Унікальним документальним комплексом ХVІІІ ст. був архів Коша Нової Запорізької Січі, матеріали якого охоплювали 1713-1776 рр. Архів Січі існував ще з ХVІІ ст. Відомо, що Січова школа на Запоріжжі готувала канцеляристів, в обов'язки яких входило також зберігання документів. Під час руйнування Січі в 1709 р. зазнав розгрому і архів. Архів Нової Запорізької Січі сформувався в результаті діяльності військової канцелярії Коша, в якій було зосереджено його діловодство. Широкі взаємини Запорозької Січі з Росією, Кримом, Правобережною Україною, Гетьманщиною позначилися на особливостях архіву Коша. Велику частину архівних матеріалів становило зовнішнє листування з кримським ханом, султанами ногайських орд, польськими старостами, з гетьманами та Генеральною військовою канцелярією, з російською владою.

Архів Коша Нової Запорізької Січі є унікальним зібранням джерел з історії запорозького козацтва, різноманітних за формою, походженням, тематикою, інформаційними можливостями. Це насамперед внутрішня документація Коша: універсали, накази, листи, переписи населення і майна, реєстри шкод, заподіяних пошестями чи ординськими наскоками, тощо. Чимало джерел стосується листування Коша з Гетьманщиною, є тут чимало документів, що вийшли з-під пера керівників Гетьманщини (гетьмани І. Мазепа, П. Орлик, Д. Апостол, К. Розумовський, полковники, генеральна старшина).

Крім документів українського походження, є документи російські (імператорські укази та грамоти, накази й розпорядження, ордери командування російських військ, Сенату, Синоду), польські, турецькі й кримськотатарські.

Матеріали Архіву Коша Нової Запорізької Січі дозволяють всебічно висвітлити історію Нової Січі, її устрій, функціонування органів влади, особливості її військового ладу та військового мистецтва, принципи комплектування Війська Запорозького, нарешті, біографії багатьох запорожців, особливо з-поміж старшини. Вони дозволяють також простежити хід заселення та освоєння запорожцями Південної України, заснування ними хуторів, сіл і міст, спорудження православних храмів. Ці матеріали проливають світло на динаміку зростання чисельності міст і сіл, походження топонімів, систему господарювання на землях Січі, лісокористування, природоохоронні заходи Коша. Є чимало даних про участь запорожців у національно-визвольних рухах українського народу, насамперед у гайдамацькому, боротьбу Коша проти колоніальної політики Російської імперії, втечі кріпаків на Січ тощо. Дуже багато джерел стосуються прикордонних конфліктів, взаємовідносин із сусідніми державами, дипломатичних відносин, діяльності розвідки і особливо ролі запорожців у російсько-турецьких війнах 1735-39 і 1768-74. Матеріали Архіву Коша Нової Запорізької Січі є надзвичайно цінним джерелом з історії всієї Східної та Південної-Східної Європи.

За підрахунками дослідників, щорічно з військової канцелярії виходило 4-5 тис. документів. Такою була і кількість вхідних документів. Відкладалася і внутрішня документація судочинства, адміністративної та господарської діяльності. Отже, в канцелярії Коша протягом року зосереджувалося від 10 до 12 тис. документів.

Діловодство військової канцелярії Запорізької Січі зазнало російського впливу, діловодні папери приводились у відповідність до вимог російських канцелярій. Документи в канцелярії систематизували, справам надавали діловодні заголовки, наприклад “Разные дела прежних годов”. Наприкінці року складали описи справ, які передавали до архіву. Щороку архів поповнювався майже 400 справами. За час існування канцелярії та архіву в ньому зосереджувалося до 15 тис. справ. Архів Коша було упорядковано, більшу частину справ зшито, складено опис (про існування опису свідчать номери на справах). На жаль, опис архіву, складений у 18 ст., не зберігся. Архів Коша з часом був розпорошений і зазнав значних втрат.

Після захоплення Січі в 1775 р. Г.Потьомкін вилучив з кошового архіву унікальні документи: універсал Б.Хмельницького 15 січня 1655 р. на підтвердження грамоти 1575 р. польського короля Стефана Баторія війську запорозькому, яка визначала кордони його володінь, приватні листи Потьомкіна до кошового П.Калнишевського, журнали вихідних документів канцелярії Потьомкіна та ін. Опис Лефортівського архіву, куди згодом потрапили папери Г.Потьомкіна, містить "Документи, найденные при уничтожении Сечи Запорожской й Кошевой церкви”.

Як вважав один з найбільш відомих дослідників Запорозької Січі, слово “кіш” запозичене у татар, як і ряд інших термінів, вживаних козаками. В даному випадку воно означало головне управління Запорізької Січі, хоча інколи ототожнювалося з місцем його перебування, тобто з словом “січ”. Про це, на думку Д.І.Яворницького, говорять досить поширені в документах вирази: “Дан с Коша при Буге”, “Дан на Кошу Сечи запорожской” та ін. Одним словом, Архів Коша Нової Січі складає його діловодна документація, створена в процесі виконання ним як військово-політичних, так і адміністративно-господарських функцій. Однак доля цього комплексу матеріалів, як і самого Коша виявилася досить трагічною.

Після зруйнування в 1775 р. Січі архів перевезли до Новосіченського ретраншаменту. Очевидно, найважливіші справи, що стосувалися діяльності Г.О.Потьомкіна в регіоні були відібрані і доставлені в Санкт-Петербург. Нині вони зберігаються в його особистому фонді. В зв'язку з ліквідацією Новосіченського ретраншаменту, Архів перевезли до фортеці Святої Єлизавети (нині м. Кіровоград). В 1784 р. ліквідовано і фортецю Св.Єлизавети, а Архів Коша перевезли до Катеринослава, до повітового суду, де його, очевидно, використовували для різних довідок у справах про землеволодіння на території Запоріжжя. З часом чиновники повітового суду про документи Архіву забули, і, якщо вірити А.О.Скальковському, його стали розбирати й продавати по частинах. І лише завдяки канцеляристу Спичаку матеріали архіву були врятовані від розпорошення.

Архів Коша Нової Запорозької Січі складається з 365 одиниць зберігання (справ), які згруповані за функціональними принципами в хронологічному порядку і розкривають певний вид діяльності керівного органу запорізького козацтва за останній період його існування. Оскільки в межах запорізьких земель Кіш здійснював усю повноту влади, то створені в процесі його діяльності документи дозволяють відтворити всю картину військово-політичного, адміністративно-господарського й культурного життя з 1734 до початку червня 1775 р., а також заходи царського уряду щодо керівництва Січі після її ліквідації.

В першу чергу документи Архіву дозволяють простежити за територіальними змінами, що мали місце в зазначений період в межах “Запорізьких вольностей”: відторгнення згідно з сенатським указом 1746 р. частини східних володінь запорожців і передачу земель на схід від р. Кальміус Війську Донському; поселення на південь від річок Тясмин та Вись між Дніпром і Бугом Нової Сербії в 1752 р., а між Бахмутом і Луганню - Слов'яносербії - в 1754 р. В цьому ж році на південь від Нової Сербії на 20-верстовій смузі між Дніпром і Бугом царський уряд розселив депортованих з території Нової Сербії українців, що відмовилися звільняти місця для іноземних поселенців, і сформував з них Новослобідський полк. В 1765 р. на базі цих військово-землеробських поселень і збудованої в 1731-1735 рр. Української лінії була створена Новоросійська губернія. Без згоди Коша в 1768 р. уряд розпочав будівництво системи укріплень по р. Самарі, при витоках Бика (лівої притоки Самари) та Бахмута, а в 1770 р. - вздовж Конки та Берди. Крім цих загальноімперських заходів, що зменшували територію Війська Запорізького в документах знайшла відображення повсякденна боротьба Коша в 50-70 -х рр. проти зазіхань на його території з боку поміщиків Слобожанщини, керівників ландміліцьких полків Української лінії, Нової Сербії та польських магнатів. Наявні в них також вимоги керівництва Коша провести розмежування земель з сусідами і нанести на картах кордони запорізьких володінь, обіцянки столичних сановників виконати ці вимоги запорожців та зволікання у їх виконанні. В цілому представлений територіальний устрій Нової Січі - поділ її на паланки та їх розташування й система паланкового управління. З різноманітної паланкової звітності можна довідатися про типи поселень в межах Запоріжжя та чисельність їх мешканців, види занять населення, раціональне використання ним земельних ресурсів і особливо ощадливе відношення до лісів. Добре представлено взаємозв'язки Коша з царським двором (відправлення до нього депутацій та процес вирішення ними злободенних питань в столиці), з сусідами - Військом Донським, Кримським ханством та Річчю Посполитою. Порівняно менше подається відомостей про стан культури, хоча на підставі діловодчої документації можна дійти висновків, що як в кошовій, так і паланковій адміністрації були фахівці з іноземних мов, перш за все з турецької та польської і, очевидно, оволодівали вони цими мовами в січовій школі.

До Єдиного державного архівного фонду архів Коша приєднано у 1926 р., в Одеському губархіві його упорядкували і склали опис. У 1931 р. Одеський крайовий історичний архів передав фонд Коша до Всеукраїнського архіву давніх актів у м. Харкові, де він зберігався до 1941 р. В роки Великої Вітчизняної війни фонд був евакуйований на схід, а під час реевакуації архівних документів фонд Коша Нової Запорозької Січі привезли до Києва, де він зберігається і нині (ЦДІАК України, ф. 229). Внаслідок численних переміщень протягом 170 років архів зазнав значних втрат, було порушено систематизацію справ, відбулося змішування документів.

Актуальним на сьогодні є не тільки археографічне опрацювання архіву Коша і видання важливого для науки корпусу історичних документів, а й архівознавче дослідження: вивчення історії його формування, побутування, здійснення наукової реконструкції складу і змісту розпорошеного архівного фонду.

РОЗДІЛ ІІ. ФАМІЛЬНІ АРХІВИ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ XVIII СТ.

2.1 Фамільні архіви

Піднесення політичного і культурного життя в Україні -- Гетьманщині у 2-й половині 17-18 ст., прагнення козацько-старшинської верхівки закріпити за собою привілеї, права власності сприяли формуванню родинних (фамільних) архівів. Архівні зібрання найвпливовіших у Гетьманщині родин - Забіл, Кочубеїв, Маркевичів, Милорадовичів, Новицьких, Полуботків, Стороженків, Сулим та ін. охоплювали численні матеріали офіційних установ, документи на право власності та володіння, надання привілеїв (універсали, купчі, дарчі, духовні грамоти), офіційне і приватне листування, родовідні документи тощо. Дбайливе ставлення власників до цих паперів було характерною рисою українського дворянства. “В редкой дворянской семье, - зазначали дослідники, - не было более или менее значительного собрания семейных документов”. Українське дворянство, яке було елітою суспільства Лівобережної України, зосередило в своїх фамільних архівах унікальні пам'ятки історії і культури.

Фамільні архіви Гетьманщини розпорошувалися при неодноразових поділах майна між спадкоємцями, поповнювали приватні зібрання колекціонерів, гинули від часу. Деякі залишки фамільних архівів відклалися в фондосховищах архівів, бібліотек, музеїв України та Росії.

Отже, зародження і розвиток козацько-гетьманської держави сприяли розвиткові архівної справи в Україні. Найважливішим моментом цього періоду було формування українського державного архіву. Поступова ліквідація автономії України, створення імперських інституцій для управління Україною впливали на формування і склад архівів адміністративних установ, вели до централізації архівної справи. Поряд з архівами центральних і місцевих адміністрацій існували монастирські архіви, формувалися фамільні архіви старшинсько-дворянських родів.

2.2 Сулимівський фамільний архів

Окремими виданнями опубліковано документи кількох фамільних архівів, які утримують в собі важливі відомості з соціально-економічної історії Гетьманщини ХVІІ-ХVШ ст. Першим у цій серії видань був архів української козацько-старшинської родини Сулим та її родичів, знайдений і оприлюднений О.М.Лазаревським на кошти тодішнього власника архіву О.О.Войцеховича. Публікація складається з таких структурних частин: передмови О.М.Лазаревського з додатком у вигляді репродукції портретів членів роду Сулим та родоводу Сулим, Скоруп та Войцеховичів, документів споріднених сімей Сулим, Скоруп, Войцеховичів, іменного, географічного і предметного покажчиків, а також змісту із зазначенням заголовків опублікованих документів, що значно полегшує дослідникам роботу з ними.

У передмові О.М.Лазаревський звертає увагу загалом на фамільні архіви як цінні джерела для вивчення, головним чином, "побутової історії", здійснює короткий огляд відомих йому фамільних архівів, називає попередників у справі публікації сімейних паперів. Важливою складовою частиною передмови є історія фондоутворювачів - Сулим, Скоруп, Войцеховичів, пов'язаних між собою родинними зв'язками. Син переяславського полковника Семена Сулими (рідного небожа гетьмана Павла Полуботка) таємний радник Яким був одружений на Марії, дочці бунчукового товариша Павла Григоровича Скорупи (онуці засновника роду, стародубського купця, члена магістрату, бурмистра Дем'яна Скорупи). Одна з його дочок Параска була видана заміж за Івана Андрійовича Войцеховича, радника Чернігівського намісницького правління, який пізніше став пензенським віце-губернатором. О.М.Лазаревський наводить також генеалогію названих родин. Хоча О.М.Лазаревський не робить висновків з опублікованих ним документів і послужних списків фондоутворювачів, наведені ним свідчення з життя кількох поколінь спадкоємців страченого поляками за розорення 1635 р. фортеці Кодак гетьмана Івана Сулими дають чітку уяву про зростання козацько-старшинського землеволодіння, про перетворення козацької старшини в дворянство, про політичні позиції різних старшинських угруповань в складний період в історії України в середині і другій половині XVII ст. В передмові також розповідається про історію утворення Сулимівського архіву, його складові частини, належність паперів тому чи іншому зі споріднених родів.

Вміщені у виданні 183 документи з багатого Сулимівського фамільного архіву поділені на три групи: папери Сулим - 109 документів, Скоруп - 63 документи, Войцеховичів - 11 документів. Документи і матеріали опублікованої частини Сулимівського архіву охоплюють період з 1628 по 1818 рр., з них переважну більшість упевнено можна віднести до другої половини XVII - середини XVIII ст.

Серед документів Сулим найбільшу цінність мають гетьманські універсали і королівські привілеї 1659-1663 рр. (у виданні названі грамотами) на володіння селами й містечками (28 док.). З них: привілеїв - 8, гетьманських універсалів - 18, універсалів полковників - 2. Розширення козацько-старшинського землеволодіння за рахунок надань і "пожалувань", як це видно і з актів архіву Сулим, особливо інтенсивно відбувалося в період 80-х рр. XVII ст. - першої чверті XVIII ст. Цей процес супроводжувався посиленням залежності посполитих від старшини, яка добивалася від них "послушенства". Так, в універсалі гетьмана І.Самойловича Ф.Сулимі від 21 червня 1681 р. сказано: "...с нагороды и вдячности годной его зичливости надаємо ему з ласки нашей село Сошники в полку Переяславском, в сотне полковой лежачое, позволяючи от людей тяглих тамошних, кроме козаков, отбирати належное подлуг обыклости послушенство и повинность". Дотримуватися "послушенства" суворо вимагалося від посполитих як гетьманськими, так і полковницькими універсалами й пізніше. В універсалі гетьмана І.Скоропадського (1 вересня 1711 р.) значному військовому товаришеві Олександрові Сулимі на село Строков і хутір Бучачок в "зуполное владение" та село Гришинці "ку вспартю господарства" велено, щоб посполиті люди, "(опрочь козаков, которіи при своих волностях ненарушно заховани быти имеют) жебы ему ж пану Сулиме, належитое отдавали послушенство и повинность, упоминаем, сурово грозим и пилно приказуєм".

В "Сулимовском архиве" вміщено 79 листів офіційного і приватного характеру, що відносяться майже виключно до XVIII ст. (за винятком двох, 1657 і 1818 рр.), а також підтверджувальні листи на володіння (4 док.), духовні заповіти (5 док.), вінові записи (про придане), різноманітні скарги і рішення за ними (6 док.). Крім того, у виданні вміщено реєстри прибутків і видатків, розпорядження і інструкції з різних приводів, акти про розподіл майна, укази, свідчення, послужні формуляри, уривки з описів та щоденників ("Опись герба Сулим" з кн. Окольського "Herbarz Polski"; "Записка половины XVIII в. о происхождении Сулим и о службе генерального хорунжего Ивана Сулимы и его сына Переяславского полковника Семена Сулимы"; "Дневник Акима Семеновича Сулимы 1772-1817 гг." та інші).

Особливістю складу опублікованих документів Сулимівського архіву є майже повна відсутність купчих актів, усього 3 записи на придбання млина в м. Баришівці І.Сулимою, лавки в м. Стародубі Д.Скорупою, слободи Машківки Г.Скорупою. Це свідчить про те, що Сулими, Скорупи і Войцеховичі прирощували свої землеволодіння переважно на підставі надань за привілеями й універсалами Сулимам, а також шляхом "наїздів" - відвертого захоплення земель.

Кожен документ має заголовок, складений О.Лазаревським при підготовці до публікації, наприклад: "Универсал переяславского полковника Леонтия Полуботка Александру Сулиме на с. Волчков и Строков, 1689 г. 29 июля", "Письмо Демяна Скорупы к своєму прикащику о продаже пеньки в Архангельске и о покупке там товаров, 1707 г. 12 сентября". Документи супроводжуються відсилкою до джерела, з якого вони взяті. 109 документів мають помітку "с подлинника", інші - "с копии". 14 з опублікованих документів не належали до корпусу фамільного зібрання, але тематично й за належністю вони пов'язані з родинами Сулим, Скоруп і Войцеховичів. У таких випадках О.Лазаревський робив помітку: "Из Румянцевской описи, в архиве Киевской казенной палата", "С копии, находящейся в Генеральном следствии о маетностях Черниговского полка 1730 г. (Рукопись б-ки П.Галагана)" та ін. Підрядкові примітки в публікації відсутні. Усі документи видані мовою оригіналу.

Сулимівський архів є багатим і цінним джерелом для дослідження не тільки соціально-економічної, до певної міри, політичної, але й культурної історії Гетьманщини. У даний час оригінали опублікованих у цьому виданні документів зберігаються в Рукописному відділі Архіву Санкт-Петербур-зького відділення Інституту історії РАН.

Доповненням до "Сулимовского архива" стала публікація "Мотыжин-ский архив". Для цієї публікації О.М.Лазаревський обрав фамільні папери Сулим та їхніх родичів, які зберігалися в містечку Мотижині на Київщині. Принципи публікації ті самі, що й у "Сулимовском архиве". Після короткої передмови О.М.Лазаревський вмістив доповнений і уточнений родовід Сулим. У публікації є іменний і географічний покажчики, котрих бракувало у першій книзі.

Усього в "Мотыжинском архиве" опубліковано 93 документи, які охоплюють період з 18 березня 1681 р. по 14 липня 1772 р. Всі документи розділені видавцем на два відділи: а) папери Сулим; б) інші документи. В кінці кожного зазначено, з оригіналу (64 док.) чи з копії (26 док.) здійснено публікацію. Лише в трьох випадках така помітка відсутня. Друкуються документи мовою оригіналу. У багатьох документах для зручності сприйняття обов'язкова титулатура оригіналу опускається, тоді курсивом перед іменем адресата зазначено: "после титула".

За формою і характером опубліковані документи - це купчі акти (11 док.), царська грамота (1 док.), універсали (21 док.), накази й листи-розпорядження (7 док.), листування членів сім'ї Сулим у майнових справах (4 док.), скарги (3 док.), відступні записи (4 док.), духовні заповіти (7 док.), рішення Генерального військового суду за поданими скаргами (5 док.), фундуші і дозвільні листи (3 док.), а також записи на обмін садибними місцями, прохання про передачу маєтностей, декрети, розпорядження, заяви та ін.

За змістом основна маса документів стосується землеволодінь сім'ї Сулим, хоча, як і в "Сулимовском архиве", купчих актів мало, навіть враховуючи названі 12 купчих в документі №61 - "Виписки из перечневой книги актов на земельное владение Сулим 1622-1680 гг." Купчі акти, універсали, грамота, фундуші, а також скарги та рішення за ними досить яскраво свідчать про шляхи набуття Сулимами маєтностей та про підпорядкування ними селян у "послушенство". Про це ж свідчать і уривки з Генерального слідства, в якому описані м. Переяслав, Баришівка і 15 сіл, що перебували у власності Сулим.

Частина документів - це акти з історії міського управління кінця XVII - першої чверті XVIII ст., зокрема, універсал про підпорядкування переяславських цехів і всіх міщан магістрату, про ратушні села і захоплення їх козацькою старшиною. Так, в універсалі І.Скоропадського від 1 березня 1716 р. говориться: "Доносили через суплеку свою п. войт тамошний Переяславский з мещанами, что посполитих людей на кгрунтах меских живучих до ратуши их належачих, прошлими роками, одних в козацтво вписано, других по чиншу, именно коломийцов, посажено, а третих на подворках за Великим мостом мешкаючих, от ратуши до двора небожчиков панов полковников отнято, и чрез тое немало посполитому добру учинено убели и убитку, чего ради он, пан войт, просил нас о привернений до ратуша своего тих всех отнятих тяглих людей..."10 У скаргах, слідствах і рішеннях судів відображені зловживання козацько-старшинської адміністрації. У двох документах згадується про селянські заворушення в період після скинення з гетьманства І.Самойловича. До певної міри документи цієї публікації утримують у собі деякі відомості про життя козацької старшини та боротьбу старшинських угруповань за владу.

У цілому, "Мотыжинский архив" має велике наукове значення як цінне зібрання історичних джерел до соціально-економічної історії Гетьманщини.

2.3 Любецький архів графа Милорадовича

1898 р. О.М.Лазаревський опублікував документи фамільного зібрання Милорадовича під назвою "Любецкий архив графа Милорадовича", який складається з сімейного листування, різних актів, записок, реєстрів та ін.11 Дана публікація була продовженням оприлюднення документів Г.А.Мило-радовичем в "Черниговских губернских ведомостях" (ЧГВ, 1888, №38-42, 48 та ін.) та окремим виданням. "Любецкий архив" друкувався спочатку як додаток до "Киевской Старины".

"Любецкий архив" складається з 4-х розділів. До періоду Гетьманщини повністю відноситься розділ IV - "Любецкие акты (1637-1708 гг.)" і частково розділ І - "Бумаги Чарнышей" (спорідненої з Милорадовичами родини). 130 документів І розділу хронологічно охоплюють 1710-1789 рр. Це описи нерухомого майна, тестаменти, вінові і дарчі записи, умови розділу майна спадкоємцями. В них рухоме і нерухоме майно виражене в таких поняттях, як: срібло, золото, коралі, земля з хуторами й селами, млини, озера, пасіки, ліси, степи, поля орні, сінокоси, городи, пущі, гаї, греблі, двори, винокурні. Важливо зазначити, що в документах чітко проглядається прагнення власників, по-перше, концентрувати свої володіння, по-друге, мати їх якомога ближче до міста.

Розділ IV - "Любецкие акты (1637-1708 гг.)" складається з 38 документів і в кількісному відношенні займає невелику питому вагу в публікації. За формою - це купчі акти (6 док.), записи купівлі-продажу (7 док.), дарчі (1 док.), боргові розписки (5 док.), заставні акти (2 док.), тестаменти (3 док.), виписки з книг міського уряду (3 док.), акти майнових угод (3 док.), декрети і рішення у земельних справах (4 док.), акти земельних судових процесів (4 док.). З усіх лише один документ написаний польською мовою.

Акти Милорадовичів є цінними джерелами для вивчення шляхів набуття земельних володінь. Так, у купчому листі любецького міщанина Демида Брагинця на продану міщанам Бережновичеві й Кужелевичеві у 1656 р. комору з "пляцом" сказано: "...иж будучи потребный пинязей продалем и пустилем, зрекся на вечност, то есть комору ис пляцом свою власну, никому нивчим не заведенную ани пенную пану Борису Бережновичу и пану Гришку Кужелевичу мещаном и обивателем любецким посполу, ув одной стены зрублено с Кисниченою коморою, а меновите, за суму куп десят личбы и монеты литовской".

Досить показові також боргові розписки і заставні акти, які свідчать про широкий розвиток лихварства. Лихварями були, в основному, члени магістрату і козацька старшина. При отриманні в борг грошей видавалася розписка, за якою у випадку неповернення боржником грошей у вказаний термін його земельна ділянка переходила в руки кредитора. Таким чином, земля виступала в ролі гарантії в лихварських операціях. Це був один із шляхів розширення землеволодінь.

Документи Любецького архіву Милорадовичів збереглися в фонді О.М.Лазаревського в Інституті рукопису НБУ ім. В.І.Вернадського НАН України.

2.4 Фамільний архів Стороженків

Унікальним і своєрідним за обсягом, розкішністю поліграфічного оздоблення, науковою скрупульозністю в доборі матеріалів є видання фамільного архіву Стороженків, який включає в себе документи кількох українських старшинських родин. Насьогодні це видання стало бібліографічною рідкістю, оскільки наклад його становив усього 200 пронумерованих примірників з грифом "Pro domo sua". У передмові видавець А.В.Стороженко чітко формулює свою мету: "...сохранить для будущих поколений нашего рода те фамильные бумаги, которые в настоящее время находятся в наших руках".

Козацько-старшинський рід власника і публікатора архіву походить від Івана Стороженка, котрий переселився на Лівобережжя після Андру-сівського перемир'я 1667 р. і був полковником Прилуцького полку. Розгалужений рід Стороженків був занесений у родоводні книги чотирьох губерній. Серед його представників був губернський предводитель дворянства і письменник Олексій Петрович, літературознавець Микола Іллевич, історик, етнограф і літературознавець Андрій Володимирович (1857 - не раніше 1914 рр.).

До предмету нашого дослідження інтерес становлять не всі томи видання, а в томах - не всі документи і матеріали. Так, том другий цілком охоплює XIX ст. і присвячений, головним чином, листуванню членів сім'ї Стороженків. Документи третього тому, котрий відрізняється від інших строкатістю їхнього добору, також переважно стосуються другої половини ХVІІІ-ХІХ ст. З цього тому в коло наших зацікавлень потрапляє лише 4 документи - купчі акти яблунівського сотника Стефана Григоровича Стороженка. 4-й том частково доповнює відомості, подані в 1-му томі, а також вміщує майнові акти й листи Стороженків, що стосуються XIX ст. З 112 документів та матеріалів тому лише 3 виходять за межі цього століття. 5-й том з якихось причин не з'явився друком (зауважимо, що томи виходили не підряд, а в міру їх підготовки до друку).

Безцінне значення для вивчення історії Гетьманщини має 6-й том. 7-й том складається з двох відділів: "Малороссийского родословника" В.Л.Модзалевського і документів з домашнього архіву Вакуловичів, які були родичами Стороженків. 8-й том включає в себе "Малороссийский родословник" В.Л.Модзалевського, уривки з фамільних переказів та "архівні дрібниці" (спогади, листи), ділові папери XIX ст., що стосуються Великокручанського маєтку Александровичів, також родичів Стороженків.

Опублікований архів Стороженків має ту особливість, що включає в себе не тільки документи, утворені внаслідок діяльності представників даного роду, але й документи сучасної їм епохи, навіть коли вони не пов'язані зі Стороженками, а також дослідження про Переяславщину і діяльність Стороженків, які раніше публікувалися в різних виданнях. Як зазначено вище, до видання включено й працю В.Модзалевського. Крім того, до видання ввійшли деякі інші документи, знайдені А.В.Стороженком, В.Л.Модзалевським, М.Г.Астрябом в різних архівах.

Усього в 1-му томі вміщено 119 нумерованих позицій. Іноді під одним номером надруковано кілька документів, що стосуються однієї особи або одного питання. Вони охоплюють період з 1610 по 1850 рр. 1610 роком датовано 2 документи, наступні (по одному документу) - 1689, 1690, 1693, 1700 рр. і далі в хронологічному порядку. Цікаво, що перші документи після повернення Івана Стороженка з правого берега на Лівобережжя, відносяться до часу його полковництва. Усього на проміжок часу з 1689 по 1770 рр. припадає 57 документів.

Щоб уявити загальний характер опублікованих документів всього фамільного архіву, розглянемо детальніше документи й матеріали другої половини XVII - середини XVIII ст. Серед них купчі й відступні акти (11 док.), універсали (14 док.), грамота царя Петра II 1729 р. гетьманові Д.Апостолу, постанова Ічнянського сотенного уряду від 9 липня 1700 р., якою підтверджено право сотника А.Стороженка на володіння "окопом и сеножатью". Тут наведене й рішення Генерального суду з приводу суперечки про володіння рухомим майном, акт розділу підданих с. Ржавця між Григорієм та Іваном Стороженками у 1721 р., поіменний список козаків, посполитих і підсусідків у с. Ржавці, виписки зі списку старшини Гетьманщини 1725 р., різноманітні реєстри рухомого і нерухомого майна тощо. Тільки списки документів на володіння ґрунтами й людьми в м. Ічні, що належали бунчуковому товаришеві Григорію Стороженкові 1744 р., займають у книзі 8 сторінок, а список документів на володіння різного роду нерухомим майном 1745 р. - 18 сторінок.

Наступною складовою частиною опублікованих документів є "Права належитие его Милости Пана Леонтия Свечки, Асаула Полкового Лубен-ского, на власние его купление грунта, з ратуша меского Ператинского урядовне выдани ему есть". 89 документів у вигляді купчих і дарчих актів, підтверджувальних універсалів і грамот, духовних заповітів охоплюють період з 1674 по 1718 р. Тут же "Права належитие его милости пану Лукияну Свечце, знатному войска запорожского товаришеви, на власние его купление грунта, з ратуша меского Перятинского урядовне выдани ему есть". Вони охоплюють 12 документів за період з 1699 по 1718 рр.

ВИСНОВКИ

Таким чином, у XVІІІ ст. відбулися істотні зміни в архівній справі. Архіви відокремилися від канцелярій, виникли нові архіви при вищих, центральних і місцевих установах. Відбулася часткова концентрація матеріалів, що мають особливе значення для самодержавства (по історії класової боротьби, зовнішнім зносинам, економіці і т.д.). Починалися спроби зробити концентрацію документів на місцях.

Великим кроком уперед стало створення історичних архівів, що зберігали важливу документацію. Матеріали цих архівів значно ширше, ніж інших архівних установ, залучалися дослідниками і публікувалися в наукових цілях, що збагатило джерельну базу історичної науки. Прогрес в області архівного був обумовлений розвитком вітчизняної культури й історичної науки.

Визвольна війна українського народу 1648-1654 рр. привела до утворення на Україні-Гетьманщині (напівофіційна назва Лівобережної України разом з Києвом у складі Російської держави). Політичний лад Гетьманщини характеризувався відносною автономією: керівництво адміністративними, військовими, судовими та іншими справами Гетьманщини здійснював гетьман. Гетьманську адміністрацію представляли Генеральна військова канцелярія та Генеральний військовий суд. Утворились органи влади і на Місцях у формі полкових та сотенних канцелярій, а також органи міського самоврядування найбільш значних міст. Кожен із цих органів влади у процесі своєї діяльності утворював власний архів. Хоч до наших днів більшість цих архівів не збереглася, їх історія, передовсім архівів центрального уряду України XVIII ст., становить значний інтерес.

З часу встановлення в Україні загальноросійського адміністративного поділу й управління, почалось утворення нових архівних фондів, які становлять уже частину загальноросійського провінціального будівництва. Відтоді у Петербурзі Україною відали вже не окремі установи чи їх відділи, а загальнодержавні органи управління - Сенат, колегії, а пізніше - Державна рада та міністерства. У процесі їх діяльності відклалася велика кількість документальних матеріалів з історії України. Проте найбільше за цей період відклалося документальних матеріалів, які вийшли з губернських установ.

Сучасний стан розвитку української історичної та архівознавчої наук обумовлює необхідність проведення комплексного дослідження тих видів писемних джерел, історія створення та склад яких перебували на маргінезі радянської архівістики. До них належить документальна спадщина української родової еліти, сам факт існування якої тривалий час взагалі не визнавався. Створені представниками козацької старшини приватні фамільні зібрання згадувалися виключно як “особові” чи “родинні” архіви експлуататорської суспільної верстви. Радянське архівознавство не спромоглося бодай окреслити ту історіософську та архівознавчу проблему, якою є склад і зміст, а також умови виникнення й побутування цих специфічних комплексів архівних документів, їх значення для дослідження історії України. Фамільні архіви визнавалися виключно джерелами дослідження соціально-економічної історії та класової боротьби, що суттєво звужує їх значення. Адже слід говорити також про важливість документів фамільних збірок для вивчення політичних, культурних, ідеологічних, демографічних, регіональних проблем в українському суспільстві другої половини XVII - початку XX ст.

Таким чином, проблема фамільних архівів як специфічного історичного та архівознавчого феномена відноситься до абсолютно не досліджених в українському архівознавстві.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Архівознавство: підручник для студентів історичних факультетів / Редкол. Я.С.Калакура (гол. ред.) та ін. - К., 1998. - 316 с.

2. Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів 1734-1775.-- Т. 2.-- К., 2000.-- 751 с.

3. Корнева И.И, Тальман Е.М., Эпштейн Д.М. История археографии в дореволюционной России / Под ред. М.С. Селезнева. - М., 1969. - С.84

4. Мицик Ю.А. Архів Коша Нової Запорозької Січі // Українське козацтво: Мала енциклопедія / Ф.Г. Турченко (гол. ред.). - К.: Генеза; Запоріжжя: Прем'єр, 2002. - С. 22-23

5. Нариси історії архівної справи в Україні: Посібник / За загальною редакцією І.Б. Матяш та К.І. Климової. - К., 2002. - С. 174.

6. Проблеми збереження і користування фамільними архівними фондами (на прикладі фонду Скоропадських) // Студії з архівної справи та документознавства. - К., 2000. - Т. 6. - С. 32-37.

7. Фамільні архіви української еліти: склад, зміст, доля у ХІХ ст. // Архівознавство, археографія, джерелознавство: Міжвідомчий зб. наук. праць. - Вип. 6. - К., 2003. - С. 28-52.

8. Фамільні архіви української лівобережної шляхти у XVII і XVIII ст. та збірка Скоропадських // Рукописна та книжкова спадщина України. - К., 2003. - Вип. 8. - С. 28-57.

9. Фамільні архіви української еліти: Питання камерально-археографічного та едиційного опрацювання // Архіви України. - 2004. - № 1-2. - С. 34-81.

10. Хрестоматія з архівознавства: Навч. посіб. для студ. іст. спец. вищ. навч. закладів / Держкомархів України. УДНДІАСД; Упоряд.: Г.В. Боряк, І.Б. Матяш, Р.Я. Пиріг. - К., 2003. - 408 с.

Размещено на Allbest.ru