Німецька окупація України в початковий період війни: політико-економічна парадигма

Размещено на http://www.allbest.ru/

АНАЛІЗ СТАТТІ

Автор: Володимир Кучер

Німецька окупація України в початковий період війни: політико-економічна парадигма

нацист фашистський окупований український

Володимир Кучер

Німецька окупація України в початковий період війни: політико-економічна парадигма

Керівники нацистської Німеччини розраховували, знищивши Радянський Союз і оволодівши величезними територіями, в тому числі й українськими промисловими і сільськогосподарськими районами, будь-якими засобами поставити їх на службу вермахту та зміцненню економіки рейху. В одній із розмов з найближчими соратниками невдовзі після нападу на СРСР А.Гітлер зауважив, що «наш основний принцип повинен полягати в тому, що ці народи мають для нас одне єдине виправдання для свого існування - бути корисним для нас в економічному відношенні»¹.

Заяви, декларації, розпорядження А. Гітлера, Г. Геринга, Г. Гіммлера, М. Бормана та інших нацистських державних, партійних, військових діячів цілком відображали інтереси німецького фінансового капіталу, промислових магнатів, земельної аристократії.

Фактично саме вони привели нацистів до влади, сподіваючись мати величезні прибутки за рахунок нових східних територій, багатими людськими і природними ресурсами. В меморандумі А. Розенберга від 2 квітня 1941 р. наголошувалося, що військове зіткнення Німеччини і Радянського Союзу приведе до надзвичайно швидкої окупації важливих регіонів останнього. Потім наступить повна воєнна катастрофа СРСР. «В цьому випадку окупація території являла б собою не стільки військову, скільки адміністративну і економічну проблему»², - зазначав А. Розенберг.

Тобто, нацистів турбувало питання «освоєння» загарбаних у майбутньому радянських територій та ефективної їх експлуатації. При цьому планувалося здійснити тут масштабну деіндустріалізацію, розвивати лише сільське господарство і добувну промисловість, сконцентрувавши промислові галузі в Німеччині. Метою цієї політики було перетворення радянських районів, зокрема України, на аграрно-сировинний придаток німецького рейху³.

З метою негайного впорядкування окупованої території та експлуатації матеріальних і людських ресурсів на потреби війни А.Гітлер 17 липня 1941 р. видав наказ про встановлення цивільного управління. Згідно з наказом уся влада передавалась у підпорядкування А. Розенберга, який був призначений міністром Імперського міністерства окупованих східних областей, більше відомого як рейхсміністерство «Схід». Місцем знаходження резиденції А. Розенберга був Берлін⁴.

У структурі міністерства існував управлінський апарат чотирьох територіальних груп: «Схід» (Прибалтика), «Україна», «Росія», «Кавказ». Управлінський апарат групи «Україна» складався зі спеціальних відділів, підрозділів і груп. Головним вважався політичний відділ, який займався розробкою і формуванням політичних принципів і директив з управління окупованими областями⁵. У його підпорядкуванні знаходилося кілька структурних підрозділів, які займалися вирішенням політико-організаційних регіональних питань. Існували групи, які відали загальними питаннями, особами німецького походження (фольксдойче), корінними українськими областями, окраїнами (приєднаними українськими областями), російськими поселеннями в Україні, кримськими татарами, українськими емігрантами.

Нацистське керівництво важливого значення надавало молодіжній політиці. До складу молодіжного відділу входили групи, які проводили роботу серед німецької, іноземної (не німців) і молодими фольксдойче. Окремо функціонував відділ з роботи серед жінок - німецьких, іноземок і фольксдойче⁶.

Директивою рейхсміністра окупованих східних областей А.Розенберга, виданою в серпні 1941 р., були визначені кордони рейхскомісаріату «Україна». Зокрема, в директиві зазначалося, що «рейхскомісаріат Україна утворюється на українській території, окупованій німецькими військами... Кордони рейхскомісаріату такі: на заході і південному заході рейхскомісаріат межує з колишніми радянськими Львівською і Тернопільською областями, по лінії Сокаль - Броди - Підволочиськ - р. Збруч до впадіння в Дністер. Далі кордони йдуть вздовж Дністра до Василютів (біля Могилева-Подільського), Лядова через Примазеницю, Бар (включно), потім вздовж р. Ров і західного берега Південного Бугу до впадіння його в Чорне море.

Структурно рейхскомісаріат «Україна» поділявся на шість генеральних округ (Generalbezirke):

- Волинь - Поділля (Волинська, Рівненська, Камянець-Подільська і частина Тернопільської областей, а також територія Білорусії з містами Брест і Пінськ);

- Житомир (Житомирська і частина Вінницької областей та південні території Білорусії навколо міста Хойники);

- Київ (Київська, частина Полтавської і Вінницької областей);

- Миколаїв (Кіровоградська і більша частина Миколаївської областей);

- Дніпропетровськ (Дніпропетровська і більша частина Запорізької областей);

- Таврія (Крим і південні райони Миколаївської і Запорізької областей).

Генеральними округами керували генеральні комісари. Найнижчою адміністративною одиницею був район (Gebiet), очолюваний гебітскомісаром. Для зручності управління група районів могла складати головну округу під керівництвом головного комісара⁹.

У віданні рейхскомісарів знаходилися всі органи цивільного управління підпорядкованих їм територій. Вони мали узгоджувати свою діяльність у справі освоєння і експлуатації окупованих областей з державною політикою через міністра А. Розенберга. Тому останній повинен був підтримувати тісний зв'язок з адміністраціями рейхскомісаріатів. А. Розенберг мав повноваження на видання окремих законів для окупованих областей, а також мав право надавати такі ж повноваження у разі необхідності рейхскомісарам¹⁰. Задля здійснення ефективних запобіжних заходів при кожному рейхскомісарі призначалися керівники СС і поліції, підлеглі безпосередньо рейхсфюреру Г. Гіммлеру. Керівники СС і поліції прикомандировувалися також до кожного територіального комісара¹¹.

На території рейхскомісаріату «Україна» на захисті німецьких інтересів існувала мережа каральних органів, зокрема поліція безпеки, гестапо, кримінальна поліція під загальною назвою «поліція безпеки і СД». Крім того, охороняли території та наводили порядок охоронна поліція і поліція порядку, цивільна жандармерія, пожежна поліція, залізнична охорона, українська допоміжна поліція¹². В розпорядженні командувача військовими тилу групи армій «Південь» генерала Е. Фрідерічі знаходився «корпус безпеки», до складу якого входили 213-а, 444-а німецькі охоронні дивізії, 4-й окремий охоронний полк, 1-а моторизована бригада СС, 203-я резервна бригада, окремі моторизовані розвідувальні роти, моторботи зв'язку і інші частини. Їх завданням було забезпечення постачання і охорона тилу кожної з німецьких армій, що діяли на південно-східному напрямку, а також встановлення і підтримання окупаційного режиму¹³.

За два тижні до нападу Німеччини на СРСР за домовленістю між начальником поліції безпеки і службою безпеки, з одного боку, та верховним командуванням німецьких військ, з іншого боку, були створені чотири оперативні групи (айнзатцгрупи) «А», «Б», «Ц», «Д». Дві останні діяли на території України. Кожна така група нараховувала до 1200 чол., поділялася на кілька оперативних команд (айнзатцкоманд або зондеркоманд). Вони мали забезпечити політичну безпеку тилу в зоні бойових дій та в тилу армій. Це означало, що всі політичні вороги рейху: комуністи, політичні, ідеологічні функціонери, євреї, саботажники, партизани, опозиціонери, терористи, які підпадали під соціальні, політичні чи расові ознаки, мали бути знищені.

«Замирення» окупованої території України німецькі карателі намагалися добитися нелюдськими, варварськими методами і засобами. Так, лише у жовтні-грудні 1941 р. айнзатцгрупа, що діяла в Чернігівській, Київській і Полтавській областях, вчинила криваву розправу над 32526 мирними людьми. Інша група, що діяла в південних районах України, повідомляла в Берлін, що вбила 31767 чоловік. За даними генерала Е.Фрідерічі таємна поліція з жовтня 1941 р. по серпень 1942 р. перевірила на благонадійність 300 тис. чоловік. З 32 тис. заарештованих 18946 чоловік кинули до концтаборів, 7634 розстріляли¹⁴.

Конкретна програма експлуатації захоплених територій СРСР, у тому числі й України, була опрацьована рейхсмаршалом, уповноваженим по чотирьохрічному плану перебудови економіки Німеччини для потреб війни Г. Герингом. Вона відома як «Директиви по керівництву економікою в нових окупованих східних областях», що вступала в дію з моменту вторгнення німецьких військ на територію СРСР¹⁵.

З метою зосередження керівництва економічним питанням в районі воєнних операцій і на окупованих територіях за дорученням Гітлера від 29 квітня 1941 р. рейхсмаршал Г. Герінг сформував «Східний штаб економічного керівництва». Фактично штабом керував його заступник державний секретар П. Кернер¹⁶. «Східномий штаб економічного керівництва» повинен, - зазначалося в директивах Г. Герінга, - представляти і добиватися через генерал-квартирмейстера головного командування сухопутними силами проведення в життя директив рейхсмаршала, які він одержує через «Східний штаб економічного керівництва» від начальника управління воєнного господарства і озброєння та забезпечує їх виконання»¹⁷.

У директивах Г. Герінга була опрацьована структура «Східного економічного штабу». Начальнику штабу підпорядковувалася група фахівців, що керувала діяльністю економічних організацій на окупованій території. До складу штабу як структурні одиниці входили кілька спеціальних груп. Сюди входив штаб особливого призначення генерального уповноваженого з автомобільної справи тощо¹⁹.

Штабу підпорядковувалися господарські інспекції, що діяли при командувачах тилу груп армій. На них покладалося завдання керувати економічною експлуатацією окупованої території. В Україні існувала господарська інспекція «Київ» («Баден»). Задля охорони виявлених запасів продовольства, сировини, знарядь виробництва господарським командам надавалися збройні підрозділи²⁰.

Нижчою ланкою в структурі штабу були господарські групи при польових комендатурах. До їх складу входили керівник-офіцер, фахівці з використання робочої сили, з продовольчого постачання і сільського господарства, з промислової економіки, загальних економічних питань. В першу чергу необхідно було забезпечити німецьку промисловість сировиною, а збройні сили - продовольством.

У наказі військового інтенданта верховного головнокомандування німецької армії «Про постачання військ» від 16 червня 1941 р. наголошувалося: «Загальне напружене продовольче становище в Німеччині більше не дозволяє поповнювати склади і постачання військ за її рахунок. Про це має пам'ятати кожен командир і начальник під час війни в країні противника. Для збереження запасів Німеччини війська повинні жити за рахунок місцевого сільського господарства»²³.

Про першочергове забезпечення збройних сил говорилося в згадуваних нами «Директивах по керівництву економікою в нових окупованих східних областях»²⁴. Як пише відомий російський дослідник В. Дашичев, це управління «було свого роду воєнно-економічним генеральним штабом фашистської Німеччини. Воно було одним з найважливіших органів німецького мілітаризму, де розроблялася теорія і практика підготовки і забезпечення війни в економічному відношенні»²⁵.

Генерал Г. Томас у своїй доповідній штабу головнокомандування вермахту «Воєнно-економічні наслідки операцій на Сході» від 13 лютого 1941 р. переконував нацистських провідників у тому, що «в перші місяці після окупації для Німеччини наступить полегшення як в галузі продовольчого постачання, так і в галузі сировинних ресурсів»²⁶. Для цього важливо запобігти знищенню запасів продовольства, сировини, оволодіти нафтовими районами Кавказу, вирішити транспортну проблему. В сільському господарстві важливо було вжити заходів, щоб зберегти та поповнити технікою МТС і забезпечити її пальним. Г.Томас надавав надзвичайно важливого значення забезпеченню промисловості Німеччини з окупованих східних областей каучуком, вольфрамом, міддю, платиною, оловом, азбестом та іншою мінеральною сировиною, якої не було в Німеччині. Німецьке керівництво цікавили також нафтоносні райони СРСР як головної умови забезпечення військової техніки пальним²⁷.

Керівник «Східного штабу економічного керівництва» державний секретар П. Кернер в одному зі своїх документів, підготовленому в листопаді 1941 р., на наш погляд, дав досить об'єктивну оцінку становища на окупованій території України. Він писав, якщо порівняти Волинь, яка недовго перебувала під владою більшовиків, з центральними областями України, то остання здається родючим і добре обробленим садом. Тракторні заводи були переобладнані для виробництва танків, тому тракторний парк не обновлювався²⁹.

П. Кернер писав, що внаслідок ефективної діяльності його відомства було виявлено чималу кількість радянських організацій і структур, що виконували одну й ту ж роботу, в документації спостерігалась плутанина тощо. На допомогу прийшли місцеві фахівці, які були готові співпрацювати з німцями, сприяти налагодженню сільськогосподарського виробництва. Спільно з ними було проведено велику роботу з усунення організаційних недоліків, створено, по можливості, чітку структуру для керівництва організаціями, установами. Спільно з місцевими фахівцями німецькому керівництва вдалося вирішити в Україні завдання, висунуті урядом щодо виробництв сільськогосподарської продукції, сировини для промисловості³¹.

Також, згідно з планами на окупованих територіях необхідно було сформувати 15 комісаріатів лише обласного масштабу. Для їх укомплектування міністерство А. Розенберга відібрало і послало на схід 144 офіцери із штурмових загонів нацистської партії, 711 чиновників міністерства внутрішніх справ та організації «Трудовий фронт»³².

За даними господарської інспекції, що діяла в Україні станом на 15 квітня 1942 р., тут діяло 7613 обласних, окружних і районних сільськогосподарських керівників, що прибули з Німеччини. Вони з допомогою місцевих фахівців займалися експлуатацією природних і людських ресурсів України.

У директивах Г. Герінга з цього приводу наголошувалося, що «для забезпечення економічного успіху, що служить німецьким інтересам, необхідно залучати до співпраці у можливо ширшому масштабі керівних працівників господарських комісаріатів, головних управлінь та інших господарських організацій, а також керівників сільськогосподарських і промислових підприємств. Вирішальним моментом насамперед є діяльність господарського апарату, що служить німецьким інтересам, при найменшій затраті німецьких сил»³³.

29 вересня 1941 р. А. Гітлер запросив на розмову міністра східних окупованих областей А. Розенберга. На нараді були присутні Г. Ламмерс і М. Борман. Розмова знову велася навколо питання про Україну. Фюрер переконував присутніх у важливості продовження розпочатої роботи в Україні. Там чудова земля, яка через занедбаність за часів більшовизму не давала максимуму того, що вона може дати при німецькому господарюванні. Продовольством та іншими природними ресурсами з України можна було б забезпечити не тільки Німеччину, а й інші країни Європи³⁷.

Повертаючись неодноразово до питання про «облаштування» окупованої території України, фюрер конкретизував свої плани. У вересні 1941 р. він видав меморандум, в якому йшлося про те, що він «зберігає за собою право приймати рішення про державно-політичне оформлення території, де проживає українське населення. Військові органи влади принципово не повинні займатися цими питаннями»³⁸. На думку Гітлера, це політичне питання, яке він вирішуватиме особисто в майбутньому. На всі скарги українців щодо передачі окремих територій України під управління генерал-губернатора Г.Франка або Румунії необхідно відповідати, що «Україна була врятована завдяки німецькій крові, і що з цієї причини Німеччина зберігає за собою право розпоряджатися цими територіями згідно із загальними політичними потребами»³⁹.

Фюрер декларував, що в разі необхідності в майбутньому буде допущена участь деяких українців до управління країною на рівні повітів і регіонів у формі комітетів довіри. Гітлер наголосив, що «кінцева економічна мета - це природний розвиток України як житниці Європи. З іншого боку, весь східноєвропейський простір повинен стати головним ринком промисловості Західної Європи, товари якої будуть оплачені продовольчими товарами й сировиною»⁴⁰.

На думку Гітлера, не потрібно обмежувати вживання усної та письмової української мови. Не слід чинити перешкод початковій школі. Українська преса, що дозволяється в обмеженому обсязі, підлягає суворій цензурі. Церква дозволяється за умови, що вона не займатиметься політикою. Разом з тим, необхідно контролювати, щоб релігійні центри не стали місцями масового паломництва, центрами руху за автономію України.

У своєму меморандумі Гітлер висловився стосовно того, що участь німецьких службовців, солдатів вермахту в українських національних святах має обмежуватися винятковими випадками, безпосередньо пов'язаними з окупацією німецькими військами певних місцевостей. Німецькі органи влади в жодному разі не повинні брати на себе організацію українських традиційних свят, різноманітних урочистостей тощо⁴².

А. Гітлер та його найближче оточення неодноразово висловлювалися про політичний устрій України. Фюрер не погоджувався з А. Розенбергом, який пропонував надати певної автономії Україні. Він не приховував, що має намір зробити з України німецьку колонію. Згідно з концепцією А.Гітлера «не може бути й мови в найближчі десятиліття про незалежну Україну. Фюрер думає про німецький протекторат в Україні принаймні на 25 років»⁴³, - зафіксував його висловлювання В. Кеппен.

Однак, як показав час, бажання і прагнення нацистського керівництва часто не збігалися з реаліями життя на окупованих територіях. Збройний опір, що його відчайдушно чинила Червона армія, нестача стратегічних промислових, сільськогосподарських, людських ресурсів негативно впливали на подальші наступальні можливості вермахту. Під впливом обставин змінювалися політичні настрої населення окупованої території, яке не сприймало силових методів і засобів, з допомогою яких нацисти вибудовували новий порядок.

Та все ж, попри ці об'єктивні обставини, нацисти розгорнули ефективну експлуатацію українських природних багатств, особливо в галузі сільського господарства. Це тема окремого спеціального дослідження.

2. Аналіз статті

Предметом дослідження автора є політика, що проводилася на території Української РСР німецькою окупаційною владою. Автор у своїй статті наводить чіткі приклади щодо чіткої ресурсної направленості та загарбництва дій німецького командування.

Автор приводить у своїй роботі такі:

1. Автор доводить, що німецько-фашистське командування розраховувало на швидку перемогу над СРСР у перший період війни, та до зими 1941 року закінчити радянську кампанію.

2. Планувалося, одразу ж після окупації почати рекрутизувати місцеве населення для відновлювальних робіт на захопленій німцями території. Такім чином слід вказати, що вище німецьке командування впроваджувало у життя інтереси німецького фінансового капіталу.

3. Для шведського впровадження у життя цього плану окуповані території розподілили по географічному принципу. Над кожним територіальним утворенням ставилось особливе управління, яке складалося зі спеціальних органів безпеки та місцевих органів влади.

4. Слід вказати, щодо України у німецьких окупантів були особливі плани. На території Української РСР планувалося створити т.зв. "райхкомісаріат Україна". Керувався він зі столиці у місті Рівне.

5. Автор наводить приклади того, що задля збройного придушення партизанського руху, повстань, саботажу місцевого населення командування вермахту виділило спеціальні охоронні збройні сили.

6. Організовуючи масове знищення населення України, нацисти намагалися залякати народ, зламати його волю до опору. Разом з тим, вбивство людей стало одним із джерел збагачення нацистської держави. Вся власність «ворогів рейху» через військово-економічну організацію «Схід» поступала до Німеччини.

7. Автор наголошує, що на час підготовки і проведення воєнних операцій питаннями окупаційної політики, економікою, забезпечення вермахту всім необхідним при «Східному штабі економічного керівництва» було утворено його польове управління «Східний економічний штаб», який був основним та вищим органом окупаційної влади на окупованих територіях.

8. На працівників штабу покладалися завдання: під час наступу німецьких військ рухатися за передовими частинами, щоб запобігти знищенню продовольчих, сировинних запасів, забезпечити вивезення найважливішого майна, трофеїв, налагоджувати управління окупованою територією і займатися оцінкою економічних районів

9. Важливою структурою «Східного економічного штабу» були господарські команди, що підпорядковувалися господарським інспекціям. Вони діли при штабі кожної охоронної дивізії, дислокувалися в містах Львів, Київ, Кишинів, Одеса, Харків, Дніпропетровськ та ін. Господарська команда складалася з керівника-офіцера, кількох фахівців з окремих галузей сільського господарства з використання робочої сили, з промислової економіки, з питань озброєння, транспортування, загальних економічних питань.

10. Усі структури, що входили до «Східного економічного штабу», мали завдання розгорнути свою діяльність задля ефективної і масштабної експлуатації окупованої східної території, особливо України.

11. Автор наводить приклади того, що питаннями підготовки до економічного «освоєння» окупованих територій займалося «Управління воєнної економіки і озброєння штабу головнокомандування вермахту», очолюване генералом Г.Томасом.

12. Також, зі слів автора статті можна зрозуміти, що опрацьовуючи плани війни, нацистське керівництво сподівалося покрити дефіцит продовольчих і сировинних ресурсів за рахунок окупованих радянських територій.

13. Автор зазначає думку генерала Г. Томаса, що у промисловій галузі успіх залежатиме від захоплення неушкоджених і негайної відбудови зруйнованих електростанцій, забезпечення сировиною промислових підприємств європейської частини СРСР.

14. Але підкреслимо, що німецькі фахівці, які прибували на окуповану територію, зіткнулися з повною розрухою, спричиненою військовими діями, наслідками евакуації радянською владою виробничих потужностей, зокрема в сільському господарстві України.

15. Автор доводить, що за 25 років більшовицького панування кошти витрачалися головним чином на озброєння СРСР. Це призвело сільське господарство до повного занепаду. Майже всі сільськогосподарські будівлі напівзруйновані, поголів'я тварин дуже скоротилося, трактори, машини, реманент прийшли в непридатність.

16. Також слід вказати, що серйозною проблемою для нацистського керівництва було формування окупаційних органів влади. За свідченнями представників окупаційної влади, постійно спостерігався дефіцит кадрів.

17. Автор визначає, що питання ефективної експлуатації східних окупованих територій постійно знаходилося в полі зору керівників нацистської Німеччини. За військами вирушили на Схід групи і команди німецьких фахівців, яким доручалося «освоювати» східні простори для німецьких потреб.

18. Щодо органів влади, то автор зазначає, що у вищі органи влади поодинокі достойні довіри українці можуть бути запрошені окупантами тільки для консультацій, але виключаються будь-які домовленості чи зобов'язання політичного характеру.

19. Щодо політичного устрою України, то автор наводить приклади того, що Гітлер неодноразово зазначає про виключність будь-яких мрій про автономію України, або її незалежність.

Таким чином, автор у цій статті, досліджуючи історичні події, аналізує дії німецько-фашистського командування на території окупованої Української РСР. Він приводить приклади недбалого ставлення окупантів до місцевого населення. Загалом, дії німецько-фашистської окупаційної влади показали, що від України їм треба лише ресурси для розвитку Германського Третього Рейху.

3. Питання до автора

1. Чому німецько-фашистське командування прискорювало темпи армії для найшвидшого захвату території Української РСР?

2. Як ви думаєте, у чому полягає основна, хоча і прихована від загалу причина, підтримки німецьким урядом місцевої української інтелігенції та противників більшовизму?

3. Як саме бачила верхівка німецького командування питання про реконструкцію та відновлення промислових потужностей Української РСР?

4. Що рекомендувало військове командування німецької армії своїм воякам по відношенню до проводження часу з місцевим населенням під час різного роду свят?

5. Як Ви вважаєте, чому саме Гітлер наполягав на неприйнятті ліберальних ідей по відношенню до державного устрою Української РСР?

Перелік посилань

1. Дашичев В.И. Банкротство стратеги германского фашизма: исторические очерки. Документы и материалы. В 2-х т. - Т. 2. - М., 1973. - С. 18.

2. Там само. - С. 23.

3. Там само. - С. 24.

4. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945. Док. и мат. в 3-х т. - Т. 1. - К., 1980. - С. 326.

5. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України - Ф. ФКМ. 8. - Оп. 1. - Спр. 101. - Арк. 23.

6. Там само.

7. Німецько_фашистський окупаційний режим на Україні. Зб. док. і матеріалів. - К., 1963. - С. 30-31.

8. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945. Док. и мат. в 3_х томах. - Т. 1. - С. 333.

9. Дерейко І.І. Структура окупаційних органів Рейхскомісаріату «Україна» // Сторінки воєнної історії України. Зб. статей. Вип. 8. Ч. 1. - К., 2004. - С. 262.

10. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945. Док. и мат. в 3-х томах. - Т. 1. - С. 327.

11. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 14.

12. Дерейко І.І. Назв. праця. - С. 265.

13. Мюллер Н. Вермахт и оккупация: о роли вермахта и его руководящих органов в осуществлении оккупационного режима на советской территории / Пер. с нем. - М., 1971. - С. 105.

14. Чайковський А.С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941-1944 рр. Мовою документів, очима історика). - К., 1994. - С. 246.

15. Німецько_фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 4-5.

16. Там само. - С. 7.

17. Там само. - С. 9.

18. Преступные цели - преступные средства: Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 гг.) / Сост. Заставенко Г.Ф. - М., 1985. - С. 19.

19. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 10.

20. Там само.

21. Там само. - С. 11.

22. Там само. - С. 12.

23. Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине 1941-1944. В 2-х кн. - Кн. 1. - К., 1985. - С. 291.

24. Немецко-фашистский оккупационный режим (1941-1944). - М., 1965. - С. 154.

25. Дашичев В.И. Банкротство стратегии германского фашизма. - Т. І. - С. 152.

26. Там само. - Т. 2. - С. 182.

27. Там само. - С. 183.

28. Там само. - С. 18.

29. Российский государственный архив социально-политической истории (Далі РГАСПИ). - Ф. 17. - Оп. 125. - Д. 177. - Л. 74.

30. Там само. - Арк. 75.

31. Там само.

32. Дашичев В.И. Банкротство стратегии германского фашизма. - Т. 2. - С. 18.

33. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. - С. 7.

34. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж, Нью- Йорк, Львів, 1993. - С. 513.

35. Там само. - С. 515.

36. Там само.

37. Там само. - С. 535.

38. Там само. - С. 529.

39. Там само.

40. Там само. - С. 530.

41. Там само.

42. Там само.

43. Там само. - С. 181.

44. Там само. - С. 186.

Размещено на Allbest.ru