькій діяльності. Уже за царювання Миколи І, який запровадив обов'язкову попередню цензуру друкованої продукції, з Петербурга в Україну надійшов суворий наказ пильно стежити за українською літературою, не допускати в ній переваги «любові до батьківщини», тобто до України, «над любов'ю до вітчизни», тобто, до імперії. Політично неблагонадійними уважався всякий, хто виявив інтерес до українських старожитностей, історії, літератури. В Московському університеті знайшлися й професори, які в лекціях і в пресі стали цілком серйозно запевняти, що українська мова є та сама російська, але попсована польською.

Російська шовіністична преса заповзято пропагувала думку, ніби освіта українською мовою прищеплює масам дух відчуження від Російської імперії. До цькування самої ідеї навчання українською мовою учнів навіть початкових народних шкіл підключилися й польські та єврейські шовіністи. Вони називали українців «сепаратистами», що стало підставою для нещадних нагінок на українство офіційних царських властей. Останні, вбачаючи в українстві загрозу «єдиній і неподільній», посилили цілеспрямовану політику русифікації корінного населення України. Українську мову було вигнано з освітніх навчальних закладів і державних установ. Зрештою, майже повсюди більшість українського панства перейшли на вживання російської мови навіть у родинному спілкуванні. Українську мову стали називати «мужичою», бо від неї не відмовилися селянські маси. [10, с.119]

Проте і серед української освіченої еліти були патріотично настроєні люди, які не сприймали колонізаторсько-русифікаторської політики царизму. В їх пам'яті жили культурницькі та державницькі традиції українського народу з його національно-політичним ідеалом, який ще не мав чіткої орієнтації й схилявся чи то до певної державної самостійності, чи до автономії у державних системах Росії або Польщі, чи навіть до федеративної спілки якоюсь із цих держав.

Значне занепокоєння царських властей викликав поданий тоді ж на розгляд цензури на поч.60-хрр.ХІХ ст. український переклад Євагнелія, зроблений Ф. Морачевським. Спеціально утворена комісія Синоду винесла безапеляційне рішення: визнати рукопис небезпечним і шкідливим лише через мову перекладу. Отже, перша спроба донести слово Боже до українців їх рідною мовою була зустрінута вкрай неприязно як світською, так і церковною владою Російської імперії.

Одразу ж потому царський міністр внутрішніх справ П.Валуєв 18 липня 1863 р. видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр, яким суворо заборонялося друкування українською мовою книг «навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу». Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті, хто за це брався, звинувачувалися «у сепаратистських задумах, ворожих Росії і загибельних Малоросії». Слова валуєвського циркуляра про те, що й самої української мови як такої «не було, немає і бути не може». Свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду. А він не обмежився цим циркуляром, яким, за висловом видатного діяча та історика культури України Івана Огієнка, на українську літературу, науку, культуру накладали важкі пута, а українську інтелігенцію одірвали від народу, заборонили їй промовляти до нього рідною мовою.

Як бачимо, російський царизм використовував різні засоби та методи для досягнення своєї мети - підкорити Україну, позбавити властивих їй прикмет і законів, знівелювати її так, щоб не залишилось навіть імені.

У складі монархічної абсолютистської Росії Українська держава з властивими їй демократичними і республіканськими традиціями була просто приречена на те, щоб рано чи пізно її суспільно-політичні інституції поступилися загальноімперській системі. Причому русифікація та інтеграція Гетьманщини в склад Російської імперії проходила успішно багато в чому завдячуючи власне українській новій шляхті, яка сприймала це як певну закономірність.

Висновки

Останніми роками до наукового обігу в Україні було повернено багато призабутих імен та ідей. Правда, переважно це стосувалось діячів та подій минулого, XX сторіччя. В них вчені і політики, інші громадяни, намагались знайти відповіді на питання про корені та причини багатьох сьогоднішній проблем. Одночасно формувалась думка про те, що саме XX сторіччя стало періодом концептуального оформлення ідеї української державності. Однак ідеї українських мислителів і громадсько-політичних діячів останніх ста років не виникли на порожньому місці. Вони успадкували і розвинули надбання попередників, пристосували їх, із різним ступенем успіху, до реалій свого часу.

У першій половині XIX ст. ідея української державності відродилась на основі переосмислення уроків існування козацької держави та перенесення на національний грунт тогочасних європейських теорій. Величезну роль в цьому процесі відіграла ідея історичної місії українського народу.

Ідея історичної місії України базувалась на переконанні про те, що український народ, внаслідок особливостей свого тривалого бездержавного існування та національного характеру є безелітною нацією. Його звільнення має одночасно і національний, і соціальний характер. Концепція ж власної держави виходила з ідеї автономії та федералізму, оскільки вважалось, що українців, звільняючись від соціального та національного гніту повинні прагнути не просто бути господарями у власній землі, а й спонукати власним прикладом всі інші народи до ліквідації всіх форм насильства та утворення всесвітнього союзу вільних народів.

Цей підхід до вирішення питання національно-державного буття був провідним в українській політичній думці XIX ст. Він ліг в основу теорії "громадівського соціалізму", діяльності більшості українських політичних партій початку XX ст. Лише поодинокі діячі українського руху в XIX ст., подібно до П. Куліша, ставили питання про необхідність виховання повноцінної політичної еліти нації, як передумови побудови власної держави. Їх "безполітичне українство" набувало, з точки зору історичної перспективи нації, програмової концептуальної засади українського руху.

Підводячи підсумок, можна зазначити, що основна риса української історії ХІХ ст. - це національне відродження України, під яким розуміють:

- формування національної самосвідомості українців;

- зростання інтересу до української мови, історії, культури;

- активізацію зв'язків між західними і східними українцями, їх національну

інтеграцію;

- розгортання українського національно-визвольного руху.

Список використаної літератури

1. Богданович Н. Избранные произведения. - М., 1983. - С.283

2. Вічний як народ: Сторінки до біографії Т.Г.Шевченка: Навч. посібник /Автори-упорядники О.І.Руденко, Н.Б.Петренко. - К.: Либідь, 1998. - 272 с.

3. Єфремов С.О. Історія українського письменництва. - К., 1995. - 688 с.

4. Історія України / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І.Гуржій та ін.; під ред. В.А.Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. - 416 с.

5. Кравченко В.В. Поема вольного народу. «Історія Русів» та її місце в українській історіографії. - Х., 1997. - 117 с.

6. Крипякевич І. Історія України. - Львів, 1990. - 511 с.

7. Лисяк-Рудницький І. Каразин і печатки українського національного відродження // Лисяк-Рудницький. Історичні есе. В 2 т.- Т.1. - К., 1994. - С. 203 - 220

8. Орман Я. Розвиток української політичної думки за сто літ. - Лондон, 1938. - 55 с.

9. Охрімович Ю. Розвиток української національної політичної думки. - Нью-Йорк, 1965. - 120 с.

10. Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб. - К.: «Каравела», 2003. - 308 с.

11. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій. - К., 1999. - 480 с.

Размещено на Allbest.ru