Кирило-Мефодіївське товариство, його діяльність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Після розгрому декабристського руху та офіційної заборони масонства на території Російської імперії настав час реакції, пов'язаний з іменем царя Миколи І. Для України він відзначився подальшим наступом на її права, нівелюванням її особливостей та державницької пам'яті. Перша офіційна згадка про Кирило-Мефодіївське товариство пов'язана з доносом, коли в березні 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства -- першої на Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником). Хоч два інших інтелігенти -- викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко -- підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували.

Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.

Виникнення Кирило-Мефодіївського товариства, його засновники і учасники

Товариство виникло в кінці 1845 -- на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п'ятнадцяти місяців.

Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад'юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич.

Кирило-мефодіївці були спадкоємцями ідей декабристів і, у першу чергу, Товариства об'єднаних слов'ян. Це яскраво підтверджує програмний документ Кирило-мефодіївців "Книги буття українського народу, де прямо вказується на Товариство об'єднаних слов'ян як на свого ідейного попередника, бо воно теж мало на меті повалення самодержавства, ліквідувати кріпосництво й об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацію.

Кирило-Мефодіївське товариство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів і визначити основні цілі і завдання своєї діяльності, оскільки було викрите внаслідок доносу студента Київського університету Петрова.

Його учасники були заарештовані і після слідства, що велось в Києві та Санкт-Петербурзі, засуджено на різні терміни ув'язнення і заслано до різних міст Росії. Найважчий вирок отримав Т. Шевченко -- його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати.

мефодіївський товариство драгоманов шевченко

Основні ідейні напрямки Кирило-Мефодіївського товариства в його Статуті та інших документах

Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать "Статут Слов'янського товариства св. Кирила та Мефодія", відозви "Брати українці" та "Братья великороссияне и поляки", "Книги буття українського народу", а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації-

Статут Слов'янського товариства св. Кирила та Мефодія (саме таку назву носило товариство) складається з двох частин. Перша -- "Головні ідеї" -- містить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, а друга -- "Головні правила товариства" -- присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.

Слов'янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов'янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов'янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов'ян були, в значній мірі, відмінними.

Для кирило-мефодіївців слов'янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов'янськими народами. Так, зокрема, В. Білозерський у Пояснювальній записці до Статуту товариства відзначав: " . ця свобода є досяжною для нас і інших підкорених племен тільки при об'єднанні слов'ян в одну державу, засновану на повазі народності кожного".

Основою для встановлення справедливого суспільного та державного ладу у слов'янських народів, на думку учасників Кирило-Мефодіївського товариства, повинні були стати непорушні і керівні принципи християнської моралі. Так, зокрема, в четвертому пункті "Головних ідей" статуту зазначалося про те, що " . правління, законодавство, право власності і просвітництво у всіх слов'ян повинні основуватись на св[ятій] релігії господа нашого Ісуса Христа". Саме вірність цим моральним засадам християнства в його чистій, неспотвореній пізнішими нашаруваннями формі, повинна була стати основною передумовою для залучення неофітів до товариства та, поряд з освіченістю, для зайняття відповідальних державних посад у майбутньому справедливо організованому суспільстві.

Для вирішення нагальних, життєво важливих справ передбачалось утворення спільного вищого законодавчого органу влади -- загальнослов'янського собору з представників всіх народів. Однак його функції та повноваження не визначено більш детально. Враховуючи, що попередніми пунктами статуту особливо наголошувалось на державно-політичній самостійності кожного з народів, то можна припустити, що цей "собор" повинен був би стати деяким наддержавним органом, члени якого обирались би не пропорційно від кількості населення, а від державно-територіальних утворень.

Хоча М. Костомаров, описуючи дискусії щодо майбутнього устрою слов'янської федерації, у "Автобіографії" дещо інакше трактував це питання. Він писав: "Ми почали уявляти собі всі славянські народи зєднаними між собою у федерації подібно до давніх грецьких республік або Зєднаних Держав у північній Америці з тим, щоб усі находилися у тіснім звязку з собою, але щоб кожна зберігала свято свою окрему автономію. Федерація тільки по одним народностям не видавалася нам зовсім придатною з багатьох причин, а зокрема з огляду на чисельну нерівність мас, що належали до народностей. Яке союзництво могло існувати в дійсности на підставі взаїмної рівности між незначними щодо кількости Лужичанами й великою масою російського народу з незмірними просторами його батьківщини? Ми прийшли до думки, що з збереженням права народностей потрібний конче инший поділ частин будучої славянської держави для її федеративного ладу. Таким робом поставала думка про адміністративний поділ земель заселених славянським племенем, незалежно від того, до якої з народностей належить це племя в тій чи иншій полосі заселення простору. Ми не могли вияснити собі подрібно картини в якій мала зявитися наша уявна федеративна держава; утворити цю картину ми полишили будучій історії. В усіх частинах федерації пропонувалися однакові основні закони та права, рівність ваги, мір і монети, скасування мита і свобода торговлі, загальне скасування кріпосного права й невольництва, в якій ні було б формі, єдина центральна влада, що завідувала б зовнішніми справами союзу, військом і флотою, зате повна автономія кожної частини у відношенні до внутрішніх уладжень, внутрішньої управи, судівництва і народної освіти".

У другій частині Статуту -- "Головних правилах товариства" -- розкриваються його головні принципи організації братства, а також тактичні цілі на шляху утворення майбутнього союзу слов'янських народів. Так у сьомому пункті зазначалось, що оскільки "в теперішній час слов'янські племена сповідують різні віросповідання і мають упередження одне до одного, то товариство буде старатись про знищення всякої письмової та релігійної ворожості між ними і розповсюджувати ідею про можливість примирення розбіжностей в християнських церквах". Це, на думку його авторів, повинно було сприяти зближенню слов'ян та встановлення між ними справді братерських, дружніх і рівноправних відносин.

У сфері суспільних відносин Статут особливу увагу звертав на необхідність ліквідації соціальної нерівності та її особливо потворного прояву -- кріпацтва. Восьмий пункт "Головних правил" відзначав, як одну з цілей братства те, що "Товариство буде старатись заздалегідь про викорінення рабства і всякого приниження нижчих класів, рівним чином і про повсюдне розповсюдження грамотності".

Просвітництво широких народних мас визнавалось головним засобом досягнення мети, яке ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського товариства. Ця, здавалось би далека від політики, культурно-просвітницька діяльність викликала значні підозри у царських слідчих. Вони ретельно підшивали до справ заарештованих братчиків проекти облаштування народних шкіл, нарівні з революційними прокламаціями та патріотичними художніми творами.

Відозва "Брати українці", відображаючи в цілому ідеї відбиті в Статуті Кирило-Мефодіївського товариства, дає більш уточнене трактування основоположних ідей діяльності братства

У цілому програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства носили революційний і визвольний, як в національному, так і в соціальному відношенні, характер з наголосом на використанні просвітницьких, ненасильницьких методів реалізації: "Політична програма Кирило-Мефодіївського товариства, висловлена в ряді документів і творів, була прогресивною і в основному революційною. Найголовніші вимоги її зводилися до ліквідації кріпосництва і самодержавства, визволення і об'єднання слов'янських народів у республіканську демократію, запровадження загальної народної освіти. Однак здійснення програми ліберальна більшість кирило-мефодіївців намічала мирним шляхом. Лише найрадикальніша частина членів товариства (Шевченко, Гулак та ін.) дотримувалась революційних методів боротьби". Києвоцентричні погляди учасників Кирило-Мефодіївського товариства можна розглянути як своєрідне продовження у XIX сторіччі ідеї Києва "Другого Єрусалиму", що лягла в основу державницьких прагнень гетьманської доби і, навіть, більш давньої -- "Андріївської легенди" софійських книжників Києворуської держави.

Політичні ідеї М. Драгоманова

«Слов'янська ідея як етап у формуванні національної ідеології» розкриває внесок Драгоманова в осмислення ролі цієї ідеї в духовних процесах українського відродження ХІХ ст. Спочатку Драгоманов перебував на позиціях ліберального розуміння слов'янської ідеї, представляючи інтереси українців перед російським суспільством у рамках свого тогочасного регіонального та етнографічного патріотизму. Він використовував слов'янську тему для пробудження української громадської активності. В першій половині 1870-х рр. він проголошує програму демократичного, федерального всеслов'янства альтернативою здійсненню сепаратистського сценарію майбуття України. Балканські події другої половини 70-х рр. ХІХ ст. породили сподівання змін у Російській імперії та певного розв'язання «українського питання». Коли ці надії не збулися, закінчився період небезконфліктного співжиття «всеросійського» та українського дискурсів у поглядах Драгоманова на слов'янське відродження. Російській версії слов'янолюбства як ідеологічному прикриттю великодержавної політики імперії, він протиставляв національну версію всеслов'янства. Політична спадщина Драгоманова вийшла за межі, окреслені поколінням 40 - 50-х рр. XIX ст. Він аналізував «слов'янську» ідеологію попередників не як антитезу національної ідеї, а як її складову частину. Роль виразника традиції надавала йому можливості ефективного впливу на співвітчизників, дозволяла бути творцем нової теоретичної програми українського руху.

Драгоманов був переконаний, що політичні і соціальні цілі українців вимагають співпраці з усіма подібними становищем слов'янськими народами. Але з початку 1880-х рр. план розбудови «Всеслов'янського Союзу» як інструменту вирішення «українського питання» заступається задумом створення Східноєвропейської федерації. Зміна слов'янського федералістського проекту на регіональний східноєвропейський остаточно дистанціювала українські пошуки союзників у боротьбі за національно-політичне визволення від обмежень панславістської парадигми, пропонуючи досягнення завдань українського руху на основі погодження інтересів сусідніх народів. Драгоманов визнає політичні проекти на засадах «слов'янської ідеї» невідповідними українським потребам.

Найвищим моментом ствердження «українськості» політичних програм мислителя стала програма «Громади», де метою національних прагнень визначається не всеслов'янська, а «всеукраїнська» держава. Еволюція поглядів Драгоманова була складовою і важливим чинником зміни теоретичних настанов українського національного руху, який пройшов шлях від проголошення та розробки слов'янської ідеї до ствердження української ідеї. Драгоманов - останній провідний вітчизняний діяч, який адаптував ідеали слов'янської взаємності до потреб українства і перший діяч України, що визнав минущість цієї слов'янської ідеї.

Утворення Центральної Ради, проголошення УНР та ЗУНР викликають хвилю драгомановського історіографічного «ренесансу», розгортається видання драгомановських творів. Подальший розвиток подій не сприяв виваженим дискусіям. Історіографічний образ Драгоманова втрачає цілісність, відбувається поляризація його оцінок. Українські соціалісти та, частково, націонал-демократи продовжують переважно позитивно ставитись до Драгоманова. Українські ж комуністи на початку 1920-х рр. намагаються «большевізувати» його ідеї. Пам'яткою цих намірів є ювілейний збірник на пошану Драгоманова за редакцією Я. Добвищенка.

Міжвоєнний період - надзвичайно суперечливий етап у вивченні політичних поглядів Драгоманова. У ці роки з'являються десятки розвідок на драгомановські теми. Провідним центром досліджень драгомановської творчості був Київ, де з поверненням М. Грушевського до початку 30-х років друкуються джерелознавчі та історико-політичні матеріали, присвячені Драгоманову. У Львові зусиллями академіків М. Возняка та К. Студинського виходять цінні матеріали про взаємини Драгоманова з галицько-буковинськими науковими діячами, про його участь у партійно-політичному житті краю та України. Віддзеркаленням атмосфери, яка панувала в тогочасній радянській науці були творчі зигзаги дослідника життєвого шляху Драгоманова - Д. Заславського. Перша його книга, видана у 1924 р., сповнена прагнення до об'єктивного викладу. Її автор навіть висловлював думку про Драгоманова як попередника російського марксизму. Десять років пізніше цей же автор доводитиме, що праці Драгоманова - джерело ідеологічних диверсій «українського буржуазного націоналізму».

Революційно-демократичні, політичні погляди Т. Г. Шевченка

Становлення ліберального й демократичного напрямків політичної та правової думки в Україні пов'язане з діяльністю таємного Кирило-Мефодіїв-ського товариства (1846--1847 pp.), до якого належали Тарас Шевченко (1814--1861), Микола Костомаров (1817--1885), Георгій Андрузький (1827--?) та ін. Т. Шевченко був противником абсолютної монархії. Державний устрій тогочасної України він уважав продовженням необмеженої влади монарха Росії, яка реалізувалася за допомогою гетьманів, а потім панів. Т. Шевченко писав, що українські пани хіба що базікають про неньку Україну, про волю, а в житті укладають вигідні для себе соціально-політичні угоди, прагнуть мундирів дворянських, а з селян деруть шкуру. Поет схилявся до ідеї буржуазної республіки, оскільки там не було одновладдя, функціонував представницький орган, громадяни мали рівні права. Гарантом від сваволі, вважав він, повинен бути "праведний закон", що розглядається як синонім правди і справедливості. Але закон, який діє в державі, де існує нерівність, не може бути праведним. Взагалі Т. Шевченко прагнув утворення незалежної демократичної Української держави з колегіальною формою реалізації політичної влади на засадах участі в управлінні державою широких верств населення. Однією з важливих умов побудови такої держави була правова реформа після насильницької зміни форми державного устрою.

Список використаної літератури

1. Грушевський М. Історія України Руси: У 10 т. - К., 1998.

2. Гуржій І. Україна в системі всеросійського ринку 60--90-х років XIX ст. К., 1968.

3. Ісасвич Я. Братства та їхня роль в розвитку української культури XVI--XVIII ст. К., 1966.

4. Круглашов А.М. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. - Видання друге. - Чернівці: Прут, 2001. - 488 с.; Круглашов А.М. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. - Чернівці: Прут, 2000. - 488 с.

Размещено на Allbest.ru