Археологічні та писемні джерела з історії давніх слов’ян

Размещено на http://www.allbest.ru/

Археологічні та писемні джерела з історії давніх слов'ян

СОДЕРЖАНИЕ

1 Речові пам'ятки слов'ян

2 Писемні джерела про слов'ян

3 Суспільне життя

4 Слов'яни під час Великого переселення народів

5 Акт відновлення української державності від 30 червня 1941 р.: історія та наслідки

6 Директорія: особливості зовнішньої політики

7 Внутрішня політика

8 Зовнішня політика

9 Економічна ситуація за часів Директорії

Література

1 РЕЧОВІ ПАМ'ЯТКИ СЛОВ'ЯН

Давня історія слов'ян засвідчена численними археологічними знахідками. Витоки слов'янства археологи вбачають іще в хліборобських племенах лісостепу, що їм доводилося боронитися від войовничих кіммерійців. Та було б хибним твердити, буцімто чорноліське населення - слов'яни. Йдеться лише про зародження якихось ознак духовного життя, побуту та господарства, властивих за пізніших часів слов'янам. Століття за століттям - і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов'ян. Безсумнівно, одначе, що за умов постійної зміни місць мешкання різними народами, як це траплялося зазвичай за давніх часів, предки слов'ян і собі мандрували, освоюючи значні території і проживаючи там разом з іншими народами. Тож не дивно, що багато вчених зародження слов'ян пов'язують із ширшими теренами - від Одри до Дніпра.

Речові пам'ятки давніх слов'ян мають свої особливості. Протягом тисячолітньої історії становлення слов'янства вони змінювалися. Та в найзагальніших рисах все-таки подібні між собою. Так, поселення слов'ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на південних схилах річок. За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від V ст. н. е. - з кам'яною піччю на долівці. Померлих співплемінників праслов'яни та слов'яни здебільшого спалювали. Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками. Своєрідними були також знаряддя праці слов'ян та їхні прикраси.

Від початку І тисячоліття н. е. кількість слов'янських пам'яток невпинно зростає, проте археологам досі не пощастило знайти археологічну культуру до V ст., що повністю б належала праслов'янським чи слов'янським племенам. До V ст. слов'янські пам'ятки входять до складу археологічних культур поряд із пам'ятками інших народів. Так, на межі ер їх виділяють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та переворській (пшеворській), поширеній на території сучасної Польщі.

У зарубинецькій культурі слов'янські пам'ятки є основними при наявності балтських та германських. У переворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими.

У V ст. н. е. на території України за участю слов'янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип'яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд зі слов'янами її творили племена готів, скіфо-сарматів, фракійців, кельтів тощо.

Власне слов'янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в V-VI ст. н. е.

2 ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ПРО СЛОВ'ЯН

Мешкаючи на віддалених від виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов'яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам І-II ст. Плінію Старшому, Таціту та грецькому географові Птолемею (II ст.). Усі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як окремий народ, що мешкав на схід від Вісли в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їх слов'янській частині. Птолемей, між іншим, з-поміж венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов'яни». Загалом свідчення римських істориків - скупі на факти й досить суперечливі. Більш докладно розповідають про слов'ян джерела VI ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії готів Йордан у книзі «Про походження та діяння готів» (інша назва цієї книги - «Готика») 551 р. Венеди, як свідчить Йордан, довго не корилися волі готських правителів. Поступилися вони, щоправда ненадовго, перед королем Германаріхом, який направив проти них велике військо. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавінів...». Назви «склавіни» та «анти» щодо слов'ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов'ян на різні племінні об'єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти - в Подніпров'ї, склавіни - в Подунав'ї. На думку археологів, було ще одне племінне об'єднання слов'ян, що мешкало у верхній течії Дніпра. Та через віддаленість тих племен від римсько-візантійського світу їхня назва, нехай і умовна, не збереглася.

Про походження назв, що їх застосовували щодо слов'ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них - венеди та анти - є іншомовними (перша - балтського, друга - іранського походження); третя, склавіни, - видозмінена самоназва «слов'яни». Отож, етнонім «слов'яни» вживається в джерелах від VI ст., але, без сумніву, є давнішим.

3 СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ

Археологічні знахідки не заперечують цих свідчень, а навпаки, переконують, що слов'яни від самого початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені більші чи менші групи - об'єднання родів - племена, союзи племен. Отож, їм були властиві складні й різноманітні суспільні відносини. Не останню роль при цьому відігравали контакти слов'ян з іншими народами, включення до їхніх державних утворень, як це було, скажімо, за панування готів, й запозичення від них досвіду суспільного життя. Слов'яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з-поміж вихідців із найзаможніших сімей. Саме за вождями закріплювалась верховна влада, до повноважень якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася, організація оборони під час воєнних подій, спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою. Участь у бурхливих подіях спонукала слов'ян до згуртування. Отож, коли з'являлася потреба боронитися від сильного ворога, слов'янські племена об'єднувалися у великі військові союзи. Прикладом такого союзу може бути антське об'єднання.

Утворення великих союзів племен учені вважають таким рівнем суспільних відносин, що передує державі. Отже, давні слов'яни в V-VII ст. упритул наблизилися до створення держави. Про переддержавний рівень суспільних відносин у давніх слов'ян свідчить влаштування ними своїх поселень. Менші з поселень скупчувалися навколо більших - своєрідних племінних центрів. Останні були й ремісничими осередками. Згодом такі великі поселення перетворювались на укріплені городища. Залишки великого слов'янського міжплемінного центру археологи знайшли, приміром, на Волині - це так зване Зимненське городище.

Про досить складні суспільні відносини у слов'ян, формування в них племінної верхівки - еліти - свідчать джерела VI ст. Так, в одному з них підкреслюється, що у слов'ян багато вождів. Інший автор, згадуваний уже готський історик Йордан, розповів про розправу готського короля над слов'янським князем Божем, його синами та 70 прибічниками-старійшинами.

Багато свідчень вказує на особливу роль у житті слов'ян спільних рад, на яких приймалися найважливіші рішення. «Ці племена, склавіни й анти, не підлягають одній людині, - писав у VI ст. Прокопій Кесарійський, - а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно».

4 СЛОВ'ЯНИ ПІД ЧАС ВЕЛИКОГО ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ

Розселення антів і склавінів відбувалося за часів, знаних в історії як Велике переселення народів. Перейняті ним, слов'яни брали активну участь у військових подіях, здобуваючи досвід державного життя, що його згодом втілили у власних державах. Активними учасниками Великого переселення народів були готи - германські племена, вихідці зі Скандинавії, які на початку н. е. переселилися до Прибалтики, а згодом просунулися на південний схід аж до узбережжя Чорного та Азовського морів. У III ст. готи остаточно утвердилися в причорноморських степах. Їхня держава об'єднала численні народи тих земель, у тому числі й слов'ян-антів. Про взаємини останніх із готами оповідає у своїй «Готиці» Йордан. З цього твору довідуємося, що стосунки двох народів не були безхмарними. Та, вочевидь, на початку готського панування переважала згода у спільних військових походах на володіння Римської імперії. Коли ж римським володарям було під силу протидіяти готам, германці спрямовували свою войовничість проти колишніх союзників. У таких сутичках потерпали й анти. Тож не дивно, що антські ватажки шукали можливості послабити готів. Слушною нагодою стала навала гунів - великого об'єднання племен тюркського походження, що сунули з території Монголії та Китаю.

«Перед загрозою поразки готський король Вінітарій, - свідчить Йордан, - намагаючись показати свою силу, рушив військо на антів і, коли ввійшов туди, у першій битві був переможений, однак надалі став діяти рішучіше і розіп'яв ватажка їхнього (антів) Божа з синами його і з сімдесятьма старійшинами для залякування». Та анти скористалися підтримкою гунів. Готів було подолано й витіснено у межі Римської імперії.

У складі гунського об'єднання слов'яни торували собі шляхи на Балкани, до Італії та Галлії, виступаючи то як союзники кочовиків, то як їхні підлеглі. Найбільшої могутності гуни досягли за часів Атілли. Та після смерті свого войовничого й завзятого вождя, 453 p., швидко знесилились. Позбавившись залежності від гунів, слов'яни могутнім потоком рушили на землі Візантії. Так було започатковане велике розселення слов'ян, про яке Йордан не без жалю сповіщав: «Тепер вони (слов'яни) бушують повсюдно...»

Перші самостійні походи слов'ян на Візантію відбулися наприкінці V - початку VI ст. Майже щороку траплялися слов'янські військові експедиції на Балкани за імператора Юстиніана (527-565 pp.). Виняткове значення мав похід антських загонів 550-551 pp. Як свідчать джерела, навіть раптовий удар імператорського війська не змусив слов'ян повернутися додому. Трохи відступивши, вони залишилися на території Візантії на зиму. Після тієї зимівлі почалося масове переселення слов'ян-антів на Балкани. Тогочасні джерела свідчать, що, перш ніж закладати поселення, слов'яни здійснювали військові операції, під час яких руйнували фортеці. «Вони спустошили й спалили їх (міста й фортеці), - розповідає візантійський історик кінця VI ст., - взяли полонених і стали панами на землі. Вони осіли на ній панами, як на своїй, без страху... І нині вони лишаються тут, живуть і спокійно перебувають у країні ромеїв». Наприкінці VI ст. постійні слов'янські поселення трапляються скрізь на Балканському півострові.

Отож, наслідком військових походів проти Візантії сталося переселення слов'янських племен на землі Балканського півострова.

Наприкінці VI ст. у відносини антів з Візантією втрутилися авари - кочовий народ тюркського походження, що прибули зі сходу, але свою державу - каганат - утворили у Середньому Подунав'ї. Потреба протидіяти аварам спонукала колишніх суперників до союзу. Року 601-го анти разом з Візантією виступили проти аварів, на боці яких, одначе, билися склавіни. Наступного року авари здійснили ще один похід проти антів. Тогочасні джерела мовчать про те, хто став переможцем. Проте ім'я антів від 602 р. більше не згадувалося. Існує думка, що могутній антський військовий союз розпався, а для слов'янських племен, що входили до його складу, почався новий етап їхньої історії - життя на Балканських землях в оточенні інших народів, яке дало початок сучасним південнослов'янським народам.

У переселенському потоці на Дунай і Балкани брали участь не лише анти, а й частина склавінських племен. І коли анти освоїли землі Балкан, оселяючись там досить часто разом з кочовиками - аварами та болгарами, склавіни переселялися на береги Дунаю, прокладаючи собі шлях Дунаем угору на захід. З часом вони просунулися аж до верхів'я Ельби, змішалися зі слов'янськими племенами, що йшли туди з території Польщі і в оточенні германських племен дали початок сучасним західнослов'янським народам.

Поділ слов'ян на західних, східних та південних відповідає сучасному стану слов'янства. Як зауважують дослідники, у VIII-IX ст. не існувало ні східної, ні західної, ні південної слов'янської спільності, а були східні, західні та південні слов'янські племена або їх союзи, на основі яких постали численні слов'янські народи.

Уже йшлося про те, що у верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у V-VII ст. також мешкали слов'янські племена. Їхнє життя засвідчене археологічними знахідками, проте назва тих племен не збереглася. Давніх слов'ян - мешканців верхів'я Дніпра оминули увагою візантійські автори, бо їхні племена не брали участі в походах на південь. Живучи поряд з балтським населенням, вони були втягнуті в події, центром яких виступала Балтика. Поступово ці племена розселилися далеко на північ. Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом дали життя білоруському народові. Ті ж, що попрямували на північний схід, стали предками росіян.

Кому ж має завдячувати появою ще один східнослов'янський народ - українці? Ще М. Грушевський вважав, що предками українців були анти. Проте є й інша думка, згідно з якою пам'ятки пізнішого часу, які можна назвати власне українськими, постали не лише на основі антських пам'яток, а здебільшого на основі пам'яток, що їх залишили склавіни. Бо саме склавіни були тим населенням, що мешкало в V-VII ст. на більшій частині українського Правобережжя. Анти, про яких тогочасні джерела свідчать, що жили вони в Подніпров'ї, від VI ст. почали переселятися на південь, на Балканський півострів. Частина антської людності, що не брала участі в переселенні, була поглинута склавінами.

Велике переселення народів мало непроминальне значення для подальшої долі слов'ян. Підхоплені ним, слов'янські племена перемішалися й на нових територіях дали початки сучасним слов'янським народам.

5 АКТ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ВІД 30 ЧЕРВНЯ 1941 Р.: ІСТОРІЯ ТА НАСЛІДКИ

Від моменту створення ОУН у 1929 р. її основним завданням було відродження української державності. Реалізація цих планів пов'язувалась із національною революцією. Збройна боротьба передбачала підготовку кадрової та матеріальної бази, пошук потенційних союзників серед європейських країн. Німеччина, зацікавлена в анексії Польщі та знищенні СРСР, охоче налагоджувала контакти з українськими націоналістичними організаціями, обіцяючи новий, справедливий лад для Європи, у якій буде місце і для Української держави. Загострення українського питання напередодні Другої світової війни та суперечливі взаємостосунки між ОУН та Німеччиною спонукали найбільш молоду й енергійну частину організації створити власний провід під керівництвом С. Бандери. Реалізація військової доктрини ОУН привела до створення похідних груп. Їхнім основним завданням було проникнути на українські землі слідом за німецькою армією та очолити адміністративні органи влади на окупованих територіях, тим самим взявши територію України під власний контроль. Ці плани були спільними для ОУН-м та ОУН-б, тому в контексті міжпартійного конфлікту постало питання, хто першим зможе реалізувати задум і очолить національно-визвольний рух. У цих своєрідних змаганнях першість лишилася за бандерівською організацією.

Створені ще до початку бойових дій похідні групи ОУН-б налічували від 3 до 5 тис. осіб кожна. Вони мали власні назви залежно від регіону, у який просувалися: «Північ», «Південь», «Центр». Крім того, спеціальна група з 15 осіб направлялася до м. Львів із завданням - проголосити Акт відродження української державності. Для надання власним діям більшої політичної ваги, з ініціативи ОУН-б, у Кракові створено Український національний комітет (УНК). До його складу увійшли представники українських політичних сил еміграції, не дивлячись на суттєві розходження в програмах. Метою такої коаліції було показати, що ОУН діє не від власного імені, а здійснює волю всього українського народу і його політичної еліти. Текст цього документа готувався навесні 1941 р. У травні Я. Стецько особисто коректував зміст Акта, замінивши слова про проголошення української державності на тезу про її відродження, підкреслюючи тим самим єдність традиції національно-визвольної боротьби 1917-1920-х рр. із сьогоденням.

Подальші події показали, що, не дивлячись на створення УНК, революційна ОУН діяла самостійно. Така інтенсивна підготовка до майбутньої війни вже навесні 1941 р. вказує на те, що ОУН була поінформована про плани Німеччини щодо СРСР. Можливо, Провід ОУН знав навіть точний час та дату початку радянсько-німецької війни інакше важко уявити таку оперативність організації в реалізації власних планів.

22 червня 1941 р. німецька армія перейшла радянський кордон розпочавши широкомасштабний наступ від Балтійського до Чорного моря. Він супроводжувався пропагандистською кампанією і поширенням відозви А. Гітлера, у якій ішлося про необхідність знищити більшовизм, але не згадувалося про долю народів СРСР.

30 червня 1941 р. похідна група на чолі з Я. Стецьком скликала у м. Львові Національні збори та проголосила Акт відродження Української держави від імені ОУН-б. У першій його частині сказано:»Волею українського народу ОУН під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української державності, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України…». А в другій частині: «На західних землях України твориться українська влада, яка підпорядкується українському національному урядові, що створиться в столиці України ? Києві». Сформований уряд - Тимчасове державне правління (ТДП) очолив Я. Стецько.

Також важливо звернути увагу на третій пункт львівської декларації, який у повоєнних виданнях на Заході досить часто свідомо не оприлюднювався. Йдеться про два абзаци, у яких проголошувалася майбутня тісна співпраця з «Великонімеччиною», що «під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі» та про «союзну німецьку армію» .На підставі цих згадок про Гітлера, його рейх і армію робиться висновок про маріонетковість новопроголошеної держави, оунівський калабораціоналізм. Пояснюючи вміщені в документі слова, один із безпосередніх учасників тих подій Василь Кук через 60 років написав: «Кожна політично грамотна людина, вникнувши в зміст цього абзацу, може зробити лише один висновок: новопостаюча Українська Держава буде співпрацювати з Німеччиною тільки за умов визнання німецьким урядом Української Держави. Для того й проголошувалася Українська Держава, власне створювався уряд, щоб Україна могла на рівних правах вести переговори, укладати союзи, провадити спільну війну проти своїх національних ворогів. Це цілком нормальна політика вільного суверенного народу» [3, 19]. На наш погляд, таке тлумачення подій є дещо спрощеним. Очевидно, для того, аби задекларувати повноправність нової української держави та її уряду, достатньо було б скористатися словами з постанов другого (Краківського) Великого збору про те, що ОУН вважає союзниками України всі держави, політичні угруповання та сили, що зацікавлені в розвалі СРСР та утворенні ні від кого незалежної Української суверенної соборної держави. Для цього не слід було конкретизувати, про яку союзну державу й армію йдеться. Поява знаменитого третього пункту Акта, якого не було у первісній редакції документа від травня 1941 р., насамперед зумовлена військовою присутністю німців у Львові. Можна припустити, що первісний задум проголошення відродження суверенітету України передбачав несподіване захоплення столиці Галичини силами оунівського підпілля і батальйону «Нахтігаль» ще до приходу німецьких військ. Однак повністю реалізувати довоєнні плани в умовах бойових дій не вийшло. Наявність значної кількості німецьких військ у Львові, чисельність яких до вечора 30 червня невпинно зростала, змусила Я. Стецька вдатися до своєрідного дипломатичного реверансу - вмістити в документі згадку про «Велико німеччину», Гітлера і вермахт. Розвиток подальших подій, пов'язаних з арештами лідерів ОУН-б, ліквідацією Українського державного правління та нижчих ланок української адміністрації, чітко продемонстрував, що про жоден колабораціонізм не йшлося .

Дії ОУН-б дістали підтримку церкви в особі митрополита А. Шептицького та єпископа Полікарпа. В Україні, де це було можливо, відбулися всенародні плебісцити, насипалися могили слави, відправлялися святкові богослужіння. Намагання діяти від власного імені викликали протест Українського національного комітету, але політичного впливу на подальший перебіг подій це не мало. Більше того, невдовзі він був розпущений німецькою владою.

Керівництво ОУН-б пояснювало власний сепаратизм необхідністю відвернути можливі репресії з німецького боку від еміграційних лідерів українського національно-визвольного руху, які діяли за кордоном легально і могли бути фізично знищені. У разі визнання Гітлером акта 30 червня як правового документа міг бути активізований і УНК. У цьому випадку він був би покликаний виконувати роль центру всеукраїнської політичної консолідації, але визнання української державності суперечило планам націонал-соціалістичної Німеччини.

У зверненні до українських націоналістів-революціонерів за кордоном С. Бандера в 1948 р. пояснював дії власної організації таким чином: «…в самому Акті 30 червня була виразно зафіксована ініціатива ОУН, а Державне Правління очолив член Проводу ОУН. Зроблено все так, щоб на Організації зосередилася відповідальність, а слідом за цим і всі репресії ворога, спрямовані проти української держави, впали на ОУН, яка була загартована і підготована до боротьби, а не на інші політичні чинники» . Такі дії були наслідком суперечливої політики революційної ОУН, яка почала декларувати демократичні принципи і в той же час лишалася авторитарною партією.

Реакція німців була дещо запізнілою, але категоричною. УНК було розпущено, оскільки він носив політичний характер і висловив підтримку самостійницьким деклараціям ОУН. Натомість лишився активним Український центральний комітет (УЦК), створений у тому ж Кракові з німецької ініціативи на чолі з професором В. Кубійовичем. До його повноважень належали питання гуманітарної допомоги на окупованих українських територіях, яка надавалася через мережу Допомогових комітетів. Розпочалися репресії проти активних членів ОУН та її Проводу. 5 липня 1941 р. у день арешту С. Бандери в Кракові Управління надіслало до німецького та інших державних урядів Європи декларацію незалежності, але вона була залишена без відповіді. До головної квартири Вермахту у Варшаві виїхала делегація ОУН-б, але не отримала підтримки. Інші переговори теж були безрезультатними. Німецька сторона вимагала офіційно відкликати Акт 30 червня 1941 р. і обіцяла, що після переможного завершення війни А. Гітлер підтримає ідею створення «великої України» аж до Волги. Факти стверджували хибність подібних сподівань.

10-го липня 1941 р. відбулося засідання Проводу ОУН, у якому брали участь, крім Я. Стецька:М. Лебедь, І. Легенда, Я. Старух, І. Равлик, В. Турковський, Л. Ребет, О. Гасин і особистий секретар Р. Ільницький. На цьому зібранні ще раз підтверджено рішення про непоступливість німецьким вимогам. 11-го липня 1941 р. заарештували Я. Стецька і відправили до Берліну. Лідери ОУН-б деякий час утримувалися під домашнім арештом.

Невизнання німецькою владою чинності Акта від 30 червня 1941 р. рішення ставки фюрера від 16 липня 1941 р. про розчленування України і включення частини її земель до польського генерал-губернаторства й королівства Румунії, нарешті, створення на більшій частині української території рейхскомісаріату Україна перекреслили плани українських націоналістів щодо відновлення української державності. Німецько-українське співробітництво, яке було реальним фактом у перші роки Другої світової війни, зайшло в глухий кут. У системі окупаційної адміністративної влади українцям відводилася роль виконавців. Органи влади повністю дублювали структуру східного міністерства А. Розенберга і опиралися на каральні підрозділи СД, поліції та Гестапо.

Брутальне ставлення Берліна до ідеї відновлення Української держави засуджувалося всіма українськими самостійницькими силами. Але рішучу позицію стосовно нацистської політики зайняла лише ОУН-б. У документі «Організаційна справа й координація праці екзекутиви» від 31 липня 1941 р., розрахованому лише на членів Проводу ОУН на ЗУЗ, наголошувалося на ворожому ставленні організації до політики Німеччини, особливо в частині розчленування її територій. Разом із тим, С. Бандера, Я. Стецько, інші керівні члени ОУН усвідомлювали, що кинути відвертий виклик нацистському режиму було би проявом авантюризму і могло підставити під завчасний удар націоналістичні сили. Із тактичної точки зору слід було б перечекати, а по закінченні війни розпочати боротьбу з окупантом. Такої позиції дотримувалося керівництво ОУН на ЗУЗ. У цілому з нею солідаризувався і провід ОУН-б.

Упродовж серпня 1941 р. Я. Стецько та інші члени проводу ОУН за погодженням С. Бандери проводили переговори у столиці Третього рейху, аби остаточно з'ясувати позицію німецької сторони. Хоча керівники ОУН і вважали, що не потрібно здавати позиції перед німцями, проте з дипломатичних причин вони були змушені заявляти німецьким урядовцям, що ОУН «трактує Німеччину як союзну силу, що сьогодні бореться проти московського імперіалізму та може причинитися до його розвалу», натякаючи таким чином на можливість компромісу .

Зі свого боку, у Берліні, хоч і прийняли принципове рішення про недоцільність відновлення української державності, розглядаючи українські землі як «життєвий простір» для німецького народу, проте не бажали з погляду військової доцільності розпочинати боротьбу з українськими націоналістами, справедливо вважаючи їх безкомпромісними противниками комуністичного режиму. Поліція безпеки інформувала своє керівництво, що «бандерівці вагаються: підпільна дія чи співпраця».

Тим часом переговори у Берліні між представниками ОУН-б і німецькими урядовцями йшли важко. Останні хоча й відчували власну перевагу, почуваючися господарями становища, але не наважувалися на радикальні заходи щодо керівного складу й активу бандерівської організації.

Німецькі вимоги, які фактично носили форму ультиматуму, стосувалися трьох питань. По-перше, ОУН не повинна вести у цей час партійної агітації, а має обмежитися загальноукраїнською пропагандою; по-друге, ОУН не буде пропагувати імена живих осіб; по-третє, ОУН дезавуює «український уряд», створений у Львові .

Висуваючи зазначені вимоги, нацисти прагнули дискредитувати ОУН-б, підірвати її позиції серед національно-орієнтованого громадянства і, головне, відсунути на другий план питання української державності. Це був, так би мовити, кульмінаційний пункт переговорів між бандерівським проводом і Німеччиною. Якщо С. Бандера і Я. Стецько з тактичних міркувань могли б згодитися з двома першими пунктами німецького ультиматуму, то стосовно останнього пункту їх позиція була твердою і непохитною.

У меморандумі від 14 серпня 1941 р., надісланому німецькій стороні, керівники ОУН-б розгорнули чітку аргументацію, підштовхуючи Берлін до усвідомлення неможливості такого акту як дезавуація «Українського державного правління», наголошуючи, що це матиме фатальне значення для німецької політики в Україні і, взагалі, на Сході Європи. Керманичі українських націоналістів нагадували своїм опонентам, що Українська військова організація (УВО), а згодом ОУН під проводом Є. Коновальця від початку свого існування співпрацювали з Німеччиною проти Польщі і Москви, знаючи, що Німеччина сприяє самостійній соборній Українській державі. Вони підкреслювали, що свою зовнішню концепцію українські націоналісти будували на союзі України з Німеччиною. Меморандум констатував факт, що коли «за згодою Німеччини Карпатська Україна дісталасямадярам і ЗУЗ зайняли більшовики», то ОУН не змінила свого ставлення до союзу з Третім рейхом. І зараз «ОУН іде на співпрацю з Німеччиною не зі страху й опортунізму, але в переосвідченні необхідності цієї співпраці для України». Далі в цитованому документі йшлося про те, що «немає кращої запоруки і непохитності приязні», як та, що українська держава буде визнана Німеччиною. За таких умов «визнаний український уряд організовуватиме негайно збройну силу ? Українську армію, яка увійде у війну на боці Німеччини і буде вести її спільно з німецькою армією так довго, доки на всіх фронтах у сучасній війні Німеччина не переможе».

Однак у Берліні зажадали від ОУН-Б повного прийняття своїх вимог. При цьому німецькат сторона знову і знову нагадувала представникам бандерівського проводу, що створене на підставі Акта від 30 червня 1941 р. Українське державне правління є фактично самочинним органом, який не виявляє волі українського народу. Однак Я. Стецько спростовував такі заяви і 23 серпня 1941 р. передав до відома нацистських урядовців документ у формі «Ствердження», у якому доводив, що УДП у цілій своїй основі визнане широкими колами громадянства на всіх українських теренах та в середовищі еміграції, а тому «має правову основу» висловлювати волю українського народу.

Ці та інші аргументи української сторони не справляли враження на німецьку владу. Її представники, а це були переважно чиновники другого плану, ігнорували всі подання ОУН-б, а також інших українських політичних центрів. Тому можна припустити, що С. Бандера та його найближче оточення все виразніше відчували, що остаточний розрив із Німеччиною неминучий, бо з України надходили повідомлення про брутальну поведінку окупаційної адміністрації щодо населення.

На початку вересня 1941 р. провід ОУН-б на ЗУЗ видав «Зарядження» до крайового активу націоналістів. «Всі друзі і члени ОУН, ? говорилося в документі, ? що мають організаційні функції від найвищих до найнижчих, всі друзі, що брали участь у проголошенні української державності, творенні її, всі бувші підпільники мають бути завжди напоготові і на острозі, бо можуть бути масові арешти». Далі в цьому документі викладалися конкретні вказівки й поради членству ОУН щодо поведінки й практичних дій за умов очікуваних репресивних заходів із боку німецької окупаційної влади. Насамперед заборонялося будь-яке співробітництво з гестапо, котре розглядатиметься як зрада і беззастережно каратиметься. Незважаючи на те, що провід ОУН на ЗУЗ ще не закликав своїх членів до відкритої боротьби з окупантами і попереджав, щоб зброю не застосовували, передкрайовим активом ставилося завдання «…примінитися до обставин, які витворюються..», «…скріпити працю в терені..» і, головне, ? розгорнути роботу так, щоб не було жодного села, міста чи підприємства, не охопленого роботою активу ОУН.

Події на східному фронті, успішний наступ на Ленінград та оточення радянських армій під

Києвом спонукали офіційний Берлін закінчити переговорний процес у радикальний спосіб. 7 вересня 1941 р. арештували керівника Північної похідної групи ОУН-б М. Климишина. Врешті відбулася остаточна розмова (11 вересня 1941 р.) у відомстві А. Розенберга, на якій з українського боку були присутні С. Бандера, Я. Стецько, В. Стахів, Р. Ярий, а з німецького ? професор Г. Кох. Німці остаточно відкинули пропозиції визнання української державності і зажадали офіційного відкликання акта 30 червня. Оскільки згадані вище діячі відмовилися від виконання цих ультимативних вимог, то 15 вересня 1941 р. органи німецької поліції здійснили арешти лідерів та активістів українського національно-визвольного руху, що перебували на території Рейху, й остаточно зупинили діяльність похідних груп ОУН. За даними, оприлюдненими в нелегальному часописі ОУН «Бойовик» (жовтень 1942 р.), усього було взято під варту 1500 осіб. Серед затриманих перелічувалися С. Бандера,Я. Стецько й інші провідники ОУН-б. Спочатку вони були переведені до спеціальної тюрми гестапо в Берліні. Тут загинули члени УДП І. Климів-Легенда, А. П'ясецький, Д. Яців. 24-го січня 1942 р. переведено до концтабору Заксенгаузен Я. Стецька, І. Габрусевича, О. Тюшку, Р. Ільницького, а згодом і С. Бандеру, де вони перебували до осені 1944 р.

Рішучі дії німецької влади до певної міри дезорієнтували і дезорганізували українських націоналістів. За словами відомого діяча ОУН Є. Стахіва, бандерівська ОУН була «фактично знищена, а серед неарештованих членів Організації була страшна депресія» [8, 96]. Хоча ці твердження можуть здатися дещо перебільшеними, але вони підкріплюються іншими джерелами. Так, у листі від 30 вересня 1941 р. до генерал-хорунжого В. Петріва (Прага) начальник військової канцелярії Державного центру УНР (Варшава) полковник М. Садовський писав: «Мені здається, що почався початок кінця справи ОУН. З усіх кінців генерал-губернаторства приїжджі твердять, що почалися арешти всіх оунівців - мельниківців і бандерівців, у Кракові також.» А в наступному листі згаданий автор ще раз підтвердив, «що влада почала ліквідовувати ОУН і оунівців» .

Установлення окупаційного режиму в Україні, брутальні дії нацистської адміністрації особливо болісно сприймалися тими політичними течіями українства, котрі пов'язували свої сподівання на відновлення української державності з політикою Третього рейху. Серед самостійницьких сил лише ОУН-б виявилася здатною переглянути власну позицію стосовно Німеччини і визнати її окупантом. Розрив із недавнім союзником носив важкий і довготривалий характер. Він не був одноактним, провідний актив пройшов нелегкий шлях роздумів і вагань, адже мова йшла про принциповий перегляд старого курсу, якого тривалий час дотримувалася ОУН (а до того УВО) у відносинах із Німеччиною, і пов'язаних із ним сподівань. Свідченням цього є безперервні переговори як наслідок бажання політичного врегулювання відносин, діяльність членів ОУН у системі німецької окупаційної влади, довготривала підготовка до збройного антинімецького виступу. Можна знайти кілька пояснень такої поведінки:

- по-перше, масові арешти керівного складу ОУН унеможливлювали прийняття радикальних рішень, адже С. Бандера, Я. Стецько та інші провідники українського національно-визвольного руху перебували в стані заручників. Їх могли фізично знищити в разі рішучих дій крайовиків;

- по-друге, необхідно було відновити підпільну мережу організації (за даними відомого діяча ОУН-УГВР М. Прокопа, наприкінці 1941 р. бандерівська організація налічувала лише 12 тис. членів і 7 тис. юнацтва), підготувати матеріальну базу збройного повстання. Непідготований перехід на антинімецькі позиції міг завчасно штовхнути ОУН-б на збройний конфлікт із Німеччиною, що неодмінно привело б до фізичного знищення організації;

- по-третє, давалася взнаки традиційна приязнь рядових членів організації до Німеччини, яку більшість трактувала як союзника в боротьбі проти більшовизму, отже, необхідно було провести політично-психологічну підготовку населення та майбутніх вояків Української повстанської армії (УПА);

- по-четверте, у своїй боротьбі українські націоналісти не могли сподіватися на матеріальну та моральну допомогу ззовні. Державний центр УНР, ОУН-м та оточення П. Скоропадського були збентежені намірами ОУН-б перейти до боротьби з німецькою окупаційною владою і залишилися стояти осторонь у ролі спостерігачів. Тому на Першій конференції ОУН-б, проведеній в околицях Львова наприкінці вересня початку жовтня 1941 р., не було прийнято постанову про негайний перехід до загальнонаціонального збройного опору окупантам, а визначаються як найважливіші такі завдання: пропагандистсько-роз'яснювальна робота серед населення (розкриття німецьких планів поневолення і колонізації України). Одночасно така ж агітаційна робота щодо намірів радянізації українських земель, збір та нагромадження зброї, підготовка кадрів для визвольної боротьби. Рішенням конференції було перевести на нелегальне становище основну частину кадрів ОУН-б і перейти до підпільної роботи, не вступати у конфлікт чи збройне протистояння з німцями. Учасники конференції сходилися в тому, що Німеччина повинна виграти війну проти СРСР і за цих умов ОУН має бути готовою до того, щоб вести тривалу політичну і дипломатичну боротьбу з німцями за створення незалежної України. У цій боротьбі українські націоналісти сподівалися на власні сили, хоча допускали можливість залучення народів СРСР, котрі борються за власну незалежність. Піднімалося і питання про необхідність створення власної армії. Розуміючи небезпеку поширення націоналістичного та комуністичного руху на окупованих українських землях, гітлерівці повели проти них безкомпромісну боротьбу. 25 листопада 1941 р. органи поліції безпеки й СД, дислоковані в рейхс комісаріаті, отримали наказ такого змісту: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у рейхскомісаріаті, мета якого створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники» [6, 94]. Досить важко визначити масштаби репресій щодо бандерівської організації у зв'язку із виконанням цього наказу. Достеменно відомо лише про загибель М. Лемика, котрий повинен був очолити націоналістичний рух на Харківщині. Низька ефективність німецьких спецслужб пояснюється тим, що ОУН-б перейшла на нелегальне становище, і виявити активістів руху було завданням важким. Натомість мельниківська організація, яка діяла легально, зазнала важких втрат. 12 грудня 1941 р. було затримано членів редакції газети «Українське слово» на чолі з І. Рогачем. Були взяті під варту, а пізніше розстріляні О. Ольжич (керівник мельни-ківської ОУН в рейхскомісаріаті), О. Теліга та ін. Та, не дивлячись на важкі втрати, помірковані українські самостійницькі сили не припинили співробітництва з керівництвом Третього рейху.

14 січня 1942 р. на адресу А. Гітлера було надіслано лист за підписами Головного отамана військ УНР А. Лівицького, президента Української національної ради у Києві М. Величківського, голови генеральної ради українських комбатантів генерала М. Омеляновича-Павленка, президента української національної ради у Львові митрополита А. Шептицького, голови ПУНу А. Мельника. У цьому документі, поряд із деякими критичними закидами у бік німецької політики стосовно України, містилося щире запевнення готовності до співпраці і спільної боротьби проти Червоної армії та будь-якого ворога Німеччини з метою встановити справді новий порядок у Європі. У стані очікування перебувала й ОУН-б, яка, хоч і відійшла від тісної співпраці з нацистами, проте остаточно не визначилася з планами на майбутнє.

6 ДИРЕКТОРІЯ: ОСОБЛИВОСТІ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу - свого роду парламенту, сформованому з селян, робітників та інтелігенції.

Загалом же становище після повалення гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі - більшовики, на південному сході - російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були робити це.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичної лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду - боротьба проти гетьмана, - поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П'ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від більшовиків - Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції - за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п'яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.

Весною 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник - Біла армія на чолі з генералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні - Харків та Катеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і далі на південь. 35-тисячна армія Директорії разом з 50-тисячною Українською Галицькою армією розгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею - дені кінці, які на балконі Думи виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова. Але у вересні 1919 р. ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити проти українських військ. У відповідь на це уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями. Сили, однак, були нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутнику смерті» - між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 26 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР.

Москва робила все для того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося й без «дипломатії». В. Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь - до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

слов'яни український державність директорія

7 ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, незважаючи на ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

8 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

9 ЕКОНОМІЧНА СИТУАЦІЯ ЗА ЧАСІВ ДИРЕКТОРІЇ

По причині критичного політичного та військового становища в республіці Директорії не вдалося налагодити управління економікою. Великі економічні втрати, яких зазнало господарство України в результаті першої світової війни та революційних подій, були катастрофічними. Значно знизився рівень видобутку вугілля.

У 1918 році було видобуто 34,8% вугілля порівняно з 1913, а в 1919 - лише 20,5%. Загострювався паливний голод. Залізорудна і марганцева промисловість у 1919 році майже повністю припинила свою діяльність. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру. В поганому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з міст у село. Торгівля набула спотворених форм.

4 січня 1919 року законом Директорії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР. Хоча територія, яку контролювала Директорія була порівняно невеликою, гривня мала більшу купівельну вартість аніж «керенки», більшовицькі рублі чи «денікінки». Щоб підняти функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Борис Мартос випускав на ринок час від часу значну кількість цукру, борошна, спирту та інших продуктів, які були у розпорядженні уряду.

Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно з яким земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі утвореним з вивласнених земель. Земельні наділи, які на той час перебували у власності селян і не перевищували 15 десятин залишались непорушними. Нові земельні наділи мали надаватися у вічне користування малоземельним і безземельним селянам і складати від 5 до 15 десятин. Але згідно даного закону під вивласнення підпадало багато селянських господарств, які на той час мали більше 15 десятин.

Але реалізація земельного закону Директорії могла бути здійснена лише на дуже обмеженій території України, оскільки на більшості території республіки велася війна з більшовиками, Денікіним і Польщею. Більшовики закликали селянство забирати землю в свої руки негайно, бо, мовляв, Директорія передасть землю в руки «куркулів».

ЛІТЕРАТУРА

1. Валерій Солдатенко. Директорія та відновлення УНР // Дзеркало тижня. - 2008. - №48.

2. В.Д. Дяченко. Антропологічний склад сучасних слов'янських народів.

3. Анатолій КЛЬОСОВ. Звідки з'явилися слов'яни та «індоєвропейці». Відповідь дає ДНК-генеалогія - ч. 1

4. Анатолій КЛЬОСОВ. Звідки з'явилися слов'яни та «індоєвропейці». Відповідь дає ДНК-генеалогія - ч. 2.

5. Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. - К.: Либідь, 1997.

6. Жовківські вісті, Орган Українських Націоналістів, четвер 10 липня 1941.