Размещено на http://www.allbest.ru/

Україна в умовах загальноросійської кризи (1900-1917)

Вступ

Наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. Україна переживала бурхливий розвиток промислового виробництва, що перетворило її в один з найбільш розвинутих в промисловому відношенні районів Російської імперії.

Однією з характерних рис капіталістичної системи в Україні стала поява нових промислових районів - Донецько-Криворіжського, Нікопольського та Південного, а в них - великих, добре оснащених технічно підприємств, на яких працювали тисячі робітників. У Наддніпрянській Україні спостерігалися найвищі темпи зростання промислового виробництва, найвища концентрація великих підприємств й робітничого класу. Україна займала перші позиції в загальноросійській економіці. Але в сільському господарстві залишалася існувати феодально-кріпосницька система, яка призводила до загострення і напруження соціально-політичної ситуації.

Особливості економічного та соціального розвитку України, глибокі соціальні протиріччя призвели до появи політичних партій та суспільних організацій, які намагались виступати виразниками інтересів різних верств населення. Політичне самовизначення різних класів і соціальних груп відбувалась нерівномірно, тому і політичні партії різних класів утворювались неодночасно. В межах України також активно діяли й загальноросійські політичні партії - РСДРП, кадети, есери.

На початку ХХ ст. Російську імперію охопила важка економічна криза, яка ще більш ускладнила і без того непросте становище усіх верств суспільства, посилила антиурядові настрої, що і призвело до революції. 1905 р. в Україні відбулася низка економічних, політичних страйків робітників, селянських виступів та збройних повстань, зокрема, в Харкові, Єнакієве, Горлівці. Могутній натиск революційних сил змусив Миколу ІІ піти на серйозні поступки: 17 жовтня він підписав Маніфест, яким вводив в країні демократичні свободи. Крім того, імператор погодився скликати Державну думу. Формально Маніфест перетворював самодержавний лад Росії на конституційно-монархічний.

Революційні події створили сприятливі умови для пожвавлення культурницького руху в Україні. Розпочала свою діяльність Українська парламентська громада у І та ІІ Державній думі, борючись за автономію України і українську просвіту.

Однак поразка російської революції 1905-1907 рр. змінила політичну ситуацію, почалася так звана столипінська реакція. Але, ведучи нещадну боротьбу з революційним рухом, міністр внутрішніх справ П. Столипін розумів, що це рух породжений об'єктивними причинами і усунути їх можна лише за допомогою реформ. Була запроваджена аграрна реформа, за допомогою якої передбачалось створити сприятливі умови для розвитку капіталізму на селі, вирішити головне земельне питання.

Період реакції довго не протримався. Репресії призвели до зворотного результату і з середини 1910 р. в Російській імперії склалась нова революційна ситуація.

Відсутність державності в Україні сприяла колонізаторській політиці Російської та Австрійської імперії негативно позначалися на соціально-економічному розвитку, не давала змоги українському народові сповна використати свої потенціальні можливості.

1. Багалій Дмитро Іванович (1857-1932)

Видатний український історик та громадський діяч, академік Всеукраїнської академії наук.

Народився у Києві в міщанській родині. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів.

Після закінчення Київського університету і проходження трирічної підготовки при кафедрі, у 1883 р. став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а незабаром, у 1887 р. - екстраординарним професором цієї кафедри.

У 1906-1911 рр. - ректор Харківського університету. Впродовж 1906, 1910-1914 рр. член Державної ради Російської академії наук.

У 1914-1917 рр. - голова Харківської міської думи. У 1918 р. - член комітету для заснування Української академії наук. З 1919 р. - голова її історико-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН.

Протягом 20-30 рр. ХХ ст. викладав історію України в Харківському та Полтавському інститутах народної освіти, очолював створену у Харкові Науково-дослідну кафедру історії України, інститут історії української культури, інститут Т. Шевченка, Центральне Архівне управління УСРР. Брав активну участь у громадській діяльності, був організатором вищої школи в Україні.

Як історик формувався під впливом свого вчителя В. Антоновича. У своїй концепції історичного процесу був прихильником етнографічно-федеративно-обласних поглядів, яких також дотримувався М. Костомаров.

Автор понад 200 праць, що стосуються, головним чином, історії Слобідської, Лівобережної та Південної України XV-ХVІІІ ст.

Першою значною роботою була монографія «История Северской земли до половины ХІV в» (1882 р.). Головними працями є «Очерки по истории колонизации и быта степной окраины Московского государства» (1887 р.), «Магдебурское право в Левобережной Малороссии» (1892 р.), «Опыт истории Харьковского университета» (т.І-ІІ, 1893,1904), «История города Харькова» (спільно з Д.Міллером. 1905-1906), «Історія Слобідської України» (1918), «Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті» (1928).

Помер у 1932 р. Похований у Харкові.

2. Бачинський Юліан (1870-1940)

Український політичний діяч, публіцист.

Народився у 1870 р. у родині греко-католицького священика.

У 1895 р. видав знамениту книжку під назвою «Ukraina irredenta» («Україна уявлена»), в якій, на підставі аналізу економічного розвитку, дійшов висновку, що політична самостійність та соборність України є необхідною передумовою її економічної та культурної розбудови.

Протягом 1905-1906 рр. перебував у США та Канаді.

1918 р. був обраний членом Української національної ради в Галичині. У 1919 р. - представник ЗУНР у Вашингтоні. З 1921 р. по 1929 р. жив у Німеччині, згодом у Львові, але пізніше переїзжає до Радянської України.

З 1932 р. мешкав в Києві, працював в редакції. У 1934 р. був заарештований та засуджений на 10-тирічне ув'язнення у таборах ГУЛАГу, де помер у 1940 р.

Ю. Бачинський є автором книг «Українська еміграція в ЗДА» (1914), «Більшовицька революція та українці» (1928) та інших.

3. Донцов Дмитро (1883-1973)

Визначний український публіцист, політичний діяч, літературний критик. Ідеолог українського націоналізму.

Народився в м. Мелітополі (тепер Запорізька обл.). У 1900-1907 рр. навчався (з перервами) в Петербурзькому, а в 1909-1911 рр. - Віденському університетах. Належав до Революційної української партії та Української соціал-демократичної робітничої партії, за що двічі у 1905 та 1907 рр. заарештовувався.

1908 р., переслідуваний царським урядом, був змушений емігрувати. Друкувався у журналах «Дзвін», «Украинская жизнь». У 1913 р., виступаючи на другому студентському з'їзді у Львові, у доповіді «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» накреслив програму побудови Української незалежної держави.

У 1914-1918 рр. - голова і активний член «Союзу визволення України» (СВУ). 1917 р. повернувся до Києва. В період Гетьманату очолив Українське телеграфне агентство і Державне бюро преси. Після падіння Гетьманату емігрував до Берліну. У 1919-1921 рр. - керівник Українського пресового бюро у Берліні.

З 1922 р. перебував у Львові, де виступив засновником Української партії національної роботи, редагував її двотижневик - «Заграва» (1923-1924). У 1927-1939 рр. керував редакцією «Літературно-наукового вісника», видання якого було поновлено за ініціативою Е. Коновальця. З 1939 р. жив в еміграції у Німеччині, Чехословаччині, Франції.

З 1947 р. оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті.

Автор багатьох публіцистичних праць, в яких обґрунтував необхідність політичної незалежності України. Розробив ідейні основи українського націоналізму.

Серед найважливіших праць - «Модерне москвофільство» (1913 р.), «З приводу однієї єресі» (1914 р.), «Історія розвитку української державницької ідеї» (1917 р.), «Націоналізм» (1926 р.), «Де шукати українських традицій» (1938 р.), «Дух нашої давнини» (1944 р.).

Перейшов кілька світоглядних еволюцій - від соціалізму до його повного заперечення, від антирелігійних позицій до крайнощів войовничого християнства. Послідовно відстоював ідею незалежності України. Виступаючи проти російського імперіалізму в усіх його проявах, застерігав від орієнтації на Москву, незважаючи на те, чи вона царська, чи республікансько-буржуазна, чи пролетарсько-соціалістична.

Праці Д. Донцова в значній мірі спричинилися до послаблення впливу комуністичних ідей та москвофільства на суспільну свідомість, особливо у Західній Україні. Його ідеї мали величезний вплив на молодь у передвоєнний час і у значній мірі стали ідеологічним обґрунтуванням діяльності ОУН.

4. Керенський Олександр Федорович (1881-1970)

промисловий культурницький історик громадський

Російський політичний і державний діяч, голова Тимчасового уряду (1917).

Народився у Симбірську. 1904 р. закінчив юридичний факультет Петербурзького університету, працював адвокатом.

У 1912-1917 рр. - депутат ІV Державної думи, входив до фракції трудовиків, а згодом і очолив її.

Після Лютневої революції 1917 р. в Росії - заступник голови виконкому Петербурзької ради.

2 (15) березня 1917 р. увійшов до складу Тимчасового уряду; займав пости міністра юстиції (березень - травень 1917 р.), воєнного і морського міністра (травень - вересень), з 8 (21) липня - міністр-голова (прем'єр-міністр).

Після розгрому корніловщини 30 серпня (12.09) призначений верховним головнокомандуючим.

Намагався лавірувати між різними політичними силами з метою збереження Російської імперії.

До революції виступав проти національної політики царизму і переслідувань української мови, однак, до розгортання на початку 1917 р. національно-визвольного руху в Україні поставився негативно.

У червні 1917 р. заборонив проведення другого Всеукраїнського військового з'їзду.

29-30 червня 1917 р. очолював російську делегацію на переговорах з представниками Української Центральної ради та Генерального секретаріату у Києві. Російська делегація зобов'язувалася визнати Центральну раду державним органом влади в Україні, проте, вже 3 серпня 1917 р. О. Керенський видав Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату, яка значно обмежувала автономні права України. Неодноразово у своїх публічних промовах звинувачував українських державних діячів у «розвалі Росії».

Після жовтневого перевороту у Петрограді 1 листопада 1917 р. виїхав на Дон.

У 1918 р. емігрував у Францію. З 1940 року жив у США. В еміграції займався політичною діяльністю. Відстоював ідею побудови демократичної Росії на федеративних засадах.

Помер у Нью-Йорку в 1970 р.

5. Коцюбинський Юрій Михайлович (1895-1937)

Державний, партійний і військовий діяч. Народився у Вінниці.

З грудня 1917 р. входив до складу першого уряду України. У січні 1918 р. був призначений Головнокомандуючим Збройними силами України. У період окупації України німецькими загарбниками - член Центрального військово-революційного комітету. Наприкінці 1918 р. ввійшов до складу Тимчасового робітничо-селянського уряду України. З 1919 р. - голова Чернігівського губкому.

1921-1922 рр. був дипломатичним представником у Відні; у 1925-1927 р. радник повпредства у Австрії, з 1927 по 1930 рр. - на дипломатичній роботі в Польщі.

У лютому 1930 р. призначений заступником голови, в з лютого 1934 р. головою Держплану і заступником голови Раднаркому УСРР.

Входив до складу ЦК КП(б) У, був чл. ВУЦВК. У листопаді 1934 р. звільнений з роботи, згодом виведений зі складу ЦК КП(б) У і в березні 1935 р. виключений з партії.

У лютому 1935 р. заарештований, звинувачений в антирадянській діяльності і осуджений рішенням особливої наради при НКВС СРСР до 6 років заслання до Сибіру.

У жовтні 1936 р. був заарештований на засланні, перевезений до Києва, звинувачений у приналежності до контрреволюційної троцькістської організації в Україні («український троцькистський центр»).

8 березня 1937 р. засуджений колегією Верховного суду СРСР до розстрілу. Того ж дня вирок було виконано. Реабілітований в грудні 1955 р.

6. Крип'якевич Іван Петрович (1886-1967)

Видатний український історик, академік АН УРСР (з 1958 р.).

Народився у Львові в сім'ї священика. У 1904-1909 рр. навчався на філософському факультеті Львівського університету. В студентські роки брав активну участь у боротьбі за український університет, займався культурно-освітньою діяльністю. 1908 р. організував «Просвітній гурток».

Наукову діяльність розпочав під керівництвом М. Грушевського, став одним з найвидатніших його учнів. З 1905 р. почав друкувати свої наукові статті у періодичному виданні наукового товариства ім. Т. Шевченка «Записки НТШ». У 1934 р. призначений його редактором.

1911 р. захистив докторську дисертацію за темою «Козаччина й Баторієві вольності», незабаром був обраний дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Викладав історію в Академічній гімназії у Львові (1912-1914), в гімназіях Рогатина і Жовкви. Багато співпрацював в українських періодичних виданнях Західної України - «Письма з Просвіти», «Молода Україна», «Літературно-науковий вісник», редагував журнал «Дзвіночок» (1911-1914) та «Ілюстрована Україна» (1913-1914).

У 1918-1919 рр. - приват-доцент Кам'янець-Подільського українського державного університету.

У міжвоєнний період плідно займався науково-педагогічною роботою. У 1921-1924 роках професор Львівського (таємного) українського університету, секретар сенату університету. Протягом 1934-1939 рр. викладав історію України в Богословській академії у Львові.

У 20-30 рр. вів широку національно-громадську роботу: працював у Комітеті охорони військових могил, який займався пошуком і впорядкуванням українських стрілецьких поховань у Галичині, брав участь у роботі туристично-краєзнавчого товариства «Плай», співпрацював с журналом «Політика».

У жовтні 1939 р. - завідуючий кафедрою історії України Львівського університету. В роки гітлерівської окупації працював редактором наукових видань Українського видавництва у Львові. Був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі» і зазнав переслідувань. 1946 р. разом з іншими українськими науковцями, був депортований до Києва. Деякий час займав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР.

У травні 1948 р. дістав можливість повернутися до Львова. 1951 р. очолив відділ Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, з 1953-1962 рр. - директор цього інституту.

Найважливіші історичні праці І. Крип'якевича присвячені періоду козаччини і Хмельниччини - «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Богдан Хмельницький» (1954) та ін. Він автор багатьох праць з історіографії «Українська історіографія» (1923), археології, сфрагістики, історії культури («Історія української культури» (1937), численних науково-популярних нарисів з історії України («Велика історія України», 1935), «Історія українського війська» (1936), підручників «Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл» (1918), «Огляд історії України» (1919) та ін.

Помер 21 квітня 1967 р. у Львові, де й похований.

Размещено на Allbest.ru