Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Політичні ідеї мислителів Київської Русі

Процес формування суспільно-політичної думки нашого народу розпочався в період Київської Русі (ІХ-ХІ ст.) і зміцнювався на соціально-економічному ґрунті переходу східнослов'янських племен від первіснообщинного ладу до феодального поза рабовласницькою формацією.

Політичною формою, в межах якої здійснювався перехід східних слов`ян до феодального ладу, була Київська держава. У ІХ-ХІ ст. в Київські Русі відбувається надзвичайно бурхливе зростання матеріальної та духовної культури. Про це свідчать політичні, торгові та культурні зв'язки Київської Русі майже з усіма країнами Західної Європи.

Процес становлення і розвитку суспільно-політичної та філософської думки Київської Русі відбувався у складних історичних умовах. Теоретична думка того часу була спрямована головним чином на розв`язання питань політики, соціології, релігії та моралі. Крізь релігійну оболонку пробивають собі дорогу прогресивні суспільно-політичні думки та ідеї, з яких провідною була ідея об`єднання всього східного слов'янства в єдину державу, ідея єдності, незалежності та величі народу. Цю ідею викликала до життя насамперед боротьба Київської Русі проти зазіхань з боку Візантії на самостійність Київської держави. Особливої гостроти боротьба досягла при Ярославі Мудрому в першій половині ХІ століття.

В цей же період пресвітер Іларіон пише важливий історичний твір «Слово про закон і благодать», що мало винятково важливе значення в історії формування суспільно-політичної думки Київської Русі. Іларіон стверджує рівноправність народів світу, гостро виступає проти містичного вчення про богообраність одного народу, бореться за політичну та культурну самостійність Київської Русі. В «Слові» Іларіона крізь релігійну оболонку виступають три прогресивні ідеї: по-перше, ідея величі та слави давньоруського народу, який створив Київську державу; по-друге, ідею економічної, політичної та культурної незалежності Київської Русі від Візантії, по-третє, ідея рівноправності всіх народів.

Поряд з ідеями самостійності й величі народу в суспільно-політичній думці цього часу на перший план висувається проблема теоретичного обґрунтування необхідності єдиної держави. Надзвичайно загострилася ця проблема в кінці XI - на початку XII ст., коли намітилася тенденція до феодальної роздробленості Київської Русі.

Питання про роль держави було порушене творцями - упорядниками славнозвісного літопису «Повість временних літ» Сільвестром та Нестором (близько 1113 р.). Докладно перелічивши племена західних і південних слов`ян, автори (передусім Нестор) спиняються на характеристиці східнослов`янських племен, які утворили в Середньому Подніпров`ї політичний союз, відомий під назвою Русь.

Автори «Повісті временних літ» не тільки із захопленням змальовують давню історію свого народу. Вони висловлюють ставлення і до сучасних їм подій, непокояться майбутнім Русі. Основний зміст заключної частини твору Нестора становить обґрунтування законності й необхідності єдиної і сильної влади Київського князя, прагнення народних мас захищати свою землю. Автори гнівно засуджують ворогів свого народу - зачинателів братовбивчих чвар, і на противагу цим князям, які прагнуть до ізольованості, до роздробленості Київської Русі, оспівують діяльність великих київських правителів, які завжди прагнули до єдності усіх давньоруських земель і мобілізували народ на боротьбу проти іноземних загарбників.

Літописці «Повісті временних літ» закликають також і народ виступити на захист рідної землі, пропагують своєрідну мораль, характерну для феодалізму, - мораль лицарської честі, оспівують військові традиції батьків, звертаються до народу із закликом наслідувати гідні традиції своїх батьків і дідів.

Сільвестр переробив заключні статті Несторового твору. І ці зміни стосувалися лише питань нагальної політики, передусім організації оборони Русі від іноземних нападів. Літописець навіть доповнив істотними подробицями оповідь про з'їзд князів на Київщині біля Долабського озера в 1103 р. Він вкладає в уста Володимира Мономаха яскраву патріотичну промову, яку той виголосив перед дружиною одного із князів: «Дивно мені, дружино, що коня дехто жаліє, яким оре хто-небудь. А свого чому не розглянете, що стане смерд орати, а половчанин, приїхавши, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю в`їхавши, забере дружину, його і дітей, і все майно візьме, то коня ти його жалієш, а самого чому не жалієш?».

Нестор і Сільвестр обґрунтовують думку про те, що єдність слов`янських земель неможлива без міцної держави. «Повість.» пройнята високою ідеєю служіння рідній землі, піклування про благополуччя, незалежність Київської Русі. Автори не просто описують окремі події, а подають їх під кутом зору єдиної політичної мети та глибокого розуміння загальних інтересів незалежної, суверенної Київської держави.

До «Повісті.» було, очевидно, внесено й текст «Повчання Володимира Мономаха», в якому подаються правила високої особистої та суспільної моралі, проголошується ідея правосуддя великого князя. Мономах ставить своє життя як приклад дітям, закликає синів бути справедливими, не втрачати мужності й розважливості на війні, завжди дотримуватися норм законодавства, справедливості та правосуддя. Він бачить, що в історії Київської Русі намічається тенденція до сепаратизму, роздробленості і виступає проти цієї згубної тенденції, засуджує чвари між князями, закликає їх до єдності при захисті вітчизни.

Зазначимо, що різноманітний матеріал «Повісті» об`єднаний своєрідною філософією історії, яка ґрунтується на дуже важливих ідеологічних засадах: по-перше, це теза, згідно з якою держава має договірне походження і, як така, вона повинна дбати про доброчесних людей і карати поганих. Найважливішим є, те, що автори, як бачимо, були обізнані з ідеями договірного походження держави (які виникли ще в давнину, були розвинуті Епікуром і Лукрецієм; окремі положення цієї ідеї зустрічаються у деяких богословів і філософів середньовіччя) і зробили посильний внесок у її тлумачення ще задовго до того часу, коли вона сформувалась остаточно у XVII ст. в Європі. Друга теза полягає в тому, що держава має якесь божественне походження (напевне, данина часу), а тому, мовляв, князі підкоряються не народові, а велінню Бога (можливо, це є намаганням зміцнити князівську владу, а через неї - саму державу).

Відчувається у «Повісті» і настрій народних мас, незадоволених правлінням окремих князів, їм висловлюється попередження за бездіяльність або діяльність, спрямовану проти інтересів народу і держави. Отже, можна вбачати в «Повісті.» надзвичайно самобутнє історико-політичне дослідження і літературну пам'ятку. Унікальність повісті простежується не тільки у порівнянні з тогочасною європейською, а й навіть світовою літературою. Як зазначав академік Д. Лихачов, «ніколи, ні раніше, ні пізніше, до самого XVI століття історична думка на Русі не підноситься на таку височінь наукової допитливості і літературної майстерності». До того ж потрібно ще підкреслити, що в «Повісті.» - відбилися політичні ідеї, сповідуванні у давньоруському феодальному суспільстві, що вона пропагувала єдність слов'ян і необхідність міцної держави, формувала прогресивну суспільно-політичну думку Київської Русі.

Як бачимо, суспільно-політична думка Київської Русі періоду її розквіту була досить багатогранною. Такий висновок має право на життя, незважаючи на те, що ще й досі в науковій літературі недостатньо висвітлена важлива ідея, яка, можливо, великою мірою характеризує наших далеких предків як людей, що вже тоді хотіли (і зберегли це бажання протягом тисячоліття до наших днів) жити в мирі й злагоді.

Йдеться про теорію «суспільного примирення і всезагальної злагоди», або «теорію милостині». Думка про необхідність будувати людські взаємостосунки на основі принципів милостині й любові, проголошувалась в Ізборнику Святослава 1073 р., вона наявна і в інших пам`ятках Київської Русі, але подана в них не систематично, спорадично. В загальному обсягу текстів цих документів ця ідея навіть губиться і не проголошується так виразно й акцентовано, як в Ізборнику 1076 р. Принцип взаємної любові, доброти й милостині виступає в ньому універсальною і абсолютною умовою упорядкування всіх сфер і рівнів соціальних відносин, єдиним засобом гармонізації останніх, основним підґрунтям, на якому повинне бути засноване все, що відбувається в суспільному і особистому житті. Цей принцип, таким чином, враховував як соціальні відносини, так і соціальну структуру суспільства.

У кінці XI - на початку XII ст. відбувається розпад Київської Русі на самостійні князівства, розпочинається епоха феодальної роздробленості. Історія зберегла для нас кілька цікавих пам`яток суспільно-політичної думки цього періоду (обов`язкових для вивчення студентами для цілісного сприйняття ними тогочасних політичних проблем).

Логічним продовженням «Повісті временних літ» був Київський літопис, що охоплював події від 1117 по 1198 рік. У ньому відбито складні й суперечливі процеси суспільно-політичного розвитку Київської держави періоду феодальної роздробленості. Літописання тієї доби має виразний характер з осібного висвітлення історії давньоруських князівств, замкненого трактування місцевих подій, у ньому вже чітко переважають інтереси феодалів окремих земель над загальноруськими. Але, розуміючи, до чого це призведе, літописці висловлюються на підтримку монолітності Давньоруської держави, закликають ворогуючих між собою князів схаменутися і відновити їхню єдність. «За що губим землю Руську?», - так звертаються вони до можновладців.

На початку XIII ст. було написане «Слово Данили Заточника», відоме ще як «Моління Данили Заточника», або «Послання Данили Заточника». В цьому творі сильно звучить соціальний мотив. Автор зазначає, що у суспільстві існує соціальна нерівність, що становище людини визначається не розумом, не здібностями, а багатством. Замислюючись над засобами усунення соціальної несправедливості. Заточник вважає, що для цього потрібна міцна князівська влада, бо тільки в ній - єдине спасіння від боярської сваволі удільних князів. Ще одна характерна особливість «Моління.» полягає в тому, що автор оспівує не стільки військову доблесть, скільки мудрість, яка дуже необхідна в політиці і при управлінні державою. В цьому творі, як бачимо, намітилися певні прогресивні риси критичного ставлення до існуючого ладу і його вад.

У ХІІ-ХІ1І ст. в умовах натиску ворогів як з Південного Сходу, так і Заходу, ідея єдності давньоруської землі і міцної держави знову яскраво виражається у ряді історичних документів. У цьому відношенні характерним є «Слово о полку Ігоревім», яке було написане невідомим автором приблизно в 1187 році.

У «Слові.» яскраво змальовується картина всенародного лиха, до якого призвела роздробленість держави. В жодному іншому документі тих часів зв`язок між князівськими чварами і успіхами іноземних загарбників не розкритий з такою силою і пристрастю. Автор згадує ті часи, коли всі князі жили в єдності і держава була сильною, тому він як патріот і громадянин своєї вітчизни закликає до нового об`єднання усіх земель, до згуртування усіх сил народу на боротьбу з ворогами.

«Слово о полку Ігоревім» - видатний твір суспільно-політичної думки Древньої Русі, провідна ідея якого - ідея патріотизму - подана не з позицій світогляду панівних класів, а крізь призму інтересів народних «низів». Автор підкреслює, що саме ці «низи», прості люди - землероби, які створюють усі блага, найбільше страждають від князівських міжусобиць і загарбницьких війн інших ворогів-сусідів. Епізод про невдалий похід Ігоря взятий автором не для того, щоб посіяти зневіру, а щоб довести на цьому прикладі необхідність єднання всіх сил народу у боротьбі проти іноземних загарбників. Створення «Слова.» було проявом активного політичного втручання поета-громадянина, виразника корінних, інтересів народу в події, які могли призвести до загибелі держави.

Монголо-татарська навала ХІІІ-ХІV ст. завдала страшного удару нашим пращурам. Але страхітливе лихоліття не спричинилося до остаточного занепаду культури Київської Русі. Її економічне й політичне життя не могли зупинити навіть такі руйнівники, якими були монголо-татарські і орди. Навіть у цей тяжкий період спостерігається дальший розвиток прогресивних напрямів суспільно-політичної думки, тісно пов`язаний з політичним рухом народу за звільнення Русі від татаро-монгольського іга. Ініціатором цього руху були народні маси, бо феодальні «верхи» занадто часто раболіпно схилялися перед ханською ордою. Лише деякі далекоглядні князі зрозуміли прогресивність цього політичного руху і підтримали його.

Волелюбний дух нашого народу, високий рівень його національної свідомості донесла до наших днів чудова літописна пам`ятка другої половини XIII ст. - Галицько-волинський літопис. Автори літопису передусім цікавляться справами державними. Вони були ідейними натхненниками сильної князівської влади, рішуче засуджували боярську анархію й виступали прибічниками зміцнення централізованої влади. Цей твір пройнятий ідеями єдності всіх земель Київської Русі, необхідності організації захисту її від експансії польських та литовських феодалів.

Треба зазначити також, що народ наш у період Київської Русі створив не тільки видатні твори суспільно-політичної думки, а й передовий (як на той час) політичний і суспільний устрій держави, добре опрацьоване самобутнє законодавство, систему права, що відповідала вже розвиненому суспільству.

Якщо говорити про політичний устрій українських земель Х-ХІІІ ст., то не можна не підкреслити, що носієм державної влади, репрезентантом держави України-Русі був князь, компетенція та влада якого були необмежені й залежали від його авторитету та реальної сили, на яку він спирався. Князь був адміністратором, суддею і великою мірою впливав на церковні справи. Прибічна рада бояр, а спочатку - дружин князя, була неодмінним учасником княжої управи. У своєму «Поученії» Мономах вказує на наради з боярами як на постійні, щоденні. Але, незважаючи на моральну обов`язковість нарад, на фактичне існування їх, боярські ради не стали державною інституцією з окресленим складом, компетенцією, функціями, а весь час мали характер випадковий.

Вищим органом влади (вищим, ніж князь) було віче. Князі здебільшого визнавали за вічем право обрання, затвердження або, навпаки, відмови. Князі визнавали волю віча, а обраний населенням князь мусив «домовитися» з ним, укласти «ряд». Віче в Україні також не набуло ні окресленої компетенції, ні порядку скликання, воно не набуло парламентарних форм, не перетворилося на певну інституцію і залишилося, як і боярська рада, випадковим зібранням. Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя, і відповідали вони тільки перед ним. В разі незадоволення віче скаржилося князеві на зловживання його урядовців.

Найстарішими політично-правовими документами Київської Русі є договори з греками: 907, 911, 945 та 971 рр. В цих договорах є постанови публічного, міжнародного та приватного права, а головне, як мовиться, поклик на «руський закон». Обидві держави виступають тут політичне та юридичне рівноправними партнерами.

Найкращим виявом правничої діяльності древньоукраїнської держави є «Руська Правда» - ряд збірників XI та XII ст. У деяких статтях вона відбиває впливи візантійського права, меншою мірою - скандинавського, але передусім вона репрезентує право українське. «Руська Правда» відрізняється від інших правових документів (інших країн) лагідністю покарань, а також тим, що віддзеркалює дуже важливу сторінку ідеології народу Київської Русі та її побуту - становище жінки. З середини Х ст. історія дає приклади високого становища жінки в суспільстві України: жінки висилали своїх послів підписувати договори з греками, вододіли маєтками, містами, брали участь у церковних справах. Статті «Руської Правди» свідчать, яке велике місце в родині належало дружині, матері і як охороняла її права держава. Взагалі, становище жінки - дружини, матері - згідно з руським правом було вищим порівняно з тим, як це обумовлювалося римським та старогерманським правом. З повним правом можна твердити, що «Руська Правда» є пам`яткою надзвичайної ваги: вона допомагає уявити соціальний устрій України-Русі і свідчить про стан політичної і правової свідомості її громадян.

2. Форми державного правління. Республіка

Форма державного правлімння - це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.

Форма правління являє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їхнього утворення і розподіл компетенції між ними.

Форма державного правління дає можливість усвідомити:

як створюються вищі органи держави і яка їхня будівля;

як будуються взаємини між вищими й іншими державними органами;

як будуються взаємини між верховною державною владою і населенням країни;

якою мірою організація вищих органів держави дозволяє забезпечувати права і волі громадянина.

По зазначених ознаках форми державного правління поділяються на:

- монархічні (одноособові, спадкоємні)

- республіканські (колегіальні, виборні)

Монархія

Монархія - це така форма правління, при якій верховна влада одноособова і переходить, як правило, у спадщину.

Основними ознаками класичної монархічної форми керування є:

- існування одноособового глави держави, що користується своєю владою довічно (цар, король, імператор, шах);

- спадкоємний порядок наступності верховної влади;

- представництво держави монарха за своїм розсудом;

- юридична безвідповідальність монарха.

Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основною формою державного правління. У буржуазному ж суспільстві збереглися лише традиційні, в основному формальні риси монархічного керування.

У свою чергу монархія поділяється на:

- абсолютну

- обмежену (парламентську)

- дуалістичну

- теократичну

- парламентську

Абсолютна монархія - така форма правління, при якій верховна державна влада за законом цілком належить одному обличчю, тобто одній особі.

Основною ознакою абсолютної монархії є відсутність яких-небудь державних органів, що обмежують компетенцію монарха. Виникнення абсолютизму зв'язане з процесом зародження буржуазних відносин. До найбільш істотних рис абсолютної монархії відносяться чи ліквідація, чи повний занепад станових представницьких установ, юридично необмежена влада монарха, наявність у його безпосереднім підпорядкуванні і розпорядженні постійної армії, поліції і розвитого бюрократичного апарата.

Влада в центрі і на місцях належить не великим феодалам, а чиновникам, що можуть призначатися і звільнятися монархом. Державне втручання в приватне життя в епоху абсолютизму здобуває більш цивілізовані форми, одержує юридичне закріплення, хоча по-колишньому має примусову спрямованість. В історії такими країнами були Росія XVII-XVIII століття і Франція до революції 1789 року.

Конституційна монархія являє собою таку форму правління, при якій влада монарха значно обмежена представницьким органом. Звичайно це обмеження визначається конституцією, затверджуваної парламентом. Монарх же не в праві змінити конституцію.

Як форма правління, конституційна монархія виникає в період становлення буржуазного суспільства. Формально вона не втратила свого значення в ряді країн Європи й Азії і сьогодні (Англія, Данія, Іспанія, Норвегія, Швеція й ін.).

Конституційна монархія характеризується наступними основними ознаками:

- уряд формується з представників визначеної партії (чи партій), що одержали більшість голосів на виборах у парламент;

- лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає главою держави;

- у законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха фактично відсутня, вона є символічною;

- законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом;

- уряд відповідно до конституції несе відповідальність не перед монархом, а перед парламентом.

Прикладами такої монархії можна вважати - Великобританію, Бельгію, Данію й ін.

При дуалістичній монархії державна влада носить двоїстий характер. Юридично і фактично влада розділена між урядом, сформованим монархом, і парламентом. Уряд у дуалістичних монархіях формується незалежно від партійного складу в парламенті і не відповідальний перед ним. Монарх при цьому виражає переважно інтереси феодалів, а парламент представляє буржуазію й інші шари населення. Подібна форма правління існувала в кайзерівській Німеччині (1871-1918 р.), зараз у Марокко. У деяких державах монарх очолює не тільки світське, але і релігійне керування країною. Такі монархи звуться теократичні (Саудівська Аравія).

Така коротка характеристика основних різновидів монархічної форми державного правління.

Республіка.

Республіка - це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний строк.

Загальними ознаками республіканської форми правління є:

- існування одноособового і колегіального глави держави;

- виборність на певний строк глави держави й інших верховних органів державної влади;

- здійснення державної влади не по своєму велінню, а з доручення народу;

- юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;

- обов'язковість рішень верховної державної влади.

Республіканська форма правління в остаточному виді сформувалася в Афінській державі. В міру розвитку громадського життя вона видозмінювалася, здобувала нові риси, усе більше наповнялася демократичним змістом.

Нараховується кілька основних різновидів республіканського правління. У свою чергу вони поділяються за формою державного устрою на:

- парламентарні;

- президентські.

Парламентська республіка - різновид сучасної форми державного правління, при якій верховна влада в організації державного життя належить парламенту.

У такій республіці уряд формується парламентським шляхом з числа депутатів, що належать до тих партіям, що мають у своєму розпорядженні більшість голосів у парламенті. Уряд несе відповідальність перед парламентом у своїй діяльності. У випадку втрати довіри більшісті членів парламенту, уряд або іде у відставку, або через главу держави домагається розпуску парламенту і призначення дострокових парламентських виборів.

Як правило, глава держави в подібних республіках обирається парламентом або спеціально утвореною парламентською колегією. Призначення парламентом глави держави є головним видом парламентського контролю над виконавчою владою. Процедура обрання глави держави в сучасних парламентарних республіках неоднакова. В Італії, наприклад, президент республіки обирається членами обох палат на їхньому спільному засіданні, але при цьому у виборах беруть участь по три депутата з кожної області, обраних обласною радою. У федеративних державах участь парламенту в обранні глави держави, також розділяється з представниками членів федерації. Так у Німеччині президент обирається федеральними зборами, що складаються з членів бундестагу, і такого ж числа обличчя, обираних ландтагами земель на засадах пропорційного представництва. Вибори глави держави в парламентарній республіці можуть здійснюватися і на основі загального виборчого права, що характерно для Австрії, де президент обирається терміном на шість років.

Глава держави в парламентарній республіці має повноваження: обнародує закони, видає декрети, призначає главу уряду, є верховним головнокомандуючим збройними силами та ін.

Глава уряду (прем'єр - міністр, голова ради міністрів, канцлер) призначається, як правило, президентом. Він формує очолюваний ним уряд, що здійснює верховну виконавчу владу і відповідає за свою діяльність перед парламентом. Найбільш істотною рисою парламентарної республіки є те, що уряд лише тоді правомочний здійснювати керування державою, коли він користується довірою парламенту.

Головною функцією парламенту є законодавча діяльність і контроль за виконавчою владою. Парламент володіє важливими фінансовими повноваженнями, оскільки він розробляє і приймає державний бюджет, визначає перспективи розвитку соціально-економічного розвитку країни, вирішує основні питання зовнішньої, у тому числі оборонної політики. Парламентарна форма республіканського правління являє собою таку структуру вищих органів державної влади, що реально забезпечує демократизм громадського життя, свободу особи, створює справедливі умови людського «гуртожитку», засновані на засадах правової законності. До парламентарних республік можна віднести ФРН, Італію (по конституції 1947 р.), Австрію, Швейцарію, Ісландію, Індію й ін.

Президентська республіка - один з різновидів сучасної форми державного правління, що поряд з парламентаризмом з'єднує в руках президента повноваження глави держави і глави уряду.

Найбільш характерні риси президентської республіки:

- позапарламентський метод обрання президента і формування уряду;

- відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом;

- більш широкі, ніж у парламентській республіці, повноваження глави держави.

Класичною президентською республікою є Сполучені Штати Америки. Відповідно до конституції США, в основі якої лежить принцип поділу влади, чітко визначено, що законодавча влада належить парламенту, виконавча - президенту, судова - Верховному суду. Президент США обирається населенням країни шляхом непрямого голосування (виборів) - через колегію вибірників. Кількість вибірників повинна відповідати числу представників кожного штату в парламенті (конгресі). Уряд формується перемігшим на виборах президентом, з облич приналежних до його партії.

Президентська форма правління в різних країнах має свої особливості. В Франції президент обирається загальним голосуванням. Обраним вважається кандидат, що одержав абсолютну кількість голосів. Такий же порядок обрання президента встановлений у Росії в 1991 р.

Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їхню розмаїтість, є те, що президент сполучає повноваження глави держави і глави уряду і бере участь у формуванні кабінету ради міністрів (Франція, Індія). Президент наділяється й іншими важливими повноваженнями: як, правило, він має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандуючим, повідомляє надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їхнього підписання, призначає членів Верховного Суду.

У цивілізованих країнах президентську республіку відрізняє сильна виконавча влада, нарівні з яким за принципом поділу влади нормально функціонує законодавча і судова влада. Ефективно діючий механізм витрат і противаг, що існують у сучасних президентських республіках, сприяє можливості гармонічного функціонування влади, дозволяє уникнути сваволі з боку виконавчої влади.

У країнах Латинської Америки часто зустрічаються «суперпрезидентські республіки». Ця форма правління - практично незалежна, слабко контрольована законодавчою і судовою владою. Це особливий конгломерат традиційної форми з напівдиктаторським керуванням.

У сучасному цивілізованому суспільстві принципових розходжень між формами не існує. Їх зближають загальні задачі і мета.

А тепер коротка характеристика форми правління нашої держави. Українська форма правління характеризується як мішано президенсько-парламенська республіка. Це підтверджується тим що:

Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом голосування строком на п'ять років. Він є главою держави і виступає від його імені.

Єдиним законодавчим органом в Україні визначається її парламент - Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

При формуванні уряду компетенція Верховної Ради і президента України поділяються і мають характер противаг, що утруднює узурпацію влади в одних руках.

Верховна Рада України має право усунути Президента України з поста в порядку особливої процедури вразі вчинення ним державної зради або іншого злочину, а Президент України - якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися - право на прийняття заходів щодо Верховної Ради України.

Парламент має право розглядати й затверджувати програму дії уряду та прийняття резолюції недовіри урядові, що є наслідком його відставки.

народ держава примирення єдиний

3. Поняття «народ», «нація», «етнос», «національна ідея»

Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація

Національна проблема існувала завжди. А гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна боротьба властиві були ще рабовласницькому ладові й тривали в епоху феодалізму. Проте гостро національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму, коли відбувалося становлення націй. Донині проблема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.

При зґясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають поняття, повґязані з їхнім розвитком: «народ», «нація», «етнос». Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так, етнологічно «народ» і «нація» - ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є тотожними.

Народ - біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними звґязками.

Схематично діалектику його формування можна змоделювати у такий спосіб: з сімґї виросла родина, з родини - рід, рід перетворився на племґя, племґя - на народ. Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що французький народ - наслідок змішання римлян, кельтів і германців; український - словґянських і тюркських племен Київської Русі; завдяки змішанню словґян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Саме простір як місце постійної осілості народу є дуже важливим чинником його існування. Люди здавна були повґязані природою, простором, який для них був близьким, рідним, а всякий інший - чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. Народжувалося поняття «батьківщина». До цього прилучився ще один важливий компонент - мова. З її допомогою люди спілкувалися між собою, завдяки їй починалося духовне життя народу. Кожне соціальне явище - це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія тощо.

Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в XVII-XVIII ст. (німці стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Звісна річ, складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю - це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.

Етнос - стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що належать до єдиної нації певної країни.

Отже, нація утворюється на основі певного етносу, до якого приєднуються представники інших етносів, що живуть на певній території та повґязані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Так, у Франції живуть французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці; в Англії - англійці, шотландці, ірландці, валлійці. Всі вони окремо «народ етноси». А всі разом є представниками французької чи англійської (державної) нації, оскільки нація - це сукупність громадян країни. Та найчіткіше цей процес простежується на прикладі сучасних СИТА, де з іммігрантів різного етнічного й расового походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, - американці, англійці, французи українського походження, хоча субґєктивно (етнічно) ці люди вважають себе представниками української нації.

Отже, існують два поняття нації. Перше: це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому - до нації належать тільки всі споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи - поляки, євреї, німці, навіть якби вони були б громадянами України). Отже, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської - євреї в усьому світі.

За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів. Однак чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські звґязки і культура є не ознаками нації, а сприятливими умовами її формування й розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.

Нація - політично, державно організований народ.

Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердяев, стверджуючи, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності є національною свідомістю. Нація - вічно живий субґєкт історичного процесу. Державність, на думку М. Бердяєва, не є ознакою нації. Але будь-яка нація прагне утворити свою державу, зміцнити її. Це - здоровий інстинкт нації.

Національна ідея - своєрідний дороговказ для нації. І. Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, - підкреслював він, - це синтез бажань, потреб і змагань… Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях… Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна». М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невідґємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави. Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності».

За тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж семи десятиліть національну ідею офіційно визнавали реакційною, нації поділяли на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфікували як «буржуазний», а, отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтернаціоналізмом, що фактично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавали перевагу інтернаціональному перед національним; знищення національного гноблення повґязували з розгортанням світової революції, що передбачало реалізацію настанови К. Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і антагонізм націй». Однак світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, якщо вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональним, а в їх узгодженні.

У тісному звґязку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму, яку вивчають спеціальні науки: етнополітологія та етносоціологія. Вони розглядають націоналізм не лише як негативне явище, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження власної самобутності. У такому розумінні націоналізм є основоположним політичним принципом державного устрою більшості країн світу. Тому з націоналізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба безперспективна.

Будь-яка держава припускається помилки, заперечуючи національну ідею, власний ідеал або не надаючи їм належного значення. За сучасних історчиних умов для України в соціально-національному сенсі надзвичайно важливими є такі завдання:

- вироблення форм і засобів стимулювання політичної активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства;

- здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження й поширення в українському суспільстві авторитету й популярності державницької ідеї;

- вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства.

Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовувати націю на самовизначення, а з іншого - залишити її в межах вселюдської спільності, утверджувати в житті загальнолюдські цінності, боротися за соціальну справедливість.

Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації-етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей, що є явищем негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це - нацизм, фашизм.

Націоналізм - явище багатогранне й багатолике. Він має як позитивні, так і негативні аспекти. До позитивних належать національна самосвідомість, національна гордість, національний сором (що дає змогу самоочищатися), прагнення до національного саморозвитку, рівноправності. До негативних - визнання національної винятковості, протиставлення іншим націям, прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів, національний нігілізм, пошук винних у життєвих труднощах.

Використані джерела

1 Політологія: курс лекцій Навчальний посібник / Тернопіль, 2004. - 236 c.

2 Політологія Бабкіна О.В., Горбатенко В.П. Навчальний посібник / К.: ВЦ, 2006. - 568 c.

3 Політологія Юрій М.Ф. Навчальний посібник / К.: Дакор, КНТ, 2006. - 416 c.

4 Політологія (теорія та історія політичної науки) Шляхтун П.П. Навчальний посібник / К.: Либідь, 2005. - 576 c.

5 Політологія Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько та ін.; За ред. Ф.М. Кирилюка. Навчальний посібник / К.: Здоров'я, 2004. - 776 c.

Размещено на Allbest.ru