Україна напередодні Другої світової

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ I. «Українське питання» в політиці європейських держав напередодні та на початку війни

Розділ II. Оформлення нового політико-правового статусу Західної України

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Дипломатия - это вопрос выживания в будущем столетии.

Политика - вопрос выживания до следующей пятницы.

Джонатан Линн и Энтони Джей

українське питання війна

Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їх перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а «українську карту» - козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні - це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому - це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета - втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група - Англія, Франція і частково США (тобто країни - творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Актуальність теми. Відродження і зміцнення української державності створило передумови для науково виваженого, об'єктивного дослідження й переосмислення концептуальних проблем історії України, насамперед її місця і ролі в системі міжнародних відносин кінця 30-х років ХХ століття. У цьому контексті значний науковий інтерес викликає аналіз політики держав Європи щодо українського питання напередодні Другої світової війни.

З відомих причин цей напрям історичного минулого радянською історіографією досліджувався тенденційно, а окремі його аспекти замовчувалися, або ж висвітлювалися політизовано. Про актуальність теми, необхідність неупередженого її розкриття свідчить і те, що за останні роки підвищений науковий інтерес до неї спостерігається не лише у вітчизняній, але й зарубіжній історіографії. Певним чином це пояснюється фактором зростання ролі України на міжнародній арені, зокрема у вирішенні нагальних питань, що виникають перед світовим співтовариством.

Розділ I. «Українське питанн»я в політиці європейських держав напередодні та на початку війни

Друга світова війна - страхітливе явище світової історії. Вона втягнула в свою орбіту 61 державу, 80 % населення земної кулі і тривала довгих шість років. Вогняний смерч пронісся над величезними територіями Європи, Азії та Африки, охопив океанські простори, досяг берегів Нової Землі і Аляски на півночі, Атлантичного узбережжя на заході, Курильських островів на сході, меж Єгипту, Індії та Австралії на півдні. Війна забрала більш як 57 мільйонів життів, з них 27 мільйонів - у Радянському Союзі. Біди і страждання, яких зазнали народи, незмірні.

До другої світової війни привели слідуючи причини. Перш за все, це загострення суперечностей між провідними державами світу в результаті нерівномірності їх розвитку, деформованого світовою економічною кризою. Звідси прагнення до нового переділу світу. Німеччина прагнула до реваншу, а Італія і Японія до ревізії Версальсько-Вашингтонської системи, яка сковувала їх стратегічні інтереси. Німеччина і Японія намагалися досягти світового панування. До цього ж недалекоглядна політика провідних європейських держав - Великобританії і Франції, які на протязі багатьох років проводили політику потурання Німеччині, фактично допомогли стати їй на ноги, захопити значні території з матеріальними та людськими ресурсами. Цій війні сприяла й недалекоглядна зовнішня політика СРСР, зокрема підписання пакту Ріббентропа - Молотова, який розв'язав руки Гітлеру.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади - у березні-травні 1933 року - відомий нацист, один з натхненників завоювання слов'янських земель Розенберг здійснює візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими і англійськими політичними діячами обгрунтовує “план поділу Росії шляхом відриву від Рад України”. У червні 1933 року на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлеровцям України “ для раціонального використання цієї родючої території”. Ще чіткішими українські орієнтири у фашистських планах стають у 1936 році, коли Гітлер, виступаючи у Нюрнберзі на з'їзді фашистської партії заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то “кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим”.

Українське питання активно використовувалось для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936 р. Герінг заявив, що захоплення України приведе до встановлення економічної рівноваги, що не лише захистить Європу від більшовизму, а і розв'яже всі нагальні проблеми Німеччини. На цьому етапі Гітлер використовував українське питання в тактичних цілях. Зокрема фашистська Німеччина намагалась зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика “умиротворення” - логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експанції на схід. З іншого боку, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку другої світової війни.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, Англія та Франція пішли на Мюнхенську змову (29-30 вересня 1938 р.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословацька проблема у цей період стала центральною у європейській політиці, а питання про подальшу долю Закарпатської України - однією з головних складових частин цієї проблеми. Справа в тому, що свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України, крім Німеччини, енергійно демонстрували Угорщина та Польща. Так, Угорщина домагалась окупації Чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення, що фактично малось на меті приєднання цих земель до складу цієї держави. Польща, підтримуючи плани Угорщини, сподівалась, що коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, то вона матиме змогу створити під власним керівництвом блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб'єктом європейської політики.

У відповідь на вичікувальну позицію німецької дипломатії після мюнхенської змови чехословацький уряд пішов на поступки у питанні словацької та української автономії: 11 жовтня 1938 р. він офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України (яка назавжди позбавилася назви “Підкарпатська Рутенія”).

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах як з противниками, так із потенційними союзниками. В Німеччині в цей час ведеться пропоганда про створення “Великої України”. В оточенні Гітлера складають плани проведення у Польщі, Румунії та СРСР широкої пропогандистської кампанії за надання незалежності України і підтримку цієї акції з боку місцевих добровольчих загонів. Центром повинна була стати Закарпатська Україна. Плани щодо створення добровольчих загонів з українців активно пропагувались і в інших країнах. В Англії і Франції, наприклад, лише за чотири місяці 1938 р. з'явилось понад 900 статей і заміток на українську тему. Німеччина в цей час виконувала роль арбітра у долі українських земель, що належали Чехословаччині. В листопаді 1938 р. за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 кв. км. своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили найбільші міста: Ужгород і Мукачів. Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас, зберігши Карпатську Україну, Гітлер залишив у своєму активі серйозні засоби тиску не тільки на Угорщину, а й на Польщу та СРСР, за рахунок територій яких могла з часом бути створена “Велика Україна”.

В Карпатській Україні в цей час столицею стало місто Хуст, а уряд очолив новий прем'єр - міністр А.Волошин, що мав німецьку орієнтацію в своїй політиці. Як наслідок цього, в Хусті була розгорнута діяльність “Німецької партії” і організоване “Німецько-українське культурне товариство”. В грудні 1938 р. підписується німецько-карпатоукраїнська угода, за якою уряд Волошина зобов'язувався поставляти Німеччині дерево, молочні продукти, шкіру, хутра, вовну та вина. У цей час підписується угода із німецьким “Товариством з експлуатації корисних копалин”, відповідно до якої карпато-український уряд фактично передав Німеччині права на розвідку й експлуатацію надр Закарпаття.

У лютому 1939 р. в Карпатській Україні відбулися вибори до сейму, було створено Українську національну оборону, яка згодом була реорганізована у “Карпатську Січ”, побудовані січові гарнізони. Проте, незважаючи на існування таких атрибутів влади, Карпатська Україна була нежиттєздатною, оскільки вона спиралась не на власну міць, а на нетривкий баланс політичних сил у Європі.

6 березня 1939 р. Гітлер остаточно вирішив ліквідувати Чехословаччину, окупував Богемію й Моравію і дав Угорщині дозвіл на окупацію Карпатської України. З 15 березня 1939 р. протягом 5 днів вели боротьбу карпатські січовики з угорськими загарбниками, але сили були нерівними. Тим більше, що Німеччина не надала підтримки уряду Д.Волошина, на яку той розраховував. Карпатська Україна була анексована. Дипломатичні ноти Англії та СРСР, що засуджували віроломство Німеччини та Угорщини, були лише жестом протесту. І Гітлер, коли почав здійснювати свої плани на Сході, знову вводить в німецьку гру українську карту. Готуючись до нападу на Польщу в квітні 1939 р. формуються групи підривної діяльності проти неї, до складу яких входили представники ОУН та колишніх вояків Карпатської Січі. Гітлер розраховував на заворушення українців Карпатської Січі, що дасть можливість для широкомаштабного воєнного втручання. Але проти цього плану об'єктивно протистояли інтереси СРСР. Гітлер іде на тимчасовий “союз для війни” з Радянським Союзом. 23 серпня 1939 р. керівники відомств іноземних справ СРСР і Німеччини Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який містив положення що стосувалися українських земель: встановлювалась межа розподілу Польської держави по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну.

Отже, ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав таких тактичних цілей: прив'язував до антикомінтернівського пакту Угорщину, забезпечував нейтралітет Польщі, певною мірою заспокоював СРСР.

Пакт Молотова - Ріббентропа і таємний протокол до нього фактично розв'язував руки Німеччині для початку другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу “збирання” українських земель у межах однієї держави, що об'єктивно було прогресивним явищем. Інша річ, що для СРСР збирання українських земель було не самоціллю, а частиною загальних планів зміцнення західних кордонів, засобом нейтралізації планів типу “Великої України”, формою поширення свого впливу в західному напрямку.

Таким чином, через низку обставин “українське питання” наперердодні другої світової війни займало одне з центральних місць у міжнародній політиці.

Коли почалася друга світова війна (1 вересня 1939 року), українське питання знову виявилося в центрі європейських проблем. У вересні 1939 року Німеччина і Англія намагалися організувати ряд повстань в Західній Україні. Німці намагалися використати їх для розгрому польської і інших європейських держав, а британці - проти СРСР і Німеччини. В той же час різко негативно виступили проти можливої незалежності України як англійський, так і американський уряди.

В цих умовах, інспируючи статті в пресі про повстання галичан в Польщі, і під тиском фашистської Німеччини керівництво СРСР 17 вересня 1939 року направило майже півмільйонне військо на землі Західної України і Західної Білорусії. Увівши війська до Західної України, СРСР порушив не менше як девять міжнародних угод, і в тому числі про ненапад з Польщею, термін якого закінчувався лише 31 грудня 1945 року. До складу українського фронту, який проводив цю операцію, входили 28 стрілецьких і сім кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, сім артилерійських полків резерву Головного Командування. Червона армія, хоч і швидко просувалась по території Західної України, все ж не змогла захопити всі землі, що входили до радянської “сфери інтересів”. І тоді 22 вересня у Москві між СРСР і Німеччиною була узгоджена демаркаційна лінія, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серпня 1939 року.

28 вересня 1939 року був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по так званій “лінії Керзона”. Переважна частина території Західної України увійшла у межі СРСР. Проте, бажаючи домагтися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднання до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці території опинилися під німецькою окупацією.

Радянсько-німецьке співробітництво, яке Гітлер називав “шлюбом за розрахунком”, дало можливість вирішити і бесарабське питання. 26 червня 1940 року СРСР звернувся до Румунії з заявою про повернення Радянському Союзові Бесарабії, а також передачу йому Північної Буковини, населеної переважно українцями. Вимога обгрунтовувалась прийнятим Народним вічем Буковини в листопаді 1918 року рішенням про возз'єднання з Радянською Україною.

Німеччина, побоючись того, що в разі збройного конфлікту СРСР з Румунією, вона втратить радянські поставки продовольства, сировини і нафти, порадила Румунії піти на поступки. 28 червня 1940 року румунський уряд заявив про свою згоду передати СРСР Бесарабію і Північну Буковину, а вже 2 серпня вони були включені до складу УРСР (Північна Буковина і Південна Бесарабія). А рештки території Бесарабії і МАРСР, що входила до складу УРСР, увійшли до союзної Молдавської РСР, яка була утворена 15 серпня 1940 р.

Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають факт входження українських земель до складу УРСР: “анексія” (Д.Боффа), “включення” (Н.Верт), “формальне інкорпорування” (АЖуковський, О.Субтельний), “возз'єднання окупаційного типу” (С.Кульчицький) і ін.

Модель суспільно-економічних перетворень у новостворенних західних областях України була однаковою. Суттю її була активна радянізація. Зміни, що відбулись, на цих територіях мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; україназація системи народної освіти, державних установ, судочинства, поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових підприємств, ліквідація безробіття та ін. З іншого - руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелигенцією, насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії, масові депортації населення.

І все ж, більшість істориків прийшли до висновку, що возз'єднання українців у межах однієї держави вперше за багато століть було визначною подією і важливим кроком у розв'язанні українського питання.

Таким чином, входження споконвічних українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність, що об'єктивно закладало передумови для прогресу. Переважна більшість населення західно-українських земель вітала цей акт. В той же час спроби сталінського режиму запровадити там ідеї “казарменого соціалізму” привели до глибоких соціально-економічних деформацій, масових репресій, людських трагедій.

Розділ II. Оформлення нового політико-правового статусу Західної України

На зламі 30-40-х pp. західноукраїнські землі, які після Першої світової війни загарбали Польща, Румунія і Чехословаччина, стали предметом політичної гри між європейськими державами - Німеччиною, СРСР, Великобританією, Францією, Італією. СРСР, Польща, Румунія та Чехословаччина намагалися втримати вже підвладні та приєднати нові українські землі. Англія, Франція і СІЛА втручанням у розв'язання українського питання або дипломатичним нейтралітетом мали задовольнити свої геополітичні інтереси. Драматизм ситуації полягав у тому, що самостійно український народ на той час об'єднати свої землі в єдиній державі не міг. Усе залежало від балансу інтересів, насамперед Німеччини та СРСР.

Слід підкреслити, що фашистська Німеччина, прагнучи перерозподілу Європи на свою користь, особливо великий апетит мала на Україну. "Хто володіє Україною, той володітиме і Європою", - заявляв Гітлер. Значно розширила можливості ревізувати поверсальську систему для Німеччини досягнута разом з Італією, Францією та Великобританією Мюнхенська угода (ЗО вересня 1938 p.). З мовчазної згоди західних держав Гітлер розпочав розчленування Чехословаччини. У березні 1939 р. Закарпаття одержало самоврядування, і було проголошено автономною українською державою - Карпатською Україною. її президентом став Августин Волошин, згодом закатований у Москві. Було прийнято і Конституцію. Усе це видавалося за німецьку ідею.

Трагічна історія Карпатської України показала всім, що Гітлер ніколи не розглядав українське питання в інтересах українського народу. За принципову згоду хортистської Угорщини увійти до антикомінтернівського блоку Гітлер віддав пі частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове. Згодом Берлін погодився на включення всього Закарпаття до Угорщини. Із благословення Гітлера в край увійшли угорські війська. Через кілька годин уряд і новообраний президент Карпатської України змушені були залишити територію Закарпаття. Більш як 100 тис. закарпатців окупанти загнали до концтаборів. Стало незаперечним, що зацікавленість українським питанням продиктована бажанням Німеччини використати його з власною метою, придушуючи будь-яке прагнення до української державності, до возз'єднання в одній державі всіх етнічних земель.

У серпні 1939 р. вже всі західноукраїнські землі опинилися в епіцентрі зовнішньої політики Москви і Берліна. Розпочавши підготовку до нападу на Польщу і прагнучи за будь-яку ціну запобігти зближенню СРСР із західними державами, фашистська Німеччина запропонувала СРСР укласти пакт про ненапад. І Сталін на це охоче погодився. 22 серпня 1939 p., виступаючи перед своїми офіцерами, Гітлер заявив: "Я йду на союз із Сталіним. Через кілька днів я зустрінуся з ним на кордоні і потисну йому руку і разом з ним почнемо новий розподіл світу". Чи була така зустріч? Про це стало відомо лише через 51 рік. У листопаді 1990 року в пресі промайнуло повідомлення, що знайдено листа директора ФБР США Едгара Гувера, який підтверджує, що 17 жовтня 1939 р. Сталін і Гітлер таємно зустрічались у Львові, де підписали нову воєнну угоду замість пакту про ненапад, який за їхнім твердженням, уже вичерпав себе. Саме це і дало впевненість Сталіну в тому, що він і його країна уникнуть війни.

Проте це був не єдиний зговір двох диктаторів. Ще більш ганебна капітуляція Сталіна і його оточення відбулася вже після нападу фашистської Німеччини на СРСР, коли Сталін викликав до себе повіреного Болгарії і запропонував через нього Гітлеру укласти договір, за яким "великий полководець усіх часів і народів" запропонував віддати Німеччині всю Прибалтику, Білорусію та Україну.

А тим часом, 23 серпня 1939 р. світ сколихнула звістка, передана вночі по радіо, про укладення радянсько-німецького договору про ненапад терміном на 10 років. Договір увійшов в історію як пакт Молотова - Ріббентропа. Укладення подібного пакту можна тлумачити як законну спробу відвернути війну. Однак і при укладенні договору, і під час його ратифікації приховувався той факт, що одночасно з договором було підписано таємний протокол, за яким розмежовувалися "сфери інтересів" сторін від Балтійського до Чорного моря, від Фінляндії до Бессарабії. Зміст цього протоколу (можливість введення радянських військ у прибалтійські країни, Польщу і Бессарабію, а в перспективі й у Фінляндію) виявляв імперські амбіції радянського керівництва. Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і були основною метою Сталіна та його оточення. Таку ж мету ставив для себе і Гітлер. Тому договір про ненапад, і особливо його таємний протокол, значною мірою зумовлені спільністю інтересів двох тоталітарних режимів, диктаторів обох держав. Сталін і Гітлер багато в чому були схожими: соціальним походженням, самоосвітою, ненавистю до демократії, зневагою до народних мас.

Прийняті ними в обхід внутрішніх законів і з порушенням договірних обов'язків перед третіми країнами договір і таємний протокол протиправні й аморальні. Переговори з Німеччиною за таємними протоколами Сталін і Молотов вели таємно від радянського народу, ЦК ВКП(б) і всієї партії, Верховної Ради й уряду СРСР. Ці протоколи було вилучено з процесу ратифікації. Рішення про підписання їх за суттю й за формою - акт особистої влади і ніяк не відбиває волі радянського народу, який не несе відповідальності за цю ганебну змову.

Безпосередній результат пакту Молотова - Ріббентропа - початок 1 вересня 1939 р. агресії Німеччини проти Польщі. Так, як і заявляли радянські історики, вибухла Друга світова війна. Хоча вранці 1 вересня не лише уряд Польщі, не лише уряди західних країн не знали, що розпочалася нова світова війна, про це не знав і сам Гітлер. Він розпочав війну проти Польщі в надії на те, що це буде локальна акція, така, як захоплення Чехословаччини. "Перше вересня, - стверджує англійський історик Уільям Ширер у книзі "Крах нацистской империи", - стало початком німецько-польської війни, а ніяк не початком Другої світової". За його свідченням, фактичним початком Другої світової війни можна вважати З вересня, коли уряди Великобританії і Франції, пов'язані з Польщею зобов'язаннями про надання негайної допомоги, оголосили війну Німеччині. У цей самий день у збройний конфлікт було втягнуто заокеанську державу - США (американський уряд почав переговори з Великобританією про поставки їй військової техніки).

При цьому зазначимо, що, як це не дивно, більшість генералів та багато тисяч солдатів Німеччини, які пам'ятали Першу світову, були проти початку війни з Польщею. Німецькі генерали вважали, що країна ще не готова до війни. І це справді так. Вермахт, готуючись до наступу на Польщу, мав усього шестиденний запас снарядів, восьмиденний запас патронів і чотириденний запас бомб.

Напад Німеччини на Польщу з великою радістю і захопленням сприйняв Сталін. 19 серпня 1939 р. він повідомив Гітлеру, що в разі нападу Німеччини на Польщу СРСР не лише залишиться нейтральним, а й допомагатиме Німеччині. І справді, Радянський Союз став фактичним учасником цієї війни. 1 вересня 1939 p., як засвідчують німецькі документи, з метою допомоги німецьким пілотам здійснювати більш небезпечні нічні рейди, Сталін погодився подавати постійно позивні радіостанції Мінська в програмах її передач. Так, у Мінську працював маяк, який наводив на цілі німецькі літаки.

Водночас, напавши на Польщу, німецькі війська швидко наближалися до західноукраїнських земель, які за таємним протоколом мали підпасти під радянський контроль. У цих умовах згідно з договором і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і окупували Західну Волинь та Східну Галичину, тобто майже всі західноукраїнські землі. Для досягнення цієї мети були задіяні війська Українського фронту, командувачем якого призначили маршала Семена Тимошенка. Проти здеморалізованої і напіврозгромленої польської армії, яка вела тяжкі бої з німецькими військами, кинули 67 стрілецьких і кавалерійських дивізій, 18 танкових бригад, 11 артилерійських полків. На Українському та Білоруському фронтах були задіяні більш ніж 600 тис. солдатів, близько 4 тис. танків, більш як 5,5 тис. гармат і 2 тис. літаків.

Деякі сучасні українські історики вважають - і не без підстав - що радянсько-польський конфлікт 1939 р. слід називати не "визвольним походом Червоної Армії", як вважала радянська історіографія, а справжньою війною. Справді, це була війна, бо були бої, вбиті та військовополонені. За свідченням Молотова, втрати Червоної Армії в тому конфлікті налічували 737 убитих і 1872 поранених. За радянськими повідомленнями, в полон потрапило 230 тис. польських військових. Рядових та унтер-офіцерів, українців чи білорусів за національністю, здебільшого було звільнено, а ось тисячі польських офіцерів відправили в концтабори і в 1940 р. розстріляли.

Після 12-денних боїв з польськими частинами війська Червоної армії вийшли на Західний Буг і Сян, де й зупинилися. А 22 вересня на честь успішного завершення польської кампанії та зміцнення радянсько-німецької дружби в Бресті, Пінську, Перемишлі та деяких інших містах відбулися спільні паради обох військ.

28 вересня 1939 р. радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, було доповнено новим договором про дружбу і кордони. За цією домовленістю кордони між Німеччиною і СРСР пройшли вздовж річок Сян і Західний Буг. Переважна більшість території Західної України відійшла до СРСР. Частина етнічних українських земель (Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя) площею 16 тис. км2, на якій проживало близько 550 тис. українців, опинилася під німецькою окупацією.

Долю земель і населення Північної Буковини та Бессарабії було вирішено в кінці червня 1940 р. На вимогу радянського керівництва за порадою Берліна Румунія 28 червня 1940 р. змушена була передати ці території СРСР. У цей самий день Червона армія перейшла кордон через р. Дністер і зайняла Північну Буковину та Бессарабію. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про включення до складу УРСР цього краю. Ще раніше постанову Народних Зборів Західної України про возз'єднання Західної України з УРСР ухвалили відповідно Верховні Ради СРСР 1 листопада і УРСР 14 листопада 1939 р. Унаслідок цього населення України напередодні війни з Німеччиною збільшилося на 8,8 млн. осіб і становило майже 41,7 млн. жителів, а її територія розширилася до 565 тис. км2.

Після юридичного оформлення приєднання до СРСР західноукраїнських земель тут було проведено широкомасштабну "радянизацію". Здійснювалося механічне перенесення комплексу "казармового" соціалізму, що робилося без урахування реальних потреб і можливостей. Поряд з націоналізацією промислових підприємств, банків, транспорту та експропріацією маєтків польських землевласників, перерозподілом землі між українськими селянами, українізацією, поліпшенням медичного обслуговування та ін., проводилися руйнація політичної та культурної інфраструктури, насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії проти так званих буржуазних спеціалістів, масові депортації населення тощо. З осені 1939 р. до осені 1940 р. було репресовано, головним чином депортовано без суду й слідства, близько 10 % населення західних областей. Почали обманом забирати молодь буцімто для продовження навчання в Києві, Харкові, Донецьку, а насправді вивозили юнаків та дівчат до Сибіру. Усього репресували і вислали без суду й слідства 312 тис. сімей, або майже 1,2 млн. осіб. Широкомасштабні репресії проти населення, наростаючи, тривали аж до нападу Німеччини на СРСР.

Рятуючись від сталінських переслідувань, чимало жителів Західної України намагалися втекти до генерал-губернаторства, створеного німцями в 1939 р. на колишніх польських землях. Усього з вересня 1939 р. до червня 1941 р. до німецької окупаційної зони перебралося більш як 20 тис. українських політичних біженців.

Унаслідок таких дій радянської влади ставлення до сталінського режиму круто змінилося. Поступово зростав рух Опору, активізувалася підпільна мережа ОУН. Вона не лише витримала репресії режиму, а й навіть здобула нових прихильників. Чимдалі все більше людей почали відвертатися від "Совітів".

Підсумовуючи сказане, слід відмітити, що, попри всю суперечливість та неоднозначність політики тоталітарного режиму в західноукраїнських землях, об'єднання в межах однієї країни вперше за багато років більшості українських етнічних територій стало визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання.

Висновки

Отже, підсумовуючи викладене вище, можна стверджувати, що величезні жертви радянського народу в тому числі і українського, в ім'я свободи і незалежності Вітчизни, тяжкі страждання, звитяжна праця і бойові подвиги в тилу і на полях битв, масовий героїзм людей не пропали даремно - війна закінчилася довгожданою перемогою.

За більш як пятидесятирічний час після перемоги у вітчизняній історії розкрито багато подій Великої Вітчизняної війни, питань боротьби народів України проти окупантів. Але багато сторінок української історії другої світової війни залишились ще поза увагою істориків, або висвітлені занадто однобічно.

Україна як суб'єкт державного права перестала існувати, коли її території захопили німецькі фашисти. Гітлеру і третьому рейху в їх змаганні за світове панування була потрібна тільки така Україна як невичерпний постачальник «продовольства і сировини, німецька Індія». Гітлер розглядав її територію і як зручний плацдарм для подальшого просування на схід. Тому фашистське керівництво особливу увагу приділяло саме українському театру дій.

Але не тільки Гітлер тримався за Україну двома руками. Український геостратегічний фактор у глобальних розрахунках Сталіна також посідав важливе місце - і як найважливіший театр воєнних дій, і як наріжний камінь усього військово-промислового комплексу.

Саме залежність воюючих сторін від українського економічного, сировинного потенціалу, людських ресурсів обумовила вкрай безкомпромісний, гранично запеклий характер бойових дій на території республіки. Через те Україна неймовірно й потерпіла, розплачуючись і за гітлерівську агресію, і за згубні прорахунки сталінського керівництва.

Україна була центральною ділянкою європейського театру воєнних дій. З нею пов'язані основні події на 4,5 - тисячному радянсько-німецькому фронті, який був вирішальним у системі фронтів Другої світової війни (у 1941-1945 рр. тут знаходилось від 56 до 76% загальної кількості дивізій вермахту, причому 607 з них було розгромлено саме на цьому фронті, тоді як на інших фронтах зазнали поразки 176 німецьких дивізій).

Саме на українській землі більше всього тривали активні бойові дії, велися такі великомаштабні операції 1941 року, як танкова битва в районі Луцьк-Броди-Рівне, Київська та Одеська операції, бої у 1942 році під Харковом. На території республіки відбулися і найбільш успішні наступальні операції у другій половині 1943-1944 роках: Донбаська, форсування Дніпра, Нікопольсько-Криворізька, Кримська, Львовсько-Сандомирська, Корсунь-Шевченківська битви, подолання гірських масивів Карпат.

Війна на території України не припинялася ні на годину з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року. З цих 40 місяців 35 припадають на активні бойові дії регулярних військ. Запеклі бої й битви відбулися в більш ніж у 100 населених пунктах України.

На території України була проведена майже половина стратегічних операцій Великої Вітчизняної війни. У бойових операціях на території республіки взяло участь 54 армії збройних Сил СРСР. Дії регулярних військ поєднувались зі збройною підпільно-партизанською боротьбою, яка розпочалась на грунті несприйняття ідеології фашизму українським народом. В роки війни виділилось три течії цієї боротьби: 1) радянське підпілля та партизанський рух; 2) оунівське підпілля та партизанський рух; 3) саботаж робітників, селян та інтелігенції на підприємствах та в установах.

Червона Армія з її багатонаціональним складом вирішувала долю України на полях битв. А в тилу, поряд з іншими народами, створювали матеріально-технічний потенціал перемоги евакуйовані українські підприємства та колективи наукових закладів.

На фронтах, піднімаючи бойовий дух, працювали письменники, поети і митці, журналісти і фотокореспонденти, прославляючи безсмертні подвиги радянських, в тому числі й українських воїнів.

Розглядаючи історію України періоду Другої світової війни, слід відзначити і такий сумний факт: українське суспільство ні на початку німецької окупації, ні в кінці її не було єдиним, його розколола незрима ідеологічна барикада, причому цей розкол поглиблювали різні історичні, соціальні, релігійні умови, в яких розвивались західна та східна гілки української нації. Розділивши гірку долю інших роз'єднаних націй, українці нерідко воювали в збройних силах супротивних країн. Певна їх частина у формуваннях Української повстанської армії зі зброєю в руках відстоювала ідеали державної незалежності України. Переважна ж більшість синів та дочок України у складі Збройних сил СРСР билася за саме існування України як такої, за врятування українського етносу.

Намагаючись переосмислити історичне минуле, приходимо до розуміння того, що період Другої світової війни є особливим, переломним у тривалому й суперечливому процесі формування незалежності України. Активна участь українського народу в антигітлерівській коаліції, його величезні людські жертви, колосальні матеріальні збитки сприяли поглибленню національної свідомості як у радянській, так і в національно-патріотичній формах, сприяли усвідомленню його місця серед інших народів, а відтак активізували процес поступового реального наповнення державницького потенціалу України, зміцнили її престиж в СРСР та за кордоном. Причому це відбулось в умовах жорсткої централізації унітарної держави.

Список використаних джерел та літератури

1. Бугай М.Ф. Депортація кримських татар у 1944 р. // Укр.іст.журнал - 1992. - №1. - С. 29-44.

2. Гунчак Т. Україна, перша половина ХХ століття. - Київ: Либідь, 1993. - С. 221-246.

3. Деревянкин Т. Великая Отечественная война: цена Победы // Экономика Украины. - 2000. - №5. - с. 52-58.

4. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. - Львів, 1992. - С. 116-139.

5. Історія України з давніх часів до наших днів: соціально-політичні аспекти. В.І.Ніколаєнко та ін. Харків: ХДПУ, 1994. - вип. 3. - С. 81-102.

6. Історія України: Нове бачення. У 2-х томах. - Київ, 1995. - Т.2. - С. 281-328.

7. Історія України. - Київ: Альтернативи, 1997. - С. 307-325.

8. Ковалюк В. Р. Західна Україна на початку Другої світової війни. Сторінки історії України: ХХ століття. - К., 1992. - С. 105-120.

9. Коваль М. В. Друга світова війна та історична пам'ять // УІЖ. - 2000. - № 3. - С. 3-21; 24.

10. Коваль М. В. Друга світова і Велика Вітчизняна війна та сьогодення. Роздуми історика // УІЖ. - 1995. - № 3. - С . 3-22.

11. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. - Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993.

12. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Документи і матеріали // УІЖ. - 1991. - №№ 5-6.

13. Чернега П. Український народ у Другій світовій війні: новий погляд на проблему // Історія в школі. - 2000. - №№ 5-6. - С. 5-9.

Размещено на Allbest.ru