Петро Калнишевський – останній лицар Запорізької Січі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді і спорту України

Запорізький Національний Технічний Університет

Кафедра «Українознавство»

Контрольна робота

з дисципліни «Історія України»

на тему: «Петро Калнишевський - останній лицар Запорізької Січі»

Виконала: Козачок Олена

Перевірив: Доцент Чоп В.М.

Запоріжжя 2011

План

Вступ

1. Петро Калнишевський - кошовий отаман Запорозької Січі

2. Соловецький в'язень

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Гетьманський період ми виділяємо осібно, бо обставини історичні складаються так, що Україна у цю добу стає більш-менш незалежною, власть гетьманська стає самостійніше; до України звертаються чужоземні володарі та чужоземні держави, як до рівні, і народ Український, хоч і перебуває тяжке лихоліття через безнастанні войовничі наскоки, походи та бойовища, котрі не давали ходити коло хліборобства і тим нищили людей, та не про те була й думка у ті криваві часи. Народ, котрий шукає волі, домагається, щоб коли не собі, то хоч дітям цього легше стало жити, забуває за щоденні потреби і живе тільки надією на кращу долю. Для того, щоб добитися такого самостійного вільного, кращого життя, потрібні були великі люди, котрі здужали б зректися самі себе, змогли б забути усе задля добра своєму рідному краєві. Та, на превеликий жаль, під той час, під ту годину, таких людей не трапилось у нас, а ті, що орудували у ту добу, більш шукали своєї власної вигоди, а за своїх менших братів-поспільство мало гадали, мало піклувалися, або й зовсім не дбали.

Однією видатною людиною в той час коли Україна вибилася була на волю, був кошовий отаман Петро Калнишевський.

Життя Петра Івановича Калнишевського та його діяльність -- дзеркальне відображення історії Запорізької Січі, її успіхів, труднощів та протиріч. Зовсім не випадкові трагічні долі останнього кошового і самої Січі.

Ім'я П. Калнишевського тривалий час було таємницею. Хто ж він насправді -- борець чи жертва? Царський чиновник, котрий впав у немилість? Чи він зазнавав тортур, бо хотів кращої долі для України?

1. Петро Калнишевський - кошовий отаман Запорізької Січі

Народився Калнишевський 1690 року в селі Пустовойтівка біля міста Ромни (нині Сумська область) у козацько-старшинській родині Лубенського полку.

За переказами, восьмирічний хлопчик Петро пас худобу неподалік села і попросив проїжджих козаків-запорожців узяти його з собою на Січ, де пройшов шлях від джури до кошового отамана.

З документів архіву Коша Запорозької Січі відомо, що Калнишевський перебував на таких посадах:

1752 -1761 рр - похідний полковник;

1754 - 1761 рр - військовий осавул;

1762 р. - кошовий отаман;

1763 р. - військовий суддя;

1764 -1775 рр - кошовий отаман.

Як бачимо, останнє десятиліття існування козацької твердині Петро Калнишевський керував її економічним, громадським, духовним і військовим життям.

Кошовий отаман дбав про будівництво храмів у межах Вольностей Війська Запорозького, його коштом було споруджено і оздоблено п'ять прекрасних соборів. Велику увагу приділяв він і розвиткові освіти, турбуючись про створення парафіяльних шкіл при церквах у паланкових поселеннях, а також січової школи.

Талановитий державний діяч і політик, патріот України Калнишевський стійко, невтомно і мужньо захищав Запорозьку Січ від національно-колоніального наступу Російської імперії. Відчайдушно і наполегливо намагався врятувати це останнє вогнище української державності, волі, незалежності, економічного прогресу.

На землях війська Запорозького царизм почав будувати фортеці, створювати поселення. Було збудовано Ново-Архангельський шанець на річці Синюсі, проти української Торговиці, згодом - Орловський шанець біля Бугу, де Ольвіополь.

У 1751 році Розумовський повідомив Кіш, що всі запорозькі землі на південь від Синюхи та Висі на 20 верст, простягаючись од Бугу до Дніпра, разом з устям річки Омельника, віддаються під залюднення втікачам із Сербії, що прийшли на Україну під проводом полковника Хорвата.

У 1753 році від запорозьких земель було відмежовано ще землі од устя Чорного Ташлика до устя річки Самоткані по Дніпру й розпочато будівлю фортеці святої Єлизавети. Одмежовані від запорожців землі було прозвано Новою Сербією.

У цьому ж році на східному краї Запоріжжя теж одмежували частину запорозьких земель по річках Торець, Бахмутка та Лугань і від Дінця та до Савур-могили й теж віддали втікачам із різних слов'янських земель під назвою Слов'яно-Сербії.

Нові поселенці незабаром не тільки освоїли запорозькі землі, а почали силою зганяти з тих земель козаків.

Ще будучи військовим осавулом, Петро Іванович був обраний до складу депутації, яка працювала в Петербурзі в 1755-1756 роках. Депутація подала петицію про захоплення Ново-Сербією, Слобідським полком і Донським військом запорозьких земель, намагалася заручитися підтримкою у вирішенні цього питання гетьмана України Кирила Розумовського.

Грамотою цариці Єлизавети було наказано створити змішану комісію для опису запорозьких земель і розмежування їх із Ново-Сербією і Новослобідським полком. Така комісія була створена 1756 року з депутатів від Запоріжжя, Гетьманщини і фортеці Святої Єлизавети. Певний час до цієї комісії входив і Петро Калнишевський. Однак наступ на запорізькі землі продовжувався, грамота на землі війська Запорозького не була надана.

У 1765 році до Петербурга відправилася нова делегація, яку очолював кошовий отаман Петро Калнишевський. Знову били чолобитну за землі і просили вилучити Запорозьку Січ з управління Малоросійської колегії і повернути в колегію іноземних справ. Запорозька делегація ставила питання про знесення з території Запорожжя поселень Ново-Сербії та фортеці Святої Єлизавети, а також виведення царських військ.

За указом тепер уже Катерини ІІ була створена урядова Комісія, яка визначила, що ново сербські поселення справді розташовані на запорозьких землях і розглянула проект переселення Нової Сербії. Готуючись до війни з Туреччиною, Катерина ІІ хотіла задобрити Січ, надіслала грамоту, в якій обіцяла вирішити справу відповідно прохання запорожців.

Однак Калнишевський сумнівався, що це буде зроблено і не помилився. У 1771 році Калнишевський послав до Катерини ІІ делегацію зі скаргою про захоплення запорозьких земель Єлисаветградською провінцією і знов безрезультатно.

Кошовий отаман не тільки відстоював кордони Запорозької Січі, а й організовував і стимулював швидке заселення її просторів. Сприяв переселенню селян з Лівобережної і Правобережної України, Слобожанщини. Незважаючи на вимоги поміщиків, не видавав із Січі втікачів. За наказом Калнишевського, звільнені з полону українські бранці теж поселялися на Запорозькій землі. Козаки допомагали їм облаштувати своє господарство. Кошовий дбав про розвиток хліборобства й торгівлі.

Сам Калнишевський теж заснував кілька зимівників, які започаткували існуючі донині населені пункти, серед них село Петриківка, знамените нині на весь світ „Петриківським розписом”. Кошовий був багатою людиною. Він мав 15880 голів худоби, в тому числі 639 коней, які славилися своєю породою.

Під час конфіскації майна запорозької старшини у Калнишевського вилучено золота та срібла на 42520 рублів та в різних валютах 8988 рублів.

Політика Калнишевського, направлена на збереження та зміцнення Запорозької Січі, звичайно ж, не влаштовувала царизм і кошового намагалися усунути від влади.

9 вересня 1762 року на коронацію Катерини ІІ прибула запорозька депутація, очолена щойно обраним кошовим отаманом Петром Калнишевським. Калнишевський не сподобався імператриці своєю яскравою і незалежною особистістю, і на Січ надійшов наказ усунути його від кошового отаманства, що й було зроблено старшинською радою. Але в 1764 році на загальновійськовій раді Калнишевського було вдруге обрано кошовим отаманом. Таке нехтування волею самодержиці розцінили в Петербурзі як „зухвалу непокору і свавілля”. Було створено спеціальну комісію, яка протягом двох місяців проводила слідство, яке не дало ніяких результатів, а конфліктувати із запорожцями царизм не міг, бо назрівала війна з Туреччиною і потрібна була допомога козаків. І тому Петро Калнишевський, який мав величезний авторитет на Запорожжі, залишився кошовим отаманом.

У російсько-турецькій війні 1768-1774 р., Калнишевський очолював діюче Запорозьке військо, виявляючи неабиякий організаторський хист, талант полководця і особисту хоробрість. Він продемонстрував також вміння орієнтуватися в політичній обстановці і надзвичайну дипломатичну гнучкість.

За бойові заслуги в кампанії 1770 року, Військо запорозьке було нагороджено грамотами, кошовий отаман - золотою медаллю з діамантами.

Успіхи у війні, до яких доклав чимало зусиль Петро Калнишевський, стали початком його тривалої неволі.

Зміцнивши свої позиції в Причорномор'ї, царизм вирішив у 1775 році ліквідувати Запорозьку Січ, яка за своїми демократичними традиціями, фермерським характером господарства не вписувалася в самодержавно-кріпосницькі порядки Росії.

Після зруйнування в червні 1775 р. царськими військами Нової Січі, П. Калнишевський був заарештований.

Григорій Потьомкін, який колись називав його „вельмишановним люб'язним батьком своїм”, розпорядився відправити його без суду і слідства у довічне заслання і ув'язнення, із забороною не лише листування, але й усякого спілкування з людьми.

Про сумну долю колишнього кошового не могли довідатися навіть найближчі родичі. Лише майже через століття дослідники встановили, що кошового Петра Калнишевського заслали у Соловецький монастир із суворим наказом тримання „під неослабною і посиленою вартою солдатів”.

Документи свідчать, що останній кошовий отаман запорожців спочатку 12 років просидів замурований у казематі, а потім ще 13 років перебував у іншому казематі, з якого він мав змогу під караулом тричі на рік ходити до церкви, але без дозволу розмовляти з будь-ким.

2 квітня 1801 року указом Олександра І, Петро Калнишевський був звільнений з монастирської тюрми. Але хворий, сліпий кошовий тепер уже за власним бажанням залишився у монастирі, де й помер 31 жовтня, в суботу, 1803 року на 113 році життя.

Поховано його на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором, про що свідчила масивна надгробна плита. Але є дані, що плита була перенесена в інше місце. Отже, щоб здійснити задум про перевезення останків кошового в Україну, потрібно тепер відшукати могилу. Потрібна, звичайно і домовленість між урядами України та Росії.

Петро Калнишевський є гордістю українського народу, ним може пишатися все людство, як чудовим взірцем особливої, надзвичайної, нескореної людини.

Земляки вшанували пам'ять українського великомученика, встановивши біля села Пустовойтівки, де він народився, пам'ятник йому, а також на трасі Київ - Суми - пам'ятний знак, на якому позначено, що до рідного села Калнишевського - 2 кілометри, а до Соловків - 1550 кілометрів. У Ромнах, на Покровській горі, де Калнишевський колись побудував своїм коштом велику і гарну церкву, споруджено на його честь пам'ятний знак з барельєфом кошового отамана. Ім'ям Калнишевського названо одну із вулиць.

Наш святий обов'язок - пам'ятати і передавати із покоління в покоління ім'я Петра Івановича Калнишевського як борця за українську державність.

запорізький військо калнишевський

2. Соловецький в'язень

У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим. За доблесть у російсько-турецькій війні 1768 - 1774 рр. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці, отаман був нагороджений орденом Андрія Первозванного, йому було присвоєно чин ґенерал-лейтенанта. Тоді серед російських вельмож стало модним записуватися в реєстр Війська Запорозького. Записалися і новоросійський ґенерал-губернатор Григорій Потьомкін, і Михайло Кутузов. Іншою ж рукою князь Потьомкін готував знищення Січі Запорозької. 23 квітня 1775 року він виступив на засіданні уряду з проектом її ліквідації. 4 червня (17-го за н. ст.) за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням ґенерал-поручика Петра Текелія, повертаючись із війни, обступило Січ, яка була тоді на річці Підпільній. Хоч козаки поривалися до бою, та отаман велів не чинити опору: на Січі в той час було всього кількасот козаків. Завойовники пограбували військову скарбницю, військові припаси, архів, церкву. Отаман Петро Калнишевський, а разом з ним військовий писар Іван Глоба, військовий суддя Павло Головатий, військовий старшина Андрій Порохоня, полковники Чорний, Степан Гелех, Іван Кулик, Іван Ґараджа, курінні отамани Осип Паралич, Мусій Головко та інші були заарештовані.

3 серпня Катерина ІІ видала маніфест, яким оголосила, “что нет теперь более сечи Запорожской в политическом ея уродстве”. Шість пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та в намаганні створити незалежне управління. Мовляв, оскільки ці землі не належали раніше Речі Посполитій, то й не могли бути козакам ніким надані, а Росією вони “приобретены” від Порти Оттоманської унаслідок війни. Як відомо, «где русский лапоть ступил - там исконно русское». Байдуже, що Запорозька держава там фактично проіснувала майже два століття, у ній навіть виробився свій адміністративним поділ на паланки.

Частина запорожців пішла на Кубань, частина - під турків і прожила там до 1828 року, змінивши 5 січей: Устьдунайську, Банатську (в Австрії), Старосейменську, Котирлезьку та Дунавецьку. Доля ж старшини була сумна: Павло Головатий помер через 20 років у Знаменському монастирі в Тобольську, Іван Глоба - у монастирі в Туруханську 1790 року. Найгірше довелося 85-річному тоді отаманові Петрові Калнишевському: 25 років на Соловках.

Глухий відгомін про подвижницьке життя соловецьких іноків доходив звідси й на Вкраїну. Але чи знала тоді Україна, що Соловки - також місце ув'язнення “відступників од віри” та “государевих ослушників”? Серед них був “малоросіянин” Захар Петрович Патока, засланий сюди ще 1721 року за якийсь “наклеп” державної ваги, за віщо йому наказом Петра І було вирвано язика і посаджено довічно в найстрашнішу тюрму - під вежею Корожна… Це ми тепер знаємо, що одним із таких “ослушників” був останній кошовий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого “вража баба” Катерина, зруйнувавши Січ, запроторила на Соловки. А козаки співали:

- Ой полети ти, чорная галко, на Дін риби їсти,

Та принеси, та принеси ти, чорная галко, од Калниша нам вісти.

- Та вже ж мені не летіти на Дін риби їсти,

Та вже ж мені не носити од Калниша вам вісти.

Можливо, поміж козацтвом пішла чутка, що отаман подався на Дон, але де він там подівся - не знали сто років. Знав ґенерал-губернатор Новоросії князь Григорій Потьомкін. Запідозривши опального отамана в намірах відновити Січ поза Україною, він 14 травня 1776 року подав імператриці клопотання про “милосердну” заміну заарештованій запорозькій старшині смертної кари, якої вони “по всем гражданским и политическим законам заслужили”, ув'язненням у монастирях і просив “по изведанной уже опасности от ближнего пребывания их к бывшим запорожским местам повелеть отправить на вечное содержание в монастыри, из коих кошевого - в Соловецкий, а прочих - в состоящие в Сибири монастыри”. До кінця свого життя Потьомкін цікавився, чи є ще на Соловках отаман, якого він перед тим лукаво називав “нерозлучним другом”.

Щойно аж 1862 року засланий в Архангельську область історик П.С. Єфименко дізнався від селян поморського села Ворзогори, що найстаріші мешканці бачили Калниша живим. 1863 року він знайшов в архіві Архангельської канцелярії “Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года”. Він опублікував про це статтю в ХІV книзі журналу “Русская Старина” за листопад 1875 року.

Кажуть, що вже 1873 року на Соловки їздив Павло Чубинський, він бачив могилу і надгробок отамана.

Весною 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Іванович Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув'язнення отамана. (Див.: Яворницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: Ч. І; Ч.ІІ. К.: Веселка, 1995. - 447 с.: іл., с. 376 - 391).

У монастирі Д. Яворницький зібрав свідчення, що Петро Іванович Калнишевський указом імператриці Катерини ІІ, даним 10 червня 1776 року за № 1419, був спроваджений на заслання для постійного проживання в Соловецький монастир. Припровадили його секунд-майор першого московського піхотного полку Александр Пузиревський, унтер-офіцер і п'ять рядових. Везли його через Москву інкоґніто, ніде не згадуючи вголос імені. Кортеж складався з 9 підвід: на трьох конвой з арештантом, на решті - майно. В Архангельськ прибули 11 липня, де губернатор Головцин частково замінив конвой. За переказами, арештант був середнього зросту, але широкоплечий і здоровий, але скоро постарів і схуд.

У відомості 1780 року під № 14 записано, що в'язня слід “содержать безвыпускно из монастиря и удалять не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения за неослабным караулом обретающихся в соловецком монастыре солдат” (Яворницький Д. І., с. 387).

Далі Д. Яворницький пише:

“По преданию, помещение для Калнишевского сперва отведено было в камере Головленковой Архангельской башни, а потом в камере башни Прядиленной”. (Яворницький Д.І., с. 387). Ці дві вежі стоять на південному краю п'ятикутного кремля, Архангельська по праву руку від Сушила (та вищої за неї Білої вежі), за кілька метрів від Святого озера, а Прядильна - біля південного краю бухти Благополуччя, біля доку.

Очевидно, ці камери призначалися для господарчих і військових потреб (як порохові погреби, але ж там волого), а може й з метою тримати в них в'язнів. Камери схожі на піч, аркоподібні, довжиною 4,5 аршина (близько 3,25 м, бо аршин - близько 72 см), шириною 2,5 (1,8 м), висотою трохи більше 2 аршинів, тобто в зріст людини. Опалення там не було. У стіні щілина висотою 5 вершків, шириною 2 вершки (вершок - 4,45 см). Двері зачинялися внутрішніми залізними та зовнішніми дерев'яними дверима з двопудовим замком. Сюди ніколи не заглядало сонце.

Біоґраф Д. Яворницького Іван Шаповал у книжці “В пошуках скарбів”, яка вийшла 1965 року у видавництві “Дніпро”, пише: “Десь у 80-х роках минулого сторіччя Соловки відвідав громадський діяч з Архангельська М.А. Колчин. Він поцікавився долею запорозького отамана і попросив старих монахів показати йому місце ув'язнення Калнишевського. Колчин так описує цю камеру: “Житло в'язня… має форму лежачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини і завширшки сажень… Стіни… вогкі, запліснявілі, повітря затхле, задушливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце вершків шість у квадраті. Промінь світла, немов крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Якщо в'язень намагався через це вікно подивитися на світ Божий, то бачив хіба що одне кладовище прямо перед вікном. Після півгодинного перебування в задушливій атмосфері каземату стає тяжко дихати, кров приливає до голови, з'являється якесь безмежне почуття страху… У кожного, хто тут побував, хай він буде найсуворішою людиною, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання, і з язика злітає запитання: “Невже тут можна жити? Невже люди були настільки міцні, що могли витерпіти роки цього могильного життя?” (І. Шаповал, с. 30, звірено з вид.: Г.Г. Фруменков. Узники Соловецкого монастыря, Сев.-Зап. книжное изд., 1968, ст. 71).

В'язня не випускали звідси навіть за природньою потребою. Лише два-три рази на рік - на Різдво, Великдень, Преображення Господнє - під конвоєм виводили його до церкви говіти, при цьому караульні солдати ні з ким не дозволяли йому розмовляти.

У таких ямах, окрім іншого, нещасним ще й доводилося відбиватися від пацюків, які об'їдали їм вуха, ноги. А щоб дати палицю - зверталися за дозволом аж до столиці. Камера Калнишевського протікала, є дані, що його коштом її ремонтували.

Літні монахи розповіли Д. Яворницькому ще жахливіше: “…Коли кошового перевели з Прядиленої (Прядильної. - В.О.) камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот; що, провівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли великі пазури, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей” (І.Шаповал, с. 30).

У таких камерах старий козак провів близько 12 років. Приблизно 1788 року він був переведений з камери в келію, спершу в 15-у, потім у 14-у, де умови були легші. Де ті келії, Яворницький не вказує.

Втім, Г.Г. Фруменков пише, що П. Калнишевський просидів 16 років у Головленковій тюрмі (вона ж Архангельська вежа) та 9 років у більш “комфортабельній” камері поруч з Поваренною. Ця вежа - над Святим озером, посередині між Архангелькою (Головленковою) та Нікольською. (С. 74).

На утримання П. Калнишевського з його конфіскованого майна видавалося по 1 рублю на день. Це були великі гроші. Проте за їх одержання завжди розписувалася охорона. Роками його охороняли солдати Іван Матвеєв, Антон Михайлов, Василій Нестеров, Василій Соханов.

Новий цар Олександр Павлович І, вступивши на престол 1801 року, 2 квітня видав амністію, де під № 28 записаний “Петр Иванович Калнышевский, подольский шляхтич, бывший запорожский кошевой атаман, в Соловецком монастыре”. За переказами (бо дехто сумнівається, чи він туди взагалі приїздив), коли цар звелів випустити на світ Божий 110-літнього діда, то він уже був сліпий. Цар вжахнувся, побачивши яму, в якій сидів кошовий, і спитав, яку б він винагороду хотів за страждання. Старець відповів: “Нічого мені не треба, государю, опріч одного: накажи збудувати острог для таких же мучеників, як я, щоб вони не страждали в земляних ямах”. (І.Шаповал, с. 32). Мабуть, це легенда, бо острог збудовано ще за три роки до того. Цар ніби запропонував козакові повертатися у свій край, але він відмовився, став простим послушником і через два роки помер 31 жовтня 1803 року (за новим стилем це буде 12 листопада).

На пам'ять про звільнення П. Калнишевський придбав для монастиря Євангеліє в срібній позолоченій оправі, вагою в два пуди і двадцять фунтів (до 40 кг), що коштувало 2435 рублів. Д.Яворницький його бачив і наводить напис. Ще раніше, 1794 року, П.Калнишевський дав зі свого скарбу гроші на спорудження запрестольного срібного хреста вагою 13 фунтів, з позолотою. Теж з написом.

2003 року о.Володимир Черпак справив службу Божу по Петрові Калнишевському та інших тут упокоєних на Старому монастирському кладовищі. Бо деякі екскурсоводи розповідають, що отаман, можливо, був похований там, на південь від кремля, неподалік Архангельської вежі та Святого озера. Або зовсім нічого не кажуть, щоб українці не заходилися з перевезенням та перепохованням. Але Д. Яворницький вказує:

«Умершего похоронили на самом лучшем месте монастыря, во дворе, близ алтаря соборного храма св. Преображения, с южной стороны, с одной стороны близ могилы архимандрита Феодорита, с другой близ могилы знаменитого деятеля в смутную эпоху Авраамия Палицина. Спустя 53 года после смерти Петра Ивановича Калнишевского над его прахом сооружена была плита архимандритом Александром Павловичем, впоследствии полтавским епископом, со следующей надписью:

Могили архімандрита Феодорита й Авраамія Паліцина збереглися. Там стоїть на ядрах кам'яна подоба домовини. Отже, місце поховання нашого козака цілком визначене. Однак його надгробок неодноразово переносили з місця на місце. Тільки випадково більшовики не пустили його на “стройку социализма” в часи “Соловецкого лагеря/тюрьмы особого назначения” (СЛОН/СТОН, 1920 - 1939) У 1999 - 2001 рр. надгробок лежав у ряду інших під західною стіною Спасо-Преображенського собору. 2002 року вцілілі надгробки нарешті зібрали в пантеоні між собором і дзвіницею. Розмір надгробку приблизно 1.40 на 0.80 м, товщина плити близько 30 см.

Оскільки надгробок зроблено через 53 роки після смерти П.І. Калнишевського, то Д.І. Яворницький сумнівається, чи справді отаман був спроможний у 85 років керувати Січчю Запорозькою, а після того в такому поважному віці вибути 25 років неволі. Можливо, що й сам кошовий не знав свого віку. Але нам дорога ця легенда.

Висновок

Петро Калнишевський є гордістю українського народу, ним може пишатися все людство, як чудовим взірцем особливої, надзвичайної, нескореної людини.

Земляки вшанували пам'ять українського великомученика, встановивши біля села Пустовойтівки, де він народився, пам'ятник йому, а також на трасі Київ - Суми - пам'ятний знак, на якому позначено, що до рідного села Калнишевського - 2 кілометри, а до Соловків - 1550 кілометрів. У Ромнах, на Покровській горі, де Калнишевський колись побудував своїм коштом велику і гарну церкву, споруджено на його честь пам'ятний знак з барельєфом кошового отамана. Ім'ям Калнишевського названо одну із вулиць.

Наш святий обов'язок - пам'ятати і передавати із покоління в покоління ім'я Петра Івановича Калнишевського як борця за українську державність.

Кошовий отаман дбав про будівництво храмів у межах Вольностей Війська Запорозького, його коштом було споруджено і оздоблено п'ять прекрасних соборів. Велику увагу приділяв він і розвиткові освіти, турбуючись про створення парафіяльних шкіл при церквах у паланкових поселеннях, а також січової школи.

Талановитий державний діяч і політик, патріот України Калнишевський стійко, невтомно і мужньо захищав Запорозьку Січ від національно-колоніального наступу Російської імперії. Відчайдушно і наполегливо намагався врятувати це останнє вогнище української державності, волі, незалежності, економічного прогресу.

Закінчити свою розповідь про Калнишевського хочу словами історика Олени Апанович: "Довгі роки всупереч історичній правді образ Калнишевського всіляко спотворювався, фальсифікувався, у роки брежнєвщини - взагалі замовчувався. Нарешті прийшов час сказати правду народу про його славного предка. Віддамо належне цій видатній постаті нашої історії, котра є гордістю української нації, якою слід пишатися усьому людству як чудововму взірцю особливої, надзвичайної людської природи. Будемо пам'ятати, що Петро Калнишевський обороняв Запорозьку Січ - останнє вогнище волі, незалежності, демократизму".

ЛІТЕРАТУРА

1. О.М. Апанович „Розповіді про запорозьких козаків”. К. „Дніпро”. 1991.

2. М.С. Грушевський „Історія України”. К. „Либідь”. 1992.

3. Д.І. Дорошенко. Історія України. К. „Освіта”.1993.

4. А.Ф. Кащенко. Оповідання про славне Військо Запорозьке низове. Дніпропетровськ. „Січ”. 1991.

5. Н.Д. Полянська-Василенко. Історія України. К. „Либідь”. 1992.

6. Г.К. Швидько. Історія України. К. „Генеза”. 1997.

7. Довідник з історії України. К. „Генеза.” 2001.

Размещено на Allbest.ru