Історичний досвід України на шляху до незалежності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. Для країни 20 років життя - термін невеликий. Проте, якщо на початку цього періоду лежить точка відліку, яка зафіксувала момент народження нової держави, то 20 років незалежності України - це слушний привід замислитися: звідки ми, власне, вийшли і куди прийшли. А загалом і визначитися - куди спрямовано наш шлях, згадати, чи таким він нам видавався у серпні 1991 року? Що з тверджень, намірів та планів реалізовано за цей час, а що так і залишилося благими намірами або виявилося міфом? Чи можливо, кількість міфів за 20 років, що минули, і є наслідком тієї апатії та байдужості, які нині переживає українське суспільство? Через 20 років після проголошення незалежності, Україна не дотягує не лише до рівня сусідів, а й відчутно зменшила потенціал, який мала. Спрощення структури виробництва, експорту, зниження рівня кваліфікації і продуктивності праці, галопуюче наростання розриву між багатими і бідними… Підсумки минулих 20 років потребують осмислення. Водночас, для громадян нашої країни ці двадцять років не були втраченим часом - кожна досить активна людина відкривала для себе нові можливості, чогось навчалася, щось будувала, розвивалася сама, ростила і виховувала своїх дітей. Якщо ми будемо оцінювати минулі 20 років крізь призму людського життя, ми навряд чи погодимося з тим, що вони були втрачені кожним з нас. Але чи стала Україна за ці 20 років реально вільною, конкурентоспроможною й привабливою, як для своїх громадян, так і для іноземців? Наскільки упродовж цих років розвивалося і зміцнювалося суспільство загалом і держава як сконцентрований вираз цього суспільства?

Діапазон думок і експертних оцінок щодо минулих двох десятиріч досить широкий. Від відвертого вироку - відлік часу, що залишився країні рахується місяцями, бо «час безповоротно втрачено і держава Україна пішла шляхом самознищення». До цілком конструктивних, хоч і невтішних прогнозів - між декларацією реформ і їхньою реалізацією, величезна дистанція. Зрозумілим є одне - навіть дуже позитивно налаштовані експерти визнають, що результати 20 років незалежності України далекі від ідеалу…

Двадцять років виявилися занадто коротким терміном навіть для того, аби відмовившись від старих цінностей, набути нових - в економіці, у політиці, у житті та культурі. Чому так сталося? Адже у світі відомі приклади, коли, за такий же час найбідніші країни досягали вражаючих успіхів? Хоча, треба бути об'єктивними, навіть у куди більш сильної ФРН, через 20 років після об'єднання, східні землі не досягли рівня розвитку земель західних.

Намагання дати оцінку цим подіям, саморефлексія, який би формальний привид для цього не був - це дуже цінний аналіз, як для держави, так і для суспільства. Адже це дозволяє визначити чесноти та вади нинішнього розвитку країни. Саме тому аналіз зробленого країною за 20 років незалежності настільки важливий та актуальний для визначення і планування подальшого суверенного її існування.

Мета дослідження: проаналізувати історичний досвід України на шляху до незалежності.

Завдання дослідження: У рамках даної роботи були поставленні такі завдання:

- дослідити основні історичні події становлення незалежності України;

- порівняти історичне минуле та сьогодення Українського держави;

- визначити основні здобутки та прорахунки України за роки незалежності.

Об'єкт дослідження: історичні події, що виникали в Україні на шляху до незалежності.

Предмет дослідження: Правий та історичний статус незалежної Української держави.

Методи дослідження: З метою досягнення наукової об'єктивності результатів дослідження використано комплекс методів дослідження, які застосовуються в сучасній історичній науці. Методологічну основу складають як філософсько-світоглядні, так і загальнонаукові (конкретно-соціологічні, статистичні та інші).

Розділ 1. Україна між минулим та майбутнім

Із тисяч народів і народностей світу майже 200 виросли в нації - створили свої держави й домоглися визнання світової спільноти, серед них - Україна. Історія України - це шлях боротьби українського народу за незалежність. Нині Україна є повноправним членом світової спільноти цивілізованих країн як держава, що має право не лише на самостійний поступ у майбутнє, а й на власну історію. Маємо змогу осягнути істинне історичне минуле українського народу, яке впродовж століть на догоду панівній у той чи інший період владі «перелицьовували» фальсифікатори різного ґатунку.

Історія багатостраждального українського народу насичена яскравими сторінками як блискучих перемог визволення, так і поразок, що повертали його до попереднього стану. Багатовікова історія українського етносу з покоління в покоління передає історичні подвиги народу в його боротьбі за свою незалежну державу, за рівність з іншими народами в політичному, соціально-економічному та культурному розвитку. Це був беззавітний потяг народу, що так вдало поєднався з висловом Вольтера: «Україна завжди змагалася до волі». [12, 5]

У духовному і політичному житті кожного народу є події й роки, які назавжди входять в його історію, свідомість, визначають характер буття, місце і роль у світових цивілізаційних процесах. Тепер маємо і в нашій історії такі події, що перед усім світом засвідчили прагнення українського народу до вільного, щасливого, заможного життя. А рік той - тисяча дев'ятсот дев'яносто перший. Сьогоднішній день Незалежності України прийшов як результат тисячолітньої боротьби українського народу за право мати свою національну державу, яка повинна стати запорукою успішного культурного і політичного розвитку суспільства.

Успіх нинішнього українського державотворення значною мірою залежить від того, чи зуміємо ми об'єктивно проаналізувати власний історичний досвід, зокрема усвідомити, як формувалася і функціонувала українська державницька ідея. Процес зародження й розвитку цієї ідеї виявився довготривалим, складним, а на деяких етапах й вельми суперечливим. Це великою мірою зумовлено надзвичайно непростою історичною долею українського народу, численними перешкодами на шляху становлення його етнічної самосвідомості, жорстокими переслідуваннями тих, хто намагався підняти національне питання в умовах чужоземного поневолення. [5, 464]

Так склалося, що ми, звертаючи погляд на свою історію, знаходили переважно події сумні. Пам'ять наша міцно зафіксувала такі сторінки, як зруйнування золотоглавого Києва, битву під Берестечком, драматизм Полтавського бою, підступне нищення Січової Запорізької республіки, Емський указ і Валуєвський циркуляр про заборону української мови. А з недавніх історичних подій - муравйовські погроми, розстріляне Відродження 20-х, голодомор тридцять третього, чорна наруга тридцять сьомого, операція "Вісла", чорнобильська трагедія.

Називаючи важкі сторінки нашої історії, ми зовсім не хочемо закреслити те велике і світле, яке підносить наш народ до вершин цивілізації, визначає його заслуги перед людством. Адже на нашому славному історичному шляху були і могутня Київська держава Володимира Великого, Ярослава Мудрого, і перша християнська республіка в Європі - Запорізька Січ, і відчайдушний порив до свободи часів Івана Мазепи, і започаткування власної державності в Українській Народній Республіці.

Українська революція 1917--1920 pp. здійснила мрію багатьох поколінь українців про об'єднання в єдиній соборній державі. Внаслідок революції утворилися дві демократичні держави -- УНР та ЗУНР. Ініціатором державного возз'єднання українських держав виступила Українська Національна Рада. Директорія УНР призначила урочисте об'єднання УНР і ЗУНР на 22 січня 1919 року -- в річницю IV Універсалу Центральної Ради, яким була задекларована незалежність Української держави. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Отож цей день залишився назавжди в пам'яті свідомих українців. Однак об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу не було тоді доведено до кінця, головним чином,через агресію більшовицької Росії і Польщі. Та це не зупинило справжніх поборників соборності. На території України групувалися різноманітні об'єднання, що продовжували боротьбу за возз'єднання української нації. Але зібрати усі українські землі докупи стало під силу лише могутній державі, якою був тоді Радянській Союз. [13, 241]

Слід згадати найвидатніших з поміж тих, чиї імена назавжди увійшли в історичну пам'ять, у душу народу українського. Великого у звершеннях, у любові до землі предків і трагічного у помилках своїх Богдана Хмельницького, грізного вояка, оборонця вольностей козачих Івана Сірка. Мудрого, будівничого й політика, відданого ідеї незалежності української Івана Мазепу. Творця першої української Конституції Пилипа Орлика. Героїв народних повстань Івана Гонту, Максима Залізняка, легендарних Устима Кармелюка і Олексу Довбуша. У дні найстрашнішої політичної та духовної руйнації, коли народові нащадки “На віки вічні!” відмовили у праві бути самим собою, прийшов у світ великий Кобзар з новим заповітом, з новою поезією, яка зміцнила підвалини української духовності. У найважчі часи сміливо піднімали свій голос за волю і демократію, за Україну такі велети духу як Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Маркіян Шашкевич, Іван Франко, Михайло Драгоманов, Леся Українка. Серед видатних діячів новітньої історії, історії кривавих, але і героїчних змагань за вільну і незалежну Україну віддамо шану Михайлові Грушевському та його сподвижникам , котрі привели Україну до поетапного проголошення чотирьох Універсалів. Ось яких велетів духу народила наша земля, ось які люди торували державницький шлях до незалежності України, до сьогоднішнього дня.

Прагнення мати свою незалежну державу було стрижнем боротьби українського народу. Особливої гостроти вона набуває з кінця ХІХ та в ХХ ст. Саме на межі століть було остаточно закладено теоретичні підвалини української державності. Вони формувалися видатними діячами національно-визвольного руху, а згодом декларувалися в програмних документах національних політичних партій, що утворювалися в Україні з початку ХХ ст. [14, 65]

Імперії, до складу яких входила Україна на межі ХІХ - ХХ ст., роздирали соціальні протиріччя, наслідком яких були революційні спалахи і перша світова війна. Все це сприяло активізації розвитку українського національно-визвольного руху, який поширювався по всій Україні в 1917 - 1920 рр., що в результаті привело до становлення Української Народної Республіки. І хоча вона проіснувала недовго, чотирирічний досвід перемог і поразок засвідчив здатність українського етносу до власного державотворення. Російська більшовицька експансія зруйнувала відроджену національну державу Україну. Деспотична диктатура, встановлена в Росії партією більшовиків, за довгі десятиліття практично перетворила Україну на колонію. Внаслідок репресій тоталітарного режиму, політичних переслідувань української еліти, голодоморів Україна стала полігоном геноциду проти українців. Саме тут відпрацьовувалися найновітніші методи русифікаторської політики більшовизму. Однак найжорстокіші репресії диктаторського режиму не змогли згасити боротьби українського народу за національне самовизначення. [6, 48]

Не принесла полегшення українському народу й перемога над фашизмом. Навпаки, вона обернулася новими стражданнями. Це і черговий голодом, і політичні репресії, і русифікаторська політика сталінського режиму. В 60 - 70-х роках ХХ ст. в Україні поширюється дисидентський рух. Дисиденти становили інтелігентську еліту українського народу. Однак усі вони зазнали переслідувань і скінчили свою непримиренну боротьбу з режимом у в'язницях або емігрували.

У 90-х роках ХХ ст. у боротьбу за незалежність вступили нові сили, зокрема Народний рух України. Вони змогли об'єднати свідомий визвольний рух і спрямувати його проти існуючого режиму. Безумовно, цей рух сьогодні, в умовах розбурханості суспільства, ще не набув достатньої єдності. Проте здобута Українською державою незалежність зміцнюватиметься за умови всенародної злагоди, і надалі зростатиме національна свідомість широких мас. Це запорука розбудови Української держави на цивілізованих засадах.[12. 514] Таким чином, останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію вельми суттєвими геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій -- творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору.

Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід -- Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов'язані між собою процеси подолання розколу Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвропейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.

Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст. Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 p. прийняла знаменний, історичного значення документ -- Декларацію про державний суверенітет України. Із 385 депутатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти -- чотири, не взяли участі у голосуванні - 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням приєднати їхні голоси до голосів «за»). Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів: І. Самовизначення української нації. II. Народовладдя. III. Державна влада. IV. Громадянство Української РСР. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнародні відносини. У Декларації записані слова: «Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний та духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Далі зазначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій чи окремих осіб переслідуються законом. «Громадяни Республіки всіх національностей, -- підкреслювалося у Декларації, -- становлять народ України». Народ України є єдиним джерелом державної влади. Українська держава «забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин». Україна є самостійною у розв'язанні будь-яких питань свого державного життя, а державна влада здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову; найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів у державі здійснює Генеральний прокурор. Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена чи використана без її згоди. Національним багатством країни володіє, користується і розпоряджається тільки народ України. Вона самостійно встановляє порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів, може заборонити будівництво й припинити функціонування будь-яких підприємств, установ та інших об'єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці. Україна «самостійна у вирішеннях питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку». [4]

Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча з цього часу діяла самостійніше, сміливіше, без огляду на Москву. Впродовж короткого часу (з літа 1990 p. до літа 1991 p.) Верховна Рада УРСР схвалила близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики. Серед них -- закон про економічну самостійність України (серпень, 1990 р.) та постанова (листопад, 1990 p.) «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки», інші акти. Закон про економічну самостійність визначав зміст, мету й основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем. В Україні 1991 p. розпочато реформу цін. Однак введення з 1 січня 1991 p. нових закупівельних і оптових цін створило для багатьох промислових підприємств критичну ситуацію, оскільки нові ціни на більшість товарів народного споживання перевищили діючі роздрібні. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як наслідок,- до порожніх полиць крамниць. Тільки з 2 квітня були запроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей крок виявився дуже непопулярним серед населення. З 1 листопада уряд був змушений до насичення ринку товарами ввести продаж продовольчих і непродовольчих товарів з використанням картки споживача з купонами. Розпочався новий етап - етап загальнодемократичної революції, в ході якої юридично ліквідовано компартійну систему, припинив існування «непорушний» Союз РСР. Розпочався незворотний процес об'єктивної суверенізації республік, який М. Горбачов з гіркою іронією назвав «парадом суверенітетів». Однак це був не парад, а природний рух народів до волі, прагнення утворити свої суверенні держави. [10, 18]

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 p. розглянула надзвичайно важливе для долі народу питання: про політичну ситуацію в республіці й заходи, які необхідно вжити для недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла історичний документ - Акт проголошення незалежності України, в якому підкреслювалося: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p.,

- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави -- України.

Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення». [1]

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем, навіяним серпневим путчем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення -- право народу самому визначати свою долю. Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір політиків чи партій - це об'єктивна потреба, об'єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху. Прагнучи утвердження на території України загальнолюдських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до уваги, що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 p. прийняла «Декларацію прав національностей України». Дуже важливим завданням молодої держави було створення власних Збройних сил - гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати. Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, входження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна розпочала перехід до ринкової економіки, визначила рівноправність усіх форм власності. [3, 138]

Незалежність нашої держави стала реальністю. Україна має свій герб, прапор, гімн і державну мову. Проте боротьба за національну культуру, за українську мову, а відтак і за державу - ще попереду. Базовими рисами майбутнього мають стати висока професійність, творчість, комунікативна духовність, які формуватимуть у різних верств і груп населення виважені духовні та моральні орієнтири, життєві цінності, закладатимуть підвалини відповідної соціальної поведінки. За час своєї незалежності Україна подолала шлях від формальної республіки у складі колишнього СРСР до відомої у світі держави, - 123 країни визнали нас, а майже з 90 країнами встановлено дипломатичні відносини.

Сьогодні кожному громадянинові нашої держави зрозуміло, що Україну чекає тернистий, важкий і довгий шлях входження у світовий простір. Шлях України - це шлях побудови самостійної демократичної незалежної правової держави, а не держави тільки етнічної . У цьому - джерело нашої внутрішньої стабільності і міжнаціональної злагоди. Розуміючи це, наші недруги постійно вели боротьбу проти всього, що стосувалося національного відродження. Відродження національної свідомості - складний і багатоступеневий процес втілення в життя національної ідеї створення дійсно економічного заможного соціально здорового суспільства. Зберегти незалежність, збудувати міцну державу - наш святий обов'язок перед попередниками, які були корінням, джерелом української державності, які залишили нам у спадок любов до Батьківщини, вивірені часом і випробуваннями кращі риси народної душі, національного характеру.

Отже, Україна має величну історію, її минуле, овіяне славою, здобуте кров'ю і потом наших дідів. Я народилася на цих безмежних просторах, і мені надзвичайно дорога ця земля. Немає в світі нічого кращого за рідний край, де поряд з тобою живуть батьки, друзі, просто люди. Це залишається на все життя. Майбутнє кожної країни -- це діти. Я бачу осяйне майбутнє нашої країни. Здається, що мине небагато часу і ми без сумнівів і вагань будемо відстоювати право нашої України увійти у число найбагатших країн світу. Веселі діти та їхні батьки не цуратимуться рідної мови. Цей час незабаром прийде. Україна на правильному шляху, її розвиток набирає обертів. Особисто я вірю у краще майбутнє свого народу та своєї країни. Тому я маю право з гордістю заявити: «Я -- українець!»

Розділ 2. Двадцять років незалежності: здобутки та прорахунки

Історія знає народження і смерть вікових держав, зміни світового порядку, зростання і крах великих імперій. Остання з великих історичних подій відбулася ще за нашої пам'яті - розпад СРСР. Ця подія не тільки дала поштовх нашій історії, але й змінила обличчя всього світу. Не тільки ми, але й вся планета з цього моменту живе не так, як раніше. Перед нами стоїть завдання небувалої відповідальності - довести, що ми можемо стати повноцінною країною майбутнього світу, а не зникаючим уламком зниклої імперії. Саме дії України - проголошення нею незалежності у грудні 1991 року, її наполегливість у ході важливих переговорів у Біловезькій пущі про те, що Радянський Союз слід замінити більш вільною Співдружністю Незалежних Держав, а особливо несподіване нав'язування, схоже на переворот, українського командування над частинами Радянської армії, дислокованими на території України, - завадили СНД стати просто новою назвою більш федеративного СРСР. Політична незалежність України ошелешила Москву і стала прикладом, за яким, хоч спочатку і не досить впевнено, все ж послідували решта республік СРСР.

У нове тисячоліття Україна вступає суверенною, незалежною державою. Подолано лише невелику частину шляху. Але так сталося, що саме цьому короткому відрізку історичного часу судилося вмістити реалізацію одвічного прагнення нації - державного самоствердження. Процес сучасного державотворення в Україні є елементом глибоких політичних змін, які відбулися в результаті падіння комуністичних режимів на постсоціалістичному просторі. Антикомуністичні революції кінця 1980 - початку 1990-х рр. привели до розпаду трьох федерацій (СРСР, СФРЮ, Чехословаччини) з населенням понад 340 млн. осіб. [7, 3]

Труднощі перехідного періоду в Україні пов'язані перш за все з тим, що в нашій країні, як і на всьому східноєвропейському просторі, відбуєваться «потрійна» трансформація: політична - створення плюралістичної політичної системи, економічна - формування ринкової економіки і територіальна - виникнення й оформлення нових держав. Більш того, одночасно в постсоціалістичних країнах відбулися три революції: національна, коли виникли нові національні держави, політична, яка знищила один із наймогутніших авторитарних режимів ХХ ст. (СРСР) і економічна, в ході якої відбувається заміна адміністративної системи виробництва і розподілу інститутами ринкової економіки.

Порівнюючи це з європейськими процесами, неважко побачити, що кожна з цих революцій у Західній Європі відбувалася протягом XVIII, XIX і початку XX ст. На противагу цьому в дев'яти комуністичних країнах відбулося поєднання всіх цих складових, розв'язувати проблеми яких треба вже в умовах виникнення нових 28 держав з новими державно-політичними системами. [2, 56] український революція незалежність майбутнє

Процес перебудови ознаменувався різкими змінами в усіх сферах суспільного життя. Ці роки вмістили в собі величезну кількість історичних подій - швидку деградацію і падіння Східної Європи, остаточний крах комуністичної ідеології, розпад радянської наддержави і перетворення союзних республік на суверенні, незалежні держави, припинення «холодної війни» між двома воєнно-політичними угрупуваннями внаслідок розпаду радянського блоку держав, утворення нової геополітичної ситуації в Європі в результаті появи незалежної України та інших держав.

Курс на перебудову проголошений навесні 1985 р. останнім Генеральним секретарем ЦК КПРС М.Горбачовим, призвів до глобального катаклізму. Його не змогли передбачити як ініціатори перебудови, так і друзі або вороги Радянського Союзу за кордоном. Внаслідок лавиноподібного характеру подій причинно-наслідкові зв'язки між ними не були осмисленні належним чином ні політиками, ні науковцями. І нині, хоча доба перебудови вже віддалена від сучасності багатьма роками, побутують різні, часом протилежні оцінки тих самих явищ, процесів, фактів. Не викликає сумніву тільки те, що роки перебудови мали доленосне значення для українського народу. Бюрократична перебудова переросла в національну революцію - третю в історії українського народу.

Процеси всебічного реформування суспільства не могли відбуватися безболісно. В Україні у першій половині 1990-х рр. спостерігалися безпрецедентна економічна криза, падіння рівня життя населення, загострилося політичне протистояння. Проте, незважаючи на всі труднощі, згодом відбулися позитивні зміни в усіх сферах життя, хоча й не так швидко і кардинально, як можна було б сподіватися. [9, 4]

Більшість телепроектів на різних каналах, присвячених цій темі, - безликі через надмірне захоплення сухими фактами та уникання аналізу й оцінок - ще б пак, краще ж перестрахуватися, аби нікого не образити. Придушуючи в собі нестримне бажання поплакатися разом з усіма (бо, насправді, причин чимало), задалася одним запитанням: невже нічого доброго не було в цій країні протягом 20 років незалежності? Невже усі ми разом, цілий народ, нічого доброго не зробив за ці 20 років? Бо якщо це так, то може, ми й не народ ніякий?

Нещодавно мене певною мірою загнали у «глухий кут» запитанням про основні досягнення України протягом 20 років незалежності. Перелічити поразки було набагато легше. А от знайти позитив, враховуючи нинішній інформаційно-політичний фон та наявне соціально-психологічне напруження в суспільстві, не так то й просто. Але це варто зробити. Бо це додасть усім нам, у першу чергу молодому поколінню, за яким майбутнє, впевненості у тому, що ця незалежність була проголошена недарма.

Більше того, я переконана, що якби ми частіше зверталися до позитиву, було б набагато менше ностальгуючих за СРСР та тих, хто хоче кинутись в обійми Росії сьогодні, або виїхати закордон в пошуках кращої долі. Негативне мислення деструктивно впливає на дійсність.

Безперечно, наші розчарування мають достатньо підстав. Але більшою мірою наявний песимізм можна пояснити тим, що наші уявлення про ідеальну Україну не співпадають і ніколи не співпадали з дійсністю. Ми хочемо, щоб ще за нашого життя постала та Україна, яку ми собі намалювали в нашій уяві на зорі незалежності. Причому різні групи мали кожна свою уявну Україну. Наприклад, у націонал-демократичному дискурсі - це була така собі романтична Шевченкова Україна, селянська, домодерна - біленькі хати, вишиванки, «хрущі над вишнями», одна українська мова і т.д… Хтось мріяв про те, що всі одразу після проголошення незалежності розбагатіють. Хтось ще щось уявляв. Але, як зазначив професор Георгій Почепцов у коментарі для «Дзеркала тижня», реальність та очікування нової реальності не співпали. [8, 28]

У силу внутрішніх (відсутність досвіду державо- та націєтворення, незрілість еліт тощо) та зовнішніх (модерний світ розвивається за іншими правилами, ніж уявляли в Україні) чинників. Та все-таки варто спробувати пошукати позитив, навіть якщо дуже хочеться поплакати. Адже, якщо добре подумати, Україна в особі окремих людей, чи цілих активних груп спромоглася за 20 років свого існування на чимало добрих справ.

Основне досягнення 20-ти років української незалежності - це, власне, збереження цієї самої незалежності. Це дуже важливий момент. Якщо комусь здається, що інакше й бути не могло, то він помиляється. Адже 20 років тому і американці - чого варта лише промова Буша у серпні 1991-го про «самогубний націоналізм», і європейці скептично оцінювали шанси України як самостійної країни, вже не кажу про росіян. І у перші роки, за надзвичайно складних економічних та політичних умов, утримати незалежність було дуже непросто. У цьому контексті важливу роль відіграв Великий договір між Україною та Росією, підписаний аж у травні 1997 році, через шість років після проголошення незалежності. Фактично саме цим документом Україна та Росія зафіксували, що визнають одна одну суверенними та незалежними державами.

Іншим великим досягненням є збереження територіальної цілісності України. Тут у першу чергу йдеться про Крим. У цьому контексті не можна забувати й про репатріацію кримських татар. Безперечно, ще одним досягненням, без якого складно уявити будь-яку державу, - це введення національної валюти - гривні - у 1996 році.

Є і позитивна тенденція, яку складно окреслити лише якоюсь однією подією. Попри те, що українське суспільство зберігає елементи «совковості», не можна заперечувати той факт, що воно змінилося за багатьма показниками. У першу чергу важливо, що українські громадяни, народжені в СРСР, звиклі до надмірної опіки держави, яка все за них вирішувала і визначала, де їм вчитися, працювати, лікуватися, що читати і що дивитися тощо, перестали покладатися на державу. Вони стали самостійними, що дуже важливо для народження середнього класу, який є базовим і для становлення громадянського суспільства, і для становлення демократичної держави.

Звичайно, сьогодні ми можемо говорити, що умови для виживання середнього класу дуже складні, але головне - зміна світосприйняття цих людей, хоч і часткова, - відбулася. І це дає надію. Також не можна заперечувати того факту, що попри всі негаразди, Україна повільно-повільно рухалася в демократичному напрямку. Усі чотири президенти - і Кравчук, і Кучма, і Ющенко, і Янукович - були обрані в демократичний спосіб. Тобто була вироблена процедура, напрацьоване базове законодавство. І хоча кожні вибори супроводжувалися певними маніпулятивними технологіями, тиском, адмінресурсом та іншими неприємностями, які можуть траплятися в країнах з нестабільною демократією, але міжнародна демократична громадськість визнавала ці вибори та обраних на них президентів. [11, 101]

Звичайно, треба пам'ятати, що кожен з чотирьох президентів, отримавши демократичним шляхом владу, використовував її на свою користь та на користь тих груп, які його підтримували. Та мені здається, що уроки довготривалої політичної боротьби, яка продовжується і сьогодні, не минали марно ні для політикуму, ні для суспільства. Ми не знаємо, що буде завтра, зважаючи на нинішню політичну ситуацію. Але усі ці двадцять років Україна рухалася в напрямку демократії. І ми маємо спільними зусиллями зробити все, щоб так було і надалі, хоч може, це і пафосно звучить. Це має бути орієнтиром для того молодого покоління, яке зараз стає на ноги і за яким майбутнє.

Якщо добре подумати, можна знайти інші хороші приклади нашого поступу вперед в різних сферах. Чого тільки варта плеяда нових українських письменників, які зіп'ялися на ноги завдяки тій же незалежності, і сьогодні в багатьох країнах світу перекладають їхні твори, знають їхні імена. Або ж хіба можна ігнорувати перемоги наших спортсменів чи успіхи, наприклад, наших оперних співаків? Треба шукати позитив разом.

Окрім боротьби з корупцією, боротьби за права людини, за свободу слова зокрема та свободу загалом, нам усім, суспільству в цілому, потрібне позитивне мислення. Воно спонукає до творення, а не до руйнування. Позитивне мислення також потрібне для того, аби відновити довіру в суспільстві, у першу чергу довіру між самими членами суспільства, а також довіру до демократії як такої та демократичних цінностей. Адже політики різних мастей у розпалі боротьби за владу та доступ до годівниці зруйнували цю систему довіри вщент.

Ще на початку минулого століття Томаш Масарик, перший президент Чехоcловаччини (1918-1935 роки), якого називали президентом-філософом, в інтерв'ю журналістові та письменнику Карелу Чапеку зауважив, що «демократія є не лише державною формою, не лише тим, що записано в конституціях; демократія - це погляд на життя, що полягає в довір'ї до людей, у людяності і людськості…». Також Масарик вважав, що демократичний ідеал є не лише політичним, але й соціальним та економічним. «Демократія, із соціального погляду, означає подолання чимраз більшої бідності; республіка, демократія не допускають, щоби окремі особи чи стани використовували своїх співгромадян - за демократії людина для людини не повинна бути засобом. Оте природне розмаїття мусить бути впорядковано поділом та ієрархією функцій і праці. Організація людей неможлива без керівників і підлеглих, але це мусить бути саме організація, а не привілей, не аристократичне панування, а взаємодопомога. Демократії потрібні лідера, а не пани» - казав він. [12, 668]

Отже, нам усім разом є над чим працювати. Ми не маємо морального права «зневірювати» суспільство, особливо молоде покоління, і переконувати його у тому, що незалежність України - це марна справа, і що проект «Україна» зазнав краху. У першу чергу це апеляція до української інтелігенції, яка замість сваритися між собою мала би подумати, як це реалізувати.

До головних результатів пройденого шляху необхідно віднести: створення підвалин демократичного державного устрою, запровадження парламентаризму і виконавчої вертикалі, побудова незалежної судової системи, схвалення нової Конституції України, здійснення аграрної реформи, приватизацію та роздержавлення в промисловості.

Особлива увага до вивчення історії цього періоду пояснюється необхідністю сформувати належні уявлення у молоді про головні засади розбудови незалежної України. Сподіваюся, що науково обґрунтована, чесна і відкрита розмова про найскладніші питання трансформації процесу в Україні, неупереджений аналіз пройденого шляху допоможуть молоді зрозуміти наше суспільство, сформувати у молодого покоління почуття гордості за Україну, за її високоосвічений народ, його толерантність, зваженість та мудрість, зрозуміти масштабність завдань, що реалізуються нині й очікують на своє розв'язання у майбутньому.

Висновки

Підсумовуючи все вище викладене, можна зробити висновки, що шлях України до незалежності має своє неповторне обличчя. Кожний період історії нашої держави вніс щось нове в історичну долю українського народу, кожному з них властиві і трагізм і радість, втрати і досягнення. Але ХХ ст. посідає особливе місце в історії України. Для українського народу ХХ ст. - це насамперед час торжества української національної ідеї, утвердження суверенної соборної Української держави. Невтомний борець за національне визволення українського народу В.Винниченко у «Заповіті борцям за визволення» - одній з останніх своїх праць - слушно зауважив: «Нація без державності є покалічений людський колективний організм». Дійсно, історичний досвід свідчить, що державність завжди є неодмінною умовою збереження життя і подальшого розвитку будь-якої нації.

Для українського народу майже все ХХ ст. пройшло в умовах напівдержавного існування. До справжньої державності Україні довелося пройти крізь численні революції та війни, в тому числі громадянську, крізь голод та розруху. Спроба утвердити державність в Україні під час Української національно-демократичної революції 1917 - 1920 рр. виявилася невдалою: революція зазнала поразки. Проте свідомі представники українського народу свято вірили в неминуче торжество української ідеї, перемогу української державності.

Звичайно, дехто може нагадати про наявність в Україні у ХХ ст. радянської державності, яка проіснувала майже три чверті століття. Так, вона дійсно мала місце в історії. Проте не слід забувати, що державність в Україні у радянські часи мала формальний характер, оскільки всі важелі реальної влади знаходилися поза межами України - вони були зосереджені у Москві в руках уряду Радянського Союзу та ЦККПРС. Саме вони визначали шляхи розвитку України та інших регіонів СРСР, вирішували всі важливі, а іноді й дріб'язкові питання практичної діяльності.

Справжню державність Україна виборала лише наприкінці ХХ ст. у процесі розпаду СРСР та краху правлячої Комуністичної партії. Доленосні події в історії України останнього десятиліття, свідками і учасниками яких ми є, це драматичний літопис становлення принципово нового етапу в історії українського народу, пов'язаного насамперед з утвердженням і розбудовою суверенно Української держави. Кожне нове покоління із дедалі більшим інтересом звертатиметься до цих подій, шукаючи відповідь на питання про витоки тих величезних змін, що сталися в Україні наприкінці століття.

Серед цих подій найвидатнішими є три. Перша з них пов'язана з прийняттям Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Цей історичний документ проголосив верховенство, самостійність і незалежність державної влади як всередині країни, так і за її межами. Державний суверенітет будь-якої країни випливає з природно-історичного права кожного етносу на самозбереження, самовизначення. Прийняття Декларації було першим кроком на шляху до здобуття незалежності України.

Другою визначною подією є прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. «Акта проголошення незалежності України». Цей історичний документ, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з її права на самовизначення, проголосив незалежність України та створення самостійної Української держави. Здійснилася віковічна мрія багатьох поколінь свідомих українців про створення незалежної соборної України.

Третьою найвидатнішою подією в історії України у ХХ ст. є прийняття Верховною Радою України Конституції України, яка юридично закріпила створення суверенної Української держави, стала ядром всієї її правової системи. Конституція визначила державний устрій країни, систему та принципи організації державної влади, закріпила права, свободи, обов'язки та громадянина, права українського народу. Прийняття Конституції було вирішальним етапом у законодавчому закріплені змін, що сталися в Україні наприкінці століття, вона стала основою розвитку законодавчого суверенітету України і, крім того, визначила основні пріоритети розбудови держави та громадянського суспільства в Україні на зламі ХХ - ХХІ століть.

Отже, завершення ХХ ст. майже збіглося з виходом українського народу з багатовікової залежності від інших держав, створенням самостійної незалежної держави, яку визнали нині 166 країн світу. На жаль, не всі питання виявилися вирішеними для України у ХХ ст. У наступне століття вона вступила з важким тягарем нерозв'язаних економічних і соціальних проблем. Кризовий стан промисловості та сільського господарства створює небезпеку для утвердження досягнень народу в галузі державотворення, завойованих у ХХ ст. Це покладає велику відповідальність за долю Батьківщини не тільки на політичних діячів країни, а й на кожного її свідомого громадянина. М Грушевський у 1917 році на одному з переломних етапів розвитку України, звертаючись до українців, писав: «Ви, що хочете проїхати безплатними пасажирами до будучої України, не віддавши нічого тій страшній боротьбі, котрою вона здобувається, не побивши святочних черевиків та тій груді, на котрій тяжкий обіз цього ходу?»

Вступивши у нове століття, нове тисячоліття, жоден громадянин України не повинен залишитися просто пасажиром у потягу, що рухається в майбутнє. Потрібно робити все можливе, щоб рух цей не припинявся. І хай, як добрий заповіт у праці на користь нашої Батьківщини, лунають одвічні слова великого Кобзаря:

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам.

Список використаних джерел та літератури

1. Акт проголошення незалежності України. - К., 1991

2. Алексєєв Ю.М., Кульчицький С.В. Україна на переломі. - К., 2000. - С.56

3. Бойко О.Д. Україна 1991 - 1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього. - К., 1996. - С. 138

4. Декларація про державний суверенітет України. - К., 1990

5. Історія України: Навч. - метод. Посібник / За ред. В.М.Литвина. - К.: Знання, 2006. - С.464

6. Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. - Л., 2002. - С. 48

7. Кравчук Л.М. Є така держава - України: Матеріали виступів, інтерв'ю, перс-конференцій, брифінгів, відповідей на запитання. - К., 1992. - С.3

8. Куклин В.М., Куклин С.М. Парадоксы украинских реформ (мотивы и события).- Х., 1997. - С. 28

9. Кульчицький С.В. Утвердження незалежності України: перше десятиліття // УІЖ. - 2001. - №2. - С. 3 - 22 Кучма Л.Д. Про найголовніше. - К., 1992. - С.18 Литвин В.М. Україна: досвід на проблеми державотворення (90-ті роки ХХ ст.). - К., 2001. - С.101 Новітня історія України (1900 - 2000): Підручник / А.Г. Слючаренко, В.І.Гусєв, В.М. Литвин та ін. - К.: Вища школа, 2002. - С.5, 514, 668 Світлична В.В. Історія України: Навч. посібник. - К.: Каравела, 2000. - С.241, 266 Юхновський І. Україна - незалежна держава. - Львів, 1994. - С.65

Размещено на Allbest.ru