Українські січові стрільці на кінець Першої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

УСС на кінець Першої світової війни

Бої в обороні Бережан. Лисоня

Полкові УСС призначили оборону Потутор і шляху, що веде з Підгайців до Бережан. Перший курінь зайняв становище на схилі горбовини, що на північ шляху, до верху 348, другий курінь -- здовж східного краю Потутор до впадання Ценівки в Золоту Липу.

Вже 14 ворог зблизився до нового фронту й зайняв становища на протилежних горбках здовж Жовнівки, Шибаліина й залізничного шляху Потутори -- Козова. Ввечері він перекинув під охороною гарматного вогню передні відділи через Ценівку й несподівано ввірвався яром, що коло точки 327, до становищ 35 п. стрільців). Звідтіль заатакував бокову й запасну сотню (4 і 3) УСС. Обидві сотні подалися назад, залишаючи в руках москалів кілька десятків ранених і полонених. Другі дві сотні й відділ скорострілів під проводом хор. Черника, що стояли ближче шляху, встигли приготовитися до оборони. Але вона, крім втрат вбитими і раненими, не мала ніякого успіху, бо москалі заатакували сотні з відкритого крила. На місці залишилась лише І сотня, якій на допомогу прийшов запас її. куреня з Посухова.

Цілий інцидент зліквідували легко і скоро УСС з допомогою двох сотень 81. моравського полку, що йшли саме з Бережан до Посухова.

Вина за цей випадковий місцевий прорив москалів, що й так не міг мати ніякого поважнішого успіху, впала незаслужено на УСС.. Проти здогадних винуватців відбулась судова розправа. Полк розділили на два курені -- один бойовий і другий помічний і стягнули його з фронту до запасу. Були навіть чутки, наче новий комендант 55 дивізії геін. Уншульд) -- задумує здесяткувати ті сотні, що відступили.

Що цей на фронті такий звичайний випадок набрав аж такої гостроти, то заслуга тих чинників у вищих командах, яким український легіон був сіллю в оці. Але завинили тут чимало й самі УСС. Головно завинив тодішній комендант полку полк. Варивода), що не завдав собі труду й не перевів докладного слідства в цій справі, щоб оборонити честь легіону. Вся правда виявилась опісля, але негідного обвинувачення ніхто не відкликав. Щойно саме Стрілецтво оборонило свою честь у кривавому бою на Лисоні.

Після цього випадку полк забрали з позиції в Потуторах і перенесли його в запас до Посухова. Але вже 16 перший курінь, над яким обняв команду сот. Лисняк, перейшов на становище між Потуторами (праве крило 129 бригади) й ліском на Диких Ланах, де стояли відділи турецької анатолійської дивізії. Другий курінь залишився в Посухові й допомагав 1-ому будувати нову оборонну лінію. Під кінець місяця обидва курені найшлися знову разом у Посухові як бригадна резерву, і звідтіль пішли до бою на Лисоню.

В той час становище 129 бригади, себто давні стрілецькі в Потуторах аж по верх 348, боронили З курені мадярського 310, а верх Лисоні 35 полк стрільців.

Москалі, попробувавши ще в серпні розірвати фронт Південної Армії на півдні й на півночі, вдарили з початком вересня в її центр там, де стояла 55 дивізія. Цілий вересень ішли в районі цієї дивізії криваві змагання за Бережани.

Наступ москалів почався захопленням становищ 35 п. стрільців на Лисоні дня 2 вересня ввечері. На допомогу команда дивізії кинула з Посухова зараз після випадку 1 і 2 сотню І куреня УСС.

Перша сотня (пор. Сушка) вдалася вже вночі в бій з москалями. Але москалі розгромили її й опанували Лисоню.

Досвіта 3 вересня в бій пішли дальші 3 сотні І куреня. Другій {пор. Мельника) і третій (чет. Кучабського) вдалося з великими втратами здержати розгін москалів на Лисоні. Четверта (пор. Будзиновського) спинилася, щоб розяснити положення і на фронті, в одному з глибоких ярів під горою.

Це була найгрізніша мить бою, коли москалі могли легко після розгрому фронту зайти до Бережан. І де було б їм удалось напевно, коли б у тому критичному часі не заставили їм дороги УСС і не здержали розгону до приходу більших запасів. Сотні УСС кривавилися в нерівному змаганні, але завзято держали останні зборола й не пустили ворога далі. До год. 9 ранку зі сотень Мельника й Кучабського залишилися на горі лише;малі гуртки, що останками сил боронили панівних пунктів на Лисоні. Довкруги себе вони збирали недобитки інших полків і так відбивалися від напливаючої маси ворога. Не раз самі переходили в наступ і багнетом та ручними Гранатами зганяли москалів із занятих становищ. Завдяки цьому на Лисоні фронт держався нагорі.

Тимчасом на правому крилі москалі, захопивши рано точки 327 і 348, зійшли в долину. Близько 9 години їх відділ захопив у ярі команду І куреня й частину 4 сотні (пор. Будзиновського). Вона, правда, побачивши небезпеку, пішла до наступу, але москалі розбили її та зійшли до яру. Саме тоді виступив до бою II курінь УСС. Він узяв напрям на найбільш небезпечений відтинок, верх 348. По дорозі до верху 5 ліва сотня куреня вдарила на москалів, що вдерлись були до яру, визволила полонену команду куреня й недобитки 4 сотні. Хоч який великий був запал Стрілецтва, II курінь не зміг відбити зайнятих становищ на горі. Після двох невдалих спроб закріпитись на верху, курінь спинився в 2 оборонній лінії, на західному узбіччі гори, маючи ца правому крилі частини 310 мадярського полку та ліворуч сотні 81 п. Знову І курінь оборонив становища на Лисоні та вдержав їх до приходу підмоги в силі двох сотень 4 баварського полку. Коли ніч перервала боєві дії, вся оборона хоч дуже слаба, впорядкувалась і готовилась до бою на другий день.

Другого дня о 6. годині вранці ввесь фронт кинувся до наступу, після доволі слабої артилерійської підготовки. Та цей наступ не вдався. Ще за слабі були власні сили. Правда, І курінь лівим крилом добився до перших ровів над Ценівкою, але, стрінувши завзятий опір на правому крилі, мусів завернутися. Так само II курінь після невдалої спроби пробитися на гору, коли ліво- і правокрилові частини чужих стягів не піддержали УСС, перервав дії й залишився до вечора в запасних становищах. Щойно у вечірньому загальному приступі, який добре підготовила гармата, бл. 19 год.. вдалось відбити всі становища, захоплені москалями.

Таким чином дводенний кривавий бій за Лисоню, в який москалі кинули цілу дивізію найкращої піхоти й багато артилерії, закінчився знову перемогою союзних військ. Але завдання оборони було б куди важче, а може й висновок боротьби був би куди гірший, коли б не полк УСС, що в час спинив розгін москалів геройською обороною, у хвилину найбільшого ослаблення фронту загородив москалям дорогу. За цю перемогу заплатили УСС дуже дорого: 81 згинуло в бою, 293 ранених відійшло до лікарень і 285 дісталось у боєвій метушні до ворожого полону.

Бої на Диких Ланах і В Потуторах

Після бою за Лисоню москалі перекинули боєві операції на південь к. Рибник, а фронт 55 дивізії залишили у спокою. Полк УСС стояв деякий час на становищі 129 бригади і займав відтинок від т. 348 до ліска на Лисоні. Це був той зловісний відтинок фронту, куди москалі раз-у-раз проривались. Відси вони дістались на зади І куреня УСС 14 серпня, тут прорвали оборонну лінію 2 вересня й (нарешті відси зайшли москалі становища УСС в Посухові 30 вересня. Щойно 13 вересня на становища УСС прийшов мадярський полк 308.

1 полк УСС перейшов у запас дивізії до ліска, на північ Вільхівця (точка 412).

Москалі мали на півдні більший успіх, ніж на Лисоні, Продовжуючи наступ, вони 16 вересня заатакували турецьку дивізію на Диких Ланах (т. 397). Після довшого бою, в якому туркам забракло набоїв, москалі зігнали турецький полк (мабуть 57) зі становищ, Коли турецькі частини відступили, на правому крилі 55 дивізії повстала прогалина, якою москалі могли зайти на її зади. Але на виручку знову з'явились УСС. Смерком пішли до контрнаступу і одним рішучим махом зігнали москалів до Золотої Липи. В цьому бою стрільці мали вперше нагоду покористуватися новою тактикою, а саме рідкою глибокою кількалінійною розстрільною. Сотні займали дуже широкий фронт та йшли одна за одною. Завдяки цьому УСС, втративши лише кільканадцять ранених, відбили фільварок Милівку, давні становища турків й полонили яких 200 москалів.

Після цих невдач москалі залишили фронт 55 дивізії знову на 2 тижні у спокою. Скривавившись на Лисоні і втративши чимало людей у бою на Диких Ланах, вони не мали сили вести наступ далі. Тимчасом полк УСС, після кількаденного постою в Посухові, перенесли до Потутор. І так стрільці зайняли знову свої давні становища на східних окраїнах села, від устя Ценівки до мурованого шляху, що веде до Бережан.

29 вересня москалі зірвались до нового бою. Вони таки завзялися добути Бережани. Від 29 до полудня 30 вересня ураганним вогнем нищили становища 129 бригади, на Лисоні і в Потуторах. У полуднє московська піхота кинулася до приступу і прорвалась в тому самому місці, що 2 вересня, на сідлі т. 327. Вона зайняла становища мадярського полку і згорнула з легкістю ввесь фронт на південь аж до Потутор. Коли й далі на дорозі москалі не стрінули ніякої відсічі (запасів не було) -- зійшли в долину Золотої Липи в напрямі Посухова й відтам від півночі та заходу вдарили на полк УСС в Потуторах.

Стрільці, оточені ворогом із трьох сторін, відтяті від решти фронту багнистим річищем і рікою, найшлися в безвихідному становищі. Москалі заатакували полк у найслабшому місці, від Золотої Липи. Стрільці завзято боронились і кілька годин відбивали що раз то нові приступи ворога, сподіваючись, що надійде допомога та доповнять їм амуніцію. Та, не діждавшись відсічі, частина полку під проводом чет. Г. Труха кинулась до пробою. Таким чином із цілої залоги врятувалося лише кількадесять стрільців, що пробились крізь ворожу лінію, перебрили річку й добрались до становищ коло фільварку Милівки. Решта полку дісталася до московської неволі, між ними багато ранених.

Геройська оборона Потутор полком УСС зв'язала на довший час переважну більшість бойових сил ворога. І через те вона для, решти фронту не була безуспішна. Команда дивізії встигла за той час підтягнути запаси й на другий день могла спинити московський наступ, але Потутор уже не відзискала. Для цього не стало УСС.

Після бою в Потуторах із полку залишилось кількадесять людей і заціліла технічна сотня, що підчас бою працювала в Посухові. її залишили в полі, недобитки ж полку переїхали до Вишколу. Він стояв тоді в Розвадові коло Миколаєва над Дністром. Це в сусідстві Коша У. С. С., що примістився в Пісочній.

Гуцульська сотня

Після приходу у Вишкіл полк доповнено новобранцями з Коша, і почалася праця, що тривала до березня 1917 р.

Та не ввесь легіон залишився у Вишколі. На домагання 7 австрійської армії, що останками сил змагалась у південно-східних Карпатах і легіон УСС мусів послати бодай одну сотню на допомогу. В другій половині жовтня зорганізувалась, т. зв. Гуцульська сотня і 27 жовтня вона від'їхала в Карпати, в околиці Кирлибаби, недалеко давньої мадярсько-буковинської границі. Там ішли невпинні, завзяті бої на верхах Прислопу, Татарки і в долині рік Виші, Борші й Золотої Бистриці. Москалі силкувалися пройти в Семигород і там злучитися з румунською армією.

Після довшого побуту сотні в запасі в Бичкові Великому, у групі полк. Фон Ґуклєра, сотню 26 листопаду послано в околиці Кирлибаби, яку зайняли були москалі. Але вже 28 листопаду, коли Кирлибабу вдалося відбити і поміч Гуцульської сотні стала зайва, її кидають на гору Присліп, на допомогу прусській дивізії. Через гору Присліп ішов головний шлях із Буковини на Семигород. Серёд частин цієї дивізії УСС найшли давніх знайомих іще з боїв коло Славська. Разом із ними стали до оборони гори, що її один верх захопили були вже москалі попереднього дня. В досвіта 30 листопада вони вдарили знову на становище німців. Але до цього бою оборонці були вже приготовані. Коли москалі вдарили на середину становищ противника, німці повели наступ, на їх ліве, а Гуцульська сотня на праве крило. Москалі бій програли. Заатаковаши з двох боків, відтяті від запасів, вони мусіли перервати наступ. Що більше -- стрілецько-німецькі відділи кинулись на запасні частини москалів і розгромили їх. В руки переможців попало 3 скоростріли і яких 600 російських вояків.

Після бою Гуцульська сотня передала становища німцям і 2 грудня повернулася до групи Русса, на становища коло Кирлибаби.

На фронті запанувала зимова перерва. Зате не вгавала праця коло закріплення становищ і будови доріг та інших прифронтових споруд. На верхах коло Кирлибаби. пробули УСС до 5 квітня. В останнє Гуцульська сотня змірялася з ворогом тут, на півдні 31 березня 1917 р. Тоді відділ сотні напав уночі на забороло москалів, розбив його, забираючи 1 скоростріл і всю залогу 45 людей із командантом.

Незабаром після того запанував на фронті »мир«, що тривав аж до червня. Це хвилинне замирення на східному фронті принесла російська революція.

Після ще 3-місячного побуту в південних Карпатах, Гуцульська сотня виїхала 27 червня до легіону,, саме в ту пору, коли почався під Конюхами останній зрив російської армії, що конала, т. зв. офензива Керенського.

Російська революція. Бій під Конюхами

У лютому 1917 р. закінчився вишкіл тих сотень, що мали відійти в поле. 17 березня полк УСС у складі 6 сотень, виїхав до Бережан. Полком проводив новий командант, призначений із 24 (коломийського) полку піхоти -- от. Франц Кікаль. От. Кікаль був чех, але швидко зжився зі Стрілецтвом і краще, ніж хто інший, оцінив його вартість. Був це добрий бойовий старшина, людяний і справедливий командант, що дбав за добро й честь свого стягу.

У Бережанах команда корпусу веліла з обидвох куренів створити один і від того часу аж до листопадового зриву легіонові не повернено його давньої сили.

Легіон відійшов незабаром на становища в Куропатниках, над Ценівкою -- на північному сході від Бережан. На фронті панував спокій.

По той бік бойової лінії відбувались великі переміни, що згодом довели до ліквідації московського фронту. 8 березня ліберальні кола Росії приневолили до абдикації царя Миколу II і проголосили республіку. Упадок царської влади захитав усім давнім ладом. Після вікової неволі прийшли до голосу й поневолені народи Росії -- найперше українці. В Києві 17 березня повстала Центральна Рада, що почала організувати крайову автономну владу в Україні. У квітні почали українізувати військові стяги на фронті й у запіллі. Здавалось, що ось український народ по тому боці Збруча здвигне свою державу. Такими надіями жили УСС в часі постою під Куропатниками і самі бажали станути до цієї праці над будовою власної держави. До того ж вони ввесь час змагали. На те кривавились у Карпатах, на широких степах Поділля, на Лисоні, в Потуторах. Та виявилось, що шлях до цієї мети ще далекий і, не такий простий, як бачилось зразу.

Другий республіканський уряд Росії під проводом Керенського і не думав кінчати війни так само. як і не думав дати волі поневоленим народам. Навпаки, він спиняв кожний розгін українців організувати власне життя, нехай би лише в межах самоуправи й рішив воювати далі проти »Германців«, аж до переможного кінця, Правда, влада змінилась, але настрої і змагання нових керманичів залишились ті самі, що й за давнього устрою.

Але визволеної раз стихії завернути на старі рейки було годі. До того ж у Росії прийшли до слова більшовики й почали підготовляти, соціальну революцію. В Україні стихія національного відродження захопила всі поля. З живою політичною й культурно-освітньою діяльністю почалась організація українських військових відділів та українізація полків, що доповнювались українцями. Відбувались військові з'їзди, наради, на яких ставлено найсміливіші домагання до російського тимчасового уряду. Нарешті 9. VI. Центральна Рада видала перший універсал, яким проголосила автономію України.

Щоб приборкати революційну стихію, уряд Керенського рішив повести офензиву і туди, на фронт, звернути увагу розколиханого громадянства. А втім цього домагалась Антанта, щоб рятувати західній фронт. Та без помочі України уряд Керенського не міг цього зробити. Тим то погодився дати Україні автономію, правда, з великими територіальними й політичними обмеженнями і так само дав згоду на творення українських стягів.

Після впорядкування вже доволі розхитаного фронту, на якому поставлено чимало українізованих полків, дивізій та корпусів, Керенський повів у червні наступ.

УСС, що стояли в Куропатниках, забрали відтіль 15 травня й поставили в запасі першої бойової лінії на південному сході села Конюхи, в ярі, недалеко ліска, що його звали »Звіринцем«, у районі 88 (чеського) полку. Про майбутній наступ москалів знало командування Південної Армії давно. Керенський приготовив до нього силу війська й передусім безліч артилерії й літаків, які прислали в допомогу французи та бельгійці.

Наступ почався в докладно передбачений час, 29 червня в 5 год. Ранку могутнім, ураганним гарматнім вогнем, що з короткими нічними перервами, тривав дві доби. 30 травня вдосвіта москалі вдарили так сильно по правому крилі 19 чеської дивізії, на північ від Конюх, що вона розлетілась і потягла за собою сусідні з нею курені 88. полку. Саме за його плечима стояли в запасі УСС.

Про ці події команда легіону не знала нічого Ще вночі прийшли добрі вістки, що скрізь приступи ворога відбито. Сотні УСС сиділи тоді у схоронищах і їм суворо заборонили виходити з них. До того ще всі телефонічні сполуки знищив огонь артилерії, а іншим шляхом ніякі відомосте ні накази не надходили.

Тимчасом москалі, забравши кілька тисяч австрійських вояків, з них більшість (чехи) піддалась сама, пішли в обхід і з Конюх окружили УСС у ярі. Москалі появились так несподівано, що на який-небудь відпір годі було зважитись. Вони опанували були всі довколишні горби і кинулись у яр. Таким чином усі відділи легіону, що здебільшого перебували ще у схованках, попали в ворожий полон. Від полону врятувались лише ті відділи, що стояли де-інде, а саме: технічна й будівельна сотня, 1 чета скорострілів, 1 відділ боротьби та Гуцульська сотня, що день перед тим приїхала з карпатського фронту. Таким чином, залишилось усіх 9 старшин і 444 стрільців. З цих останків зорганізовано 3 нові боєві сотні з відділом скорострілів і мінометів, і вони взяли участь у ліквідації прориву.

4 липня курінь перенесено знов під Куропатники, де він і залишився до 23 липня.

оборона бережани російська революція брест

Похід до Збруча

Три тижні після останнього зриву революційної російської армії, 19 липня, почалась загальна протиофензива союзників. У її висліди розгромлено могутню колись російську армію і всю Галичину звільнено. Вже з початком серпня фронт опинився над Збручем.

XXV корпус рушив у похід тоді, коли на півдні й на півночі союзні війська, зломивши опір революційних армій, гнали недобитки до Серету. УСС вийшли з Куропатник у напрямі Козової. Після дводенних змагань біля Козівки та Козової з частинами українізованого VI корпусу, що твердо боронив відступу армії, УСС звернулися на південь. 27 липня прийшло ще до невеликих сутичок коло Бурканова й Білокерниччя над Стрипою й після цього УСС погнали далі нестримно до Збруча. Спішним походом через Вербовець, Звиняч, минули Чортків над Серетом і далі через Вигнанку, Чорнокінці зайшли до Бурдяковець, Босир і Збрижжа над Збручем. Тут, біля Бурдяківців, прийшло до останньої зустрічі з противником, де визначилась Гуцульська сотня.

Підчас того походу сотні легіону приєднували, залежно від потреби, до різних полків і перекидали в різні місця, доволі широкого тоді фронту, що його займала 55 дивізія. Один раз сотні йшли поруч 35 п. стрільців, другий раз із німецькою кіннотою, технічна й будівельна сотня знову -- держалася бригадної команди, але й вони йшли тоді як боєві частини.

Коли осягнуто Збруч, кривава епопея на сході закінчилася. Фронт завмер. Настало перемир'я, за яке нікотра з воюючих сторін не старалась. Тим часом російська армія розкладалася у ферменті революційного хаосу, який, заволодівши запіллям, перекинувся на фронт. Роллю дріжджів у цьому ферменті сповняли більшовики й анархісти. Немов ті отруйні мікроби вжиралась їх пропаганда в приспособлений до того організм російського молоха, і в листопаді прийшло до кризи. На організм кинулася лихоманна болячка, що роз'їдає його до нині. До влади прийшли більшовики, що передусім узялися ліквідувати війну. На фронті від Прип'яті до Устя Дністра залишились ще лише українізовані армії під проводом нових, іменованих українським державним урядом, Центральною Радою, начальників. Уже в грудні 1917 р. УСС стояли проти військ української держави. В Києві організувався курінь, а далі полк Січових Стрільців, у якому верховодили колишні полонені УСС.

Ці події не могли залишитися без впливу на УСС. Ідея, за яку УСС змагалися, сповнилась: на руїнах великої Росії та царату формувалась молода українська держава. В її межах організувалась національна армія, її кордонів боронили українські стяги. Чиж УСС могли залишитись далі в рядах ворожої Україні армії, хоч би вона поки що й не боролась? Чи не прийшов час розірвати з дотеперішнім покровителем і піти на службу своїй державі? Ці міркування хвилювали не лише провідників Стрілецтва, його старшин, але й рядових стрільців. З цього приводу у всіх стоянках УСС відбулось кілька таємних нарад а навіть у деяких частинах утворились таємні гуртки, що пропагували перехід УСС на послуги Центральній Раді. Але прихильники тієї концепції, в гарячому бажанні працювати у власній державі, не брали на увагу політичних наслідків, які звалилися б на українське громадянство в Галичині, не брали на увагу технічних перепон і найважніше -- забували про долю пів-денно-західних земель. Саме тоді виринула була справа прилучення цілої Галичини до польської держави. Ця нова загроза переконала всіх, що завдання Стрілецтва по цьому боці Збруча ще не скінчене, що існування легіону залишається сильним політичним аргументом проти польських задумів. А тимчасом уряд Центральної Ради і Наддніпрянщина виявляли доволі сили і засобів, щоб могти постояти за власну державу.

Нарешті мир у Бересті усунув загрозу братовбивчої боротьби, -- і він приніс надії на те, що також український народ під Австрією заживе вільним життям.

З кінцем серпня всі відділи легіону перенесено до Залісся в Чортківщині й доповнено куренем, що прийшов із Вишколу під проводом от. Тарнавського. Він став комендантом Легіону. Та вже з початком січня (6. І.) команда корпусу відкликала от. Тарнавського, а на його місце призначила сот. Осипа Микитку. От. Тарнавський, що зжився був зі Стрілецтвом і співчував його бажанням, не був видко для влади досить певним командантом легіону.

Після Різдвяних Свят легіон змінив стоянку і перенісся в борщівський повіт до Сковятина і Шишківців. Відтам у лютому 1918 р. вирушив із австрійською армією на Наддніпрянщину.

Размещено на Allbest.ru