Тевтонский Орден у політиці галицько-Волинсього князівства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки,молоді та спорту

Кихвський державний університет ім.Т.Г.Шевченка

ТЕВТОНСЬКИЙ ОРДЕН У ПОЛІТИЦІ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

Підготував:

Студент другого курсу

Історико-юридичного факультету

Групи І-242

Л.В.Войтович*

І.Б.Дацків

Викладач:Моця О.П.

Київ 2011

ТЕВТОНСЬКИЙ ОРДЕН У ПОЛІТИЦІ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

У рефераті досліджується питання військово-політичного й торговельно-економічного союзу між Галицько-Волинським князівством і Тевтонським орденом протягом ХІІІ-ХIV ст. Проаналізувавши наявні джерела, автор доходить висновку, що такий альянс, зумовлений тогочасною політичною кон'юнктурою, існував і був вигідний для обох сторін.

Довгий час патріотичні стереотипи, які представляли Тевтонський орден головним знаряддям одвічної політики німецьких загарбників «Drang nach Osten», не давали змоги неупереджено розглянути взаємини Галицько-Во-линського князівства з цією державою. Із середини 1960-х рр. дослідження проблеми значно просунулося перш за все завдяки працям К.Форстройтера¹, М.-Б.Ждана, В.Матузової³ та О.Масана⁴. Однак багато питань усе ще залишаються дискусійними.

11 лютого 1334 р. у грамоті галицько-волинського князя Юрія-Болесла ва Тройденовича до великого маґістра Тевтонського ордену Людера фон Браун ш вей ґа, якою підтверджувалася союзна угода, вказувалося: «Ми та блаженної пам'яті наші найдорожчі попередники, а саме Роман, Данило, Лев, Юрій та Андрій […] звикли укладати та скріплювати союз постійного, усякого можливого миру та згоди, що видно з документів цих же наших попередників, так і ваших, складених у справі осягнення й дотримування згаданих угод»⁵. Із тексту цього документа, автентичність якого не викликає сумнівів⁶, випливає, що князівська канцелярія у 1334 р. зберігала відповідні угоди з Орденом, підписані попередніми князями, починаючи з Романа Мстиславича.

Рішення про перетворення німецького госпіталю поблизу Акри у військовий орден було ухвалене 5 березня 1196 р.⁷ На перших порах, не маючи можливості для розширення в Палестині (хрестоносці утримували невелику смужку землі від Яффи до Тіра з центром в Акрі), Орден налагодив контакти з Кілікійською Вірменією, правитель якої Левон ІІ як союзник хрестоносно-го війська вів нерівну боротьбу з турками-сельджуками. Отримавши земельні володіння в Кілікії⁸, Орден втрутився у цю боротьбу. Одним із ключових діячів періоду його становлення був Герман фон Зальца, майбутній великий маґістр (1209-1239 рр.) і міністеріал ландграфа Тюрінґії Германа.

Синодик бенедиктинського монастиря св. Петра в Ерфурті містить запис: «Роман, король Русі (rex Ruthenorum). Він дав нам 30 марок»⁹. Запис поміщений під ХІІІ календами липня, що відповідає 19 липня 1205 р. - даті загибелі галицько-волинського князя Романа Мстиславича. Такий збіг не міг бути випадковим. 30 марок (бл. 7 кг срібла) - сума значна, як і взагалі візит князя Романа до Ерфурта. Розташоване в Тюрінґії, це місто належало майнцькому архієпископові Конрадові фон Віттельсбахові (1161-1165, 1183-1200 рр.), котрий стояв біля витоків Тевтонського ордену та був ініціатором його союзу з Кілікійською Вірменією¹⁰. Його наступник Леопольд фон Шенфельд, який у всьому продовжував політику попередника, був палким

* Войтович Леонтій Вікторович - д-р іст. наук, професор, завідувач кафедри історії середніх віків і візантиністики Львівського національного університету імені Івана Франка прибічником короля Філіпа Гогенштауфена, через що навіть конфліктував із Папою Римським, який номінував архієпископом його суперника Зіґфрида ІІ фон Епштейна. Ландграф Герман теж був союзником німецького короля Філі-па Гогенштауфена, свояка Романа Мстиславича¹¹. На думку О.Масана, саме за участі ландграфа Германа і його міністеріала Германа фон Зальца було сконструйовано союз Романа з Філіпом¹². Як звернув увагу О.Майоров, тюрінзький ландграф Герман мав усі підстави шукати союзу з сильним галицько-волинським князем, особливо після вторгнення в Тюрінґію у 1203 р. військ чеського короля Пшемисла І Оттокара та угорського володаря Імре, з якими були загони якихось «варварів», можливо половців¹³. Напевно, у 1203-1204 рр. в Ерфурті відбулася зустріч князя Романа Мстиславича з ландграфом Германом, його міністеріалом Германом фон Зальца та майнцьким архієпископом Леопольдом. За їх посередництва й міг бути укладений перший договір між Галицько-Волинською державою та Тевтонським орденом. Загибель Романа Мстиславича у 1205 р. відкрила довгий період боротьби за його спадщину. Змінилася і загальнополітична ситуація у Центрально-Східній Європі.

У 1207 р., після вбивства царя Калояна, владу в Болґарії узурпував Борил (1207-1218 рр.). Законні спадкоємці сини царя Івана І Асеня - Іван ІІ Асень та Олександр - урятувалися втечею з країни. Як зазначав візантійський хроніст Георгій Акрополіт (1217-1282 рр.), царевич Іван Асень «утік у країну русів, прожив тут досить довго й, зібравши кілька руських дружин, почав добиватися батьківської спадщини»¹⁴. В.Пашуто вважав, що утікач перебував у Києві. Однак болґарські дослідники дотримуються думки щодо перебування царевича у Галицькому князівстві¹⁶. У давньоруських джерелах інформація про Івана ІІ Асеня відсутня, але аналіз подій дозволяє стверджувати, що болґарські історики мають рацію. Жодне інше князівство Русі, крім Галицького, у цей період не було зацікавлене в допомозі болґарському претендентові й не могло її надати (висилка в такий далекий похід та утримання великого континґенту вимагала значних ресурсів, натомість Галицьке князівство володіло Нижнім Подністров'ям і Подунав'ям¹⁷). Для болґар-ських вигнанців не було жодного сенсу навіть намагатися шукати допомоги при якомусь іншому дворі, окрім Галича.

Іванові Асеню та Олександрові, які не могли втекти у Сербію або до Константинополя, найпростіше було податися в Нижнє Подунав'я, в одне з міст, де могли стояти галицькі залоги. Переховуватися в половців, на яких спирався Борил, було небезпечно, адже вони могли в будь-який момент видати царевичів узурпаторові. Київ був надто далеко й тамтешні правителі вже давно не виявляли інтересу до Нижнього Подунав'я. До того ж, шлях до Києва пролягав через Галич. У 1209 р. Галицькою землею повторно заволоділи Ігоревичі, які повели тверду політику та придушили боярську опозицію. Десь на початку 1210 р. у Болґарії прибічники синів Івана І Асеня вчинили заколот, захопивши фортецю Відин. Очевидно, на той час Іван ІІ Асень уже міг розраховувати на військову допомогу, принаймні мав такі надії.

Борил конфліктував майже з усіма сусідами. Щоби знайти підтримку у папи (від часів Калояна, коронованого понтифіком, болґарська церква перебувала в унії з Римом), він пішов на організацію собору 11 лютого 1211 р., на якому було засуджено єресь богомилів (близьких до альбіґойців, з якими воював папа Інокентій ІІІ)¹⁸. Попри думку Г.Цанкової-Петкової щодо розриву Борилом унії¹⁹, інші дослідники переконливо доводять протилежне, указуючи на уніатські нововведення у болґарській церкві цього періоду²⁰. Така політика дозволила Борилу вистояти й навіть перетворити поразку 1211 р. на вигідний союз із Латинською імперією.

Але самотужки здолати відинських бунтівників Борил не зміг. Лише ціною відмови від Браничева та Белґрада на користь угорського короля Андрія ІІ з допомогою угорських військ він здобув непокірний Відин. Угорців очолював ішпан Себена, який виступив із Трансільванії, «приєднавши до себе саксів, влахів, секеїв і печеніґів»²¹. Збереглася грамота угорського короля Бели ІV від 1 липня 1259 р., в якій відзначено хоробрість ішпана в боротьбі за Відин²². Ці події відносяться до 1212-1213 рр.

Схоже, що Ігоревичі, яким був потрібен зовнішньополітичний успіх, таки пообіцяли болґарському царевичеві допомогу у боротьбі за престол. Але їх наступне падіння й хаос, який настав у Галицькому князівстві у зв'язку з новим спалахом боротьби за галицьку спадщину²³, не дозволили здійснити цю допомогу. Важко сказати, наскільки залежними були Ігоревичі у своїй політиці від Угорщини²⁴, як і «боярський князь» Володислав Кормильчич²⁵. Принаймні, активність останнього в Пониззі могла бути самостійною спробою втрутитися у болґарські події.

Під впливом проугорської партії, яка тоді домінувала серед галицької еліти, почала різко змінюватися й політика угорських королів, які самі праг -нули контролювати Дунайське Пониззя. Для цього вони потребували військової сили. У 1211 р. король Андрій ІІ надав Тевтонському ордену, який після втрати Палестини животів у Венеції, володіння у Трансільванії. За це рицарі мали допомогти Угорщині взяти Нижнє Подунав'я під контроль. Нові межі Ордену сягали земель «бродників». Проте угорський король швидко відмовився від цієї ідеї. Як він писав, рицарі були подібні до «миші в торбі, змії за пазухою» і союз із ними загрожував не розширенням, а звуженням кордонів королівства. Утім, причини, радше, крилися в іншому. Добившись після Спішської угоди 1214 р. коронації сина Калмана як галицького володаря²⁷, Андрій ІІ уже не потребував допомоги хрестоносців. Утворення окремого Галицького королівства, до складу якого входило Дунайське Пониззя, і правитель якого був підпорядкований королеві Угорщини, повністю влаштовувало Арпадів

Боротьба поморських, мазовецьких і волинських князів за багаті хутровим звіром сусідні землі пруссів та ятвяґів ішла з перемінним успіхом. Запрошені місцевими правителями, у Балтійському Помор'ї діяли загони іоаннітів і тамплієрів, а в першій половині 1220-х рр. поморський князь Святополк закликав до міста Тимава представників кастильського духовно-рицарського Ордену Калатрави. У 1225 р. мазовецький князь Конрад для боротьби з пруссами запросив тевтонських рицарів. Маючи певний неґативний досвід у Трансільванії, маґістр Герман фон Зальца у березні 1226 р. добився від імператора Фрідріха ІІ підтвердження надань мазовецького володаря та розширення привілеїв хрестоносців²⁹. Цистерціанський єпископ Християн, який очолював місійну діяльність у цьому реґіоні, відразу ж також передав Ордену свої володіння³⁰. У 1228 р. мазовецький князь Конрад надав хрестоносцям замок у Нешаві та Хелмську землю, що без зволікань підтвердив папа Григорій ІХ³¹. Герман фон Зальца, завбачливо забезпечуючи правові підстави орденських володінь, не повторював старих помилок.

Тоді ж почалося формування іншого ордену - Добжинського, завдання якого полягало в боротьбі з ятвяґами. Сутичці князя Данила Романовича з добжинськими рицарями під Дорогичином - перш за все з політичних мотивів - надавалося надзвичайно велике значення в контексті розмов про «експансію католицького Риму проти православної Русі». Події під Дорогичи-ном порівнювали з перемогою князя Александра Ярославича на Чудському озері - вважалося, що Данило Галицький і Александр Невський зупинили «аґресію Тевтонського ордену». Відомий поет М.Бажан навіть присвятив цій події поему. Знайшла вона відображення і в історіографії³². О.Головко доводить, що Добжинський орден не був філією Тевтонського - його створили рицарі-мечоносці, що наприкінці 1228 чи на початку 1229 рр. прибули до Мазовії з Риґи. Загін із 14 орденських братів у супроводі слуг та зброєносців очолював маґістр Бруно³³. Після розгрому мечоносців литовцями їх рештки мали б приєднатися до тевтонців, але Бруно і його рицарі порушили орденську дисципліну. Мазовецький князь Конрад сподівався з їх допомогою завоювати частину земель ятвяґів і пруссів, що було спрямоване як проти інтересів Тевтонського ордену, так і волинських князів, які також активно діяли в Ятвяґії.

Бруно і його люди стали ядром Ордену прусських рицарів Христових («Magister et fratres militie Christi contra Prutenos in Masovie» або «milites Christi fratres in Dobrin»). У 1228 р. вони отримали замок Добжинь і володіння в Добжинській землі³⁴ та визнали сюзеренітет мазовецького князя Конрада, обіцяючи не переходити під руку інших володарів. Але Тевтонський орден був невдоволений таким розвитком подій. Через леґата папи Григорія ІХ домініканського монаха Вільгельма Моденського тевтонці домоглися видання 19 квітня 1235 р. булли про злиття Добжинського ордену з Тевтонським. Напевно, має рацію О.Головко, полемізуючи з О.Масаном, що тевтонським братам усе-таки вдалося реалізувати вимоги папської булли.

Проте знову честолюбний комтур Бруно з частиною рицарів не підкорився. Політика Конрада стосовно волинських князів була схожа на політику Романовичів щодо Угорщини. Балансуючи між союзом та васалітетом, слабша сторона намагалася використати будь-які проблеми сильнішої, щоби зміцнити свої позиції. Надаючи добжинським рицарям волинський Доро-гичин, Конрад переслідував вигідну мазовецьким князям мету - взяти під контроль цей стратегічно важливий реґіон.

У березні 1238 р. князь Данило Романович розбив під Дорогичином доб-жинських братів. Комтур Бруно потрапив у полон

Дорогичинське князівство повернулося до складу Волині. Знову, на мій погляд, більш правий О.Головко, полемізуючи з О.Масаном, який зводить дорогичинський конфлікт до малозначущого епізоду³⁸. Немає підстав уважати Дорогичин слабо укріпленим містом, добжинці, либонь, його не штурмували. Мазовецькі князі мали там давні зв'язки і не вперше зазіхали на цей реґіон. Можливо, місцеве боярство домовилося з Конрадом у 1235 р., під час великої скрути Романовичів. Данило Романович, імовірно, цілком свідомо оголошував похід проти ятвяґів, щоби несподівано з'явитися під Дорогичином «у силі тяжкій»³⁹. О.Масан має рацію в іншому - битви під Дорогичином чи штурму міста, напевно, не було. Невелике військо добжинських рицарів зі своїм комтуром (десяток орденських братів із кількома десятками зброєносців та слуг) просто склали зброю. Більшість їх загинули не під Дорогичином, а у битві з монґолами біля Леґниці 9 квітня 1241 р.

Невеликий тевтонський загін брав участь у битві під Леґницею у складі війська тамплієрів, яке становило одне з п'яти з'єднань (гуфів) армії Генріха Побожного. Серед 1,5-2 тис. воїнів цього гуфу були тамплієри, іоанніти й тевтонці (рицарі, сержанти, васали та орденські слуги)⁴¹. Найбільш численний підрозділ тевтонців представляв відділення Ордену в Чехії. Очолював тевтонських братів Поппо фон Остерна. Колишні добжинці перебували у складі підрозділу із західних комтурств Ордену.

Монґольська загроза не тільки стимулювала активні переговори римської курії з руськими князями, але й змусила вдатися до мобілізації всіх наявних сил. За таких умов язичники-прусси відходили на другий план. У листопаді 1247 р. папа Інокентій IV послав до них свого леґата з дорученням укласти мир. У 1249 р., після взаємних поступок, угоду про це було укладено в Крістбурзі⁴⁴. Ще у січні 1248 р. на переговорах із галицько-волинським князем Данилом Романовичем і переяслав-заліським та новґородським князем Александром Ярославичем папські представники просили руських володарів попередити Тевтонський орден про монґольський наступ.

Приймаючи з рук папського леґата Опізо королівську корону, князь Данило Романович, безперечно, розраховував на Орден як на військового союзника. Саме цим пояснювалася угода між ним, мазовецьким князем Конрадом і тевтонським віце-маґістром Буркгардом фон Горнгаузеном про поділ ятвязьких земель, укладена у 1254 р.

У розпал боротьби за Ятвяґію (у 1253 р. відбувся особливо вдалий і великий похід волинського війська на ятвяґів; 1254-1255 рр., за образним виразом літописця, «ятвязькі болота наповнилися військом») король Данило вважав за потрібне вирішити всі проблеми зі своїми головними союзниками в майбутній боротьбі проти Золотої Орди. Розрізнені, очолювані родовими старійшинами, ятвязькі племена навряд чи становили серйозну небезпеку для Волині. Проте їхні лісисті землі, багаті на хутрового звіра, вабили більш сильних сусідів. Галицько-волинські князі, готуючись до боротьби з монґолами, постійно потребували дедалі більше ресурсів для набору та утримання війська. Хутра, мед і віск були головними статтями експорту, який давав ці ресурси.

У 1259 р. королівна Софія Данилівна була видана заміж за графа Генріха V Бланкенбурґ-Шварцбурґа⁴⁸. Із цього часу подальші контакти з Орденом відбувалися через цю родину, представники якої входили в коло орденської еліти.

Данило Романович, приймаючи королівську корону, безперечно, очікував на організацію хрестового походу проти монґолів. Папа Інокентій ІV у 1254 р. розпорядився видати заклик до виправи проти монґолів у Пруссії та Лівонії⁵⁰. Його наступник на Святому престолі Александр ІV, зациклений на впровадженні латинського богослужіння, не розуміючи політичної ситуації роздмухував непорозуміння між Данилом Романовичем і правителем Литви Міндовґом, підтримуючи останнього (для вчорашнього язичника тонкощі обряду не мали жодного значення)⁵¹. Аж у липні 1258 р., коли вторгнення монґолів не тільки в галицько-волинські, але й у польські та литовські землі стало реальністю, Александр IV знову звернувся до Ордену. У грудні 1259 р. папа рекомендував йому боротися з монґолами разом з усіма прикордонними християнськими державами⁵³. Можна припустити участь незначних орденських континґентів у бойових діях (король Данило в очікуванні підмоги стояв в околицях Холму в Забужжі⁵⁴), адже у січні 1260 р. понтифік оголосив під захистом Святого престолу й ті орденські землі, які будуть надані йому руськими князями. У випадку відвоювання Орденом у монґолів нових територій, їх приєднання могло відбутися тільки за згодою їхніх колишніх християнських володарів

У березні 1260 р. всі сили Ордену з прибулими волонтерами були зібрані на південних кордонах під командуванням маґістра Гартмута фон Ґрумбаха. Проте чисельність їх була невелика, тож вони так і не ризикнули виступити на допомогу королеві Данилу⁵⁶. Зусилля папи збільшити це військо були кволими. У вересні 1260 р. він обмежився попередженням короля Чехії Пшемисла Оттокара ІІ та маркграфа Бранден-бурґа Іоганна І, вимагаючи від них не перешкоджати братам жебручих орденів (схоже, що тамплієри та іоанніти також споряджали певні континґенти до цього війська, а домініканці й францисканці проводили аґітацію) вербувати волонтерів у Пруссію та Лівонію⁵⁷. Але зібрані для походу проти монголів війська були кинуті проти пруссів, які скористалися проблемами Ордену та його союзників і розгорнули велике повстання під проводом Геркуса Манта-са, якому у 1260-1264 рр. вдалося завдати хрестоносцям ряд поразок.

Із різних причин спроба Данила Романовича опертися на допомогу папи та Ордену зазнала невдачі. Лев Данилович у своїй політиці змушений був орієнтуватися більше на союз із потужним причорноморським улусбеком Ноґаєм. Тому напередодні його чергового походу разом із монґолами на Польщу у 1286 р. Орден навіть вивів свої залоги з чотирьох замків на південному кордоні

Однак контакти галицько-волинських князів з Орденом залишалися інтенсивними. Тісні стосунки Лева Даниловича з Ноґаєм сприяли розвиткові чорноморсько-середземноморської торгівлі. Інтенсивні торговельні контакти між орденськими та волинськими й галицькими містами дозволили відродити древній «бурштиновий шлях» по Віслі, Західному Бугу та Дністру від Балтики через Торунь, Володимир і Львів до Чорного моря. Розвитку зв'язків сприяли й німецькі колоністи, переселення яких стимулювали Данило Романович та Лев Данилович, намагаючись підняти торгово-ремісничі міста після монґольського погрому. Цим шляхом ішов імпорт тканин, ремісничих виробів, сировини та напівфабрикатів (в першу чергу сталевих заготовок - штаб, адже болотні та озерні руди Центрально-Східної Європи мало придатні для виробництва зброї, через що львівські мечники, наприклад, нерідко змушені були використовувати як заготовки навіть старе та непридатне озброєння⁶²), і самої зброї (судячи з зображення на печатках, археологічних знахідок та інших матеріалів, у ХIV ст. в галицько-волинських землях отримало поширення західноєвропейське захисне озброєння, арбалети й різні типи алебард⁶³). Львівські купці, які торгували через Нижнє Подунав'я з Візантією та балканськими землями, займалися також реекспортом сукна з Фландрії⁶⁴. Зберігся лист радників і громади міста Володимира до радників та громади міста Штральзунда від 3 травня 1324 р. з приводу перехоплення штральзундцями судна, котре зазнало аварії, із вантажем сукна, яке везли з Фландрії Бертрам Русин і його брат Микола, та проханням повернути їх володимирським купцям.

Для міст Тевтонського ордену також було важливо збувати на південь янтар, привозячи взамін шовк, прянощі та інші багатства Сходу. Завдяки цій торгівлі Львів, на думку німецького історика Ф.Лютґе, став одним із найважливіших торговельних міст тогочасної Європи. Львівська власність оцінювалася в 3200 прусських марок. Великий янтарний склад у місті було продано аж у 1400 р., коли ці землі вже перебували у складі Польщі. Щорічний прибуток за перепродаж янтарю на львівському ринку досягав бл. 1000 прусських марок

Крім предметів східного та візантійського реекспорту, з галицько-волинських земель орденські та ганзейські купці вивозили традиційні руські товари: хутра, віск, мед, сіль, хліб та заготовки з деревини⁶⁸. На судні, захопленому шведами у 1352 р., серед товарів, які належали торунським купцям, було 1000 одиниць червоного руського хутра («operis ruffi ruthenici»). Слуга кеніґсберзького шефера у 1400 р. вивіз зі Львова до Торуня 50 бобрів і 2000 подільських хутр («Podolisshes werkis»).

Тісні торговельно-економічні контакти вели до зближення у середовищі бюрґерства. В Альтштадті наприкінці ХІІІ - на початку ХІV ст. у складі місцевого патриціату була родина Ruthenus. Jochanes Ruthenus був лав-ником у 1308-1309 рр., Heinmaimus de Lemberc - у 1312 р. Серед міщан Страсбурґа під Торунем - Heynko Ruthenus та Iwan. Конрад Прусс у 1365 р. отримав третину млина під Львовом із третиною прибутків. В актах львівського міського суду за 1387 р. зберігся позов, який подав Bartholomeus semitor Pauli Reuse de Torun. Брат діда Коперніка - Іоганн Ватценроде - помер 1386 р. у Луцьку.

Мало місце зближення і серед волинського та галицького боярства. Ком-тур Людер фон Брауншвейґ надав земельні володіння русинам Марку, Максиму, Войтеху та Григорію. Віце-комтуром у нього в 1324-1326 рр. був Іван Белов (Iwanus Below), який загинув як прапороносець Ордену у 1331 р. під час битви з поляками.

Після загибелі в 1300 р. Ноґая, скориставшись боротьбою Тохти з його нащадками, Галицько-Волинська держава звільнилася від ординської опіки, що відбилося у прийнятті Юрієм Львовичем королівського титулу й утворенні окремої Галицької митрополії, яка об'єднала єпархії на територіях, незалежних від Орди⁷². Тепер, будучи ще більш зацікавленими у поставках зброї та стратегічної сировини (стальних заготовок-штаб), галицько-волинські князі намагалися підтримувати дружні контакти з Орденом і у своїх грамотах підкреслювали, що вони захищають християнські країни (у першу чергу Тевтонський орден) від ординців. Так, у документі князів Андрія та Лева Юрійовичів від 9 серпня 1316 р. великому маґістру Карлові Трірському про відновлення раніше підписаних угод про дружбу⁷³ підкреслювався саме надійний захист галицько-волинськими князями орденських земель від та-тар⁷⁴. Грамота була видана на прохання племінника галицько-волинських князів графа Зіґгарда Шварцбурґа, який у 1289-1330 рр. був комтуром Ордену. Матір'ю його була Софія, дочка короля Данила Романовича.

Окремою грамотою від 27 серпня 1320 р. князь Андрій Юрійович дозволив торунським купцям вільний в'їзд у свої землі, безмитну торгівлю й повернення збитків та кривд із боку своїх міністеріалів у подвійному розмірі, як «за часів нашого блаженної пам'яті батька»⁷⁶. У документі, виданому того ж дня для краківських купців, були вже передбачені торговельні мита (польські купці не торгували такими стратегічно важливими товарами, як збройова сировина та сама зброя).

Князь Болеслав-Юрій Тройденович у жовтні 1325 р. у своїй грамоті обіцяв великому маґістрові Вернерові Орзельну вірність традиціям дружби часів Данила Романовича, Лева Даниловича та Юрія Львовича⁷⁸. 9 березня 1327 р., знову на прохання родича Зіґгарда Шварцбурґа, галицько-волинський князь пролонґував угоду з Орденом про дружбу, ґарантуючи при цьому захист від татар.

Попри спроби старої польської історіографії, на сьогодні немає жодних доказів того, що, ставши галицько-волинським князем, Болеслав-Юрій перетворився на польського сателіта й рухався у фарватері політики Владислава Локетка та його сина Казимира ІІІ. Так само немає жодних доказів участі Болеслава-Юрія або його посла у вишеградських зустрічах 1335 i 1339 рр., де було закладено основи польсько-угорської унії. Передовсім сам польсь кий король Казимир III ніде не посилався на цю угоду, яка нібито зробила його леґітимним спадкоємцем галицько-волинського престолу. Навпаки, галицько-волинський князь Болеслав-Юрій Тройденович проводив активну самостійну зовнішню політику в інтересах свого краю. Зміцнивши власне становище союзом із Литвою у 1331 р., він унормував стосунки з Золотою Ордою. Прийняттям титулу «з Божої ласки природжений князь усієї Малої Русі» підкреслив відмову галицько-волинських володарів від претензій на решту руських земель, що надалі залишалися залежними від Орди (до цього князь використовував титули «Nos Georgis Dei gratia dux Russiae», «Georgius Dei gratia dux Terrae Russiae, Galiciae et Ladimere», «Georgius, ex dono Dei natus dux et dominus Russiae»)⁸¹. «Мала Русь» тут виступає у значенні тієї частини, яка вже не була підвладна монґолам. 11 лютого 1334 р. Болеслав-Юрій підтвердив союз із Тевтонським орденом, антипольська спрямованість якого очевидна⁸².

20 жовтня 1335 р. князь Болеслав-Юрій Тройденович поспішив знову на «вічні часи» підтвердити союз із великим маґістром Дітріхом фон Альтен-бурґом⁸³. До активних дій галицько-волинського князя підштовхували саме польсько-угорські переговори у Вишеграді. У 1337 р. він разом з ординцями напав на Люблінську землю і 12 днів тримав Люблін в облозі, яка була знята тільки через загибель татарського полководця⁸⁴. І тоді польський король зробив спробу підтримати іншого претендента на галицько-волинський престол. 29 червня 1338 р. до Вишеграда прибув «Лотко, князь руський» (за Дубницькою хронікою - «Lothka dux Rutenorum»⁸⁵; спроби перетворити «Лотко» в «Болько», ототожнивши його з Болеславом-Юрієм⁸⁶, не витримують критики⁸⁷) - тобто, князь Владислав Земовитович, син добжинського князя Земовита І та Анастасії Львівни, якого польська сторона готова була підтримати як противагу Болеславові-Юрієві Тройденовичу⁸⁸. І сама загадкова загибель останнього у 1340 р., що було найбільш вигідно польському королеві, котрий зреагував блискавичним походом на Львів, також певною мірою пояснює причини, які за нових обставин підштовхували галицько-волинського князя до прямого військового союзу з Тевтонським орденом.

В умовах боротьби за спадщину Романовичів, яка розгорнулася після 1340 р., союз з Орденом став ще більш важливим як у військовому, так і в політичному плані. Тому наприкінці весни 1341 г., відразу ж після витіснення польських військ за межі князівства й підписання перемир'я з королем Казимиром III, лідер галицького боярства й намісник князя Любарта-Дмитра Ґедиміновича Дмитро Дедько (мав звання «старости Руської землі») видав грамоту для торунських купців, запрошуючи їх відновити перервану війною торгівлю⁸⁹. Практично одночасно схожі ґарантії безпеки купцям із Торуня своїми грамотами надали й князі Любарт-Дмитро та Кейстут Ґедиміновичі.

Не тільки зброя, але й інші військово-технічні новинки, які з'являлися у володіннях Тевтонського ордену, впроваджувалися у галицько-волинських землях. У першу чергу це стосується військового зодчества, зокрема, замку Любарта в Луцьку, поширення башт донжонів в інших фортецях тощо⁹¹.

І тільки після 1387 р., коли Галицька земля була анексована Польщею, а Волинь почала входити до складу Великого князівства Литовського, ситуа ція докорінно змінилася. Після 1400 р. стосунки з Орденом згасають. На Волині вони знову відродяться вже у ХV ст. - у часи князя Свидриґайла Ольґердовича.

Таким чином, наявні джерела дозволяють стверджувати, що впродовж ХІІІ-ХIV ст. Галицько-Волинське князівство перебувало в тісному військово-політичному й торговельно-економічному союзі з Тевтонським орденом, що зумовлювалося тогочасною політичною кон'юнктурою та було вигідним для обох сторін.

військовий орден монастир князівство

Список використаної літератури:

1 Forstreuter K. Die Bekehrung Gedimins und der Deutsche Orden // Altpreussische Forschungen. - Jahrgang V.H.2. - 1928. - S.239-361; Idem. Die preusische Kriegsflot-te im 16 Jahrhundert. Altpreussische Forschungen. - 17. - 1940. - S.58-123; Idem.

Die Bekehrung des Litauerkцnigs Gedimin, Eine Streitfrage // Jahrbuch der Albertus-Universitдt. - Bd.6. - 1955. - S.142-155; Idem. Preussen und Russland von der Anfa-engen des Deutschen Ordens bis zu Peter dem Grossen. - Goettingen; Berlin; Frankfurt, 1955; Idem. Der Deutsche Orden in Mittelmeer. - Bonn, 1967.

2 Ждан М.-Б. Романовичі і Німецький хрестоносний орден // Український історик. - 1973. - ? 3/4.

3 Матузова В.И. Русь в историографии Тевтонского ордена (ХIV в.) // Внешняя политика Древней Руси. - Москва, 1988. - С.43-44; Её же. Английская знать в крестовых походах на Пруссию и Литву (XIV в.) // Восточная Европа в древности и средневековье: Чтения памяти чл.-кор. АН СССР В.Т.Пашуто. - Москва, 1993. -С.50-51; Её же. Роль Тевтонского ордена в осуществлении планов проникновения Римской курии на Русь // Восточная Европа в древности и средневековье: Чтения памяти чл.-кор. АН СССР В.Т.Пашуто. - Москва, 1994. - С.59-60; Её же. Немецкий орден: От Аксона до Грюнвальда // Средневековая Европа глазами современников и историков. - Т.2. - Москва, 1994. - С.201-225; Её же. Грамота вице-магистра Тевтонского ордена в Пруссии Бурхарда фон Хорнхаузена галицкому князю Даниилу и мазовецкому князю Земовиту (1254 г.) // Восточная Европа в древности и средневековье: Чтения памяти чл.-кор. АН СССР В.Т.Пашуто. - Москва, 1997. - С.33-35; Её же. Тевтонский орден во внешней политике князя Даниила Галицкого // Восточная Европа в исторической ретроспективе: К 80-летию В.Т.Пашуто. - Москва, 1999. - С.145-142; Её же. Создание исторической памяти (ранние исторические сочинения Тевтонского ордена в Пруссии) // Восточная Европа в древности и средневековье: Чтения памяти чл.-кор. АН СССР В.Т.Пашуто. - Москва, 2000. - С.10-14; Её же. Тевтонский орден и Северная Европа // Середньовічна Європа: погляд з кінця ХХ ст. - Чернівці, 2000. - С.104-108; Её же. «Книга Отцов Церкви» - памятник литературы Немецкого ордена. Автор как член корпорации // Восточная Европа в древности и средневековье: Чтения памяти чл.-кор. АН СССР В.Т.Пашуто. - Мо-сква,2003. - С.152-156; Матузова В.І. Тевтонський орден у зовнішній політиці князя Данила Галицького // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії. - Чернівці, 1998. - Т.1. - С.50-57; Пётр из Дусбурга. Хроника земли Прусской / Изд. подг. В.И.Матузова. - Москва, 1997.

4 Масан О.М. Добжинський орден (до історії дорогичинського інциденту 1237 року) //Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії. - Чернівці,1996. - Вип.1. - С.41-52; Вип.2. - С.52-62; Його ж. Крістбурзький договір 1249 р.(Переклад і коментар) // Там само. - Чернівці, 1999. - Т.2. - С.74-85; Його ж. Середньовічна Україна і Німецький орден: недосліджені проблеми взаємовідносин //

IV Міжнародний конґрес україністів: Історія. - Ч.1. - Одеса; К.; Л., 1999. - С.74-79; Його ж. Німецький орден у Семигороді // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії. - Т.1. - Чернівці, 2002. - С.74-94; Його ж. Прусський союз (з історії станової опозиції в державі Німецького ордену) // Там само. - Т.2. - Чернівці, 2002. - С.27-45; Масан О., Федорук А. Участь українсько-молдавського загону в битві під Грюнвальдом // Питання історії України. - Т.6. -Чернівці, 2003. - С.193-197. На V Міжнародному конґресі україністів у Чернівцях
28.08.2002 р. О.Масан виступив із доповіддю «Галицько-Волинське князівство і держава Німецького ордену в Пруссії: проблеми взаємин», яка, на жаль, не була опуб лікована в матеріалах конґресу (Л.В.).

5 «Nos et pi[i]e memo(r)aminis n(ost)ri pr(a)edecessores c(a)ri(ssi)mi, scilicet
Romanus, Daniel, Leo, Geogrgius et Andreas […] aut incolis, p(er)petu[a]e omnimodeq(ue) pasis et concordi[a]e unionem fac(er)e c(on)suevim(us) et f(ir)mavim(us), s(ecundu)mquod in eor(um)dem pr[a]edecessor(um) n(ost)ror(um) et litt(er)es n(ost)ris alias sup(er) dictate c(on)cordial habenta p(rae)fectis patet, evident(er)» (див.: Купчинський О. Актита документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ - першої половини ХІV століть.Дослідження. Тексти. - Л., 2004. - С.178).

6 Ориґінал зберігався у Кеніґсберзькому державному архіві (Staatsarchiv Kцnigs-berg), нині у Таємному державному архіві прусської спадщини у Берліні (CSPK, Berlin, 81, ?4). Опис ориґіналу й бібл. див.: Купчинський О. Акти та документи… - С.176-178.

7 Die Statuten des Deutschen Ordens nach den aeltesten Handschriften / Ed. M.Perlbach. - Halle, 1890. - S.159-160.

8 Tumler M. Der Deutsche Orden im Werden. Wachsen und Wirken bis 1400 mit einem Abriss der Geschichte des Ordens von 1400 bis zur neuesten Zeit. - Wien, 1954. -S.62.

9 Назаренко А.В. Западноевропейские источники // Древняя Русь в свете зарубежных источников / Под ред. Е.А.Мельниковой. - Москва, 1999. - С.263.

10 Forstreuter K. Der Deutsche Orden in Mittelmeer. - S.59.

11 Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. - Біла Церква, 2006. - С.466-490. У Білій Церкві готується до друку монографія петербурзького історика О.Майорова, де цю проблему всесторонньо розглянуто з залученням нових джерел Масан О. Недосліджені питання відносин між Україною та Орденською Пруссією в ХІІІ-ХІV ст. // Науковий вісник Чернівецького університету: Історія. - Вип.96/97. - Чернівці, 2000. - С.45.

13 Майоров А. Международное положение Галицко-Волынского княжества в начале ХIII в. Роман Мстиславич и Штауфены // Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. - Л., 2008. - С.125-127.

14 Georgii Acropolitae. Opera. - T.1 / Rec. A.Heisenberg. - Lipsiae, 1903. -Cap.20. - P.33; Летопись логофета Георгия Акрополита, перевод под ред. Бакалавра И.Троицкого // Византийские историки, переведённые с греческого при Санкт-Петербургской духовной академии. - Санкт-Петербург, 1863. - Гл.20. - С.38-39.

15 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - Москва, 1968. - С.266.

16 Дуйчев И. Цар Иван Асен ІІ. 1218-1241. По случай от 700 г. от неговата смерт. - София, 1941. - С.5-6; Дуйчев И. Преноси към историята на Иван Асен ІІ. - София, 1943. - С.152-162; Цанкова-Петкова Г. България при Асеневци. -София, 1978. - С.108; Цанкова-Петкова Г. Културни и политически връзки и отношения България, Киевска Русия и Византия през ранното средновековие // Руско-български връзки през векове. - София, 1986. - С.79-81; Божилов И. Фамилията на Асеневци (1186-1460): Генеалогия и просопография. - София, 1994. - С.37-38, 104-118.

Войтович Л. Князь Іван Бирладник: загадка походження // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. - Вип.5. - Л., 2006. - С.7-15; Його ж. Князь Іван Бирладник: загадкова постать // Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Вип.11/12. - Дрогобич, 2008. - С.51-62; Його ж. Союз Візантії та Галицько-Волинської держави за Ангелів // Княжа доба: історія і культура. - Вип.2. - Л.,2008. - С.30-39; Його ж. Галицьке князівство на Нижньому Дунаї // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України: Мат. міжнар. наук. конф. Галич, 10-11 жовтня 2008. - Галич, 2008. - С.3-18.

18 Попруженко М.Г. Синодик царя Борила. - София, 1928. - С.79-80; Ангелов Д.Богомилството в България. - София, 1961; Кожухаров С. Неизвестен летописен разказ от временито на Иван Асен ІІ // Литературна мысл. - 1974. - ?2. - С.127;Gjuzelev V. Das Papsttum und Bulgaren im Mittelalter (9-14 Jahrhundert) // Bulgarian Historical Review. - 1977. - №1. - P.43; Данчева-Василева А. България, папствотои западноевропейската политика през първата половина ХІІІ в. // Из политическата
история на България. - София, 1985. - С.195-196.

19 Цанкова-Петкова Г. България при Асеневци. - София, 1978. - С.92.

20 Петков К. Унията между Българската църква и Рим в началито на ХІІІ век -някои пренебрегвани аспекти // Духовна култура (София). - 1992. - ?9. - С.25-32;Петков К. Българските добавки към Синодика на цар Борил - историко-културна интерпретация. - Велико Тырново, 1993; Стефанов П. Нов поглед към унията между българската и римската църква през ХІІІ век // Духовна култура (София). -

5. - С.343-352; Чолова Ц. Българските църква и опитите за уния през средневековите // Религия и църква в България: Социальни и културни измерения в православисто и неговата специфика в българските земли / Ред. Г.Бакалов. - София,- С.124.

21 Шушарин В.И. Укрепление феодального государства // История Венгрии. -Т.1. - Москва, 1971. - С.145.

22 Rerum Hungaricarum Monumenta Arpadiana / Ed. St.L.Englicher. - Sangalli, 1849. - P.489-491; Списания на Българската академия науките. - Т.3. - София, 1912. - С.133.

23 Волощук М.М. Угорські військові кампанії у Галичину на початку ХІІІ ст.: основні цілі та характер перебігу // Християнська спадщина Галицько-Волинської держави: ціннісні орієнтири духовного поступу українського народу (присвячується 70-річчю археологічного відкриття і 850-літтю Галицького кафедрального собору):

Мат. Міжнар. ювіл. наук. конф. - Івано-Франківськ; Галич, 2006. - С.64-72; Його ж. Угорські військові кампанії у Галичину на початку ХІІІ ст.: основні цілі та характерперебігу // Вісник Національного університету «Львівська політехніка» (Львів). - 2006. - ?571. - С.99-104; Волощук М. Обстоятельства казни в 1210 г. Игоревичей черниговских: актуальные вопросы реконструкции русско-венгерских отношений начала ХІІІ в. // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. - Санкт-Петербург, 2007. -?1/2. - C.105-1122Масан О. Недосліджені питання відносин між Україною та Орденською Пруссією в ХІІІ-ХІV ст. // Науковий вісник Чернівецького університету: Історія. -Вип.96/97. - Чернівці, 2000. - С.45.

13 Майоров А. Международное положение Галицко-Волынского княжества в начале ХIII в. Роман Мстиславич и Штауфены // Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. - Л., 2008. - С.125-127.

14 Georgii Acropolitae. Opera. - T.1 / Rec. A.Heisenberg. - Lipsiae, 1903. -Cap.20. - P.33; Летопись логофета Георгия Акрополита, перевод под ред. бакалавра И.Троицкого // Византийские историки, переведённые с греческого при Санкт-Петербургской духовной академии. - Санкт-Петербург, 1863. - Гл.20. - С.38-39.

15 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - Москва, 1968. - С.266.

16 Дуйчев И. Цар Иван Асен ІІ. 1218-1241. По случай от 700 г. от неговатасмерт. - София, 1941. - С.5-6; Дуйчев И. Преноси към историята на Иван Асен

ІІ. - София, 1943. - С.152-162; Цанкова-Петкова Г. България при Асеневци. -София, 1978. - С.108; Цанкова-Петкова Г. Културни и политически връзки и отношения България, Киевска Русия и Византия през ранното средновековие // Руско-български връзки през векове. - София, 1986. - С.79-81; Божилов И. Фамилията на Асеневци (1186-1460): Генеалогия и просопография. - София, 1994. - С.37-38, 104-118.

17 Войтович Л. Князь Іван Бирладник: загадка походження // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. - Вип.5. - Л., 2006. - С.7-15; Його ж. Князь Іван Бирладник: загадкова постать // Дрогобицький краєзнавчий збірник. -Вип.11/12. - Дрогобич, 2008. - С.51-62; Його ж. Союз Візантії та Галицько-Волинської держави за Ангелів // Княжа доба: історія і культура. - Вип.2. - Л.,2008. - С.30-39; Його ж. Галицьке князівство на Нижньому Дунаї // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України: Мат. міжнар. наук. конф. Галич, 10-11 жовтня 2008. - Галич, 2008. - С.3-18.

18 Попруженко М.Г. Синодик царя Борила. - София, 1928. - С.79-80; Ангелов Д. Богомилството в България. - София, 1961; Кожухаров С. Неизвестен летописен разказ от временито на Иван Асен ІІ // Литературна мысл. - 1974. - ?2. - С.127; Gjuzelev V. Das Papsttum und Bulgaren im Mittelalter (9-14 Jahrhundert) // Bulgarian Historical Review. - 1977. - №1. - P.43; Данчева-Василева А. България, папство то и западноевропейската политика през първата половина ХІІІ в. // Из политическата история на България. - София, 1985. - С.195-196.

19 Цанкова-Петкова Г. България при Асеневци. - София, 1978. - С.92.

20 Петков К. Унията между Българската църква и Рим в началито на ХІІІ век - някои пренебрегвани аспекти // Духовна култура (София). - 1992. - ?9. - С.25-32;Петков К. Българските добавки към Синодика на цар Борил - историко-културна интерпретация. - Велико Тырново, 1993; Стефанов П. Нов поглед към унията между българската и римската църква през ХІІІ век // Духовна култура (София). - 5. - С.343-352; Чолова Ц. Българските църква и опитите за уния през средневековите // Религия и църква в България: Социальни и културни измерения в православисто и неговата специфика в българските земли / Ред. Г.Бакалов. - София, - С.124.

21 Шушарин В.И. Укрепление феодального государства // История Венгрии. -Т.1. - Москва, 1971. - С.145.

22 Rerum Hungaricarum Monumenta Arpadiana / Ed. St.L.Englicher. - Sangalli,1849. - P.489-491; Списания на Българската академия науките. - Т.3. - София,1912. - С.133.

23 Волощук М.М. Угорські військові кампанії у Галичину на початку ХІІІ ст.:основні цілі та характер перебігу // Християнська спадщина Галицько-Волинськоїдержави: ціннісні орієнтири духовного поступу українського народу (присвячується70-річчю археологічного відкриття і 850-літтю Галицького кафедрального собору):Мат. Міжнар. ювіл. наук. конф. - Івано-Франківськ; Галич, 2006. - С.64-72; Його ж.Угорські військові кампанії у Галичину на початку ХІІІ ст.: основні цілі та характер перебігу // Вісник Національного університету «Львівська політехніка» (Львів). -2006. - ?571. - С.99-104; Волощук М. Обстоятельства казни в 1210 г. Игоревичей черниговских: актуальные вопросы реконструкции русско-венгерских отношений начала ХІІІ в. // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. - Санкт-Петербург, 2007. -?1/2. - C.105-112.24 Волощук М.М. Проблема васальної (?) підлеглості князів Ігоревичів чернігів
ських від угорського короля Ендре ІІ: джерела, історіографія, коротка постановка проблеми // Український історичний збірник. - К., 2008. - Вип.11. - С.18-25.

25 Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь: Очерки социально-политических отношений в домонгольский период: Князь, бояре и городская община. - Санкт-Петербург, 2001. - С.408-410; Петрик А. До історії боярських родин Кормильчичів, Доброславичів та Дядьковичів // Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Вип.5. - Дрогобич, 2001. - С.29-45; Його ж. До історії боярства та боярських родів Перемишльської землі // Там само. - Вип.6. - Дрогобич, 2002. - С.105-117; Його ж.Угорська партія в контексті політичного розвитку Галицько-Волинської держави //

Там само. - Вип.9. - Дрогобич, 2005. - С.181-193; Мазур О. Володислав Кормильчич: Шлях до княжого столу // Там само. - Вип.6. - Дрогобич, 2002. - С118-129;

Драбчук І. Три портрети найвпливовіших представників галицької знаті кінця ХІІ -початку ХІІІ ст. // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України:Мат. Міжнар. наук. конф. Галич, 10-11 жовтня 2008 р. - Галич, 2008. - С.135-148;

Волощук М.М. Володислав Кормильчич: угорське перебування 1214-1232 рр. //Тези Міжнародної наукової конференції «Східноєвропейські старожитності в добу середньовіччя», присвяченої 90-річчю з дня народження видатного вітчизняного археолога Б.О.Тимощука, Чернівці, 10-11 квітня 2009 р. - Чернівці, 2009. - С.20-21; Його ж. «Вокняжіние» галицьке Володислава Кормильчича (1210-1214 рр., з перервами): міфи і реальність // Acta Posoniensia. - Bratislava, 2009. - V.10 (K zivotnйmujubileu Zuzany Љevcikovej). - S.99-113.

26 Gaspar E. Hermann von Salza und die Griindung des Deutsсhordenstaats in Preussen. - Tьbingen, 1924. - S.6.

27 Vetera Monumenta Poloniae et Lithuaniae… ex tabulariis vaticanis /Ed. A.Theiner. - T.1. - Romae, 1859. - ?65; Kodex diplomaticus Arpadianus continuatus / Ed. C.Wenzel. - ?4. - Pest, 1864. - ?227.

28 Волощук М.М. Венгерское присутствие в Галиции в 1214-1219 годах // Вопросы истории (Москва). - 2005. - ?12. - С.97-106.

29 Див: Codex Diplomaticus et Commemorationum Masoviae Generalis. - T.I / Ed. E.Kochanowski. - Varsaviae,1919. - ?238. - P.249-254. Автор щиро вдячний докторові історичних наук О.Головку, який люб'язно дозволив ознайомитися з розділом «Волинська земля, Мазовецьке князівство і Добжинський орден у другій половині 30-х років ХІІІ ст.» його нової монографії «Нащадки Романа Великого», над якою він зараз працює. Посилання 29-31 - із тексту цього розділу.

30 Codex Diplomaticus et Commemorationum Masoviae Generalis. - T.I. - ?279. - P.305.

31 Ibid. - ?287. - P.318-320; ?288. - P.320-322; ?296. - P.335-338; ?297. -P.338-340.

32 Ждан М.-Б. Романовичі і Німецький хрестоносний орден // Український історик. - 1973. - ?3/4. - С.54-68; Szczawelewa N.I. Sprawa pruska w polityce Daniela Halickiego // Ekspansja niemieckich zakonуw rycerskich w strefe Baltyku od XIII dopolowy XVI wieku. - Toruii, 1990. - S.52-53; Котляр М.Ф. Війна Волинського князівства з Добжинським орденом // Середньовічна Україна. - К., 1996. - С.17-28; Масан О.М. Добжинський орден: до історії дорогичинського інциденту 1237 року / Питання стародавньої історії, археології й етнографії. - Вип.1. - Чернівці, 1996. - С.41-52; Вип.2. - Чернівці, 1996. - С.52-62; Головко О. Побужжя в контексті по літичного розвитку Південно-Західної Русі (Х - перша половина ХІІІ ст.) // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до ХVIII ст.). - Вип.2. - К., 2002. - С.59-76; Його ж. Корона Данила Галицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. - К., 2006. - С.308-313.

33 Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х -первой трети ХІІІ вв. - К., 1988. - С.98-99; Головко О. Побужжя в контексті політичного розвитку... - С.59-76; Його ж. Корона Данила Галицького… - С.308-313.

34 Wlodarski B. Polityczne plany Konrada I ksi^cia mazowieckiego. - Torun, 1971. - S.30.

35 Codex Diplomaticus et Commemorationum Masoviae Generalis. - T.1. - ?366. -P.421.

38 Головко О.Б. Корона Данила Галицького… - С.312-313.

39 Котляр М.Ф. Війна Волинського князівства з Добжинським орденом. - С.23-24.

40 Головко О.Б. Корона Данила Галицького… - С.313. Див.: Ulanowski B. O wspol-udziale Templariuszуw w bitwie pod Legnicq // Rozprawy Akademii Umiej^tnosci: Wydzial Historyczno-Filozoficzny. - 1884. - T.17. - S.275-322; Bachfeld G. Die Mongolen in Polen, Schlesien, Bцhmen und Mдhren. - Innsbruck, 1889. - S.70-72; Taubitz F. Die Mongolenschlacht bei Wahlstatt am 9 April 1241 // Schlesische Geschichtsblдtter. - 1931. - ?3. - S.62; Zatorski W. Pierwszy najazd Mongolow na Polsk§ w roku 1240-1241 // Przeglqd Historyczno-Wojskowy. - 1937. - T.9. - S.175-225; Petry L. 1241, Schlesien und der Mongolensturm. - Breslau, 1938. - S.29-35; Krakowski S. Polska wwalce z najazdami tatarskimi w XIII wieku. - Lodz, 1956; Labuda G. Wojna z Tatarami w roku 1241 // Przeglqd Historyczny. - 1959. - T.50. - S.189-224; Groblewski W. Skutki pierwszego najazdu Tatarуw na Polsk§ // Szkice Legnickie. - 1971. - T.6. - S.81-92; Kaluzynski S. Imperium mongolskie. - Warszawa, 1984. - S.107-108; Jasinski T. Przerwany hejnal. - Warszawa, 1988. - S.57-64; Korta W. Problemy bitwy Legnickiej i stanbadan // Bitwa Legnicka. Historia i tradycja. - Wroclaw; Warszawa, 1994. - S.7-33;Sarnowsky J. The Teutonic Order confronts Mongols and Turks // The Military Orders:Fighting for the Faith and Caring for the Sick. - Aldershot, 1994. - P.253-262.

41 Voigt J. Geschichte Preussens von den aeltesten Zeiten bis zum Untergange der Herrschaft des Deutschen Ordens. - V.9. - Hildesheim, 1968 (repr. Koenigsberg, 1827-1839). - 2. - S.660-665.

42 Militzer K. Die Entstehung der Deutschordensballeien im Deutschen Reich // Quellen und Studien zur Geschichte des Deutschen Ordens. - V.16. - 2. - Marburg, 1981. - S.57-63.

43 Lampe K.H. Von Osterna, Poppo // Altpreussische Biographie. - 2 / Ed.C.Krollmann, K.Forstreuter, F.Gause. - Marburg, 1967. - S.485.

44 Масан О. Крістбурзький договір 1249 р. - С.74-85.

45 Preussisches Urkundenbuch. - T.1. - Koenigsberg, 1882. - ?204. - P.142.

46 Codex dyplomatycus Poloniae / Ed. L.Ryszczewski, A.Muczkowski. - Vol.3. - Varsoviae, 1858. - ?30.

47 Котляр М.Ф. Воєнне мистецтво Давньої Русі. - К., 2005. - С.334-342.

48 Balzer O. Genealogia Piastуw. - Krakуw, 1895. - S.345; Baumgarten N. Gйnйalogies et marriages ocidentaux des Rurikides Russes du X-e au XIII-e siиcle // Orientalia Christiana. - ?35. - Roma, 1927. - P.49; Archiv fiir Sippenforschung. - XVIII Jahr., - ?6. - Gцrlitz, 1941. - P.19; Isenburg K.W. Stammtafeln zur Geschichte der Europaischen Staaten. - T.1. - Marburg, 1953. - Taf.157; Dqbrowski D. Rodowуd Romanowiczуw ksiqzqt halicko-wolyiiskich. - Poznan; Wroclaw, 2002. - S.155-166; Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. - С.501.

49 Масан О. Середньовічна Україна і Німецький орден... - С.75.

50 Preussisches Urkundenbuch. - Т.1. - ?289. - Р.216-217.

51 Паславський І. Коронація Данила Галицького в контексті політичних і церковних відносин ХІІІ ст. - Л., 2003.- С.80-86.

52 Preussisches Urkundenbuch. - Т.2. - ?61. - Р.55-56.

53 Ibid. - ?82. - P.73-74.

54 Войтович Л. Остання еміграція короля Данила Романовича // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки: Історичні науки. -?13. - Луцьк, 2009. - С.89-96.

55 Preussisches Urkundenbuch. - Т.2. - ?89. - Р.80-81.