"Руська правда" як джерело з історії правових взаємовідносин в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

"ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Факультет історичний

Кафедра джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін

"Руська правда" як джерело з історії правових взаємовідносин в Україні

Запоріжжя 2008

План

Список скорочень

Вступ

1. Походження "Руської Правди"

1.1 Джерела кодифікації "Руської Правди"

2. "Руська Правда" - кодекс приватного права

2.1 Форми та цілі покарання за "Руською Правдою"

2.2 Цивільно-правові норми в "Руській Правді"

2.3 Кримінальне право та система доказів за "Руською Правдою"

3. Правове положення окремих верств населення

3.1 Становище жінки за "Руською Правдою"

Висновки

Список використаних джерел

Список скорочень

СП - Скорочена Правда

ШП - Широка Правда

КП - Коротка Правда

т.д. - так далі

Вступ

"Руська Правда" - пам'ятка юридичної думки України-Русі епохи Середньовіччя. З огляду на унікальність і синкретичний характер, вона має численних дослідників і велику наукову літературу. "Руська Правда" потрапила в поле зору не тільки дослідників історії права, а й істориків України і слов'янщини, соціологів, визначних філологів. І всі вони мають до неї свій інтерес.

Тривалий час єдиним науковим виданням "Руської Правди" була публікація текстів пам'ятки російським вченим М. Калачовим "Предварительные юридические сведения для полного объяснения Русской Правды".

Після 1846 року науково підготовлене видання текстів "Руської Правди" було здійснено в Україні професором С. Юшковим: "Руська Правда". Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій. Це видання залишається найавторитетнішим і сьогодні.

Українські вчені в Україні були фактично позбавлені можливості займатися вивченням "Руської Правди", але значний внесок у цю справу внесли вчені української діаспори - професор Ярослав Падох ("Ідеї гуманності і демократизму в карному праві княжої України", - Мюнхен, 1949); професор Микола Чубатий ("Огляд історії українського права", - Мюнхен, 1947); професор Леонід Білецький ("Руська Правда" й історія її тексту", - Вінніпег, 1993) та інші. Їхня праця не дала загинути в умовах комуністичного тоталітаризму зацікавленню історією карного права українського Середньовіччя чи, як ми традиційно образно називаємо, - Київської Русі.

Українські та російські вчені впродовж ХІХ - ХХ століть зібрали близько 100 списків "Руської Правди", зроблених в ХШ- ХVІІ століттях, які в кінцевому підсумку згрупували в три редакції: Коротка Правда, Широка Правда і, окремо виявлена Леонідом Білецьким, Скорочена Правда.

До сьогодні остаточно не з'ясовано, яка з редакцій - Коротка чи Широка - є старішою. Але безсумнівним є те, що будь-яка з редакцій, кожен її список є пам'яткою надзвичайної ваги. [13; 212-215]

Хронологічні рамки: між 1016 та 1113 роками.

Територіальні межі: Київська Русь.

Мета:

- визначити причини виникнення і формування права;

- з'ясувати соціальний характер і особливості права;

- визначити форми і цілі покарань за "Руською Правдою".

Завдання:

- проаналізувати причини виникнення права і його формування;

- визначити походження "Руської Правди";

- виявити відмінності у формах покарання різних верств населення;

- прослідити за становищем жінки в "Руській Правді";

- визначити значення "Руської Правди" в законотворчій діяльності України.

1. Походження "Руської правди"

"Руська Правда" - збірка законів, яка сформувалася на протязі ХІ-ХІІ століть, але окремі її статті походять з язичницького минулого. Перший текст був виявлений і підготовлений до друку В.М. Татіщєвим в 1731 році. Назва пам'ятки відмінна від європейських традицій, де подібні збірки права отримували юридичні заголовки - закон, законник. В Київській Русі в цей час були відомі поняття "статут", "закон", "звичаї", але кодекс позначений легально-етичним терміном "Правда". Інколи "Руську Правду" називають "Правдою Ярослава". Ця частина полягає з 16 статей "Короткої Правди". За нею слідує "Правда Ярославичів", його синів. "Широка Правда" більш складніша за своїм складом і заключає в собі безліч княжеських законів, які були викладені між ХІ-ХІІІ століттях, систематизованих та хронологічно розміщених.

У науковій літературі сперечаються, чи була "Руська Правда" офіційним кодексом, чи приватними збірниками діючого права. Треба погодитися з другим поглядом. [13; 246-249].

На приватне походження "Руської Правди" вказує те, що в усіх редакціях ім'я князя, за якого її складено, вживається в третій особі: "Ярослав наказав"; "Ізяслав, Святослав та Всеволод зібралися", "Володимир Мономах уставив". Крім того вони всі неповні й не систематизовані. До них внесено багато дрібних казусів, як кара за вбитого конюха Ізяслава, справа забитого злодія, ноги якого лежали за ворітьми і таке інше. Але безперечно, "Руська Правда" мала великий попит на території Української держави, і тим самим досить тривалий час користувалась попитом на її території. [8; 252-253].

1.1 Джерела кодифікації "Руської правди"

Джерелами кодифікування з'явилися норми звичайного права і княжа судова практика. До норм звичайного права відносяться перш за все положення про кровну помсту (ст. 1) і круговій поруці (ст. 19 КП). Законодавець проявляє різне відношення до цих звичаїв: кровну помсту він прагне обмежити або зовсім відмінити, замінивши грошовим штрафом (вірой). Кругова порука, навпаки, зберігається їм як політична міра, що зв'язує всіх членів общини відповідальністю за свого члена, що скоїв злочин ("дика віра" накладалася на всю общину). Норми, вироблені княжою судовою практикою, численні в Руській Правді і пов'язуються іноді з іменами князів, що приймали їх (Ярослава, синів Ярослава, Володимира Мономаха).

"Руська Правда" в деяких статтях відбиває впливи візантійського канонічного права, в меншій мірі скандинавського. Б. Греков провів паралель між "Руською Правдою" і "Польською Правдою", але в цілому репрезентує вона право українське. "Руська Правда" відрізняється від інших лагідністю покарань: воно не знає смертної кари, кари через скалічення, як то було у Візантії, навіть тих кар на тілі, які застосовано в церковних судах.

В Візантії за традицією, яка походить від римської юриспруденції, пильно оброблялась особлива форма кодифікації, яку можна назвати кодифікацією синоптичною. Примірником цього були Інституції Юстиніана. [2; 534-546]

Можна зробити підсумок, що "Руська Правда"склалася в середовищі не княжиської, а церковної юрисдикції, метою якою і керувався укладач даного пам'ятника права.

2. "Руська правда" - кодекс приватного права

Руську Правду можна визначити як кодекс приватного права - всі її суб'єкти є фізичними особами, поняття юридичної особи закон ще не знає. З цим пов'язані деякі особливості кодифікування. Серед видів злочинів, передбачених Руською Правдою, немає злочинів проти держави. Проте це не свідчить, що виступи проти княжої влади проходили безкарно. В таких випадках застосовувалася безпосередня розправа без суду і слідства. Особа самого князя як об'єкту злочинного посягання розглядалася як фізична особа, що відрізнялася від інших тільки вищим положенням і привілеями. З конкретними суб'єктами зв'язувався зміст права власності; воно могло бути різним в залежності і від об'єкту власності. Руська Правда ще не знає абстрактних понять: "власність", "володіння", "злочин". Кодекс будувався по системі, за якою законодавець прагнув передбачити всі можливі життєві ситуації. Ці юридичні особливості обумовлені джерельною базою Руської Правди. Включені в неї норми і принципи звичайного права несумісні з абстрактним поняттям юридичної особи. Для звичаю всі суб'єкти рівні, і всі вони можуть бути тільки фізичними особами. [1; 132-136].

Інше джерело - княжа судова практика - вносить суб'єктивний елемент у визначенні кола осіб і в оцінці юридичних дій. Для княжої судової практики найбільш значними суб'єктами є такі, які найближче стоять до княжого двору. Тому правові привілеї розповсюджуються перш за все на наближених осіб.

Приватний характер давнього права виявився у сфері кримінального права. Злочин по Руській Правді визначалася не як порушення закону або княжої волі, а як "образа", тобто спричинення морального або матеріального збитку особі або групі осіб. Кримінальне правопорушення не відмежовувалося в законі від цивільно-правового. Об'єктами злочину були особа і майно. Об'єктивна сторона злочину розпадалася на дві стадії: замах на злочин (наприклад, каралася людина, що оголила меч, але що не ударила) і закінчений злочин. Закон намічав поняття співучасті (згадають випадок розбійного нападу "скопом"), але не розділяв ролей співучасників (підбурювач, приховувач і так далі). У Руській Правді вже існує уявлення про перевищення меж необхідної оборони (якщо злодія уб'ють після його затримання, через деякий час, коли безпосередня небезпека в його діях вже відпала). До пом'якшувальних обставин закон відносив стан сп'яніння злочинця, до тяжких - корисливий намір. Законодавець знав поняття рецидиву, повторності злочину у разі конокрадства). [1; 142-143].

Суб'єктами злочину були всі фізичні особи, включаючи рабів. Про віковий ценз для суб'єктів злочину закон нічого не говорив. Суб'єктивна сторона злочину включала намір або необережність. Чіткого розмежування мотивів злочину і поняття винності ще не існувало, але вони вже намічалися в законі. Ст. 6 ШП згадує випадок вбивства "на бенкеті", а ст. 7 ШП - вбивство "на розбої без жодної свари". У першому випадку передбачає не навмисне скоєння вбивства (а "на бенкеті" - тому у стані сп'яніння). У другому випадку - розбійне, корисливе, навмисне вбивство (хоча на практиці навмисно можна убити і на бенкету, а ненавмисно - в розбої). Важким злочином проти особи було нанесення каліцтв (усікання руки, ноги) і інших тілесних ушкоджень. Від них слід відрізняти образу дією (удар чашею, рогом, мечем в піхвах), яка каралася ще строгіше, ніж легкі тілесні ушкодження, побої.

Майнові злочини по Руській Правді включали: розбій (невідмітний ще від грабежу). Крадіжку ("татьбу"), знищення чужого майна, угін, пошкодження межових знаків, підпал, конокрадство (як особливий вид крадіжки), злісну несплату боргу і інше. Найдетальніше регламентувалося поняття "татьба". Відомі такі її види, як крадіжка із закритих приміщень, конокрадство, крадіжка холопа, сільськогосподарських продуктів і інше. Закон допускав безкарне вбивство злодія, що тлумачилося як необхідна оборона.

2.1 Форми та цілі покарання за "Руською правдою"

Первинна форма покарання в Давній Русі - помста, здійснювана потерпілим і його ближніми. Спочатку вона була, украй нерівномірна, оскільки визначалася ступенем розгніваного відчуття і силами потерпілих. Пізніше помста починає піддаватися різним обмеженням, завдяки яким набуває публічного характеру, тому що підлягає контролю суспільної влади. Обмеження помсти зводяться: до скорочення числа злочинів, за які допускається помста, встановлення терміну, в перебігу якого можна мстити, звуження круга месників. [3; 320-326].

"Руська Правда" знає помсту за вбивство, каліцтва, криваві сині рани, навіть за удар рукою або якою-небудь не військовою зброєю, а також за крадіжку. За каліцтва мстять діти, за рани і побої може мстити лише сам потерпілий і притому тільки услід за нанесенням удару.

"Руська Правда" Широкої редакції згадує тільки про помсти за убивство та крадіжку і не володіє покаранням того, хто ткне мечем за заподіяний удар. Всі випадки правопорушень з помсти могли підлягати судовій оцінці. Суд перевіряв дотримання правил помсти. При цьому сам суд міг присудити помсту. Натяк на післясудову помсту міститься в Короткій редакції "Правди" і літописній розповіді про суд над суздальськими чарівниками. Окрім вказаних обмежень, важливу роль в пом'якшенні помсти відігравало право притулку. Місцями притулків перш за все були церкви, про що збереглося декілька літописних вказівок. "Руська Правда" у одному випадку згадує про притулок в приватному будинку: холоп, що ударив вільного, міг сховатися в хоромах, і пан міг його не видати.

Поступово обмежувана помста все більш витісняється системою викупів.

Викуп - це грошова винагорода, що сплачується правопорушником і його родичами потерпілому і його ближнім за умови відмови їх від помсти. Така заміна одного звичаю іншим по суті протилежним, могла відбутися лише поступово. Відмова від помсти супроводжувався при цьому обрядами, що усували всяку підозру в боязкості перед супротивником. [17; 214-215].

Зміцнившись, викупи складаються в досить складну систему правил. Розміри викупу, визначувані спочатку угодою сторін, поступово фіксуються відповідно заподіяним ущербам. Втручання суспільної влади в систему викупу спричиняє за собою встановлення штрафів і на користь влади, і на користь потерпілих. Так виникають: віра - штраф за вбивство, що поступає на користь князя; платня за голову, головщизна або головнічество, що поступає на користь родичів убитого; продаж - штраф за інші правопорушення, окрім вбивства і каліцтва (за каліцтва стягувалося полувірье), також стягуваний на користь князя.

На користь потерпілих від інших злочинів, крім вбивств, сплачувався урок, протока, пагуба і т.і. Система викупів - пануюча форма покарання за "Руською Правдою" і сучасним їй пам'ятникам, але не єдина.

У "Руській Правді", окрім помсти, згадується покарання, що призначається за вбивство в розбої, підпал і казнокрадство, - це грабіж і потік.

Грабіж означав насильницьке вилучення майна. Потік же передбачав різні форми особистих покарань: вигнання, звернення в рабство і навіть вбивство. Звідси могли розвинутися такі форми покарання, як страта, тілесні покарання і позбавлення волі, відомі у нас по візантійських зразках після ухвалення християнства. Вже Володимиру єпископи радили страчувати розбійників, хоча потім вони ж запропонували відновити старий порядок збирання вір. У літописах, проте, можна знайти і вказівки, що засуджені на смерть могли від неї відкупитися.

З інших покарань, що застосовувалися в Давній Русі, варто назвати також покарання батогом і навіть застосування в особливих випадках членоушкодницьких покарань.

Проте, не дивлячись на все більше розповсюдження в Київській Русі перерахованих вище видів покарань, перше місце в суспільних відносинах того періоду займали саморозправа або примирення потерпілих з правопорушниками. У зв'язку з цим варто звернути увагу на специфіку розуміння в Давній Русі злочину. Це - не порушення юридичних норм, що загрожує безпеці держави або суспільства, а утиск і знехтування приватних інтересів. Сам термін "злочин" не відомий старовині. Замість нього уживаються такі слова, як образа, сором, пагуба, протор. Образа зовсім не означала образи честі. Так називали і вбивство, і неплатіж боргу. У всіх цих словах на першому плані стоїть поняття шкоди, заподіяної приватній особі або групі осіб. Матеріальна сторона злочину мала, таким чином, переважаюче значення. Головна увага зверталася на матеріальний збиток, заподіяний злочином, а не незагрожуючій від злої волі небезпеку.

Втім, вже в епоху "Руської Правди" можна відзначити цілий ряд уточнень в заходах покарання: у ряді статей звертається увага на ступінь прояву злої волі. Так, вбивство на бенкету, здійснене явно, вабить м'якші наслідки, ніж вбивство під час розбою. Відповідальність купця за втрату чужих грошей або товару видозмінюється залежно від того, чи трапилося така пагуба від Бога або з вини самого купця і т.д. Але оцінка мотивів злочинного діяння носила поверхневий характер. Так, всі співучасники злочину каралися однаково, хоча винність їх могла бути вельми різною. [3; 320-326].

У зв'язку з поступовим посиленням ролі держави і державної влади, що все активніше включається в процес як оцінки злочинних діянь, так і визначення покарання за них, істотно змінилися і основні погляди на покарання і злочин. Держава починає прагнути до того, щоб страх перед владою підтримувався страхом покарань. Ще в XI столітті одне канонічне літописне джерело рекомендувало "яро страчувати на возобраненіє злу". Цілі, що намічені покаранням, стали визначатися виключно державними і суспільними інтересами, на угоду яким злочинець приносився в жертву.

Цілями покарань, передбачених "Руською Правдою" були: огородження суспільства від злочинців шляхом повного їх винищування ("щоб лихих людей винищити") або знівечення, щоб попередити можливість здійснення ними нових злочинів (наприклад, винним в підробках подьячим відсікали пальці, "щоб надалі до листа були непотребні"), або, нарешті, вилученням злочинців з середовища суспільства у в'язницю або в силку; залякування злочинців і всіх громадян тяжкістю покарань за здійснювані злочинні діяння; "та і інші залякування приймуть таке не творіть, щоб на те дивлячись іншим не кортіло було так чинити"; вилучення матеріальних вигод з майна і особистих сил злочинця - конфіскація, грошові пені і експлуатація праці злочинців.

Перші дві цілі вимагали найжорсткіших покарань, які і почали активно вводитися в законодавство в період формування централізованої держави, що буде розглянуто пізніше, в інших темах. Що ж до Київської Русі, то її закони і правові звичаї в сукупності створили основу досить розвиненої системи українського права. Як всяке феодальне право, воно було правом-привілеєм, тобто закон прямо передбачав не рівноправ'я людей, що належать до різних соціальних верств. Так, холоп не мав майже ніяких прав. Вельми обмежена була правоздатність смерда, закупу, тоді як права і привілеї верхівки суспільства посилено охоронялися. [12; 259-269].

2.2 Цивільно-правові норми в "Руській правді"

Староукраїнське законодавство знало досить розвинену систему цивільно-правових норм. У законі відображаються відносини власності. Передбачений правовий захист як нерухомого, так і рухомого майна.

Згідно закону, феодал володів повною власністю на засоби виробництва і неповною власністю на працівника. При цьому залежний від феодала селянин також був наділений певними засобами виробництва.

Зобов'язання в Київській Русі виникали з норм відшкодування за заподіяну шкоду і з договорів. Наприклад, людина, що нанесла поранення іншому, окрім кримінального штрафу, повинна була сплатити збитки потерпілому, зокрема послуги лікаря.

Для обов'язкового права України-Русі характерне не тільки звернення до вилучення майна, але і накладення стягнення безпосередньо на боржника, а деколи навіть на його дружину і дітей. Так, злісного банкрота можна було продати в холопи. [3; 301-332].

"Руська Правда" знає певну систему договорів, як найповніше регламентований договір позики. Це було слідством повстання київських низів в 1113 р. проти лихварів. Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб врятувати положення, вжив заходи по впорядкуванню відсотків по боргах декілька обмеживши апетити лихварів. Закон у вигляді об'єкта позики передбачав не тільки гроші, але і хліб, і мед. Існували три види позики: звичайна, побутова позика; позика, що здійснюється між купцями із спрощеними формальностями, і позика з самозаставою - закупнічество. Передбачалися різні відсотки залежно від терміну позики. Короткострокова позика спричиняла за собою найбільш високу ставку відсотка (до 50).

В "Руській Правді" згадується про договір купівлі-продажі. Найдетальніше в ній розглядаються випадки купівлі-продажу холопів, а також краденого майна. Згадується також про договір зберігання (поклажі). Поклажа розглядалася як дружня послуга, була безвідплатною і не вимагала формальностей при укладенні договору. Що стосується особистого найму, то "Руська Правда" згадує лише про найм в тіуни (слуги) або ключники. Якщо людина поступала на таку роботу без спеціального договору, він автоматично ставав холопом. У законі згадується також про найм, проте деякі дослідження ототожнюють його із закупом. [17; 214].

Існували в Київській Русі і договори перевезення та комісії.

Порядок укладення договорів був простий. Звичайно здійснювалась усна форма із здійсненням деяких символічних дій. В деяких випадках були потрібні свідки. Є відомості про існування і письмової форми укладення договорів про нерухомість.

У спадкоємстві існували істотні відмінності залежно від приналежності людини до того або іншого ступеня ієрархічних сходів. Так, у бояр і дружинників успадковувати могли і дочки, у смердів же за відсутності синів майно вважалося виморочним і поступало на користь князя. При спадкоємстві згідно із законом, тобто без заповіту, переваги мали сини померлого. При їх наявності дочки не одержували нічого. На спадкоємців покладався лише обов'язок видати сестер заміж. Спадок ділився порівну, але молодший син мав перевагу - він одержував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх матір'ю була раба-наложниця, то вони разом з нею одержували свободу.

Сімейне право розвивалося в Київській Русі відповідно до канонічних правил. Спочатку тут діяли звичаї, пов'язані з язичницьким культом. Існувало викрадання наречених, багатоженство. Так, великий князь Володимир Святославич до хрещення мав п'ять дружин і декілька сотень наложниць. З введенням християнства встановлюються нові принципи сімейного права - моногамія, утрудненість розлучення, безправ'я позашлюбних дітей, жорстоке покарання за перелюбства, що дійшли до нас з Візантії.

По візантійському праву існував досить низький шлюбний вік: 12-13 років для нареченої і 14-15 років для жениха. Укладенню шлюбу передувало заручення. Брак здійснювали і реєстрували в церкві. Церква узяла на себе реєстрацію і інших найважливіших актів цивільного стану - народження, смерті, що давало їй чималий дохід і панування над людськими душами. [8; 254]. Староукраїнське право велику увагу приділяло кримінальним справам. Їм присвячено багато статей "Руської Правди", кримінально-правові норми містяться і в княжих статутах.

2.3 Кримінальне право та система доказів за "Руською правдою"

У кримінальному праві Київської Русі зафіксовано правову нерівність представників різних соціальних верств. Це виразно виокремлюється при розгляді окремих елементів складу злочину. Так, суб'єктом злочину може бути будь-яка людина, окрім холопа. За дії холопа відповідає його пан. В деяких випадках потерпілий міг сам розправиться з холопом-кривдником, не звертаючись до державних органів, аж до вбивства холопа, що зробив замах на вільну людину.

"Руська Правда" ще не передбачала вікового обмеження кримінальної відповідальності, не знала поняття осудності, але їй вже було відоме поняття співучасть.

"Руська Правда" розрізняла також відповідальність залежно від суб'єктивних обставин злочину. У ній немає відмінності між наміром і необережністю, але виділяються два види наміру - прямий і непрямий. Це наголошується при відповідальності за вбивство: вбивство в розбої карається вищою мірою покарання - потоком і грабежем, вбивство у бійці - тільки вірою. За суб'єктивними обставинами злочину розрізнялася і відповідальність за банкрутство: злочинним вважалося тільки умисне банкрутство.

Що стосується об'єктивної сторони складу правопорушення, то "Руська Правда" ще не знала злочинів, що здійснюються шляхом бездіяльності.

Серед майнових злочинів найбільшу увагу "Руська Правда" приділяла крадіжці (татьба). Найбільш тяжким видом татьби вважалося конокрадство, бо кінь був найважливішим засобом виробництва, а також бойовим майном. Відоме і злочинне знищення чужого майна шляхом підпалу, каране потоком і грабежем. Така висока міра покарання визначалася трьома причинами. По-перше, підпал - найбільш небезпечний спосіб знищення чужого майна. По-друге, він нерідко застосовувався як засіб помсти, особливо часто, коли селяни хотіли помститися своєму пану. Нарешті, підпал мав підвищену небезпеку, оскільки в Київській Русі від одного будинку могло згоріти ціле село або навіть місто. [6; 301-307].

Система покарань "Руської Правди" досить проста. Вищою мірою покарання, як вже мовилося, був потік і грабіж. Наступний по тяжкості мірою покарання була віра.

За основну масу злочинів призначався так званий продаж - кримінальний штраф. За злочини, віднесені до компетенції церковного суду, застосовувалися "эпитимьи". Легкої "эпитимьей" вважалося 500 уклонів в день. Эпитимья часто поєднувалася з державною карою.

Староукраїнське право ще не знало досить чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, зведення) могли застосуються тільки у кримінальних справах. В цілому і по кримінальних, і у цивільних справах застосовувався змагальний процес, при якому сторони рівноправні і самі є двигуном всіх процесуальних дій. Навіть в судовому процесі обидві сторони називалися позивачами.

Староукраїнське право знало дві специфічні процесуальні форми досудової підготовки справи - гоніння сліду і зведення.

Гоніння сліду - це відшукування злочинця по його слідах. Закон передбачав спеціальні форми і порядок проведення цієї процесуальної дії. Якщо слід привів до будинку конкретної людини, вважалося, що він є злочинець. Якщо слід привів просто в село, відповідальність несла вервь, тобто територіальна община. Якщо слід втрачався на великій дорозі, то на цьому пошук припинявся.

Якщо ні втрачена річ, ні викрадач не знайдені, потерпілому нічого не залишалося, як удатися до заклику, тобто оголошенню на торговій площі про пропажу, в надії, що хтось пізнає вкрадене або втрачене майно у іншої особи. Людина, у якої виявлялося загублене майно, могла, проте, заявити, що він придбав його правомірним способом, наприклад, купив. При цьому потрібні свідчення двох свідків або митника - складальника торгових мит.

Закон передбачав певну систему доказів. Серед них важливе місце займали свідчення свідків. Староукраїнське право розрізняло дві категорії свідків - відоків та послухів. Відоки - це свідки в сучасному сенсі слова очевидці фактів. Послухи - складніша категорія свідків: це особи, що чули про те, що трапився від кого-небудь, що мають відомості з других рук. Іноді під послухами розуміли і свідків доброї слави сторони. Вони повинні були показати, що відповідач (або позивач) - людина, заслуговуючи довіри. Не знаючи навіть нічого про спірний факт, вони просто як би давали характеристику тій або іншій стороні в процесі. Втім, вже "Руська Правда" не завжди витримує чітку відмінність між послухами і відоками. Характерно, що і в застосуванні свідчень з'являється елемент формалізму. Так, у деяких цивільних і кримінальних справах було потрібне певне число свідків (наприклад, два свідки укладення договору купівлі-продажу, два відока образи дією і тому подібне).

У Київській Русі з'являється ціла система формальних доказів - ордалії. Серед них слід назвати судовий поєдинок - "поле". Перемігший в поєдинку вигравав Справу, оскільки вважалося, що Бог допомагає тому хто правий. У "Руській Правді" і інших законах про "поле" не згадується. [11; 184-188].

Іншим видом суду Божого були випробування залізом і водою. Випробування залізом застосовувалося тоді, коли не вистачало доказів, - в серйозніших випадках, чим випробування водою. "Руська Правда", що присвячує цим ордаліям три статті, не приховує їх зміст, порядок проведення.

Особливим видом доказів була присяга - "рота", що застосовувалася у невеликих справах за відсутності додаткових доказів. "Ротою" можна було підтвердити наявність якої-небудь події або, навпаки, її відсутність.

В деяких випадках визначальне значення мали зовнішні ознаки і речові докази. Так, наявність синяків і синців на тілі було досить для доказу биття. При крадіжці істотне значення мало знаходження краденого.

У церковному суді, як вважають багато дослідників, застосовувався інквізиційний (розшуковий) метод зі всіма його атрибутами, у тому числі і тортурами. Київська Русь являлася важливою віхою в історії країни. Його правова система заклала основу для розвитку українського права на багато століть вперед. Вона вплинула і на право деяких сусідніх з Руссю народів. [2; 534-546].

3. Правове положення окремих верств населення

У Руській Правді міститься ряд норм, що визначають правове положення окремих груп населення. За її текстом достатньо важко провести грань, що розділяє правовий статус правлячого шару і решти маси населення. Ми знаходимо лише дві юридичні критерії, що особливо виділяють ці групи у складі суспільства: норми про підвищену (подвійну) кримінальну відповідальність за вбивство представника привілейованого шару (ст.1 ШП) і норми про особливий порядок спадкоємства нерухомості (землі) для представників цього шару (ст.91ШП).

Ці юридичні привілеї розповсюджувалися на суб'єктів, названих в Руській Правді таким чином: князі, бояри, княжі мужі, княжі тіуни, огніщани. У цьому переліку не всі особи можуть бути названі "феодалами", можна говорити лише про їх привілеї, пов'язані з особливим соціальним статусом, наближеністю до княжого двору і майновим положенням. Клас феодалів формувався поступово. Феодали здійснювали громадянське управління і відповідали за професійну воєнну підготовку. Вони були пов'язані системою васалитета, регулюючий права та обов'язки один перед одним і перед державою. Для забезпечення функцій управління населення сплачувало дань та штрафи призначені судом. Матеріальні потреби військової організації забезпечувалось земельною власністю. Васальні та земельні справи феодалів, їх зв'язок з великим князем регулювався соціальними договорами. В "Руській Правді" змальовані лише деякі аспекти правового становища цього прошарку. Вона встановлює подвійну віру в 80 гривень за вбивство княжеських прислуг, конюхів, огніщан. Але про самих бояр та дружинників кодекс не зазначає. [12; 229-230].

Основна маса населення поділялася на вільних і залежних людей, але існували також проміжні і перехідні категорії. Юридично і економічно незалежними групами були посадники, і смерди-общинники (вони сплачували податки і виконували повинності тільки на користь держави). Міське населення поділося на ряд соціальних груп: боярство, духівництво, купецтво, "низи" (ремісники, дрібні торговці, робочі і інші). Окрім вільних смердів існували і інші їх категорії, про які Руська Правда згадує як про залежних людей. У літературі існує декілька точок зору на правове положення цієї групи населення, проте, слід пам'ятати, що вона не була однорідною: разом з вільними були і залежні ("кріпосні") смерди, що знаходилися в кабалі і служінні у феодалів. Вільний смерд-общинник володів певним майном, яке він міг заповідати дітям (землю - тільки синам). За відсутності спадкоємців його майно переходило общині. Закон захищав особу і майно смерда. За скоєні провини і злочини, а також за зобов'язаннями і договорами він ніс особисту і майнову відповідальність. У судовому процесі смерд виступав повноправним учасником.

Складнішою юридичною фігурою є закуп. Коротка редакція Руської Правди не згадує закупа, зате в Широкій редакції поміщений спеціальний Статут про закупів. Закуп - людина, що працює в господарстві феодала за "купу" - позика, в яку могли включатися різні цінності: земля, худоба, зерно, гроші і інше. Цей борг слід було відпрацювати, причому встановлених нормативів і еквівалентів не існувало. Об'єм роботи визначався кредитом. Тому з наростанням відсотків на позику, кабальна залежність посилювалася і могла продовжаться тривалий час.

Перше юридичне врегулювання боргових відносин закупів з кредиторами було вироблено в Статуті Володимира Мономаха після повстання закупів в 1113 р. Були встановлені розміри відсотків на борг. Закон охороняв особу і майно закупа, забороняючи пану безпідставно карати його і віднімати майно. Якщо сам закуп здійснював правопорушення, відповідальність була двояка: пан сплачував за нього штраф потерпілому, але сам закуп міг бути "виданий головою", тобто перетворений на повного холопа. Його правовий статус різко змінювався. За спробу піти від пана, не розрахувавшись, закуп також звертався в холопа. Як свідок в судовому процесі закуп міг виступати тільки в особливих випадках: у малозначних справах ("у малих позовах"), або у разі відсутності інших свідків ("по потребі"). Закуп був тією юридичною фігурою, в якій найбільше відобразився процес "феодалізування", закабалення, закріпачення колишніх вільних общинників. [8; 223-224].

Холоп - найбільш безправний суб'єкт права. Його майнове положення особливе: все, чим він володів, було власністю пана. Всі наслідки, витікаючи з договорів і зобов'язань, які укладав холоп (з відома господаря), також лягали на пана. Особа холопа як суб'єкта права фактично не захищалася законом. За його вбивство стягувався штраф як за знищення майна або пану передавався як компенсація інший холоп. Самого холопа, що скоїв злочин, слід було видавати потерпілому (у ранній період його можна було просто убити на місці злочину). Штрафну відповідальність за холопа завжди ніс пан. У судовому процесі холоп не міг виступати як сторона (позивача, відповідача, свідка). Посилаючись на його свідчення в суді, вільна людина повинна була обмовитися, що посилається на "слова холопа".

Закон регламентував різні джерела холопства. Руська Правда передбачала наступні випадки: самопродаж в рабство (однієї людини або усієї сім'ї), народження від раба, одруження на рабі "ключництво" - надходження в служіння до пана, але без обмовки про збереження статусу вільної людини. Джерелами холопства були також скоєння злочину (таке покарання, як "потік і грабіж", передбачало видачу злочинця "головою", перетворення на холопа), втеча закупа від пана, злісне банкрутство (купець програє чуже майно). Найбільш поширеним джерелом холопства, не згаданим, проте, в Руській Правді, був полон. [8; 223-224].

Міське населення складалося з ремісників, мілких торговців, і т.д. В науці питання про його правове положення майже не вирішено, бо не вистачає джерел. Вільні мешканці міст користувались правовим захистом, на них розповсюджувались усі статті про захист честі та життя.

3.1 Становище жінки за "Руською правдою"

"Руська Правда" віддзеркалює дуже важливу сторінку ідеології людності України - Русі та її побуту, це - становище жінки.

З середини Х століття історія дає приклади високого положення жінки в суспільстві України: жінки висилали своїх послів підписувати договори з греками, володіли маєтностями, містами. Мати-вдова мала широку свободу розпоряджатися своїм майном, а батько був змушений поділити своє майно поміж синами, у бояр - ще й дочкам. Тому, що майно матері було її власне, не родове, як батька, вона могла віддати його кому хотіла з своїх дітей. Як опікунка, мати не несла жодної відповідальності за втрати; навіть у випадку, коли діти не хотіли коритися матері - право брало її в оборону:"дітям волі не давати". Від неї залежало, коли розділяти синів. Після розділу вона діставала свою спадкову частину. Тільки в тому разі, якщо вдова хотіла знову одружитися, дітям давали опікуна, який повинен був по закінченні реченця опіки, повернути все майно й поповнити втрати, якщо вони були. До цього можна додати, що вбивство жінки каралося однаково, як убивство чоловіка. Соціальне становище жінки при винесенні вироку не має ніякісінького значення: "А за ремісника і за ремісницю, то 12 гривен, і за годувальницю, хоч би була й із холопів чи рабів". В феодальному прошарку раніше усіх відбулася відміна обмежень на жіноче наслідування. В церковних статутах за знущання над боярськими мономи та дочками встановлювались високі штрафи - від 1 до 5 гривен золота, за інших - до 5 гривен срібла.

Взагалі, становище жінки-дружини, матері по руському праву було куди вище, ніж по римському та старогерманському праву, перед лицем яких жінка, дочка, мати - завжди потребували опікуна й визнавалися все життя "неправосильними". Навпаки, в Україні жінка за життя чоловіка зберігала своє окреме майно, яке й після його смерті не ходило до спільної спадщини, а вона сама ставала повноправною головою родини. [8;253-255].

Висновки

Безперечно, Руська Правда є унікальним пам'ятником староукраїнського права. Будучи першим писаним зведенням законів, вона, проте, достатньо повно охоплює вельми широку сферу тодішніх відносин. Вона є зведенням розвиненого феодального права, в якому знайшли віддзеркалення норми кримінального і цивільного права, соціальний лад України - Русі і свідчить про стан її правосвідомості. Руська Правда є офіційним актом. У самому її тексті містяться вказівки на князів, що приймали або змінювали закон (Ярослав Мудрий, Ярославичі, Володимир Мономах).

Руська Правда - пам'ятник феодального права. Вона всесторонньо захищає інтереси пануючого класу і відверто проголошує безправ'я скованих трудівників - холопів, челяді.

За характеристикою Б. Грекова "Руська Правда" "є перлиною в історії руської культури".

Руська Правда настільки добре задовольняла потреби княжих судів, що її включали в юридичні збірки аж до XV століття. Списки ШП активно розповсюджувалися ще в XV-XVI століттях.

Вона відбилася на Віслицькому статуті, чинному в Галичині, на Литовському статуті - діючому праві Правобережної України.

Список використаних джерел

1. Бажан М.П. Юридична енциклопедія. - К.,2003.

2. Греков Б.Д. "Русская Правда" и ее славянское окружение. - М., 1953.

3. Грушевський М.С. Історія України-Русі. - Т.ІІІ. - К.,1993.

4. Грушевський М.С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца 14 века.- К., 1991.

5. Зимин А.А. Холопы на Руси (с древнейших времен до конца ХV века).- М.,1973.

6. Історія Української РСР. - Т.І.- Кн. І.-К., 1977.

7. Павленко Н.И., Кобрин В.Б., Федоров В.А. История СССР с древнейших времен до 1861 года.- М.,1989.

8. Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т.І. - К.,1993.

9. Рыбаков Б.А. История СССР: С древнейших времен до конца ХVIII века. - М.,1975.

10. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи.- К., 1963.

11. Свердлов М.Б. От закона Русского к Русской Правде.-М.,1988.

12. Тихомиров М.Н. Исследования о Русской Правде. - М.,1941.

13. Толочко П. Ярослав Мудрий. - К., 2002.

14. Юшков С.В. Русская правда: Происхождение, источники, ее значение.- М.,1950. руський правда кодифікація право доказ

15. Юшков С.В. Памятники русского права.- М.,1950.

16. Янин В.Л. Законодательство Древней Руси.- М.,1984.

17. Яременко В. Золоте слово.- К.,2002.

Размещено на Allbest.ru