Історія скіфів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тези

Актуальність теми полягає у дослідженні нашого походження, виникнення, побуту та занепаду держави скіфів, Скіфії.

Мета дослідження полягає у аналізі найпоширеніших суджень про виникнення Скіфії та можливостей що саме скіфи є основою нашої нації.

Завдання. Наше завдання з даної теми полягає у:

- ознайомленні з історією скіфів;

- ознайомленні з їх традиціями та релігією;

- ознайомленні з побутом та суспільним життям у Скіфії;

- ознайомленні з спадщиною цього народу.

Об'єкт дослідження. Ми ознайомлюємось з історією, походженням, побутом, релігією і розселенням скіфів. А також впливом цієї цивілізації на сучасний світ.

Предмет дослідження. Історія, походження, побут, релігія та розселення скіфів, а також Велика і Мала Скіфії

Скіфи (сколоти) - кочові іраномовні племена, що жили в VII - III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор'я. Про скіфів збереглися відомості в асирійських і грецьких (Геродот) письменних джерелах. Скіфи прийшли в Північне Причорномор'я зі сходу. У V - IV ст. до н. е. під їх вплив потрапили землі лісостепової смуги Лівобережної і Правобережної України, а також землі на схід від Дністра - так звана Велика Скіфія. Населення Скіфії не було однорідним. Крім декількох власне скіфських племінних об'єднань, тут жили місцеві племена, що потрапили в залежність від скіфів і увібрали ряд елементів скіфського етносу. У V - IV ст. до н. е. скіфи досягли значної військової й економічної могутності, підтримували активні зв'язки з античними містами Північне Причорномор'я.

Скіфські військово-племінні об'єднання являли собою ранній етап так званий «кочової державності», що досягла вершини свого розвитку в середині IV ст. до н. е. за царя Атея. Після появи сарматів між Доном і Дніпром, а згодом на захід від Дніпра, скіфська державність, що трималася на військовій силі, занепала. Безпосереднім продовженням Великої Скіфії була Мала Скіфія, яка існувала на території сучасної Молдови і Румунії. Але вона була нездатною існувати в таких умовах.

Основним заняттям скіфів було кочове тваринництво. Поголів'я худоби визначало майнове становище скіфів. У скіфів існували майстерні: збройові, ковальські, деревообробні. Окремим видом ремесла стала найважливіша його галузь - обробка заліза.

Другим основним заняттям скіфів були військові походи. Основу скіфського війська становила легкоозброєна піхота. Але головною ударною силою були загони важко озброєних вершників, захищених панцирами, шоломами та щитами. Скіфи були чудовими лучниками, майстерно володіли коротким мечем.

Побут скіфів визначався кочовим способом життя. Своєрідними житлами на колесах були кибитки на 4-х або 6-ти колесах, у яких переїжджали жінки та діти, зберігалося майно скіфів. Життя чоловіків із дитинства було пов'язано з конем. Одяг, оздоблений вишивкою, був зручно пристосований до верхової їзди.

В античних містах-державах Північного Причорномор'я існували ювелірні майстерні, що виконували замовлення багатих скіфів. Чудові твори ювелірного мистецтва накопичувалися в усипальницях знаті, що за своїми розмірами та багатством не мали рівних серед інших представників знаті Східної Європи. Серед найвідоміших скіфських курганів - Товста Могила на Дніпропетровщині,Солоха біля с. Велика Знаменка на території Запорізької області, Чортомлик - недалеко від м. Нікополя Дніпропетровської області.

Найвідомішими пам'ятками скіфського мистецтва є золота пектораль, знайдена в кургані Товста могила, і золотий гребінь, знайдений в кургані Солоха.

скіф мистецтво племена



Зміст

Вступ

Розділ І. Скіфська держава: суперечки щодо походження і занепаду

1.1 Велика Скіфія

1.2 Мала Скіфія

Висновки до першого розділу

Розділ ІІ. Скіфський світ

2.1 Господарство і побут

2.2 Мистецтво і спадщина

2.3 Релігія скіфів

2.4 Війни скіфів

Висновки до другого розділу

Висновки

Список використаних джерел

Додатки



Вступ

Історія знає декілька тисяч таємниць, над розкриттям яких працює не одне покоління науковців. Серед них походження людини і людського суспільства, причини утворення і занепаду тисячолітніх культур, злет і руйнація світових імперій чи окремих держав, перспективи розвитку цивілізації і т. ін.

Відповіді на ці та інші запитання є вірогідними. Одні з них мають солідне наукове обґрунтування , інші велику кількість фактів, які підтверджують або заперечують їх, а треті базуються на традиційних уявленнях, коріння яких губиться в міфології, релігії чи культурі або на припущеннях, висунутих авторитетними вченими. Але не дивлячись на все це запитання нікуди не зникають.

Однією з нерозгаданих таємниць є історичне походження народу, який сьогодні називають українцями. Хто ми такі, звідки прийшли чи споконвіку живемо на цих землях? З цього приводу існує багато суджень. Всі вони чимось пов'язані зі скіфами і саме вони вважаються нашими предками.

Актуальність теми полягає у дослідженні нашого походження, виникнення, побуту та занепаду держави скіфів, Скіфії.

Мета дослідження полягає у аналізі найпоширеніших суджень про виникнення Скіфії та можливостей що саме скіфи є основою нашої нації.

Завдання. Наше завдання з даної теми полягає у:

- ознайомленні з історією скіфів;

- ознайомленні з їх традиціями та релігією;

- ознайомленні з побутом та суспільним життям у Скіфії;

- ознайомленні з спадщиною цього народу.

Об'єкт дослідження. Ми ознайомлюємось з історією, походженням, побутом, релігією і розселенням скіфів. А також впливом цієї цивілізації на сучасний світ.

Предмет дослідження. Історія, походження, побут, релігія та розселення скіфів, а також Велика і Мала Скіфії.

Структура роботи: робота складається з вступу, двох розділів і висновків, які розкривають тему даної роботи, а також з додатків і списку використаних джерел, які доповнюють нашу роботу.

Ключові слова: Скіфи, Велика Скіфія, Мала Скіфія, царські скіфи, Геродот, скіфи-орачі, скіфи-кочівники, скіфи-землероби, Атей, Скіфія.



Розділ І. Скіфська держава: суперечки щодо походження і занепаду

1.1 Велика Скіфія

Скіфи або скити - давній народ, який у VIIст. до н.е. - III ст. до н.е. мешкали у Північному Причорномор'ї, в степах і лісостепах теперішньої України, і називали себе «сколотами». Цілком ймовірно, що «Скіл» означає «сокіл» і вони, як один з найвеличніших народів, запозичили свою назву у цього «тотемного птаха». Скіфи належали до іракомовних племен і за мовою близькі до сарматів (існує версія що сармати нащадки скіфів).

Північне Причорномор'я було в той час місцем грецької колонізації: греки торгували і конфліктували з оточуючим їх світом - як з порубіжним населенням, так і з тим, що мешкало далі на північ.

Більш-менш вагомі повідомлення про населення, що тоді мешкало на території нашої країни, знаходимо в творах Гекатея з Мілета (VI-V ст. до н.е.), Геродота (близько 485 -- 450 рр. до н.е.), Псевдо-Скілака (IV ст. до н.е.), Ефора (між 405 і 330 рр. до. н.е.), у географів школи Ератосфена, у Діодора Сицилійського (90-21 рр. до н.е.), Страбона (бл. 64/63 рр. до н.е. -- бл. 20 р. н.е.), Марка Віспасіна Агриппи (63/64 -- 12 рр. до н.е.), Гая Плінія Старшого (23/24 -- 79 рр. н.е.), Клавдія Птолемея (сер. II ст. н.е.).

За Геродотом, Скіфія мала форму квадрата, сторона якого дорівнювала 700 км. Її територія була рівнинною, єдиний лісовий район -- урочище Гілея -- розміщувався у степу й був пов'язаний з плавнями Нижнього Дніпра. Через Скіфію з півночі текло багато річок. Найбільшою і найзахіднішою серед них названо Істр (Дунай), а найкориснішою (крім Нілу)--Борисфен (Дніпро). Крайнім на сході -- кордоном між Скіфією та савроматами вважався Танаїс (Дон).

Скіфію населяли кілька скіфських народів, що відрізнялися між собою формами господарства та побутом. У цілому ж Скіфія досягла більш високого рівня розвитку, аніж її сусіди.

У степу на схід від Борисфену (Дніпра), до Геросу (Молочної) жили скіфи-кочовики, а далі -- до Меотиди (Азовського моря) і Танаїсу (Дону) та у Степу Криму -- царські скіфи, на північному сході від Дніпра--андрофаги та меланхлени. Сусідами скіфів у той час, як вважають, були: на південь від Дунаю -- фракійці, у Карпатах-- агафірси, на Правобережному Поліссі -- неври, на Лівобережному Поліссі--меланхлени, на схід за Доном-- савромати, у Середньому та Верхньому Подонні -- будини та гелони, у гірському Криму -- таври.

Точки зору сучасних вчених стосовно походження скіфів сильно відрізняються. Серед них:

1. Скіфи -- корінний народ, нащадки зрубної культури

2. Скіфи -- переселенці, які прийшли з Азії наприкін. VIII або на початку VII ст. до н. е. і опанували надчорноморські степи, підкоривши або прогнавши місцеві племена кіммерійців.

3. Скіфи -- об'єднання різних в культурному плані племен, як землеробських так і кочових, можливо навіть різних в мовному плані. Зокрема ці племена є предками сучасних східнослов'янських і тюркських народів. До XIX ст. в багатьох західноєвропейських і слов'янських історичних працях скіфи (скити) розглядались як предки татар, а інколи навіть ототожнювались з ними.

Давньогрецький історик Геродот приводить декілька легенд, пов'язаних з походженням скіфів. Перша легенда свідчить про те, що своїм прабатьком скіфи вважали «першу людину» Таргитая, який народився в їх землі, яка колись була безлюдною пустелею. Батьками Таргитая були Зевс (очевидно, верховне скіфське божество - Папай) і дочка річки Борисфену (Дніпра). Від Таргитая народилися три сини: Арпоксай, Ліпоксай і молодший - Колоксай (Колаксай). Одного разу при них на землю впали золоті священні дари: плуг, ярмо, секира і чаша. Старший з братів, першим побачив ці предмети, підійшов ближче, бажаючи їх узяти, проте при його наближенні золото сполохало яскравим вогнем. Потім підійшов середній брат і золото знову зажевріло, не даючись у руки. А коли настала черга Колоксая, молодшого брата, горіння відразу припинилося, і він узяв золото собі. Старші брати, зрозумівши значення дива, передали йому усе царство. Саме від Колоксая вели своє походження скіфські царі.

Друга легенда називає прабатьком скіфів Геракла, сина Зевса. Подорожуючи по безкрайніх просторах Північного Причорномор'я, він одного разу приліг відпочити і міцно заснув. Прокинувшись, Геракл побачив, що його коні кудись зникли. Їх пошуки привели Геракла у лісисту місцевість, яка називалася Гілеєю - в Дніпровські плавні. У глибокій печері він побачив напівдіву-напівзмію, яка сказала, що коні знаходяться у неї. За їх повернення вона зажадала від Геракла, щоб він одружився з нею. Від цього браку народилися три сини - Агафірс, Гелон та Скіф. Одного разу напівдіва-напівзмія запитала у сина Зевса, кому з них передати країну, в якій вона жила. Геракл залишив їй один із своїх луків, а також пояс, на кінці якого висіла золота чаша. Він сказав: «Віддай свою країну тому з синів, який зможе підперезатися цим поясом і натягнути лук». Агафірс та Гелон не змогли зробити цього, і лише Скіф, молодший син Геракла, витримав випробування, призначені батьком. Він і став родоначальником всіх скіфських царів.

Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів, а друга, очевидно, про степових скотарів.

На сьогодні питання походження скіфів остаточно не розв'язане. Однак скіфські генеалогічні легенди стверджують і про місцеве походження скіфів. У зв'язку з цим заслуговує на увагу висновок В. І. Абаева про те, що у бронзовому віці пращури скіфів мігрували з Північного Причорномор'я на схід, дійшовши до Китаю. Пізніше частина їх повернулася назад уже у вигляді скіфів.

І хоч у рамках скіфського племінного союзу проживали не тільки власне скіфи, а й інші племена та різноплемінні групи, які відрізнялися від скіфів за походженням і живою, цю спільність античні автори називали «Скіфією», або «Великою Скіф'ю».

У IV ст. до н.е. склалася Скіфська держава - Велика Скіфія, якою правив цар Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії.

Західний кордон, починаючись від Чорного моря на межі з Фракією, йшов нинішнім озером Синім, далі неіснуючим нині гирлом Дунаю (залишок -- р. Таїця), потім течією Дунаю до сучасної румунської р. Арджеш (трохи західніше Бухареста), далі, охоплюючи степи, попід Карпатами на схід і північ вздовж р. Сірет (Серет) до Буковини, потім по однойменній р. Серет на Тернопільщині до гір Вороняків (чорноморсько-балтійського вододілу) на Волині. Звідти починався північний кордон, який проходив приблизно по межі лісостепу і лісу на Правобережжі до гирла р. Ірпеня вище Києва, а на Лівобережжі -- на схід до Слобожанського вододілу, захоплюючи середню частину Сейму, до витоків його, Псла, Ворскли, Сіверського Дінця і Осколу (колишня Слобожанщина, тепер -- Білгородська область, заселена переважно українцями).

Південний кордон від гирла Дунаю йшов Лукомор'ям до Дніпра і далі продовжувався до мису Сарича, де й сьогодні фіксується найпівденніша точка Скіфії-України. Східний кордон Скіфії починався з виступу Таврійських гір, спочатку приморський, потім через Меотиду до гирла Танаїсу (Дону), далі його течією до Цимлянського броду, а звідти вододілом між Танаїсом Скіфським (Сіверським Дінцем) і Танаїсом Сарматським (Доном), фактично по межі нинішньої Луганщини та Воронежчини до вже вказаного Слобожанського вододілу, де й змикався з північним.

Царські скіфи становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром ї Дністром, їх називали "калліпідами ". Поблизу жили алазони, теж осіле, очевидно скіфсько-фракійське плем'я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра-скіфи-орачі, або сколоти. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов'янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфський вплив. Інші племена і народи під владою скіфів не були.

У VI ст. до н.е. Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним, і його цар (очевидно, вождь царських скіфів) був головним царем Скіфії. Царства складалися із округів (номів) на чолі з номархами. Цар мав величезну, рідко коли обмежену радою царів владу. Він очолював скіфське військо, а війна для скіфів була постійним заняттям, джерелом збагачення і благополуччя. Все життя скіфів було пронизане військовими традиціями і звичаями. В скіфському суспільстві існував і демократичний орган - народні збори всіх воїнів, на яких обговорювались важливі справи і навіть вирішувалась доля царів. Більшість населення Скіфи були вільними, біднішими чи багатшими людьми. Меншу частину становила знать: патріархи сімей, військові вожді, царські дружинники. Були і раби, з якими скіфи поводились дуже жорстоко.

1.2 Мала Скіфія

У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарія здійснило вторгнення у Скіфію, проте скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V -- на початку IV ст. до н. е. скіфи підкорили фракійців на Дунаї. У 339 р. до н. е. македонці (за царя Филипа, батька Олександра Македонського) завдали скіфському царю Атею поразки. Ще через кілька десятків років більшу частину скіфів завоювали й поступово асимілювали сармати. Царства скіфів (так звані Малі Скіфії) збереглися насамперед у Нижньому Придніпров'ї і в Криму, а також у Добруджі (нинішня північно-західна Болгарія).

Мала Скіфія у Нижньому Придніпров'ї і в Криму була досить могутнім царством, що мала свій флот, карбувала монету, від неї залежали більшість грецьких міст Північного Причорномор'я (зокрема, певний час Ольвія).

Після утворення скіфської держави із столицею в Неаполі (поблизу сучасного Сімферополя) в III ст. до н. е. натиск скіфів на Херсонес особливо посилився. Скіфські укріплені поселення виникають у безпосередній близькості до самого міста (зокрема м. Балаклава, назване на честь скіфського царя Палака).

Нестача власних сил для того, щоб відбити напад скіфів, змусила херсонесців шукати підтримки зовні. У 179 р. до н. е. був укладений договір між Херсонесом та царем Понту Фарнаком І, у якому містилося зобов'язання Фарнака допомагати херсонесцям. Новий натиск скіфів на Херсонес в кінці II ст. до н. е. спонукав херсонесців звернутися за допомогою до царя Митридата VI Євпатора, онука Фарнака І.

Це звернення поклало початок новому етапу в політичній історії Північного Причорномор'я. Зацікавлений у розповсюдженні свого впливу на північне узбережжя Понту, Митридат підправив у 110 р. до н. е. у Херсонес війська під командуванням Діофанта. Про події, що відбувалися в Криму впродовж декількох найближчих років, ми знаємо головним чином з почесного декрета херсонеситів на честь Діофанта.

Війська Діофанта разом із херсонеситами завдали поразки царю скіфів Палаку і врятували Херсонес від скіфської загрози. Але після повернення Діофанта до Понту скіфи розпочали новий наступ, і знадобилась ще одна експедиція під керівництвом Діофанта. Цього разу скіфам було завдано ще одного удару, знову були захоплені найважливіші центри Кримської Скіфії -- Неаполь і Хабеї. Однак незабаром скіфи повернули собі ці міста.

Про царів скіфів у Криму регулярно повідомляється в пам'ятках II ст. до н. е.-- III ст. н. е. Мала Скіфія у Нижній Наддніпрянщині і в Криму постійно тиснула на грецькі міста, зокрема на Херсонес, через що римляни змушені були розташувати там свій гарнізон. Також скіфи здійснювали тиск на Боспорське царство.

Тяжкий удар Малій Скіфії у Нижній Наддніпрянщині і в Криму завдало германське плем'я готів, яке в 230-х рр. н. е. вторглося через Південне Придніпров'я до Криму. Остаточно залишки державної організації кримських скіфів було ліквідовано внаслідок вторгнення гунів у 370-х рр. Скіфський світ на півдні України розпадається на окремі поселення, що не були об'єднані єдиною владою, і поступово асимілюється із сарматами, таврами, а також нащадками грецьких переселенців.

Що ж стосується скіфів на Півночі - у Наддніпрянщині, на Поділлі, Полтавщині, Сіверщині та в інших регіонах сучасної України, де етнічні скіфи були й до того, а також куди частина з них відступила з півдня України під тиском сарматів, то вони досить швидко асимілюються з місцевим праслов'янським населенням. Археологи на багатому матеріалі розкопок беззаперечно визначили, що наддніпрянські слов'яни на межі першого і другого тисячоліть н. е. зберігають значну антропологічну схожість з населенням Великої Скіфії лісостепової смуги.

Висновки до першого розділу

Скіфи (сколоти) - кочові іраномовні племена, що жили в VII - III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор'я. Про скіфів збереглися відомості в асирійських і грецьких (Геродот) письменних джерелах. Скіфи прийшли в Північне Причорномор'я зі сходу. У V - IV ст. до н. е. під їх вплив потрапили землі лісостепової смуги Лівобережної і Правобережної України, а також землі на схід від Дністра - так звана Велика Скіфія. Населення Скіфії не було однорідним. Крім декількох власне скіфських племінних об'єднань, тут жили місцеві племена, що потрапили в залежність від скіфів і увібрали ряд елементів скіфського етносу. У V - IV ст. до н. е. скіфи досягли значної військової й економічної могутності, підтримували активні зв'язки з античними містами Північне Причорномор'я.

Скіфські військово-племінні об'єднання являли собою ранній етап так званий «кочової державності», що досягла вершини свого розвитку в середині IV ст. до н. е. за царя Атея. Після появи сарматів між Доном і Дніпром, а згодом на захід від Дніпра, скіфська державність, що трималася на військовій силі, занепала. Безпосереднім продовженням Великої Скіфії була Мала Скіфія, яка існувала на території сучасної Молдови і Румунії. Але вона була нездатною існувати в таких умовах.



Розділ ІІ. Скіфський світ

2.1 Господарство і побут

У VII - VI ст. до н. е. більшість скіфських племен вже знаходилася на останній сходинці первіснообщинного ладу.

Родові зв'язки все ще були сильні. Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній похідній сім'ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на землю в цей час не існувало.

У скіфів-кочівників кожна сім'я мала свою отару, стадо корів, але земля, як і у землеробів, належала общині, племені. Родова організація відігравала велику роль у кочівників при розподілі пасовищ, перекочовках.

У скіфському суспільстві VII - VI ст. до н. е. вже можна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників -- кочових скотарів і осілих землеробів -- виділялася родоплемінна знать (іродові старійшини, племінні вожді та ін.). Ставала все більш помітною майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, яких вони добували під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною.

Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям -- царям, які очолювали скіфське військо під час походів. Влада царів передавалась у спадщину.

Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соціальна диференціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли посиленню влади скіфських військових керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійсної царської влади.

Значно прискорила зміни, що назрівали у скіфському суспільстві, війна окіфів з військами перського цари Дарія І у 514--513 рр. до н. е. Ця війна сприяла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії.

У підсумку на рубежі VI -- IV ст. до н. е. у Скіфії відбуваються становлення класового суспільства та виникнення рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших царів і узурпував усю владу. Він зумів об'єднати під своєю владою майже всю країну - від Азовського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство.

Після смерті Атея Скіфське царство збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася все ще сильною в економічному і воєнному відношеннях. Більш міцною була Скіфська держава. Свого розквіту воно досягає у II ст. до н. е.

Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Панівне становище в економіці займали орне землеробство і скотарство. Скіфи вирощували різні культури рослин. Скіфи-орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, але й на продаж. Орання землі здійснювалося за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами, зерно змолочувалось у зернотерках. Величезними стадами худоби і табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфському суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво і т. ін. Інтенсивно розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Скіфи доставляли сюди хліб, худобу, хутро, рабів та інші товари, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. У результаті між скіфами і греками встановилися міцні й широкі торгові зв'язки.

Успіхи в економічному розвитку стали основою для росту майнової нерівності й соціальної диференціації.

Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві підривалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках імущих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби. В свою чергу існували скіфські багачі і скіфська біднота.

Унаслідок цього з загальної маси вільних землеробів і скотарів виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, військова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджувались основні багатства, джерела яких були різноманітними.

У скіфів було багато жерців, котрі являли собою відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище.

Найбільш численну верству скіфського суспільства складали вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили данину, виконували різні повинності. У тяжкому становищі були скіфі-орачі, які опинились у данницькій залежності від степових кочівників.

У Скіфському царстві основну масу міського населення становили вільні ремісники і торговці. Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоч кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони використовувалися у домашньому господарстві, для охорони худоби і т. ін.

2.2 Мистецтво і спадщина

Основною рисою скіфського мистецтва в Північному Причорномор'ї було поєднання східних елементів з класичними грецькими, які сюди йшли з грецької метрополії і місцевих грецьких колоній. Це дало єдине в своєму роді витончене мистецтво. Його центром можна вважати столицю Боспорського царства Пантікапей.

Безліч предметів скіфського мистецтва знайдено в могилах, зокрема в Південній Україні та на Кубані; вони були не тільки імпортовані з Греції, але й витворювані на місці грецькими та, безсумнівно, також скіфськими майстрами. Особливо високого розвитку досягло ювелірство, що своїм артизмом і багатством часто перевищувало подібні твори самої Греції.

Основна риса скіфського мистецтва - звірина символіка. Тварини зображені реально, але водночас стилізовані згідно з законами орнаментальності та декоративності. До скіфської звіриної символіки належать зображення оленів з жертовно підігнутими ногами і багатими орнаментальними рогами, леви, пантери, коні й інші свійські тварини, птахи, фантастичні ґрифони та сирени.

Окрему ділянку творило зображення людини -- її обличчя, цілої постаті чи багатофігурних композицій. На численних вазах, кубках, сагайдаках, піхвах, гребенях тощо зображено щоденне життя скіфів: воєнні епізоди, хліборобська та пастуша праця.

Фантастичні ґрифони з левиними чи орлиними головами, що роздирають коней чи оленів, є уособленням злих сил, і їх зображування мало ймовірно за мету якесь магічне замовляння.

Найкращі твори скіфського мистецтва знайдено в розкопаних так званих царських могилах півдня України й Кубані.

Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним типом пам'яток тут були курганні поховання. Ранні скіфські поховання (друга половина VII--V ст. до н. е.) були, як правило, впускними до курганів бронзового віку - тобто це були такі собі дозахоронення до існуючих курганів.

Прості скіфи поховані у прямокутних ямах, випростаними на спині, супроводжувалися посудом, вудилами із стременоподібними кільцями, наконечниками стріл, іноді кістками барана.

Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше -- дерев'яних стовпових гробницях, що імітують будинок. При випростаних кістяках знаходилися стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгуновський) курган, розкопаний поблизу Кіровограда.

У розвинутому періоді скіфської культури (IV--ІІІ ст. до н. е.) поховання стали масовими. Особливо багато могильників з'явилося на Подніпров'ї. Можливо, було прийнято своєрідний канон, за яким стали будувати кургани: курган мав висоту близько 1,5 м, діаметр -- близько 25 м, насипався двома прийомами; перший насип, з ровом, будували одразу, а після тризни -- досипали й другий насип.

Основною формою поховальної споруди стала катакомба. Випростані кістяки знайдені на підстилці з трави або з дерева. Чоловіків супроводжувала зброя. При кістяках жінок знайдено сережки, браслети, намисто, прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого клали їжу та ніж. Заможних померлих ховали у катакомбі, рідше -- у дерев'яній гробниці.

У Криму гробниці виготовляли також з каменю та сирцевої цегли. Іноді чоловічі кістяки супроводжувалися жіночими. Крім скіфського інвентаря, обов'язковою була грецька кераміка. Величезні кургани почали споруджувати для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гайманова Могила). Насипи сягали 6 - 19,5 м. Нерідко їх оточували кам'яною обкладкою. Камери катакомб мали розміри 4x3,5x4,7х5 , їх глибина досягала 11 - 15 м. Камери могли мати кілька приміщень. З поверхні до камер вели впускні коридори шириною до 2 м. Центральне поховання було, як правило, чоловічим; померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах поміщали царицю, зброєносців, слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас. У нішах або тайниках клали посуд, меч, одяг, бронзовий казан на круглій ніжці. Деякі з похованих при царях людей перебували у скорченому положенні, їх вважають рабами.

2.3 Релігія скіфів

Скіфи були язичниками і поклонялись багатьом богам. Їхня міфологія була своєрідною і вона вважається, більшістю учених, праобразом грецької. Інші ж стверджують, що вона була підґрунтям слов'янського язичництва.

Апі -- у скіфській міфології зміє діва, «породжена землею діва». Дружина бога-громовержця Папая, разом з яким вони являли собою первісну божественну пару, джерело всього живого. Геродот ототожнював Апі з грецькою богинею Герою.

Аргімпаса (Артімпаса, Аріппаса) -- у скіфській міфології божество людської і тваринної родючості. Її ім'я означає «та, що звертає увагу на родючість» або «охоронниця худоби». Важливою її функцією було заступництво за людський рід. Найчастіше її зображали у скіфському одязі з дзеркальцем у руці -- символом сонця, родючості й жіночого начала. Так вона виглядає на платівці від головного убору, знайденій у кургані біля с. Сахновка на Дніпропетровщині. Геродот ототожнював Аргімпасу з грецькою богинею Афродітою.

Таргітай -- у скіфській міфології першолюдина, прародич скіфів, син Папая та дочки ріки Борисфен; батько Ліпоксая, Арпоксая та Колоксая, які поклали початок диференціації скіфського суспільства на роди. Персонаж аналогічний Таргітаю - Геракл.

Божество, що мало таке ж грецьке ім'я фігурує в описі скіфського семибожного пантеону у Геродота. У описі цього міфу у Діодора персонаж, аналогічний Таргітаю, називають Скіфом.

Арпоксай (Арпоксаїс) -- епічний цар скіфів -- сколотів, син Таргітая, онук Зевса. Герой скіфського етногенетичного епосу, реальне існування якого скіфи відносили до середини ІІ тис. р. до н. е.

Давно звернула на себе увагу співзвучність імен Арпоксая та біблійного Арфаксада -- первенця Сима, батька Сали, діда Евера, прадіда Фалека, який, за античними відомостями, пішов до Скіфії.

Гойтосимр (Ойтосир, Ойтосір) -- у скіфській міфології бог, за Геродотом, тотожний грецькому Аполону і разом з Артімпасою, Аресом, Гераклом складав третій (нижній) розряд божеств семибожного скіфського пантеону. Позиція в структурі пантеону дозволяє припускати зв'язок Гойтосира з середньою зоною космосу. Водночас він був лучником і переможцем чудовиськ, сонячним богом, богом світла. Борис Рибаков ототожнював Гойтосира із Дажбогом у слов'янському пантеоні. На думку українського народознавця Галини Лозко, Гойтосир має деякі риси інших слов'янських богів Велеса, Симаргла, Ярила. Проте, малодослідженість скіфського пантеону не дає можливості провести більш точні аналогії зі слов'янською міфологією.

В. І. Абаєв, Е. А. Грантовський та інші іраністи дають таке тлумачення імен:

Ліпоксай - Гора-Цар;

Арпоксай - Ріка-Царь (Глубина-Цар);

Колаксай - Сонце-Цар.

Б.О.Рибаков конкретизував зв'язок імені Ліпоксая з конкретними «горами» - відрогами Авратинських гір, які досить різко обриваються у степу.

Папамй -- у скіфській міфології бог-творець, божество родючих сил природи. Уособлював небо і водночас був громовержцем. Його ім'я -- іранського походження й означає «батько» або «захисник». Геродот ототожнював Папая з грецьким богом Зевсом.

Табітім -- у скіфській міфології одна з іпостасей Великої богині-матері, символ жіночого первня в природі, богиня вогнища, а можливо, й вогню в усіх його виявах, в тому числі й вогню небесного. Геродот ототожнював Табіті з грецькою богинею Гестією.

Тагімасад -- у скіфській міфології бог -- втілення родючої водної стихії, першоджерела життя, а також покровитель ланів. Геродот ототожнював Тагімасада з грецьким богом Посейдоном.



2.4 Війни скіфів

Скіфи, поряд із кіммерійцями, є першим історичним народом на теренах нашої країни. Скіфи зробили свій особливий внесок у розвиток воєнного мистецтва.

На початку VІІ століття до н.е. скіфська воєнно-політична активність була спрямована на південь від Кавказьких гір, у місця розташування давніх цивілізацій . Час скіфських азіатських війн є героїчним періодом скіфської воєнної історії.

Характер азіатських війн скіфів свідчить про те, що їх загони діяли оперативно, були не обтяжені обозами із сім'ями і домашнім скарбом, стадами худоби і тому подібним. Де ж на цей час знаходилось основне ядро скіфів, де був розташований вихідний район їх військових походів? Є різні думки про локалізацію «Скіфського царства». Одна група вчених схильна бачити його в районах поблизу озера Урмія в Іранському Курдистані, друга -- в межиріччі Кури й Аракса на території сучасного Азербайджану. Деяка частина скіфів при цьому кочувала в степах Криму та Північного Причорномор'я від Дунаю до Дону.

Етноплемінний склад скіфського військового об'єднання був доволі строкатим, бо включав загони зі всіх областей Скіфії. Разом зі з'єднаннями скіфів царських у походах брали участь підкорені кіммерійці і загони з північнопричорноморського Степу й Лісостепу, і сусідні савромати, і воїни кавказьких племен. До складу скіфського об'єднання могли входити і загони амазонок.

Оскільки кочове скотарство не вимагало великої кількості робочих рук, значна частина населення могла відірватись від трудової діяльності і взяти участь у довготривалих воєнних походах. Прекрасно озброєні залізною зброєю відмінної якості, далекобійними складними луками, маючи високу маневреність, скіфи являли собою грізну силу, ідеально пристосовану до ведення грабіжницьких війн у далекому відриві від своїх стратегічних тилів .

Так як азіатські війни скіфів продовжувались загалом близько століття, мало вірогідно, що їх військові контингенти, які діяли в Передній і Малій Азії, на Близькому Сході, не підтримували зв'язків із своїми стратегічними тиловими базами у Передкавказзі та Північному Причорномор'ї, не відправляли туди свою здобич і не отримували звідти підкріплень. Скоріше навпаки, окремі загони скіфів або скіфське військове об'єднання в цілому періодично здійснювали воєнні вторгнення в Передню Азію. Скіфська воєнна присутність на Передньоазіатському театрі воєнних дій виражалась у здійсненні великих походів скіфським військовим об'єднанням у цілому, серією малих походів окремих загонів і з'єднань, їх тимчасовим перебуванням на території союзницьких або тимчасово підкорених держав.

З Північнокавказьких степів скіфські загони здійснювали марші до країн Передньої Азії, долаючи Кавказькі гори через Дербентський і Дар'яльський проходи, Мамісонський перевал і вздовж побережжя Чорного моря .

Нам відомо принаймні три великих походи скіфів до Передньої Азії. Це вторгнення скіфів у 670-х роках до н.е., яке закінчилось укладенням династичного шлюбу між царським домом Ассирії й царем скіфів. Похід скіфів до кордонів Єгипту в 630-х -- на початку 620-х рр. до н.е., прихід скіфського війська під командуванням царя Мадія на допомогу обложеній мідійцями Ніневії в 614 р. до н.е. Похід Мадія був чи не найбільшим за своїми масштабами.

На період скіфських війн в Азії припали грандіозні події в передньоазіатському регіоні. У складній і багатій на різкі зміни воєнно-політичній обстановці скіфи виступали на боці то однієї, то другої сторони, міняли союзників і ворогів.

У наступному 613 р. до н.е. цар Ассирії Сарак організовує воєнний похід проти Вавилону, залучивши до нього племена приєвфратських арамеїв.

Ситуація кардинально змінюється в 612 р. до н.е. Мідійці відновлюють бойові дії в Ассирії.

Остаточне знищення ассирійської держави завершилось у 605 році до н.е. після поразки ассиро-єгипетських військ у битві при Каркемишу союзниками мідянами і вавилонянами.

З азіатським походом Мадія тісно пов'язана проблема скіфського панування в Передній Азії . Чомусь, саме результати цього походу вважають за початок перехоплення скіфами військової ініціативи на Передньоазіатському театрі воєнних дій.

Ряд дослідників порядок подій бачили так: скіфи на чолі зі своїм царем Мадієм вторглись в 614 р. до н.е. в Передню Азію, подолали мідян, потім вступили з ними в союз, завдали поразки ассирійцям, здійснили ряд грабіжницьких походів до Палестини, Сирії та Єгипту, близько 28 років володіли Мідією, поки Кіаксар не знищив їхніх вождів і таким чином не припинив їх панування.

Але історичні реалії не дозволяють погодитись з такою послідовністю подій. Панування скіфів у Передній Азі проходило й закінчилось у часи правління Кіаксара. Початком скіфського панування в Азії похід Мадія на поміч Ніневії в 614 р. до н.е. не може бути, тому що:

-- тоді кінець панування скіфів припадає на 586 р. до н.е., а це вже час після смерті Кіаксара;

-- уже напередодні війни з Лідією Кіаксар приймає до свого двору загін «заколотних» (бунтівних) скіфів-кочовиків, у самій війні скіфи діють на боці Лідії -- ці обставини вказують на ворожі стосунки мідійців із скіфами-царськими вже в 591 р. до н.е.;

-- відразу після остаточного падіння ассирійської деспотії в 605 р. до н.е. відбувається зліт могутності Мідії, захопленням нею влади у всьому регіоні, встановлення своїх порядків. Більш, ніж чвертьвіковому пануванню скіфів у цей час просто немає місця;

-- в середині 90-х років VІ ст. до н.е. при розгромі Урарту скіфи уникають зіткнень із мідійцями, грабують урартійські міста на півночі країни.

У сучасній літературі має місце думка, започаткована ще І. М. Дьяконовим, що встановлення скіфської гегемонії в Передній Азії відбулось в 653--652 рр. до н.е. Після завданої поразки мідійцям, військо Мадія могутньою хвилею заполонило майже увесь Давній Схід і зупинилося лише на кордонах Єгипту, де фараон Псамметіх І відкупився від них великою даниною. Мадій нібито втрутився і в боротьбу Лідії з кіммерійцями.

З таким порядком подій не можна погодитись.

Різниця в часі між такими історичними подіями, як смерть Ашшурбанапала в 633 р. до н.е., з якою пов'язується занепад Ассирії, і остаточне падіння Ассирійської держави в 605 р. до н.е. внаслідок чого відбулося утвердження панівного становища Мідії, становить саме 28 років. Ми абсолютно точно не знаємо року смерті Ашшурбанапала. Різними дослідниками вона визначається в межах від 635 до 627 року до н.е. Але і враховуючи це, висунута гіпотеза не втрачає сили.

Азіатські походи прискорили формування військової організації і розвиток воєнного мистецтва скіфів. Військова могутність скіфів піднімала їх вождів до рівня давньосхідних правителів, зростала їх влада, посилювалася роль військової аристократії.

Військова енергія, зміцнена набутим досвідом та передовими досягненнями у галузі озброєння й тактики ведення бою, забезпечила воєнну славу скіфам у наступні століття. Вона надовго пережила цей народ і закріпилася за нашими предками. Військова історія скіфів -- це невід'ємна частина нашої вітчизняної історії.

Висновки до другого розділу

Основним заняттям скіфів було кочове тваринництво. Поголів'я худоби визначало майнове становище скіфів. У скіфів існували майстерні: збройові, ковальські, деревообробні. Окремим видом ремесла стала найважливіша його галузь - обробка заліза.

Другим основним заняттям скіфів були військові походи. Основу скіфського війська становила легкоозброєна піхота. Але головною ударною силою були загони важко озброєних вершників, захищених панцирами, шоломами та щитами. Скіфи були чудовими лучниками, майстерно володіли коротким мечем.

Побут скіфів визначався кочовим способом життя. Своєрідними житлами на колесах були кибитки на 4-х або 6-ти колесах, у яких переїжджали жінки та діти, зберігалося майно скіфів. Життя чоловіків із дитинства було пов'язано з конем. Одяг, оздоблений вишивкою, був зручно пристосований до верхової їзди.

В античних містах-державах Північного Причорномор'я існували ювелірні майстерні, що виконували замовлення багатих скіфів. Чудові твори ювелірного мистецтва накопичувалися в усипальницях знаті, що за своїми розмірами та багатством не мали рівних серед інших представників знаті Східної Європи. Серед найвідоміших скіфських курганів - Товста Могила на Дніпропетровщині,Солоха біля с. Велика Знаменка на території Запорізької області, Чортомлик - недалеко від м. Нікополя Дніпропетровської області.

Найвідомішими пам'ятками скіфського мистецтва є золота пектораль, знайдена в кургані Товста могила, і золотий гребінь, знайдений в кургані Солоха.



Висновки

1. Скіфи (сколоти) - кочові іраномовні племена, що жили в VII - III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор'я. Про скіфів збереглися відомості в асирійських і грецьких (Геродот) письменних джерелах. Скіфи прийшли в Північне Причорномор'я зі сходу. У V - IV ст. до н. е. під їх вплив потрапили землі лісостепової смуги Лівобережної і Правобережної України, а також землі на схід від Дністра - так звана Велика Скіфія. Населення Скіфії не було однорідним. Крім декількох власне скіфських племінних об'єднань, тут жили місцеві племена, що потрапили в залежність від скіфів і увібрали ряд елементів скіфського етносу. У V - IV ст. до н. е. скіфи досягли значної військової й економічної могутності, підтримували активні зв'язки з античними містами Північне Причорномор'я.

Скіфські військово-племінні об'єднання являли собою ранній етап так званий «кочової державності», що досягла вершини свого розвитку в середині IV ст. до н. е. за царя Атея. Після появи сарматів між Доном і Дніпром, а згодом на захід від Дніпра, скіфська державність, що трималася на військовій силі, занепала. Безпосереднім продовженням Великої Скіфії була Мала Скіфія, яка існувала на території сучасної Молдови і Румунії. Але вона була нездатною існувати в таких умовах.

2. Основним заняттям скіфів було кочове тваринництво. Поголів'я худоби визначало майнове становище скіфів. У скіфів існували майстерні: збройові, ковальські, деревообробні. Окремим видом ремесла стала найважливіша його галузь - обробка заліза.

Другим основним заняттям скіфів були військові походи. Основу скіфського війська становила легкоозброєна піхота. Але головною ударною силою були загони важко озброєних вершників, захищених панцирами, шоломами та щитами. Скіфи були чудовими лучниками, майстерно володіли коротким мечем.

Побут скіфів визначався кочовим способом життя. Своєрідними житлами на колесах були кибитки на 4-х або 6-ти колесах, у яких переїжджали жінки та діти, зберігалося майно скіфів. Життя чоловіків із дитинства було пов'язано з конем. Одяг, оздоблений вишивкою, був зручно пристосований до верхової їзди.

В античних містах-державах Північного Причорномор'я існували ювелірні майстерні, що виконували замовлення багатих скіфів. Чудові твори ювелірного мистецтва накопичувалися в усипальницях знаті, що за своїми розмірами та багатством не мали рівних серед інших представників знаті Східної Європи. Серед найвідоміших скіфських курганів - Товста Могила на Дніпропетровщині,Солоха біля с. Велика Знаменка на території Запорізької області, Чортомлик - недалеко від м. Нікополя Дніпропетровської області.

Найвідомішими пам'ятками скіфського мистецтва є золота пектораль, знайдена в кургані Товста могила, і золотий гребінь, знайдений в кургані Солоха.



Список використаних джерел

1. Бойко О.Д. Історія України: навч. посібник. / О. Д. Бойко. - 3-тє вид., доп. - К.: Академвидав, 2010. - С. 24 - 27

2. Бокаль В. Історія культури України: навч. посібник / В. Бокаль, Л. Польовий. - К.: МАУП, 2001. - С.18 - 20.

3. Бунятян К.П. Давнє населення України / К. П. Бунятян. - К.: Либідь, 1999. - С. 189 - 198

4. Гайдуков Л.Ф. Історія України: посібник для старшокласників та абітурієнтів. / Л. Гайдуков, В. Крушинський. - К.: Либідь, 1999. - С. 9 - 12

5. Гриценко Т.Б. Культурологія / Т.Б. Гриценко, С.П. Гриценко, А.Ю. Кондратюк. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - С. 29 - 30

6. Гуржуй О.І. Витоки / О.І. Гуржуй, В.М. Рички.-К.:Україна,1995.-С.339-387

7. Єрмановська Г. Археологія / Г. Єрмановська-Х.:Фоліо, 2005. - С. 239 - 272

8. Кульчицький С.В. Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів загальноосвітніх навчальних закладів / С.В. Кульчицький, Ю.А. Мицик, В.С. Власов. - К.: Літера,2009. - С. 16 -18

9. Кондуфор Ю.Ю. История украинской ССР: Первобытнообщинный строй и зарождение классового общества в 10 томах / Ю.Ю. Кондуфор. - К.: Наукова думка, 1981. - С. 141 - 188

10. http://univer-ukraina.kiev.ua/

11. http://uk.wikipedia.org

12. http://www.nbuv.gov.ua/

Размещено на Allbest.ru