Історія Маріуполя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія Маріуполя

1. Неоліт

Територія сучасного Маріуполя була заселена людьми ще з найдавніших часів: тут була знайдена стоянка людей древнього кам'яного віку (40-10 тис. років тому).

У VI тисячолітті до н. е. в Приазов'ї під впливом Малої Азії склався свій центр ранніх (сурських, 5700 -- 4350 років до н. е.) неолітичних культур (новий кам'яний вік). Тваринництво тут розвивалося за моделлю Східної Європи (домінування корів і овець), розвивалось гончарство, було глинобитне житло, вирощували ячмінь, просо, карликову пшеницю. Сурські громади розселилися на території Подніпров'я, Приазов'я (в тому числі в низов'ї річки Молочної: поселення Семенівка 1 і Кам'яна Могила 1, відомий грот «Чурінг» й печера «Колдун»), однак на території самого Маріуполя ранніх неолітичних поселень немає.

Археологічні розкопки унікального Маріупольського могильника (могильник виявлений в 1930 р. під час будівництва заводу «Азовсталь») на території лівого берега Кальміусу виявили пізньонеолітічне родоплемінне поховання (5500-5200 років до нашої ери) нижньодонської культури. Там було знайдено 122 поховання людей, кераміку, поховальний інвентар, мушлі молюсків, пластини і скребки з кременю, намиста(в тому числі у вигляді півмісяця, які, як припускають, відігравали роль грошей), поховальні савани, охру -- символ крові та вогню, якою осипали трупи померлих та інші предмети. На керамічному посуді вчені побачили орнаментальний малюнок, який був незмінним у всіх похованнях від Дніпра до Дону. У людей, похованих в Маріупольському могильнику, була розвинена релігійна система (існували амулети, фігурки биків-фетишів, булави, близьке розташування до річки, якою, за багатьма віруваннями, душі мертвих вирушали в інший світ). Серед знахідок -- 2 вирізьблені фігурки бика -- зразки реалістичного мистецтва, перламутрове намисто, нашивки для одягу із ікл кабана, прясельце (знаряддя ткацтва). Останки належали людям європеоїдної раси, що мали великий зріст (172-174 см), дуже довгі ноги, масивний скелет.

З археологічних даних відомо, що частина населення ніжньодонської культури близько 5100 року до н. е. під тиском посушливого клімату пішла в Західне Приазов'я й оселилася поруч з племенами сурської культури. В результаті їх взаємодії з'явилася нова культура -- азоводніпровська (5100 -- 4350 до н. е.). Крім Маріупольського могильника неолітичними стоянками в Приазов'ї є: Раздорське, Самсоново, Ракушечний Яр, 5 поховань на хуторі Каратаєво (Ростов-на-Дону).

2. XVI-XVIII століття

Сучасне поселення в гирлі Кальміусу засновано в XVI столітті запорізькими козаками, нащадками колишніх бродників, як сторожовий пост Домаха для захисту зимівників, промислів і шляхів сполучення від нападів кримських татар. Історик-Краєзнавець М.Г. Руденко називає більше точну дату заснування Домахи -- 1500 рік. Згодом зимівник Домаха перетворився на городище, а потім -- на фортецю. Уже в 1611 році вона стала центром великої Кальміуської паланки. У самій фортеці знаходилась церква, торговельні крамниці. В 1734 році перебудована й укріплена фортеця Домаха офіційно стала центром Кальміуської паланки Запорізької Січі. Кальміуська паланка (козацький військовий округ) була найбільшою у Війську Запорізькому, охоплювала, крім сучасної Донецької, також частини Запорізької, Дніпропетровської, Харківської, Луганської й Ростовської областей і нараховувала більш 300 зимівників.

Матеріали архіву Коша Нової Січі свідчать, що у XVIII ст. під прикриттям Домахи виросла Кальміуська слобода, в якій завдяки старанням полковника Андрія Порохні 1754 року була збудована кам'яна Святомиколаївська церква. Тобто, користуючись тодішніми європейськими традиціями, які прив'язували поняття міста до кам'яних будівель, зокрема храмів, саме цей рік можна вважати заснуванням міста. Так вважає відомий історик Східної України Пірко Василь Олексійович.

Зимівник -- досить велике господарство козаків із числа старих впливових запорожців, старшин. Згідно «Історії» Д. І. Яворницького, у зимівниках мешкало, як правило, 3-4 сімейні господарства. При кожному з них було по 5-6 козаків, кожний з яких, у свою чергу, мав декількох (до 10) підвладних їм молодчиків (козаків-початківців), минулого й найманці (наймані солдати). Головне завдання зимівників -- постачати військо всім необхідним: продуктами харчування, а якщо необхідно, слугувати житлом -- при козацьких походах.

В 1746 році царський уряд розмежував конфліктуючих запорізьких і донських козаків по річці Кальміус. Таким чином, вся територія нинішнього Донбасу розділилася на 3 частині:

Військо Запорізьке, розділене на паланки:

Кальміуська паланка (центр -- Домаха, нинішній Маріуполь) -- південь і центр Донецької області на захід від Кальміусу,

Барвінківська паланка (центр -- Барвінкове) -- північний захід Донецької області;

Область Війська Донського -- територія нинішньої Луганської й Донецької областей до сходу від Кальміусу;

Ізюмський Слобідський Полк (центр -- Ізюм) -- північ Донецької й північний захід Луганської областей.

В 1765 році після ліквідації слобідських полків і утворення Новоросійської губернії, території, що не входили у Військо Запорізьке й Область Війська Донського, ввійшли до складу Новоросійської й Слобідсько-Української губерній.

З ліквідацією Війська Запорізького 1775 року козаки були змушені залишити гирло Кальміусу, а землі Кальміуської паланки ввійшли до складу Азовської губернії Катеринославського намісництва (за назвою «Кальміуський повіт»), а з 1802 року -- Катеринославської губернії. Маріупольський повіт при цьому став найбільшим у губернії за площею.

3. 1778-1882 роки

У 1776 році на місці скасованого козацького поста Домахи створена Кальміуська слобода. В 1777 році закладена Свято-Миколаївська церква-храм, що перебувала у Кальміуській фортеці. В 1778 році поблизу слободи закладене повітове місто Павловськ. У ньому тоді налічувалося 75 жителів, у слободі 93. Цей рік офіційно вважається датою утворення Маріуполя.

21 травня 1779 року імператриця Катерина II дарувала грамоту, відповідно до якої «переселенцям із Криму дарувались привілеї й свободи». У грамоті місто йменувалося «Маріанополь». На плані від 20 жовтня 1779 року назва записана як «місто Маріу-Поль -- вигінна земля міста Маріу-Поля».

24 березня 1780 року на настійну вимогу митрополита Ігнатія місто остаточно перейменоване в Маріуполь (псевдогрецька назва з елементом «-поля», тобто місто, «місто Марії»), на честь Марії Федорівни, дружини спадкоємця царського престолу, майбутнього імператора Павла I. У місті осіла значна частина греків-християн, переселених урядом з Таврії (Криму й Північного Причорномор'я). Частина прибулих греків у липні 1780 року оселилася в місті, а більшість -- довкола нього. Кожному зі своїх селищ греки давали назви тих населених пунктів Криму, звідки вони прийшли. Так виникли села Бахчисарай, Ялта, Урзуф, Сартана, Чердакли, Карань, Мангуш тощо. Грузини й волохи заснували село Ігнатівку.

У ті роки межі міста проходили по сучасних вулицях Торгова, Апатова, Грецька й проспекту Металургів. В 1782 році в ньому налічувалося 2 948 жителів (1586 чоловіків і 1362 жінок), було 629 дворів. До цього часу основною розмовною мовою стає грецька (греко-татарська, мова переселенців з Таврії). Населення займалося виробленням шкір, виготовленням свіч, витоплюванням сала, виробництвом цегли, черепиці, вапна. Але головним зайняттям жителів купецького міста була торгівля. На березі моря на околицях міста було до 20 рибних заводів, які приносили маріупольським купцям великі прибутки.

В 1783 році, коли Кримське ханство було приєднано до Російської імперії, частина греків повернулася в рідні місця. Землі, що звільнилися, були роздані новим переселенцям. Так виникли німецькі колонії. В 1829 році на південному заході повіту оселилися козаки, що повернулися з Задунайської Січі під проводом отамана Гладкого. Вони заснували ряд сіл (Володарське, Бойове тощо). В 1857 році після Кримської війни біля Маріуполя оселилися волонтери й назвали своє село Волонтерівкою. В 1820 році з метою прискорення економічного розвитку приазовського краю російським урядом було організоване переселення хрещених євреїв і німців-менонітів. У Маріуполі, крім греків, дозволено було селитися євреям і італійцям, стосовно яких російський уряд проводив протекціоністську політику. В 1807 році Маріуполь і 23 грецьких села було виділено в грецький округ з підпорядкуванням Таганрозькому градоначальству, а з 1859 року -- Катеринославському губернському правлінню. В 1840-х роках почалося заселення Слободки відставними солдатами й матросами. В 1859 році видано урядовий указ, відповідно до якого в місті Маріуполі дозволено зараховуватися негрекам до суспільства, окремому від грецького, без присвоєння привілеїв, дарованих грекам.

До середини XIX століття в Маріуполі розвивалися в основному кустарні підприємства: шкіряні, салотопні, цегельні, черепичні заводи, ковальські, бондарні, збройові майстерні, вітряні й водні млини, рибозаводи. В 1830 році почала працювати макаронна фабрика. З кінця XVIII століття місто було значним торговим центром. Щорічно отут проводилися чотири ярмарки, на яких торгували хлібом, худобою, шкірами, вовною, рибою, вином. Адміністративним і торговим центром міста була Соборна (Базарна) площа. Садів у місті майже не було, лише у деяких багатих купців у малій кількості були фруктові дерева. Двічі в рік: навесні -- у день великомученика Георгія (23 квітня), а восени -- у день Покрова (1 жовтня) з'їжджалися в Маріуполь на ярмарки купці, міщани й селяни. Через Маріуполь проходили торговельні шляхи чумаків. На Базарній площі була поштова станція, на якій утримувалося 18 коней. У середині XIX століття в місті налічувалося 120 крамниць, 15 винних льохів, 2 трактири, 2 заїжджих двори, 5 харчевень, 2 вітряні й 5 водних млинів, більше 100 складів, при населенні 4 579 чол. Перша школа в Маріуполі відкрилася незабаром після переселення кримських греків у Приазов'я, але проіснувала недовго. Перше міське парафіяльне училище в Маріуполі відкрилося у вересні 1820 року, духовне училище -- в 1825 році, перша аптека -- в 1855 році, перша бібліотека -- в 1868 році, перша гімназія -- в 1876 році (засновник -- педагог і історик Ф.А. Хартахай), перший театр -- Маріупольський грецький театр -- в 1878 році, перша земська лікарня -- в 1874 році, а міська -- лише в 1890 році. Після виникнення головної вулиці -- Катерининської (під час Радянської влади перейменована на проспект Республіки, у цей час -- проспект Леніна) місто трохи перетворилось.

В 1831 році з козаків, що повернулися з Задунайської Січі під проводом отамана Гладкого, було створене Азовське козацьке військо (існувало до 1865 року).

Значний збиток був нанесений Маріуполю під час Кримської війни 1853-1856 років. Морська торгівля через воєнні дії була припинена. Навесні 1855 року англо-французька ескадра ввійшла в Азовське море. 24 травня під прикриттям корабельної артилерії в Маріуполі було висаджено англо-французький десант, що знищив склади в порту, спалив декілька будинків у місті.

Маріуполь XIX століття був одноповерховим. З 3084 будинків тільки 34 були двоповерховими й тільки 3 будинки -- триповерховими (серед яких будинок готелю «Континенталь» -- у цей час тут розташований ПК «Азовсталь»). Основним матеріалом був саман. В 1864 році був закладений Міський сад. В 1867 році були відкриті суспільні лазні. В 1871 році почалося мощення міських вулиць і площ бруківкою. 15 липня 1875 року встановлені перші 100 гасових ліхтарів для освітлення вулиць (до 1914 року їх уже було 686). В 1889 році на Олександрівській площі закладений центральний сквер.

З 1859 по 1873 рік місто перебувало в складі грецького повіту Олександрівського повіту (центр -- Олександрівськ (Запоріжжя)) Катеринославської губернії Російської імперії.

З 1873 року місто в складі Маріупольського повіту Катеринославської губернії Російської імперії, у який увійшли як грецькі поселення, так і поселення селян інших національностей. На 1897 рік: Катеринославська губернія -- 2113674 чол., 63377 км², центр -- Катеринослав (Дніпропетровськ); Маріупольський повіт -- 254056 чол., центр -- Маріуполь; Маріуполь -- 31116 чол.

В 1868 році відкрите Маріупольське поліцейське управління для Маріуполя й грецького округу. Місто було розділено на 3 поліцейські частини. В 1869 році скасований грецький суд, відкрите земство для Маріупольського округу. В 1870 році відкрита міська дума (голова й шість голосних). Її призначення -- завідування міським господарством. В 1872 році в Маріуполі відкритий Азовсько-Донськой комерційний банк. В 1874 році введена загальна військова повинність і відкрито в Маріуполі повітова військова присутність.

Після скасування кріпацтва в Російській імперії економічний і культурний розвиток у Маріуполі пішов більш швидкими темпами. Вивіз товарів з Маріупольського порту виріс майже в 4 рази. Населення міста збільшилося до 1864 року до 7 440 чіл. На цей часу в місті мешкали греки, українці, росіяни, євреї, німці й представники інших національностей.

1882-1917 роки

Але все-таки до кінця XIX століття Маріуполь залишався невеликим купецьким містечком на березі моря, а найбільшим центром півдня Росії місто стало тільки з появою:

залізниці (1882 рік)

глибоководного морського порту (1889 рік)

металургійного заводу (1897 рік)

Ще в 1799 році створена митниця, а в 1809 році -- відкрито портове управління. Головним експортним товаром була пшениця. Після спорудження в 1882 році залізниці «Оленівка-Маріуполь», що з'єднала місто з Донбасом, у порт почало надходити донецьке вугілля для вивозу за кордон. Збільшення вантажообігу викликало будівництво торговельного порту. В 1886-1889 роках побудований новий Маріупольський торговельний порт, що став другим за вантажообігом на півдні Російської імперії після Одеси. 29 серпня 1889 року почалося навантаження донецького вугілля на пароплав «Ведмедиця», чим і ознаменувалося відкриття нового Маріупольського торговельного порту, побудованого в Зінцевій балці в 5 верстах від Маріуполя. Новий порт викликав пожвавлення торгівлі, приток населення в місто. В 1890 році в Маріуполі проживало 19 тис. жителів. Про велике значення Маріуполя в житті тодішньої Росії свідчить те, що на початку Першої світової війни в місті перебували консульські установи 7 європейських держав: Греції, Італії, Австро-Угорщини, Туреччині, Бельгії, Німеччини, Великобританії. Наявність морського порту і близькість донбаського вугілля стало передумовою будівництва тут металургійних заводів і перетворення Маріуполя на рубежі XIX-XX віків в один із центрів металургійної промисловості Півдня Росіійської імперії.

19 квітня 1896 року А.В. Ротштейн із Пруссії й Е.Д Сміт зі США звернулися до уряду Російської імперії за дозволом заснувати «Нікополь-Маріупольське гірниче й металургійне суспільство». Не очікуючи рішення влади, вони закупили в США металургійний завод із трубозварювальним цехом. 6 липня 1896 року в Петербурзі перші загальні збори акціонерів обрали правління товариства. За п'ять кілометрів від Маріуполя почали працювати геодезисти. Монтаж почався в грудні, а вже 1 (13) лютого 1897 року був пущений трубозварювальний стан. «Нікополь» є одним із родоначальників комбінату імені Ілліча.

Наприкінці XIX століття в Маріуполі крім металургійних діяли заводи: сільськогосподарського машинобудування, 6 шкіряних, 27 цегляно-черепичних, макаронна фабрика, два парові млини. В 1915 році заснована цукеркова фабрика (зараз -- Маріупольська кондитерська фабрика). Під час Першої світової війни Маріуполь був найбільшим виробником броньової сталі на півдні Російської імперії.

За переписом 1897 року, у Маріуполі проживало 31 тис. чоловік. Напередодні Першої світової війни в місті налічувалося вже 58 тис. жителів. В 1910 році в Маріуполі було 7 лікарень, 23 лікаря, 23 акушерки, 11 земських і міських шкіл, 4 приватні школи, 2 державні й 2 приватних гімназії, реальне (приватне), духовне й технічне училища, приватна музична школа. В 1889 році був закладений центральний сквер на Олександрівській площі, а роком пізніше почалася посадка декоративних дерев вздовж міських вулиць.

В 1878 році житель Маріуполя В.Л. Шаповалов створив у місті професійну театральну трупу, а в листопаді 1887 року прем'єрою «Ревізора» відбулося відкриття будинку міського театру, що зіграло важливу роль в естетичному вихованні населення.

В 1892 році вийшла у світ книга «Маріуполь і його околиці» -- одне з найцінніших джерел вивчення історії міста. В 1896 році створена перша в Маріуполі телефонна мережа (до 1910 року в неї входило більше 200 абонентів). У квітні 1897 року в Маріуполі відбувся перший кіносеанс, в 1906-1910 роках відкриті три кінотеатри: «XX століття», «Ілюзіон» і «Вечірній відпочинок». У вересні 1897 року на пожертвування жителів і за кошти міського бюджету побудований будинок міської лікарні (зараз це один з корпусів лікарні №3), у будівництві якої діяльну участь взяв лікар І.І. Данилов. В 1898 році була побудована перша в місті громадська бібліотека-читальня. 1 грудня 1898 року відкрита перша в Маріуполі електростанція, вона належала Є. Томазо, знаходилася на вулиці Харлампіївської й призначалася для освітлення готелю «Континенталь». В 1899 році почалося будівництво будинку стаціонарного цирку на Великій Садовій вулиці. 15 грудня 1899 року вийшов у світ перший номер міської газети «Маріупольський довідковий листок». В 1901 році почалося будівництво маріупольської водонапірної башти на Костянтинівській, системи водогонів міста. 4 травня 1906 року вийшов у світ перший номер щоденної газети «Маріупольське життя», яка проіснувала до початку 1917 року (у травні 1996 року її випуск відновлений). В 1908 році за проектом В.А. Нільсена був побудований будинок Єпархіального училища (зараз -- 1-й корпус Приазовського державного технічного університету), тоді ж введена в експлуатацію міська електростанція, що призначалася для забезпечення електроенергією насосної станції міського водогону й освітлення міських будинків (розташовувалася на перетинанні вулиць Земській і Фонтанної). В 1910 році відкрите приватне жіноче училище з курсом прогімназії Н.С. Дарій, перетворене пізніше в гімназію з повним курсом середньої освіти, у тому ж році почалося будівництво першої міжміської телефонної лінії «Маріуполь-Юзівка». В 1914 році відкрита приватна прогімназія викладача Лобачевського для хлопчиків.

1917-1941 роки

Під час громадянської війни Маріуполь 17 разів переходив з рук у руки, місто перебувало у складі УНР, Донецько-Криворізької радянської республіки, Української держави (Гетьманату), УСРР, державного утворення ЗСПР. Всі війська, які перебували в Маріуполі, прагнули вивезти з нього найбільше. Остаточно Маріуполь перейшов до більшовиків 4 жовтня 1920 року.

Інтервенти й білогвардійці завдали величезної шкоди промисловості й транспорту міста. Героїчні зусилля приклали працюючі міста для їхнього відродження. В 1920 році були націоналізовані й об'єднані металургійні заводи «А» («Нікополь Маріупольський») і «Б» («Російський Провіданс») в один завод, якому 22 лютого 1924 року після смерті Володимира Леніна привласнене найменування «Імені Ілліча». 5 червня 1920 року відновлені трубний і ливарний цехи заводу. З 1920 року в місті працює Маріупольський машинобудівний завод (на базі дореволюційного заводу Мошкевича -- зараз завод технологічного обладнання медичної промисловості).

До кінця 1925 року відбудовні роботи на всіх підприємствах міста були закінчені, до цього часу Металургійний завод імені Ілліча за випуском продукції досягнув рівня 1913 року. Це передове підприємство продовжувало розвиватися швидкими темпами: в 1929 році завершене будівництво потужної електростанції. 1 травня 1930 року пущений новий трубопрокатний цех, розрахований на виробництво 100 тис. тонн труб у рік для нафтової промисловості країни (тепер не треба було більше імпортувати труби для перекачування нафти з-за кордону), навколо нового цеху (згодом заводу імені Куйбишева) формується селище імені Апатова (район, обмежений сучасними проспектами Ілліча, Металургів, вулицею Макара Мазая). До кінця 1920-х років оформився Заводський (Іллічівський) район Маріуполя.

Проведення днопоглиблювальних робіт у порту й на підхідному каналі, ремонт причальних ліній, під'їзних колій, плавзасобів і встаткування сприяли швидкому запровадженню в дію Маріупольського торговельного порту -- морських воріт Донбасу. В 1928 році вантажообіг порту склав 1 098 тис. тонн, а в 1931 році вже 2 205,5 тис. тонн.

В 1923 році в Маріуполі організоване літературне об'єднання «Дзвони Азов`я». 1 травня 1929 року вийшов у світ перший номер газети «Іллічівець». В 1932 році введена в експлуатацію міська напівавтоматична телефонна станція на 1 000 номерів. В 1925 році перші автобуси почали курсувати між центром міста й віддаленими районами -- портом і заводом імені Ілліча. 1 травня 1933 року була пущена перша трамвайна лінія «Гавань Шмідта -- Вулиця Франко».

Після проголошення ХІІ з'їздом КП(б)У політики коренізаціі Маріуполь став центром компактного проживання грецької діаспори, біля нього були організовані два грецьких національних райони: Сартанський (із центром у селища Сартана (зараз у складі Іллічівського району Маріуполя)) і Мангуський (із центром у селищі Мангуш). У самому місті був відкритий педтехнікум із грецькою мовою викладання, а також 14 грецьких шкіл.

З'явилися нові багатоповерхові будинки в заводських районах, широкий розвиток отримало індивідуальне будівництво житла. Освітлювалися й озеленювалися вулиці. Нові парки з'являлися в заводських селищах і порту. В 1928 році колишній цирк братів Яковенко по вулиці Пушкіна нашвидку переобладнали й назвали Новим театром (виступали Єврейська музкомедія -- керівник Гузик і Український народний театр -- керівник Д. Гайдамака). 1 березня 1930 року в Маріуполі працює драмколлектив «Новий театр» -- керівник А. Борисоглебський. В 1934 році на основі міського театру був створений Вседонецький музично-драматичний театр -- худкерівник А.Н. Смирнов, головний режисер -- А.В. Іскандер.

З 1930 року Маріуполь перетворився у величезний будівельний майданчик. Головним будівництвом став металургійний завод «Азовсталь» на левом березі Кальміусу біля сіл Бузинівка й Троїцький. В 1931 році почалося будівництво морського порту заводу «Азовсталь». 2 лютого 1933 року будівельний майданчик нового заводу відвідав нарком важкої промисловості Г.К. Орджонікідзе. 11 серпня 1933 року видала перший чавун доменна піч №1: завод «Азовсталь» вступив у число діючих підприємств. До 1941 року на підприємстві діяло 4 доменні печі, мартенівський цех з 6 хитними печами (4 січня 1935 року), ряд допоміжних цехів. Поруч із заводом «Азовсталь» 27 вересня 1935 року перший кокс видав Маріупольський коксохімічний завод. В 1936 році на базі нових трубопрокатних цехів заводу імені Ілліча створюється трубопрокатний завод імені Куйбишева. В 30-і роки в Маріуполі почали діяти й інші нові заводи: металоконструкцій (з 13 жовтня 1935), рибоконсервний (з 27 листопада 1933), радіаторний (з 1 липня 1933), судноремонтний (з 1931, на базі дорожніх майстерень). Були побудовані також холодильник ємністю 50 тис. тонн, найбільший елеватор у порту на 2 тис. тонн (з 1932 року). Будувалися нові цехи, об'єкти, модернізувалося встаткування, освоювалися нові види продукції на заводі імені Ілліча. Перетворення торкнулися й інших підприємств міста.

Житлова проблема після руйнувань Громадянської війни в місті, як і в багатьох інших містах України, вирішувалася за декільками напрямками: у перші післявоєнні роки переважно відновлювали зруйновані будинки. Починаючи з 1923 року держава почала виділяти кошти на нове житлове будівництво. Були побудовані селища з упорядженими одне- і двоповерховими будинками для робітників. Почалися роботи з забруковування й озеленення вулиць і площ, спорудженню й ремонту водопроводів. Будівництво нових комунальних електростанцій дозволило виділити більше електроенергії на побутові потреби: електрикою користувалася на початку 1920-х лише 1/3 населення міст.

У зв'язку великим промисловим будівництвом наприкінці 20-х -- на початку 30-х років, Маріуполь пережив масований наплив населення, в основному зі Сталінського й Запорізького округів, у результаті чого населення міста до 1939 року виросло майже наполовину й почало втрачати свою самобутність. Чималу роль у цьому зіграли політичні репресії 1932-40 років. Виходячи з різкого росту населення, з 1927 уперше в місті розгорнулося широке домобудівництво. На засоби міського бюджету й позички, отриманої в харківському банку, у тому році було зведено 3 012,5 м² житла, готель на 37 номерів, ресторан, а також відремонтовані й очищені колодязі, покращилося електропостачання. З кінця 1920-х років у Маріуполі, як і у всіх містах України з населенням більше 100 тис. чоловік, зводилися будинки не нижче 4-5 поверхів. У центральних районах міста зносилися старі одноповерхові будівлі й зводилися нові багатоповерхові будинки. Широко провадилися надбудови старих капітальних споруджень. До 1923 року в Маріуполі працювало 3 лікарні, будинки відпочинку (у тому числі «Металург»), 3 кінотеатри, 9 бібліотек, 1 театр, 6 клубів, 7 драмгуртків.

Наприкінці 1932 року в результаті голоду, що охопив Приазов'я, до міста почали активно переселятися селяни, які часто вмирали на вулицях. У трагічному 1937 році Маріупольщиною прокотилися репресії проти німців і греків, на підприємствах і навчальних закладах, у результаті яких було репресовано близько 35 тис. чоловік -- керівників, інженерів, вчителів, військових, моряків, робітників, селян. В 1937 році був закритий грецький театр у Маріуполі, а художній керівник, режисери, багато акторів були розстріляні. Протягом 1937 року за рішенням маріупольського міськкому КП(б) були розібрані всі церкви при участі насильно пригнаних селян приазовських сіл. На місці деяких церков з їхньої цегли були побудовані школи №11, 36, 37. Взагалі до нового 1937-38 навчального року було побудовано 10 нових шкіл, а також палац піонерів і школярів.

До 1937 року були завершені плани реконструкції 24 міст України.

До 1941 року населення Маріуполя склало 241 тис. чоловік. У місті працювали 8 лікарень, 9 поліклінік, десятки медичних пунктів, 2 протитуберкульозних диспансери, дитяча лікарня, будинок санітарної освіти, 46 дитячих дошкільних установ (у тому числі 26 дитячих садків), 2 санаторії, 5 будинків відпочинку, 58 загальноосвітніх шкіл (24 середніх, 14 семирічних і 20 початкових) -- навчалося 35 000 чоловік, 4 технікуми, 18 клубів, цирк, 4 стаціонарних і 6 літніх кінотеатрів, металургійний інститут (відкритий у жовтні 1927 року, розмістився в будинку колишнього жіночого єпархіального училища), школа ФЗН, аероклуб, ремісниче училище, 175 бібліотек, краєзнавчий музей (відкритий першим у Донбасі, в 1920 році, розмістився в будинку колишнього дому інвалідів Катеринославського губернського земства). В 1937 році міська дітвора одержала подарунок -- новий Палац піонерів. У Маріуполі в ці роки працювали 2 театри (росіянин і грецький). Виходили щоденна міська газета «Приазовський пролетар» (з 18 квітня 1937 року -- «Приазовський робітник»), шість багатотиражних газет, видання грецькою мовою -- газета «Колехтивістис», журнал «Неос махитис» («Юний боєць», пізніше «Піонер») і літературний альманах «Неотита» («Молодість»).

З початком Другої світової війни Маріуполь із його величезною промисловою базою був переведений на військові потреби країни.

1941-1943 роки

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, маріупольці разом з усім народом підвелися на захист Батьківщини. Тисячі жителів міста пішли на фронт. Підприємства перебудували виробництво для потреб фронту. Іллічівські металурги випускали броньову сталь для танків Т-34, торпедних катерів і літаків -- штурмовиків МУЛ-2. Понтонні мости, бронековпаки для кулеметних гнізд, бронемайданчики для дотів, протитанкові їжаки виготовляли на заводі металоконструкцій. На заводі «Азовсталь» виробляли корпуси для авіабомб і стовбури батальйонних мінометів. Коли лінія фронту наблизилася до міста, була організована евакуація промислових підприємств і людей на Урал і в Сибір.

8 жовтня 1941 року Маріуполь був захоплений частинами 3-го танкові корпуса 1-й танкової групи вермахту (група армій «Південь»), у результаті чого почалася 23-місячна окупація міста. 16 місяців Маріуполь перебував у прифронтовій зоні. Його було включено в зону керування військового командування. Окупація міста тривала майже 2 роки (з 8 жовтня 1941 року по 10 вересня 1943 року). За цей час гітлерівці розстріляли в місті близько 10 тисяч мирного населення. Викрадено в Німеччину близько 50 тисяч молодих маріупольців. У концтаборах від голоду й хвороб загинуло близько 36 тисяч радянських військовополонених. 20-21 жовтня 1941 року відбувся масовий розстріл окупантами єврейського населення Маріуполя в протитанкового рову біля Агробази. Наприкінці 1942 року в дні жалоби, оголошеної Гітлером за знищеною під Сталінградом 6-ю армією, у Маріуполі фашисти наповнили 18 залізничних вагонів пораненими й хворими червоноармійцями, наглухо забили двері, загнали вагони в тупик і тримали їх там доти, поки всі полонені не загинули.

Наприкінці 1941 року гітлерівцями створене гірничо-металургійне товариство «Схід», що повинне було експлуатувати виробничі потужності Донецького вугільного басейну, але, незважаючи на жорстокі репресії, головний виробник зброї Німеччини фірма «Крупп» так і не змогла пустити агрегати на Маріупольському заводі імені Ілліча. У січні 1942 року фашистами за відмову в співробітництві був убитий знаменитий сталевар заводу імені Ілліча Макар Мазай.

6 вересня 1943 року при відступі окупанти знищили все промислове встаткування, спалили будинки й села. У ніч із 9 на 10 вересня 1943 року в порту висадилися 1-й і 2-й загони 384-го ОБМП Азовської Військової Флотилії Чорноморського Флоту. 10 вересня військами 130-й Таганрозької й 221-й дивізій 44-й армії Південного фронту (з 20 жовтня 1943 року -- « 4-й Український фронт») за підтримкою з повітря частин 4-й повітряної армії й підрозділів Азовської Військової Флотилії вибили німців з міста.

Перебування в Маріуполі окупантів призвело до величезних руйнувань, були знищені заводи, порт, транспортна мережа, при відступі німці підпалом знищили близько 80% житла. Тисячі маріупольців виявили мужність і відвагу на фронтах Великої Вітчизняної війни. Більше 30 з них були визнані гідними звання Героя Радянського Союзу. Відступаючи з міста, фашисти зруйнували Маріуполь. Заводи являли собою купи зіпсованого металу, залізничне й портове господарства висаджені, багато житлових будинків спалені. Загальний збиток склав 880 мільйонів карбованців. Усього за час окупації в місті розстріляне й замучено понад 50 тисяч жителів. Після відходу гітлерівців у місті залишилося всього 85 тисяч чоловік.

1943-1991 роки

Вже наступного дня після звільнення маріупольці приступили до відбудови зруйнованого господарства. Вони ремонтували танки, виготовляли автодеталі, плавили сталь, випускали прокат. На зібрані маріупольцями кошти були створені дві танкові колони: «Маріуполь мстить» і «Відповідь іллічівців». Вже через 20 днів після звільнення Маріуполя була відновлена електростанція на заводі імені Ілліча, а 10 жовтня 1943 року відновлена й дала першу плавку мартенівська піч №5 заводу імені Ілліча. 24 жовтня 1944 року почала діяти електростанція заводу «Азовсталь».

12 лютого 1946 року був відкритий після відновлення кінотеатр «Перемога».

Після закінчення війни відбудовні роботи в місті розгорнулися ще більше. Була відновлена промисловість міста, підняті з руїн металургійні гіганти, морський порт і інші підприємства.

22 жовтня 1948 року Постановою Ради Міністрів СРСР місту було привласнене найменування Жданов -- на прізвище радянського партійного й державного діяча Андрія Жданова, що народився тут в 1896 році.

В 80-х роках місто Жданов продовжувало розвиватися як великий промисловий центр і портове місто.

Кордони міста розширилися на північ: разом зі станом «1700» було побудоване селище Мирний, поруч зі старим містом були вибудувані мікрорайони п'ятиповерхівок. За 50-і роки було побудовано 629 тис. мІ житла. Відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 1955 року міське будівництво стало в обов'язковому порядку плануватися. Споруджувалися нові житлові масиви з комплексами культурно-побутових установ, зонами відпочинку. В 60-х роках здійснювалося велике домобудівництво. В 1960-1961 роках Портовське селище й селище заводу імені Ілліча були з'єднані з містом житловими кварталами з розвинутою спортивною інфраструктурою. 4 липня 1954 року відкрився стадіон «Металург». 1 травня 1957 року здана в експлуатацію лікарня заводу імені Куйбишева. 1 травня 1958 року відкритий ПК Коксохімзаводу. 1 листопада 1965 року був відкритий новий будинок Будинку зв'язку. В 1959 році наказом Міністерства морського флоту СРСР у Жданові був заснований факультет Одеського інституту інженерів морського флоту (зараз -- Азовський морський інститут Одеської національної морської академії). Загальний житловий фонд міста склав в 1967 році 3 млн. мІ. В 1967 році почате будівництво нового аеропорту «Маріуполь». В 1966 році був побудований ПК «Іскра» (архітектор М.Ю. Пєтухов). В 1967 році на честь 50-літнього ювілею Жовтневої революції названі «Ювілейними» новоспоруджений кінотеатр і 2 гастрономи-близнюка в Іллічівському й Жовтневому районах.

У ці роки виросли нові висотні мікрорайони, споруджені нові школи, дитячі комбінати, лікувальні установи, профілакторії, магазини й підприємства громадського харчування. У місті працювали 2 ВУЗа -- металургійний інститут і філія Одеського інституту інженерів морського флоту, 8 технікумів, 14 професійно-технічних училищ, 66 загальноосвітніх шкіл, 5 шкіл робочої молоді й заочних, 8 дитячих музичних шкіл, 16 дитячих спортивних шкіл, дитяча художня школа (відкрита до річниці Великої Перемоги, 9 травня 1972 року), станція юних техніків, флотилія юних моряків, три районних удома піонери й школярів, міський будинок піонерів (будинок побудовано в 1987 році). Мережа дошкільних установ склала 167 дитячих садків і сад-ясел. Продовжували розвиватися установи культури, фізкультури й спорту. В 1959 році в місті була відновлена діяльність російського драматичного театру, а в 1960 році прекрасний новий будинок театру прикрасило центр міста. Були відкриті музичне училище й виставочний зал на ім'я Архипа Куїнджі, одержала нове приміщення міська бібліотека імені В.Г. Короленко, споруджено кілька палаців культури й спорту, стадіонів і плавальних басейнів. Медичну допомогу населенню робили вже 32 лікарні й поліклініки, 7 санепідстанцій, 44 аптеки й інші медичні установи. На багатьох підприємствах діяли профілакторії й нічні санаторії. На березі моря розмістилися баклага санаторій «Металург», дитячий санаторій ім'я Н.К. Крупської, будинок відпочинку «Мир» і 3 великих санаторії-профілакторію, табори відпочинку піонерів і школярів. До 30-річчя Великої Перемоги в парку культури й відпочинку імені 50-річчя Великої Вітчизняної Війни встановлений бронекатер, потім вогонь вічної слави, установлений танк «Т-34».

З розвитком економіки міста росло й кількість його жителів: 1958 рік -- 280,3 тис. чіл, 1970 рік -- 436 тис. чіл, 1989 рік -- 540,3 тис. чіл. До кінця 80-х років у Маріуполі було 44 промислові підприємства, 44 будівельних і 10 транспортних організацій.

Перебудова в СРСР, що почалася з ініціативи радянського лідера Михайла Горбачова, принесла багато змін у громадське життя міста. На початку 80-х років місто захлиснула хвиля підліткової злочинності, так звані «війни мікрорайонів», у результаті яких Жданов в 80-х роках тримав перше місце в СРСР за рівнем злочинності.

13 січня 1989 року місту Жданову на прохання його жителів повернута історична назва -- Маріуполь. Демонтували три пам'ятники Жданову, закритий його меморіальний музей. В 1989 роках у школах міста вперше почали викладати новогрецька мова.

1991-2006 роки

У вересні 1991 року над маріупольською міськрадою вперше на східній Україні був піднятий український національний прапор. Тоді ж у місті відкрився перший гуманітарний ВУЗ міста -- Маріупольський гуманітарний інститут.

Економічна криза, що охопила Україну, для Маріуполя обернулася згортанням домобудівництва й зупинкою майже всіх державних промислових підприємств.

24 жовтня 1996 року завдяки ініціативі грецької діаспори Приазов'я в Маріуполі було відкрите консульство Грецької республіки. А в 2000 році за підтримкою уряду Греції в місті з'явився грецький культурний центр, де розмістилися грецькі культосвітні товариства. З 2002 біля цього центру велося спорудження грецького медичного центра. У лютому 2002 року міський голова Маріуполя Юрій Хотлубей виборов звання «Людина року» у номінації «кращий міський голова», а за підсумками 2002 року Маріуполь був визнаний кращим містом України за благоустроєм. В 2003 році відкрився грецький міський культурний центр, на засоби ВАТ ММК імені Ілліча побудований перший в Україні Екстрім-Парк у заплаві ріки Кальчик.

Нині Маріуполь -- друге за значенням місто Донецької області (після Донецька), десятий за чисельністю населення в Україні, що має давню історію (Маріуполь -- перший населений пункт на території Донецької області, що одержав статус міста, в 1779 році), є «металургійною столицею» України. Разом з тим, залишається його значення як курортного міста. Визнаний центр грецької культури в Україні (єдина в Україні кафедра новогрецької мови в Маріупольському гуманітарному університеті).

Література

могильник кальміус утворення культурний

1. Буров С. Мариуполь. Былое. -- Мариуполь: Газета «Приазовский рабочий», 2003.

2. Кондуфор Ю.Ю., Артеменко И.И., Бабий Б.М. и др История Украинской ССР. -- К.: Наукова думка, 1985.

3. Дідова А.З. Нащадки козаків у Донбасі. -- Донецьк: Донбас, 2005.

4. Дидова А.З. Памятные места Донбасса: Путеводитель. -- Донецк: Донбас, 1979.

5. Гревцов Н.А. Заграва над морем. Зарево над морем. Поэтический венок городу Жданову. -- Донецк: Донбас, 1978.

6. Лихолобова З.Г. Страною возвеличенный Донбасс: Очерки. -- Донецк: Донбас, 1987.

7. Восстановление Донбасса (1946-1950): Док. и матер.. -- К.: Политиздат Украины, 1986.

8. История городов и сел. Украинской ССР. Донецкая область. -- К.: Укр. сов. энциклопедия, 1976.

9. Савченко А.П. Городу Марии -- 225. -- Мариуполь: «Світильник» ОРА Интернешил, 2003.

10. Субтельний О. Україна: історія.. -- К.: Либідь, 1994.

11. Яруцкий Л. Мариупольские храмы. -- 1991.

12. Яруцкий Л. Мариупольская старина. -- 1991.

13. Василь Пірко Найдавніші міста Донеччини. // Схід. -- Спеціальний культурологічний випуск. 2004. -- С. 19-22.

Размещено на Allbest.ru