Інквізицію, від латинського inquisitio - дослідження, розслідування, провадили т. зв. трибунали віри, покликані від 1215 р. викривати, навертати та карати впертих єретиків. Інквізитори призначались папою і мали широку компетенцію, а від 1231 р. діяли незалежно щодо державної та місцевої церковної влади.

Після проголошення Костянтином Великим у Міланському едикті 313 р. релігійної толерантності імператори, за зразком своїх попередників-язичників, визнали свою відповідальність за долю держави та право втручатись у релігійну і державну сферу. Вважаючи себе охоронцями ортодоксії, імператори законодавчо боролись проти єретиків, відступників, схизматиків і язичників. Так, едикт імператора Граціана 379 р. забороняв аріанам та донатистам здійснювати культ. За часів імператора Феодосія Великого маніхеям загрожувала конфіскація майна та вигнання, а їх провідникам - спалення. Його кодекс 438 р. прирівняв єресь до злочину проти особи монарха, який карався смертю. Аналогічні дії щодо єретиків передбачало римське право, кодифіковане імператором Юстиніаном 534 р. Застосування покарання смертю за єресь засудили папи Сиріцій (384-399) та Геласій І (492-496), Амвросій Медіоланський, Афанасій Великий, Іоанн Златоуст. Проте частина церковних письменників вважала за можливе застосовувати тілесні покарання щодо єретиків. Особливе значення мала точка зору Августина, який визнав за можливе застосування примусу щодо донатистів, за винятком смертної кари, що відобразилось у Декреті Граціана - збірці канонічного права, укладеній 1140 р. Основою новопосталої християнської цивілізації була єдність Церкви і держави, які були зобов'язані дбати про єдність віри. Виключення з Церкви автоматично означало виключення зі спільноти громадян.

Турбота про чистоту віри лежала на єпископах, які скликали спеціальні суди у справі тих, кого підозрювали в єресі. Відомо, що в ХІ ст. володарі самі приймали рішення про смертну кару для визнаних винними у чаклуванні, якщо церковні покарання виявлялись недієвими.

У ХІІ ст., коли єретичні рухи катарів і вальденсів переможно поширювались у північній Італії, південній Франції та Швейцарії, руйнуючи суспільно-політичний і церковний порядок, Церква обмежувалась у боротьбі з ними місіонерською діяльністю, диспутами та відлученнями. Безрезультатність цих засобів стала причиною звернення по допомогу до державної влади.1164 р. на синоді в Турі (Франція) єпископи на чолі з папою Олександром ІІІ звернулись до світської влади з проханням активно розшукувати підозрюваних у єресі.1183 р. папа Люцій ІІІ та імператор Фрідріх І Барбаросса домовились про спільну боротьбу із єрессю. Папська булла, видана наступного року, хоча і зобов'язувала єпископів візитувати парафії для виявлення єретиків, не містила жодних згадок про фізичне переслідування чи смертну кару.

Проте вже у наступне десятиліття ситуація радикально змінилась. У 1197 р. король Педро ІІ Католик, перший папський васал серед королів Арагону, активний провідник Реконкісти, оголосив єретиків ворогами держави та наказав їм залишити королівство під страхом спалення. За два роки з'явився декрет папи Інокентія ІІІ "Vergentis in senium", який вперше за зразком світського права прирівняв єресь до злочину проти особи монарха, який у більшості європейських країн карався смертю. Єретиків позбавляли громадянства, а їх майно конфісковували. Четвертий Латеранський собор 1215 р. визначив для розслідування справ єресі єпископські трибунали.

Імператор Фрідріх ІІ в едикті для Ломбардії 1224 р. накладав суворі покарання на єретиків, яких "пощадила" Церква, і вперше впровадив смертне покарання через спалення для "твердих" єретиків і "рецидивістів". Нащадки єретиків до другого покоління були позбавлені громадських прав, за винятком тих, хто відмовився від батьків-єретиків.1232 р. цей едикт був поширений на всю імперію.

інквізиція християнська єресь право

Іншим поворотним моментом в історії інквізиції стали постанови Тулузького синоду єпископів 1228 р., який боровся проти поширення єресі в Лангедоку. Постанови передбачали призначення єпископами спеціальних слідчих урядовців, визначили три види покарання для єретиків - від легкої покути для тих, хто добровільно визнав перебування в єресі, до ув'язнення для тих, хто відрікся від страху перед смертю, та відлучення від Церкви і видачу світській владі "твердих" єретиків і "рецидивістів". Всі мешканці Лангедоку мали публічно засудити єресь та присягнути на вірність Церкві, відмова означала переслідування за підозрою у сприянні єресі. Світським особам було заборонено тримати у себе та читати Біблію, всі ж вірні були зобов'язані тричі на рік сповідатись.

Проте єпископи не виявляли належної ревності у боротьбі з єрессю, і тому Григорій ІХ видає 1231 р. буллу "Excomunicamus et anathematisamus", яка піднесла до рівня загальнообов'язкового канонічного права попередні правові акти соборів та єпископських синодів проти єретиків. Булла підкреслила, що слідство, судовий процес і вирок у справах про єресь належать виключно до компетенції Церкви, якій світська влада має допомагати в технічних питаннях. В "Excomunicamus et anathematisamus" було вперше введено смертну кару для єретиків та довічне ув'язненням для осіб, які зреклися єресі під страхом смерті. З участі у судових процесах було виключено адвокатів та нотаріусів, не пов'язаних з інквізиційним трибуналом. Було заборонено подавати апеляції до вироків інквізиційних судів та нащадкам єретиків до другого покоління включно займати будь-які посади у Церкві. Кілька місяців пізніше Григорій ІХ впровадив посаду спеціальних уповноважених для регіонів, де єресі поширювались найінтенсивніше, - "інквізиторів єретичної підступності". Інквізиторів серед духовенства призначав сам папа. З папських постанов випливає, що однією з цілей впровадження інквізиції, окрім успішної боротьби з єрессю, було недопущення покарання нею невинних осіб. Зокрема, вже 1239 р. був позбавлений уряду та заарештований за наказом папи північно-французький інквізитор Роберт ле Бурж, звинувачений у надуживаннях. У надуживаннях був звинувачений і перший папський інквізитор Німеччини Конрад з Марбурга, вбитий 1233 р., за два роки після свого призначення, родичами однієї з численних жертв.1252 р. було вбито північно-італійського інквізитора Петра з Верони.

Людству завжди приходилося не солодко, а перед часом утворення інквізиції людям було і зовсім погано. Величезні побори феодалів, церковна десятина і збори з боку держави примушували людей приналежних до шару, пізніше названому третім станом, трудитися в поті чола щоб здобути собі хліб насущний. І відразу поруч існував шар людей, що належать до християнської церкви. Ченці, священники, єпископи, абати, кардинали, диякони і безліч інших існували як би в окремому світі. Вони не платили зовнішньому світу абсолютно ніяких податків, були вільні від феодальних повинностей і непідсудні світським судам. Більш того існувало таке вираження: "Останній служитель церкви коштує набагато більше будь-якого государя". У початковий період свого існування церква була гнана, послідовники її дуже фанатичні, але в більш пізні століття свого існування церква перетворилася з гнаної секти однієї зі східних релігій у величезну тоталітарну організацію. А тоталітаризм у будь-якому прояві не терпить ніякого інакомислення. В епоху феодальної роздробленості безліч єпископів по всій Європі, особливо в німецьких князівствах, були світськими государями. Це спричинило за собою цілий ряд зловживань, і в остаточному підсумку привело до різкого падіння авторитету церкви. (не випадково величезна частина німецьких держав з радістю прийняло протестантизм, на противагу Чехії, що зберегла вірність католицтву, не дивлячись на хрестові походи проти гуситів).

Існує чимало прикладів в історії, коли шляхетна справа почате групою фанатично налаштованих подвижників у фіналі вироджувалося через навалу людей, що приєднанням до цього починання мали свої особисті корисливі цілі. Так відбулося і з католицькою церквою, у міру становлення величезною всеєвропейською організацією усе більше і більше служителів виявлялося порочними, корисливими лицемірами. Це не означає, що не залишилося в церкві людей подібних св. Франциску чи св. Домініку, але їхня кількість у загальній масі виявилося незначним. Падіння вдач серед служителів церкви досягло небувалого розмаху. Багаті прелати мали в підпорядкуванні цілі армії, вели війни із сусідніми феодалами, грабували околишнє населення непомірними податками, приводячи у виправдання Священне Писання (написане на латині і недоступне в той час більшості населення), мали гареми і взагалі поводилися не згідно із саном. В інших місцях навпаки існувала практика пограбування єпископів нижчестоящими священиками, як приклад можна привести такий факт: один з єпископів Лангедока був примушений сам мити годувати і запрягати свого мула, у якому складалося все його майно. Варто згадати так само про практику продажу церковних посад. Найвищі положення в церковній ієрархії займали люди абсолютно не варті подібної честі. Існувала можливість здійснення покаяння за дорученням, також можна було вступити за дорученням у шлюб. Чернечі ордена більше нагадували розбійницькі кубла, тому що будь-який, навіть найзакореніліший злочинець міг уникнути відповідальності за вчинене шляхом вступу в той чи інший чернечий орден. Як справедливо зауважує Генрі Чарльз Чи у своїй книзі "Історія Інквізиції" чернечі ордена були настільки багаточисельні і впливові, що і на них лежить відповідальність у подібному падінні.

Приймаючи до уваги все перераховане вище не дивно що священнослужителі довго пручалися целібату (повній безшлюбності). Подібна розпуста зустрічала активне неприйняття з боку населення. Церква, що проповідувала заповіді Ісуса Христа сама ж і порушувала їх у першу чергу. Саме по цьому єресь у момент свого виникнення зустріла дуже гарний прийом із сторони місцевого населення.

Єресь