Монгольська держава

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Культура та звичаї монгольських племен

Військові походи монгольської армії приголомшили увесь світ своїм розмахом і жахом завоювання. Що ж спричинило появу Монгольської імперії, яка існувала понад 250 років?

Небувала посуха у євразійському степу в Х ст. вразила основу кочівницького господарства - скотарство. Ці кліматичні зміни спонукали шукати нові, більш сприятливі землі тюркомовних степовиків, які й вирушили на захід, в українські степи. Уже з наступного сторіччя починається сприятливий період, який вплинув на добробут монголів: тривалий період вологих років у східній частині євразійських степів спричинив збільшення стад, і як наслідок, відбувся демографічний вибух. Проте поступово кліматичні умови знов погіршилися. Кочове скотарство втрачало продуктивність.

Єдиної держави у монголів не було. Вона ділилася на декілька схожих племен. Очолювали племена аристократи - багатури та нойони. Рабами були військовополонені та збіднілі роди, хоча рабство було досить умовним, оскільки досить часто раби нічим не відрізнялися від бідних родів. Належність до роду була понад усе, адже саме роди володіли пасовищами, брали на себе кровну помсту, захищали і карали. Не мали кочівники і єдиної релігії. Найчастіше культи племен поєднували в собі елементи шаманізму, буддизму; та найчастіше це була релігія бон (так звана «чорна магія»). Основою цієї релігії був культ світлого Мітри (потрапив через Тибет). Верховним богом вважався Хормуст, або Тенгрі («Вічне Небо»), земля називалася Етуген. Тотемними предками монголи вважали Бортечіно («Сивого вовка») і Гоа-марал («Прекрасну лань»).

Кожного чоловіка з дитинства готували до військової долі, всі хлопчики майстерно володіли шаблею, луком і списом. На коня сідали щойно починали ходити. Жінки також управно їздили верхи і добре стріляли.

Основу господарства монгольських племен складало екстенсивне скотарство, що вимагало постійного пошуку нових земель для худоби. Зазвичай, це були вівці, кози, коні, бики і верблюди.

Усе необхідне монголи виготовляли самі або купували у китайців в обмін на шкури звірів та інші товари, які добували розбишацтвом. Серед ремесел були розвинені: вичинка шкір, виготовлення повсті, вовни, одягу. Між кочівників землеробством вимушені були займатися лише найбідніші, тому таку працю зневажали. Коли жебрак мав змогу придбати худобу, він знову ставав на шлях кочівництва.

Одяг чоловіків і жінок був дуже схожий: розрізаний зверху до низу каптан, що запахувався на грудях та підперезувався широким поясом. Жінки також носили штани, взувалися у шкіряні чоботи, зручні для їзди на коні. Цивілізовані на той час китайці засвідчують, що монголи ніколи не милися і носили одяг, доки він не порветься.

Детально описав звичаї монголів італійський монах-мандрівник Плано Карпіні, посланець Папи Римського Іннокентія ІV до двору монгольського хана. За його свідченнями, монголи були невеликі на зріст, широкоплечі, з голеною спереду головою, широким вилицюватим обличчям. Їли вони різне м'ясо та рідку кашу з проса. Улюблений напій - кумис. Чоловіки, окрім того, що були воїнами, ще й наглядали за худобою. Господарство займалися жінки. Один чоловік міг мати багато жінок і наложниць, але стільки, скільки міг забезпечити. Важливим було значення жінки в монгольському суспільстві. Жили кочівники в повстяних кибитках-юртах на дерев'яному каркасі, що легко розбиралися. Топилися такі шатра по-чорному, тобто дим виходив з отвору на даху юрти.

2. Становлення Монгольської держави

Засновник Монгольської імперії - Чингізхан. Навесні 1206 р. на великому зґїзді усіх монголів - курултаї - Чингізхана підняли на білій кошмі й проголосили каганом (великим ханом) усіх монголів. Державу назвали Іх Монгол улус - Велика держава монголів, а її прапором стало біле знамено з девґятьма прикріпленими до нього бунчуками з кінських хвостів.

Чингізхан обґєднав всіх монголів та деякі сусідні немонгольські племена і на основі родової ознаки створив військо, якому в ХІІ-ХІІІ ст. у середньоазіатських державах, на Русі чи в Європі рівних не було. Країна поділялася на адміністративно-військові одиниці - тисячі, залишати які прикріплені до них мешканці не сміли під страхом смерті. Рядовою одиницею цього війська була десятка - сімґя, найближчі родичі юрти, аїлу. Вищою була сотня, до неї входили люди одного роду. Тисяча могла обґєднувати два або три аїли. Далі йшла тьма (тумен) - десятитисячний загін. У війську діяв закон: якщо в бою хтось із десятки побіжить від ворога - страчують всю десятку, якщо в сотні побіжить десятка - страчують всю сотню, якщо побіжить сотня і відкриє прохід ворогу - страчують тисячу.

Головним законом стала «Велика Яса» - кодекс законів, заснований на монгольському звичаєвому праві. Яса передбачала смерть за убивство, зраду, блуд, обман, крадіжку, а також за порушення принципу взаємодопомоги. Яса закріпила кровну помсту. Найтяжчим гріхом було зрадницьке вбивство. Послів зустрічали і проводжали з почестями. За переказами, Чингізхан був доволі віротерпимою людиною. Йому належать слова: «Шаную і шанував усі чотири (Будду, Мойсея, Ісуса, Муххамеда) і прошу того, хто з них справді наймогутніший, щоб став він моїм помічником». Цей принцип закріплений у Великій Ясі - той, хто робив релігійні відправи, був звільнений від податків, а його майно вважалося недоторканим.

3. Реформи Чингізхана

Від початку Чингізхан проводить військову реформу, призначивши на чолі його 95 нойонів-тисяцьких. Основну ударну силу займала кіннота. Кожен воїн мав при собі два-три луки, три сагайдаки, мотузяний аркан, сокиру, шаблю і спис. Коня покривали шкурами. Голову, шию і груди воїна захищали залізний або мідний шолом, панцир зі шкіри, на який кріпилися залізні пластини. Монгольська кіннота могла проходити за добу до 80 км, а з обозами і вогнеметними снарядами - до 10 км. Йдучи у похід, кожен воїн мав щонайменше три коня - іздовий, вґючний та бойовий. На Чингізхана та його спадкоємців припав апогей кочової могутності монголів.

Чингізхан завжди прагнув використовувати досягнення інших народів на благо Монгольської держави. Так, в уйгурів(тюрків) було перейнято писемність. Інженерів і чиновників знайшли у Китаї. Вони будували облогові машини, робили підкопи під кріпосні мури, виготовляли порохові міни. Досвід китайських чиновників допоміг монголам налагодити управління у своїй імперії. У Китаї було запозичено календар.

В дуже короткий термін Чингізхану вдалося не лише затвердити в завойованих країнах владу свої родичів та придворців, але й організувати управління так, щоб усі політичні та адміністративні функції були зосереджені в руках центральної адміністрації монголів. Імперія Чингізхана виявилася най довговічнішою серед аналогічних держав, утворених коли-небудь енергійними і талановитими полководцями. Правління Чингізхана вплинуло на розвиток політичної і духовної культури населення багатьох азіатських регіонах. У самій Монголії спішно будується нова столиця Каракорум («чорний трон»). За прикладом китайців монголи ввели у себе особливі дощечки - пайзи - з наказами хана.

На думку Чингізхана, монголи для збереження своєї військової могутності повинні були як і раніше вести кочове життя, не жити ні в містах, ні в селах, але користатися з праці рук скорених землеробів і ремісників і лише задля цього охороняти їх. Починаються грабіжницькі походи, які тривали близько двох століть.

4. Війна з половцями

У 1218 році монголи розпочинають війну з половцями. Причини початку військової кампанії, яку очолив старший син Чингізхана - Джучі, до кінця не зґясовано. Найймовірнішою називають воєнну допомогу половців правителю Хорезму Мухаммеду ібн Текешу, чия велика, але слабка держава включала територію сучасних Туркменістану, Узбекистану і Таджикистану, а також Афганістану і більшої частини Ірану. Війна була неминучою після того, як послів Чингізхана, прибулих у складі торгового каравану, вбили в місті Отрар у володіннях Хорезм-шазха. Військові дії розпочалися 1219 р.

Розділивши армію, Чингізхан наказав Джучі громити половців, а сам очолив похід на Хорезм. Після поразки Муххамед утік на захід і навздогін йому Чингізхан надіслав двох своїх найкращих полководців - Джебе і Субудая. Цей похід був спланований самим великим ханом.

Прорвавшись через Закарпаття на Дон, кошун монголів ударив у тил половцям. Хитрістю і підкупом вони змогли розґєднати половців і аланів на Північному Кавказі, розбивши степняків у 1222 р. Напередодні були проведені переговори, де монголи засвідчували половцям про їх спорідненість: «Ми та ви - один народ, одного племені, алани ж нам чужі; ми укладемо з вами договір, за яким не будемо нападати одне на одного, і дамо вам стільки золота, скільки душа забажає, лише віддайте їх нам». Безумовно, після розгрому північнокавказьких аланів настала черга половців. Вони невеликими загонами рухалися степом, поступово оточуючи ворогів. Наприкінці 1222 - на початку 1223 р. монголи увірвалися на Кримський півострів, захопили і розорили 27 січня місто Сугдею. Залишки кипчаків на чолі з ханом половців Котяном, оточені зі сходу і півдня, відійшли до лівого берега Дніпра у надії на допомогу руських князів.

5. Катастрофа на Калці

У квітні 1223 р. руські дружини і половці обґєдналися біля Протолчого броду на острові Хортиця. Галицько-Волинський літопис про ці події сповіщає: «Звідти ж, з Києва, рушили вони і прийшли до ріки Дніпро, до острова Варязького. А вигонці галицькі рушили по Дністру. І вийшли вони в ріку Дніпро, і провели човни вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близь Протолчів».

На чолі руських дружин стояли князі Мстислав Романович київський, Мстислав Святославович чернігівський і Мстислав Мстиславович галицький. Обґєднане військо було значним, за підрахунками, воно складало близько 80 тисяч воїнів. До них приєдналися також загони донських бродників з воєводою Плоскинею, які прийшли разом з половцями і «цілували хрест» на знак вірності київському князю Мстиславу Романовичу. Саме словґянське імґя бродницького ватажка дало підставу вважати їх словґянами - прообразом майбутнього козацтва.

Обґєднані русько-половецькі загони перейшли на лівий берег Дніпра і вступили на землі Половецького степу. Тут вони 25 травня 1223 р. зустрілися з авангардом монгольських військ і розбили його. Ця подія, певно, відбулася біля відомої за легендами Савур-Могили на річці Конка, де знаходять залізні вістря стріл часів пізнього середньовіччя. Під час цього бою один з монгольських воєвод потрапив у полон - Семеябек. Затьмарені перемогою, руські війська та загони половців вирішили, що монголи відступили від страху.

Переможці переслідували ворога вглиб степу, за літописом Галицько-Волинським: «…Звідти ж ішли вони вісім днів до ріки Калки. І встріла їх сторожа татарська, і сторожа ця билася з ними, а татари одґїхали звідти». Дослідники вважають Калку сучасною річкою Кальчик, що протікає через Куйбишевський район Запорізької і Волгоградсьий район Донецької областей. Тут на них очікували головні сили монголів. Не давши русам і половцям розвернути свої головні сили, вони пішли у наступ.

У вирішальній битві 31 травня 1223 р. руські дружини і половці зазнали поразки. Князі діяли нерішуче і не узгоджено. Мстислав Романович київський не наважився перейти Калку, а Мстислав Мстиславович Удатний, навпаки, вважав, що потрібно одразу піти в атаку, і не бажав ні з ким ділитися славою. Разом з половецькими загонами він перейшов на лівий берег Калки, де їх атакувала монгольська кіннота. Дружина Мстислава Удатного відбила наступ, але половці не витримали наступу і почали відступати, ламаючи табір князів, що не брали участі в битві. Скориставшись сум'яттям, монголи розбили вщент руські дружини. Крім того, у вирішальний момент бродники зрадили русів і перейшли на бік ворога.

Мстислав Мстиславович Галицький почав відступати, але князь Мстислав Київський не прийшов йому на допомогу. Він і далі залишався в укріпленому таборі, який монголи штурмували три дні. Потім монголи пішли на хитрість: запропонували киянам скласти зброю, обіцяючи, що не проллють крові і відпустять їх за відкуп. Великий князь повірив монголам, пустив до табору, але монголи схопили воїнів, поклали на них деревґяний настил та посідали обідати, тим самим роздавивши полонених.

Літопис сповіщає, що в битві загинуло шість князів (врятувалися лише Мстислав Удатний і Данило Романович), з простих воїнів додому повернувся кожен десятий, а киян було убито 10 тисяч. Великих втрат зазнали і монголи. Тому вони не наважилися перейти Дніпро і не дійшли до Києва, а повернули назад.

Однією з причин поразки була неузгодженість між київськими князями. Кожний полководець дотримувався свого плану дій і не зважав на накази київського князя. До того ж, перед вирішальною битвою серед них почалися суперечки за розподіл майбутньої здобичі. Під час переслідування ворога дружини русичів розтягнулися по степу, втративши звґязок між собою.

День битви на Калці став жалобним для Русі. З цією подією звґязані народні билини про загибель руських богатирів. Більшість істориків вважає, що битва сталася біля сучасного заповідника «Камґяна Могила». Можливо, саме там, біля «Східного кряжу» Мстислав Київський прийняв свою останню битву.

Після поразки Київської Русі на Калці монголи зникли з північно-причорноморських степів більш як на десятиріччя. Попри те, що ця битва послабила сили південно-руських земель та степового Подніпровґя, їх розвиток не припинився. Арабський історик ХІІІ ст. Ібн-ал-Асір засвідчував, що торгівля на цій території дуже швидко відновилася.

До кінця 30-х років осіле та кочове населення Київської Русі та Половецького степу так само жило за попереднім звичаєм: половецький хан Котян у 1226, 1228, 1234 рр. грабував галицькі землі. 1228 року він надав військову допомогу київському князю Володимиру Рюриковичу, що мало чим відрізнялася від набігу монголів. А 1234 року Котян на чолі свої загонів розорив Поросся і околиці Києва.

Отже, ані половці, ані руські князі не оцінили тої величезної загрози, що набвигалася на них зі Сходу. Феодальна роздробленість Русі поглиблювалася, і це негативно позначилося на її військовому потенціалі. Битва на Калці стала лише прелюдією тієї жахливої катастрофи, масштаби та наслідки якої біли величезні.

монгольський чингізхан військовий половець

6. Початок «Улусу Джучі»

Після остаточного підкорення Хорезму, по повстанні хорезмського царевича Джелал ад-Діна, 1224 року Чингізхан розділив велику Монгольську імперію між чотирма своїми синами. Ті улуси складали єдину державу ще понад 40 років після його смерті. Згідно з монгольською родинною традицією, землі корінного юрту, майно, скарбниця і військо відійшли до молодшого сина - Тулуя. Землі у степах на північ від озера Балхаш і Аральського моря від Іртиша до Яіка (Уралу) було виділено в улус старшого сина - Джучі. Крім того, за заповітом йому було призначено також землі на захід від Уралу. Китайський посол першої половини ХІІІ ст. Лубсан Данзан констатував: «Чингіз-хазан відділив свого сина Джочі, призначив його головним правителем кипчаків».

Для завоювання нових земель Джучі 4000 монгольських воїнів з трьох племен: сиджиут, кингит і хушин, які надалі склали основу війська Золотої Орди. Старший син, найпевніше, не був задоволений таким розподілом Чингізхана. На думку Джучі, батько мав би оцінити щедріше військові перемоги останніх років. Відомо, що родинні стосунки були між ними досить прохолодними - Джучі народився через певний час перебування дружини Чингізхана в полоні та не був схожий на батька. Хоча Чингізхан і визнав в ньому свого сина, приязнь так і не зґявилася. Тому після 1224 року Джучі відкочував до своїх пасовиськ в районі Іртиша, відмовившись від походу на захід, вмотивувавши це хворобою. Великого хана це вкрай обурило: «Я його страчу, не бачити йому моєї милості», - так описував ці події Рашид-ад-Дін. Чи насправді усе було саме так і чи доклав до цього свою руку Чингізхан, але у лютому 1227 р. Джучі знайшли в степу з переламаним хребтом. Винних у вбивстві не знайшли. Після загибелі Джучі, землі Чингізхан передав своєму внукові, старшому синові Джучі - Бату (відомий як Батий). Але й сам Чингізхан помер за декілька місяців, у серпні 1227 р., під час військового походу на державу тангутів.

Тіло Чингізхана відвезли до Монголії, в місцевість Келурен, що була його корінним юртом, і поховали у великій таємниці, стративши при цьому значну частину присутніх. За легендою, над могилою Чингізхана прогнали кінський табун, щоб ніхто ніколи не знайшов місце поховання. Існує безліч міфів про місцезнаходження могили: на дні спеціально підготовленого русла річки; в одній з печер загально монгольської святині - гори Бурхан-халдун тощо. Але й сьогодні, попри зусилля археологів, його могилу так і не знайдено.

Смерть Чингізхана виявилася великим випробуванням не лише для родичів, але й для всієї щойно створеної величезної імперії. На міжусобну боротьбу вказує відсутність великого хану протягом двох років. Тимчасово монгольську імперію очолив молодший син Чингізхана Тулуй, оскільки він правив на території корінного юрту.

Лише навесні 1229 р. на все монгольському курултаї, в якому брали участь сини ат близькі родичі Чингізхана, а також вища монгольська військова знать, новим великим ханом було обрано Угедея (1229-1241). Писемні джерела свідчать, що сам Угелай не бажав бути на чолі Монгольської імперії: «Хоча наказ Чингізхана діє в цьому сенсі, але є старші брати і дядьки, особливо брат Тулуй, - достойніші від мене…» Угедей влаштовував більшість монгольської знаті, бо був добрим, схильним до запоїв, тому каганатом було обрано його.

Спадкоємець Чингізхана не змінив його політики. Рашид-ад-Дін відзначає: «Всі накази, які до цього видав Чингізхан, залишаються понині чинними і охороняються від змін і перекручувань». Отже, улуси, розподілені раніше, залишалися за їх власниками, які всіма силами прагнули виконати заповіт засновника династії - розповсюдити свою владу, куди доскачуть копита монгольських коней. Це стосувалося і Батия, який прагнув поширити свої землі далі на захід. Під час курултаю ухвалили, що частина території улусу Джучі відійде до улусу Угедея. Водночас було прийнято рішення про воєнні походи в кількох напрямках: у Китай, щоб розгромити імперію Чджурдженів; у Середню Азію, щоб зламати залишки опору на чолі з Джелал ад-Діном Мекбурни; у Східну Європу, в сторону «Саксину, кипчаків і булгар». Булгари, що сповідували на той час мусульманство, перетворилися на кровних ворогів, оскільки після битви на Калці саме вони розгромили тумени Джебе і Субудая поблизу Жигулів.

Размещено на Allbest.ru