Сталінізм і його провідники в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сталінізм і його провідники в Україні

У лоні партійного апарату сформувалося огидне, людиноненависницьке явище сталінізму.

Партійне й радянське керівництво України не знайшло в собі сил протистояти сталінізму. У той час на чолі КП(б) У, ВУЦВК, РНК УСРР стояли особи, які з більшим або меншим завзяттям виконували волю сталінського керівництва. ЦК КП(б) У в 1925-1928 рр. очолював Л. Каганович, один із найпослідовніших сталіністів, рекомендований політбюро ЦК ВКП(б) для роботи в Україні. Він активно пропагував міф про мудрість Сталіна. Л. Кагановича заступив С. Косіор, котрий у роки громадянської війни був одним з керівників більшовицьких організацій в Україні, а у 1925-1928 рр. працював секретарем ЦК ВКП(б). На чолі ЦК КП(б) У С. Косіор стояв з липня 1928 р. по січень 1938 р. на ці роки припадає пік кривавого розгулу сталінського режиму в Україні, одним із стовпів якого, бездумним виконавцем розпоряджень центру був С. Косіор. У передвоєнні роки КП(б) У очолив М. Хрущов, знов-таки присланий з Москви, де він був керівником міської парторганізації і кандидатом у члени Політбюро ЦК ВКП(б). Хрущов продовжив лінію своїх попередників в Україні.

Сталінські ставленики в Україні стали провідниками політики масового терору, який розгорнувся тут у 30-х роках.

Брутальні розправи з тими, кого вважали противниками радянської влади, не припинялися протягом 20-х років. Але з кінця цього десятиліття правлячі кола СРСР відмовляються навіть від видимості законності здійснюваних репресій. Звинувачення проти віднесених до класово ворожих елементів з 1929 р. почали розглядати так звані «трійки» у складі першого секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника місцевого відділення ДПУ, що значно спростило справу. Засуджених партіями відправляли на примусові роботи до північних та інших віддалених районів СРСР з надзвичайно важкими, по суті каторжними умовами праці.

Трагедія селянства кінця 20-х - першої половини 30-х років, гоніння на інтелігенцію, сфабриковані органами ДПУ політичні процеси цього періоду стали прелюдією до нової хвилі репресій сталінського режиму проти свого народу.

Масова кампанія «викриття» ворогів та репресій проти них розгорнулася після вбивства 1 грудня 1934 р. С.Кірова, члена Політбюро ЦК ВКП(б), керівника ленінградської парторганізації, авторитетного в більшовицькій партії діяча, потенційного кандидата на пост генерального секретаря. Цим убивством, обставини якого залишаються нез'ясованими до теперішнього часу, сталінське керівництво скористалося для подальшого нагнітання істерії в країні, розправи над реальними й потенційними противниками режиму. Президія ЦВК СРСР з надзвичайною оперативністю 1 грудня 1934 р. прийняла постанову про порядок розгляду звинувачень у підготовці чи здійсненні терористичних актів, яка відводила на слідство в цих справах не більше 10 днів. Справи розглядалися без прокурора й адвоката. Оскарженню чи помилуванню не підлягали. Слідчі надзвичайно широко трактували поняття «тероризм». Фактично в ньому міг бути звинувачений кожен, хто потрапив до органів НКВС. У 1937 р. подібний порядок розгляду судових справ був поширений на звинувачених у шкідництві та диверсіях. «Шкідників» і «диверсантів» у роки перших п'ятирічок, коли в промисловість влилися мільйони малокваліфікованих робітників і широкими масштабами впроваджувалася нова, складна техніка, було дуже багато. Справи осіб, притягнених до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи секретаря ЦК ВКП(б) Л. Кагановича стали розглядати в позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Слідство велося із вживанням до арештованих жорстоких тортур. Ця практика була узаконена в 1937 р., коли Сталін від імені ЦК ВКП(б) особисто дав вказівку органам НКВС застосовувати до арештованих фізичні методи тиску. В 1939 р. ця вказівка була підтверджена. Арештовані не витримували тортур, підписували протокол з абсурдними звинуваченнями, зводили наклепи на своїх колег, рідних.

Розгорнуті в 30-ті роки в Україні масові репресії охопили всі категорії населення: представників партійного й державного апарату, військових, науковців, робітників, селянство.

Після процесу над «Спілкою визволення України» в республіці «викрили» багато «контрреволюційних організацій», найбільшими з яких були «Український національних центр», «Українська військова організація», «Польська організація воскова», «Білогвардійських терористичний центр у Києві», різні «шпигунсько-троцькістські» організації. В Україні не уникла репресій більшість керівників ЦК ВКП(б) У і РНК, у тому числі й активні учасники Жовтневого перевороту та громадянської війни. Серед них - Є. Квірінг, Х. Раковських, Ю. Коцюбинський, С. Косіор, Ю. Медведєв, В. Чубар і багато інших. Чекаючи неминучого арешту, застрелив свою дружину і застрелився сам Голова Раднаркому УРСР П. Любченко. Майже повністю був знищений обраний на XIII з'їзді ЦК ВКП(б) У Центральний комітет. З 62 членів звинувачено у ворожій діяльності та виключено з партії 55. З 11 членів Політбюро, обраного після XIII з'їзду КП(б) У, загинуло 10, а з 5 кандидатів у члени Політбюро - 4. Кількісний склад КП(б) У з 1933 по 1938 р. зменшився на 266,3 тис. чол. - майже наполовину.

Сталінське керівництво безжально віддавало на розправу НКВС не лише сотні тисяч незгодних з його політикою безпартійних, не лише всіх тих представників партійно-державного апарату, які могли скласти йому опозицію, але й багатьох сліпих виконавців репресивного курсу режиму. Тисячі керівників, слідчих і оперуповноважених НКВС, що сфабрикували численні справи «ворогів народу», з часом стали самі об'єктами репресій і, таким чином, зберегли таємницю розправ над своїми жертвами. Був репресований і В. Затонський, один з керівників боротьби за радянську владу в Україні в 1917-1920 рр., член ЦК ВКП(б) У і радянського уряду України. На XVII з'їзді ВКП(б), який відбувся в 1934 р., В. Затонський очолював лічильну комісію. Він добре знав, що проти обрання Сталіна до складу ЦК ВКП(б) було подано 292 голоси делегатів з'їзду, а не 3, як це було повідомлено. В. Затонського звинуватили в незалежності до неіснуючого «антирадянського українського національного центру» і стратили.

Унаслідок сталінських репресій у другій половині 30-х років була обезглавлена армія. Репресії, які розпочалися проти вищого командування, перекинулися на рівень військових округів. Й. Якіра, одного з талановитих воєначальників Червоної армії, командуючого Київським військовим округом, у 1937 р. звинуватили в підготовці замаху на К. Ворошилова і стратили. Був повністю знищений весь штаб Київського військового округу, в якому працювали дібрані Й. Якіром військові спеціалісти, багато з них - активні учасники війни 1918-1920 рр. подібна доля спіткала й Харківський військовий округ: його командний склад на чолі з командуючим округом І. Дубовим став жертвою розправ.

Репресії спричинили гострий кадровий голод в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту, а 37% не пройшли повного курсу навчання навіть у середніх військових закладах. Це стало однією з основних причин поразок Червоної армії в 1941 р.

Жертвами сталінської сваволі в Україні стали мільйони людей. Звичайно, більшість з них не була представниками партійного чи державного апарату. Арешт ставав трагедією не лише для них самих. Їхні близькі та рідні потрапляли до категорії людей, яка в офіційних документах мала назву «члени сімей ворогів народу». Частину з них також репресували, а решта поневірялась, не знаходячи житла й роботи, не маючи можливості здобути освіту.

Ідеологічне виправдання терору

Тоталітарний режим прагнув ідеологічно виправдати масовий терор проти свого народу.

Сталін нав'язав радянському суспільству тезу про загострення класової боротьби в СРСР у ході будівництва соціалістичного суспільства. Це положення органічно доповнювалося іншим - про наявність у радянських республіках «повзучих» націоналістичних ухилів. Партапарат України, прагнучи вислужитися перед центром, підкреслював свою особливу роль у розпалюванні Сталіним боротьби з «ворогами народу». У звітній доповіді ЦК Компартії України XII з'їзду ВКП(б) У, який відбувся у 1934 р., С. Косіор, зокрема, так інтерпретував сталінську тезу стосовно України: «На Україні класова боротьба більш напружена, ніж в інших місцях, і ворог-куркуль, націоналіст - у нас більш досвідчений, лютіший, ніж де б то не було в інших республіках і областях Союзу».

Ця лжетеорія стала директивою, відповідно до якої діяла ідеологічна машина тоталітарної держави. Преса, радіо, кінохроніка були переповнені сфабрикованими слідчими матеріалами про «злочинні дії ворогів народу», їх шпигунство на користь іноземних держав, шкідництво на виробництві, в армії, наукових закладах, державних установах. Проводилися масові мітинги, організатори яких вимагали від виступаючих засудження виявлених «ворогів народу», схвалення смертних вироків тощо.

Теза про загострення класової боротьби стала теоретичною підставою для розгортання боротьби з будь-якими проявами інакомислення в суспільстві й партії, обґрунтування масових репресій у країні, нагнітання істерії страху, аби паралізувати волю народу до опору.

сталінізм терор селянство ворог

Размещено на Allbest.ru