Україна в роки Першої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

на тему: "Україна в роки Першої Світової війни"

План

1. Початок Першої Світової війни. Зародження українського руху

2. Окупація Галичини російськими військами

3. Наступ німецьких військ на українські землі

4. Зміни у відношенні росіян до українців

5. Продовження війни. Її завершення та наслідки

Використана література

1. Початок Першої Світової війни. Зародження українського руху

Невдала для балканських словян війна 1912-1913 рр. зміцнила становище Австро-Угорщини. Вона створила нову державу -- Албанію, яка позбавила Сербію виходу до Адріятицького моря. Відносини між словянами і урядом цісаря Франца-Йосифа щораз більше напружувались. Дня 28 червня 1914 р. в Сараєві, столиці Боснії, забито ерцгерцога Франца-Фердінанда, наслідника цісаря Франца-Йосифа.

Австрійський уряд обвинуватив Сербію в організації атентату і 10-го липня вислав до уряду Сербії гострий ультиматум. Сербія звернулася до Росії з проханням про підтримку. За порадою Росії Сербія дала помірковану відповідь на ультиматум, але Австрія її не прийняла і проголосила війну. Німеччина, союзниця Австрії, проголосила 1-го серпня того ж року війну Росії, а 3 серпня 1914 року проголосила війну і Франції. Німецькі війська негайно рушили на Францію через невтральну Бельгію. Европа поділилася на два фронти: з од-ого боку Австро-Угорщина, Німеччина та Італія (пізніше приєднлися до них Туреччина та Болгарія), а з другого Франція, Росія і Англія. Так почалася перша світова війна.

Повторилася трагедія російсько-японської війни. Росія, хоч витрачала величезні кошти на армію, вступила у війну непідготовленою, без запасів набоїв та амуніції. До того ніхто у Росії, починаючи з уряду, не вірив, що буде війна. І навпаки: Австро-Угорщина та Німеччина віддавна й ретельно підготовлялися до війни. У Західній Україні заздалегідь обмірковувалося питання -- яке становище зайняти на випадок війни, на чийому боці? Більшість вирішувала підтримувати Австрію.

Перший удар, як сказано, Німеччина скерувала на Францію, яка теж не була готова до війни. Щоб врятувати її, кинуто дві російські армії на Східню Прусію, і Німеччина примушена була стягнути війська з Франції. Російські армії зазнали страшної поразки, але Франція була врятована.

У перші дні після проголошення війни по всій Російській імперії піднявся патріотичний рух. Страйк петербурзьких робітників припинився, і вони взяли участь у патріотичних маніфестаціях. Державна Дума урочисто підтримала уряд, заявивши йому про свою льояльність.

Українці, що не мали окремої групи у Думі, видали декларацію за підписом С. Петлюри, редактора Украинской Жизни, у якій писали, що виконають чесно свій обовязок супроти держави. Київська газета Рада писала, що українці повинні боронити російську державу.

Але, не зважаючи на ці декларації льояльности, російський уряд негайно розпочав переслідування українства: повернулися найтяжчі дні -- закрито Просвіти і українські видавництва, заборонено друкувати будь-що українською мовою. Багато українських діячів заслано. Був засланий також професор М. Грушевський, який повернувся назад з Австрії до Києва. Його заарештовано і заслано спочатку до Симбірська, потім до Казані і нарешті -- до Москви, де він пробув до революції 1917 року.

У той же час ішло переслідування українців у Галичині. На всіх галичан поляки, австрійці й мадяри кинули обвинувачення в москвофільстві. З початком війни тисячі людей запроторено до концентраційних таборів у Талергофі (біля ґрацу), ґнав, ґмюнді, Терезієнштадті. Виарештувано багато священиків, інтелігенції, селян. Полтичні й громадські діячі тікали до Відня. В Галичині мадярські війська вішали людей без суду. Становище погіршувала діяльність москвофілів. Багато з москвофілів, що виїхали були перед війною до Росії, на початку війни зорганізували в Києві Карпато-Русский Освободктельньій Комитет, який 29 липня ст.ст. 1914 р. видав відозву, закликаючи галицьких українців зустрічати російську армію з церковними процесіями, а тих, що служать в австрійській армії -- переходити до російської. 1-го серпня 1914 року у Львові засновано Головну Українську Раду з представників трьох партій -- Національно-Демократичної,

Радикальної й Соціял-Демократичної. Головою її обрано д-ра Костя Левицького, секретарем -- д-ра С. Барана. Завданням Ради було охороняти інтереси українського народу в Австрії та репрезентувати його під час війни. Рада створила військову організацію -- Легіон Українських Січових Стрільців для боротьби з російським військом.

До цього Легіону вступали тисячі молоді.

4-го серпня група українських емігрантів-наддніпрянців, за ініціативою Д. Донцова та В. Дорошенка, заснувала Союз Визволення України -- як безпартійну політичну репрезентацію Центральної та Східньої України, для пропаганди ідеї самостійности України.

На австрійському фронті російська армія мала спершу блискучі успіхи. Австрійці відступали, 3-го вересня (21 серпня ст. ст.) російські війська вступили до Львова. Верховний головнокомандувач, великий князь Микола Миколайович, видав маніфест, в якому висловлював радість, що російський народ обєднався і що завершено діло Івана Калити. Новопризначений генерал-губернатор Галичини, граф О. Бобринський, відразу почав проводити на практиці ці думки: Галиция и Лемковщина, -- оголосив він, -- искони коренная часть единой великой Руси. все устройство должно бьггь основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язьік, закон и устройство. український рух світовий війна

Лідер вшехпольської партії, професор С. ґрабський, вітав прихід російського війська до Львова -- на землю русску.

Ще раніше штаб верховного головнокомандувача видав брошуру капітана Нарушевича для російських старшин під заголовком: Современная Галиция. Зтнографическое и культурно-политическое состояние в связи с национально-общественньііяи настроениями. У цій брошурі були крайньо тенденційні характеристики галицьких установ, діячів, а головно -- Греко-Католицької Церкви та митрополита Андрея Шептицького.

З Бобринським приїхала російська адміністрація, яка зайняла всі посади. Здебільшого це були люди без належної освіти, які не надавалися бути репрезентантами російської влади. Головням завданням адміністрації було боротися з мазепинцями). Багато посад зайняли місцеві москвофіли. Закрито всі українські установи, бібліотеки, школи, але польські продовжували існувати. Почали відкривати курси російської мови для вчителів, друкувати підручники російською мовою.

2. Окупація Галичини російськими військами

Мирне населення Галичини і Буковини не чинило опору російським військам і часто зустрічало їх хлібом-сіллю Настрій людей почав змінюватися, коли на цих землях було створено Галицько-Буковинське губернаторство на чолі з графом Бобринським і генералом Треповим.

З самого початку окупації Галичини почалися труси, арешти.

Тільки через київські тюрми перевезено вглиб Росії, до Сибіру, понад 12.000 осіб, серед них багато греко-католицьких священиків.

19 вересня 1914 року арештовано митрополита Андрея Шептицького і вивезено до манастирської тюрми у Суздалі, де пробув він до революції 1917 року. Вивезено ректора Львівської семінарії О. Й. Боцяна та ряд видатних осіб з греко-католицького духовенства.

Почалося переслідування греко-католиків, навертання їх на православ'я. До Львова приїхав архиспископ Волинський Євлогій (ґеоргієвський), відомий ворог унії, і з ним православне духовенство.

До вакантних парафій, настоятелі яких були заслані або виїхали до Австрії (їх було коло 200), призначали православних священиків. Засновували православні церковно-парафіяльні школи.

Російське військо посувалося на захід. Після 4-ох місяців облоги, на початку березня 1915 року піддалася фортеця Перемишль. У полон взято 117.000 вояків. Російська армія заволоділа значною частиною Карпат і йшла на Краків. Кінцевою метою походу було заволодіти Угорщиною, відділити її від Австрії.

Становище Росії в Галичині здавалося таким твердим, що на початку квітня 1915 р. приїхав до Львова Микола II, якого урочисто там зустрічали; потім він відвідав Перемишль.

Але успіхи російської армії 1914 року та на початку 1915 надто дорого коштували їй. За перший рік війни вона втратила 82% старшин -- забитих та поранених, і 64% солдатів. Загальне число втрат було більше, ніж число кадрових старшин та солдатів, які виступили у похід. Були частини, в яких не залишалося жадного кадрового старшини; їх заміняли запасні прапорщики, які пройшли короткі курси. Не були підготовлені й запасні солдати, що часто не встигали пройти жадного вишколу. Трагізм становища збільшувала недостача зброї -- рушниць, гармат, набоїв. Запасним не вистачало рушниць для навчання, і вони приходили на фронт, уперше беручи в руки рушницю. А бувало й так, що рушниці мали тільки ті запасні, які йшли у перших рядах. Уже в перший момент війни забракло рушниць: їх було тільки 5.000.000, а змобілізованих 6.50.000 осіб. За рік у Росії виробляли лише 600-700 тисяч рушниць. Не вистачало гармат та набоїв. Головне Артилерійське Управління перед війною заявляло, що на кожну гармату потрібно 7.000 набоїв, але Військове Відомство заготовило тільки по 900 набоїв, себто у 8 разів менше.

У грудні 1914 року вичерпано майже всі набої, і наказано було витрачати на день на батерею лише по одному набою, себто фактично воювати без артилерії. До цього треба додати, що ніхто не думав, що війна буде така довга.

В таких умовах була російська армія, коли 18 квітня 1915 року почався наступ німецько-австрійських військ на Галицькому фронті

-- між Горлицями та Тарновом. Німецька армія вперше застосувала так званий ураганний вогонь. На російський фронт німці стягнули 200 важких гармат, проти яких російська армія могла поставити тільки 4. На ураганний вогонь -- 700.000 набоїв за кілька годин -- вона відповідала 5-10 пострілами з кожної гармати.

3. Наступ німецьких військ на українські землі

Почався відступ російської армії. 9 червня 1915 року німці зайняли Львів, а в липні вся Галичина і значна частина Волині були вже в німецьких руках. Ця поразка мала величезне значення для дальшого перебігу війни і для України. Вона викликала деморалізацію в російській армії -- перший сигнал майбутньої революції. Люди гинули тисячами, безборонні перед могутньою навалою ворога. Почали ширитися чутки про зраду на самій вершині, біля цариці Олександри, брат якої, герцог Гессенський, воював у німецькій армії. В центрі тих чуток був старець Григорій Распутін, неписьменний, розпусний сибіряк, селянин, що знайшов стежку до царської родини. Як відгук на ці чутки, в Москві, наприкінці травня 1915 р., вибух погром німецьких торговельних та промислових підприємств; розгромлено 475 підприємств, понад 200 приватних мешкань; збитки внаслідок погрому становили понад 40.000.000 рублів. Дуже цікаво, що й генерал А. Денікін у 1917 році згадував, що артилерія внаслідок зради була позбавлена набоїв.

У стриманій формі Державна Дума поставила питання про міністерство громадського довір'я. А в той же час ліві партії, головно більшовики, вели агітацію за припинення війни.

На тлі цих загальноімперських подій щораз тяжчою ставала ситуація в Україні. Відхід російської армії від Карпат ніс нову катастрофу для населення Галичини: почалося масове виселення українців та євреїв, яких російський уряд вважав за шпигунів та взагалі неблагонадійних осіб. Галичани, що перейшли на православ'я, виїздили добровільно, побоюючись австро-угорської помсти. Усіх галичан спрямовували до Сибіру.

У зв'язку з відступом російського війська на схід, виселяли людей з Холмщини. Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла по дорозі. Коли валка доходила до залізничної станції людей напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Перму тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи.

Так у XX ст. Україна зазнала того ж лиха, що перенесла у 1670-их роках під час великого згону. До жаху руїни приєдналися пошесті тифу, червінки, які косили виселенців. Ні медичного персоналу, ні ліків не вистачало, бо все було кинуто на фронт, де зростало число поранених та хворих. Тяжко підрахувати, скільки людей виселено, скільки загинуло по дорозі; цю цифру встановлювали на 6.000.000 душ. У самому Київському Комітеті Допомоги зареєстровано 3,306.000 осіб.

З осені 1915 року почалася евакуація міст Правобережної України. Київський університет перевезено до Саратова, Політехнікум -- до Воронежу. Школи, державні установи перевозили до різних міст, розділяючи родини. Порушено було питання про евакуацію Кисво-Печерської Лаври з її святинями. Вивозили бібліотеки, музеї. У Києві почалася паніка.

4. Зміни у відношенні росіян до українців

Трагічні події 1914 та 1915 років викликали перелам у ставленні українців Наддніпрянщини до російського уряду. Зник той патріотичний запал, який переживало багато з них на початку війни,

і зростала свідомість, що перемога Росії принесе Україні нові кайдани. Рада ТУП, яка стала єдиним об'єднуючим політичним осередком партій, ухвалила у вересні 1914 р. постанову про те, що українці мусять зайняти нейтральне становище у війні. На цій підставі ТУП не погодилося з діяльністю СВУ, який закликав боротися спільно з австрійською армією,

Унаслідок поразки 1915 року російський уряд став м'якішим у відношенні до українців-наддніпрянців. Визнаючи, що головна причина поразки у поганій підготові, уряд погодився на громадську допомогу, Внаслідок цього виник ряд могутніх організацій Воєнно-Промисловий Комітет, Союз Міст, Земський Союз. Уряд давав їм кошти, а ці організації творили майстерні для виробництва потрібного приладдя, апаратури, споряджали санітарні потяги, організували шпиталі. Поволі змінилося ставлення російського ліберального громадянства до українського питання. Російська поступова преса критикувала політику російського уряду в Галичині, а П. Мілюков в Державній Думі назвав її європейським скандалом.

Влітку 1915 року київським українцям вдалося здобути дозвіл уряду на заснування Общества помощи населению Юга Россип, пострадавшему от воєнних действий. Це товариство мало широкі завдання: організацію шкіл для дітей втікачів, допомогу арештованим та висланим галичанам, хворим і т. п. Багато українців вступило до Комітету Південно-Західнього фронту Всеросійського Союзу Міст, головою якого став український громадський діяч, барон Штейнгель.

Союз Міст давав великі кошти на допомогу втікачам і взяв на себе опіку над українським населенням Галичини, організацію українських шкіл та лікарень. В установах Комітету працювали тисячі української інтелігенції, студентів, інженерів, лікарів. У повному контакті з ним працював Земський Союз.

Галичина переживала інші труднощі. Організація Українських Січових Стрільців розпочалася з великим успіхом. Головна Українська Рада звернулася до населення з відозвою, в якій пояснювала мету організації цього легіону: всі українці повинні взятися за зброю, щоб розгромити Росію, визволити Україну і створити з усіх українських земель єдину Самостійну Державу із столицею в Києві. За два тижні записалося 30.000 осіб, але австрійці обмежили число добровільців до 2.000.

Успіхи Австрії у війні з Росією в 1915 році відкрили для Галичини широкі перспективи. Загальна Українська Рада звернулася до всіх народів цивілізованого світу з деклярацією, в якій заявляла про свою мету створити Вільну Самостійну Українську Державу з усіх земель українських, які залишилися під Росією; з земель українських у межах Австро-Угорщини -- створити територіяльно-національну автономну область. Представники Загальної Української

Ради вели переговори з урядом Австро-Угорщини, домагалися поширення українських прав на Холмщину та Волинь. Але досягли не багато: замість намісника-поляка призначено німця, Колярда; легіон Українських Січових Стрільців перетворено на полк Українських Січових Стрільців. Страшним ударом для українців було утворення Польської Держави та надання Галичині широкої автономії без поділу на землі польські та українські. Фактично це було переведення українців під повну владу поляків.

Президія Загальної Української Ради склала свої уповноваження.

Почалася повна дезорганізація серед українців. Провід перейшов до Української Парляментарної Ради, на чолі якої став Ю. Романчук, а заступником його -- Є. Петрушевич.

Енергійно працював Союз Визволення України. У Віснику СВУ з 1 вересня 1914 року надруковано плятформу Союзу: створення Самостійної Української Держави з конституційним монархом, з демократичним ладом, повною свободою для всіх національностей, з самостійною Українською Церквою. Союз узяв на себе репрезентацію інтересів Великої України і вів переговори з Центральними Державами. Він мав представників: у Берліні -- О. Скоропис-Йолтуховського, у Туреччині -- М. Меленевського, у Болгарії -- Л. Ганкевича, у Швеції та Норвегії -- О. Назарука, у Швайцарії -- П. Чикаленка, в Італії -- О. Семенова. Союз видавав часописи і книжки різними мовами, які інформували про Україну. Були дуже цінні видання -- М. Грушевського, С. Рудницького. Наслідком цих інформацій з'явилося багато статтей про Україну в чужоземній пресі. Крім того Союз розсилав лекторів, які читали доповіді про Україну в Німеччині, Болгарії. Гірше була справа в Австрії, яка не рахувалася з політикою Союзу Визволення України, бажаючи перетворити його на суто службову, підсібну організацію.

Деякі інформації Союзу Визволення України мали успіх, викликали зацікавленість, але реального нічого не давали. Більше значення мала діяльність членів СВУ в таборах для воєннополонених. їм удалося виділити українців-воєнополонених в окремі табори у Фрайштадті в Австрії, де було біля 30.000 вояків, і в Раштаті, Ганновері.

Гмюндені -- у Німеччині; удалося поліпшити загальні умови життя в тих таборах, організувати там школи, бібліотеки, церкви. Головне завдання -- політичне виховання полонених, перетворення їх на свідомих українських громадян -- дало блискучі наслідки. Проте, діяльність Союзу в Україні, як згадано вище, зустріли спочатку дуже негативно. ТУП, а зокрема М. Грушевський, ставилися до нього негативно.

1915-й рік вніс багато у внутрішнє життя Росії, а разом з нею й України. У Державній Думі зорганізовано т. зв. Прогресивньій Блок, до якого ввійшли представники конституційних демократів, прогресисти, ліві октябристи, земці. Основою об'єднання було незадоволення владою. Блок настоював на продовженні війни до переможного кінця, але для цього влада мусить бути у контакті з громадянством.

Блок вимагав амнестії для політичних в'язнів, широкої автономії для поляків, припинення репресій проти українців, скасування обмежень у правах жидів тощо. До Блоку вступило 300 членів Державної Думи (з 420) та частина Державної Ради (Государственного Совета). Дехто з міністрів поділяв програму Бльоку, але цар, у відповідь на вимогу Бльоку, розпустив Думу. Міністри, які стояли за поступки у відношенні до вимог Бльоку -- М. Щербатов, А. Самарін,

А. Кривошеїн, П. Харитонов -- були усунені. Цар ясно показав, що бажає зберегти всю владу у своїх руках.

Почалися великі зміни. Верховний головнокомандувач, великий князь Миколай Миколайович, користався значною популярністю серед військових старшин і ще більшою -- серед солдатів. Ця популярність породжувала навіть думки про можливий бонапартизм.

У липні 1915 року цар призначив Миколая Миколайовича головнокомандувачем Кавказького фронту, а верховне командування взяв на себе. Це викликало дуже багато хвилювань в армії і в суспільстві.

Після катастроф на Ходинці під час коронування та під час Японської війни у народі вважали царя Миколу II нещасливим і боялися, що він принесе нове нещастя. Дуже негативне враження справляло те, що фактичне регентство, після виїзду царя на фронт, перейшло до цариці Олександри, ще більше непопулярної, ніж цар.

5. Продовження війни. Її завершення та наслідки

Війна затягувалася. Фронти стояли майже без змін. У травні 1916 року, знову на вимогу союзників, російські війська південно-західнього фронту, під проводом генерала А. Брусілова, завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли широку смугу Галичини та Волині.

Брусіловський наступ значно допоміг Франції, яку німці тіснили під Верденом, але цей наступ для російського фронту дав небагато.

Поволі економіка почала захитуватись. Залізниці не справлялися з перевозами, у промислових центрах не вистачало продуктів, обнизилась продуктивність праці, бо кваліфікованих робітників заміняли жінки; підлітки, воєннополонені. Почалися перебої у праці цукроварень, млинів.

У сільському господарстві не вистачало чоловіків, коней, реманенту. Посівна площа у 1916 році зменшилася в Україні на 1.900.000 десятин, гуртовий збір збіжжя у порівнянні з р. 1913 обнизився на 200.000.000 пудів. Найбільше потерпіли малоземельні селяни: на 1917-ий рік в Україні з 3.980.000 селянських господарств 640.000 не мали засівів, 1.400.000 не мали коней, а 1.142.000 не мали корів.

1916-ий рік позначився рядом страйків та заворушень, що відбувалися під гаслом Геть з війною. Особливо багато було їх у Донбасі -- в Горлівці, Бахмугі, в Катеринославі, Харкові, Миколаєві -- там, де були великі заводи. Керували тими заворушеннями підпільні соціялістичні організації. Цей настрій перекидався на фронт, внаслідок чого цілі полки відмовлялися йти в бій. Становище погіршували маси запасних, які місяцями сиділи у касарнях, чекаючи, коли їх вишлють на фронт. Вони сиділи без діла, бо не вистачало рушниць для муштри, Запасні були легкою здобичею для революційних агітаторів, 3 приводу вибуху заворушень командувач Київської Військової Округи писав у Ставку верховного головнокомандувача: не зважаючи на репресивні заходи, повстання, як зараза спалахують то в одному, то в іншому пункті і набрали останнім часом великого поширення.

Кривава війна, без перспектив, із фронтами, які стояли непорушно, втомила всіх. Непопулярний вищий провід викликав незадоволення у Державній Думі, серед війська, у запіллі. Постійна зміна міністрів підривала до них довіря. Вирішування справ держави, народу здебільшого залежало від особистих симпатій чи антипатій монарха, цариці, диктувалось побоюваннями, що той або інший міністер має звязки з Державною Думою, земством. Прийняття царем ролі верховного головнокомандувача, замість популярного великого князя Миколая Миколайовича, справило у масі населення неґативне враження, воно робило царя відповідальним за помилки та невдачі і позбавляло його авреолі. Перебування царевича -- хлопчика Олексія у Ставці надавало їй приватного характеру. У широких колах, починаючи з членів царської родини й закінчуючи звичайним елянином, зростала ворожість до цариці Олександри, яка фактично управляла державою, і це підривало будь-яке довіря до влади.

На початку 1917 року в Петербурзі скупчилося коло 200.000 запасних солдатів, яких мали навесні відрядити на фронт. Жили вони одним життям з населенням міста і легко піддавалися революційній пропаганді, також і большевицькій. У місті не було надійних полків. Випадково, через сніжні завірюхи, 23 лютого забракло хліба в пекарнях, і в столиці почалося хвилювання. Застрайкувало 90.000 робітників. По вулицях ходили демонструючі робітники із гаслами: Долой войну! Долой самодержавие! Демонстрації припинились, коли 24 лютого в крамницях зявилося досить хліба. Ніхто з адміністрації не надавав тому рухові важливого значення.

Державна Дума хотіла була використати його, щоб добитися відповідального міністерства. А тим часом на вулицях залунали постріли. Були забиті й серед поліції, і козаків, і робітників.

25 лютого проголошено перерву праці Державної Думи на кілька тижнів. Повстання розгорялося. У проклямаціях закликалося до повалення режиму. 27 лютого до повстання приєднався Волинський запасний полк, у якому було багато українців. Не зважаючи на це, не звертаючи уваги на зміцнення впливу революційних партій (есерів, есдеків і большевиків), які керували заворушеннями, кабінет міністрів не надавав рухові значення. Тому, що Державну Думу тимчасово розпущено, зорганізовано 27 лютого Тимчасовий Комітет Державної Думи, до якого ввійшли представники різних фракцій На голову Комітету обрано голову Державної Думи, М. Родзянка.

У той же день зреволюціонізована маса обрала Раду робітничих та солдатських депутатів. Утворилося два уряди, при чому реальна сила була в руках Ради робітників та солдатів.

27 лютого в Ставці одержано повідомлення про повстання в Петрограді й участь у ньому війська.

Використана література

1. О.Д. Бойко. Історія України. - К., 1999

2. В.Й. Борисенко. Курс української історії. - К., 1998

3. В.І. Семененко, Л.О. Радченко. Історія України. - Харків, 2000

4. Б. Лановик, Р. Матейко, З. Матисякевич. Історія України. - К., 2000

5. К.І.Рибалка. Історія України. - Ч.І. - К., 1994

6. Історія України. Під редакцією Ю. Зайцева. - Львів, 1997

7. М. Котляр, С. Кульчицький. Довідник з історії України. - К., 1996

шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшш