Рівненщина в роки другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Дубенський коледж РДГУ

Реферат

з історії України

Рівненщина в роки Другої світової війни

Виконала:

студентка 2 курсу, групи Б

Дубенського коледжу РДГУ

Осипчук Іванна

Дубно - 2010

22 червня 1941 року мирне життя України було перерване віроломним нападом Німеччини. З перших днів війни територія Рівненщини стала місцем запеклих боїв. Міста і села піддавались нещадному бомбардуванню.

Група німецьких армій "Південь", яка рвалася до Києва, була тимчасово затримана в районі Дубно 5-ю армією під командуванням генерал-майора Михайла Потапова та іншими частинами і з'єднаннями Червоної армії. Тиждень, з 23 по 29 червня, на лінії Луцьк - Броди - Рівне - Дубно тривала найбільша танкова битва початкового періоду війни, в якій з обох сторін брали участь близько 2 тис. бойових машин. Сміливі дії 8-го механізованого корпусу викликали розгубленість у ворога. Оцінюючи бойову операцію, начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини генерал-полковник Гальдер 29 червня 1941 року записав у своєму службовому щоденнику: "8-й російський танковий корпус глибоко вклинився в наше розташування і зайшов у тил 11-ї танкової дивізії. Це вклинення противника, очевидно, викликало велике безладдя в нашому тилу між Бродами і Дубном". Радянські танкісти також зазнали в цій битві величезних втрат. Вже 24 червня гітлерівці загарбали перші населені пункти Рівненської області - села Козин і Демидівку.

27 червня 1941 року великі підрозділі німецьких танків і моторизованої піхоти почали наступ на Рівне. З приміського села Видумка вдарили важкі міномети. На львівському шосе підрозділи 43-ї танкової дивізії стримували наступ ворога. Зранку 28 червня біля моста через річку Устю з'явилися перші ворожі мотоциклісти. На вулицях Рівного здійснили свій подвиг на танку Т-26 Павло Абрамов і Олександр Голіков, за що посмертно удостоєні урядових нагород. Поховані вони в місті на вулиці Миколи Островського. Протягом липня нацисти окупували майже всю територію нашого краю. Із захопленням с. Зарічного 9 серпня 1941 року завершилась тимчасова окупація Рівненської області.

Захоплену територію гітлерівці почали освоювати як воєнну здобич. Першим жахом поліського краю стало влаштування тут концентраційних таборів, в'язнями яких були насамперед військовополонені, комуністи та євреї. У серпні 1941 року Гітлер визначив адміністративний поділ окупованих українських земель. Більшість території, в тому числі й Рівненщина, ввійшла до рейхскомісаріату "Україна". Центром його стало місто Рівне. Рейхскомісаріат був поділений на шість генерал-комісаріатів (генеральних округів), які складалися з гебітів (округів) на чолі з гебітскомісарами. На Рівненщині було утворено п'ять гебітскомісаріатів: Сарненський, Костопільський, Рівненський, Здолбунівський і Дубенський.

Як гадають історики, загарбники обираючи "столицею" саме місто Рівне, вони виходили з таких міркувань. По-перше, Київ з мільйонним населенням був досить небезпечним для окупантів, вони побоювались у місті розгортання великих сил опору. Отже, вибирали тихе, малонаселене місто. По-друге, німецька розвідка справедливо вказувала на доцільність розмістити центр у Західній Україні: тут можна було сподіватися на підтримку антирадянських сил. По-третє, врахували вигідне географічне розташування міста на київській трасі, можливості залізничного та автомобільного зв'язку.

Рейхскомісаром "України" Гітлер призначив свого старого приятеля, гауляйтера Східної Пруссії Еріха Коха, який з цинізмом садиста наставляв своїх підлеглих: "Я відомий як жорстокий собака. Тому і призначений рейхскомісаром "України". Наше завдання - висмоктати з України все, що тільки можна взяти, не беручи до уваги ні почуттів, ні власності українців. Я чекаю від вас крайньої жорстокості у ставленні до місцевого населення".

Протягом серпня-вересня на окупованій території облаштувалася німецька цивільна адміністрація: міські, районні і сільські управи, поліцейські, фінансові та інші органи. Серед них - центральний емісійний банк в Рівному, який мав філіали в Бресті, Луцьку, Житомирі, Києві, Вінниці, Кіровограді, Дніпропетровську та в Миколаєві. Цей банк провів у липні 1942 року грошову реформу. Обмінювалися радянські карбованці на нові окупаційні ("українські") карбованці у відношенні 1:1. Поряд з новими зберігались старі вартістю 1 та 3 крб., а також монети. Німці випустили "українські" банкноти вартістю 1, 3, 5, 10, 20, 50, 100, 200, 500 крб., які були в обігу до кінця окупації.

Окупаційні органи влади одержали надзвичайні повноваження щодо загарбаної території. Обмежено свободу пересування населення, встановлено комендантську годину. Про це засвідчує "Розпорядження ортскомендатури м.Ровно": "...Від 10 вересня 1941 року установлюються для цивільного населення слідуючі поліційні години: від 20-ї години до 5-ї години німецького часу. В тому часі забороняється цивільному населенню перебувати на вулицях міста. Хто нарушить повище розпорядження, буде арештований і суворо покараний". Жителі зобов'язані були зареєструватися за місцем проживання, здати окупаційним властям радіоприймачі, велосипеди, друкарські машинки.

Початком великої трагедії краю став день 6 листопада 1941 року. Тоді за розпорядженням гебітскомісара Рівного Беєра на околиці міста, в урочищі Сосонки, знищено 17 500 наших громадян, єдиною виною яких було те, що вони народилися євреями. "Підходячи до Сосонок, ми зрозуміли, - згадувала одна з учасниць тієї жахливої акції, - що ми прийшли на смерть. Моїм очам відкривалася кошмарна картина, від якої навіть тепер, коли загроза смерті давно минула, кров холоне в жилах. Рів довжиною метрів 100. Через рів перекинуто колоди. На колодах, вишикувавшись один за одним, стоїть осіб 10-20. Довга черга із автомата - і люди, як скошене колосся, падають у яму". Жах тієї картини був тим більшим, що нацисти розстрілювали усіх, у тому числі й дітей, з методичною жорстокістю. Дехто падав до ям пораженим та конав живцем серед трупів.

Другий акт трагедії обласного центру був пов'язаний із влаштованими тут концтаборами, які гітлерівці перетворили у табори смерті. Їх було організовано у Рівному аж три, у передмістях Грабник, Воля та на вулиці Білій.

Табори щоразу поповнювалися великими групами військовополонених, яких переводили сюди із тимчасових таборів Київщини, Холмщини, Полтавщини та інших країв. Нацисти практикували із в'язнями нелюдськи жорстоке поводження. Бараки, оточені високим парканом з колючим дротом, вміщували лише незначну частину сконцентрованих понад 80 тис. військовополонених. Основна ж маса людей змушена була залишатися цілодобово під відкритим небом. Восени та взимку радянські військовополонені почали масово гинути від голоду та холоду; допомога місцевого населення та Червоного Хреста була надто мізерною, аби врятувати усіх, до того ж нацисти далеко не завжди таку допомогу дозволяли.

Табір поблизу вулиці Білої став найбільшою "фабрикою смерті" у Рівному. Восени 1941 року тут почалися масові розстріли людей. Значну частину в'язнів становили представники цивільного населення - українці, росіяни, поляки, нерідко арештовували їх цілими сім'ями, без винятку дітей чи стариків. Щодня окупанти розстрілювали по кілька тисяч осіб. У 1942 році "урізноманітнили" форми геноциду, стали застосовувати машини-душогубки із отруйним газом. Моторошно читати свідчення очевидців цієї трагедії. В'язнів змушували копати широкі, в кількадесят метрів довжиною ями, які ставали могилами нещасним. Коли яма була начинена трупами до самого верху, наступна партія приречених засипала їх землею, а потім лягали в наступну яму. У концтаборі по вулиці Білій страчено понад 81 тис. людей.

З активізацією діяльності радянських партизан та підпільників широко практикується принцип колективної відповідальності населення за терористичні та диверсійні акти проти окупантів, захоплення випадкових заручників і знищення їх. Характерний такий факт. У центрі Рівного, на майдані неподалік ринку, нацисти влаштовували у 1942-1943 роках публічні страти. За вбивство двох німецьких солдатів у селі Гвіздів Корецького району місцевими юнаками 1942 року було розстріляно 20 мешканців села (по десять за кожного німця). За вищих чиновників та офіцерів квота істотно зростала. Замах на генерала або рівноцінного йому чиновника вимагав уже 100 заложників. Понад 350 в'язнів рівненської тюрми було розстріляно в листопаді 1943 року після одного із вдалих замахів розвідника загону спеціального призначення "Переможці" Миколи Кузнєцова на головного суддю окупованої України Альфреда Функа. Продовжувалося нищення людей у концтаборах, хоча меншими темпами. У другій половині 1943 року німці знищували людей в піщаних кар'єрах села Видумки, а на початку 1944 року розстріли проводились на подвір'ї міської в'язниці. Адже протягом 1941-1942 років гітлерівці вигубили близько 90 тис. осіб.

Приблизно за таким же сценарієм знищували німці цілі села. Скажімо, в 1943 році поблизу села Ремель Рівненського району відбувся жорстокий бій між групою партизан під командуванням Миколи Приходька та німецькою військовою частиною. Приходько з товаришами загинув, а розлючені німці спалили все село і знищили 650 його мешканців. Гітлерівці стерли з лиця землі також села Рудню-Боровську, Комарні, Липники, Михалин, Воронівку Березнівського, Борщівку, Лідавку Гощанського, Птича Дубенського, Грані, Переброди Дубровицького, Серники Зарічненського, Дюксин Костопільського районів... Із зізнання Голдате Рахуса: "В селі Лідавка ми вчинили поголовний грабіж і насильство над жінками. Після цього всіх мешканців постріляли в їх оселях, вигнали худобу, птицю, а село і побитих людей спалили". В області окупанти повністю знищили 176 і дуже пошкодили 462 населені пункти.

Окупаційні власті здійснювали широкомасштабну програму економічного пограбування краю. В руїнах лежали промислові підприємства.

Починаючи з 1942 року, масового характеру набрало вивезення молоді для примусових робіт до Німеччини, де "остарбайтери" були, по суті, каторжанами. Це перетворилося на справжнє полювання за людьми. Тих, котрі відмовлялися їхати, чекало суворе покарання. Так, в селі Яринівка Березнівського району розстріляно 375 мирних жителів. Цю розправу нацисти вчинили над сім'ями тих юнаків і дівчат, які відмовилися їхати у Німеччину.

В 1945 році в Німеччині опинилось понад 2,3 млн. українців, поголовну більшість яких становили остарбайтери, в т. ч. майже 50 тис. волинян.

Відомі західні історики другої світової війни одностайні в тому, що у воєнних планах нацистського керівництва Україна займала особливе місце. Александр Даллін, зокрема, пише з цього приводу: «З усіх східних територій, що були захоплені Третім Райхом, найважливішою була Україна. Це була найбільша радянська республіка, яку німці окупували повністю... Як джерело продуктів і постачальник робочої сили вона не мала собі рівних».

Волинь здавна привертала увагу Берліна. Причин цьому було декілька. По-перше, цей північно-західний регіон України історично сформувався як багатонаціональний та міжконфесійний. Поряд з автохтонним населенням -- українцями, що становили 70,4%, тут впродовж століть проживали поляки (15,2%), євреї (9,8%), а з другої половини XIX століття в цьому краї зародились і зміцніли ще дві вагомі національні меншини -- чеська (1,1%) та німецька (2,2%).

Вікові міжнаціональні ускладнення серед двох основних груп населення Волині -- українців та поляків, що нерідко носили характер конфлікту між православними та католиками, особливо стимулювались шовіністичними колами Другої Речі Посполитої, яка заволоділа Волинню за Ризьким договором 1921 року. Загострений стан міжнаціональних стосунків, рівно ж як і наявність вагомої єврейської громади (доля якої теж зарані була визначена нацистами) створював, на думку гітлерівців, досить непогані передумови для активізації т. зв. пангерманського руху, що розглядався Берліном як вирішальний фактор експансії Німеччини на схід і виправдання германізації цих районів.

По-друге, загалом цей край до другої світової війни був відомим як аграрний із вкрай слабкою індустрією. На початку 30-х рр. у сільському господарстві працювало 78% населення, а в промисловості лише 8%. Менше половини всієї площі (48%) займала рілля. З двадцятих років більша її частина стала належати польським осадникам, а також чехам та німцям. Це приводило до зубожіння українського селянства. У 20-30 рр. десятки тисяч волинян та поліщуків були вимушені емігрувати у Західну Європу, та за океан, що, до речі, всемірно стимулювалось польською владою.

Отже, Волинь привертала увагу Берліна також багатим ринком дешевої робочої сили.

По-третє, національна свідомість українців Волині, в силу історичних причин, поступалася сусідній Галичині. Української інтелігенції в краї було обмаль, більшість шкіл були польськими або двомовними, діяльність національно-патріотичних організацій, зокрема «Просвіти», відчувала постійних утисків. З цього нацисти робили висновок, що духовний опір волинянина окупантові буде незначним.

По-четверте, на Волині майже сто років існувала і діяла німецька община -- понад 200 тисяч чоловік. 140 колоній у різних районах цього краю привертали увагу як односельчан, так і новоприбулих добротними садибами, підсобними промислами, високими і стабільними врожаями, нарешті досить толерантною та поміркованою політичною поведінкою волинських німців. У більшості випадків з ними могли змагатися хіба що волинські чехи. Отже, робили висновок у Берліні, ця земля здатна давати стабільні врожаї, тут цілком перспективними можуть стати і рослинництво, і тваринництво. Але господарем на цих землях з часом має стати німецький бауер.

На Нюрнберзькому процесі фігурувала т. зв. «зелена папка» -- серія документів, підготовлених Г. Герінгом ще до війни. Він називав свою програму «Використання робочої сили за рахунок місцевого населення». 7 листопада 1941 р. Герінг підписав указ «Про використання російської робочої сили». Під терміном «російська» малось на увазі «радянська». Так у майбутньому окрім росіян згідно з нацистською термінологією називали також українців, білорусів та жителів інших регіонів СРСР.

Райхсмаршал орієнтував окупаційні служби вдатись до максимальної експлуатації радянських людей. «Росіяни, -- писав Герінг, -- довели свою працездатність під час будівництва гігантської радянської промисловості. Сьогодні ця працездатність має послужити Райху. Кількість робочої сили з Росії залежатиме від наших потреб. Робітників з інших країн, які мало виробляють, а багато їдять, треба виселяти з імперії, заміняючи росіянами».

Вже в перші місяці німецько-радянської війни на промислових підприємствах та полях Райху стало гостро не вистачати робітників. Мобілізація у вермахт ставала все більш тотальною. Перші заклики до української молоді їхати на роботу в Німеччину прозвучали вже влітку 1941 року. У пресі, через спеціальні відозви-плакати, шляхом усного запрошення люди з відомства А. Розенберга на всі лади розмальовували «райське життя» іноземних робітників у Німеччині.

Нацистська листівка-звернення була доведена буквально до кожного села Рівненщини. Одна з таких агіток того часу писала: «Українці! Німеччина дає вам нагоду отримати корисну і добре оплачувану роботу. В січні 1942 року до Райху вирушатиме перший поїзд з українцями. Запрошуємо тих, хто має фах, а також тих, хто його не має, їхати до Німеччини. Зголошуйтесь до бірж праці у Рівному, Костополі, Дубні... щоденно від 8 до 15 год. Ми чекаємо, що ви негайно зголоситесь».

Газета «Костопільські вісті» згодом подала ще більш патетичний заклик. «Ті, хто поїдуть до Німеччини, -- писала вона, -- отримуватимуть: вистарчаюче харчування з додатковим приділом для тяжкопрацюючих, безплатне і хороше мешкання, гарний заробіток, частину якого ви зможете зложити на конто ощадності. За ці гроші після війни ви зможете купити на батьківщині землю і побудувати дім. За час вашого перебування в Німеччині ваші сім'ї отримуватимуть по 130 крб. щомісячно. Ви будете мати змогу побачити, яка гарна Німеччина під час прогулянок в околиці».

Злиденне життя більшості українського населення краю та труднощі із працевлаштуванням вдома, штовхнули деяких юнаків та дівчат вирушати на заробітки. Тим більше, що до війни для волинян мандри навіть за океан не були чимось незвичайним. В.В. із Сарн, який одним із перших виїхав на роботу до Райху, так пояснює мотиви свого вчинку: «В сім'ї нас було дев'ятеро. Мені йшов двадцятий рік. Не одружений. З дитинства батракував у німця-колоніста. За «перших визволителів» записався до колгоспу. Доглядав худобу. Став комсомольцем. Голова обіцяв, що я буду зав. фермою. Але так і не став, бо прийшли німці. Спочатку говорили, що колгосп розпустять, землю і худобу роздадуть людям, але через пару місяців його перетворили в лігеншафт. Трохи працював там, але якось наш сільський поліцай Василь натякнув мені, що пам'ятає про мою комсомольську активність. А тут я прочитав що йде набір до Німеччини. Хоч батьки були проти, я тим не менше вирішив по-своєму. Поїду. Матиму професію, зароблю грошей, не буду батракувати».

Так як В., думали і інші юнаки та дівчата. Але вже перша зустріч з німецькою дійсністю стала розвіювати рожеві мрії заробітчан. Віра К. згадує: «Два наших вагони комплектувались у Здолбунові. Йшов березень сорок другого. Вже перед від'їздом німець із Тучина, що порядкував у нашому вагоні, зачитав вголос перші правила поведінки в дорозі і на місці: під час транспортування треба поводитись спокійно і чемно. Вікна і двері мають бути зачинені всю дорогу. На зупинках вагонів не покидати. В Перемишлі нас повинні покормити. Там же ми пройдемо медичний огляд. З уваги на те, що йде війна, треба задовольнятись тим, що нам можуть дати».

Про те, як Німеччина зустріла рівненських робітників, написано багато. А переказано ще більше. Катерина В. з Володимирця згадує: «У м. Бреслау нас здали на розподільний пункт. Звідти відправили по таборах і біржах сусідніх міст. Я потрапила до м. Гіртберга. Поселили нас у таборі № 2. Як він виглядав? Це був ряд одноповерхових бараків. Збоку стояли будки для вартових. Територія була загороджена колючим дротом. У кожній кімнаті спало нас по 80 жінок. Я була кволою. Попала на фабрику, де хазяїном був Коттер. Тут нас працювало 400 українців, поляків, французів. Кваліфікація була непотрібна, її ми опановували на місці. Мене поставили до автомата. Норми не було, але майстер слідкував, щоб не було холостого ходу машини. За простій карали. Чим? Штрафом, потім врізали пайку, а далі могли відправити до штрафного табору. Харчували погано: півтора кіло хліба на тиждень, тричі на день гарячий суп із буряків та моркви. Один раз на тиждень м'ясо, одні лише кості. Зранку ерзац-кава. Зарплата? Так. Платили по 22 марки місячно. З них 16 вираховували за харчування та за одяг. Прогулянки по місту були рідкістю. І то під наглядом німця. Всіх нас називали росіянами. На відвороті пальто кожен з нас мусів носити нашивку «ОsТ».

Про те, які умови життя та праці чекали українців в Німеччині, незабаром стало відомо на батьківщині, незважаючи на строгу цензуру листування наших земляків з батьками та рідними. На той час окупаційний режим встиг вже показати своє справжнє і лице, і нутро. Тотальна мобілізація до вермахту усіх, хто міг носити зброю, змусила нацистів різко збільшити приплив східних робітників. А це стало можливим тільки завдяки брутальній силі та ігноруванню елементарних людських прав на окупованих територіях.

З весни 1942 року вивіз людей на роботу до Німеччини став примусовим. Ширма добровільності була викинута. 7 березня Заукель, генеральний уповноважений Райху з використання робочої сили, зажадав від міністра окупованих земель Розенберга збільшити набір людей до Німеччини до одного мільйона. «Цей мільйон нам конче потрібен протягом наступних чотирьох місяців, - писав Заукель. -- Починаючи з 15 березня ми встановили такі щоденні норми-вивозу робітників до Райху: з Генерального комісаріату Білорусії -- 500 чол., із Центрального Економічного інспекторату -- 500 чол., із Райхскомісаріату України -- 1000 чол. з 1 квітня ц. р. щоденна квота має бути подвоєна».

Для того, щоб забезпечити виконання цього ясиру XX століття окупаційна адміністрація Рівненщини привела в рух гігантський репресивний апарат: гебітскомісаріати, окружні, міські та районні управи, жандармерію, охоронні війська, підрозділи СС. Кожному місту, містечку, селу, навіть хутору було доведено план відправки людей до Райху. На станціях Здолбунів, Сарни були створені пересильні табори, в Острозі, Дубні, Костополі, Дубровиці та інших містах -- збірні пункти. Ешелони з живим товаром відправлялись щотижня, а іноді й частіше.

Про вербування вже ніхто не говорив. Ця акція, як і треба було чекати, дуже швидко себе вичерпала. Сам Заукель у 1944 р. вимушений був визнати, що із 6 мільйонів іноземних робітників навіть 200 тисяч не прибули до Райху добровільно.

В хід були пущені такі наруги як масові облави по селах, у церквах, кінотеатрах, організований вивіз учнів ремісничих шкіл. На вік молоді перестали звертати увагу. Брали 16-15-14-річних, а то й молодших. Дозволялась, правда, заміна: замість молодшого брата чи сестри дозволялось їхати старшим, батькові, матері, аби були тільки здоровими. З багатьох сімей брали по двоє-троє дітей. М. Лебідь з містечка Матіїв, що поблизу Ковеля, так описує одну з таких операцій: «Одного дня німці оточили село. Вигнали усіх людей на майдан. Молодь завантажили на авта і повезли до Ковля. В Уряді праці в Ковлі приділили їх на різні місця праці й поїздом вони від'їхали до Німеччини». Ще гіршої долі зазнало село Судобичі, що на Дубенщині. В лютому 1944 р., відступаючи на захід, фашисти погнали з собою силоміць майже усіх жителів села. Врятуватись вдалось лише декільком селянам. Любі Ординат на той час було дванадцять років, а сестричці Олі дев'ять. Разом з батьками та старшою сестрою ці двоє діток понад рік працювали на залізниці у далекому Вартелянді --переносили шпали, пісок, рейки.

З цього приводу висловився перед групою своїх генералів Г. Гіммлер дещо пізніше. «Питання про те, житимуть ці нації у добробуті чи загинуть голодною смертю, цікавить нас постільки, поскільки нам потрібна їх рабська праця на благо нашої культури. Інакше воно нас абсолютно не повинно цікавити. Чи помруть десять тисяч руських баб від злиднів та голоду, риючи для нас окопи, мене не хвилює. Мене хвилює, коли ці окопи будуть закінчені, щоб принесло це користь Німеччині».

У квітні 1943 р., як відомо, по всій Рівненщині українська поліція організовано перейшла на сторону УПА. Окупанти стали формувати польську поліцію з числа найбільш знавіснілих антиукраїнських елементів. Незабаром їм на допомогу німці перекинули з-під Кракова ще декілька батальйонів польських шуцманів, що пройшли вишкіл у нацистському спецтаборі в Дембіці. Агент Лондонського польського еміграційного уряду, що діяв на Рівненщині, так описував цю подію: «Любо було дивитись на наші загони, хоч і в німецьких одностроях, як марширували вони під бойову польську пісню. Дивлячись на них українці опускали голови. На іх обличчях ми читали переляк. Чимало з них не ризикували навіть вийти на вулицю. Ми стали здійснювати акт помсти». Суть цієї помсти полягала в тому, щоб спільно з окупантами нищити українське населення, а живих відправляти на каторгу в Райх.

Сорок третій рік для Рівненщини став, як відомо, особливо важким. Нацисти скаженіли, їхня адміністрація, яка від самого початку носила воєнно-грабіжницький характер, істотно захиталась. Німці втратили змогу контролювати життя окупованого краю. Північна частина області стала практично їм непідвладною. Нацистський режим діяв переважно в таких осередках як Костопіль, Сарни, Березне. А це означало, що «живий товар» для Райху можна було здобувати хіба що збройною силою. Тому кожна «операція» німцями детально готувалась, до участі в ній залучались окрім есесівців також козаки - власівці, польські шуцмани, групи фольксдойчерів.

З другого боку, там, де боївки УПА заздалегідь отримували інформацію про те, що окупанти готують облаву, вони або приймали молодь до себе, або давали збройну відсіч фашистам.

На 17 травня 1943 р. у нашому краї було намічено черговий вивіз людей до Німеччини. Акція готувалась ґрунтовно. Виїзду підлягали юнаки та дівчата 1922-26 років народження. По селах бую розіслано тисячі агітаційних та водночас лякаючих листівок. Через сільських старост іменні виклики на роботу до Райху отримали 2500 осіб. Всі вони були попереджені, що у випадку неявки на збірний пункт, покарання, понесуть їх рідні та близькі. І тим не менше на комісію прибуло 210 чол. За допомогою місцевих медиків ще 80 молодиків були визнані непридатними до праці. Ешелон не вирушив. Акція була зірвана патріотами.

Німецька влада і командування окупаційними військами широко використовували місцеве населення на будівництві оборонних споруд. Уже в середині листопада 1943 року в Рівне прибув саперний батальйон для створення оборони на східній околиці міста. На оборонних роботах було зайнято 300 чоловік цивільного населення із Рівненської і Львівської областей, переважно українці і поляки. Для них були створені каторжні умови роботи: їх морили голодом, за невиконання норми били. В ніч на 15 грудня всі люди, за свідченням колишнього старшого сапера Франца Ярбота, були знищені за допомогою "душогубок" - газового автомобіля.

Ще раніше окупаційні власті заборонили та зліквідували культурницькі ініціативи українців. 30 листопада 1941 року в газеті "Волинь" було офіційно повідомлено про закриття шкіл у генерал-комісаріаті Волині та Поділля. У 1942 році стали переслідувати и обмежувати в діях "Просвіту". В газеті "Волинь" зроблено кілька кадрових чисток, унаслідок чого її перетворено в пересічний рупор ворожої пропаганди. Окупанти і їх спільники повністю спалили і зруйнували 198 шкіл, 25 театрів і клубів, 26 лікарень, 37 церков, 11 костелів, 18 синагог, знищили багато мостів, шляхів. Рівненський театр обслуговував лише німців, місцевим жителям дозволялося відвідувати вистави, концерти лише один раз на тиждень. З репертуару театру гітлерівці вилучили твори українських класиків. Влітку 1943 року були розстріляні артисти Довгопольський, Курганов, Янковська та інші. В тяжкому становищі опинилися працівники шкіл, бібліотек та інших культурно-освітніх закладів. "Всі школи міста, - згадував колишній учитель В.Кобалевський, - німці перетворили на казарми, на казарми вони перетворили... будинок педінституту. Вчителі, яким пощастило уникнути фізичного знищення, змушені були стати чорноробами, декваліфікуватися і вести жалюгідне існування. Мені особисто довелося піти на роботу до слюсарної майстерні, хазяїном якої був німець Едуард Нейман; як і інші працівники майстерні, я на собі відчув весь тягар німецької експлуатації".

За 32 місяці окупації область зазнала незліченних людських втрат і величезних матеріальних збитків. Нацисти організували на Рівненщині, за неповними даними, 63 табори і гетто, місця ув'язнення, де замучили, повісили, розстріляли 100 946 громадян і 67 996 військовополонених. Вони зруйнували 456 промислових підприємств, 50 відсотків житлового фонду, пограбували 465 колгоспів, вивезли до Німеччини близько 23 тис. коней, понад 49 тис. голів великої рогатої худоби, понад 40 тис. свиней. За матеріалами розслідування Надзвичайної державної комісії злочинів гітлерівських загарбників у місті Рівне та Рівненській області під керівництвом Василя Бегми загальна сума завданих збитків становила понад три мільярди карбованців.

Масові репресії, розстріли, руйнування, реквізиції, свавільне стягнення податків - таким був "новий порядок", запроваджений окупантами за планом підкорення народів Східної Європи "Ост". За своєю жорстокістю і нелюдністю він не мав собі рівних, свідченням чого є діяльність німецького окупаційного режиму в нашому краї.

В грудні 1943 - березні 1944 рр., з вигнанням гітлерівців, над Рівненщиною вдруге пронісся безжалісний смерч фронтових боїв, вона була вся суцільною кривавою раною, щедро зрошена солдатською кров'ю, сльозами матерів, вдів та сиріт.

рівненщина друга світова окупація партизан

Список використаної літератури

Андрухов П. Волинська земля (хроніка - джерела - постаті). - Сокаль, 1992.

Історія міст і сіл УРСР. Ровенська область. - К., 1999.

Книга Пам'яті України: Рівненська область: У 3 т. - Львів, 1994. - Т. 1.

Козлов М.М. Великая Отечественная война. 1941-1945: Энциклопедия. - М., 1995.

Панасенко О. За що гинули наші люди?// Рівне вечірнє. - 2000. - 10 березня.

Панасенко О. Рівненщина. Сторінки минулого. - Рівне, 2001.

Поліщук Я. Рівне. Мандрівка крізь віки. Нариси історії міста. - Рівне, 1998.

Раєвський М. Хто творив пекло на Землі// Зміна. - 1998. - 14 квітня.

Ровенщина в роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. 1941-1945: Документи і матеріали. - Львів, 1999.

Сковранюк К. На роботу до фашистської Німеччини// Зміна. - 1991. - 16 квітня.

Фейштер Д. I схилять голови нащадки (про розстріл євреїв в урочищі Сосонки)// Горинь. - 1991. - 21 червня.

Хитрий Ч. Режим німецької окупації// Сім днів. - 2003. - 31 січня.

Размещено на Allbest.ru