Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1 РОЗВИТОК ФЕОДАЛЬНИХ ВІДНОСИН У ФРАНЦІЇ
• 1.1 Етапи становлення феодалізму у Західній Європі
• 1.2 Виникнення феодальних відносин у Франції
• 1.3 Зародження феодальної ієрархії
• 1.4 Феодальна вотчина
• 1.5 Натуральний характер господарства
• 1.6 Селянські рухи
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

В основі феодального способу виробництва лежить власність феодалів на землю і їх неповна власність на працівників - кріпосних селян. Для феодалізму характерна система експлуатації особисто залежних від феодала безпосередніх виробників матеріальних благ. В умовах цього способу виробництва селяни наділялися землею і мали своє господарство, що забезпечувало поміщиків-феодалів робочою силою. Користуючись землею феодалів як наділ, селянин зобов'язаний був працювати на них, обробляти поміщицьку землю за допомогою своїх знарядь або віддавати йому додатковий продукт своєї праці. Хоча феодал на відміну від рабовласника не був повним власником селянина, економічна залежність селян від феодалів доповнювалася їх позаекономічним примусом.

Феодальних лад, будучи черговим ступенем в поступальному розвитку людського суспільства, виникли в результаті розкладання рабовласницького, а в тих країнах, де не було рабовласницького способу виробництва, що склався, - первісно-громадських буд. Перехід від рабовласницької соціально-економічної формації до феодальної мав прогресивне історичне значення. Феодальні виробничі стосунки з'явилися такою суспільною формою, яка зробила можливим подальший розвиток продуктивних сил. Селянин, що мав своє господарство, був зацікавлений в результатах своєї праці, тому його праця була ефективнішою і продуктивнішою в порівнянні з працею раба [4].

Класичним зразком феодального суспільства в літературі вважається французька модель.

феодалізм вотчина франція

РОЗДІЛ 1 РОЗВИТОК ФЕОДАЛЬНИХ ВІДНОСИН У ФРАНЦІЇ

1.1 Етапи становлення феодалізму у Західній Європі

У Західній Європі біля витоків феодалізму стояли дві соціальні системи: антична, рабовласницька і варварська та родоплемінна. Розрив між ними був великий. Перша досягла досить високого розвитку, друга ще не знала класового ладу. З одного боку, в античному суспільстві у IV--V ст. почали складатися протофеодальні елементи, з іншого -- багато народів приходило до феодалізму шляхом самостійного внутрішнього розвитку.

У новітніх дослідженнях виділяють такі етапи становлення і розвитку феодалізму:

1) раннє середньовіччя V--IX ст. (земля концентрується у найвищих станів суспільства, формується залежне суспільство, установлюються васально-ленні відносини);

2) високе середньовіччя X--XIII ст. (панування доменіальної системи господарювання, формування феодальної ієрархії, значний розвиток ремесел і торгівлі);

3) пізнє середньовіччя XIV--XV ст. (утвердження товарно-грошових відносин і майже зникнення доменіального господарства, активний процес звільнення селян, розмивання феодальної ієрархії, поява елементів раннього капіталізму). У цей час впроваджувалися технічні новинки -- вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрукування та ін., формуються централізовані держави.

Ця періодизація не єдина і не безспірна, проте, на нашу думку, вона повністю дає змогу врахувати зміни, які відбувалися у феодальному способі виробництва в Західній Європі. Для інших регіонів хронологічні межі феодалізму, звичайно, будуть дещо іншими.

Феодальну економіку характеризують такі ознаки:

-- панування великої земельної власності класу феодалів;

-- поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників -- селян, що часто мали в приватній власності основні засоби виробництва, худобу;

-- своєрідний статус селян, які були не власниками землі, а її держателями на різних умовах аж до права спадкового користування;

-- різні форми й ступені позаекономічного примусу селян, особиста і поземельна залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства;

-- переважання аграрного сектору над торговим і промисловим;

-- панування натурального господарства і відповідний характер держави;

-- низький у цілому рівень техніки та знань, ручне виробництво, що надавало особливого значення індивідуальним виробничим навикам.

Ці характерні ознаки не вичерпують усіх особливостей феодалізму. Необхідно виділити також умовний характер феодальної власності на землю і розподіл права на неї між кількома феодалами. Феод був спадковою земельною власністю представника пануючого класу, пов'язаною з обов'язками несення військової служби та інших повинностей на користь вищого сеньйора. Сеньйор також вважався власником цього феоду. Така специфіка породжувала особливу значимість феодальної ієрархії та особистих васально-ленних зв'язків [3].

Класичним зразком феодального суспільства в літературі вважається французька модель. Але у період виникнення феодальних відносин Франції, як єдиної держави не існувало.

1.2 Виникнення феодальних відносин у Франції

Про державу франків меровінзького періоду основні відомості можна почерпнути із судебника «Салічна правда» (кінець V ст.). У землеробстві панувало двопілля; вирощували жито, пшеницю, овес, ячмінь, бобові культури, льон. Поля орали 2--3 рази, боронували, посіви пололи, почали застосовувати водяні млини. Розвивалося скотарство.

У франків у V--VI ст. вже була приватна власність, вільно відчужувана власність на рухоме майно, але індивідуально-сімейна власність на землю тільки зароджувалася. Земля кожного села належала колективу його жителів -- дрібних вільних землевласників, які складали общину. Будівлі та присадибні ділянки перебували у приватній власності, проте вільно розпорядитися спадковими ділянками міг тільки колектив общини. Ліси, пустирі, болота, дороги, неподільні пасовища залишалися в общинному володінні.

Індивідуальна вільно відчужувана земельна власність окремих малих сімей -- алод -- у франків виникла наприкінці VI ст. Це вело до поглиблення майнової й соціальної диференціації, розкладу общин, стало передумовою зростання великої феодальної власності. Права общини поширювалися тільки на подільні угіддя. Сама вона із колективу великих сімей перетворилася в сусідську общину-марку, до якої входили індивідуальні сім'ї. Землю обробляли в основному вільні селяни, але франкське суспільство знало напіввільних рабів (літів).

Два шляхи розвитку були характерні для періоду формування великого землеволодіння. Перший -- за рахунок королівських земельних дарунків світській і духовній знаті. Другий -- за рахунок майнового розорення селян-алодів, що були вимушені віддаватися під патронат великих землевласників, які ставали їх сеньйорами (як і в античності, цей акт називався комендацією). Часто це означало втягнення селян у поземельну залежність [2].

Основи феодального ладу у франкському суспільстві склались у VIII-- IX ст. Зростання великої земельної власності прискорилося, великі землевласники стали прямо захоплювати селянські наділи, формувались основні класи феодального суспільства.

У поземельних відносинах відбувся переворот: змінилася форма земельної власності. Алодіальна власність поступалася феодальній. Значну роль у цьому відігравала бенефіціальна реформа Карла Мартела (714--715). У зв'язку з вичерпаністю земельного фонду було встановлено, що земельні дарування-бенефіції робляться не навічно, а на термін служби або довічно і потім їх можна переказати іншій служивій людині. Протягом IX--X ст. бенефіцій став перетворюватись із пожиттєвого у спадкове володіння і набув рис феоду (лену), тобто спадкового умовного держання, пов'язаного з обов'язковим несенням військової служби.

Ця реформа, по-перше, зміцнила прошарок дрібних і середніх феодалів, які стали основою військової організації; по-друге, закріпила феодальну земельну власність і посилила селянську залежність, оскільки землю давали зазвичай разом із людьми на ній; по-третє, створила поземельні зв'язки між тим, хто дарує, та бенефіціарієм і сприяла встановленню васальних відносин. Васал залежав від сеньйора, який дарував йому бенефіцій, давав останньому клятву на вірність і виконання служби. Сеньйор, зберігаючи право верховного власника на даровану землю, міг її відібрати, якщо васал порушував договір. Великі землевласники також почали практикувати цю форму дарувань, що сприяло оформленню ієрархічної структури земельної власності.

Паралельно формувався клас залежних селян. Коли вони розорялися, то легко потрапляли в поземельну й особисту залежність від великих землевласників. Проте феодали не були заінтересовані в тому, щоб селян зганяли із землі, яка тоді була єдиним джерелом існування. Навіть втративши алод, селяни брали у феодалів землю в користування на умовах виконання певних повинностей. Так, одним із важливих засобів феодалізації стала передача землі в прекарії -- умовне земельне держання, яке великий власник передавав у тимчасове користування частіше безземельній або малоземельній людині, за що та мала виконувати панщину або платити оброк.

Було три види прекаріїв: а) держатель отримував усю землю від власника; б) селянин віддавав власну землю великому землевласнику й отримував її на умовах відробітку панщини та оброків, отримуючи при цьому захист і необхідну допомогу в разі потреби; в) віддаючи землю, держатель одержував більшу площу землі.

Втрата землі часто призводила до втрати особистої свободи. До зростання особистої залежності вів акт комендації і концентрація політичної влади в руках великих землевласників. Особливі королівські грамоти передавали на місцевому рівні судові, адміністративні, поліцейські, податкові функції від державця сеньйорам. Таке становище називалось імунітетом і фактично оформляло позаекономічний примус.

Формування сеньйоріального господарства. У VIII -- на початку IX ст. основою господарської організації франкського суспільства стала феодальна вотчина -- сеньйорія. Розміри її були різні: великі -- кілька сот гектарів і більше (3--4 тис. селянських дворів); середні (з 3--4 сотнями дворів); дрібні (кілька десятків дворів). Як засвідчує «Капітулярій про вілли» Карла Великого (кінець VIII ст.), земля у вотчині ділилася на дві частини -- на панську або домен (становила приблизно 25--30 % площі), до якої входили панські орні землі, і землю, яка перебувала в користуванні залежних селян і складалась із наділів. Землі вотчинника лежали черезсмужно з ділянками селян, тому панувала примусова сівозміна. Селяни виконували регулярну панщину 2--3 рази на тиждень у сезон сільськогосподарських робіт. Селянські господарства включали двір з будинком, будовами, орним наділом, інколи із садком і виноградником. Селяни користувалися неподільними общинними лісами і пасовиськами.

Залежне селянство каролінзької вотчини ділилося на три групи: 1) колони -- їх було більшість -- особисто вільні, але перебували в поземельній залежності; 2) раби-серви -- поземельно й особисто залежні; 3) літи, які посідали проміжне становище, перебуваючи під патронатом якого-небудь феодала і тримаючи наділ у спадковому користуванні. Поступово ця різниця стиралася і селяни злились у єдину масу залежних, що платили оброк і відбували панщину.

Реміснича праця поєднувалася із сільськогосподарською, саме господарство було натуральним. Усю продукцію, за окремими винятками, споживали всередині вотчини, продавали періодично лише надлишки, а купували те, що не вироблялось у вотчині. Проте торгівля не справляла значного впливу на загальний рівень економічного життя [1].

1.3 Зародження феодальної ієрархії

Одним з найпоширеніших способів втягування вільного селянства в залежність ще при Меровингах була практика передачі землі в «прекарий» (precaria). В VIII-IX вв. ця практика одержала особливо широке поширення як одне з найважливіших засобів феодалізації. Прекарий, що дослівно означає «передане на прохання», -- це умовне земельне тримання, яке великий власник передавав у тимчасове користування (іноді на кілька років, іноді довічно) безземельному або малоземельній людині. За користування цим наділом його одержувач звичайно повинен був платити оброк або в окремих випадках виконувати панщину на користь власника землі.

Існували прекарий декількох видів; іноді таке умовне тримання передавалося людині, у якої було недостатнє або зовсім не було землі (precaria data), але іноді дрібний власник, що ще не втратив своєї землі, передавав під тиском потреби й насильств сусідніх великих землевласників право власності на свою землю одному з них, найчастіше церкви, і одержував цю же землю назад у якості прекария довічно або спадково -- у межах одного-двох поколінь (precaria oblata) - на умовах несення певних повинностей. У результаті такого роду угоди прекарист, по суті, відмовлявся від свого права власності на землю. Іноді прекарист одержував назад у користування не тільки віддану землю, але ще й додаткова ділянка. Такий прекарий називався «прекарий з винагородою» (precaria remuneratoria). Прекарий останнього типу були особливо поширені на землях церкви: церковні установи прагнули таким способом залучити побільше селян-власників, щоб округлити свої володіння й збільшити площу культивируемой церковної землі. Збільшення до дарувань давалися звичайно з неопрацьованих земель, які вимагали великого додатка селянської праці [1].

Прекарист, відмовляючись від права власності на землю, перетворювався із власника її у безземельного, а іноді і у залежного. Хоча спочатку він і зберігав свою особисту волю, але виявлявся в поземельній залежності від власника землі, яка надалі приводила й до втрати їм особистої волі. Якщо більші прекаристы брали в церкви землю на умові сплати незначного оброку, то дрібні прекаристы, особливо із числа колишніх безземельних, несли більш важкі платежі, а іноді навіть і панщину, наближаючись по своєму положенню до особисто залежним селянам.

Таким чином, хоча прекарные відносини мали форму «добровільного договору», у дійсності вони були результатом важкого економічного становища селян, що змушував їх віддавати землю великим землевласникам, а іноді й наслідком прямого насильства. В особі прекаристов створювався проміжний соціальний шар, перехідний від вільного общинника-аллодиста до залежному селянинові.

Поряд із селянами в VIII-IX вв. у якості прекаристов часто виступали дрібні вотчинники, самі, що експлуатували працю залежних людей, звичайно вышедшие із середовища більш заможних аллодистов-общинників. У цих випадках прекарий служив для оформлення поземельних відносин усередині складного класу феодалів, тому що такий дрібний вотчинник був уже, по суті, феодальним землевласником, що вступили в певні відносини з більшим феодальним земельним власником, що надали йому землю в прекарий [2].

Одночасно з розвитком прекарных відносин і втратою селянами власності на землю відбувалося й особисте покріпачення селянства. Втрачаючи землю, селянин часто слідом за цим втрачав і свою особисту волю. Так, бідняк, будучи не в змозі сплатити борг, попадав у кабалу до кредитора, а потім і в положення особисто залежного людини, мало чому одмінного від раба. Така ж доля часто очікувала бідняка, якого нестаток штовхнув на крадіжку або інші злочини і який, не маючи можливості відшкодувати збиток потерпілому, ставав його кабальним рабом. До особистої залежності часто вів акт коммендации дрібного вільного селянина світському магнатові або церкві (див. вище). На практиці встановлення такої особистої залежності селянина від феодала могло іноді передувати втраті їм аллода. Однак широке поширення таких особистих відносин між ними мало своєю загальною передумовою швидкий ріст великого землеволодіння за рахунок дрібної селянської й общинної власності, що виражав головну тенденцію соціального розвитку Франкского держави тієї епохи.

Руйнуванню й втягуванню селянства в залежність сприяла в чималому ступені й подальша концентрація в руках окремих великих землевласників політичної влади, що служила їм знаряддям позаекономічного примусу. У міру того як росла кількість підвладних магнатові людей -- прекаристов, кабальних людей, осіб, коммендировавшихся йому, він здобував над ними все більшу владу.

Королівська ж влада, будучи не в силах перешкоджати зосередженню політичної влади в руках великих землевласників, змушена була санкціонувати його шляхом спеціальних пожалувань. Такі дарування з'явилися ще при Меровингах, але широке їхнє поширення ставиться до каролингскому періоду. Сутність їх полягало в тому, що особливими королівськими грамотами урядовим посадовим особам -- графам, сотникам і їх помічникам -- заборонялося вступати на територію, що належала тому або іншому великому землевласникові, для виконання на ній яких-небудь судових, адміністративних, поліцейських або фіскальних функцій. Усі ці функції передавалися магнатам і їх посадовим особам. Таке дарування називалося «імунітетом» ( від латинського immuiiitas -- недоторканність, звільнення від чого-небудь). Імунітетом називалася не тільки сукупність певних політичних прав, переданих великому землевласникові, але й територія, на яку поширювалося це дарування.

Звичайно иммунитетные права великого землевласника зводилися до наступного: він користувався на своїй землі судовою владою; мав право стягувати на території імунітету всі вступи, які до цього йшли на користь короля (податки, судові штрафи й інші побори); нарешті, він був проводирем військового ополчення, скликуваного на території иммунитетного округу. Юрисдикції иммуниста звичайно підлягали цивільні позови й справи про дрібні правопорушення -- не тільки особисто залежних, але й особисто вільних жителів його володінь. Вищий кримінальний суд звичайно залишався в руках графів, хоча деякі иммунисты привласнюють собі також і права вищої юрисдикції.

У буржуазній історіографії поширена чисто юридична вистава про імунітет, який розглядається винятково як результат королівського дарування, а иммунист -- як один з агентів центральної влади на місцях. Тим самим імунітет зображується у вигляді вартого над класами органа миру й порядку, який нібито нічого загального не має з господарськими інтересами феодала й експлуатацією селян [4].

У дійсності иммунитетное дарування найчастіше лише оформляло ту політичну владу, той апарат позаекономічного примусу, якими феодал як великий землевласник користувався звичайно задовго до одержання цього дарування і які неминуче породжувалися базисом феодального ладу й характером феодальної земельної власності. «... у феодальну епоху вища влада у військовій справі й у суді, -- говорить Маркс, -- була атрибутом земельної власності». Імунітет являв собою важливий засіб примусу селян і зміцнення їх залежності. Розташовуючи судово-адміністративними й фіскальними повноваженнями, иммунист використовував їх для посилення експлуатації й остаточного покріпачення своїх підданих -- селян, як уже залежних від нього, так і ще особисто вільних. У каролингский період иммунитетное дарування часте поширювало владу иммуниста на землі й людей, до цього, що не залежали від будь-чиєї приватної влади, ще особисто вільних.

Разом з тим імунітет сприяв посиленню політичної незалежності феодалів від центральної влади, підготовляючи тим самим наступний політичний розпад Каролингской імперії. Росту політичної самостійності феодалів чимало сприяло й розвиток васальних відносин. Васалами спочатку називалися вільні люди, що вступили в особисті договірні відносини з великим землевласником, здебільшого в якості його військових слуг -- дружинників. У каролингский період вступ у васальну залежність часто супроводжувалося даруванням васалові бенефіція, що надавало їй характер не тільки особистої, але й поземельному зв'язку. Васал зобов'язувався вірно служити своєму панові (сеньйорові), стаючи його «людиною» (homo), а сеньйор зобов'язувався захищати васала. Розташовуючи більшою кількістю васалів, великий землевласник здобував політичний вплив і військову силу, які забезпечували йому незалежне від центрального уряду положення.

В 847 г. Карл Лисий у своєму Мерсенском капитулярии пропонував, щоб «кожна вільна людина вибрала собі сеньйора». Таким чином, васалітет визнавався головною законною формою суспільного зв'язку. Розвиток васалітету вів до зародження ієрархічної структури панівного класу феодалів, послабляло центральну владу й сприяло посиленню приватної влади феодалів [3].

1.4 Феодальна вотчина

Із твердженням і оформленням до початку IX в. феодальної власності на землю відбуваються істотні зміни в господарській організації франкского суспільства. Якщо до початку перевороту в поземельних відносинах основою його господарської організації залишалася вільна сільська громада-марка, то до кінця VIII - початку IX в. її місце займає феодальна вотчина й підлегла їй кріпосна громада.

Структура великого феодального землеволодіння, остаточно сложившегося в каролингский період, не була однорідною. Великі землевласники, як світські, так і духовні, мали у своєму розпорядженні землі всілякого розміру і якості. Серед їхніх володінь були великі вотчини, які займали суцільні території, що збігалися із цілим селом або, що полягали з ряду сіл. Вотчини такого типу були найбільше широко поширені в північних областях Франкского держави -- між Рейном і Луарою. Але іноді володіння навіть великих землевласників складалися на невеликих вотчин, що включали частину великого села або, що лежали в різних селах, або навіть із окремих дворів, розташованих упереміж з володіннями інших власників, часто ще вільних селян. Такий тип існував усюди, але більш характерний був для південних областей держави [2].

Різноманітність у структурі великого землеволодіння пояснювалося тим, що далеко не завжди великий землевласник ставав відразу власником усього села. Іноді він здобував спочатку кілька дрібних селянських ділянок, а потім поступово округляв свої володіння шляхом обміну, покупки або прямого захоплення, поки все село не перетворювалося в його вотчину або її частину.

Джерела по історії феодальної вотчини каролингского періоду [полиптики, картулярии, «Капитулярий про маєтки» (Capitulare de villis) Карла Великого] показують, що вже в цю епоху вона була організацією для експлуатації залежного селянства, для присвоєння великими землевласниками феодальної ренти -- прибавочної праці селян у формі оброков і панщини. Земля у феодальній вотчині звичайно ділилася на дві частини: на панську землю або домен ( від латинського dominus -- пан), на якій: велося господарство феодала, і на землю, що перебував у користуванні залежних селян, що й полягала з тяглых наділів.

До складу панської або домениальной, землі (terra dominica, mansus indominicatus) входили панська садиба -- будинок і двір з господарськими будівлями, де іноді перебували майстерні вотчинних ремісників, сад, город, іноді виноградник, скотарня й пташник сеньйора. З панською садибою звичайно були зв'язані млини й церква, яка вважалася власністю феодала. Орні землі, луги й виноградники вотчинника, розділені на дрібні ділянки, лежали чересполосно з ділянками залежних селян. Частина лісових масивів і тих пасовищ, лугів і пустищ, які колись належали вільній громаді-марці, тепер також перетворилася у власність феодала. Внаслідок черезсмужжя у вотчині панували примусова сівозміна з випасом худоби по парі й по жнивах після зняття врожаю, чому змушений був підкорятися й сам феодал. Обробка панської землі велася в основному працею вависимых селян, що працювали на панщині зі своєю худобою й реманентом. Використовувався також, хоча й у набагато меншому ступені, праця двірських рабів, що працювали з реманентом і худобою вотчинника-сеньора [1].

Землі, що перебували в користуванні селян, ділилися на наділи, що називалися в західній частині Франкского держави «мансами», а в східній -- «гуфами». У кожний наділ входили: селянський двір з будинком і надвірними будівлями, іноді город, сад і виноградник, що примикали до двору, і польовий орний наділ, що полягав з окремих смуг ріллі, розкиданих чересполосно із земельними ділянками інших селян і самого вотчинника. Крім того, селяни користувалися випасами, що залишилися в розпорядженні громади. Таким чином, общинна організація із примусовою сівозміною й колективним користуванням неподіленими вгіддями не зникла з виникненням вотчини. Однак колись вільна громада-марка перетворилася тепер у залежну, кріпосну громаду, а сільський схід вільних общинників -- у схід залежних селян, що відбувався під головуванням призначеного сеньйором старости, що проводив у життя вимоги сеньйора.

Наділи, на яких сиділи залежні селяни, були тяглыми наділами, тому що на них лежали певні повинності (оброк, панщина). На землях вотчини звичайно були й вільні тримання -- збережені ще подекуди селянські аллоды, прекарии й бенефіції посадових осіб вотчинної адміністрації, якими вони користувалися як платою за свою службу, а також бенефіції дрібних васалів феодала-вотчинника.

1.5 Натуральний характер господарства

У феодальній вотчині й у феодальній деревнекаролингского періоду панувало натуральне господарство. Перевага натурально-господарських відносин пояснюється загальним низьким рівнем розвитку продуктивних сил, зокрема відсутністю суспільного поділу праці між ремеслом і сільським господарством. К. Маркс, посилаючись, зокрема, і на приклад маєтків Карла Великого, указує що «домашня реміснича й мануфактурна праця як побічна виробництво при землеробстві, що утворює базис, є умовою того способу виробництва, на якім спочиває це натуральне господарство як у прадавній і середньовічній Європі, так -- ще дотепер -- і в індійській громаді, де її традиційна організація ще не зруйнована».

У феодальній вотчині каролингского періоду реміснича праця була з'єднана із сільським господарством, і вона забезпечувала феодала також основними виробами ремесла. Виробництвом одягу, взуття й необхідного реманенту займалися самі залежні селяни або двірські ремісники, що обслуговують також населення села. Усе, що проводилося у вотчині, ішло головним чином на постачання всім необхідним панського двору й за рідкісним винятком споживалося усередині вотчини.

Це, звичайно, не виходить, що в каролингский період зовсім не було торгівлі. Існували ринки й навіть ярмарку, грошовий обіг. Але торговельні зв'язки не відіграли істотної ролі в господарськім житті вотчини й взагалі села. Продавалися надлишки, що випадково утворювалися, у тому числі іноді зерна або вовни, а купувалося лише те, що не можна було зробити у вотчині: сіль, вино, іноді зброя, а також предмети розкоші, привозимые іноземними купцями із заморських країн. Постійних торговельних зв'язків між окремими частинами Каролингской імперії не було. Зовнішня торгівля була розвинена слабко, задовольняла тільки потреба верхівки суспільства в предметах розкоші й не виявляла серйозного впливу на загальний рівень економічного життя [3].

1.6 Селянські рухи

Дані джерел VIII-IX вв. переконливо доводять повну неспроможність тверджень реакційного австрійського історика А. Допша і його послідовників, що в часи Каролингов панувало нібито «капіталістичне господарство» у формі «вотчинного капіталізму», цілком руководствовавшееся торговельними інтересами. Селянське населення вотчини не було єдиним по своєму походженню й правовому становищу. Воно ділилося на три основні групи -- колонів (coloni, ingenui), літів (lidi, liti) і рабів, сервов (servi, mancipii). Переважна більшість залежного селянства в каролингской феодальній вотчині становили колони. Вони не втратили повністю своєї особистої волі, але вже перебували в поземельній залежності від вотчинника, на землі якого сиділи; не могли піти зі свого наділу, що перебував у них у спадкоємнім користуванні, і були обмежені в розпорядженні цим наділом. Основну масу колонів цієї епохи становили нащадки раніше вільних селян-общинників. Із часом вони усе більше втрачали й особисту волю й зливалися з літами й посадженими на землю рабами в одну масу кріпаків.

Раби (сервы), що жили у вотчині, розділялися на дві категорії: двірські раби, що не мали надягла (mancipia non casata), і раби, що сиділи на землі (servi casati). Перші жили й працювали на панському дворі; їх можна було продати й купити, і все те, що вони мали або здобували, розглядалося як власність пана. Раби (сервы), наділені землею й прикріплені до неї, звичайно не відчужувалися без землі й по своєму фактичнім положенню були вже не рабами, а кріпаками. На відміну від колонів вони перебували не тільки в поземельній, але й у повній особистій залежності від феодала. Здебільшого сервы були нащадками залежних людей позднеримского й меровингского часу -- рабів, колонів і ін [2].

Проміжне положення між колонами й сервами займали літи, що звичайно перебували під патронатом якого-небудь світського або духовного великого землевласника, що й тримали свій земельний наділ у спадкоємнім користуванні.

Залежно від того, кому спочатку належали селянські наділи (мансы) -- колону (у минулому вільному общинникові), літу або серву, -- вони називалися «вільними», «литскими» або «рабськими» (mansi ingenuiles, mansi lidiles, mansi servilis). Однак в IX в. рабські або литские мансы часто попадали в руки колонів, і навпаки. При цьому повинності, які селяни повинні були виконувати на користь феодала, визначалися не правовим становищем самого власника, а характером манса (вільного, литско-го або рабського). Це говорить про те, що грані в правовім становищі окремих категорій селян поступово стиралися й вони усе більше й більше зливалися в єдину масу залежних. Залежні селяни всіх категорій зобов'язані були нести на користь сеньйора важкі повинності -- виконувати панщину й платити оброк.

Важче всіх була панщина сервов, які працювали на панській землі звичайно не менш трьох днів у тиждень, виконуючи при цьому особливо важкі роботи. Колони також працювали на панщині, але основною формою панщини в них була не тижнева, а поурочна панщина, при якій вони зобов'язувалися обробити на користь поміщика певна ділянка землі й зібрати з нього врожай, виконувати візницьку повинність, рубати ліс і т.п. [1].

З початку IX в. спостерігається тенденція до росту розмірів панщини й у колонів. Усі залежні селяни зобов'язані були платити поміщикові, крім того, і оброк здебільшого в натуральній формі --зерном, борошном, вином, пивом, домашнім птахом, яйцями, іноді ремісничими виробами. Іноді оброк стягувався в грошовій формі,. наприклад поголовний оброк (capaticum) з особисто залежних селян. Однак грошова рента не мала великого поширення.

Масове позбавлення селян власності на землю й втягування в залежність викликали запеклий опір як ще вільного, так і вже залежного селянства. Воно ухвалювало різні форми. Однієї з них були масові втечі селян. Нерідко відбувалися й відкриті селянські виступи.

Про завзятий опір селянства, що закріпачується, свідчить капитулярий 821 г. короля Людовика Благочестивого, у якім говориться про існування у Фландрії «незаконних» змов і союзів кріпаків. Селянські повстання відбувалися в 848 і 866 рр. у володіннях Майнцского єпископа. Найбільш велике вввстание селян, що закріпачуються, мало місце в Саксонії в 841- 842 рр. Гаслом цих селян, що піднялися проти гнобителів -- саксонських і франкских феодалів их королівської адміністрації, що й підтримувала, -- було повернення до старих, дофеодальним порядкам: селяни вигнали панів і «стали жити по старовині». Звідси й назва повстання -- «Стеллинга», що значить дослівно: «Діти прадавнього закону». Повстання це лише на превелику силу було подавлено феодалами.

Селянські повстання звичайно терпіли поразки внаслідок своєї стихійності, неорганізованості й роздробленості. Однак опір селян змушував представників панівного класу фіксувати повинності залежних селян з побоювання повстань. Фіксація феодальних повинностей, хоча б на якесь, час, що обгороджувала селянина від підвищення норми експлуатації, значною мірою була наслідком безперервної, каждодневно поновлюваної класової боротьби селянства проти феодалів [3].

Наслідком перевороту в поземельних відносинах в VIII-IX вв. з'явилося остаточне твердження феодалізму в Каролингском державі. Уже до початку IX в. тут зложилися велика феодальна вотчина й основні класи феодального суспільства -- феодали й залежні селяни. За словами Энгельса, за ці чотириста років, що пройшли із часу катастрофи Західної Римської імперії, був зроблений крок уперед, «зникло античне рабство, зникли, що розорилися, злиденні вільн, що нехтували праця як рабська заняття. Між римським колоном і новим кріпаком стояв вільний франкский селянин». Розвинені на руїнах античного суспільства феодальні відносини забезпечували подальший підйом суспільних продуктивних сил і «були тепер для нового покоління вихідним моментом нового розвитку».

ВИСНОВКИ

Каролінзька імперія розпалась у 843 р. на Західно-франкське королівство, що з'явилося безпосереднім попередником Франції, Східно-франкське, що поклало початок Німеччини, і Середню Францію, що включала області уздовж Рейну, Рони і Італію. Розпад великої держави є свідченням завершення процесу феодалізації франкського суспільства. Будь-яка країна Європи являла собою систему вотчин, кожна з яких була за суттю суверенною державою. Феодальна роздробленість -- вагома ознака феодальної системи, що сформувалася. Феодалізація -- це перетворення алоду в утримання; зникнення вільних общинників і поява залежних та кріпосних держателів; утворення феодальної власності на землю і виникнення пануючого класу феодалів, землевласників-воїнів.

Феодальну економіку у Франції характеризують так: панування великої земельної власності класу феодалів; поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників; своєрідний статус селян, які були не власниками землі, а її держателями на різних умовах аж до права спадкового користування; різні форми й ступені позаекономічного примусу селян, особиста і поземельна залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства; переважання аграрного сектору над торговим і промисловим; панування натурального господарства і відповідний характер держави; низький у цілому рівень техніки та знань, ручне виробництво, що надавало особливого значення індивідуальним виробничим навикам.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Березин И. Краткая история зкономического развития. -- М 2000.

2. КузнецоваА. М. История зкономики. -- М: Норма, ИНФРА, 2000.

3. Леоненко П. М., Юхименко П. І. - Економічна історія. К: 2006.

4. Максаковскш В. П. Историческая география мира: Учеб. посо-бие. -- М: Зкопрос, 1997.

Размещено на Allbest.ru