Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українське питання в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни

Наприкінці 30-х років українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Українське питання у вузькому розумінні -- це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому -- це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності.Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група -- СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина -- країни, до складу яких входили українські землі, їхня основна мета -- втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група -- Англія, Франція і частково США (тобто країни -- творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група -- Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України «для раціональнішого використання цієї родючої території». Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гугенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, -- це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 p., виступаючи в Нюрнберзі на з'їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим».

Крім Німеччини, свою зацікавленість у подальшій долі Закарпатської України енергійно демонстрували Угорщина та Польща. Особливо активною була Угорщина, яка домагалася відокремлення чехословацької території, заселеної угорцями, і надання словакам і західним українцям права на самовизначення. Таке «піклування» хортистів мало на меті не що інше, як приєднання до Угорщини усієї Чехословаччини та Закарпаття. Польща підтримувала угорські загарбницькі плани, сподіваючись на те, що, коли буде встановлено спільний угорсько-польський кордон у Карпатах, вона матиме змогу створити під власним керівництвом блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями і, таким чином, стати важливим суб'єктом європейської політики.

Протягом останніх чотирьох місяців 1938 р. в англійських газетах і журналах з'явилося понад 900 статей і заміток на українські томи. Аналогічна картина спостерігалася й у Франції. Лише у грудні 1938 р. в Парижі та багатьох провінційних містах було опубліковано понад 300 великих газетних і журнальних статей про Україну. американський дипломат Д. Біддл підкреслював, що зосередження уваги на питанні про Велику Україну -- це свідомо інспірований Берліном тактичний маневр, спрямований на: 1) здійснення відволікаючих акцій для прикриття інших проміжних ходів; 2) одночасне розгортання пропагандистських дій як акції щодо «введення м'яча в гру» і підживлення інтересу до наміченого Берліном українського проекту. Така політика вимагала зміцнення позицій Німеччини в Закарпатті.

Отже, через низку обставин «українське питання» напередодні Другої світової війни посідало одне з центральних місць у міжнародній політиці. У його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на «українській карті». На жаль, український народ не міг самостійно вирішити свої проблеми. У цей час все залежало під балансу інтересів різних, насамперед великих, держав І співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Радянізація Західної України в 1939 - 1941 рр.

Західна Україна стала фактично заложницею у політиці двох тоталітарних режимів. Не готова воєнними діями загарбати Україну, Німеччина вже з початку 1939 р. намагалися дипломатичними методами отримати доступ до українських багатств

З приходом радянської влади розпочалися кардинальні зміни як в політичному, так і соціально-економічному та культурно-освітньому житті краю. Насамперед, розгорнулася реконструкція старих промислових підприємств, відкрито 170 нових. Лише у м. Івано-Франківську станом на 1 січня 1941 р. вже діяло 50 промислових підприємств, на яких було зайнято 6,6 тис. осіб. Значних змін зазнало і сільське господарство. Безземельним і малоземельним господарствам було передано 178 тис. га поміщицької і церковної землі. В ході примусової колективізації до травня 1941 р. в Станіславській області було створено 295 колгоспів, в які об ' єднали 25 тис. селянських господарств. Насильницька колективізація викликала рішучий опір значної частини селянства, який радянською пропагандою пояснювався виключно як бандитизм куркульства. Тому на західноукраїнські землі була поширена сталінська політика “ ліквідації куркульства як класу ” , що призвело до численних людських трагедій.

У 1939 - 1941 рр. в Галичині було відкрито ще ряд культурно-освітніх установ. Зокрема, у грудні 1939 р. у м. Львові засновано наукову бібліотеку АН УРСР імені Василя Стефаника. 7 липня 1940 р. тут же було відкрито Літературно-меморіальний музей Івана Франка. В м. Станіславі утворено учительський інститут, театр, обласну філармонію, обласний будинок народної творчості, театр в Коломиї, організовано 825 клубів, червоних кутків, хат-читалень. Постановою Ради Народних Комісарів УРСР від 4 березня 1940 р. у західних областях запроваджувалася нова структура освіти: початкова, семирічна, десятирічна, професійна і вища школи, а також використовувалися нові навчально-виховні програми, підручники і посібники. Усі діти шкільного віку відвідували навчальні заклади. В 1940 - 1941 рр. лише у Станіславській області функціонувало 957 шкіл, 10 середніх спеціальних навчальних закладів і 6 училищ трудових резервів, де навчання проводилося українською мовою. Однак, національний зміст навчання і виховання був змінений на класово-ідеологічний. Для “ підняття ” культури й освіти, в західні області було направлено чимало “спеціалістів ” зі східних областей УРСР, у тому числі й вчителів, більшість з яких були комуністами і комсомольцями. Зокрема, в Станіславську область у 1940 р. прибуло 142 вчителя, з яких 81 - були членами партії, а 14 - комсомольцями 9. Повністю забезпечити західні області України вчительськими кадрами радянська влада не могла, тому в школах продовжувало працювати понад 70% “старорежимних ” педагогів, які, за словами секретаря Станіславського обкому партії М. Груленка, шкодили навчально-виховній роботі, оскільки за часів Польщі “ належали до різних контрреволюційних партій, організацій ” , а значна частина з них нібито проводила “ скриту ворожу роботу в школах ” 10 . радянізація експансія фашистський український

На західноукраїнські землі поширювалися методи діяльності радянських спеціальних служб. Зустрівши спочатку упередженість, а потім й опір багатьом своїм заходам, влада перейшла до масових репресій. Керівництво місцевих органів НКВС вважало, що “в школах 30% учителів настроєні проти радянської влади і від них треба звільнитись” Впродовж 1940 - 1941 рр. вони звільнили зі школи понад 100 учителів, а також студентів і викладачів Коломийської педагогічної школи та Станіславського вчительського інституту. З приходом радянської влади відчутні зміни відбулися і в релігійному питанні. Було запроваджено дію декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” (від 23 січня 1918 р.) та положення “Про релігійні об'єднання” (від 8 квітня 1929 р.), які регулювали відносини між державою і церквою та діяльність релігійних об'єднань. У школах заборонялося проведення уроків релігії, а, відповідно, священикам її викладання. Не дозволялася діяльність релігійно-просвітницьких товариств і об'єднань.

Для здійснення карально-репресивних заходів за наказом НКВС СРСР від 6 листопада 1939 р. були утворені органи НКВС Західної України та територіальної і залізничної міліції. 13 травня 1940 р. НКВС СРСР видає новий наказ про заходи для поліпшення роботи управлінь НКВС західних областей України і Білорусі, згідно з яким у регіоні створено так звані відділи для боротьби з бандитизмом. У грудні 1939 р. на західноукраїнських теренах створено 19 загальних і одну внутрішню тюрму. Однак, незважаючи на таку кількість закладів ув'язнення, на 1941 р. Станіславська та інші в'язниці не могли вмістити всіх арештованих.

Радянські війська вступили на землю Західної України не як визволителя, а солдати жорсткої окупаційної влади. Розмах репресій свідчить, що головний удар спрямовувався проти всієї політичної та культурної інфраструктури, яку українська інтелігенція створила за багато десятиріч у несприятливих умовах австрійського і польського панування.

Радянізація Західної України мала наслідком масові депортації широких верств населення. Депортація цивільного як українського, так і польського населення, була проведена радянськими органами у три етапи. В ході першого етапу депортацій, що розпочався 10 лютого 1940 р., із новоприєднаних західних областей у північні райони європейської частини СРСР, в Сибір і Казахстан насильно вивезено 220 тис. осіб. 13 квітня того ж року розпочався другий етап депортацій, в результаті якого з краю було виселено 320 тис. осіб цивільного населення. У червні-липні 1940 р., впродовж третього етапу, було насильно вивезено 240 тис. осіб.. На підготовку до виїзду населенню давалося від 30 хвилин до двох годин, дозволялося брати лише одяг, взуття, продукти харчування на один місяць, всього до 500 кг на сім ' ю 15. Перевезення здійснювалося у товарних вагонах під озброєною вартою, оскільки ці люди називалися “ворогами народу” Так, в листі до Ватикану від 7 листопада 1941 р. митрополит Андрей Шептицький повідомляв, що на той час було вислано до Сибіру, арештовано або страчено 200 тис. українців із Львівської єпархії, а загальні втрати українців у Галичині сягали 400 тис. осіб.

Жахливі репресії радянського уряду впродовж 1939 - 1941 рр. сприяли розвитку негативних настроїв у місцевого населення до “червоних визволителів”. Сьогодні очевидним стає той факт, що радянські війська так успішно покидали територію західних областей України тому, що за два роки радянське керівництво не те, що не здобуло підтримки місцевого населення, але своїми антинародними діями налаштували його до себе різко негативно.

Размещено на Allbest.ru