Національна політика більшовиків в Україні в 1917 – 1920 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

27

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Національна політика більшовиків в Україні в 1917 - 1920 рр.

1. Загальна характеристика роботи

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Її обсяг 186 сторінок. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел та літератури (16 сторінок, 224 позиції).

Вступ. Актуальність теми дослідження. Доба Української революції 1917 - 1920 рр. займає особливе місце в новітній історії України. Її вплив на сучасну долю українського народу безперечний. Адже, мета, до якої прагнуло тогочасне покоління українських політиків, нині стала реальністю. Підвищений інтерес до цієї теми спричинив велику кількість наукових публікацій, які торкаються різних аспектів Української революції. Найважливішими з них є національно -визвольний та соціальний рухи.

Вивчення національної політики більшовиків має велике значення, оскільки сприяє максимально адекватному відтворенню драматичних подій 1917-1920 рр. в Україні. Більшовики були політично домінуючою партією на території колишньої Російської імперії в 1917-1920 рр. і вирішення національного питання реалізували відповідно до своєї ідеологічної доктрини. Тому дослідження змісту національної політики більшовиків в Україні, його залежності від розвитку революційно - визвольних змагань українського народу є надзвичайно важливим.

Актуальність теми посилюється тим, що незважаючи на велику кількість літератури присвяченій цій проблемі, існує низка питань, які залишаються не висвітленими й досі. Це пояснюється передусім недоступністю для радянських дослідників значної кількості документальних джерел з національної політики партії більшовиків. Вивчення цього питання можна вважати невичерпним, оскільки з'являтимуться нові документи, нові аспекти для дослідження, що спонукатиме науковців повертатися до цієї теми знов.

Актуальність обумовлюється також тим, що, сучасній українській державі доводиться розв'язувати одночасно три важливі завдання: розбудови національної держави, здійснення радикальних перетворень суспільства і забезпечення консолідації української нації. Останнє надзвичайно важливе, оскільки сучасна нація має бути головним кінцевим результатом новітнього культурно-історичного процесу.

Об'єкт дослідження - більшовицька партія (РСДРП(б) - РКП(б) - КП(б)У), її рішення та заходи в сфері національного питання в Україні в 1917 -1920 рр.

Предмет дослідження - сутність національної політики більшовиків, її теоретичні засади, стратегія і тактика її здійснення в умовах 1917 - 1920 рр. в Україні.

Стан наукової розробки теми. Історія партії більшовиків, проблеми, пов'язані зі встановленням радянської влади в Україні перебували в центрі наукових пошуків багатьох радянських дослідників. Головною їх метою було намагання довести, що більшовизм - свідомий вибір українського народу, проти якого виступали “націоналістична буржуазія” та політичні авантюристи, до яких радянська історіографія зараховувала всі українські національні партій того періоду. Основна увага приділялася реалізації більшовицької національної політики. Натомість боротьба українського народу за створення суверенної незалежної держави замовчувалася.

Для історіографії 1920-х - початку 1930 рр. характерна ситуація, коли тогочасний більшовицький режим, допускаючи певною мірою свободу у викладі фактичного матеріалу й віддаючи данину політичній ситуації, ще не примушував авторів, які були в переважній більшості безпосередніми учасниками революційних подій в Україні, до прямої фальсифікації минулого. Висвітлюючи діяльність більшовиків, встановлення радянської влади, взаємовідносини з українськими політичними партіями, ставлення населення до нового політичного режиму, вони намагалися бути більш-менш об'єктивними (П. Буценко, Р. Ейдеман, Г. Петровський, М. Скрипник та ін.).

У тогочасних працях не обминалися й проблеми національних відносин. Це можна побачити у І. Кулика, М. Яворського, М. Попова, М. Равича-Черкаського та ін. Близькою до теми нашого дослідження є видання “Политика советской власти по национальным делам за три года”. З'явилися також окремі розвідки з історії антибільшовицьких і українських національних партій. У цих виданнях аналізу піддаються матеріали та документи, які з часом, під тиском партійних заборон, зникли з кола дослідження.

У 1928 р. вийшов збірник “Будівництво Радянської України за ленінську національну політику”, який містить важливий фактологічний матеріал. Автори намагаються довести інтернаціональну єдність трудящих та неспроможність української “буржуазної” державності.

У 1920-х роках вийшли праці з національного питання відомого більшовицького діяча М. Скрипника. Займаючи високі посади в ЦК КП(б)У й радянському уряді, він чимало часу приділяв теоретичній розробці проблем державного будівництва в Україні. Особливої уваги заслуговує його аналіз діяльності політичних партій, що існували в Україні в 1917 -1920 рр., зокрема їх ставлення до українського радянського уряду. М. Скрипник позитивно оцінював окремі моменти діяльності Центральної Ради, партій, на які вона спиралася.

У свій час значний резонанс викликала книга Д. Рахштейна (Д. Ерде) “Революция на Украине. От керенщины до немецкой оккупации”. Автор висунув схему “ трьох жовтнів” в Україні, намагався обґрунтувати помилковість тези про слабкість і відсутність національної буржуазії в Україні, яку, на його думку, уособлювала українська інтелігенція.

Початок 1930-х років співпав із завершенням “українізації”. Він супроводжувався розгромом української історичної школи, що склалася в 1920-ті роки, представники якої ще, зберігали навички самостійного мислення та вірність фактам. У 1933 р. було закрито журнал “Літопис революції”. Журнал "Історик-більшовик", що почав виходити в 1934 р., припинив своє існування після першого ж номера.

Серед історичних праць повоєнного часу теми дослідження торкається праця А. Лихолата “Разгром буржуазно- националистической Директории на Украине”, в якій автор, згідно з тогочасними ідеологічними вимогами критикує український “буржуазний націоналізм”. У роботах Д.Чугайова, М.Супруненка, С. Королівського, Ю. Кондуфора та ін. досліджуються окремі проблеми, пов'язані з утвердженням радянської державності на території України в 1917-1920 рр.

Після ХХ з'їзду КПРС (1956 р.) радянські історики продовжували дотримуватися заздалегідь заданих орієнтирів стосовно виправдання будь-яких дій більшовиків і безапеляційного засудження їхніх противників, але вони почали робити це обережніше шляхом залучення нових джерел і розширення кола досліджуваних проблем.

Деякі аспекти досліджуваної проблеми розглядались у багатотомних узагальнюючих працях і дослідженнях, виданих у Москві та Києві. Згідно з офіційною концепцією ці праці були спрямовані на утвердження положення “про переможну боротьбу народів за встановлення радянської влади” в колишній Російській імперії.

Наприкінці 1960-х р. спостерігається підвищений інтерес до проблем національної політики РКП(б) в Україні, але, незважаючи на хрущовську "відлигу", ідеологічні табу залишалися. А. Скаба, А. Лихолат, В. Чирко, Р. Симоненко та ін. намагалися дати наукову оцінку революційно-визвольним змаганням в Україні, не відхиляючись, однак, від з'ясування “антинародних” дій органів самоврядування УНР, що суперечило, на їх думку, бажанням народу України. Цінність цих праць полягає в розширенні кола досліджуваних проблем і джерельної бази, більшої науковості праць, особливо А. Лихолата.

Проблеми національної політики, у працях 1970 - 1980 рр, як правило, розглядалися в контексті “торжества ленінізму”, позитивних наслідків діяльності РКП(б) та КП(б)У, не зважаючи на залучення нових джерел.

На початку 1990-х років почався сучасний етап розвитку української історичної науки, найхарактернішою рисою якого є звільнення від компартійних догм. З'являються публікації про функціонування тоталітарного режиму в Україні, які тією чи іншою мірою торкаються періоду революції 1917 - 1920 рр. З цієї проблематики грунтовні праці опублікували І. Білас, В. Волковинський, С. Кульчицький,

В.Семененко, Ю. Шаповал, О. Романчук та ін. Вони характеризуються введенням в обіг важливих джерел, новаторським підходом до висвітлення тем. Особливо цінним з наукової точки зору є дослідження С.Кульчицького, яке відзначається великим обсягом нової джерельної інформації, об'єктивністю та аргументованістю висновків, які зокрема характеризують спроби більшовицької партії втілити в життя комуністичну доктрину. У дисертаційних дослідженнях Є.Юрійчук, О. Несук, Л. Марценюк, В. Єшпанова та ін. автори торкаються питань національної політики більшовиків в Україні. Зокрема Л. Марценюк, в контексті теми свого дослідження приділила велику увагу стратегічним і тактичним крокам більшовицького керівництва щодо створення централізованої держави. Розгляд проблеми історико - правового аналізу встановлення радянської влади в Україні дозволили Є. Юрійчук сформулювати ґрунтовні й об'єктивні висновки щодо характеру і методів впровадження радянського режиму. Але проблеми національної політики більшовиків не належали до пріоритетів дисертантів.

В. Солдатенко, а також автори колективного дослідження “Українська революція та державність”, по-новому розглядають форми державності України 1917 - 1920 рр. Автори висвітлюють події в усій їх складності, змінах і взаємозв'язках, у контексті розгляду альтернатив суспільно-політичного розвитку України.

Історики української діаспори у своїх публікаціях також торкались окремих аспектів політики більшовиків в Україні в період Української революції (А. Животко? П. Мірчук?? М. Стахів). Ю. Бачинський, К. Кононенко, С.Мечник,

Є. Пастернак, Д. Соловей писали про найважливіші події 1917- 1920 рр., торкаючись проблем політики радянського уряду, більшовицького терору, правових оцінок встановлення радянської влади в Україні. Автори намагалися довести, що більшовицький шлях розвитку згубний для українства. Антиукраїнську політику більшовиків розкривають публікації І.Бокала, М. Ковалевського, О. Юрченка, Г. Айолло. Більшою об`єктивністю відзначаються праці Ю. Бориса, який одним із перших на Заході зробив спробу неупередженого аналізу української радянської державності. Роботи зарубіжних дослідників А. Адамса, Р. Салліванта, Р. Пайпса, що безпосередньо торкаються досліджуваної теми, характеризуються недостатнім залученням архівних матеріалів, а звідси - неповнотою характеристик. Проблему національних відносин у досліджує Д. Мейс. “Те, що відбувалося в Україні, - стверджує вчений, - є за своєю сутністю боротьбою між російською та українською революціями за контроль над Україною, яку і російські революціонери, які діяли в місті, і українські, які оперували в сільській місцевості, мали досить причин вважати своєю. ” Для досліджуваної теми представляє інтерес також книга Ф. Силницького, в якій автор звертається до проблем українства, використовуючи маловідомі документи. Дослідження характеризується використанням не тільки праць В. Леніна, Й. Сталіна, а й матеріалів тогочасного центрального архіву КПРС, що дозволило вченому дати об'єктивні оцінки. Але автор розглядав національну політику більшовиків щодо всіх держав, які утворилися на території колишньої Російської імперії, тому частка характеристики України в дослідженнях незначна.

Отже, незважаючи на значну кількість публікацій, проблема залишається ще недостатньо дослідженою. Питання національної політики більшовиків в Україні потребує всебічного і грунтовного вивчення.

Мета дисертаційного дослідження - на основі архівних джерел, періодики, опублікованих документів і наукових праць комплексно проаналізувати національну політику РСДРП(б) - РКП(б) в Україні в 1917 - 1920 рр.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання у дослідженні таких основних завдань:

- охарактеризувати теоретичні засади національної політики більшовизму в Україні;

- розкрити зміст національного питання, його залежність від розвитку революційно-визвольних змагань українського народу в 1917-1920рр.;

- дослідити ставлення більшовиків до політичних партій в Україні;

- з'ясувати причини змін тактики більшовицької партії щодо незалежності України в контексті міжнародних подій;

- охарактеризувати специфіку взаємовідносин урядів Радянської Росії та УСРР;

- оцінити роль більшовицького режиму в Україні в процесі ліквідації національної української державності.

Територіальні межі дисертації охоплюють українські землі, що входили до складу колишньої Російської імперії, регіони, на які у досліджуваний період поширювалася влада УНР, Гетьманату та УСРР.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період 1917-1920 рр. - від захоплення більшовиками влади в Петрограді та перших кроків поширення її на українських землях, до остаточного встановлення більшовицького режиму на території України, який припинив спроби національних сил створити українську незалежну державу.

Методологічною основою роботи є принципи науковості, об'єктивності й історизму. Для вирішення поставлених у дисертації завдань було використано порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, статистичний та аналітичний методи наукового пізнання.

Джерельну основу дослідження складають архівні документи органів державної влади, що зберігаються у центральних і обласних архівах України та Російської Федерації. Вивчення фондів Центрального державного архіву громадських об'єднань України ( ЦДАГО України) дало змогу глибше висвітлити політику партії більшовиків у національному питанні. Матеріали фонду ЦК КП(б)У ( ф.1) містять звіти, політзведення Інформаційного відділу ЦК КП(б)У, рішення пленумів КП(б)У, протоколи засідань ЦК КП(б)У, телеграми ЦК РКП(б) та РНК УСРР, які допомагають охарактеризувати діяльність більшовиків, рівень їхнього впливу на маси. У фонді ЦК Української комуністичної партії (боротьбистів) (ф.43) зібрано доповідні записки, листи лідерів партії до ЦК РКП(б) - КП(б)У.

Важливі документи з досліджуваної проблеми зібрано в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). У роботі використано матеріали Раднаркому УРСР ( ф.2); ВУЦВК (ф.1), Народного комісаріату закордонних справ УРСР (ф. 4), де зібрано політичні зведення, бюлетені й доповіді місцевих органів радянської влади, телеграми й розпорядження, які містять об'єктивну інформацію про реальні кроки більшовицької партії в національному питанні.

Цінні відомості щодо перебігу українсько-російських переговорів 1918 р. містять у собі фонди структурних підрозділів Гетьманської держави. Зокрема, у фонді 1064 - Ради міністрів Української держави, фонді 3766 - Міністерства закордонних справ Української держави , фонді 2606 - делегації Української держави в справі мирних переговорів з Росією, зберігаються матеріали численних комісій, які брали участь у підготовці й проведенні переговорного процесу. Цікавими є дані про попередньо підготовлені, але не реалізовані домовленності між урядом гетьманату й більшовиками.

Документи державного архіву Київської області (ДАКО) ( фонд 1- Київського губернського революційного комітету та фонд 2793 - освідомлюючого відділу при Київському міському начальнику) дають змогу простежити українсько-російські відносини періоду Гетьманату.

Суттєвими для висвітлення дисертаційної теми є частково використані фонди Російського центру зберігання і дослідження документів новітньої історії ( РЦЗІДНІ). Найбільшу цінність мають документи Ф.17 - ЦК РСДРП(б) - ЦК РКП(б), які допомагають з'ясувати процес підготовки і наступу більшовиків на Україну в 1917 - 1920 рр., ідейно - політичне і організаційне його забезпечення з боку ЦК і особисто В. Леніна. Документи Раднаркому РСФРР (Ф.19) засвідчують негативне ставлення більшовицьких лідерів до української державності.

Опубліковані документальні матеріали умовно можна розділити на дві основні групи: перша - ті, що вийшли в радянський період, друга - від середини 1980-х рр. до нашого часу.

Важливе місце серед документальних публікацій першої групи займають стенограми Всеукраїнських, губернських і повітових з'їздів Рад, які вийшли друком як у період їх проведення, так і в 1930-х рр. У них можна з'ясувати напруження й гостроту боротьби. Доповнюють цю групу документів різноманітні декрети, постанови, резолюції та інші акти законодавчої та виконавчої влади 1917-1920 рр. Значну наукову вартість має видання “Революция и национальный вопрос”, документи і матеріали якого допомагають охарактеризувати національний рух в Україні в зазначений період, політику більшовицької партії щодо незалежності України.

Значимою складовою джерельної бази є сучасні збірки документів, особливо ті, які близькі теми дослідження. Це двотомне видання “Національні процеси в Україні” (ред. В. Панібудьласка), збірник “Документи трагічної історії України (1917- 1927 рр.)” (ред. - упорядник П. Бачинський), в яких вміщено велику кількість надзвичайно цінних, маловідомих документів з фондів українських архівів, багато з яких було засекречено, також статті періодичних видань, що розкривають питання національно-визвольного руху, боротьби політичних партій та більшовицькіх репресій в Україні.

Джерелом для вивчення досліджуваної проблеми є періодичні видання. Дисертантом використано і введено в науковий обіг матеріали тогочасних періодичних видань: газет “Народна воля”, “Життя Поділля”, “Червоний прапор”, “Відродження”, “Известия ВЦИК”, “Правда”, “Коммунист”, “Известия ЦК РКП(б)” та ін. Сторінки періодики містять багатий різнобічний матеріал з практичної діяльності партійно-радянських структур, суспільно-громадського життя, хоч принагідно слід відзначити й певні проблеми: зміна місць виходу, порушення періодичності, переслідування органами влади.

Окрему групу становлять мемуари, публіцистичні праці прихильників української державності 1917 - 1920 рр. та їх противників. Питання національно-визвольного руху у різних його формах: організаційному, політичному та ідейно-теоретичному висвітлюють автори матеріалів книги “Революция на Украине: По мемуарам белых”. Вони страждають суб'єктивністю в оцінці подій, але суттєво доповнюють і уточнюють ситуацію, яка склалася в Україні. Саме таке поєднання дало змогу порівняти аргументи сторін.

Отже, можна стверджувати, що джерельна база є достатньою для створення комплексного дослідження з національної політики більшовиків в Україні.

Наукова новизна роботи полягає у постановці та розробці актуальної теми, яка не отримала всебічного та об'єктивного висвітлення в історичній літературі. У дослідженні на основі широкого кола вперше залучених до наукового обігу документальних матеріалів та опублікованих джерел зроблено комплексний аналіз національної політики більшовиків в Україні в 1917-1920 рр. З нових концептуальних позицій українсько-російських відносин в умовах створення новоімперської централізованої держави набула подальшого розгляду проблема зміни тактики більшовицької партії щодо незалежності України. Уточнено особливості реалізації національної політики більшовиків в Україні в контексті становлення новоімперської політики. Переглянуто процес радянізації України в умовах формування новоімперської ідеології.

Практичне значення дисертації полягає в можливості використання її матеріалів, висновків та узагальнень у подальшому проведенні наукових досліджень, розробці навчальних програм з історії України для вищої та загальноосвітньої школи, нормативних спецкурсів, вузівських і шкільних підручників.

Наукова апробація основних положень і висновків роботи проводилася на IV міжнародній етнологічній конференції молодих вчених “Етнічна історія народів Європи” Київського національного університету імені Тараса Шевченка та інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (1999), ІХ Всеукраїнській конференції з історичного краєзнавства (Дніпропетровськ - Київ, 1999), міжнародному симпозіумі “Україна та Фінляндія: західні й східні впливи на історичний та культурний розвиток” (Київ, 2000), Х Всеукраїнській конференції з історичного краєзнавства “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень” (Київ - Донецьк, 2001). Зміст та основні результати дослідження розкриті у 9 публікаціях автора, загальним обсягом 2,7 друкованих аркуша.

2. Основний зміст дисертації

У першому розділі “Ідейно - теоретичні засади національної політики РСДРП(б)” висвітлюється еволюція поглядів класиків марксизму-ленінізму в національному питанні від моменту проголошення ними права народів на самовизначення до моменту, коли більшовики отримали можливість перейти від декларування лозунгів до практичних кроків, тобто жовтня 1917 р.

Увагу до національного питання закцентували К. Маркс і Ф. Енгельс у “Маніфесті комуністичної партії”. Проголошуючи майбутнє об'єднання робітників, лідери комуністичного руху допускали існування великих держав, але не визнавали їх розколу заради утворення малих.

Більшовики проголосили право на самовизначення націй в “Маніфесті”, затвердивши цей принцип на ІІ з'їзді РСДРП. У 1913 р. вийшла друком робота Й. Сталіна “Марксизм і національне питання”. Визнаючи право народів на відокремлення, більшовики визначали метою соціалізму - інтернаціональне об'єднання робітників. Більшовики чітко вирізняли два етапи у національному питанні:

1) пробудження національних рухів

2) розвиток тісних зв'язків між націями. Основний методологічний принцип його розв'язання - класовий підхід, що пердбачав визнання поділу суспільства на революційні та нереволюційні класи. До революційного класу, з точки зору марксистів безумовно належав пролетаріат.

Спираючись на марксистські погляди, В. Ленін вважав, що соціалістична революція знімає суперечності між націями, “переплавляє” всі нації в одну і перетворює слабкості імперської системи в переваги.

У період більшовицького жовтневого перевороту національні проблеми вийшли на передній план як самостійний фактор. Більшовики вміло використали їх для завоювання влади. Декларуючи право народів на самовизначення, вони підкреслювали, що воно не є обов'язковим для трудящих, оскільки пролетаріат інтернаціональний. Щодо України, то РСДРП(б) виступала “за повну і необмежену свободу українського народу”, але визнання цього права не обов'язково мало призвести до фактичного відокремлення.

Декларуючи лозунг самовизначення націй, більшовики вважали його виключним правом пролетаріату. Федеративний устрій, який вони пропонували, був, по - суті, формою збереження багатонаціональної російської централізованої держави.

У розділі другому “Перші спроби реалізації національної політики більшовиків в Україні (1917 - 1918 рр.)” відзначається, що політика більшовиків щодо України після жовтневого збройного повстання визначалася не стільки з точки зору ідеологічних принципів, як з практичних обставин.

Наприкінці 1917 р. владні структури Радянської Росії відчували себе зобов'язаними дотримуватися проголошених пропагандиських гасел. 15 листопада 1917 р. було опубліковано “Декларацію прав народів Росії”, де знову говорилося про можливість самовизначення. Економічна ситуація в Росії серйозно вплинула на ставлення більшовицької партії до регіонів, які заявили про оформлення власної державності. Підтримуючи на словах бажану для українського народу ідею незалежності, більшовики водночас збирали сили для захоплення влади. Забезпечити її законність мав Всеукраїнський з'їзд Рад, що скликався в Києві. Після його провалу більшовики переїхали до Харкова, де заявили, що тільки радянський уряд Росії може забезпечити практичне здійснення права націй на самовизначення; Україна оголошувалася федеративною частиною Російської Радянської Республіки.

Міжнародне становище, наслідки Берестейських переговорів, змусили Раднарком РСФРР визнати незалежність УНР, вивести радянські війська з України. Однак це було тактичним кроком, оскільки на VII з'їзді партії підтверджувалося, що “основний лозунг залишається незмінним, маневрувати, відступати і чекати...”.

Втративши Україну, більшовицька партія робила все можливе, щоб зберегти тут свій вплив, створити видимість того, що за радянську владу бореться народ України під її керівництвом. ЦК РКП(б) погодився на створення партійної організації в Україні під назвою КП(б)У. Діючи на правах обласного центру КП(б)У була фактично позбавлена можливості проводити власну політику, яка б відповідала національним інтересам українського народу. Проголошені ідеї союзу, невтручання, на практиці перетворилися у фарс, всю владу було зосереджено в руках партійного керівництва в Москві.

Зв'язана умовами Брестського договору, Росія змушена була вести мирні переговори з української державою гетьмана П. Скоропадського. Переговори не досягли успіху, але це ще раз змусило Радянську Росію в очах міжнародної спільноти визнати факт волевиявлення українського народу до самовизначення і збереження власної державності.

ІІ з'їзд КП(б)У, який проходив у Москві проголосив головним завданням концентрацію сил для захоплення влади і наголосив, що тільки об'єднання Радянської України з Радянською Росією зможе забезпечити свободу її національного і культурного розвитку.

У третьому розділі “Особливості здійснення національної політики РКП(б) в Україні в 1919 р.” з'ясовується сутність, найхарактерніші риси національної політики більшовиків у зазначений період. 13 листопада 1918 р. Росія офіційно скасувала Брест-Литовський мирний договір. ВЦВК Росії ухвалив постанову про невизнання “радянським урядом Російської республіки України самостійною державою”. Розпочався новий військовий похід в Україну. В. Ленін від імені РНК запропонував одночасно з просуванням радянських військ створювати обласні уряди для того, щоб місцеве населення не розглядало військові дії, як окупацію. Цьому ж був покликаний сприяти створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. До встановлення радянської влади долучалися військове командування Червоної армії, ревкоми, надзвичайні комісії, що діяли за наказами і розпорядженнями московського центру.

У січні 1919 р. до Москви прибула дипломатична місія УНР на чолі з С. Мазуренком, яка в ході переговорів погоджувалася на запровадження радянської форми правління, за умови, що її органи обиратимуться на пропорційній основі від усього трудового населення. Водночас представники України вимагали офіційного визнання незалежності УНР, що суперечило національній політиці більшовиків і обумовило припинення переговорів.

Діяльність Тимчасового уряду України жорстко контролювалася ЦК РКП(б), Раднаркомом РСФРР. Декретом Тимчасового уряду було прийнято нову назву України - УСРР. Масово розпускалися Ради та виконкоми, де комуністи були в меншості. Політику централізованого державного і партійного будівництва підтвердив ЦК РКП(б), який засудив спроби побудови партії на основі федерації самостійних комуністичних партій: “Центральні комітети українських, латиських, литовських комуністів користуються правами обласних комітетів партії і в цілому підпорядковані ЦК РКП(б).”

Управління економікою також зосередилося в руках всеросійського центру. Укладення військово-політичного союзу між радянськими республіками в червні 1919 р. призвело до того, що Україна почала ще більше втрачати самостійність у найважливіших сферах державного управління. Внаслідок цілеспрямованої силової політики органи влади формувались у переважній більшості з комуністів, незважаючи на те, що в лавах КП(б)У був незначний відсоток корінного населення України. КП(б)У не мала реальних прав і змушена була рухатися й діяти у форватері московської політики.

У четвертому розділі “Національна політика більшовицького режиму в умовах утвердження радянської форми державності” досліджуються найважливіші моменти, які призвели до втрати Україною національної державності.

Наприкінці 1919 р. учасники VIII Всеросійської конференції у прийнятій резолюції ще раз наголосили на праві націй на самовизначення, визначили місце України в союзі радянських республік, зосередивши увагу на невідкладному завданні - привернути на бік радянської влади трудящих у регіонах. Процес партійного і радянського будівництва в Україні в ході утвердження більшовицького режиму продовжував перебувати під безпосереднім контролем московського центру. У “Листі до українських робітників і селян з приводу перемоги над Денікіним” В. Ленін ставив питання - “об'єднувати Україну з Росією, чи лишати Україну самостійною і незалежною республікою і в останньому разі який саме федеративний зв'язок установити між цією республікою і Росією”. Посилання на те, що вибір залишається за Всеукраїнським з'їздом Рад не було свідченням вільного вибору, оскільки існував надзвичайно прискіпливий, за партійною ознакою, добір його делегатів.

Прагнучи підпорядкувати Україну і надати вигляду волевиявлення українського народу про “найтісніший зв'язок”, ЦК РКП(б) рекомендував обговорити питання “Про державні відносини УСРР і РСФРР” на IV конференції КП(б)У. IV Всеукраїнський з'їзд Рад задекларував: “УСРР, зберігаючи свою державну конституцію, є членом Всеросійської Соціалістичної Федеративної Республіки”.

Централізм РКП(б) призвів до того, що роль УСРР була зведена до мінімуму. КП(б)У не існувала як партія українського пролетаріату, більшість її відповідальних працівників надсилав московський центр. Уряд УСРР, призначений ЦК РКП(б) втілював в життя настанови кремлівських лідерів. Зовнішньополітичні обставини змусили керівництво РСФРР формально підтвердити незалежний статус УСРР. У грудні 1920 р. був підписаний “Союзний договір між РСФРР і УСРР”, в якому форма співдружності залишалася попередньою - “воєнно-політичний союз”. Державний суверенітет України обмежувався не лише союзним договором, а більшою мірою монопольним керівництвом єдиної, суворо централізованої РКП(б).

У результаті проведеного дослідження автор дійшов висновків, основний зміст яких виноситься на захист:

- “Право націй на самовизначення” - програмне положення РСДРП - було проголошено на І з'їзді партії в 1898 р. Вожді РСДРП слідом за К. Марксом і Ф. Енгельсом відстоювали єдину централізовану державу - найдоцільнішу політичну форму, яка на їх думку, могла забезпечити перехід суспільства до соціалізму. Національна держава, що ставала на перешкоді утворення нових міжнаціональних державних формувань, розглядалась як історично невиправданий фактор. Однак, більшовики повинні були враховувати складність національного питання, змінювати тактику відповідно до внутрішньої та зовнішньої ситуації, використовувати його як додаткову революційну силу, виступаючи, коли було потрібно, проти децентралізації та федералістичних тенденцій, вважаючи, що виключне право для розв'язання має пролетаріат, а не волевиявлення всього народу;

- Петроградське жовтневе збройне повстання означало перехід влади до більшовиків, проголошення радянського режиму, але водночас, курс на створення однопартійної диктатури. Більшовицька партія займала найрадикальніші позиції серед тогочасних політичних організацій з національного питання, декларуючи можливість самовизначення націй аж до відокремлення. Більшовики демонстрували демократизм у цьому питанні, головним для них було - зміцнення завойованої влади. Діяли вони надзвичайно прагматично, виходячи з очікування майбутньої, на їх думку, світової пролетарської революції, яка б інтегрувала національно-визвольний рух і була пріоритетною в державному будівництві. Подібний підхід мав конкретну спрямованість і широко використовувався з метою забезпечення підтримки більшовиків з боку різних національностей Росії.

Для забезпечення існування нової політичної системи, в якій головну роль відігравала комуністична партія, необхідна була єдина Російська держава. При цьому наголошувалося, що мова йде про союз “соціалістичний”, а не союз націй. Для того, щоб полегшити справу створення у майбутньому такого союзу, в грудні 1917 р. І Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів з пробільшовицьким урядом на чолі. Більшовики розцінювали це як “об'єктивний фактор” для федеративного об'єднання республік, створених за радянським типом.

Головним у змісті національної політики більшовиків в Україні в період Української революції, було прагнення зберегти Україну в повній залежності від Радянської Росії. Штучні лозунги і заяви поєднувалися з відкритими погрозами, перманентними збройними втручаннями, заграваннями більшовицьких лідерів з представниками українських національно-свідомих сил;

- Комуністи вміло розправилися з своїми політичними опонентами - українськими політичними партіями. У дисертації доведено, що більшовики розмовляли з ними мовою ультиматумів, погроз, арештів тощо. Однак, інколи, виходячи з тактичних міркувань, змушені були погоджуватися й на тимчасову співпрацю: з партією борбистів і боротьбистів. Жорсткіша політика застосовувалася до інших політичних партій. Після поглинання політичних партій РКП(б) і її філія КП(б)У стала державною партією. Більшовики позбулися організованих проявів політичної конкуренції;

- Міжнародна обстановка примушувала більшовицьку партію неодноразово заявляти про ”незалежність” України і підтримувати це на практиці. Українська делегація, відряджена урядом Центральної Ради для переговорів у Брест-Литовський, виступила в якості повноправної сторони у переговорах з більшовиками і делегаціями держав Четверного Союзу. Як наслідок, - більшовики вимушені були вести переговори з українською стороною. У 1920 р., у зв'язку із поразкою військ Червоної армії під Варшавою та їх відступом, РСФРР змушена була погодитися на переговори з Польщею. Оскільки польсько-радянська війна безпосередньо торкалася й України, то пленум ЦК РКП(б), обговоривши питання “Про врегулювання міжнародних і правових відносин між РСФРР і УСРР”, вирішив не порушувати “незалежного” становища республіки і погодитися на підписання її представниками Ризького мирного договору в березні 1921 р.; - Радянізація України мала для більшовиків особливе значення, оскільки розглядалася кроком до європейської, а згодом і всесвітньої революції. Значення України неодноразово відзначалося вождями РКП(б). Протидії політичних сил національного спрямування, рішучі настрої місцевого населення, особливо селянства невдоволеного політикою “ воєнного комунізму”, змусили більшовиків визнати необхідність конституційного оформлення республіки Рад. У конституції 1919 р. УСРР проголошена державою “трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства”. У травні того ж року з'явилися “Директиви ЦК РКП(б) про воєнну єдність”, а 1 червня - за постановою Всеросійського ЦВК Рад почалося об'єднання не тільки військової організації та командування, а й рад народного господарства, залізничного транспорту, фінансів тощо. У стратегію більшовицького керівництва Росії все активніше входила практика підміни державного керівництва України партійним. ЦК РКП(б) не бачив різниці між виконавчо-розпорядчими органами влади і партійними, що зайвий раз підкреслювало встановлення в республіках диктатури партії. Деклароване більшовиками “право на відокремлення” у 1920 р. остаточно було замінено “правом на об'єднання”;

- Здійснюючи на практиці політику цілковитого підпорядкування України впливу Радянської Росії і враховуючи гостроту й делікатність цієї проблеми, керівництво ЦК РКП(б) поспішало з її розв'язанням. Проголошуючи на словах українську “суверенність”, більшовики здійснювали курс на подальшу централізацію.

В Україні послідовно втілювалася в життя політика “воєнного комунізму”, що становила в РСФРР цілісну систему, ознакою якої була сувора централізація політичного й економічного життя. Незважаючи на статус радянської республіки, вибори рад на її території неодноразово відкладалися. Замість цього створювалися надзвичайні органи влади - ревкоми і комбіди, формування яких цілком було прерогативою більшовицької партії.

Радянська державність України була декоративною, хоч сила і масовість українського визвольного руху примушувала В. Леніна, ЦК РКП(б) зважати на національні прагнення українців. Свідченням цього є корективи, які вносилися вищим більшовицьким керівництвом у національну політику. Поява Радянської України була задумана на противагу існуючій Українській Народній Республіці. Готовність до певних поступок неросійським національностям, у тому числі українцям, була однією з причин загальної перемоги більшовизму в досліджуваний період. Досвід УСРР переконливо підтверджує антигуманну, антиукраїнську сутність національної політики більшовизму.

Публікації, що відображають основні положення дисертації:

1. Національна політика РКП(б) щодо самовизначення України: історіографія питання // Історія України. Маловідомі імена, події, факти ( збірник статей).- Випуск 11. - К., 2000.- С. 467 - 477.

2. Еволюція свідомості росіян щодо кордонів своєї держави // Етнічна історія народів Європи. Збірник наукових праць.- К., 1996. - С. 57 -61.

3. Реалізація національної політики РСДРП (б) в Україні 1917 -1918 рр. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Серія історія.- Випуск 48. - Київ, 1999.- С. 58 -62.

4. Позиція РСДРП (б) щодо подій в Україні ( березень - жовтень 1917 р.) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія історія. Випуск 43.- К., 2000.- С. 20-23.

5. Тактика більшовиків з національного питання в Україні в період другої окупації // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія історія. Випуск 45.- К., 1999.- С. 43 -47.

6. Аграрна політика Радянської влади в 1919 -1920 рр. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія історія. Випуск 40.- К., 1998.- С. 70-73.

Виступи на конференціях:

7. Брест -Литовські переговори як зовнішній чинник національної політики РКП(б) щодо України. // Збірник наукових праць конференції “Україна та Фінляндія: західний й східний впливи на історичний та культурний розвиток”.- К., 2000. - С. 110 -113.

8. Територіальне питання на українсько - російських переговорах 1918 р. // Збірник наукових праць конференції “Історичне краєзнавство на межі тисячоліть : досвід, проблеми, перспективи.” Київ - Дніпропетровськ, 1999. - С. 102 -109.

9. Ставлення більшовиків до українських партій в контексті національної політики 1920 р. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - Випуск 16. - Київ - Донецьк, 2001. - С. 81-85.

Анотація

Олійник З.В. Національна політика більшовиків в Україні в 1917-1920 рр.- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01.- Історія України. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2002.

Дисертація присвячена національній політиці більшовиків в Україні в 1917-1920 рр. У ній досліджено ідейно-теоретичні засади і практичні методи здійснення більшовицької національної політики, зміст яких був спрямований, з одного боку, на гальмування і остаточну ліквідацію української національної державності, з іншого, на встановлення радянської влади. більшовицький диктатура

У хронологічній послідовності аналізуються тактичний курс РСДРП(б)-РКП(б) щодо самовизначення України, формування новоімперських ідеологічних штампів, насадження радянського режиму. Комплексно досліджуються методи встановлення більшовицької диктатури в Україні - ідеологічний, військовий, політичний. Доводиться, що закріпити свою владу більшовики змогли за допомогою російської Червоної армії, надзвичайних революційних органів, місцевих більшовиків.

Хоча під тиском зовнішньополітичних обставин, успіхів і прорахунків у боротьбі національно-свідомих українських сил, московський партійний центр змушений був погоджуватися на офіційне визнання незалежності України, врешті-решт їй було нав'язано систему радянської влади, знищено її національний суверенітет і включено до складу СРСР.

Ключові слова: національна політика, Російська Комуністична партія (більшовиків) (РКП(б)), Комуністична партія (більшовиків) України (КП(б)У), Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), радянська влада, Українська Народна Республіка (УНР), Раднарком РСФРР.

Олейник З.В. Национальная политика большевиков в Украине в 1917 -1920 гг. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - История Украины. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2002.

Диссертация посвящена комплексному исследованию национальной политики в Украине, содержание которой было направлено на торможение и окончательную ликвидацию украинской государственности.

В работе прослеживается эволюция взглядов на национальный вопрос “классиков марксизма - ленинизма”, идеологическая основа большевистской платформы национальной политики. Позиция РСДРП(б)-РКП(б) по отношению к Украине вытекала из теоретических основ большевиков, которые основывались на классовых позициях. При решении национального вопроса прослеживается стратегическая линия большевистской партии, которая заключалась в сохранении контроля Москвы над территорией Российской империи. Из тактических соображений большевики меняли свои позиции от полного отрицания федерации и планирования будущего государства на принципах автономии до признания федерации. А под давлением национально - освободительного движения, которое потрясло Российское государство в 1917 г., В. Ленин предложил поддержать требования самоопределения, в том числе и Украины.

Тактика РКП(б) и её лидеров менялась соответственно “революционной целесообразности”. Через месяц после взятия власти в Петрограде большевики направили свои усилия на установление советской власти в Украине. Потерпев крах в попытке смены власти в Украине мирным путем ( переизбрание Центральной рады под контролем большевиков), большевистская партия меняет тактику и делает ставку на советизацию Украины с помощью военной силы. Для прикрытия военной оккупации в декабре 1917 г. был проведен I Всеукраинский съезд советов в Харькове, от имени которого большевики провозгласили советскую власть и под прикрытием которого действовали большевистские войска.

Содержание и характер национальной политики большевиков свидетельствует, что Совнарком РСФСР выступал как враг украинской независимости. Свои отношения РКП(б) устанавливала только с марионеточным советским правительством Украины. Исключение составляют переговоры с правительством гетмана П. Скоропадского, что было обусловлено Брестским договором.

Под давленим внешнеполитических обстоятельств, успехов и просчетов в борьбе национально - освободительных сил, московский партийный центр вынужден был пойти на официальное признание независимости Украины. По тактическим соображениям РКП(б) пошла на создание КП(б)У - с правами областной организации. Большевики Украины, придерживаясь принципов централизма, дублировали указания московского центра. І и ІІ съезды КП(б)У поддержали идею “революционного объединения Украины и России”.

С целью установления советской власти на Украине во второй раз ЦК РКП(б) на территории России создаёт Временное рабоче - крестьянское правительство для Украины, без участия представителей украинского народа. В период второй оккупации Украины в городках и сёлах отсутствовали советы, они существовали только в губернских городах. Власть советов устанавливалась с помощью ревкомов, комбедов. Эти органы назначались, а не избирались партийным руководством РКП(б).

В хронологической последовательности в диссертации анализируются тактические шаги РКП(б) по отношению к самоопределению Украины. Комплексно исследованы методы утверждения большевистской диктатуры в Украине - идеологический, военный, политический, конечным результатом которых было уничтожение государственности УНР. Закрепить свою власть большевики смогли с помощью Красной армии, чрезвычайных органов, ревкомов.

Взаимоотношения между УССР и РСФСР в 1917-1920 гг. определялись директивами ЦК РКП(б), Совнаркома РСФСР, которые фактически лишали Украину суверенитета. Единственным двухсторонним правовым актом был “Союзный робоче крестьянский договор между РСФСР и УССР”, подписанный 28 декабря 1920 г.

Ключевые слова: национальная политика, Российская Коммунистическая Партия (большевиков) (РКП(б)), Коммунистическая Партия (большевиков) Украины (КП(б)У), Украинская Социалистическая Советская Республика (УССР), советская власть, Украинская Народная Республика (УНР), Совнарком РСФСР.

Zoya V. Olіуnik. National politics of the Bolsheviks in Ukraine in 1917 -1920.- Manuscript.

Thesis for the award of a scientific degree - Candidate of Science (History), speciality 07.00.01. - History of Ukraine. Taras Shevchenko Kievan National University, Kyiv, 2002.

The dissertation is dedicated to an integrated analysis of the national politics of the Bolsheviks in Ukraine in 1917 -1920. The dissertation focuses on actualization of the Bolshevik national politics, its principles and methods, which had intention to put back and to phase out the Ukrainian statehood.

In chronological sequence there are analyzed the strategic moves of the RCP(b) toward the national self - determination of Ukraine, towards formation of the new imperial ideology clichйs, implantation of the Soviet regime. Under the pressure of the foreign affairs factors, successes and losses in the struggle of the national liberation forces, the Moscow party center had to acknowledge the independence of Ukraine.

There is made an integrated analysis of the reinforcement of the Bolsheviks dictatorship in Ukraine, its political, ideological and military methods, which had as the final result the demolition of the UPR statehood. The Bolsheviks succeeded to nail down their power with the help of the Red Army, extraordinary bodies, revolutionary committees.

Ukraine was forced to to accept the Soviet power system, its independence was eliminated and it was rushed into the RSFSR membership.

Key words: national politics, Russian Communist Party (bolshevik) RCP(b), Communist Party (bolshevik) of Ukraine (CP(b)U), Ukrainian Soviet Socialist Republic (USSR), Ukrainian Peoples Republic (UPR), Sovnarcom of the RSFSR, the Soviet power.

Размещено на Allbest.ru