Утворення і розвиток Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Передумови утворення держави

Розвиток економічного життя. Розширювались посівні площі, хлібороби використовували прогресивніші знаряддя праці, збільшувалася продуктивність праці. Значне піднесення переживали міста, які стали центром розвитку ремесел і торгівлі, а також осередками політичного життя. Важливого значення набули торговельні шляхи «з варяг у греки» - уздовж Дніпра зі Скандинавії до Візантії та з Каспійського моря через Київ у Західну Європу.

Формування феодальних відносин. У слов'янському суспільстві зростала майнова та соціальна нерівність, виокремилася панівна верхівка (князі, вожді племен, княжі дружинники, старійшини). У залежність від неї потрапила більшість селян (смердів) та городян.

Утримання під владою залежного населення вимагало могутнього державного апарату. Князі мали власні військові загони - дружини, за допомогою яких збирали з підвладного населення феодальну повинність - полюддя. Згодом, коли княжа влада зміцніла, вони почали вимагати, щоб селяни самі привозили їм данину - повоз.

Зовнішня політика. Східні слов'яни постійно обороняли свої землі від нападів варягів, хозарів, мали військові відносини з Візантією та Болгарським царством. Однієї лише князівської дружини чи ополчення для цього вже було замало.

Щоб вийти на міжнародний рівень, держава мусила мати могутнє кінне й піше військо та флот.

Походження назв «Київська Русь» і «Русь-Україна»

Держава східних слов'ян мала назву Київська Русь, або Русь-Україна.

Щодо походження та дефініції назви «Русь» дослідники не мають одностайної думки. Існує кілька версій:

· Русами називали племена норманів (варягів). Вони започаткували державу слов'ян і від них пішла назва «Руська земля». Така теорія зародилася у ХVІІІ ст. в Німеччині й дістала назву «норманської». Її автори - німецькі історії Г. Байєр та Г. Міллер, їхніх послідовників і однодумців називають норманістами;

· Руси - слов'янські племена, які жили в середній течії Дніпра;

· Рус - це давнє слов'янське божество, від імені якого походить назва держави;

· Руса - в праслов'янській мові «річка» (звідси й назва (русло»).

Українські історики в цілому дотримуються антинорманських поглядів, хоч і не заперечують значний внесок варязьких князів та дружин у формування державного ладу Київської держави.

«Русь», «Руська земля», на їхню думку:

· Назва території Київщини, Чернігівщини, Переяславщини (землі полян, сіверян, деревлян);

· Назва Київської держави, починаючи з ІХ ст..

Назва Україна (край, земля) означає територію, що була основою держави Київська Русь ХІ-ХІІ ст. Уперше цей термін уживається в Київському літописі 1187 року щодо Переяславської землі.

київський русь князь християнство

Виникнення та розвиток Київської Русі

Аскольд і Дір

Давній літопис «Повість временних літ» сповіщає нам, що після смерті Києвичів на землях полян ще довгий час княжили їхні нащадки. А потім для Києва настали важкі часи: «…зазнали утисків поляни від деревлян та інших навколишніх народів, і найшли на них козари [хозари]». У цей час біля Києва з'явилися варязькі воїни Аскольд і Дір. Аскольд і Дір надали східним слов'янам військову підтримку, звільнили від данини кочівникам і стали князювати в Києві.

РІЗНІ ПОГЛЯДИ

В історичних джерелах існує певна невідповідність: в одних Аскольд зображений як попередник Діра, в інших - Аскольд і Дір - одна й та сама людина. Арабський історик Аль-Масуді згадує тільки про Діра: «Перший між слов'янськими королями - король Аль-Дір, він має великі міста, великі залюдненні землі, до столиці його держави приходять мусульманські купці з різним крамом». Проте переважає думка про їхнє спільне князювання.

Незважаючи на розходження, саме під час правління Аскольда та Діра, на думку відомого українського історика М. Котляра, у середині ІХ ст. у Східній Європі виникла перша слов'янська держава - Київське князівство. Нова держава заявила про себе низкою вдалих військових походів у 860 та 866 рр. проти Візантії, під час одного з яких Аскольд прийняв християнство. Дуже важливим політичним наслідком цих походів було укладення угоди, за якою Візантія сплачувала щорічну данину Києву, натомість Русь зобов'язалася надавати їй військову допомогу.

За часів Аскольда й Діра зросла могутність Київської держави, розширилися її кордони: владу Києва визнали племена деревлян, частина сіверян і дреговичів. Була також невдала спроба приєднати полочан і кривичів.

Київ став не тільки великим торговим містом, осередком полянської землі, а й перетворився не центр наддніпрянської держави, яка мала у своєму розпорядженні могутнє військо й кинула виклик самій Візантії.

Доба князя Олега. Походження князя Олега

У кінці ІХ ст., після смерті Новгородського князя Рюрика, варяга за походженням, до повноліття його сина Ігоря, фактичним правителем новгородської землі став Олег (ім'я походить від скандинавського слова helga - мудрий). Він здійснював численні завойовницькі та торгові походи, і в 882 році, як повідомляє «Повість временних літ», зібрав велике військо й вирушив походом на південь, до Києва. Заховавши дружину й човни, Олег представився купцем, що привіз дарунки київським князям. Коли Аскольд і Дір вийшли привітати торгового гостя, Олег заявив їм: «Ви не князі, і не княжого роду, а це син Рюрика», - і показав на малолітнього Ігоря, якого привели воїни. Аскольда й Діра підступно вбили. Аскольд був похований на Печерську (звідси й назва місцевості - Аскольдова могила), а Дір - поблизу того місця, де пізніше буде збудована церква святої Ірини (неподалік від Софійського собору.

Захопивши Київ, Олег зробив місто своєю резиденцією, наголосивши: «Бути Києву матір'ю міст руських». Так, у єдину державу об'єднались слов'янські землі Півночі та Півдня.

Розширення кордонів Київської держави

883 року Олег здійснив похід на деревлян і, підкоривши їх, розширив південно-західні кордони держави. Наступного року він вирушив на схід і приєднав сіверян, а згодом і радимичів. Звільнивши ці племена з-під гніту хозар, Олег призначив їм меншу данину, ніж вони платили каганату. Проте уличі й тиверці, попри всі намагання Олега, так і не визнали його влади.

Князь будував нові міста та могутні фортеці. Найбільшими містами Олегової держави були Київ, Чернігів, Новгород, Смоленськ, Псков, Ростов.

Зовнішньополітична діяльність

Олег, майстер військової справи, здійснив два вдалі походи проти Візантії - 907 і 911 рр. Коли Олег уперше зайшов до Царгорода, то прибив свій щит на міських воротах на знак перемоги. Тоді ж уклали договір, за якими візантійці (як це було й раніше) мали сплачувати щорічно данину, руські купці дістали право безмитної торгівлі та безкоштовного проживання протягом 6 місяців і, крім того, повного забезпечення всім необхідним у столиці Візантії. Усе це за умови, якщо Олег буде надавати військову підтримку, братиме участь у війнах проти арабів тощо.

РІЗНІ ПОГЛЯДИ

За одними джерелами князь Олег закінчив свій земний шлях у могутності та славі на полі бою, за іншими - від укусу змії, яка вилізла з черепа загиблого князівського коня. На думку відомих українських дослідників С. Кумицького та М. Котляра, князь загинув під час Каспійського походу до кордонів Перської держави 912 чи 913 року. Арабські джерела свідчать, що руські воїни плили морем, маючи 500 кораблів, тягли їх потім волоком, щоб зненацька напасти на ворога. Але похід був невдалим. Майже всі воїни загинули. Може, під час цього походу й склав свою голову Віщий Олег.

Князь Ігор (912-945рр.)

Після смерті князя Олега Київська держава стала слабшати. Племена деревлян відмовилися платити данину Києву, а на кордонах Руської землі з'явилися могутні кочівники - печеніги. У такий лихий час зайняв престол Рюриків син, князь Ігор. Він довів своє право на князювання: придушив виступи деревлян, наклав на них ще більшу данину, дав відсіч печенігам і навіть використав їх для зміцнення могутності Київської держави (найняв їх у військо) і своєї влади. Літописи сповіщають, що під владою Ігоря опинилося 20 «світлих князів руських».

941 року Ігор розпочав військовий похід поти Візантії, під час якого, його флот налічував 1 тис. бойових кораблів і 40 тис. воїнів. Але похід виявився невдалим: візантійський флот перестрів русичів і застосовував проти них «грецький вогонь» (суміш смоли, сірки, нафти та селітри, яку виливали з мідних труб). Утративши частину кораблів, Ігор відступив, та за 2 роки зібрав велику дружину, найнявши печенігів, і знову вирушив на Візантію. На цей раз візантійці вирішили не ризикувати й підписали з Києвом мирний договір.

943 року Ігорова дружина здійснила похід до Каспійського моря, розгромила багато мусульманських місій і з великою здобиччю повернулась до Києва. Невдовзі черговий акт непокори деревлян знову змусив Ігоря вирушити в похід, який виявився для нього останнім. Деревляни й на цей раз були змушені підкоритися й сплатити данину. Князь Ігор уже повертався додому, як незадоволена малою здобиччю дружина стала вмовляти його повернутися та взяти додаткову данину. Обурені деревляни зібралися на віче й вирішили покарати кривдників. «Унадиться вовк до овець, то знищить усе стадо», - вирішили вони. Ігореві дружинники потрапили в засідку, а самого князя прив'язали до верхівок двох дерев і розірвали. Щоб уникнути війни з Києвом, деревляни послали до столиці представницьке посольство.

Княгиня Ольга (945-964рр.)

Давня легенда нарекла Ольгу хитрою, церква назвала її святою, історія - мудрою. Дружина князя Ігоря, Ольга, після смерті свого чоловіка очолила державу й стала правити від імені свого малолітнього сина Святослава. Княгиня жорстоко помстилася деревлянам за вбивство чоловіка: вона знищила їхнє посольство, а також населення їхнього міста Іскоростеня.

Внутрішня політика. Для упорядкування своєї держави Ольга з дружиною об'їхала княжі володіння, після чого здійснила низку реформ:

· упорядкувала сплату данини. Для цього вона облаштувала спеціальні пункти (стоянки й погости), куди в певний термін звозилася данина;

· на підвладних землях організувала владні структури з представників княжого оточення, які виконували князівські розпорядження, чинили суди.

Зовнішньополітична діяльність. Ольга й надалі дотримувалося зовнішньополітичної лінії київських князів, яку започаткував ще Аскольд, проте, на відміну від своїх попередників, які воювали, вона віддавала перевагу дипломатії. Княгиня двічі відвідувала візантійського імператора Костянтина Багрянородного - у 946 та 957 рр. Літописець повідомляє, що Ольга прибула Константинополя (Царгорода) у супроводі великого посольства (понад 100 осіб) і майже півтора тисячного війська. Імператор був зачарований не тільки красою, а й надзвичайним розумом Ольги, пройнявся такою повагою, що навіть удостоїв її привілею розмовляти з ним сидячи (до того часу жодного посольство такого привілею не мало.

Наслідки відвідин Константинополя:

· укладення угоди, за якої руські дружини мали служити в імператорської армії, а Візантія за це, як і раніше, сплачувати данину Русі. Так, руські війська брали участь у візантійських походах до Малої Азії та у війні 964 року на Сицилії із сарацинами. Мирні відносини Візантією за цим договором Русь мала як за часів правління Костянтина Багрянородного, так і за часів його сина Никифора Фоки;

· хрещення княгині Ольги в Константинополі в присутності імператора та патріарха, яке мало не тільки релігійне та культурне, а й велике політичне значення;

· відновлення привілеїв, якими раніше користувалися руські купці Візантії. Промовистий факт - до київського посольства вгодило 42 купці.

Німецька місія. Київська Русь підтримувала дипломатичні відносини з Німецькою імперією. 959 року Ольга відправила посольство до імператора Оттона. У відповідь на це за два роки до Києва прибула місія на чолі з єпископом Адальбертом, яка мала на меті схилити Русь до хрещення під патронатом римської церкви (католицької). Проте успіху ця місія не мала.

За часів Ольги міжнародний престиж Київської Русі значно зріс. І Візантія, і Німеччина - авторитетні світові держави середньовіччя - мали дипломатичні відносини з Київською державою, вбачали в ній рівноправного партнера.

Князь Святослав (964-972 рр.)

Святослав - київський князь, син Ігоря та Ольги. Сучасники називали його «князем-воїном», адже ще з дитячих років Святослава залучали до військової справи, зокрема він брав участь в облозі древлянського міста Іскоростеня в 945 році.

Ставши самостійним правителем, Святослав багато зробив для зміцнення Київської держави:

· приєднав племена в'ятичів, землі яких простягалися між Окою та Волгою;

· посадив у найбільших центрах Русі-України своїх синів - Ярополка в Києві, Олега в Овручі, Володимира (позашлюбного сина від Малуші) у Великому Новгороді. В управлінні державою дітям Святослава допомагали бояри.

Зовнішня політика. Зміцнивши свої позиції на зовнішніх кордонах Русі, Святослав вирушив на супротивників.

У війні 965-968 рр. він розгромив Хозарський каганат. Це звичайно мало велике значення для зміцнення авторитета Святослава як полководця, але не як політика та правителя держави.

Згодом Святослав підкорив ясів (осетинів) і касогів (черкесів і адигейців), захопив хозарську фортецю Саркел (пониззя Дону), яка дістала назву Біла Вежа. Кордони Русі розширювалися й на південь: замість Пантикапею з'явилося місто Корчів (Керч), яке разом з містом Тмутаракань (на Таманському півострові) уходило до Тмутараканського князівства.

Маючи 60 тис. воїнів, Святослав завдав удару Болгарії, розбив ворожу радь під Доростолом і заволодів містом Переяславець на Дунаї. Такі успіхи налякали візантійців, вони підмовили печенігів напасти на Київ, захищати який у той час було нікому. І хоч князь повернувся й прогнав ворога, кияни дорікали йому: «Ти, княже, шукаєш чужої землі й про неї дбаєш, а свою покинув напризволяще». На що Святослав відповів: « Не любо мені в Києві. Хочу жити в Переяславці на Дунаї - там середина землі моєї».

Восени 969 року Святослав знову з'явився на Дунаї - його резиденцію Переяславець відбили болгари. Швидко повернувши втрачені позиції, київський полководець повів війська на Візантію, яка неодноразово просила князя залишити Болгарію. Після тривалих військових дій, знесилені сторони 971 року змушені укласти мирний договір. Греки за цим договором зобов'язалися забезпечити руське військо всілякими харчами, а Святослав - відмовитися від своїх претензій на візантійські володіння.

Та бажання позбутися небезпечного суперника підштовхнуло грецького імператора Іоанна Цимісхія на підступний учинок: він найняв печенігів для вбивства руського полководця. Нічого не підозрюючи, князь на чолі виснаженого війська вже повертався додому, як на нього напали печеніги на чолі з ханом Курею. Київський князь загинув у бою у 972 році. Печенізький хан відрубав йому голову й зробив з нею чашку, вихваляючись перед усіма своїм трофеєм. На думку істориків, Святослав був, без сумніву, «зразком великих полководців», «Олександром [Македонським] нашої історії».

Розквіт Київської Русі

Володимир Великий (978-1015 рр.)

Ранньофеодальна монархія. Церква назвала князя Володимира - Святим, а народ - Красним Сонечком. Добу князя Володимира історики характеризують як ранньофеодальну монархію. «І почав княжити Володимир у Києві єдиновладно» («Повість временних літ»).

Реформи державного устрою. Однією з найголовніших проблем, які довелося розв'язувати князю Володимирові, була консолідація давньоруських (українських) земель. За умов становлення Київської держави влада великого (київського) князя ще була не настільки сильною, щоб контролювати місцевих керівників. Тому вожді й князі - місцева знать - були фактично необмеженими правителями.

Володимир рішуче розпочав реформи державного устрою:

· Щоб приборкати місцеву знать, яка прагнула бути незалежною, у кінці 80-х років рр. Х ст. Володимир послав 12 своїх синив і вірних дружинників до різних міст Київської Русі, а рідного дядька Добриню поставив правити від свого імені Новгородом.

· Першим з українських князів Володимир почав карбувати срібні й золоті монети на зразок візантійських (до цього на Русі ходили срібні злитки певної форми - гривні). На монетах були зображені образи Христа й князя Володимира та його монограма - знак «тризуб».

· Для посилення своєї влади та влади він удосконалив і доповнив попередній кодекс - «Закон Руський». Особливо князь дбав про «Статус земляний».

· Велику увагу приділив будівництву столиці Русі - Києву, щоб наочно довести силу великокнязівської влади. У кінці Х ст. у місті збудували фортецю, високі земляні вали - зовнішню лінію оборони - названі в народі «змійовими валами.

Зміцнення могутності й обороноздатності Київської Русі. Час правління Володимира Великого історики справедливо вважають періодом значного піднесення Київської Русі.

За часів свого правління Володимир Великий розширив кордони Київської Русі.

Одним із головних напрямків зовнішньої політики Володимира був захист південних кордонів держави від печенігів, що кочували на той час між Дунаєм та Уралом. Для цього побудували «гради» на берегах річок Остер, Трубіж, Сула, Стугна та ін. Ці богатирські застави з постійними військовими гарнізонами, без сумніву, відіграли вирішальну роль у стабілізації ситуація на півдні Русі.

ДЖЕРЕЛА

Одного разу до київських кордонів підійшло печенізьке військо. Князь зібрав велику дружину й рушив назустріч кочівникам. І став Володимир на одному боці річки, а печеніги на іншому. Але битись не починали. І от прийшов до річки печенізький хан і почав кричати: «Агов, ви, Руси! Сіно! Солома! Виставляйте проти нашого богатиря свого вояка. Нехай борються. Якщо ваш переможе мого, то не воюватимемо три роки й розійдімося в різні боки. А якщо наш вояк повалить вашого, то воюватимемо три роки». Зажурився князь Володимир, адже дуже кремезний і сильний був печеніг. У цей час підійшов до князя старий дружинник і сказав: «Чотири сини мої в поході, княже, а молодший залишився вдома. Від дитинства ніхто не повалив його: коли я один раз допікав йому, а він м'яв шкуру, то він так розгнівався на мене, що передер шкуру руками». Послав князь за юнаком, і привели до нього хлопця середнього на зріст, зовсім не кремезного. І сказав він Володимиру: «Випробуй мене, княже». І дозволив йому князь битися з печенігом. Побачив київського вояка величезний печеніг і став хизуватися перед ним: «Прощавай. Твоя смерть прийшла». І зчепилися вони міцно. Підняв юнак печеніга над головою, вдарив об землю і вбив. Зраділа княжа дружина й кинулася бити печенігів. Гнали кияни ворогів, аж поки зовсім не вигнали з Руської землі. А Володимир на радощах на тому місці заклав на честь юнака град і назвав його Переяслав, бо мужній вояк перейняв велику славу.

(Нестор Літописець «Повість временних літ»)

Похід князя Володимира на Корсунь (Херсонес). Щоб нагадати Царгороду про могутність Русі, Володимир вирушив у похід на Корсунь (Херсонес). Узяти місто виявилося не просто, адже воно мало могутні мури й дисципліноване військо, а вільні громадяни були справжніми патріотами своєї держави. Князь почав облогу й заявив, що буде тут стояти навіть три роки, поки корсунці не здадуться.

За наказом Володимира, навколо міста почали будувати величезний, заввишки з мури, вал, який греки зруйнували, зробивши підкоп. Але в місті знайшовся прибічник Володимира. Він пустив стрілу в бік руського війська з запискою, що взяти Корсунь можна, перекривши колодязі й залишивши мешканців без води. Руси так і зробили.

Місто капітулювало, після чого Володимир сповістив імператорів Василія і Костянтина, що бажає одружитися з їхньою сестрою Анною. Відмовити київському князю не наважилися, проте погодилися лише за умови, що Володимир прийме хрещення. Анна в супроводі найвищих політичних та релігійних діячів прибула до Корсуня, мешканці якого вітали її як визволительку.

Володимир одружився з цісарівною Анною, віддав Корсунь грекам і з почестями повернувся до Києва.

Прийняття християнства на Русі. Для утворення сильної, єдиної держави потрібна була державна релігія. У княжій столиці жили іудеї, мусульмани, існувала велика християнська громада. І кожний вихваляв свою віру. Та повернувшись з Візантії, князь знав напевне, що Русь буде християнською. У літописі ця подія датована 988 роком, що традиційно вважається початком запровадження християнської релігії.

Щоб закріпити нову релігію, князь наказав будувати церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли ідоли (язичницькі боги).

Головною причиною прийняття візантійського різновиду християнства в Київській Русі стало те, що ця релігійна практика освячувала княжну владу й усебічно відстоювала її авторитет.

Значення прийняття православного християнства в Київській Русі:

прискорення розвитку феодального землеволодіння;

усебічний розвиток руської культури, освіти, моралі. При монастирях і церквах відкрилися школи, створювалися скарбниці духовних знань - бібліотеки;

відбувся процес міжнародного визнання Київської Русі, перш за все християнським світом.

Династичні зв'язки київського князя. З прийняттям християнства Володимир перетворився на могутнього державотворця, який мав рівноправні зв'язки з багатьма країнами Європи. Літопис повідомляє, що київський князь мав дружні стосунки з «окольними князями» Болеславом Лядським, зі Стефаном Угорським та з Андріхом Чеським. Така ж дружба була між Володимиром і скандинавськими володарями. Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів: старший син Святополк одружився з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав - з дочкою короля Швеції Олафа Інгігердою-Іриною, дочка Премислава була одружена з угорським королем Ладиславом Лисим, друга - з чеським королем Болеславом Рудим, третя - Марія-Доброніга - з Казимиром Обновителем, королем Польщі. Шлюб Володимира з Анною зв'язав його не лише з візантійськими, а також з німецькими цісарями: сестра Анни Теофано була дружиною цісаря Оттона ІІ, матір'ю Оттона ІІІ, за малолітства якого вона була регенткою (за Н. Полонською-Василенко).

Князь Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.)

Ярослав Мудрий, син Володимира Святославича й варязької княжни Рогніди, проводив активну зовнішню й внутрішню політику, докладав чи малих зусиль для зміцненя схожості своєї держави та для її централізації. Часи князювання Ярослава Мудрого вважають періодом найбільшого піднесення Київської держави, з ним повязують розквіт культури, писемності й наукових знань.

Зовнішня політика. У налагодженні зовнішніх зв'язків з різними країнами Ярослав віддавав перевагу дипломатичним методам. Щоправда, у 1030 - 1031 рр. київський князь здійснив низку походів для зміцненя кордонів своєї держави: у Польщі відвоював червенські міста в Забужжі, потім пішов на північ і приєднав до Русі фінські племена чудь, заваював місто Юріїв (тепер Тарту).

1036 року Ярослав завдав нищівного удару кочівникам печенігам, які з'явилися біля Києва.

1043 року відбувся останній, але невдалий похід київської флотилії на Візантію, очолюваний сином Ярослава Володимиром. Після цього походу Ярослав Мудрий змусив імператора Костянтина Мономаха піти на мирні переговори. У результаті був укладений дуже важливий для Русі договір, який передбачав службу руських дружин у Константинополі та їхню участь у візантійських війнах з Італією та з печенігами. Щоб остаточно закріпити мир, візантійський імператор видав свою доньку Анастасію (Марію) за князя Всеволода, сина Ярослава Мудрого (від цього шлюбу народився видатний державний діяч і полководець Володимир Мономах). Конфлікт з Візантією був останнім воєнним зіткненням Київської Русі з сусідами за часів Ярослава Мудрого.

Династичні шлюби. Зростанню політичної та економічної могутності Київської Русі сприяло укладання шлюбів із монархічними династіями Європи. Сам Ярослав був одружений з Інгігердою - дочкою шведського короля; його донька Єлизавета одружилася з Гаральдом Сміливим, норвезьким королевичем; Анна - з французьким королем Генріхом І; Анастасія з угорським королем Андрієм. Династичні шлюби Ярославових синів зміцнили союзи Руської держави з німецькими князівствами. Тому не дивно, що історики часто називають Ярослава «тестем Європи».

ЦІКАВО ЗНАТИ

«Анна Ярославівна, від'їжджаючи з батьківського дому в далеку та невідому їй Францію, узяла з собою як дорогу реліквію кириличне Євангеліє. Ця книга, у рукописі якої вказане ім'я князівни - «Ана» (щоправда з одним «н» - саме так підписувалася королева Франції), певно, писалося спеціально для неї в Софії Київській, а на чужині нагадувала французькій королеві Анні про її далеку батьківщину на берегах Дніпра. На Рейнському євангелії - так назвали його після смерті Анни Ярославівни (від назви м. Реймс, у якому відбулося вінчання й коронація під час коронування».

(Тимошик М. «Її величність книга» )

Місто Ярослава. За Ярослава Мудрого почалося велике будівництво в Києві. Частину міста обнесли високими валами (Ярославові вали) з трьома брамами (Лядські, Львівські та Золоті ворота). Головний в'їзд у місто, як і в Константинополі, з яким змагався Київ, мав назву «Золоті ворота». Це була не тільки головна фортифікаційна споруда міста, а й парадний вхід - через нього до Києва врочисто в'їжджали князі, іноземні гості, купці та ін.

За тогочасним звичаєм на честь князя в місті зведено монастирі св. Георгія та Ірини (Георгій та Ірина - хрещені імена Ярослава та Інгігерди). Головним храмом Давньоруської держави за часів Ярослава Мудрого був Софійський собор, присвячений Мудрості Господній, який на сьогодні є найвизначнішою пам'яткою візантійського мистецтва в Україні.

Так поступово виникло «місто Ярослава», яке за площею у кілько разів перевищувало «місто Володимира».

Під час археологічних розкопок на території Верхнього міста й Подолу знайдено чимало високохудожніх предметів із золота та срібла - намисто, діадеми, персні, браслети. Усе це свідчить про високий рівень розвитку ювелірного та ужиткового мистецтва в Києві.

Великим досягненням культури Київської Русі ХІ ст. був монументальний живопис. Софійські фрески й мозаїки не мають рівних серед подібних робіт періоду раннього середньовіччя. Одним із шедеврів Софії є фігура Божої Матері - Марії Оранти, виконана в мозаїці, а також мозаїчне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя). Київський майстер розташував шматочки спальти під кутом, щоб мозаїчне зображення було видно з будь-якого місця. У мозаїчній Софії Київської використано 130 відтінків кольорів, у т. ч. 25 зеленого, 23 коричневого, 19 синього й золотого.

За наказом Ярослава збудовано Софійські собори в Новгороді та Полоцьку.

Бібліотека Ярослава Мудрого. За часів Ярослава Мудрого на Русі з'явилася перекладна література. Світ побачили руські переклади античних творів. Справжньою подією стали оригінальний переклад Біблії та вихід у світ збірника «Бджола».

Книги створювали писці та переписувачі, які здебільшого були священиками та ченцями. Давні книжки мало оправи, прикрашені золотом і коштовним камінням, а також різними фрагментами та заставками із зображеннями фантастичних звірів та людей.

Ярослав Мудрий заснував у Києві першу бібліотеку, одну з найбільших у Європі, яка налічувала близько 1 тис. книжок. Існують різні версії щодо подальшої долі бібліотеки Ярослава Мудрого: одні історики вважають, що бібліотека пропала під час вторгнення монголо-татарської орди в Київ, інші - що після смерті Ярослава вона розійшлася між різними книжковими зібраннями. Існує також припущення, що книгарню сховано в одному з монастирів під Києвом, де вона могла зберегтися до наших часів. Але найлогічнішою є думка, що це книжкове зібрання було розподілене між найбільшими церковними й монастирськими бібліотеками Києва, після чого частина книг загинула під час численних пожеж, а частина й донині зберігається в різних бібліотеках колишнього СРСР.

Поширення освіти. Ярослав Мудрий багато уваги приділяв освіті. Перші школи, які в Київській Русі з'явилися з прийняттям християнства, за Ярослава Мудрого не мали спеціальних приміщень, а створювалися при церквах і монастирях.

Дітей навчали письма, читання, церковного співу та етики. Спочатку школу відвідували лише діти «кращих людей», але з часом навчалися й діти «чорних» людей. З'явилися також школи для дівчат, першу з яких заснувала Янка, онука Ярослава Мудрого, при Андріївському монастирі.

Про поширення освіти в Київській Русі свідчать новгородські берестяні грамоти та київські графіті. Тільки в Софійському соборі знайдено близько 300 написів і малюнків, що розповідають про події минулого.

Перший збірник законів «Руська правда»

На добу Ярослава Мудрого припадає створення рукописного зведення законів Київської Русі - «Руської правди». За часів Ярославичів цей збірник, змінений та доповнений, отримав назву «Правду Ярославичів». Серед істориків немає єдиної думки щодо місця виникнення цього документа. Одні називають Новгород, інші - Київ.

Початковий текст «Руської правди» не зберігся.

«Руська правда» за допомогою викладених у ній норм виконувала в руському суспільстві такі функції.

· урегульовувала тогочасні відносини;

· зміцнювала князівську владу;

· розв'язувала питання власності;

· установлювала відповідальність за злочин.

З появою такого документа дедалі більшу роль стало відігравати судочинство; замість покарання встановлювалися штрафи; поступово зникла кровна помста, порушено питання про скасування смертної кари.

Звичайно, «Руська правда» охороняла передусім життя й приватну власність феодалів. Основною мірою покарання був штраф, за вбивство холопа чи селянина треба було заплатити 5 гривень, а за вбивство представника феодальної знаті штраф сягав 80 гривень; за крадіжку майна простолюдина й представника феодальної знаті - штрафи сумою відповідно 3 і 12 гривень.

Найбільшими злочинами «Руська правда» визначала замах на життя князя, а також спробу замаху чи державну зраду. І хоч смертної кари не існувало, усі, хто підпадав під ці види злочину («образи»), піддавалися тортурам і засуджувались на смерть.

Спеціальних судових органів у Київській Русі не було, відтак верховним суддею був князь, а на місцях судочинство здійснювали представники княжої адміністрації. Певні види злочинів належали до компетенції церковних судів. Перш за все це були злочини проти християнської віри та моралі.

Церква також урегульовувала сімейно-шлюбні відносини.

У майбутньому «Руська правда» справила великий уплив на розвиток права України, Білорусі, Росії та Литви.

Ярославичі

Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. Русь поступово розпалася на окремі землі й перестала існувати як монархічна держава. Ярослав, який спостерігав наростання міжусобиць у більшості країн тодішньої Європи, хотів уникнути негативних тенденції у Київській Русі й заповів поділи її землі між п'ятьма синами (шостий - Володимир - помер іще за життя Ярослава).

Старшим синам дісталися центральні міста - Київ (Ізяславу), Чернігів (Святославу), Переяслав (Всеволоду); молодшим - Ігорю та В'ячеславу - міста Володимир і Смоленськ. Кілька років старші Ярославичі правили в мирі й злагоді. Цей період навіть увійшов в історії Київської Русі як тріумвірат - правління трьох синів Ярослава - Ізяслава, Святослава й Всеволода.

Після смерті В'ячеслава в 1057 році брати перевели Ігоря з Волині до Смоленська, а волинь приєднали до земель Ізяслава, а коли помер Ігор - поділили між собою й Смоленщину. Сини померлих В'ячеслава та Ігоря, інтереси яких під час такого переділу враховані не були, розпочали боротьбу за спадщину зі своїми родичами. До них приєднався й син Володимира Ярославича - Ростислав, оскільки спадщини від свого діда він не отримав.

Князі на стільки захопилися захистом своїх володінь від властолюбних родичів, що зовсім забули про зовнішню безпеку. Тільки-но прогнали від південних кордонів Русі торків, як з'явилися інші кочівники, які вирішили скористатися розбратом, - половці. Боротьба з половцями на деякий час відвернула увагу князів від міжусобиць, проте поразка Ярославичів на річці Альті та викликане нею повстання киян 1068 р. спровокували ще більшу ворожнечу.

Любецький з'їзд. За ініціативи Володимира Всеволодовича (Мономаха) 1097 р. в Любечі проведено князівський з'їзд.

Головні питання з'їзду:

· прийняття загального правового кодексу, у якому мали зазначатися принципи взаємовідносин між князями;

· стабілізація внутрішньої ситуації на Русі;

· подолання усобиць і забезпечення політичної єдності держави.

Рішенням з'їзду стало закріплення «вотчин» за конкретними династичними лініями, що мало сприяти політичному та економічному розвитку держави. Але цим самим з'їзд фактично засвідчив і узаконив подрібнення колись єдиної держави на окремі спадкоємні князівства. Іншими словами - Любецький з'їзд ознаменував собою офіційний початок поступового й неминучого розпаду Київської Русі.

У 1100 р. знову зібрався князівський з'їзд, цього разу в с. Уветичі (Витичеві), що біля Вишгорода. Тут укладали мирну угоду князі Святополк Ізяславович, Володимир Мономах, Давид Святославович і його брат Олег ( із Новгород-Сіверського). На цьому з'їзді відбувся суд над князем Давидом Ігоровичем, якого звинуватили в порушенні рішення Любецького з'їзду про припинення міжусобиць, а також в осліпленні князя Василька Ростиславича. Як покарання в Давида відібрали Володимир-Волинський, а натомість віддали далекі землі.

Але не тільки справедливі рішення прийняли князі на цьому з'їзді. Так, сліпого Василька позбавили його володінь і наказали його братові Володарю забрати сліпого князя до себе в Перемишль. Ростиславичі звичайно не погодилися і зі зброєю в руках протистояли Святополку, який хотів захопити їхні родові володіння.

Через рік, у 1101 р. виникла потреба скликати новий князівський з'їзд, який відбувся на Золотчі - одному зі старих річищ Дніпра.

1103 р. на Долобському озері (затока дніпровського рукава Чорторию) біля Києва зібралися київський та переяславський князі. Володимир Мономах запропонував Святополку здійснити спільний похід проти половців. Разом з ними в похід на кочівників рушили й інші князі. Вороги зазнали поразки, і були відкинуті від руських кордонів.

Володимир Мономах (1113-1125рр.)

Володимир Мономах (1113-1125рр.), князь чернігівський, переяславський і великий князь київський, онук Ярослава Мудрого, син Всеволода Ярославовича й дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха. Його зображують як найвидатнішого державотворця й полководця Руської землі кінця ХІ - початку ХІІ ст. Саме він розпочав героїчну боротьбу й здобув блискучі перемоги над половцям, що становили головну загрозу для Київської держави.

Після того, як Володимир Мономах став переяславським князем (князівство лежало на кордоні з половецькою Ордою), він вирушив у похід і за Сулою розбив війська кочівників. Це була велика перемога руських князів над половцями за декілька років. Через рік Мономах здійснив новий успішний похід на половців.

Ще через рік Володимир Мономах і Святополк очолили коаліцію руських князів і завдали поразки найсильнішим половецьким військам - військам Тугорхана, а сам хан загинув у бою. Перемоги над кочівниками посилили авторитет князя серед інших князів і принесли йому славу.

Володимир Мономах був єдиний серед давньоруських князів кінця ХІ - початку ХІІ ст., який не зазнав від половців жодної поразки. Перевага над ворогом пояснюється блискучим знанням військової справи. «Повість временних літ» повідомляє про найбільші переможні походи Володимира Мономаха проти половців 1103, 1107, 1109 і 1111 років. Саме в останньому поході руські дружини примусили відступити 40-тис. половецьку орду. Жах половців перед Мономахом був такий, що, за свідченням давнього літопису, «ним половці лякали дітей у колисці».

Дбаючи про силу та єдність Київської держави, Володимир Мономах був ініціатором припинення усобиць і скликання князівських з'їздів у Любечі (1097 рік), Витичеві (1100 рік) і на Долобському озері під Києвом (1103).

Київський престол. Володимир Мономах 1113 року (у віці 60 років) став великим київським князем. Незважаючи на вік, він відзначався великою енергією, працездатністю й державною мудрістю. Перше, що зробив київський князь, - уніс доповнення до «Руської Правди». Нові закони обмежували лихварські відсотки, утруднювали перетворення вільних людей на рабів (холопів) та дещо поліпшували становище селян. В історію цей князівський акт увійшов як Статут Володимира Мономаха. Він містив 69 статей, у яких викладено норми цивільного, кримінального й судового права.

Мономах відновив єдиновладну монархію доби Ярослава Мудрого. Усілякі спроби удільних князів не підкорятися Києву знищувалися в зародку.

Як і його дід Ярослав Мудрий, Мономах і далі зміцнював Київську Русь шляхом династичних шлюбів. Сам великий князь був одружений з донькою англійського короля Гаральда Гитою, його син Мстислав - з донькою шведського короля Кристиною, дочка Марія була заручена з візантійським цісаревичем.

Доба Володимира Мономаха була часом подальшого розквіту культури Київської держави: були зведені нові архітектурні споруди, з'явилися чудові твори літератури та живопису, розвивалась освіта. Сам князь був видатним письменником свого часу. Його перу належить «Повчання», у якому йдеться про любов до рідної землі, до батьків, до ближніх.

Епохою Володимира Мономаха та його сина Мстислава закінчився тривалий період єдиної і могутньої Руської держави, за яку він, за словами літописця, «багато поту втер».

Політична роздрібненість Київської Русі

Перші ознаки політичної роздрібненості з'явилися по смерті Ярослава Мудрого.

Любецький з'їзд (1097 рік ще більше роз'єднав Русь.

Верховенство серед удільних князів усе ж було за великим князям київським. Удільні князі правили, спираючись на підтримку бояр. Такі відносини в Київській Русі між великим київським князем, удільними князями і боярами, історики називають феодальною драбиною.

Починаючи з другої половини ХІ ст., вплив великого князя зменшується, зростає економічна та політична незалежність уділів від Києва, а з першої чверті ХІІ ст. розпочинається процес, який прийнято називати політичною роздрібненістю.

Причинами роздрібності стали:

· економічне піднесення удільних земель;

· піднесення удільних міст, перетворення їх на політичні та культурні центри земель;

· поява в удільних князів власного великого війська.

Боротьба за київський престол

Навіть в умовах феодальної роздрібненості Київ залишився державним і духовним центром Русі-України.

Хоч у той час на Русі панували розбрат і політична роздрібність, уважалося, хто займе київський престол, той і господар над іншими князями й землями.

Ольговичі. Основна боротьба за Київ розгорнулася між Мономаховичами. Цим скористалися Ольговичі, і, як повідомляє літопис, відразу втрутилися в боротьбу за великокняжу владу.

Юрій Долгорукий. З часом до цієї боротьби активно підключилися князі північно-східної Русі, першість серед яких належала князю ростовському та суздальському Юрію Долгорукому. З 1132 року він намагався заволодіти Києвом, здійснив проти князя Ізяслава (свого небожа) кілька походів, але утвердився на київському престолі тільки 1154 року.

Уважається, що саме Юрій Долгорукий був засновником Москви, яка в перше згадується в літописі в 1147 році. Цей князь хотів об'єднати під своєю владою й інші землі, але зазнав поразки. 1157 року він був отруєний і похований в церкві Спаса на Берестові в Києві.

Андрій Боголюбський. За 10 років розпочалася нова хвиля боротьби за київський престол. 12 березня 1169 року син Ю. Долгорукого Андрій Боголюбський, володимиро-суздальський князь, захопив Київ.

Улітку 1173 року князь Андрій на чолі 50-тис. суздальського війська, здійснив ще один похід на Київ. На підступах до столиці відбулася страшна братовбивча битва, у якій з двох сторін гинули русичі.

1174 року Андрія Боголюбського вбили бояри у його власному замку в Боголюбові.

Після погрому, який учинив Андрій Боголюбський, Київ утрачає значення політичного центру Руської землі й постійно переходить з рук в руки амбітних князів. У кривавих міжусобних чварах слабшала Русь перед навалою кочівників.

Наслідки політичної роздрібненості

Політичні міжусобиці були справжніми лихом для Руської землі. У братовбивчих війнах гинули тисячі людей, руйнувалися видатні шедеври давньоруського мистецтва й культури. До внутрішніх суперечок князі стали залучати войовничих сусідів-кочівників та іноземні дружини, які палили й грабували давньоруські міста.

Загальним послабленням держави скористалися кочівники, котрі постійно здійснювали набіги на Русь -Україну. Особливо небезпечними князівські чвари стали, коли на кордонах Русі з'явилися половецькі загони. Вони спустошували Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Знаходилися князі, які вступали в змову з кочівниками й спільно грабували землі інших князів.

Культура Київської Русі

Ремесла

За князівської доби Київ був справжнім «містом майстрів». Тут було понад 60 ремісничих професій. Не випадково райони Києва мають назви Гончарі, Дегтярі, Кожум'яки. Шанувалися ювеліри, різьбярі на кістці та дереві, склодуви тощо. Високохудожні вироби руських майстрів цінувалися не тільки в Київської державі, а й за кордоном - у Чехії, Польщі, Болгарії, Херсонесі та інших державах, куди їх вивозили іноземні купці. Особливо славилися на Русі майстри золотих справ. Українські вироби з золота та срібла - тарелі, таці, кубки, різноманітні прикраси, оздобленні коштовним камінням, високо цінувалися за кордоном.

На Русі популярними були «змієвики» - круглі медальйони, які з одного боку мали зображення святого образу, а з другого - змієподібний орнамент. «Змієвики» носили як талісмани та амулети проти чар та хвороб. Часто ремісники ставили на своїх виробах клеймо, чим увіковічували у виборах своє ім'я.

Руська броня - кольчуги, щити, шоломи - та зброя - довгі мечі, бойові сокири, булави, майстерно виготовлені луки - славились далеко за межами Русі.

Архітектура та живопис

Особливе місце в мистецтві Київської Русі посідала архітектура, яка поєднувала передові досягнення майстрів інших країн і самобутній національний стиль.

Значного успіху досягло містобудування. У всіх найбільших українських містах були зведені могутні фортифікаційні споруди, розбудовані двори князів та бояр - «гридниці світлі» й «тереми злотоверхі». Княжий палац - «хороми» - це пов'язані між собою окремі будівлі, однією з яких обов'язково була бенкетна зала, де князь приймав гостей. Східний мандрівник Ібн Фадлан сповіщає, що разом з князем Володимиром у його палаці могли одразу перебувати до 400 чоловік. На княжому дворі, який був оточений великим тином, чинився суд князя, збиралися сходи, дружина, влаштовувалися ігри та розваги. Княжі палаци розбудовувались не тільки в містах, а й в селах; багаті двори були й у бояр. Більшість городян мала дерев'яні зруби, а смерди жили в напівземлянках, критих соломою чи очеретом.

Для давньої культури Київської доби важливе значення мав монументальний живопис - мозаїки та фрески. Під час виконання мозаїчного живопису зображення викладалося із скляних камінців різного кольору - смальти. Фресковий живопис виконувався по сирому ґрунту, і тому оволодіти цим мистецтвом було не просто. Велику цінність для розуміння давнього живопису мали Десятинна й Кирилівська церкви, Софійський і Михайлівський собори в Києві та Спаський собор в Чернігові. Давні майстри зображували біблійні сюжети, військові та мисливські сцени, птахів, тварин, скоморохів.

Храми Київської Русі були її головною окрасою. На початку ХІ ст. єпископ-іноземець Тітмар нарахував їх 400, саксонець Адам Бременський - 300, а український літописець - 700!

Одяг

Традиційно в Київській Русі велику увагу приділяли одягу.

Представники знаті носили дорогі жупани, кожухи, корзно, обшиті хутром та оздоблені золотими ґудзиками; широкі шаровари, соболеві шапки з шовковим верхом, різнокольорові сап'янові чоботи. Використовувались різноманітні прикраси та аксесуари. Шуби з дорогого хутра соболів, куниць, бобрів носили чоловіки руської знаті. Жінки з «кращих» і «світлих» сімей одягали довгі шовкові жупани та шуби з хутра, взували сап'янові чобітки, прикрашали своє вбрання виробами з золота й коштовного каміння.

Представники ж «чорних» людей носили одяг із вовни, льону, шкіри, на ногах - шкіряні чобітки чи постоли. Традиційними були вишивки на літньому й теплому одязі. Прикрасами служили вироби з кераміки, скла, міді, у деяких випадках - із срібла.

Усна народна творчість

З давніх часів Русь розвивала усну традицію. Для розвитку культури мали велике значення народні пісні, думи, загадки, приказки, прислів'я. Крізь століття наш народ поніс імена виконавців історичних дум Бояна та Митуси. Загадки ж у давнину нерідко служили своєрідним іспитом для людини, яка вступала до іншого роду чи змагалася в мудрості.

Важливими пам'ятками народної творчості середньовіччя є билини про славні справи давні русичів - воїнів-богатирів - Іллю Муромця, Добриню Нікітича, Олексія Поповича.

Полюбляли на Русі й казки -чарівні розповіді, героями яких ставали, як правило, давні русичі-богатирі, які захищали народ, честь Руської землі від «зміїв», «кощіїв», «відьом» та всякої темної сили. З давніх київських часів аж до наших днів дійшли героїчні образи Кирила Кожум'яки та Котигорошка, які здолали силу-силенну ворогів Руської землі, і заслужили цим собі вічну славу та пам'ять. Серед «чорного люду» народжувалися фантастичні казки про килим-самоліт, скатертину-самобранка, чоботи-скороходи, а також сатиричні, у яких людина праці обов'язково робила дурня із жадібного та тупого багатія.

Розвиток науки

Центром розвитку наукового життя за Київської Русі став Києво-Печерський монастир. Учені вважають, що саме тут чернець Нестор склав один з перших зведених літописів Давньої Русі «Повість временних літ». Повість розповідає звідки «пішла Руська земля, хто в києві перший став князювати й звідки Руська земля стала бути». Несторів твір читали й переписували в усі часи, він викликав неабияке зацікавлення багатьох учених, адже є підтвердженням високої освіченості та обізнаності літописця. Джерелами написання «Повісті» дослідники вважають: Біблію, візантійські хроніки, князівські архіви, народні перекази та легенди тощо. На сторінках літопису поетично та емоційно відображено події в Київській Русі, відносини з іншими державами, походи князів, народні звичаї.

Сучасні дослідники вважають Нестора філософом-космістом, адже бачать в його творі не тільки «літа», що «минули». На їхню думку, «Время» - Хронос - є важливим атрибутом Космосу й відображає його рух і першооснову. Словосполучення «временные літа» створює ефект невичерпного часового руху.

Література

Винятковим явищем давньоруської культури було літописання, що не мало аналогій у тогочасній літературі середньовічної Європи.

Справжніми шедеврами давньоруської літератури стали давні літописи та твори: Остромирове євангеліє - найдавніша руська книга, «Слово» митрополита Іларіона, Києво-Печерський патерик, «Слово про Ігорів похід», «Повчання» та ін.

Чільне місце в Київській Русі посіла перекладна література. Великого визнання набули праці про життя та діяльність Олександра Македонського.

На Русі також була знана література Близького Сходу та Індії.

Знання

Із давніх-давен українські мандрівники, прочани, купці, ченці виявляли неабиякий інтерес до географічних знань. За їхніми спостереженнями земля складалася з Азії («Асії»), Європи («Ієропії») і Африки («Лівії»). Історичні джерела свідчать, що руські люди, мандруючи, доходили до узбережжя Каспійського та Егейського морів, знали шляхи в Іспанію, Італію, Сирію. Русь-Україна традиційно підтримувала зв'язки з Римом, Візантією, Швецією, Францією, Чехією, Угорщиною та Польщею.

Цікавою пам'яткою ХХІ ст. став твір паломницької літератури ігумена Данила «Житье и хожденье Данила Руськия земли игумена». Данило здійснив далеку та небезпечну подорож до Палестини. В Єрусалимі Данило одержав право запалити лампу від імені «усієї Руської землі» в храмі Гробу Господнюго, коли там відбувалось служіння.

Музика і театр

Київська Русь завжди славилася талановитими музикантами, співаками, танцюристами, бродячими акторами, без яких не обходилось жодне свято.

Музика й театр настільки ввійшли в життя давньоруської держави, що знайшли своє відображення в різних культурних жанрах.

Серед музичних інструментів найпопулярнішими були труби, флейти, гаслі, дудки, барабани тощо. Музика поділялась на: церковну - виконувалася в храмах церковними музикантами та співаками, світську - мала розважальний чи побутовий характер та військову - супроводжувала княжі дружини в походах і під час битв.

Давні музиканти та актори переходили з міста до міста, виконували музичні твори, ставили спектаклі, виступали з хижими звірами, заробляли на життя.

Освіта

Дослідники вважають, що загальний рівень освіти Київської Русі був один із найвищих у тогочасній Європі. У Давній Русі були поширені два алфавіти: глаголиця та кирилиця.