Історія Української державності: Київська Русь; Галицько-Волинська держава

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія Української державності: Київська Русь; Галицько-Волинська держава

Зміст

Вступ

1. Київська Русь та Галицько-Волинське князівство: витоки української державності

2. Доба козацько-гетьманської держави

3. Державне відродження України (Українська держава 1917-1920 рр.)

Вступ

Бездержавне існування України тривало з короткими перервами понад шістсот років. Теперішнє відновлення Української держави увінчає несхитне прагнення української нації жити незалежним життям і поза всяким сумнівом є наслідком боротьби всіх поколінь українців, які зуміли пронести крізь гущу сторіч самостійну ідею. Розглядаючи історію української нації, ми можемо виділити чотири держаних утворення, які повною мірою репрезентують волю українців. Першою українською державою була Київська Русь. Вона виникла в середині ІХ століття і проіснувала до початку ХІІІ століття, поки поступово не ослабла і врешті не розпалася під ударами монгольських завойовників.

Українці перенесли центр держави на захід, створивши Галицько-Волинську державу. За часів свого найвищого піднесення вона простягалася аж до Києва і проіснувала до 1340 року. Безпосередньо причиною її загибелі були постійні напади західних сусідів - поляків та угорців.

Через триста років українці зробили спробу відновити державність. Гетьман Богдан Хмельницький підняв всеукраїнське повстання проти поляків, внаслідок якого виникла Козацька держава. В постійному змаганні з ворогами вона проіснувала одинадцять років (з 1648 по 1659 рік). Передчасна смерть Хмельницького та інші негативні чинники перешкодили утвердитися Козацькій державі й вона поступово потрапила в повну залежність до Росії.

Минуло понад двісті п'ятдесят років перш ніж українці знову реалізували своє бажання жити самостійно. В 1918 році було створено Українську Народну Республіку (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) і Західноукраїнську Народну Республіку, які згодом об'єдналися.

Т.ч. в історії України можна виділити чотири стійкі державні утворення: Київська Русь, Галицько-Волинська держава, Козацька держава і Українська Народна Республіка. Ці держави і будуть предметом нашого вивчення.

1. Київська Русь та Галицько-Волинське князівство: витоки української державності

Соціально-економічний розвиток східних слов'ян у середині ІХ ст. внаслідок зростання продуктивності хліборобства і скотарства, а також ремесел і торгівлі привів в умовах активної інтервенції варягів-норманів зі Скандинавії до кардинальних змін на сході Європи, де постала нова політична формація - Русь, Київська держава. Провідну роль у ній відігравали князі, звідки і назва цього періоду - "княжа доба". Тривала вона майже п'ять століть. Українська історіографія розглядає цю добу як складову частину історії України.

Визначеним правителем Київської Русі був князь Олег Віщий (близько 879-910/912 рр.), який 882 р. прибув з Новгорода і заволодів Києвом, перетворивши його в центр руської держави - "матір городів руських". Він приєднав до Києва сусідні слов'янські племена сіверян, деревлян, уличів та тиверців, а також північні слов'янські племена, створивши могутню Київську державу навколо великого водного шляху "з варяг в греки". Зміцнивши свою владу, князь Олег у 907 р. пішов походом на неприхильну до експансії Києва Візантію, щоб змусити її до торгівлі з Руссю.

Наступником Олега був Ігор (912-945), який започаткував на київському престолі династію Рюриковичів. Він старався закріпити здобутки свого попередника. Ігор двічі ходив походом до Каспійського моря і Закавказзя (913 і 943-944 рр.), справив велике враження на Сході, але ці походи не принесли користі Києву. На внутрішньому відтинку Ігор пробував зміцнити центральну роль Києва, приборкував непокірні племена. Найзавзятіше захищали свій племінний лад і окремість деревляни. Під час збирання данини("полюддя") вони вбили князя Ігоря.

По смерті Ігоря від імені свого малолітнього сина Святослава Руссю правила вдова княгиня Ольга (945-964). Факт допущення жінки до влади у могутній державі свідчить про високу культуру Русі. Ольга нав'язувала контакт із Заходом: 959 р. вислала посольство до німецького цісаря Оттона І Великого, а 962 р. прибуло посольство Оттона на чолі з єпископом Адальбертом.

Вся влада у Київській Русі перебувала в руках князя, який спирався на дружину. За Олега дружинників рекрутували тільки серед варягів, але з часом до дружини прибували і місцеві люди. З часом дружинники асимілювалися з місцевими "лучними людьми", і новостворена влада щораз більше запозичує досвід державного племінного ладу, що існував до норманського приходу.

Володимир І Великий (980-1015), об'єднавши землі, здобуті своїми попередниками, старався поширити свою владу також на деякі сусідні території. Примножуючи поступово свої здобутки, Володимир створив найбільшу в Європі державу, яка простягалася від Балтики до Чорного і Азовського морів, від Волги до Карпат. Для управління цими великими просторами Володимир призначив своїми намісниками синів: Ізяслава - у Полоцьку, Святополка - у Турові, Ярослава - у Новгороді, Судислава - у Пскові, Станіслава - у Смоленську, Святослава - у Деревлянській землі, Мстислава - в Тмуторокані, Бориса - у Ростові, Гліба - в Муромі. Реорганізована Київська держава вимагала об'єднуючої сили, тому великий князь вирішив запровадити єдину державну релігію. Спочатку Володимир пробував встановити культ поганських богів, але незабаром виявилося, що поганство не може відповідати тогочасному завданню великої держави, тим більше, що воно стояло на перешкоді контактам з іншими народами: в той час більшість країн Центральної та Південної Європи вже прийняли християнство (Болгарія - 864 р., Великоморавська держава - 863 р., Чехія - 928-935 рр., Польща - 966 р.). Хрещення Русі - найважливіше досягнення Володимира - набуло великого політичного значення. Християнство стало єдиною державною релігією. За літописом, у 988 р. з наказу князя духовенство хрестило киян на березі Почайни, притоки Дніпра, а згодом - і населення інших міст Русі. Загалом на території України хрещення не зустрічало опору.

Хрещення мало великий вплив на життя Київської Русі. Воно сприяло об'єднанню держави і піднесенню авторитету князя. Церква говорила про божественне походження княжої влади, князь став патроном Церкви. Володимир побудував у Києві храм Різдва Богородиці, на утримання якого виділив десяту частину своїх прибутків (звідси назва Десятинна церква). При церкві було засновано школу для синів бояр і вищих дружинників. Нова віра сприяла культурному розвиткові країни. Християнство мало вплив на звичаї населення. Воно припинило полігамію, піднесло значення жінки в родині, поліпшило ставлення до бідних, особливо до рабів. Хрещення мало значний вплив на міжнародне становище Київської держави. Вона увійшла як рівна в коло європейських країн. Київ підтримував дружні зв'язки з візантійським цісарським домом, з німецьким цісарем Оттоном ІІ, і, завдяки одруженню дочок Володимира, з польським королем Болеславом Хоробрим та зі шведським і угорським королями. Володимир почав карбувати монети, на яких вміщено було тризуб, що набуває значення державного герба.

На схилі життя Володимира його сини - Святополк Турівський і Ярослав Новгородський - повстали проти влади батька. Після смерті Володимира у 1015 р. почалася боротьба між князями.

Ярослав І Мудрий (1019-1054), сівши на престол, продовжував політику свого батька. Насамперед він прагнув об'єднати всі землі, що було неважко зробити, бо залишилися тільки два брати: Судислав у Пскові та Мстислав у Тмуторокані.

Велику увагу приділив Ярослав внутрішній організації своєї держави. Він розбудував Київ, оточив його муром, побудував низку церков, палаців. За Ярослава розбудовано й Чернігів, Переяслав, Володимир. Ярослав дбав про піднесення освіти, засновував школи. При соборі святої Софії організовано бібліотеку, де гуртувалися письменники. За Ярослава засновано славнозвісний Києво-Печеський монастир, важливий осередок чернечого життя і літописання.

Ярослав надав Русі нову правну основу, наказав зібрати закони у збірнику "Руська Правда", що кодифікував соціальні й економічні відносини в умовах зростання приватної власності, устійнював права власника та обов'язки підданих.

Чи не найважливішою зміною у Київській державі за Ярослава було перетворення її в слов'янську державу.

За Ярослава Київська держава активно виходить на міжнародні контакти. Він нав'язував родинні зв'язки з правлячими домами чи не всієї тодішньої Європи. Його сини були одружені: Ізослав - з польською княжною, Всеволод - з візантійською цісарівною, Святослав - з онукою цісаря Генріха ІІ; дочки - з королями: Анна - з французьким Генріхом І, Анастасія - з угорським Андрієм, Єлисавета - з норвезьким Гаральдом. При дворі Ярослава перебували монархи-вигнанці - англійський Едмунд Залізний Бик, норвезький Олаф Святий. Ярослав був у союзі з германськими цісарями Генріхом ІІ, Конрадом ІІ і Генріхом ІІІ, співвирішував долю Польщі, поставивши на престол Казимира Відновителя, свого швагра.

На схилі віку Ярослав поділив Київську державу між п'ятьма синами: Ізяслав одержав Київ, Деревлянську землю з Туровом та Новгород із Псковом; Святослав - Чернігів, Муром і Тмуторокань; Ігор - Володимир-Волинський; Всеволод - Переяслав, Суздаль і Ростов; Вячеслав - Смоленськ. У справі спадкоємства Ярослав устійнив принцип сеньйорату, влади найстаршого в роді, за яким молодші сини не мали права на землю батька. Усі сини повинні були поважати старшого брата - великого князя київського і разом з ним правити усією Київською державою. У разі смерті київського князя його місце посідав найстарший віком брат, і всі князі пересувалися на вище князівство; сини князя, які не досягли князівства, називалися "ізгоями", їх позбавлялося прав на землю. Система сеньйорату не витримала випробування життям і була однією з причин уособиць, ослаблення і, згодом, розпаду Київської держави.

З огляду на небезпеку з боку половців, а також для полагодження суперечок між князями, з ініціативи Володимира Мономаха скликано 1097 р. з'їзд усіх князів у Любечі під Києвом. На з'їзді змінено принцип спадкоємства, вирішено, що сини мають право на землю батьків, іншими словами, скасовано принцип сеньйорату Ярослава Мудрого. Любецький з'їзд дав згоду на поділ Київської держави на окремі князівства, хоча було ухвалено, що всі князі повинні слухати великого князя київського. Там же князі поділили між собою землі.

Володимир ІІ Мономах (1113-1125) - найенергійніший і найпопулярніший князь. Він був останній з київських князів, який намагався утримати єдність і могутність Русі. Подібно до попередників Володимир Мономах основну увагу приділяв боротьбі з половцями, яких відкинув на Волгу і під Кавказ. Українські степи стали вільні, і туди поширилася нова колонізація. Володимир ІІ володів більшою частиною Київської держави. Він мав велику пошану серед усіх князів і домагався від них послуху.

Володимир Мономах підтримував зв'язки із Західною Європою, був одружений з дочкою англійського короля Гідою. Багато англійців служило у княжому війську, а шотландські ченці приїжджали просити фінансової допомоги, на яку збудували церкву святого Якова в Регенсбурзі.

Володимир Мономах додав нові закони до "Руської Правди", стараючись стати в обороні бідних і покривджених, дуже уважно ставився до потреб селянства. Він же був автором широко відомого "Поучення дітям" (близько 1117 р.), в якому виклав поради, як правити державою.

З Х по ХІІІ ст. організація Київської держави, її влада і соціальна структура зазнали значних змін. Спочатку Київська держава (Русь) складалася з різних територіальних одиниць, племена в яких не відігравали значної ролі. За Володимира і Ярослава проходить централізація - зникають земельні особливості, владу і адміністрацію призначувало у Києві. На третьому етапі з ослабленням влади великого князя київського зростають центробіжні тенденції, утворюється сильніша місцева влада, внаслідок чого поодинокі землі-князівства у більшій чи меншій мірі унезалежнюються від Києва.

Якщо йдеться про владу в державі, то спершу вона повністю була зосереджена в руках великого князя - як командувача війська, політичного правителя і судді. Таку владу мала родина Рюриковичів. Князі спиралися на військову силу - дружини. Ідеологічно княжу владу підтримувала Церква. Князь правив (виконавча влада) і судив (судова влада) за допомогою призначених ним намісників, серед яких здебільшого були сини князя, посадників, воєвод. Крім центральної князівської влади, існувала місцева адміністрація, що складалася з "тисяцьких", "соцьких" і "десяцьких". Згодом княже і місцеве правління змінилися.

Дружинники князя мали подвійну функцію: як військо та як його найближчі порадники і співробітники. Дружинники перебували при князеві, жили при його дворі. Спочатку дружина була варязькою, згодом вона перетворилася на слов'янську, зв'язану з місцевим життям і населенням. Вищих дружинників рекрутували з "луччих" місцевих людей або з людей, що відзначилися під час війни; їх почали називати боярами.

Князь радився з боярською радою, що складалася із старших дружинників, а також вищих представників місцевого населення і духовенства. Функції і компетенції цієї ради залежали від волі князя, однак вона не розвинулася в сталу державну установу.

За часів племінної організації важливим органом влади було віче, на якому вирішували найважливіші справи. За перших князів Рюриковичів віча занепали. Відродилися вони, коли ослабла князівська влада. Звичайно віче скликав князь або митрополит, інколи воно збиралося саме. Київське віче набуло значення у ХІІ ст. під час боротьби князів за Київ. Віче, хоч і відіграло певну роль в Україні, не стало постійним органом влади, як це було в Новгороді.

За княжої доби існувала своєрідна соціальна структура суспільства. Вища верства - боярська, "луччі люди" не перетворилися у замкнену касту. Бояри походили з князівських дружинників, що осіли на землі, або з місцевих землевласників. Обидві ці групи одержували від князя землю і тим самим були залежні від нього. До боярства могли переходити сини священиків і навіть смерди. Бояри мали певні привілеї, закон охороняв їхнє життя і честь.

Населення міст складалося із заможніших і бідніших людей, що займалися торгівлею і ремеслом, а також з міської бідноти. Заможніші торгівці майже не відрізнялися від бояр, земельної аристократії.

Серед вільних людей, що належали до нижчої верстви, були "смерди" - найчисельніша верства сільського населення.

З ХІІ ст. Київська держава розпалася на кілька окремих самостійних князівств: Київщину,. Чернігівщину, Переяславщину, Тмутороканську землю, Турово-Пинську землю, Волинь, Галичину. Починаючи з кінця ХІІ ст., понад з назвою "Русь", для визначення південних пограничних земель Київської держави вживається назва "Україна". Вперше її вжито в Київському літописі 1187 р. для визначення Переяславщини, а двома роками пізніше - для означення пониззя над Дністром. Згодом ця назва набрала значення етноніма для окреслення всіх земель, заселених українським народом.

З оформленням на півночі політичної формації Володимиро-Суздальського князівства, крім попередньої етнічної та культурної, політична диференціація двох народів - українського і російського. Ці дві формації йтимуть різними шляхами, між ними, крім сусідських конфронтацій, доходитиме до гострої боротьби.

У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич (близько 1160-1205 рр.), син Мстислава Ізяславича, об'єднав Галичину з Волинню й одночасно оволодів Києвом, створивши могутню державу з центром у Володимирі, яка охоплювала більшість українських земель і простягалася від Карпат до Дніпра. Літопис називає Романа "самодержцем всієї Русі". У внутрішній політиці він спирався на середні верстви населення, поборюючи боярську анархію. У зовнішній політиці Роман відновив добрі взаємини з Угорщиною, Візантією і Німеччиною.

У боротьбі проти татар відзначився князь Данило Романович (1238-1264), який, повертаючи собі землі свого батька Романа, став визначним правителем Галицько-Волинської держави. Спершу він розгромив німецьких рицарів під Дорогичином (1238), вів боротьбу проти Польщі й Угорщини та частини галицьких бояр, яких Данило розбив під Ярославом 1245 р. Однак, щоб врятувати владу, був змушений поїхати в Сарай і визнати залежність від Золотої Орди. Насправді Данило готувався до боротьби з татаро-монголами, будував укріплення на Поділлі, Волині і Київщині, карав "татарських людей" - тих, що співпрацювали з татаро-монголами.

Данило готував антитатарську коаліцію, до якої пробував втягнути папу римського Інокентія ІV, угорського короля, польських і литовських князів. Для цього Данило погодився на унію і 1253 р. у Дорогичині прийняв від посланців папи королівську корону. Але ідея "хрестового походу" не знайшла підтримки і не мала реальних наслідків.

У внутрішній політиці Данило вів боротьбу проти бояр-бунтівників, спираючись на міщан і частину тих бояр, що хотіли скріпити єдність і могутність Галицько-Волинської держави. Він сприяв економічному і культурному піднесенню країни, будував нові міста: Львів, названий ім'ям його сина Льва, Холм та інші. Данило переніс столицю держави з Галича до Холма.

Тонкий дипломат і полководець, здібний державний муж, Данило належить до визначних правителів України. На короткий час Данило відновив традицію київських князів. Під час усього періоду правління (1238-1264) він керував державою спільно зі своїм братом Васильком, князем Волині. Княжа доба, яка тривала майже п'ять століть, з київським (860-1240) і галицько-волинським (до 1349 р.) етапами, - важливий період в історії України. Згідно з українською історіографією княжа доба належить українському народові. Цю тезу сформулював і теоретично обгрунтував Михайло Грушевський у своїй "Звичайній схемі "руської" історії й справі раціонального укладу історії Східного Слов'янства".

2. Доба козацько-гетьманської держави

З ухвалою Люблінської унії 1569 р. закінчується литовсько-руська доба в історії України. Більш як двохсотлітній період литовського панування на центральних українських землях був перехідним між княжою добою і козацькою. Устрій Литовської держави нагадував устрій Київської Русі. Влада перебувала в руках великого князя з роду Гедимінів, який керував державою за допомогою центрального уряду.

З ХV ст. в українських степах чимраз частіше з'являються "здобичники", які згодом поповнювалися втікачами від польського панування з цього національно-релігійним переслідуванням і соціальною експлуатацією. На новій території їм довелось захищатися від нападів татар, і вони формуються в окремі озброєні групи, які не тільки відбивали наскоки татар, але й нападали на татарські загони чи їхні посілості. Цих відважних людей почали називати козаками. "Козак" - тюркське слово, що означало степового добичника, а також людину, яка бореться за свободу. Вперше цієї назви було вжито щодо українців у листі від 19 грудня 1492 р.

Запорізькі козаки жили на нижній течії Дніпра, за порогами, звідки і походить їхня назва. Їхнім провідником став Дмитро Вишневецький. У 1552-1554 рр. він об'єднав поодинокі групи козаків, створивши на острові Мала Хортиця козацький центр, військову формацію - Запорізьку Січ.

Запорізька Січ була військовою організацією: козаки жили в куренях, їх очолював отаман або гетьман, який керував Січчю за допомогою козацької старшини. Важливі справи вирішували на козацькій раді - своєрідному народовладному козацькому парламенті, який демократично вибирав гетьмана і старшину.

Завдяки своїм успішним походам на Крим і турецькі посілості козаки стали відомими в Європі.

Перші козацькі повстання, які відбувалися напередодні релігійної боротьби у зв'язку з Берестейською унією, посилили загальне невдоволення українського населення, і тоді козацтво почало виступати у ролі оборонця православної віри.

З 1638 р., після усунення козацького чинника, настав період безмежного визиску безборонного селянства та польського панування - період, який польськими істориками названо "золотим спокоєм". Він тривав десять років, аж поки відновилася дія українського козацтва, цього разу в більших масштабах.

Часи Хмельниччини - ці майже десять років перманентної козацько-польської війни - чи не найдраматичніший період української історії. За своїм розмахом та значенням для дальшої долі України він був одним із найважливіших етапів боротьби народу за незалежність.

Особливе значення для успіху українських сил мали військові та організаторські здібності, політична майстерність їхнього вождя Богдана Хмельницького (1648-1657).

Богдан Хмельницький вийшов на історичну арену як маловідомий, проте високоосвічений та загартований в боях з турками й татарами сотник реєстрових козаків.

Козаки контролювали Київщину, Брацлавщину та Чернігівщину - територію з півторамільйонним населенням. Майже половина земель, що до того належали польській короні, стали власністю Запорізького Війська. 33 відсотки земель належали козакам та українській шляхті, 17 відсотків - Церкві. Територія була поділена на 16 округів, відповідно до кількості розміщених на ній козацьких полків. Козацька старшина, що була спочатку виборною, перетворила згодом свої посади на спадкові. На чолі військово-політичної козацької формації стояв гетьман, що спирався на генеральну старшину, своєрідну раду міністрів. Нова політична формація називалася Запорізьким Військом. Росіяни називали її Малоросією, поляки продовжували називати Україною.

Прагнучи заснувати власну династію, Богдан Хмельницький заповів, щоб його спадкоємцем став шістнадцятирічний син Юрій. Однак дуже швидко виявилося, що юнак не здатний керувати державою, і на Корсунській раді 25 жовтня 1657 р. гетьманом було обрано генерального писаря Івана Виговського. Виговський намагався відстояти незалежність України, але його пропольська орієнтація та дещо елітарна внутрішня політика викликали бунт козацьких мас. Гетьманщина виявилася ослабленою як військово, так і політично. Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман розпочав переговори з польським королем про повернення України до складу Речі Посполитої. У вересні 1658 р. у Гадячі між Гетьманщиною і Польщею було підписано договір, згідно з яким Україна як Велике Князівство Руське входила до складу Речі Посполитої і творила, поряд з Польщею і Литвою, окреме державне тіло.

Старшина, сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе припинити внутрішні конфлікти, обрала гетьманом Юрія Хмельницького (1659-1663). Москва, що направила в Україну нове військо, примусила молодого гетьмана переглянути статті Переяславської угоди. Нові домовленості були значним кроком у намаганнях росіян посилити свої позиції на українських землях: збільшувалася кількість урядовців та російських гарнізонів, гетьманові заборонялося вступати у зовнішньополітичні контакти без дозволу царя, обране козацьке керівництво затверджувалося Москвою.

У цей час, що дістав назву "Руїна", Україну було поділено вздовж Дніпра на дві сфери впливу: польську - на Правобережній Україні та московську - на Лівобережній, включно з Києвом. Турецька присутність відчувалася на півдні. Всі козацькі гетьмани у цей період залежали від підтримки тих чи інших зовнішніх сил. Гетьманська влада послаблювалася безперервними внутрішніми сутичками, соціальним напруженням між козацькими низами і старшиною, що прагнула монополізувати політичну владу та нав'язати їм трудові повинності. Але й серед козацької старшини, якою успішно маніпулювали могутні сусіди України, точилася внутрішня прихована боротьба, інтриги, мотивовані вузькими особистими цілями. Особливими майстрами соціально-політичної інтриги виявились надалі московські царі та їхні емісари. Щоб ліквідувати суверенність України, вони підбурювали народні маси проти козацької старшини, одночасно щедро роздаючи їх маєтності та привілеї в обмін за зраду інтересів української державності.

У цей період гетьманом Лівобережної України був Іван Брюховецький (1663-1668), Правобережної - Павло Тетеря (1663-1665). Обидва зажили недоброї слави чужинецьких поплічників.

Брюховецький підписав у 1665 р. Московські угоди, які значно посилили російський контроль на Україні у політичній, військовій та податковій галузях. 13 січня 1667 р. Москва потай, без порозуміння з українцями підписала з Польщею Андрусівський мир, який закріплював розділ Лівобережної та Правобережної України між цими державами, а Київ передано Польщі. Ця угода, яка назавжди перекреслила переяславські домовленості Хмельницького, глибоко обурила українське громадянство.

Петро Дорошенко (1666-1676), черкаський полковник та гетьман Правобережної України, намагався вберегти Україну від хаосу та відновити її незалежність. Після підписання поляками Андрусівського миру Дорошенко виступив проти них і вирішив об'єднати всю Україну під верховною гетьманською владою. Щоб забезпечити підтримку козацьких мас, він погодився регулярно скликати Військову Раду, а щоб зменшити залежність від всесильних полковників, підпорядкував безпосередньо собі наймані сердюцькі полки. Восени 1667 р. під тиском об'єднаних козацько-турецьких військ король Ян Казимир визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Дорошенко вторгся також на Лівобережжя і після вбивства Брюховецького у 1668 р. був проголошений гетьманом всієї України.

Щораз більший вплив Росії на Україні позначився поступовим підпорядкуванням Москві Української православної церкви. У 1685-1686 рр. Київську православну митрополію підпорядковано Московській патріархії. Українська православна церква втратила свою самостійність і протягом віків зазнавала русифікації.

Після відвоювання Польщею в Туреччини Правобережної України та утвердження запорожцями своєї автономії під владою гетьмана залишилася лише третина колишньої держави Богдана Хмельницького. Гетьманщина кінця ХVІІ ст. мала десять полків. Тоді як її автономна козацька військово-політична структура майже не зазнала істотних змін.

Наприкінці ХVІІ ст. старшина фактично усунула козацькі маси від прийняття важливих рішень. До послаблення ролі козаків призвели також економічні труднощі. Козаки брали участь у безперервних війнах кінця ХVІІ - початку XVІІІ ст., але як вільні військові формування, а не як українське військо. Це послаблювало війська Гетьманщини, які на 1700 р. налічували лише 20 тисяч козаків. Крім того, озброєння, тактика та військове вміння козаків були застарілими. Ослаблена внутрішніми конфліктами, розчарована ставленням до українців Польщі та Туреччини, більшість козацького проводу вже не заперечувала проти союзу з Москвою, проте намагалася ще зберегти залишки прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р.

У вирішальну фазу московсько-українські стосунки вступили під час гетьманства Івана Мазепи (1687-1708/09) - одного з найвидатніших політичних провідників козацької України. Це був володар з широкою освітою, який тривалий час проживав у різних країнах Західної Європи, знав кілька мов. Уславився Мазепа як знавець літератури, мистецтва та військової справи. Своїм політичним та дипломатичним хистом і культурою він підніс авторитет гетьманської влади. У соціальній політиці Мазепа робив ставку на старшинську еліту, роздавши їй понад 1000 земельних володінь; разом з тим він обмежив визискування нижчих верств населення. Царські щедроти зробили з Мазепи одного з найбільших багатіїв Європи. Велику частину своїх багатств він віддав на розбудову церков, культурних та освітніх інституцій. Взяв під опіку Київську Академію, прикрасив Київ новими величними храмами. Його простаршинська політика викликала незадоволення простолюддя та запорожців.

Однією з головних засад першого етапу політики гетьмана Мазепи було підтримування добрих відносин з Москвою. Він активно допомагав Петрові І в Азовській війні проти турків та татар у 1695-1696 рр., був радником царя у польських питаннях. Завдяки таким контактам Москва підтримала зайняття Правобережної України в 1704 р. - під час антипольських виступів козаків під проводом полковника Семена Палія. Україна знову була об'єднана під владою одного гетьмана.

У жовтні 1708 р., після того, як цар повідомив Мазепу, що не зможе підтримати його, якщо шведи і поляки вторгнуться в Україну, гетьман вирішив приєднатися до шведської армії Карла ХІІ, що наступала на Україну. В переговорах з Карлом ХІІ Мазепа поставив питання про створення Української держави. Щоб відомстити Мазепі за перехід на бік Карла ХІІ, Петро І наказав зруйнувати гетьманську столицю Батурин. Зробив це з винятковою жорстокістю (були замордовані усі жителі) у листопаді 1708 р. російський князь Олександр Меншиков.

6 липня 1709 р. Карла ХІІ і Мазепу розбито у Полтавській битві, вони змушені були втікати до Молдавії під владу Туреччини.

Петро І, здобувши перемогу, піддав Україну жорстоким репресіям. Багато повстанців заслано в Сибір. За царським наказом зруйновано Січ, як вогнище незалежного українського національного духу.

Після поразки гетьмана Мазепи з новою силою почав здійснюватися план дальшого підпорядкування Гетьманщини московському цареві.

У 1708 р. за згодою царя гетьманом було обрано Івана Скоропадського. За його гетьманства (1708-1722) контроль Москви над Україною значно посилився. Всупереч встановленому порядку не було устійнено нового договору, і цар визнавав права українців тільки у загальному (Решетилівські статті 17 липня 1709 р.). Натомість Петро І призначив в Україні свого представника при гетьманові з правом контролю за діями гетьманського уряду. Для допомоги представникові царя вислано на Україну два військові полки. Гетьманський осідок був перенесений із Батуріна до Глухова, ближче до російського кордону. Петро І почав з власної руки призначати полковників без затвердження їх гетьманом. Були також накладені обмеження на видання книг. У 1721 р. указом Петра І Києво-Печерській і Чернігівській друкарням заборонено друкувати всі інші книжки, крім церковних, та й ті треба було пристосовувати до російських норм. З 1719 р. українцям було заборонено безпосередньо експортувати пшеницю та інші товари на Захід. Все повинно було відправлятися через Ригу та Архангельськ під російським контролем. Ціни на експортовану українську продукцію встановлював російський уряд. Російські купці отримали великі пільги у торгівлі з Гетьманщиною. В рамках репресивних заходів проти українського сепаратизму десятки тисяч козаків були відправлені на північ - на спорудження Ладозького каналу та будівництво нової столиці Санкт-Петербургу. Багато з них знайшло там смерть.

Останнім ударом по автономії Гетьманщини було заснування Петром І 29 квітня 1722 р. Малоросійської Колегії. Створена начебто для нагляду за фінансовими справами та розгляду скарг на порушення старшиною законів, Колегія підривала позиції гетьмана. Скоропадський рішуче протестував, але даремно.

Катерина ІІ продовжила започатковану Петром І політику централізації та русифікації України та інших частин імперії.

У 1764 р. відновлено Малоросійську Колегію, яка складалася на той час з чотирьох росіян та чотирьох українців. Завданням нового голови Колегії графа Петра Румянцева була поступова але неухильна ліквідація української автономії. Він нейтралізував українську знать, запрошуючи її на російську службу і роздаючи військові чини та титули. Румянцев провів статистичний опис України, що став основою для нової системи оподаткування.

Російськими військами була зруйнована у 1775 р. Запорізька Січ. Розсіяні запорожці подалися за Дунай, у північну Добруджу, де створили нову, Задунайську Січ.

У 1781 р. знищено полковий (десять полків) адміністративний устрій України і Гетьманщину реорганізовано у три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське; частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У 1780 р. більша частина Слобідської України увійшла до Харківського намісництва, яке з 1796 р. перетворено в губернію. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні судові та податкові установи.

Гетьманщина та козацький політичний і соціальний устрій перестали існувати.

3. Державне відродження України (Українська держава 1917-1920 рр.)

Становлення виникнення третьої української держави після двох попередніх - княжої та козацької - відбувалося в умовах великих катаклізмів в окупаційних Російській і Австро-Угорській імперіях. Цю третю, модерну українську державу підготовлено попередніми етапами національного відродження ХІХ ст. та зародженням новітньої політичної думки і дії на початку ХХ ст. Події Першої світової війни, ослаблення окупаційної влади і, нарешті, розклад Російської імперії через внутрішні потрясіння соціального порядку та завдяки політичному і національному ферментові поневолених народів полегшували становлення української держави.

З революційної ситуації скористалася Україна, яка, крім соціальних домагань, на перший план поставила національно-політичні постулати. 17 березня 1917 р. у Києві зібралися представники різних політичних партій, громадських, культурних, професійних установ та товариств і створили Українську Центральну Раду - спершу як всеукраїнську загальногромадську репрезентацію і координаційний центр. Українська Центральна Рада обрала головою Михайла Грушевського.

Важливою подією в першій фазі революційних подій на Україні було скликання Українською Центральною Радою Всеукраїнського Національного Конгресу, що відбувся у Києві 17-21 квітня 1917 р. за участю 900 делегатів від політичних, культурних і професійних організацій усієї України. Конгрес визнав право санкції нового устрою за Всеросійськими Установчими Зборами (конституанта), вимагаючи федеративного, демократичного ладу в Росії, автономії України, визначення її території, участі представників України в майбутньому міжнародному конгресі миру. Конгрес переобрав Центральну Раду у складі 150 членів: представників губерній, міст, політичних, громадських і культурних організацій. Провід Центральної Ради обрано у складі: Михайло Грушевський - голова, Володимир Винниченко і Сергій Єфремов - заступники голови. За своїм обсягом конгрес був своєрідними українськими установчими зборами, які перетворили Центральну Раду на революційний парламент. Після Конгресу Центральна Рада обрала зі свого складу виконавчий орган - Комітет, який згодом названо Малою Радою.

Паралельно з організацією політичного життя оформлювалися станові формації - об'єднання військовиків, селянства, робітництва. На своїх з'їздах вони заявляли про повну підтримку Української Центральної Ради, делегували до неї представників.

З початку березневої революції перестали діяти всі заборони щодо української мови і культури, що уможливило всебічну культурну й освітню працю. Спішно організовано курси для вчителів, у Києві утворено першу українську гімназію (31 березня 1917 р.).

Перший Універсал був ухвалений 23 червня 1917 р. та проголошений на Другому Військовому З'їзді у Києві. Цим урочистим актом Центральна Рада з'ясовувала автономію України. Заявлялося також, що тільки Українські Установчі Збори (сейм) мають право схвалювати закони на Україні. Послідовно за цим 28 червня 1917 р. створено Генеральний Секретаріат Центральної Ради - виконавчий орган, своєрідний революційний уряд у складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря, який очолив Володимир Винниченко.

До Києва 11 липня 1917 р. приїхала делегація Тимчасового Уряду , очолювана Олександром Керенським. Переговори закінчилися взаємним визнанням між Центральною Радою і Тимчасовим Урядом; Центральна Рада і Генеральний Секретаріат ставали крайовими органами влади, визнавали Всеросійські Установчі Збори і до їх скликання обіцяли не вживати ніяких таємних заходів для здійснення автономії України. Центральна Рада погодилася поповнити свій склад представниками національних меншостей. Таким чином, вона ставала не тільки органом українським, але й парламентом України. Ці всі рішення проголошено Другим Універсалом 16 липня 1917 р.

21-28 вересня 1917 р. у Києві з ініціативи Центральної Ради організовано З'їзд Народів Росії, в якому взяли участь представники десяти народів. З'їзд вимагав перебудови Російської імперії на федерацію вільних народів. Було обрано Раду Народів, яка мала б існувати при Тимчасовому Уряді.

У важких обставинах Центральна Рада почала організацію влади на території України, до якої 13 листопада 1917 р. було вирішено включити всі українські етнічні землі.

Своїм Третім Універсалом Центральна Рада 20 листопада 1917 р. проголосила Українську Народну Республіку (УНР), до якої входили: Київщина, Чернігівщина, Волинь, Поділля, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина та Таврія без Криму; "воля народів" мала визначити майбутнє інших земель. Цей Універсал проголошував українську державу, хоча в ньому зазначалося: "...не пориваючи федеративних зв'язків із Росією". Залишалося неясним, про яку Росію йдеться в цьому документі, оскільки Україна не визнавала більшовицької влади, а демократична Росія вже перестала існувати.

Третім Універсалом проголошувалося демократичні принципи: свобода слова, друку, віровизнання, зборів, страйків, недоторканість особи, скасування кари смерті, амністія, скасування права приватної власності на землю, яка ставала власністю всього народу і надавалася без викупу. Було встановлено 8-годинний робочий день, уряд і робітники отримали право контролю над промисловістю; національні меншості одержували національну автономію. Третій Універсал оголосив загальні принципи передбачених змін, які згодом закріплено окремими законами УНР, що заміняли закони Російської імперії щодо верховної державної влади, адміністрації, суду.

З поваленням Тимчасового Уряду і його представництва (комісари) та невизнанням більшовицької влади єдиним господарем на Україні залишилися Центральна Рада і її Генеральний Секретаріат, якому довелося перебрати повноту влади, призначити адміністрацію. провести вимаганні реформи.

Своєю демократичною політикою і утриманням порядку на Україні Центральна Рада привернула увагу інших держав, які з літа 1917 р. надіслали до Києва своїх представників-обсерваторів. Особливо Франція і Великобританія намагалися встановити офіційні стосунки з Генеральним Секретаріатом, роблячи все можливе, щоб Україна не брала участі у переговорах з Центральними державами. Після довгих пертрактацій і парламентарно-дипломатичних рішень Франція і Великобританія визнали 3-4 січня 1918 р. уряд УНР.

Найгіршими були відносини з Росією. Після роззброєння більшовицьких частин у Києві, які 12 грудня 1917 р. готували повстання для захоплення влади, український уряд вислав їх за кордони України. Рада Народних Комісарів 17 грудня 1917 р. надіслала українському урядові підписаний Володимиром Леніним і Львом Троцьким ультиматум, який з одночасним "визнанням" УНР втручався у внутрішні справи України, оскільки вимагав допустити на Україні більшовицькі збройні частини та заборонити донським козакам повертатися через Україну з фронту на Дін. Український уряд, за згодою Малої Ради, 18 грудня 1917 р. відкинув ультиматум. З цього і почалася українсько-більшовицька війна, яка з перервами тривала до кінця листопада 1921 р.

Єдиним порятунком від більшовицького наступу був мир із Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія), їх допомога у війні. Однак для повноправних переговорів на міжнародному форумі потрібно було оголосити незалежність України. Цей акт УНР здійснила своїм Четвертим Універсалом, який 22 січня 1918 р. проголосив самостійність і незалежність України і став легальною основою для суверенної української держави. Цей Універсал перейменував Генеральний Секретаріат у Раду Народних Міністрів, замінив армію на міліцію і призначив на 2 лютого 1918 р. скликання Українських Установчих Зборів. За тиждень після проголошення Четвертого Універсалу склав повноваження кабінет Володимира Винниченка, і 30 січня 1918 р. головою Ради Міністрів обрано Всеволода Голубовича. Було сформовано новий уряд. Наприкінці січня 1918 р. у Києві Центральна Рада прийняла аграрний закон про націоналізацію землі та про 8-годинний робочий день. Пізніше у Житомирі Мала Рада ухвалила ряд законів, зокрема про грошову систему, про державний герб, про громадянство та про новий адміністративний поділ України на "землі". Розвиваючи зовнішньополітичну діяльність, Українська Центральна Рада направила свою делегацію на чолі з Всеволодом Голубовичем (з кінця січня 1918 р. - Олександром Севрюком) на мирні переговори з Центральними державами у Бересті, де 9 лютого 1918 р. підписано Берестейський мир між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. Цим миром почвірний союз визнав УНР як самостійну державу, визначив західний кордон України, встановив з нею дипломатичні стосунки, регулював обмін військовополоненими, справу сплати коштів війни, а також господарські зносини і взаємний обмін товарами. Між УНР і Австро-Угорщиною був укладений окремий таємний договір у справі Галичини і Буковини, що мали творити окремий коронний край, проте згодом Австрія анулювала цей договір.

29 квітня 1918 р. відбулася сесія Центральної Ради. Ухвалено конституцію і обрано Михайла Грушевського президентом УНР. Тоді ж стався гетьманський переворот - генерала Павла Скоропадського проголошено гетьманом України. Після 13-місячної дії перша форма української державності у вигляді Української Центральної Ради перестала існувати.

Конфлікт між урядом УНР і німецьким командуванням на Україні спонукав німців до переговорів з консервативними діячами, які стояли в опозиції до політики республіканського уряду та Української Центральної Ради. переворот був здійснений 29 квітня 1918 р. на З'їзді Земельних Власників України у Києві, який проголосив генерала Павла Скоропадського гетьманом України. Гетьман Павло Скоропадський відразу видав "Грамоту до всього українського народу". Того ж 29 квітня 1918 р. оголошено "Закони про тимчасовий державний устрій України", які віддавали гетьманові виконавчу і законодавчу владу, він був також "верховним воєводою" армії та флоту; тільки контроль над судами покладався на Генеральний Суд. Всі закони, видані Українською Центральною Радою, скасовувалося, назву Українська Народна Республіка замінено новою - Українська Держава. Новий устрій держави, міністерств і адміністрацій наслідував систему, що існувала за царату: знову повернулися до губерній, повітів та волостей; самоврядування міське і земське скасовано і повернено до міських дум і земських управ. Більшість пізніше прийнятих законів між іншими - в справі реформи про вільні продаж і купівлю землі. нагадували дореволюційні порядки.

Значним досягненням української зовнішньої політики було підписання 12 червня 1918 р. у Києві більшовицькою делегацією Раднаркому РРФСР на чолі з Християном Раковським і Дмитром Мануїльським прелімінарного миру з Українською Державою. Цей акт визнавав Українську Державу.

Деякі успіхи досягнено на культурному відтинку: заходами міністра освіти Миколи Василенка Український Народний Університет у Києві перетворено на державний, відкрито університет у Кам'янці-Подільському (1 липня 1918 р.); у всіх університетах на Україні створено кафедри української мови, літератури та історії. Засновано Український Державний Театр, Державну Драматичну Школу в Києві, Національний Музей, Національну Галерею, Національну Капелу, Український Державний Архів. На базі Українського Наукового Товариства в Києві 14 листопада 1918 р. урочисто відкрито Українську Академію Наук, першим президентом якої став визначний вчений Володимир Вернадський. Підготовчі праці до цього робилися ще з часів Української Центральної Ради. У другій половині 1918 р. відкрито чи українізовано понад 50 гімназій. видано велике число шкільних підручників, українських книжок і періодичних видань.

На церковному відтинку гетьманський уряд пробував осягнути автокефалію, але під тиском зрусифікованої ієрархії і внаслідок русифікаційних тенденцій на Церковному Соборі в Києві 20 червня - 11 липня 1918 р. погодився на автономію православної церкви в Україні.

Проти антиукраїнських аспектів дії гетьманського уряду і адміністрації посилився опозиційний український рух. На початку серпня 1918 р. утворився Український Національний Союз (УНС).

Павло Скоропадський оповістив грамотою 14 листопада 1918 р. федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією.

Проголошення федерації з Росією викликало велике обурення в українських колах і прискорило повстання, до якого готувалися опозиційні до Гетьманату сили. 13 листопада 1918 р. УНС створив Директорію для керування протигетьманським повстанням. Основною військовою силою повстання були Січові Стрільці на чолі з полковником Євгеном Коновальцем, які стояли в Білій Церкві.

Третя фаза української державності - доби Директорії УНР - починається після усунення Павла Скоропадського, хоча підготовка до неї почалася значно раніше, з організацією протигетьманського руху. Ця доба була продовженням першої - доби Української Центральної Ради УНР, тому своєю декларацією від 26 грудня 1918 р. Директорія відновила закони УНР, зокрема ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу. Директорія призначила свій перший уряд 26 грудня 1018 р. під головуванням Володимира Чехівського.

Директорія разом з представниками політичних партій вирішила на початку грудня 1918 р. взяти за основу розбудови влади так званий трудовий принцип, за якого влада по губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян і трудової інтелігенції, без участі поміщиків і капіталістів. Центральну владу вибирав Трудовий Конгрес - свого роду парламент, сформований з депутатів від селян, робітників, трудової інтелігенції, а також залізничників і поштовиків.

Сесія Трудового Конгресу відбулася 23-28 січня 1919 р. у Києві. У ній взяли участь близько 300 депутатів, у тому числі делегації від Національної Ради ЗУНР. Конгрес затвердив акт з'єднання УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22 січня 1919 р. передав тимчасово Директорії, доповненій представником ЗУНР, законодавчу і верховну владу, ухвалив принцип загального виборчого права для творення майбутнього українського парламенту. Через більшовицький наступ 28 січня 1919 р. Конгрес перервав свою сесію, доручивши дальшу роботу комісіям.

Відразу після повалення гетьманського режиму Директорія опинилася у важкому міжнародному становищі. Україна була оточена ворожими військовими силами.

УНР опинилася між двох вогнів - більшовицького і антантського.

Наприкінці листопада 1919 р. Армія УНР опинилася в районі Чорториї над Случем на Волині, оточена більшовиками, денікінцями та поляками. Продовжувати боротьбу у формі регулярного війська було важко. В таких умовах С. Петлюра скликав 4 грудня 1919 р. у Чорториї нараду членів уряду УНР і командувачів частин Армії УНР. На цій нараді було вирішено перейти на партизанську форму боротьби з запіллі більшовиків і денікінців.

4. Становлення незалежної Української держави на сучасному етапі.

В умовах загострення економічної кризи посилювалися тенденції до незалежності в республіках СРСР. відчуваючи небезпеку розпаду Союзу, М. Горбачов різко еволюціонував "вправо". Він усунув із партійного керівництва реформаторів. Спираючись на КДБ, партійну номенклатуру та військову верхівку, московський центр вдався до репресій проти національно-визвольних рухів, спровокував міжнаціональні конфлікти в ряді регіонів. Однак це тільки стимулювало в багатьох республіках імперії рух до незалежності.

У Верховній Раді України загострилася боротьба між васальною партапаратною більшістю і національно свідомою демократичною меншістю. У гострому проти стоянні між цими групами 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. В Україні розширюється платформа багатопартійності, утворюються нові політичні партії та спілки.

Враховуючи наростання відцентрованих сил у республіках, що змагаються до незалежності, М. Горбачов робить спроби зберегти імперію, використовуючи всесоюзний референдум (17 березня 1991 р.), а також пропонуючи проект нового Союзного договору, який формально значно обмежує права московського центру. В такій ситуації найбільш консервативна частина кремлівської верхівки з числа діячів КДБ, армії та уряду здійснила 19 серпня 1991 р. військовий переворот. Завдяки рішучій позиції демократичних сил Росії під керівництвом президента Бориса Єльцина путч закінчився провалом.

Демократична революція в Росії створила підгрунтя для дальшої реалізації права на самовизначення в окремих республіках, ряд із них проголошує незалежність. У таких умовах зникла сама рація існування Союзу. 24 серпня 1991 р. депутати українського республіканського парламенту майже одноголосно прийняли Акт проголошення незалежності України. козацький гетьманський україна відродження

Відразу потому почалася підготовка до референдуму 1 грудня, що мав підтвердити згаданий Акт. У референдумі взяло участь 84,18 відсотка громадян України, з них 90,32 відсотка підтвердили Акт про незалежність. На Україні завершилося формування свідомої своїх політичних, господарських та культурних інтересів національної спільноти.

Президентом України був обраний Леонід Кравчук.

Президент та Верховна Рада взяли курс на розбудову української державності. Відмова України підписати Союзний договір означала повний крах імперії. На зустрічі 7-8 грудня 1991 р. глав держав України, Росії та Білорусії в Мінську було підписано угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. М. Горбачов змушений був подати у відставку.

Після розвалу Союзу Україна утверджує атрибути державності: починає розбудову власного війська, флоту, монетарної та банківської систем, на державному рівні затверджено національний гімн та символіку - синьо-жовтий прапор і володимирівський тризуб як герб. Державність України визнала майже вся світова співдружність - понад сто держав.

Після століть чужоземного гноблення та нерівної, не завжди успішної боротьби Україна має шанс здійснити велику національну та державницьку ідею, яка є найвищім правом кожного народу і за яку віддали своє життя незчисленні покоління героїв. Нашими думами та державницьким чином на руїнах однієї з найстрашніших останніх імперій світу воскресає Україна.

Размещено на Allbest.ru