Українська держава гетьмана Павла Скоропадського. Директорія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська держава гетьмана Павла Скоропадського. Директорія

скоропадський директорія гетьманський переворот

Установлення в Україні радянської влади відбувалося в умовах переговорів про мир, які 9 грудня 1917 р. з ініціативи більшовиків почалися між Росією і Німеччиною та її союзниками у Брест-Литовському.

Ці переговори поставили Центральну Раду в складну ситуацію. Спочатку серед членів Ради переважала про антантівська орієнтація. Але надії на допомогу Антанти були ілюзорними.

Крім того, існувала реальна загроза окупації України арміями Німеччини Австро-Угорщини.

Ці держави зазіхали на Україну і мали всі шанси дістати згоду на її окупацію у ході переговорів з делегацією Радянської Росії.

За цих обставин уряд УНР звернувся до всіх воюючих і нейтральних держав з нотою, в якій заявив, що не визнає права Рад наркому виступати на переговорах від імені народів усієї Росії і буде вести переговори з Німеччиною та її союзниками цілком самостійно.

Представники німецького командування вітали цю заяву і разом із союзниками Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною повідомили Центральну Раду, що чекають її делегацію у Бресті - Литовському. 25 грудня делегація УНР у складі С.Голубовича, М.Левитського, М.Любинського. М.Полоза, О. Севрюка та С. Остапенка прибула в Брест-Литовський. Відкрився новий фронт боротьби за незалежність - дипломатичний.

29 грудня 1918 р. на першому пленарному засіданні міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Черні від імені союзних держав визнав повноправним учасником переговорів присутню делегацію України. Керівник делегації Радянської Росії на переговорах Л.Троїцький змушений був рахуватися з реаліями і, не знайшовши жодних аргументів проти, також визнав право делегації Центральної Ради виступати від імені УНР як самостійної держави.

Виконуючий обов'язки голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив учасників переговорів з прийнятим на цей час Четвертим Універсалом, згідно з яким УНР оголошувала відокремлення від Росії. Тоді держави німецько-австрійського блоку визнали очолювану Центральною Радою Українську Народну Республіку незалежною державою, правомочною вступати у міжнародні відносини.

9 лютого між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір. Стан війни між Україною і державами німецько-австрійського блоку припинився. Німеччина і Австро-Угорщина, ставши союзниками УНР, зобов'язалися допомогти їй відновити контроль над усією територією держави. Зі свого боку, уряд УНР узяв зобов'язання поставити до Німеччини Австро-Угорщини 60 млн.пудів хліба, 2 млн.750 тис.пудів худоби у живій вазі, багато картоплі, цукру, сала, іншої сільськогосподарської продукції. У свою чергу, Німеччина й Австро-Угорщина пообіцяли надати Україні сільськогосподарські машини, вугілля, сіль та інші дефіцитні на території УНР товари.

Брестський договір був великим успіхом молодої української дипломатії. Він поклав початок міжнародно-правовому визнанню України як незалежної держави.

Брестських договір визначив Далю радянської влади в Україні. 18 лютого розпочався загальний наступ німецько-австрійських військ на Східному фронті від Балтійського моря до Чорного. На території України ці війська наступали як союзні Центральній Раді.

3 березня 1918 було укладено Брест-Литовський мир між РСФРР і Німеччиною та союзниками. Росія зобов'язувалася визнати угоду між Центральною Радою і Німеччиною та зі свого боку підписати мирний договір з УНР. Одним з пунктів договору між Росією і Німеччиною передбачав: “Росія укладає негайно мир з УНР. Україна і Фінляндія негайно очищаються від російських військ і Червоної Гвардії.

У квітні радянські війська були витіснені з Донбасу і Півдня України. В Криму бойові дії вела українська група військ під командуванням полковника Т.Богана. Радянські війська були розбиті. Але німці передали владу на півострові царському генералу Сульневичу, який ігноруючи прагнення місцевого населення од зближення з Україною, встановив тут антиукраїнський режим.

Ліквідація радянського ладу в Україні визначили Далю Народного секретаріату. Деморалізовані невдачами, більшовики вирішили розпустити цей маловідомий в Україні орган. Замість Народного секретаріату 18 квітня 1918 р. було створено Бюро для керівництва повстанською боротьбою на захопленій території у складі 9 осіб на чолі з М.Скрипником.

Деякий час після ліквідації радянської влади в Україні зберігалася республіканська форма правління: усі державні акти підписувалися від імені УНР. Але її авторитет серед населення України знижувався.

Рада виявилася неспроможною забезпечити вивезення до Німеччини продовольства: її можливості у цьому питання “не йшли далі сили німецького багнета”. За такої ситуації кайзерівські чиновники, всупереч своїм обіцянкам, почали дедалі активніше втручатися у внутрішні справи УНР. Дійшли до того, що 25 квітня 1918 р. було оголошено про утворення військово-польових судів над українськими громадянами. 26 квітня Центральна рада оголосила протест. Поступово складалися передумови усунення Центральної Ради з політичної арени. В закулісних переговорах з приводу цього брали участь українські політичні групи консервативного спрямування і офіцери українізованих частин та Вільного козацтва.

29 квітня 1918 р. засідала Центральна Рада, Останнім рішенням Ради було прийняття демократичної конституції УНР і обрання Президентом України М.Грушевського. Того ж дня на Всеукраїнському з'їзді землевласників, який зібрав 6432 делегати, було вирішено встановити монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманатом України було обрано одного з найвідоміших організаторів раінізованих військових частин генерала Павла Скоропадського, нащадка лівобережного гетьмана України. Серед перших рішень гетьмана було встановлення Української Держави замість УНР.

Захистити Раду було нікому. Напередодні перевороту німці роззброїли Першу дивізію синєжупанників, дислоковану в Києві, інші частини, лояльні республіканському режимові. Під час перевороту було розформовано галицький корпус Січових Стрільців, що охороняв приміщення ЦР і намагався дати відсіч німецьким частинам.

Оточення П.Скоропадського складалося з помірковано-консервативних чиновників, військових і громадських діячів з Україною з дореволюційних часів.

Головою Ради міністрів став Ф.Лизогуб. Спроба залучити до кабінету українських соціалістичних політиків закінчилася невдачею. Переважна їх більшість не довірила консерваторам, ставлячи свої партійні інтереси вище загальнонаціональних. Лише Д.Дорошенко, відомий історик погодився обійняти посаду міністра закордонних справ.

Старі чиновники доклали чимало зусиль до зміцнення державної влади, діючи репресивними методами. Після гетьманського перевороту в Україні прокотилася хвиля арештів і розстрілів тих, хто ще недавно на чолі місцевих Раді ревкомів конфіскував поміщицьку власність, розподіляв землю і майно великих землевласників. До законності й правопорядку, які обіцяв гетьман, його чиновники йшли через сваволю й беззаконня, залякування і терор. Такі методи давали тимчасовий ефект, адже вони не зменшували число невдоволених: арештовували, а часто й страчували не лише активних революціонерів, а й їхніх родичів, сусідів, випадкових осіб.

Було переформовано військові частини, організовані ще в період Центральної Ради. Найбоєздатнішими підрозділами Окрема запорозька дивізія, організована на базі Запорозького Корпусу, Сердюцька дивізія. Функції поліції і державної безпеки виконувала Державна варта.

Гетьман зробив спробу поповнити українське козацтво, як окремий стан населення. 16 жовтня 1918 р. окремим універсалом Скоропадський відновив укозацтво в Чернігівській, Полавській губерніях та Слобожанщині. До козацтва записуаваплися не лише нащадки козаків, але й селяни.

За гетьмана Україна продовжувала розширювати міжнародні контакти. Вона мала дипломатичні відносини з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, а всени 1918 р. - з Францією, Англією, Румунією. Дипломатичні відносини підтримувалися з Російською Федерацією, Доном, Кубанню.

Вдалі кроки було зроблено у формуванні власної банківської мережі і встановленні української грошової системи. Відновився залізничний рух, для чого було налагоджено занедбані залізничні шляхи і мости, відремонтовано локомотиви.

Життя більшості громадян на деякий час стало безпечнішим, ніж раніше. Це було результатом покращення роботи судової системи, реформи суду, укладення нових законів.

Відразу після ліквідації в Україні радянської влади великі землевласники при допомозі німецьких і австрійських військ почали спільно відновлювати свою власність на землю і майно, на їхні вимоги власті примушували селян повертати не лише землю і реманент, а й відшкодовувати втрати, яких зазнали поміщики під час революції. Німецькі і австрійські воєнні власті охоче надавали в розпорядження поміщиків озброєні загони, а деякі землевласники формували з кримінальних злочинців власні каральні групи.

Поряд з тим гетьманський уряд пішов на розробку аграрного законодавства й опублікував у липні 1918 р. “Проект загальних основ земельної реформи”. Передбачалося розширити чисельність землевласників за рахунок наділення селянам державних, удільних, а також викуплених у великих приватних власників земель. Землею за викуп наділялися “справжні хлібороби, які мали власні господарства” з робочою худобою і реманентом. Ця консервативна аграрна реформа відкидалася більшістю селянства. Негативно її зустріли і засліплені класовим егоїзмом великі землевласники. Із свого боку, нічого реального щодо впровадження в життя проекту реформ гетьманський уряд зробити не встиг.

Відновлювалися старі порядки і в промисловості. Власті повертали націоналізовані підприємства фабрикантам і заводчикам. Підприємці прикриваючись інтересами народного господарства, відкидали всі ті зміни у своїх взаємовідносинах з робітничим класом. В Україні була обмежена свобода профспілкової діяльності, хазяїна свій розсуд визначали рівень заробітничої плати. Відновлювалося законодавство про покарання за участь у страйках. Швидко збільшувалося безробіття, яке у липні 1918 р. досягло 200 тис. чол..

Лівішали соціалістичні партії в умовах наростання масової боротьби трудящих проти гетьманського режиму.

З восени 1918 р. покотилася хвиля робітничих страйків. У середині липня 1918 р. розпочався загальноукраїнський страйк залізничників, у якому взяло участь понад 2000 тис. чол.

Селянська боротьби в Україні набрала широкого розмаху влітку 1918 р. у Звенигородському і Таращанському повітах на Київщині, коли повстання охопило десятки тисяч селян.

Активна повстанська боротьби розгорнулася на Чернігівщині. Керував повстанням штаб на чолі з полковником М.Кропив'янським. У повстанні на Чернігівщині, які і на Київщині, брали активну участь представники різних соціалістичних партій, у т.ч. більшовики.

Перші збройні напади під керівництвом Н.Махна на представників гетьманської влади, на військові загони і місцевих поміщиків відбулися у вересні 1918 р. А у ніч на 16 жовтня повстанці захопили Гуляйполе. Це був перший успіх махновців, який підвищив їхній авторитет серед селянства. У листопаді 1918 р. махновці стали значною воєнною силою, на яку гетьманські власті й німецьке командування змушені були серйозно зважати.

В умовах кризи гетьманського режиму, що особливо загострилася восени 1918 р., в Україні активізувалися ті політичні партії і групи, які виступали за відновлення Української Народної Республіки і усунення від влади консервативних елементів. Ще у серпні 1918 р. у Києві було створено Український національний союз (УНС). Союз стояв в опозиції до гетьманського режиму та його союзників в Україні.

Наприкінці жовтня 1918 р. прагнули розширити і зміцнити соціально-політичну базу режиму, гетьман погодився на включення до складу Ради Міністрів Української Держави представників УНС. Але урядовою силою” Союз був недовго. 14 листопада гетьман опублікував грамоту про федерацію України з не більшовицькою Росією. Був призначений новий ряд, у якому переважали політики проросійської орієнтації. У Києві та інших містах почалося формування офіцерських загонів.

У ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС для керівництва збройною боротьбою з гетьманом була утворена Директорія УНР, до складу якої ввійшли В. Винниченко, С.Петлюра, Ф. Швець, О.Андріївський. А.Макаренко. Незадовго до засідання УНС і обрання Директорії С. Петлюра виїхав у Білу Церкву де оголосив себе отаманом республіканських військ. 15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годниний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорія підписала угоду з представниками окупаційних військ про їх нейтралітет у подіях.

Директорії вдалося завоювати масову підтримку селянства, яке стихійно піднімалося на анти гетьманську боротьбу. На її бік перейшла частина гетьманських військ. Під селом Мотовилі вкою 18 листопада гетьманські війська, значну частину яких становили російські офіцерські дружини, були вщент розбиті. Гетьманці залишили всеукраїнським. Через три тижні становище гетьмана стало безнадійним. 14 грудня Скоропадський зрікся влади. Гетьманський режим перестав існувати. Рада Міністрів передала владу Директорії. 18 грудня 1918 р. Директорія УНР вступила до Києва.

Політичний курс нового режиму не відзначався послідовністю. У початковий етап існування Директорії у виробленій її політичної дії активну роль відіграв В.Винниченко. С. Петлюра один з найкращих і найавторитетніших членів Директорії, у цей час повністю поринув у роботу в армії і помітного впливу на курс УНР не справляв. Тому негайно після зайняття Києва Директорія оприлюднила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Частину з них притягнули до судової відповідальності. За розпорядженням нових властей проводились обшуки в особняках мільйонерів. Було оголошено про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і на генне землеволодіння. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав та планував установами в Україні національний варіант радянської влади. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції.

Через свій непродуманий радикалізм Директорія залишалася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату - всіх, без кого нормальне існування держави неможливе. Здійснюючи революційну перебудову всіх структур гетьманської держави, діячі Директорії не мали чіткого уявлення. Чим їх замінити. Революційна стихія селянства, яка протягом кількох тижнів зняла гетьманський режим, виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ. Ця стихія стала перероджуватись в руйнівну анархію. Чинні місцеві отамани і підпорядковані їм озброєні групи, які ще вчора під анти гетьманськими гаслами підносили Директорію до вершин влади, через кілька тижнів цю владу, а разом з нею і незалежну Українську державу почали безжально нищити. Зупинити цей руйнівний процес соціалістична Директорія могла лише шляхом жорстокого насильства, використовуючи деспотичні методи “наведення порядку”. Однак стати на цей шлях вона не наважилася.

Непослідовність курсу Директорії проявилася перш за все в розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим відповідаючи на тодішні запити селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків, пообіцявши їм компенсації затрат на різноманітні вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та інше. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і політикам цукрозаводникам. Конфіскації також не підлягали землі іноземних підданих. В руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі.

Пиміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан. Італія і рад інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з українками, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти, Польщею.

31 грудня 1918 р. у радіограмі на адресу РНК РСФРР. Директорія запропонувала переговори про мир. Радником не визнавав Директорію представницьким органом українського народу, але на переговори погодився. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорія з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

29 квітня 1919 р. 4-й Задніпровський полк. Вступив до Севастополя. На Правобережжі у цей період завершувався розгром військ Директорії. Таким чином весною 19191 р. на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

Найголовнішою причиною нової поразки національно-демократичних сил була неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим: державний апарат, армію, органи охорони громадського порядку, систему законодавчих і виконавчих органів у центрів, так і на місцях. До того ж широкі маси українського населення не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси, необхідність створення і зміцнення власної держави. Черговий раз негативний вплив на розвиток подій в Україні справили вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини.

Напередодні поразки Австро-Угорщини у світовій війні активізувався національно-визвольний рух у західноукраїнських землях. У червні 1917 р. один із авторитетних депутатів від Галичини Кость Левицький заявив в австрійському парламенті, що українці домагаються... нових національної і територіальної автономії по їх з'єднаних національних територіях Австро-Угорщини”. Питання про західноукраїнські землі було одним з головних на переговорах у Бресті. Делегація Центральної ради їхала з наміром добитися включення до складу УНР усіх західних українських земель - Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини та Підляшшя. Переговори завершилися зобов'язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати більшу частину Холмщини та Підляшшя УНР, а іншим західноукраїнським землям надати автономію, перетворивши їх в окремий коронний край.

Тривалий час цісарський уряд відмовлявся виконувати це зобов'язання, і лише 16 жовтня 1918 р. коли імперія вже була приречена, з'явився маніфест імператора “До моїх вірних австрійських народів”, який обіцяв федеративну перебудову держави. Згідно з положеннями цього документа 18 жовтня українські парламентарії з Галичини і Буковини, керівники політичних партій і церковні ієрархи - всього 150 чоловік - уторили у Львові українську Національну Раду, яка мала представницькі функції.

Нове державне утворення зразу є опинилося в гострому конфлікті з поляками, які також інтенсивно розбудували власну державу і претендували на територію Західної України. 298 жовтня у Кракові була створена польська ліквідаційна комісія, яка мала завдання розпустити австрійські органи влади і передати всі повноваження польським. До Львова члени ліквідаційної комісії сподівалися прибути 1 листопада.

У цей критичний момент ініціативу перехопили молоді українські офіцери, яких не задовольняло прагнення Української Національної Ради мирно і в рамках існуючої законності добитися визнання Української держави. У вересні 1918 р. вони утворили Центральний військовий комітет, який об'єднував керівників українських гуртків австрійських військових частин Львова. 30 жовтня Центральний військовий комітет почав працювати як штаб по підготовці повстання. Очолював цю роботу сотник УСС Дмитро Вітовський.

В ніч з 31 жовтня на 1 листопада українські військові з'єднання взяли під контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею замайорів блакитно-жовтий національний прапор. Того ж дня представники австрійських властей у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Її авторитет серед українського населення був беззаперечним. Цьому посприяли обіцянки забезпечити демократичні права всіх громадян, здійснити аграрну реформу, законодавчим порядком ввести 8-годинний робочий день, охорону праці. До 8 листопада Українська Національна Рада призначила перший уряд Української держави - Тимчасовий Державний Секретаріат. 10 листопада уряд склав присягу. Тоді ж було прийнято назву нової держави - Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).

Наприкінці переважної більшості населення західноукраїнських земель відповідало прагнення уряду ЗУНР до об'єднання з УНР історична подія відбулася 22 січня 1919 р., коли у Києві на площі біля Софіївського собору було проголошено “Акт злуки” УНР і ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗО УНР) і повну автономію.

В умовах конфлікту з польськими військами одним з найважливіших завдань уряду ЗУНР було формування боєздатної армії, спроможної відстояти незалежність республіки. Уряд ЗУНР звернувся за допомогою до УНР, яка рекомендувала для роботи по організації регулярних військ ЗУНР - Української Галицької Армії - генерала М.Омеляновича - Павленка і полковника С.Мишковського.

Загальна мобілізація і формування нових військових частин відбувалася швидко та організовано і до весни 1919 р. у складі УГА, що офіційно існувала з другої декади грудня, було понад 100 тис. чол.., у тому числі 40 тис. таких, що брали безпосередню участь у бойових діях.

Успіхи в організації УГА забезпечили їм перевагу на початковому етапі війни - з листопада 1919 р. по лютий 1919 р. Характерною особливістю цього етапу була участь у боротьбі галицьких українців з місцевими поляками. Але відсутність досвіду не дали змоги скористатися перевагою. Спроби відбити Львів, на що були спрямовані головні зусилля УГА, провалилися.

Размещено на Allbest.ru