Теоретичні проблеми історії в методологічних концепціях XIX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретичні проблеми історії в методологічних концепціях XIX ст.

1. Німецька історична «школа права»

На розвиток історико-теоретичної думки XIX ст. значний вплив мала ідеологія романтизму. Однією із перших історичних концепцій романтизму була теорія Ф. Шлегеля (1772-1829). Вихідним пунктом побудов вченого був лозунг «Повернення до порядку!», під яким розумілось заперечення ідеології французьких просвітителів, повернення ролі християнства як основи європейської культури. Ідеальною історичною епохою, на думку Шлегеля, було середньовіччя - тисячоліття до відкриття Америки та Реформації. У своїй «Філософії історії» Шлегель так визначає важливість середніх віків: «Тут відкриваються в великій кількості божественні сліди надлюдської могутності, що мали значний вплив на подальший хід історії». Розкриваючи суть своєї концепції середньовіччя, Шлегель підкреслює, що це був великий період єдності. Цей період був створений католицтвом та розвивався за трьома етапами. Спочатку йдуть три століття, коли християнська віра розповсюджується по всьому римському світу до свого остаточного тріумфа при Костянтині. Далі - п'ять століть хаотичного переходу від стародавності до нового устрою, які завершуються «релігійним творінням» Карла Великого - його імперією. Ця імперія розглядається, таким чином, як продукт релігійної творчості, в якій втілюється єдність держави та церкви. Далі йдуть сім століть християнської політики та науки. Християнство таким чином стає центром та одкровенням всієї історії. Незгоди Нового часу, на думку Шлегеля, своєю основною причиною мають відхід від ідеалів християнства і «середньовічної суспільної гармонії». Шлегель пропагує телеологічний погляд на історію, провіденціалізм - основний пункт його історіософії.

Вперше в концепції Шлегеля проглядаються потайки ідеї «народного духу»: середньовіччя для нього - це не тільки ера християнства, але й початок діяльності германських племен, що згодом визначили культурний образ Європи.

Класичною історико-теоретичною моделлю, створеною на засадах романтизму, є концепція історичного пізнання діячів німецької історичної «школи права». Її засновниками вважаються історики права Ф. Савін'ї та К. Ейхгорн. Основні погляди історичної школи права були викладені вперше Савін'ї в 1815 р. в праці «Про поклик нашого часу до законодавства». Савін'ї виступив як проти історіософських поглядів філософів-просвітителів та раціоналістичних методів в науці права, так і проти перенесення на німецький ґрунт юридичних норм, вироблених Французькою революцією. Савін'ї доводив, що кожне право, як і будь-яка державна форма, не створюється волею законодавця та свідомою діяльністю уряду; жодні закони не в змозі створити чогось нового. Вони можуть тільки регулювати існуючий порядок речей. Законодавство - це не справа випадку, не прояв особистої волі законодавця, а результат суспільного розвитку, який проходить непомітно, а його ґенеза сягає доісторичних часів. Право, як і мова та звичаї, повинно мати свої провінціалізмі загальне право - настільки ж неможливе, як і загальна мова. Цей висновок розповсюджується згодом і на всі історичні явища. Кожне століття, згідно з Савін'ї, не привносить щось довільне та нове, а є продовженням старого та творить у нерозривному зв'язку із своїм минулим. Історія - це не просте зібрання прикладів, але єдиний шлях до істинного пізнання нашого сучасного стану. Тільки за допомогою цього історичного пізнання законодавець в стані проникнути в істинний дух народу та створити правові норми відповідно з цим духом. Найбільш завершеним викладом історизму Савін'ї була його шеститомна «Історія римського права в середні віки». У ній вчений доводить, що із зникненням Римської імперії римське право продовжувало існувати, піддаючись відповідно із «духом народу» та вимогами епохи поступовим Змінам. Таким чином, через призму права Савін'ї стверджував ідею наступності епох.

Концептуальні положення, розроблені Савін'ї, були розвинуті в поглядах Ейхгорна, який, на відміну від свого попередника, поставив перед собою завдання показати не розвиток римського права, а історію суто німецького права, тобто права, що випливає із німецького «національного духу». Його праця «Історія німецького права та держави» є класичною в галузі німецького права. Ейхгорн вивчає розвиток права з перших його проявів у германців до 1815 р., розбиваючи його історію на чотири періоди. Кожний період розпочинається оглядом політичної історії, потім викладається державне право та його джерела, далі аналізуються приватне право, права різних етанів, канонічне право, суд та військовий устрій, фінанси та адміністрація. Таким чином висвітлюються всі аспекти суспільного життя, наскільки вони отримали Свій вияв в установах та законах. Основна ідея Ейхгорна закладена в IV томі, де він зазначає: «Держава, її устрій та закони не є продуктом людської сваволі, а результатом органічного, підпорядкованого своїм власним законам розвитку».

Формулює Ейхгорн також й іншу концептуальну ідею історичної «школи права» - ідею народного духу. Під нею розуміли характер, здібності, світогляд народу, що знайшло своє відображення в галузях літератури, мистецтва, права та установ. Щоби пізнати явища історії, необхідно піднятись до «народного духу», а пізнати останній можливо, лише звертаючись до цих явищ.

Теоретичні новації, введені в історіографію історичною школою права - ідея розвитку, ґенези, «народного духу», мали значний вплив на подальший розвиток історичної науки.

2. Теоретико-методологічні погляди та історіографічна практика Л. фон Ранке

Л. фон Ранке (1795-1886 рр.) є фундатором німецького історизму. На його думку, прогрес в історії не є всеосяжним. Послідовно зростаюча духовна сила є тільки у народів, що містять елементи романської та германської націй; решта народів залишаються поза прогресом. Але помилково вважати, стверджує Ранке, що в кожну епоху людство досягає більш високого ступеня у своєму розвитку, що кожне нове покоління у всіх відношеннях перевершує попереднє. На думку Ранке, це було би несправедливістю з боку Бога. «Кожна епоха, - вважає вчений, - стоїть у безпосередньому відношенні до Бога, і її цінність полягає не в тому, що з неї з'явиться, а в тому, що вона просто існує, в її власному «Я». Бог, існуючи поза часом, оглядає все людство в цілому. Прогрес базується на тому, що великі духовні тенденції, пануючи над людством, то розходяться, то стикаються. Ці тенденції є не що інше, як маніфестація Бога в історії. В кожній епосі людства проявляється, таким чином, певна велика духовна тенденція і прогрес засновується на тому, що «певний рух людського духу виявляється в кожному періоді, відсуваючи то одну, то іншу тенденцію і своєрідно заломлюється в ній». Прогрес, згідно з Ранке, можливо простежити лише в матеріальній сфері. Із процесу історії, вважає він, Бога неможливо відсторонити, а закони історії виявляються трансцендентними стосовно світу історії. Такі погляди Ранке розвинулись під впливом протестантської традиції та німецької ідеалістичної філософії. Історична концепція Ранке, як і гегелівська, була європоцентричною. Сутнісною ознакою її було звеличення «німецького духу».

В дусі німецької класичної філософії Ранке вирішує також проблему свободи та необхідності. Свобода, згідно з Ранке, «проявляється більше в особистостях, необхідність - в житті суспільства». Конкретно-історичним втіленням ідеї провіденціалізму є держава на чолі із сильною особистістю.

На основі такого розуміння історичного процесу завдання історика обмежується лише описом минулого. Історик може і повинен пізнати історичне минуле, не роблячи при цьому з нього ніяких висновків на майбутнє і не керуючись особистими намірами. Історичне знання - частина божественного знання. Тому його цінність безперечна. Історія може і повинна бути об'єктивним знанням; науковість же полягає в точних критичних методах дослідження.

Принцип «об'єктивного вивчення» у Ранке випливає з необхідності аналізу індивідуально-історичних фактів, ґрунтовного «вивчення одиничного».

Уже в передмові до своєї першої праці Ранке заявив про необхідність вивчення одиничного в історії. Філософії історії Гегеля як > «спекулятивній думці», Ранке протиставляє емпіризм, історію як поєднання фактів та подій, унікальних та неповторних. Відкидання законів розвитку історії здійснювалось Ранке в історіографічній практиці шляхом тлумачення історії як сукупності величезної кількості фактів, що не мають нічого спільного, типового - того, що дало б можливість об'єднувати ці факти в систему. Єдиним науковим методом історії, з погляду Ранке, є техніка історичного дослідження.

Критерій об'єктивності історичного пізнання Ранке бачив в ньому самому: в потязі до істини, особистій відповідальності вченого. Основний напрямок праць Ранке - політична та дипломатична історія.

Для творчості Ранке характерна також гіперболізація ролі особи в історії. Завданням історії, за Ранке, є застосування біографічного методу при вивченні явищ історичної дійсності. При цьому наголошувалось на неможливості моральної оцінки особистості. Такий гіперболізований ідіографізм призводив до героїзації історіографії.

Досягнення об'єктивності, істинності при дослідженні минулого - конкретно-наукова мста кожного вченого. «Істина взагалі досяжна, - писав Ранке, - і може бути виражена словами». Історичне пізнання, на думку історика, з самого початку вільне від суб'єктивізму, його елементи привносяться самим істориком, його світоглядом, а головним чином - його політичними поглядами. В цьому аспекті Ранке наголошував на безпартійності та аполітичності як необхідних вимогах до історика.

Процес пізнання для Ранке є процесом відображення. Але власне постановка питання про відношення історичного пізнання та історичної дійсності тут суто метафізична, оскільки для Ранке повне відокремлення онтології від гносеології було фактом природнім. Не підлягає сумніву, що, за Ранке, об'єкт пізнання та пізнавальний образ в історичній науці пов'язані лише в тому розумінні, що історична дійсність є основою історичного пізнання. Для Ранке не існувало навіть питання про будь-яку спільність процесу пізнання та його об'єкта, тобто в цьому випадку історичної дійсності. Такі погляди були наслідком впевненості Ранке в незакономірності історичного процесу.

Історичний метод Ранке в принципі виключає процес пізнання як рух думки від незнання до знання, що дає історичні уявлення великої складності та глибини змісту. Процес пізнання представлений тут головним чином як сукупність кількісних змін в уявленнях про історичну дійсність. Пізнавальний образ, на думку Ранке, тим більше наближається до відображуваного об'єкту, чим більшу кількість ознак останнього включає він в себе. Однак такий підхід до процесу пізнання в історичній науці означав включення в пізнавальний образ випадкових ознак та рис, а з іншого боку, він означав заміну сутності явищем.

Отже, для творчості Ранке було характерним:

впевненість у невіддільності процесу історичного розвитку від дії в ньому трансцендентальних сил; саме вони, а не внутрішньо притаманні історичному процесу закономірності визначають його хід. Історичний розвиток у Ранке в своїй основі є запереченням прогресу як зміни нижчих форм вищими;

визнання єдиним методом науки історії індивідуалізуючого, ідіографічного методу; опис - центральний пункт та основний зміст історичного дослідження;

твердження про пізнаваність емпірично даних фактів та явищ історичної дійсності та розгляд, як головного, для історика завдання їх викладення;

теза про те, що зображення об'єктивної істини, що є мстою науково-історичного пізнання, відкидає, а не передбачає необхідність для історика керуватись певними філософськими, політичними, моральними і т. п. суб'єктивними поглядами.

3. Теоретико-методологічні основи історичних досліджень Г. фон Зібеля

романтизм німецький школа зібель

Генріх фон Зібель (1817-1895 рр.) - один з найбільших німецьких істориків XIX ст. Учень Ранке та Савін'ї, соратник Дройзена і Трейчке, засновник та керівник малонімецької історичної школи. Розквіт наукової діяльності Зібеля припадає на 50-70-ті рр. XIX ст. Для німецької історіографії цей період характеризувався зміною проблематики та предмету історичної науки - виникла соціально-економічна історія, що означала зміну історії подій історією процесів та відношень.

Початковий період наукової діяльності Зібеля (кін. 30-х - 40-ві рр.) був стадією формування його загальнометодологічних та загальноісторичних поглядів. Значний вплив на цей процес мали вчителі Зібеля - Ранке та Савін'ї. Від Савін'ї Зібель запозичив ідею про «помірковану поступовість та наступність розвитку» та ідею про особливий «німецький дух». Певний вплив на формування історичних поглядів Зібеля мав Гегель, зокрема його ідея про державу як субстанцію історії. Від Ранке Зібель запозичив вчення про примат зовнішньої політики над внутрішньою, культ героя в історії, критичні прийоми обробки та використання історичних джерел, ідіографічний метод. Вплив Ранке позначився вже на першій праці Зібеля «Історія першого хрестового походу».

Ллє вже в докторській дисертації, присвяченій літописцю Йордану, Зібель виступає з критикою своїх вчителів. Спростовує тезу Савін'ї про вирішальну роль в історії держави, а на противагу лозунгу Ранке - писати історію «як вона відбувалась насправді», висуває свій - писати історію. В той же час він виступає на захист тези Дройзена про необхідність тісного зв'язку історії з політикою та сучасністю. Містичному, трансцендентальному розумінню історії Ранке Зібель протиставляє своє раціоналістичне розуміння.

У 50-60-ті рр. чітко вимальовуються характерні риси методології Зібеля, вихідним пунктом яких були проблема закономірності суспільного розвитку та ставлення до прогресу. Під впливом успіхів природознавства Зібель тяжіє до позитивізму в його ранній (О. Конт, Г. Бокль) інтерпретації. Услід за Контом Зібель намагається відшукати в історії вічні та незмінні, об'єктивно діючі закони і знаходить: на його думку, в суспільстві діє вічний та незмінний «закон моральності». Ця ідея знайшла своє втілення в промові Зібеля «Про закони історичної науки». Моральний закон, з погляду Зібеля, треба розуміти як «природний та індивідуальний розвиток» кожної нації, «який із внутрішньою необхідністю створює форми держави та культури» і проявляється в житті людей, в «їхніх щоденних вчинках та настроях».

У тісному зв'язку із зібелевським розумінням історичної закономірності стоять його погляди на прогрес та концепція історичного розвитку. Втіленням прогресу для Зібеля є історія Прусії. Зібель був прихильником еволюційної форми розвитку суспільства, яку під впливом позитивізму вважав єдино закономірною, нормальною та прогресивною. Але вона, вважає Зібель, притаманна лише періоду нової історії- в середні ж віки був застій.

Найбільш важливим етапом у новому розвитку суспільства було, за Зібелем, XVIII ст. - саме в цей час відбувся економічний переворот, що чинив всі сфери суспільства; рушієм цього прогресу виступають європейські монархи. Зібелевське розуміння еволюційної форми суспільного розвитку як єдино закономірної, розумної та прогресивної направлене проти революцій як рушіїв історії; революція для вченого - патологія, гримаса історії. Найбільш яскраво такий погляд знайшов висвітлення в двотомній «Історії французької революції»».

Із загальною концепцією розвитку тісно пов'язані погляди Зібеля на історичний процес. Подібно до прихильників позитивістської «теорії факторів», Зібель вважав економіку одним з рушіїв історичного розвитку, хоч в історичних творах він приділяв соціально-економічному фактору менше уваги, аніж політичному. Основну увагу Зібель звертав на «великі особистості». На противагу позитивістам він вважав їх, а не «колективну масу» головною силою історії. Саме тому в творчості історика вагоме місце належить біографіям видатних діячів - Карла II, Фрідріха II та ін.

Єдино корисним та необхідним відхиленням від еволюційного шляху розвитку суспільства Зібель визнавав війни, услід за Гегелем вважаючи їх корисним виховним засобом. А найвище завдання історика, вважає вчений, полягає в тому, щоб «пізнавати закономірність та єдність всіх явищ життя».

Розглядаючи проблему «історія та сучасність», Зібель вважав, що вивчення минулого повинно слугувати ключем для розуміння теперішнього, а знання сучасної політики багато в чому визначає розуміння минулого.

Також Зібель виступає і проти тези Ранке про «об'єктивність» історика, проголошуючи принцип партійності. Що ж стосується методу вивчення історичних подій, то науковим методом історії Зібель вважав ідіографічний метод Ранке. Вчений наголошував, що історичне знання є не менш верифіковане, ніж природничо-наукове. За Зібелем, є два шляхи досягнення об'єктивно-істинних результатів: 1-й - суто джерельне написання праць, володіння методом критики джерел і 2-й - полягає у встановленні зв'язку між відомими фактами та у з'ясуванні шляхом порівняння незрозумілих моментів - цей метод Зібель запозичив із концепції Г. Бокля.

Література

1. Зибель Г. О законах исторического знания. Спб., 1866.

2. Ранке Л. Об эпохах новой истории. М., 1988.

З. Шлегель Ф. История древней и новой литературы. 4.1-2. Спб., 1829-30.

4. Берковский Н.Я. Романтизм в Германии. Л., 1973.

5. Бицилли П.М. Очерки теории исторической науки. Прага, 1925.

6. Вайнштейн О.Л. Историография средних веков. М.-Л., 1940.

7. Гавриличев А.В. Об идейно-методологических принципах немецкой буржуазной историографии 50-60-х гг. XIX в. // Методологические и историографические вопросы исторической науки. Томск, 1974.

8. Гавриличев А.В. Теоретико-методологические основы исторических исследований Генриха фон Зибеля // Там же. Томск, 1963.

9. Гайм Р. Романтическая школа. М., 1891.

10. Косминский Е.А. Историография средних веков. М., 1963.

11. Смоленский Н.И. О некоторых теоретико-методологических принципах исторической концепции Л.фон Ранке // Методологические и историографические вопросы исторической науки. Томск, 1963.

Размещено на Allbest.ru