В ранній руській історії, письмові джерела містять надто мало свідчень, які б дозволили зробити який-небудь висновок про реальні збитки, політичні, економічні чи культурні, нанесені монголо-татарами. Нема ніяких вказівок на чисельність втрат серед дружинників чи громадського населення, ми не знаємо, скільки було захоплено в полон. Літописці, мандрівники і історики того часу вперто відмовляються навести хоча б перебільшені цифри: вони або зберігають мовчання, як у випадку з Києвом, або лякають своїх читачів безпомічними гіперболами.

Мандрівники біль пізнього часу, посол папи Іоан де Плано Карпіні і францисканський монах Вільгельм Рубрук, правда, говорять про полонених, яких повели у кочування чи в рабство, а східні історики (Рашид-ад-Дін, Ібн-ал-Асир), як і Іоан де Плано Карпіні, повідомляють про те, що татари систематично уганяли професійних ремісників і майстрів із завойованих міст. Археологічні дані про фізичне знищення чи економічні утиски надто малі, щоб подати скільки-небудь реальну картину становища руських міст і сільської місцевості після нашестя. Радянський історик Б.А.Рибаков в своїй фундаментальній праці "Ремесло Давньої Русі" пише, що руські землі "були в значній мірі обезкровлені...з цілого ряду виробництв ми можемо прослідкувати падіння чи навіть повний занепад складної техніки, огрубіння і спрощення ремісничого виробництва в другій половині XIII століття". Його висновки базуються, в основному, на відсутності в захороненнях XIII і XIV віків таких предметів, як прикраси пряслиці, буси, амулети і браслети, зникнення глиняного посуду, кераміки і емалевих виробів, характерних для археологічного прошарку XII і початку XIII ст. [30, с.525-538].

Звичайно, зведення про татаро-монгольське ярмо могли потрапити в ці акти лише в рідких випадках через сугубо ділове призначення цих документів, що фіксують, так сказати, повсякденні, насамперед -- поземельні, відносини в країні. І дійсно, кількість таких актів (у статті розглядаються лише акти Північно-Східної Русі), у яких маються які-небудь зведення про татаро-монгольське ярмо, порівняно невелико (їхній нараховується кілька десятків). Однак саме в силу самої «щоденності» цих грамот нечисленні і лаконічні звістки про ярмо, що зустрічаються в них, набувають особливого сенсу. Перед нами відображення «звичайних» проявів іноземного гніта, переломлення окремих подій і явищ, зв'язаних з існуванням ярма, у свідомості різних шарів населення тодішньої Русі.

У цікавлячій нас групі джерел насамперед одержала відображення експлуатація Ордою населення Русі. Так, у давно і добре відомій науці жалуваній грамоті московського великого князя Дмитра Івановича новоторжцю Микулі з дітьми (1363 - 1389 р.) у числі повинностей, від яких звільняються Микула, його діти і його селяни («сироти»), згадане «ординське срібло». Для позначення платежів в Орду тут ужитий термін, що не зустрічається в інших джерелах. Цікавий у грамоті і факт звільнення великим князем від цих платежів світського феодала (у Микули є «його сироти» і «городищани його»). З погляду більш загальних проблем це свідчення грамоти підтверджує право московського великого князя в другій половині XIV в. за своїм розсудом розкладати ординський «вихід» [26, с.121]. З грамоти також видно, що обличчям, відповідальним за збір «ординського срібла» із селян, був їхній феодальний пан (у даному випадку Микула), що передавав зібрану їм зі своїх селян данина «нагору» -- питомому (чи великому, у залежності від того, чиїм безпосередньо васалом був даний феодал) князю.

Ця відповідальність вотчинників за збір ординської данини знайшла відображення й в інших актах. У жалуваній грамоті (близько 1450 р.) тверского великого князя Бориса Олександровича Кашинському Сретенському жіночому монастирю (тобто вже не світському, а духовному феодалу) на монастирських «сиріт», що проживають на землях монастиря й у його слободі в м. Кашину, говориться: «А прийде моя данина, великого князя, неминуча, і ігуменя збере сама данина з тих людей, так надішле до моєї скарбниці»[10, с.49]. Аналогічне свідчення мається в міновій грамоті, датованої часом біля 1440-х -- 1470-х років, князя Ф.Д.Пожарського на промінявши їм села Іванівської М.І. Голибесовському за його село Троицке: «А ми та ординські і вихід мені, князь Федорові, знімати»[9, с.56]. З цих слів з очевидністю випливає, що князь Пожарський, як обличчя відповідальне за збір платежів в Орду із села Іванівської, зобов'язується при обміні розрахуватися по них. Терміни, застосовувані в меновній для позначення цих платежів -- «мита ординські» і «вихід», добре відомі, наприклад, по духовних і договірних грамотах великих і відомих князів XIV--XV ст..

Про «данину» і «виході» на користь Орди говориться й у так називаній «статутній» грамоті Василя І і митрополита Кіпріана (1392 чи 1404 р.): «А коли данину дати в Татари, тогди й оброк дати церковним людей; а коли данину не дати в Татари, тогди й оброк не дати церковним людей»; «А имати мені, князю великому, данини з Луху (в іншому випадку «с Сенгу».-- А. Г) у вихід по своїй грамоті по оброчній; а лише того оброку не взимати»[26, с.104]. Ця грамота й у цілому за своїм характером, і по даному пункті близька до князівських докончаніїв [41].

Серапіон відрізняє представників влади і її апарат, тобто тих, хто задумав похід і хто використовував у своїх інтересах перемогу, від тієї маси кочівників, що вони систематично розбещували вигодами грабіжницької війни і військового видобутку.

Це відношення сучасників до факту татарського завоювання, до його ініціаторів, з одного боку, і до народної татарської маси, з іншої, невидимому, позначилося і на судженнях про цей час наступних поколінь.

Розділ 2. Історіографія

Історик XVIII в. Болтін пише: «Татари, завоювавши питомі князівства одне по одному, наклали на поневолені данини, залишили для стягнення сіяючи своїх баскаків і по містах війська, самі вернулися ні з-чим. При пануванні їх керовані були росіяни тими ж законами, які до володіння їхній мали... Удачі, плаття, мова, назви людей і країн залишилися ті ж, які були колись... Усе це доводить, що руйнування і спустошення Росії не настільки було велике і повсюдне, як держав європейських» (Болтін має через завоювання римлян)

Інакше підходить до оцінці явища Карамзін: «Навала Батиева ниспровергло Росію. Могла згаснути й остання іскра життя; на щастя, не згасла; ім'я, буття збереглося; відкрився тільки новий порядок речей, сумний для людства, особливо при першому погляді: подальше спостереження відкриває й у самім злі причину блага й у самім руйнуванні користь цілості.

«Покров варварів, затьмаривши обрій Росії, приховала від нас Європу в те самий час, коли благодійні зведення і навички більш і більш у ній розмножувалися, виникали університети... У цей час Росія, що мучиться монголами, направляла сили свої єдино для того, щоб не зникнути...». «Забувши гордість народну, ми вивчилися низьким хитростям рабства...». «Властивості народу порозуміваються завжди обставинами... самий нинішній характер росіян ще виявляє плями, покладені на нього варварством монголів». Карамзін думає, що під впливом татар змінився і «внутрішній державний порядок: усе, що мало вид волі і древніх громадянських прав, стиснулося, зникло», «знаменитість Москви і Твері виникла при монголах».

Сучасник і супротивник Карамзіна Полєвой розглядав період монгольський в історії Росії в більш широкому алані. Це -- боротьба Європи й Азії, де Росії випала задача перетворення Азії, переробки її на європейський лад. «Русе гострить свій меч об меч литовський, щоб скинути монгола». Сили Росії міцніли в період монгольської влади. Орда не догадувалася, що «онук Калити, згубника рідних, щедрого шанувальника ханів, оголити уже на Орду меч»[11, с. 250].

С.М. Соловйов, що розглядає історію Росії з погляду внутрішнього органічного її розвитку, не додає великого значення татарської влади як явищу, що ввійшло в історію Росії з боку. На його думку, навіть на початку завоювання татари не мали серйозного впливу на внутрішній лад завойованої країни. Долі Росії визначаються факторами внутрішнього характеру. Панування татар є продовження давнього панування кочових варварів на великій східній рівнині. Куликовська битва передбачила кінець цього панування «унаслідок зосередження, що тут почалося, і посилення європейської держави»[33, с.1345]. У своєму заключному огляді розглянутого їм древнього періоду історії Росії, озаглавленого їм самим «Загальний хід російської історії до утворення Московського державного гніта», С. М. Соловйов говорить про татарське ярмо дуже мало, як би мимохідь, і цей факт значною мірою малює нам його відношення до татарського завоювання. Він готовий навіть поставити знак рівності між російсько-татарськими і російсько-половецькими відносинами

Костомаров довільно відводив у цьому процесі татарам роль, протилежну тієї, яку вони грали насправді: він говорив, що рабство, загальне для усіх, створене татарами в Росії, дало єдність роздробленої на долі країні Хану потрібно була ця єдність для більш зручного збирання данини [11, с.251].

Бестужев-Рюмін, не заперечуючи впливу татар на утворюючу Московську державу, особливо в області адміністрації і фінансів, дорікаючи С.М. Соловйова в недооцінці Карамзіна і Костомарова в перебільшенні впливу татар на розвиток російського життя, бачачи в цих думках «крайності», підкреслює непрямі наслідки татарської влади: відділення східної Русі від західної, зупинка в освіті, деяке огрубіння вдач. Однак і він, не будучи в стані перебороти представлення буржуазної науки, вважає, що поняття царської влади узяте Москвою не в татар, а у Візантії [11, с.251]. З цією ненауковою теорією запозичень згідні були і спеціально працювали по питанню про розвиток влади і Росії М.А. Дьяконов [27, с. 104] і В.И. Сава[11, с.251].

Ключевський не тільки не зробив жодного кроку вперед до розумінні утворення Російської держави в порівнянні зі своїми сучасниками, але повернувся до самого порочного тлумачення цього питання. Він повторив Костомарова. Він виходить з положення, що в «відносинах між... (питомими,) князями не можна... доглянути ніякого порядку»: тому, -- продовжує далі Ключевський, -- «якби вони (питомі князі) були надані цілком самими собі, вони рознесли б свою Русь на нескладні, що вічно ворогують між собою питомі шматки». «Влада... хана давала ніби-то примару єдності що дрібнішали і взаємно відчужувалися вотчинним кутам російських князів». «Влада хана була грубим татарським ножем, що розрізав вузли, у які вміли нащадки Всеволода III заплутувати справи своєї землі»[11, с.252]. Платонов визнає за татарським ханом стримуюче вплив на князівські «усобиці», але в той же час указує на те, що татарське завоювання повело до повного роз'єднання «Суздальської Русі... з Руссю Новгородської і Руссю південно-західної. Населення Суздальської і Рязанської областей з недоброї волі сприйняло від татар деякі їхні порядки (грошовий рахунок, адміністративні звичаї) і було позбавлено можливості широкого і вільного спілкування з відірваними від нього іншими галузями російського племені і з європейським заходом. От чому на російському сході в татарську епоху XIII - XIV ст. спостерігається деякий культурний застій і відсталість...»[11, с.252].

Сергійович теж надавав татарській владі чимале значення. «Навала татар, -- пише він, -- уперше познайомила російські князювання з владою, з яким не можна входити в угоду, який треба підкорятися безумовно. .. Хоча татари не залишилися в російській землі і панували здалеку, проте панування їх зробило глибокий переворот у нашому житті». Князі і церква визнали владу ханів, але «розплачуватися за цю покірність приходилося народу». «Перші спроби політичного об'єднання Росії були зроблені ханами, що, на противагу власним своїм інтересам, підкоряли окремих князів влади улюбленого ними великого князя». При татарах вічові збори стали анахронізмом [11, с.253].

Ріжків уже тим самим, що у своїй історії не говорить спеціально про татарське панування на Русі, дає нам право робити висновок про те. що він не додає значення цьому великому факту нашої історії.

М.П. Покровський прийняв схему Ключевского про значення міст і торгівлі в найдавніший період нашої історії. Він у татарах бачив прогресивну силу, що сприяла «перегниванню» Русі міської в Русь сільську. «Татарський розгром одним ударом закінчив той процес, що позначився задовго до татар і виник у силу чисто місцевих економічних умов: процес розкладання міської Русі X - XII століть». «Татарщина йшла не тільки по лінії розкладання старої Русі, а і по лінії додавання Русі нової -- питомо-московської»[11, с.253]. Крім цього загального значення татарської влади М. Н. Покровський указує на ряд приватних позитивних її сторін: ніби-то «вона організувала правильну систему розкладки (податків), що на багато століть пережила самих татар». Татари «внесли глибокі зміни [11, с.254] у соціальні відносини», зрівнявши міське і сільське населення в платежі данини.

М.С. Грушевський, справедливо протестуючи проти польської теорії про повне запустіння України під ударами монголів і про наступний суцільній колонізації її поляками, протестуючи не менш справедливо і проти великоросійської теорії про переселення українців з України під натиском, що запустіла, татар на північний схід у басейн Волги - Оки, у теж час намагається не тільки применшити ступінь руйнування, принесеного татарами, але готовий бачити в татарському завоюванні «общинного» ладу, що з'явився в результаті «нівелювання» місцевого суспільства внаслідок знищення, збідніння й еміграції «багатого класу».

Таке нівелювання сприяло демократизации суспільних відносин [39,с.128].

Сам російський народ без коливань визначив своє відношення до Золотої Орди.

В.О. Ключевський з цього приводу зовсім справедливо помітила: «Боротьба зі степовим кочівником, половчанином, злим татарином, що тривав з VIII майже до кінця XVII століття, -- найважчий історичний спогад російського народу, що особливо глибоко урізалося в його пам'яті і найбільше що яскраво виразилася в його билинної поезії»[11, с. 256].

Визнавали їх напрям та неоднорідність, саме, недостатня джерельна база, визначила різні погляди на вивчення цієї проблеми, пізнішими та сучасними дослідниками.

Размещено на Allbest.ru