Безсмертний подвиг українського народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Робота

на Всеукраїнський конкурс шкільних літературних творів на тему: «Безсмертний подвиг українського народу»

Мабуть, я їду вмирати

На Україну додому.

Знімуть патрони й гранати,

Передадуть другому,

Мене ж поволочать за ноги,

В окопі зариють пустому.

Весело їхать, їй-богу,

На Україну додому.

ТРАГЕДІЯ І ПОДВИГ НАРОДУ У ВІЙНІ 1941--1945 рр.

Друга світова війна, що вже вирувала в Європі, невмолимо наближалася до кордонів СРСР. Спроби повернути чи принаймні відтягнути криваву бійню шляхом загравання з агресором та поступок йому мали протилежні наслідки. На світанку 22 червня 1941 р. Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз.

Плануючи і здійснюючи вторгнення в СРСР, Гітлер ставив своєю метою втілити у життя віковічну мрію пангерманістів-- захопити безмежні й багатющі східні території, населення їх частково винищити, а решту -- уярмити. Таким чином йому вдалося б розв'язати надзвичайно гостру для Німеччини, що прагнула світового панування, потребу в колоніальних володіннях. Водночас виношувався намір знищити існуючий в СРСР суспільний лад, комуністичну ідеологію.

Відповідно до ретельно розробленого плану завоювання СРСР -- так званого плану «Барбаросса» -- війна мала закінчитися швидким розгромом Червоної армії. Для вторгнення у територіальні межі Радянського Союзу Німеччина та її союзники -- Італія, Румунія, Угорщина, Чехо-Словаччина, Фінляндія -- зосередили вздовж його західного кордону 190 дивізій, куди входило 5,5 млн. солдатів і офіцерів, добре озброєних новітньою бойовою технікою. З цих військ було утворено три групи армій -- «Північ», «Центр» і «Південь». Причому на напрямках головних ударів німецькі війська мали 6--8-разову перевагу перед радянськими, яких на західному кордоні налічувалося 170 дивізій і 2 бригади (2680 тис. чоловік).

Дуже важливе місце у планах німецького командування відводилося захопленню в найкоротші строки України з її величезними сировинними ресурсами і родючими землями. Цим самим Гітлер та його кліка намагалися посилити воєнну економіку Німеччини, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над СРСР і досягнення світового панування. За планом «Барбаросса» в Україну вдерлися 57 дивізій і ІЗ корпусів групи армій «Південь». Їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського воєнних округів, перетворених після початку війни у Південно-Західний та Південний фронти. Концентрація в республіці цього найчисленнішого радянського військового угруповання пояснюється вказівкою Сталіна про те, що у випадку війни саме південний захід буде головним напрямком удару німецької армії. Співвідношення у бойовій техніці тут також було на користь радянських військ. Якщо у групі армій «Південь» налічувалося 850 танків, 16000 гармат і. 1300 літаків, то у військах Південно-Західного і Південного фронтів відповідно -- 5625, 17000 та 2700 (щоправда, танки і літаки новітніх конструкцій тут становили не більше 20%).

Більшість радянських з'єднань виявилися недостатньо укомплектованими матеріальною частиною. Так, 41-й танковій дивізії за штатом належало мати 63 танки КВ та 210 Т-34, а їх відповідно було 5 і 2. Зате застарілих машин Т-26 та ХТ у дивізію прибуло втричі більше, ніж передбачалося штатним розкладом. До того ж запасними частинами наявна у дивізії техніка була забезпечена лише на 40--45 %.

Перебіг подій на радянсько-німецькому фронті відразу ж набрав несприятливого для Червоної армії характеру. У перший день війни в смузі Південно-Західного фронту бомбовому удару було піддано 66 аеродромів і виведено з ладу 579 літаків. До участі в бойових діях залишалися придатними лише 359, які були змушені перебазуватися на тилові аеродроми. Уже на шосту годину цього трагічного дня аеродроми радянських ВПС мали вигляд страхітливих кладовищ понівеченого і розплавленого металу, серед якого безсилі зарадити тому, що сталося, в розпачі блукали поодинокі фігури вцілілих льотчиків. Як розповідав ветеран війни А. Лаврентьєв, напередодні війни поблизу Станіслава нашвидкоруч був збудований військовий аеродром. На ньому встигли розмістити 315 літаків. Причому машини були розмонтовані -- знято зброю, злите пальне. Льотний склад відпущено на добу в місто на відпочинок. Коли ранком льотчики прибігли на свій аеродром, всі 315 літаків було знищено ворожою авіацією.

Несподіванкою для радянських воїнів були німецькі повітряні десанти, причому озброєні танкетками, які транспортувалися літаками. Ветеран війни Г. Лобас згадує про такий випадок, що стався на п'ятий день війни. «Ми в ліс побігли. А танкетки й піші німці -- за нами. Як різонули з кулеметів та автоматів. Притиснули нас вогнем в цьому лісі і пішли на повний зріст. Ми лежимо. А стріляти боялися, та й гвинтівки не у всіх були...Відбиватися й гадки не було. Ми бачили, що прийшла сила, проти якої з трьохлінійкою та саперною лопатою не попреш. Заходять до лісу, як до себе додому. Гукають:«Рус швайн!» і стусанами піднімають наших солдатів, їхні гвинтівки тут же об дерево розбивають...Вишикували полонених у колону -- попереду танкетка, позаду танкетка -- і пішки погнали до станції. Хто падав -- поранений, знесилений чи просто спіткнувся -- підвестися вже не давали. Стріляли або чавили танкеткою».

Тим часом з місць боїв надходили бадьоро-оптимістичні рапорти, як наприклад той, що його «підмахнув» начальник управління політпропаганди Київського особливого військового округу бригадний комісар Михайлов: «Моральний дух військ округу високий. Особливий склад сповнений грізної ненависті до німецького фашизму... Всі сили й засоби військ округу обрушені на ворога, знищуючи його там, де він перетнув кордон». Такого роду «інформація» у стилі кращих пропагандистських зразків тогочасу не могла не дезорієнтувати вище керівництво, відірване від реалій життя.

Між тим про дійсний стан речей можна судити з розповідей полонених червоноармійців. Рядовий 20-го артполку 70-ї стрілецької дивізії А. Аристов свідчив: «Політрук сказав, що про війну з Німеччиною не може бути й мови, бо з нею укладено мирний договір». З допиту з'ясувалося, що за час служби танків він ще не бачив. Рядовий 70-ї стрілецької дивізії X. Надевашвілі на запитання, що говорив політрук перед атакою, відповів: «Він сказав, що кожний німець капіталіст, що він товстий і в нього треба стріляти» і т. ін.

Другого воєнного дня, згідно з директивою № 3 Ставки Головного Командування, відданою без урахування обстановки, що склалася на фронті, перейшли в контрнаступ у районі Луцьк--Рівне--Броди з метою розгрому 1-го танкового угрупування ворога вісім мотомеханізованих корпусів. Тиждень тривала ця перша танкова битва радянсько-німецької війни. Втрати радянських військ, озброєних переважно машинами застарілих типів,.співвідносилися з втратами противника як 20:1. З 4200 танків у них залишилося тільки 737.

Таким чином, опинившись уже на середину липня 1941 р. практично без літаків і танків, радянські війська були приречені на відступ. На цей час із 170 дивізій діючої армії на радянсько-німецькому фронті боєздатність. зберігали тільки 70. Червона армія втратила за перші три тижні війни 850 тис. чоловік, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Німецькі танкові клини, з автоматниками на броні й щільно прикриті з повітря авіацією, захопили Луцьк, Львів, Чернівці, Рівне, Станіслав (нині -- Івано-Франківськ), Тернопіль, Проскурів (нині--Хмельницький), Житомир і вийшли на підступи до Києва, Одеси, інших життєво важливих центрів республіки.

У цій вкрай скрутній обстановці, коли настрої паніки та розгубленості панували в армії, знаходилося чимало бійців і командирів, які виявляли мужність і стійкість в опорі ворогові. Першими прийняли удар прикордонники, які намагалися затримати фашистів до підходу головних сил Червоної армії. Однак мотомеханізовані колони противника, рухаючись на схід, обминали прикордонні застави.

Проте непоодинокі факти героїзму воїнів Червоної армії не могли істотно вплинути на несприятливий розвиток подій на фронті.

Особливо тяжкими для Радянського Союзу були перші півтора роки війни. В цей час повною мірою виявилася непідготовленість до неї Збройних Сил СРСР, які протягом тривалого часу зазнавали негативного впливу з боку диктаторського режиму Сталіна. Ситуація, що складалася, була справді парадоксальною, її й сьогодні важко збагнути. Адже, з одного боку, за майже чверть століття ціною величезних зусиль і жертв радянському народові вдалося створити об'єктивні передумови для відбиття будь-якої агресії: збудовано потужну оборонну промисловість, значно збільшено чисельність Збройних Сил. А з другого,-- через недалекоглядність і упертість Сталіна, який, «замкнувши на собі» всю владу в країні, на власний розсуд вирішував корінні питання, пов'язані з її обороною, ці передумови не були реалізовані належним чином.

Фатальну роль у непідготовленості Радянського Союзу до війни відіграла сліпа віра Сталіна в радянсько-німецький пакт про ненапад від 23 серпня 1939 р., у домовленості про спільні дії з Гітлером. Тільки цим, очевидно, й можна пояснити таке становище: полум'я війни палахкотіло вже поблизу самих кордонів СРСР, а воєнна мобілізація промисловості своєчасно проведена не була, зокрема.невиправдано повільно впроваджувалися у виробництво різноманітні зразки першокласного озброєння, створені у великій кількості напередодні війни вітчизняними вченими та конструкторами. За кілька місяців до нападу Німеччини на СРСР без будь-яких підстав з виробництва було знято 45-мм і 76-мм протитанкові гармати, протитанкову рушницю, протитанкову гранату. Заступник наркома оборони маршал Радянського Союзу Кулик всіляко гальмував впровадження в армії автоматичної стрілецької зброї, яка, мовляв, «є зброєю поліцейського».

Прорахунки й упущення передвоєнного періоду були такими серйозними, що їх не змогли компенсувати вжиті урядом країни для її безпеки заходи, навіть такі, як сфор мування протягом 1939 по червень 1941 р. 125 нових дивізій. В результаті досить численна й за кількісними параметрами непогано озброєна Червона армія виявилася не-підготовленою до відбиття нападу ворога -- «колосом на глиняних ногах», як назвав її Геббельс. Війська, яких не вистачало для того, щоб протистояти агресії, були до того ж скупчені впритул до західних кордонів, що полегшило противникові реалізацію його тактики: стрімке розсічення на частини, оточення та знищення радянських військ. Недарма 16 червня І941 р. на нараді військового керівництва «рейху» Гітлер підкреслив: «Росіяни зосереджені на самому кордоні. Це найкраще, чого ми могли сподіватися. Якби вони були розсіяні у глибині країни, вони б становили більшу небезпеку».

Будівництво на новому західному кордоні лінії оборонних укріплень виявилося досить складною справою і затягнулося. Водночас надійні ще упріплення на старому кордоні були напередодні нападу агресора за наказом Генерального штабу залишені армією і демонтовані. Це далося взнаки вже через кілька днів після початку війни, коли радянські війська дістали наказ відступити до старого кордону і затриматися там.

Боєздатність Збройних Сил СРСР серйозно ослабили масові репресії проти їх командного складу. З армії в 1937--1938 рр. було усунуто понад 40 тис. командирів і комісарів -- 20 % їх загальної кількості. Висока питома вага серед них належала представникам вищого командного складу. При.чому від репресій найбільше постраждав Київський військовий округ. Армія втратила визначних теоретиків воєнної науки, таких, як Тухачевський, Єго-ров. Якір та ін. Радянська військова доктрина стала предметом політичних маніпуляцій. Репресії в армії, масові призначення на керівні посади в ній висуванців (серед них лише 7 % мали вищу військову освіту) призвели до приниження авторитету і ролі командного складу, послаблення дисципліни у військах. Абсолютна більшість командирів полків була буквально напередодні війни призвана із запасу і мала нечітке уявлення про те, як управляти військами в бою.

Ці та ряд інших причин і прорахунків, дезорієнтуючих вказівок нашаровувалися одне на одне і, зрештою, були увінчані глибокою помилковою оцінкою щодо ступеня безпосередньої загрози агресії з боку Німеччини. У переддень війни радянське керівництво мало у своєму розпорядженні численні достовірні відомості про підготовку Німеччиною нападу, навіть про його точну дату. За тиждень до початку війни один з найкращих радянських розвідників Р. Зорге передав з Токіо до Москви шифровку: «Війну буде розпочато 22 червня». Однак Сталін, який на цей час остаточно повірив у власну непогрішимість, виявив до цієї та подібної інформації дивовижну легковажність і необачність. Він, не замислюючись, відкидав її, оскільки вважав, що Гітлер не наважиться на агресію, доки не розгромить Англію. Ось як «вождь» відгукнувся на інформацію Р. Зорге: «Знайшовся тут один... який у Японії завів собі заводики і публічні будинки і зволив повідомити навіть дату німецького нападу -- 22 червня. Накажете і йому вірити?»

Наслідком такої недалекоглядної позиції була заборона вживати будь-які застережні заходи,-щоб, мовляв, «не провокувати конфлікту з Німеччиною». Було навіть заборонено привести війська у повну бойову готовність і зайняти смугу передпілля без «особливого наказу», якого так і не надійшло. Отже, можна твердити, що хоч у стратегічному розумінні (для вищого керівництва) раптовості агресії не було, для військ і населення напад став цілковитою несподіванкою, що викликала у них стан шоку.

Драматичний характер подій на фронті ще більше ускладнювався через розгубленість і потрясіння Сталіна у зв'язку з тим, що трапилося. Ранком 22 червня він не дав згоди на свій виступ із зверненням до народу (його зробив Молотов) і навіть відмовився спочатку було від поста голови Ставки Головнокомандування. Більше того, є дані, що такий стан тривав у Сталіна аж до 28 червня (коли впав Мінськ), що в найвідповідальніший перший воєнний тиждень не могло не спричинитися до кризи стратегічного керівництва збройною боротьбою народу. Це виявилося насамперед у тому, що основоположні державні заходи, які визначали характер життя й діяльності суспільства у воєнний час, з'явилися із значним запізненням: директивний лист ЦК ВКП(б) партійним та державним властям прифронтових районів прийнято лише на 8-й день війни;Державний Комітет Оборони утворено на 9-й; а Сталін, нарешті, виступив перед народом аж на 12-й день війни, коли німецькі війська вже заглибилися на радянську територію на північному заході майже на 500 км, на заході -- на 600 км і на південному заході -- на 350 км.

Отямлюючись від потрясіння, викликаного зухвалим нападом ворога, країна збирала сили для відсічі. Гасло перших тижнів війни: «Все -- для фронту, все -- для перемоги'» відповідало найзаповітнішим настроям мільйонів людей. Фашистська агресія спочатку не усвідомлювалася в суспільстві як смертельна загроза самому його існуванню. Переоцінка сил і можливостей Червоної армії у сполученні з недооцінкою воєнного потенціалу й агресивних намірів Німеччини, що мали місце у вищих ешелонах керівництва Радянського Союзу, позначилися й на настроях населення. Почувши приголомшливу звістку про напад Німеччини, люди підбадьорювали себе тим, що, мовляв, довго війна не триватиме, що «могутня і непереможна» Червона армія швидко розгромить агресора і за тиждень-другий здобуде Берлін. Та вже на початку липня, читаючи «між рядків» (за звичкою сталінських часів) зведення Радінформбюро, дедалі більше людей почали розуміти, що війна--це лихо катастрофічних масштабів, яке надовго вдерлося в їхнє життя.

фронт радянський німецький війна гітлерівський

Разом з тим у суспільстві зростало усвідомлення того, що у війні з Німеччиною йдеться про найголовніше-- честь і незалежність своєї Батьківщини. Отож, відсіч агресорові було сприйнято як всенародну справу. Війна проти смертельного ворога -- німецького фашизму -- дістала всенародне визначення як «Велика Вітчизняна», «священна».

Зусилля мільйонів людей у війні не на життя, а на смерть мали бути належно зорганізовані і спрямовані. Зробити це мусила єдина політична сила тогочасного суспільства -- Комуністична партія. Вона уособлювала сталінську командно-адміністративну систему, яка остаточно утвердилася і зосередила у собі всю владу в країні. Парадокс історичної ситуації полягав у тому, що система, яка внаслідок численних кричущих прорахунків та помилок поставила країну перед безоднею, мусила тепер, в умовах найгострі-шої воєнно-політичної кризи, «явити чудо» -- своїми нещадними, тоталітарними методами врятувати її від загибелі.

Першочергового значення набувало зміцнення Збройних Сил. Втрати, яких вони зазнали, були дещо компенсовані масовими патріотичними вчинками людей. Так, в Україні водночас з мобілізацією на фронт більш як двох мільйонів жителів республіки (з них понад 200 тис. добровольців) за прикладом Москви і Ленінграда з числа тих, хто не підлягав призову до армії, створювалися формування народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони прифронтового тилу. В основному силами цивільного населення та ополчення здійснювалося будівництво більш як 4 тис. км оборонних ліній та багато військових споруд. З добровільних внесків громадян було створено фонд оборони країни. Розгорнувся справді масовий патріотичний рух за подання шефської допомоги пораненим воїнам, їхнім родинам, дітям, які залишилися без батьків.

Становище Червоної армії ускладнювала жорстока таємна війна, розв'язана в її тилу німецькими спецслуж-бами.

Ось що доповідав своєму військовому керівництву начальник розвідки та контррозвідки вермахту адмірал Канаріс: «У розпорядження штабів німецької армії передано численні групи агентів. Вони використовують російське обмундирування і, діючи на відстані 50--300 км перед фронтом наступаючих німецьких армій, повідомляють по радіо про концентрацію радянських військ, стан шляхів, порушують зв'язок, знищують командний склад Червоної армії». Відповідні радянські органи приділяли велику увагу убезпеченню тилів діючої -армії. Другою після указу про мобілізацію була постанова Раднаркому СРСР «Про начальників охорони військового тилу» від 25 червня 1941 р. Перед ними ставилося завдання боротьби проти ворожої агентури, якою було нашпиговано прифронтові райони, очищення тилів від біженців, охорона шляхів сполучення, ловіння дезертирів. Однак в умовах беріївщини цей загалом правильний захід, до якого більшою чи меншою мірою вдавалися уряди й інших воюючих країн, набрав звичних потворних форм масових і нерідко необгрунтованих репресій. Вже 22 червня 1941 р. у районах, що могли стати ареною бойових дій, за наперед заготовленими списками розпочалися і тривали кілька тижнів масові арешти «сумнівних». Органи держбезпеки піднімали слідчі справи тих, хто раніше був репресований і відбув покарання. Нашвидкоруч фабрикувалися нові звинувачення', і невдовзі після того військові трибунали влаштовували у дворі тюрем «суди». Підсудним задавали одне-два запитання і, навіть не чекаючи відповіді, тут же виносили вирок, переважно смертний. Причому, щоб справити належне враження на населення, про його виконання подекуди оголошувалося у місцевій пресі.

Під час відступу радянських військ під впливом загальної паніки або ж через відсутність транспортних засобів ув'язнених на строк більше трьох років, тобто «політичних», не вивозили в глиб країни, а розстрілювали на місці. У Луцькій в'язниці у такий спосіб було «знешкоджено» З тис., у Кіровоградській -- 12 тис. засуджених. Сотні в'язнів загинули у тюрмах Львова, Києва, Харкова та інших міст. Масові розстріли відбувалися в селах Валуйки на Харківщині, Биківня під Києвом, Дем'янів Лаз поблизу Станіслава. Серед загиблих були відомі представники української інтелігенції, наприклад артисти М. Донець і І. Юхименко, поет В. Свідзінський, професори К. Студинський, П. Франко та багато інших. Водночас спеціальним указом Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 р. у місцевостях, де було оголошено воєнний стан, позбавлялися покарання і звільнялися з тюрем особи, засуджені на строки до трьох років за так звані «побутові» злочини. Незабаром з цієї «п'ятої колони» окупанти рекрутуватимуть поліцаїв та інформаторів гестапо.

Період з липня по вересень 1941 р. в Україні був неймовірно тяжким для Червоної армії, яка в нерівних кровопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування броньованих фашистських полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточення, втрачали зв'язки з вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення. Більшість гинула або потрапляла у ворожий полон. Намагання Ставки опанувати обстановку на місцях не давало належного ефекту. Інколи накази «зверху» лише свідчили про нерозуміння справжнього становища, у якому опинилася діюча армія. Такою, наприклад, була директива військам: при відступі бойову техніку закопувати в землю.

Трагічні картини 1941 р. і досі тривожать пам'ять ветеранів. Один з них, полковник у відставці П. Коваленко, згадував про те, свідком чого був на Південному фронті в серпні 1941 р.: «Діється щось неладне. Відступаємо, все відступаємо, без кінця відступаємо. Всі дороги, ліси й переліски забиті військами, що відходять. Армія починає втрачати обличчя, організація порушується... Розпорядження і накази, що суперечать одне одному, сиплються як з рогу достатку. Відчувається якась загальна розгубленість і розпач: цілковита безпорадність... По тилах вештаються маси червоноармійців, які вільно чи мимоволі відбилися від своїх частин». Цими гіркими, але правдивими словами П. Коваленко описав один з перших великих «котлів», у який в серпні 1941 р. потрапили війська Південного фронту в районі Умані, поблизу с. Підвисоке. Ліс, де зібралися рештки знекровлених 6-ї та 12-ї армій, наскрізь прострілювався противником з усіх видів зброї. Воїни залишалися без продовольства, було багато поранених, знесилених від нескінченних боїв. У ніч з 19 на 20 серпня генерал Огурцов організував прорив кільця оточення, але він закінчився невдачею. Те, що ще вчора могло вважатися військом, перетворилося на натовп військовополонених.

Ставка Верховного Головнокомандування, Генеральний штаб, командування напрямками й фронтами вживали всіх можливих заходів для переформування та зміцнення боєздатності частин і з'єднань. Проте, незважаючи на контрудари радянських військ, ворог продовжував, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж у червні, просуватися в глиб території СРСР. В Україні вирішальні бої розгорнулися на житомирсько-київському напрямку. Мужньо трималися захисники Києва, оборона якого тривала з 11 липня до 26 вересня 1941 р., та Одеси --- з 5 серпня до 16 жовтня 1941 р.

Надзвичайно складна обстановка виникла під Києвом. Німці кинули на цю ділянку великі сили, передусім танки, авіацію. Червона армія за допомогою місцевого населення більше двох місяців тримала там оборону. Але у радянського командування не вистачало танків, літаків, резервів. Незважаючи на це, командуючий Південно-За-хідним фронтом Кирпонос і член військової ради Хрущов у телефонній розмові зі Сталіним запевнили його, що ними "вжито всіх заходів для того, щоб ні в якому разі не дати противнику як перейти на лівий берег Дніпра, так і взяти Київ". Через два тижні після цієї розмови, в кінці серпня, противник безперешкодно форсував Дніпро на північ і південь від Києва й розпочав операцію по оточенню міста. Загроза наростала день у день. Ось чому командування Південно-Західного напрямку, доповідаючи Ставці Верховного Головнокомандування про стан справ, висловилося за негайне відведення військ з київського виступу. «...Зволікання з відходом Південно-Західного фронту може потягнути втрату військ і величезну кількість матеріальної частини...»,-- писали Сталіну головнокомандуючий цим напрямком Будьонний і член Військової ради Хрущов. Однак Сталін, пам'ятаючи про запевнення Кирпоноса та Хрущова і проявляючи властиві йому свавілля та волюнтаризм, не взяв до уваги аргументованих доказів. Головне командування групи армій «Південь» гідно оцінило цей прорахунок. «Побоювання того, що червоне командування відмовиться від серйозної оборони Дніпра і відтягне свої сили на схід, не виправдалися,-- зазначалося в одному з його документів від 12 вересня 1941 р.-- Більше того, росіяни, здається, ще раз хочуть подати німецькому командуванню послугу, утримуючи фронт, якому загрожує оточення з двох боків, і піддаючи свої сили небезпеці знищення».

16 вересня 1941 р. до штабу Південно-Західного фронту прибув начальник оперативного управління штабу Південно-Західного напрямку Баграмян з наказом Тимошенка залишити Київ і виводити війська з оточення. Два дні вагався командуючий фронтом генерал Кирпонос, побоюючись приймати рішення про відхід, яке суперечило вказівці Сталіна. І його нерішучість можна зрозуміти: адже незадовго до того був розстріляний за звинуваченням у зраді його колега -- командуючий Західним фронтом Павлов. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. Та було пізно: вороже кільце замкнулося. У київському оточенні загинуло чотири армії. Це була найбільша воєнна катастрофа з відомих до того в історії. Стільки ж армій загинуло й на Південному фронті (під Уманню у серпні і в районі Мелітополя у жовтні 1941 р.).

А німецькі стратеги з огляду на жахливе становище Червоної армії вже розробляли нові грандіозні плани. 21 вересня 1941 р. оперативний відділ штабу групи армій «Південь» планував: «Мета дальшої операції полягатиме в окупації промислового району Донбасу й Криму за короткий проміжок часу, і, якщо дозволять погодні умови осені, у створенні засад для проникнення частиною сил в район Кавказу (в район нафтових промислів)».

Стратегічний задум гітлерівського керівництва був зірваний воїнами Південно-Західного та Південного фронтів. Проте дуже високу ціну довелося заплатити за це Червоній армії. І справа полягала не тільки у нерівності сил на фронті, айв упертому небажанні Сталіна рахуватися з реальною обстановкою. Його патетична вимога «стояти до кінця» в надзвичайно невигідних умовах прирікала радянські війська на величезні й не завжди виправдані жертви. У цитованому вище документі головного командування групи армій «Південь» від 12 вересня 1941 р. є й такі рядки: «З військ надходять донесення про зниження бойового духу червоної піхоти і є підстави сподіватися на його дальше падіння». Трагічними наслідками обернулася для військ некомпетентність командування, що спиралося на волюнтаристські сталінські директиви: майже 1,5 млн. червоноармійців та командирів, погано озброєних і навчених, потрапили 1941 р. в оточення на території України, стали в'язнями нацистських таборів смерті.

Звичайно, історична сторінка цієї війни дуже цікава, але, мені здається, що справжні спогади про Велику Вітчизняну Війну допоможуть нам збагнути, яке страхіття тоді відбувалось.

Для цього я попитала моїх друзів, родичі котрих воювали на війні. Тоді одна моя подруга розповіла мені дуже цікаву історію, яка,мабуть, назавжди залишиться у моїй голові.

«Літо 1941 року. Юнаки і дівчата на порозі зрілості…Гуляння до ранку. І раптом наче грім пролунало страшне слово «війна». Голос Левітана сповістив про віроломний напад гітлерівських військ на Радянський Союз. Біля військоматів юрмилися чоловіки-міць і надія Батьківщини. Молодий двадцятичотирирічний чоловік прощався зі своєю родиною-батько моєї бабусі. Розцілувавши родину він вчепився за грузовика і довго махав кашкетом , поки виднілися рідні. Війна обпалила зненацька. Гучний вибух…і грузовик злетів в повітря, багато хлопців загинуло навіть не вступивши в бій з ворогом. Дідусеві пощастило. Згодом він був зарахований в артилерійский батальйон. У першому бою сорок першого закривавлений він попав до шпиталю . Вийшовши із шпиталю , після лікування, знову в бій. Згодом він командував артилерією. Наступ… відступ фашистів за Дніпро. Перемоги змінювалися поразками. Знову шпиталь… За плавнями Білоруссії зі своїми далекобійниками на всьому бойовому шляху нищив ворога-руйнівника рідного краю. З Підмосков'я аж до Праги перед очима дідуся поставали розбиті, непощаджені війною, загиджені окупантами міста й села, зіяли ранами поля, нічого-лише сплюндровані, спалені села, чорні скелети заводських корпусів. Тікаючи німецькі матоциклісти гасали поміж будівель підпалюючи, підриваючи все на своєму шляху.

Спливали роки, а в дідусевій пам'ті не стералися страхіття війни: свинцева Дніпровська вода, вибухи бомб і снарядів, кулеметні черги, щораз оживаючи в його оповідях. Були шпиталі, оточення, втеча з полону, безчисленні смерті безвинно загиблих бойових друзів. Бій з танками. Навколо оглушливий гуркіт, вогонь, та батальйон стояв на смерть. Болота, чагарники Полісся були їхніми союзниками, поглинаючи фашистську техніку в своїх обіймах. Потім вибухи… частіше і частіше, то німецькі танки підривалися на мінах партизанів. Віра в перемогу надихала бійців на нові подвиги, не шкодуючи життя вони вступали в бій з добре озброїним ворогом. Німецько-фашистське командування, готуючись до великого наступу перекидало на схід усі наявні резерви. Та ніяка сила не могла зломити відданих синів Батьаівщини в боях з ворогом. Давно закінчилась війна та дідусь до самої смерті згадував бойових друзів, їх великі сердця, віддані душі і непереможну жагу до подвигів. Вічна пам'ять загиблим у боях і відійшовшим у потойбічне життя переживших страхіття гітлерівської навали.»

Размещено на Allbest.ru