Програма Української Центральної Ради та діяльність М. Грушевського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Програма Української Центральної Ради та діяльність М. Грушевського

24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, а Державна Дума, діяльність якої призупинив цар, стала в опозицію до уряду. 27 лютого монархія Романових була повалена. Влада зосередилась в руках Тимчасового комітету Державної Думи. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення і сформували новий Тимчасовий уряд країни.

Перші телеграми про революційні події в Петрограді почали надходити в Україну 28 лютого. 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства. У Києві почали формуватися нові революційні органи влади. Було створено Комітет (Раду) об'єднаних громадських організацій, який Тимчасовий уряд визнав як своє представництво.

Паралельно формувалися ради робітничих і селянських депутатів. Переважали в них представники соціалістичних партій, в основному російських: соціал-демократи, меншовики, есери. На противагу російським партіям широкого розмаху набирає національно-визвольний рух, очолений українськими партіями.

4 березня 1917 р. було засновано національну організацію - Українську Центральну Раду. 7 березня головою ЦР було обрано Михайла Грушевського.

Народився М. Грушевський 17 (29) вересня 1866 року в невеликому місті Холм, де його батько вчителював у греко-католицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру

Батько майбутнього історика, Сергій Федорович (1833-1901), здобув світську освіту в Києві, викладав славістику. Мати - Глафіра Опакова - також походила з родини служителів культу. 1869 року трьох річний Михайло разом з батьками переїздить на Кавказ, у 1880-1886 рр. навчається у Тифліській гімназії.

Дослідницькі нахили студента, його постійний інтерес до історії України привернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибока наукова розвідка «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», за яку автор одержав золоту медаль.

1894 року Михайло Грушевський очолює щойно утворену кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті, яка зосереджує свої науково-педагогічні зусилля на вивченні проблем історії Східної Європи. Того ж року вчений у великому залі Університету Святого Володимира блискуче захищає магістерську дисертацію.

Обрання Михайла Сергійовича Головою Центральної Ради було, звичайно, визнанням передусім його величезних наукових заслуг, його беззастережного авторитету серед українства. І, очевидно, вибір загалом був вдалим.

Для теоретичного обґрунтування тогочасного висхідного політичного курсу М. Грушевський був, мабуть, порівняно з іншими, найбільше підготовленим. Ґрунтовне знання ним історії українського народу, його становища, проблем, інтересів, вражаюча працездатність та інші видатні потенційні наукові можливості, явно вирізняли Михайла Сергійовича серед когорти тогочасних діячів, винесених на гребінь потужною революційною хвилею. І якщо недоліками керівництва Центральної Ради можна вважати відсутність достатнього політичного досвіду його голови, брак потрібної політичної волі, належної наполегливості, цілеспрямованості, сміливості, послідовності, здатності до політичних маневрувань і навіть шахрайства, а натомість виявлялись надмірні інтелігентність і академізм, то, певно, перевершити М.С. Грушевського як теоретика української революції навряд чи кому було дано.

М. Грушевський вважав надзвичайно важливим розвивати національну свідомість народу, одним з вирішальних чинників якої була історична пам'ять. І він, не покладаючи рук, працював над тим, щоб випускати нові й нові книги і брошури з популярним викладом і принциповою політичною оцінкою минулого українського народу. Підготовку, видання, перевидання, поширення таких творів Голова Центральної Ради розглядав як політичне завдання першочергової ваги.

Отож, є всі підстави стверджувати, що справжнім ідеологом української революції, творцем її концепції став Михайло Сергійович Грушевський. Саме його праці містять найголовніші, найвагоміші елементи платформи українського національно-визвольного руху, національного державотворення, національного відродження в цілому.

Вироблена М. Грушевським концепція, сформульовані на її основі підходи і лозунги ідейно наповнювали український рух, сприяли визначенню політичних орієнтирів, перетворенню їх у суспільну практику.

Лютнева революція 1917 року звільнила Грушевського з-під нагляду царської охранки. Він негайно повертається в Україну і поринає в політичне життя. Ще під час перебування видатного вченого в Москві його заочно обирають лідером Товариства українських поступовців. Виконавчий орган Товариства дуже швидко трансформується в Центральну раду, яка діє як громадська організація, об'єднуючи навколо себе широке коло людей найрізноманітніших класових, ідеологічних і політичних переконань.

Після багатьох десятиліть гноблення всього українського і перетворення України на «Малоросію» найголовнішим для діячів Ради стало прагнення досягти консолідації, єдності українського народу представників різних політичних груп. Роль Грушевського и полягала в тому, щоб на основі консолідації слабких ще політично і організаційно національних сил перетворити це громадське зібрання в орган конституційної влади в Україні. Дуже швидко Рада перестала визнавати виконком Тимчасового уряду, що діяв у Києві, і звернулася до Тимчасового уряду з декларацією про надання Україні повної автономії.

Але спроби Грушевського порозумітися з Тимчасовим урядом, або якось дійти згоди, успіху не мали. Повернувшись до Києва, на засіданні Центральної ради він наполягає на негайному скликанні Всеукраїнського національного конгресу, який відбувся 5-7 квітня 1917 р. Грушевському належала величезна роль у згуртуванні й консолідації 700 делегатів конгресу навколо ідеї повної автономії України. Братання на з'їзді представників різних народностей України, політичних партій і соціальних верств, писав Грушевський, давало надію на майбутнє будівництво нового автономного ладу в Україні.

Через місяць, 18 травня 700 солдатських делегатів, що зібралися у Києві від діючої армії, також обрали своїх представників до Центральної ради. Ще місяць згодом близько 1000 делегатів Українського селянського з'їзду наслідували їх приклад. Новообраний орган підтримали и делегати Робітничого з'їзду. Усе це спричинилося до того, що Центральна рада почала вважати себе не тільки представницьким органом відносно невеликої групи національно-свідомих українців, а парламентом України.

Але тоді як Тимчасовий уряд постійно ухилявся від визнання де-факто української автономії. Центральна рада гаяла час у безплідних дебатах про межу повноважень, обходячи такі важливі проблеми, як вироблення законодавства, забезпечення міст продовольством, проведення земельної реформи створення національної армії.

З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради Грушевський зайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів, послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української автономії в межах федеративної республіки, що мала бути створена на руїнах імперії Романових. Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнського політичного лідера на засадах автономії и федерації стояли майже всі демократичні и ліберальні партії.

Спираючись на таку загальну підтримку українського населення, Грушевський і його однодумці поклали фундаментальні принципи автономності й федералізму в основу перших законодавчих актів Центральної ради, то були прийняті цими своєрідними Установчими зборами України.

Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку її заснування і до розгону австро-німецькими окупантами, Грушевський, за визнанням його сучасників, значно еволюціонував вліво. Він вважав, що очоливши молоді сили соціалістів-революціонерів, серед котрих чимало було його колишніх студентів, допоможе їм уникнути зайвого екстремізму. Така його позиція викликала гостру критику з боку поступовців, колишніх друзів-лібералів і відверто націоналістичних елементів.

В засіданнях «Малої ради» на рівних брали участь представники «меншостей», в тому числі від польських партій, єврейських, загальноросійських - кадетів, меншовиків, більшовиків, військових організацій та ін. Рівні права представників усіх народів, що здавна мешкали на Україні, були гарантовані Другим універсалом Центральної ради 3 липня 1917 р.

Відповідаючи сподіванням насамперед українського селянства, 23 червня 1917 р. Центральна рада видала свій Перший Універсал, у якому декларувалося: «Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям».

Але, як відомо, Тимчасовий уряд не поспішав з передачею хоч якоїсь частини влади Центральній раді. Лише після страшного провалу наступу в Галичині, щоб якось підштовхнути українців до участі у чужій їм війні за інтереси Антанти, Керенський змушений був визнати за Центральною радою право на урядування в п'яти губерніях (Київській, Полтавській, Волинській, Подільській та Чернігівській) колишньої царської імперії.

Напруження у відносинах між Центральною радою і центром особливо зросло після більшовицького перевороту в Петрограді, тому що лідери українського і національного руху на чолі з Грушевським не поділяли більшовицької концепції соціалізму. Вони вважали головним творчим класом республіки трудове селянство, а не переважно зрусифікований робітничий клас, прагнули зберегти нейтралітет щодо перебігу подій у Росії.

Після проголошення Декретів ІІ Всеросійського з'їзду Рад Центральна рада, втративши надію на скликання Установчих зборів прийняла Третій Універсал 7 листопада 1917 р., який проголосив утворення Української Народної Республіки (УНР).

Було прийнято і цілий пакет соціальних програм - ліквідація власності на поміщицькі та інші нетрудові доходи, передача ціх земель народу без викупу, встановлення 8-годинного трудового дня, державного контролю над виробництвом і т. п. Забезпечувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, страйків, недоторканість особи, помешкання, поширення прав місцевого самоврядування, гарантії «розвитку всіх народностей на Україні сущих» на основі національно-персональній автономії та інші демократичні свободи.

Продекларувавши утворення УНР як складової частини Російської Республіки ІІІ Універсал встановлював суверенітет УНР над землями, заселеними в більшості українцями: Київщиною, Волинню, Чернігівщиною, Полтавщиною, Харківщиною, Таврією (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР мало бути встановлене згідно волі народів суміжних територій, де більшість населення становили українці.

У деклараціях Генерального Секретаріату вживаються правові означення Центральної Ради: «законодавчий орган», «представницький орган», нарешті, «революційний демократичний парламент».

Проте, незважаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала свою певну специфіку. По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральної Ради постійно декларувалася, що вона є тимчасовим органом, який має припинить свою діяльність, після скликання Всеукраїнських Установчих зборів. По-друге, Центральна Рада формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до іі складу представників різних демократичних, громадянських організацій.

Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила значну роботу по українізації військових формувань як на території України, так і на фронті, хоча іі лідери і стояли на позиціях створення нерегулярної армії, а народної міліції. З цього питання в Україні йшла гостра політична боротьба.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада стало до роботи. Очолив його С. Петлюра, однак наприкінці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М. Порш.

Судова система

27 листопада Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки». 12 грудня Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення до скликання Установчих зборів тимчасового Генерального Суду, і через 3 дні він був ухвалений Центральною Радою.

Генеральний Суд після формування свого персонального складу мав розробити свій «докладний регламент» i через секретарство судових справ подати його на затвердження Центральною Радою. Взагалі це секретарство мало значний вплив на дiяльнiсть Генерального Суду.

Важливий крок на шляху формування судової системи Центральна Рада зробила 30 грудня 1917 року. Вона спеціальним законом визнала «неправомочність київської, харківської й новочеркаської судових палат з 1 грудня 1917 року» і одночасно ухвалила ще один закон - «Про заведення апеляційних судів». Повноваження, «обсяг долання» й внутрішня організація нових апеляційних судів за деякими деталями майже не відрізнялись від попередніх судових палат.

Наприкінці квітня 1918 року Центральна Рада знову мала розглянути питання про Генеральний суд. Так, 18 квітня Генеральне писарство винесло на іі розгляд проект закону «Про зміну Артикулу І Закон про Генеральний Суд», яким, зокрема, йому пропонувалося надати й функції Головного Військового Суду щодо справ, вирішуваних на території України.

монархія центральний рада грушевський

Список літератури:

Субтельний О. Україна:історія.-К.: Либідь, 1993

Бойко О.Д. Історія України. - К.: Академія, 2001

Размещено на Allbest.ru