Військове мистецтво Сербії в XVI-XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

військове мистецтво сербія гайдук

Історія Сербії не розривно пов'язана із історією інших країн Балканського півострова. Оскільки перебуваючи у тісному етносоціальному, кульурному, політчному та економічному становищі країни сусідки багато запозичили одна в одної.

Османське завоювання Південно-Східної Європи, що почалося у XIVст., досягло наприкінці XVII ст. свого апогею.

Воно відіграло різко негативну роль у житті балканських країн, призвело до регресу в розвитку їх продуктивних сил, консервації феодальних відносин, надовго порушило і затримало нормальний хід історичного процесу. Завойовницькі дії Османської імперії супроводжувалися масовим знищенням місцевих жителів, заселенням спустошених областей турками та ісламізованими албанцями, примусовим виселенням слов'ян у Малу Азію та інші райони.

Під час турецького завоювання Сербії частина її панівного феодального класу (воєводи, князі) була винищена; частина, намагаючись зберегти своє багатство та привілейоване становище, перейшла в іслам. Дані антинародні процеси започаткували розвиток боротьби Сербського народу проти османського панування.

Рівень національно-визвольного руху та його форми, як правило, безпосередньо залежали від зовнішньо політичної, внутрішньо політичної й соціально-економічної ситуації в Османській імперії. Всі ці процес безпосердньо позначились також на становищі сербського суспільства. Перші-ліпші труднощі Порти на міжнародній арені, кожну феодальну міжусобицю в самій Туреччині патріотично налаштовані групи південних слов'ян намагалися використати як шанс визволитися від гніту. Нерідко причиною боротьби проти завойовників виступали й такі чинники, як фіскальна політика, зміни в системі управління та адміністративному статусі території. На кінець XVII ст. внутрішню автономію, зберегла Сербія.

Національно-визвольний рух південнослов'янських народів став можливим завдяки збереженню в їхньому середовищі почуття національної самосвідомості. Ісламізація й отуречення не змінили кардинальним чином етнічну та релігійну ситуацію в більшості південнослов'янських регіонів, а силою, що сприяла збереженню звичаїв, мови, культури, як і раніше, залишалася православна церква. В умовах чужоземного й іновірного володарювання церква являла собою могутню опозиційну силу. Зовнішня лояльність її ієрархів османському режимові зовсім не означала, що церква змирилася з пануванням іновірців. Християнство стало в мусульманській країні ідеологією підкорених народів. Церква істотно впливала на формування світогляду, а активна участь представників духовенства у національно-визвольному русі ще більше підносила її престиж.

Національно-визвольний рух, що розпочався відразу після завоювання, набував різноманітних форм -- як пасивних (еміграція в інші країни, втеча в гори, відмова від виконання повинностей), так і активних (партизанський рух, збройні повстання проти поневолювачів).

Військове мистецтво Сербії слід розглядати насамперед через призму всезагального розвиту території Балкан та тих територіальних процесів, які відбувались у 16 - 17 ст. на Балканах. Так слід відмітити, що збройні формування виражались у гайдуцтві. Отож партизанський рух на Балканах розгортався у вигляді гайдуцтва. Гайдуками ставали переважно селяни, які втікали від податкового гноблення, деякі представники християнської церкви, а також декласовані елементи.

Гайдуки - партизани, борці за свободу. Гайдук першоначально так називали також вільних пастухів у горах. У північні частині Балкан (називався погонич вільна людина) яка повністю готова послужити для своєї Батьківщини і віддати за неї життя у боротьбі із турками-османами.

Гайдуцтво, як збройна сила склалась ще із часів битви на Косовому полі ( 1389 ), коли жива сила слов'янських народів була знищена і вже не взмозі протиставляти турецькій експансії вагому противагу, розпочинається партизанський рух - гайдуцтво.

Частина Сербського населення яка не бажала покоритися туркам тікали в Далмацію яка належала тоді Венгрії та Венеції і звідти продовжували свої набіги. Для спільних дій вони обєднувалися у чети по 30 - 40 чоловік, а інколи вони досягали і значно більшого числа, що залежало безпосередньо від вйськових обставин. Гайдуки іменували себе байраки, а свого начальника «арамбашою». Гайдуки підпорядковуючись свому воєначальнику поклонялись та присягались йому у вірності, давали слово і обіцянку помсти за неправду і кров невиних жертв від турків-османів. Із плином часу гайдуцькі загони удосконалювались і організовувались, як легко озброєні піхотні полки, які також наймались на службу.

Родоначальником гайдуків рахують серба Новака Дебелича який пішов у гори і зібрав дружину. Від Гайдуків отримала свою назву і піхота при Стефані Баторії, за подібність ведення тактики бою.

У гірській місцевості та лісових масивах вони створювали свої загони (чети), які налічували здебільшого кілька десятків чоловік. Нечисленність цих загонів сприяла їх маневреності й давала змогу легко уникати переслідування. Лише в окремих випадках чисельність гайдуцьких чет сягала сотень вояків. Командирами чет іноді ставали й жінки. Звичайно таких командирів називали "воєводами". Помічником воєводи був байрактар (хорунжий). Прапор мав бути в кожної гайдуцької чети. Фактів, які б свідчили про гайдуцьких проводирів слов'янського дворянського походження, небагато. Це пояснюється головним чином тим, що гайдуцький рух поєднував у собі не лише національно-визвольні, а й соціальні риси. Жертвами нападів гайдуцьких чет ставали не тільки представники османської влади, а й збирачі податків, купці, феодали, незалежно від їхньої національності та віросповідання. Нерідко показовим розправам підлягали й занадто лояльні до турків слов'янські ремісники та селяни. У зв'язку з цим надмірна ідеалізація гайдуцького руху неприпустима, бо багато чет нагадували за характером своїх дій банди розбійників. Але в цілому слов'янська людність Балкан симпатизувала гайдукам і надавала їм підтримку, хоча турки карали за це як найжорстокіше. Каральні експедиції проти гайдуків закінчувалися стратами, привселюдними шмаганнями, насильним наверненням цілих сіл в іслам, відправленням запідозрених на галери тощо. Однак такі заходи тільки посилювали опір.

Природним спільником гайдуків виступав гірсько-лісовий ландшафт. Як правило, взимку боротьба гайдуків затихала й відновлювалася з першими ознаками весни. Як тільки зеленіло листя, партизани покидали села й вирушали до лісів, де збиралися на т. зв. "гайдуцьких зборищах".

Змагання гайдуків особливо активізувалися на межі XVI-- XVII ст., коли все виразніше стали виявлятися ознаки занепаду військової могутності Османської імперії. Будь-яка воєнна сутичка турків з європейськими християнськими державами автоматично пожвавлювала партизанську боротьбу. Однією з найбільш вдалих операцій гайдуків було раптове захоплення ними у 1595 р. Софії. Така зухвала акція двотисячного загону безперечно зміцнила віру слов'ян у можливість визволення й породила серед турків відчуття невпевненості. Це відчуття іноді змушувало турків мігрувати з болгарських земель у спокійніші регіони імперії.

Гайдуцький рух охопив весь Волконський півострів. Найзапеклішого характеру він набув у Південно-Західній і Північ-но-Західній Болгарії, гірських районах Сербії.

Загони гайдуків як реальна збройна сила брали участь і в народних повстаннях. В міру ослаблення Порти повстання спалахували все частіше й частіше, однак вони мали здебільшого локальний характер. Це пояснювалося відсутністю єдиної організації, здатної очолити визвольний рух, непідготовленістю виступів, відсутністю навичок ведення сучасної війни, нарешті, труднощами у пошуках союзників. Християнські країни Європи не могли надати південним слов'янам належної допомоги хоча б тому, що самі ворогували між собою. Реформація, війни між протестантами і католиками, франко-іспанський антагонізм призвели до зближення Франції і Османської імперії, а це підштовхувало останню до подальшої агресії в Центральній і Східній Європі.

Антиосманські повстання південних слов'ян тривали у XVI -- першій половині XVII ст. головним чином у Сербії і Македонії, Болгарії. В них брали участь здебільшого селяни, яких підтримували гайдуки. Виступи городян у той період мали другорядний характер.

Першим великим народним виступом південних слов'ян вважається Прилепське повстання 1564--1565 рр. Воно вибухнуло поблизу м. Прилепа в Македонії і було викликане зростанням податків. У повстанні взяли участь македонські селяни й частина міських жителів, однак цей виступ виявився географічне обмеженим.

Більшого розмаху набуло Тирновське повстання 1598р. в Болгарії. Йому передувала тривала дипломатична підготовка. Представники південнослов'янського духовенства і князі домовилися про спільні дії з антитурецькою коаліцією. До цієї коаліції в різний час входили венеційці, іспанці, трансільванці, папство, але головну роль у ній відігравали австрійські Габсбурги.

Австрійці приєднали до своїх володінь землі османських васалів -- Валахію, Трансільванію і Молдову. Цей приклад спонукав до активних дій і південних слов'ян. Як наслідок -- коли у 1593 р. османи розпочали війну проти Австрії, в Південній Сербії, Чорногорії і Албанії поширилися антитурецькі виступи. Порта з великими труднощами повернула собі стратегічну ініціативу.

Після цієї війни, впродовж усієї першої половини XVII ст., дипломатичні відносини Австрії і Туреччини залишалися досить стабільними. Це змушувало південних слов'ян шукати собі інших союзників. Проте ані Іспанія, ані герцог Савойський, які мріяли розпочати війну проти турків, не надали християнам Османської імперії військової підтримки. Допомогу вони здійснюваній лише шляхом вирядження на Балкани численних католицьких місіонерів. Однак проповідь католицизму серед південних слов'ян не мала успіху, хоча об'єктивно й сприяла пожвавленню культурних зв'язків з передовими країнами Заходу.

Тридцятилітня війна в Європі (1618-1648) змусила південних слов'ян надовго забути про допомогу із Заходу. Водночас турецька загроза в очах європейців відступила на другий план. Саме це, мабуть, і було однією з основних причин, чому майже вся перша половина XVII ст. характеризувалася відносним затишшям національно-визвольного руху у цьому регіоні.

Висновки

Отже, на основі вище сказаного матеріалу можна зробити наступні висновки: Сербія перебуваючи під владою турків-османів зазнала жорстоких утисків із їх сторони, проте не зважаючи на це вона все ж таки зуміла зберегти свої автономні права і на 16 -17 ст. разом із Македонією перебувала у більш кращому становищі ніж інші Балканські країни.

Постійні утиски та несправедливість по відношеню турків до місцевого населеня призвели до розвиток національної боротьби, та взагалі військового мистецтва, яке вилилось насамперед у техніці ведення бою у гайдуцьких загонах. Та їх подальших формуваннях - четах.

Загони гайдуків як реальна збройна сила брали участь і у народних повстаннях і в окремих бойових діях проти турецької агресії. Так на той час це були досить комфортні військові одиниці ( чети ), які задяки своїй маневрованості та мобільності були ефективним засобом боротьби проти турків-осман.

В тогочасних умовах економічного та суспільного розвитку Сербії четські та гайдуцькі загони виступили, найбіль прогресивними для свого часу. Оскільки перебуаючи у залежності від османів Сербія не змогла б зразу сформувати багаточисельні військові одиниці.

Список використаної літератури:

1. Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. Т. 9, 11.

2. Погодин А.Л. История Сербии. Санкт-Петербург, 1909.

3. Разин Е.А. История воєнного искусства: В З т. Москва, 1957. Т. 2.

4. Краткая история Болгарии. С древнейших времен до наших дней. М., 1987.

5. История Югославии. В 2 т. Москва, 1963. Т. 1?2.

6. Історія південних і західних слов'ян. Підручник. Київ, 1987.

7. История южных и западных славян. Курс лекций. Москва, 1998. Т. 1?2.

8. Разин Е.А. История воєнного искусства: В З т. Москва, 1957. Т. 2

9. Військова енциклопедія: В 12 т. Петербург, 1910.Т .7

Размещено на Allbest.ru