Дослідження історії України в польській історіографії кінця XIX - початку XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

25

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ В ПОЛЬСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Обрання теми дослідження зумовлене потребою, з одного боку, заповнити одну з прогалин сучасної української історіографії, що виникла через відсутність праць, які б узагальнювали трактування української проблематики польськими істориками зламу ХІХ-ХХ ст., а з іншого - оцінити вплив історіографічних конструкцій на формування історичної свідомості польського суспільства, зокрема, щодо його ставлення до українців. Інтерес становлять особливості відродження та поширення в працях польських дослідників історико-політичних міфів (“історичних кордонів” 1772 р., “передмур'я” християнства, загальнокультурної вищості польського народу), які донині впливають на свідомість частини польського суспільства. Ці міфи призвели до формування особливої польської історичної свідомості, сприйняття українців як суспільно та культурно менш розвиненої нації. Окрім цього, певне зацікавлення викликає й розвиток тогочасної польської історичної науки, яка незважаючи на складні політичні умови та відсутність об'єднаної самостійної держави продовжувала активно розвиватися. Незважаючи на поодинокі публікації вітчизняних і зарубіжних дослідників, присвячені розвитку польської історичної науки окресленого періоду, досі поза увагою вчених залишається питання місця української проблематики в наукових дослідженнях польських істориків.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках міжнародного наукового проекту “Багатокультурне історіографічне середовище Львова в ХІХ і ХХ ст.” і науково-дослідницької теми “Історичні зв'язки зарубіжних слов'янських народів з Україною”, які розробляються на кафедрі історії слов'янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є дослідження доробку польської історичної науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. у вивченні історії України. Для досягнення поставленої мети визначено такі завдання:

- охарактеризувати польські історичні школи та погляди їхніх провідних представників, їх методологічні підстави та внесок у дослідження ключових проблем історіографії;

- окреслити діяльність основних польських наукових інституцій та історичних товариств, що існували на зламі століть в різних державах Центральної і Східної Європи;

- дослідити підстави формування поглядів польських істориків даного часу на проблеми історії України;

- представити основні точки зору польських учених на генезу польсько-українських стосунків, проблеми Люблінської та Берестейської уній, козаччини, гайдамацького руху та українського національного відродження, зосереджуючи увагу насамперед на політичних подіях.

Об'єкт дослідження - польська історіографія кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Предметом дослідження є погляди польських учених на проблеми політичної історії України та методи її дослідження, вплив суспільно-політичних умов на інтерпретацію ними подій українського минулого.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 90-ті роки ХІХ ст. - 1914 р. Нижня хронологічна межа дослідження зумовлена важливістю суспільно-політичних і наукових процесів, які відбувалися в польських землях у той час. Йдеться про “перелом” у польській історичній науці, який започаткував заміну позитивістського історіописання неоромантичним, що зумовило поглиблення наукової спеціалізації, виокремлення та розвиток історичних дисциплін, розширення хронологічних меж досліджень, пожвавлення взаємин польської науки з європейською. Верхня хронологічна межа дослідження зумовлена змінами, що відбулися в польській історіографії під впливом політичної ситуації в Європі і початку Першої світової війни.

Методологія і методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму та наукової об'єктивності. Для розв'язання дослідницьких завдань використано засоби конкретного історіографічного аналізу та методи історіографічного синтезу, зв'язку історичних досліджень з розвитком суспільно-політичних процесів і методологічних уявлень. Автор спиралась також на загальнонаукові, спеціально-історичні та конкретно-наукові методи, сцієнтистський підхід, що дало можливість максимально поєднати методологію сучасних історіографічних досліджень із запровадженими у науковий обіг архівними матеріалами і використаними опублікованими джерелами.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в ній на основі різноманітних джерел уперше в українській історичній науці зроблено спробу системного дослідження розвитку польської історіографії кінця ХІХ - початку ХХ ст. і з'ясування ролі у цьому процесі української тематики.

Положення, що виносяться на захист:

- методологічні й тематичні зміни у польській історіографії окресленого періоду визначалися впливом європейської історичної думки, суперечностями між позитивістським і неоромантичним підходами, переходом від “песимістичного” до “оптимістичного” трактування польського минулого, активізацією й політизацією польського національно-визвольного руху; у конструюванні візії майбутньої незалежної польської держави історики перебували під впливом міфу “історичної Речі Посполитої” з включенням до неї українських земель;

- напередодні Першої світової війни (1908-1914) неоромантична “оптимістична” візія минулого Польщі опинилась під вагомим впливом сформованих раніше міфологем, основними серед яких були: право відбудови та збереження Польщі в “історичних кордонах” 1772 р. та ідеї “цивілізаційного впливу” на український народ шляхом поширення західної культури; створення “передмур'я” християнського світу (польська модель католицизму); загальнокультурної вищості поляків над українцями, джерела яких сягають польського сарматизму XVI-XVIII ст.;

- у другій половині ХІХ ст. історики відмовилися від категорій “свійщини” при описуванні українських теренів, але на початку ХХ ст. під впливом неоромантизму й суспільно-політичних чинників у польській історіографії відбулося повернення до трактування українських теренів як польських історичних земель, заміна терміна “Україна” терміном “Русь”;

- основними темами, які цікавили польських істориків у цей період, були: генеза польсько-українських стосунків, проблеми Люблінської та Берестейської уній, головні питання козаччини, меншою мірою - гайдамацький рух та українське національне відродження; зацікавлення учених були пов'язані з їх намаганнями врегулювати польсько-українські суперечності, а також тогочасною політичною ситуацією в Європі; у дослідженні та інтерпретації історії України вони здебільшого акцентували увагу на подіях, які пояснювали причини занепаду Речі Посполитої та польсько-українських конфліктів, намагаючись у такий спосіб створити підґрунтя для відновлення незалежної польської держави в її історичних кордонах.

Практичне значення отриманих результатів. Проаналізований історіографічний і джерельний матеріал та зроблені на його основі узагальнення можуть бути використані при дослідженні історії історичної науки та історичної думки в Центральній та Східній Європі, для підготовки навчальних посібників і навчально-методичних видань, нормативних і спеціальних курсів з української та польської історіографії.

Результати дослідження апробовані у наукових публікаціях і доповідях на наукових семінарах і конференціях. Головні положення дисертаційної роботи представлені у виступах, виголошених на II, ІІІ і IV міжнародних наукових конференціях “Багатокультурне історіографічне середовище Львова в XIX і XX ст.” (Жешів, 2003 і 2004 рр.; Львів, 2005 р.), на науковому семінарі відділу історії історіографії та історії методології Інституту історії Ягеллонського університету (Краків, 2004 р.), на науковому семінарі кафедри історії слов'янських країн та Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка (2005).

Структура дисертації побудована за хронологічно-проблемним принципом, підпорядкована поставленій меті та розв'язанню визначених завдань. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які поділені на параграфи, висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. Обсяг основного тексту дисертації - 193 с., перелік джерел і літератури становить 421 позицію, додатки - 9 с. Загальний обсяг дисертації - 238 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, хронологічні межі, сформульовано методологічні принципи дослідження, окреслено об'єкт і предмет роботи, визначено мету й завдання; окреслено наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі “Історіографічна та джерельна база дослідження” проведено аналіз наукової літератури, розглянуто й охарактеризовано архівні та інші види використаних джерел.

Історіографія. Упродовж останнього десятиліття у польській та українській історичній науці зростає зацікавлення українсько-польськими взаєминами ХІХ і ХХ ст., а також їх відображенням у наукових дослідженнях істориків обох народів. Однак проблеми ролі історіографії у формуванні суспільної свідомості залишаються ще слабо вивченими й вимагають поглибленого аналізу. З огляду на дослідницькі завдання, а також значну кількість праць, що стосуються загального розвитку польської історичної науки зламу ХІХ-ХХ ст., і робіт, пов'язаних із темою даного дисертаційного дослідження, усі публікації поділено на чотири групи.

До першої групи увійшли праці, у яких висвітлено розвиток польського національного руху, партій, подано характеристику польського суспільства, польсько-українських взаємин у Галичині та процес творення національних міфів у цих народів. Цю тематику досліджували як українські (М.Демкович-Добрянський, Я.Дашкевич, С.Макарчук, М.Крикун, Л.Зашкільняк, М.Кугутяк, О.Аркуша, М.Мудрий, Ю.Михальський), так і польські (В.Фельдман, М.Яскульський, Р.Людвіковський, А.Суліма-Камінський, Г.Верешицький, Ч.Партач, Р.Вапінський) історики. Друга група наукової літератури - публікації теоретичного характеру, в яких висвітлено загальні тенденції розвитку європейської та, зокрема, польської й української історіографій. Це праці українських (Л.Зашкільняка, К.Кондратюка, І.Колесник, В.Потульницького), російських (Г.Мягкова, Б.Губмана), польських (Ю.Дуткєвича, К.Среньовської, А.Грабського, Є.Матерницького, Є.Топольського), американських (Е.Брісача) учених.

Третя група - праці, що висвітлюють питання історії України у польській історіографії. Цю тематику досліджували Б.Барановський, З.Лібішовська, М.Мондзік, Є.Матерницький, А.Стемпнік. Останній подав загальну картину трактування української історії та польсько-українських стосунків польськими науковцями кінця XVIII - початку ХХ ст. До четвертої групи віднесено роботи, які стосуються наукової та громадської діяльності польських істориків: Ш.Аскеназі (Ю.Дуткєвич), М.Бобжинського (М.Демкович-Добрянський, О.Аркуша, В.Лазуга), С.Закшевського (К.Среньовська), С.Смольки (Г.Барич), В.Собеського (Г.Барич).

Джерела. Джерельну базу дослідження становлять різноманітні за походженням, змістом, характером джерела, які можемо розділити на дві групи. До першої належать опубліковані праці тих істориків, які вплинули на розвиток польської історичної думки та формування суспільної свідомості. Друга група джерел - неопубліковані документальні матеріали, що зберігаються в українських і польських архівах.

Перша, найважливіша, група нашого дослідження - опубліковані праці польських учених, з огляду на різнорідність інформації, поділена на сім підгруп. До першої з них віднесено роботи польських істориків В.Собеського, Т.Корзона, С.Закшевського, що стосуються методологічних змін у тогочасній польській історичній науці. Другу підгрупу становлять праці польських учених, що висвітлюють як загальні, так і проблемні питання історії України.

До третьої підгрупи належать роботи польських істориків Л.Кубалі, В.Чермака, А.Прохаски, Ф.Равіти-Ґавронського, що стосуються діяльності окремих польських та українських політичних діячів. Четверту підгрупу джерельного матеріалу склали статті та рецензії тогочасних польських дослідників. Допоміжним джерелом для висвітлення бачення польськими ученими історії України послужили їхні доповіді, виголошені на засіданнях Академії знань у Кракові, що становлять п'яту підгрупу. Мемуарна література - спогади М.Бобжинського, Т.Корзона - становить шосту підгрупу. Українська та польська публіцистика початку ХХ ст., на основі якої можна простежити розгортання наукової і політичної полеміки між українськими й польськими вченими, склала сьому підгрупу.

Важливою для дослідження є друга група джерел - неопубліковані матеріали з архівосховищ Львова, Кракова, Вроцлава. У фонді “Львівський університет” Державного архіву Львівської області містяться особисті матеріали польських учених. У фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Львові зберігаються рецензії українських учених М.Грушевського, М.Кордуби, Д.Коренця, С.Томашівського, які відіграють певну роль у дослідженні поглядів польських істориків. Сховища Архіву Ягеллонського університету в Кракові містять колекцію особистих фондів викладацького складу університету. Листування та особисті папери польських істориків містяться у фондах відділів рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника НАН України, Ягеллонської бібліотеки в Кракові, Бібліотеки Польської академії наук в Кракові, Закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві.

Різноманітні джерела, залучені до опрацювання теми, дали змогу скласти достатньо повне уявлення про погляди польських учених на історію України, проаналізувати витоки їх формування, вплив тогочасної політичної ситуації та нових методологічних підходів.

У другому розділі - “Польська історіографія наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.: центри, школи, методологія” - розглянуто розвиток польської історичної науки на зламі століть, вплив на неї політичної ситуації, кризи позитивізму; проаналізовано та висвітлено діяльність наукових осередків та історичних товариств в польських землях, провідних історичних шкіл і визначних постатей польської історіографії.

У 80-х роках ХІХ ст. в польських землях сталися глибокі економічні, суспільні та політичні зміни, зокрема суспільно-політичної функції польської історичної науки, яка переорієнтувалася на практичні ідеологічні цілі. Відбулося вкорінення історико-політичних міфів, які зумовили формування такої історичної свідомості поляків, яка трактувала українців як суспільно та культурно менш розвинену націю. Історіографія була інструментом формування масової польської національної свідомості та професійної, історичної. Звернення до минулого, ідеалізація шляхетської Речі Посполитої зумовили поширення ідеї відбудови польської держави і патріотизму в польському суспільстві.

На формування методологічних поглядів польських істориків вплинули нові напрями в європейській історіографії, переважно в німецькій, французькій, італійській, російській. До кінця ХІХ ст. на польських теренах назріла потреба в новій концепції національної історії. Вирішальним моментом став ІІІ з'їзд польських істориків у Кракові 1900 р., на якому розпалося об'єднання позитивістських істориків, натомість виникли нові напрями: історико-правовий, економічний, культурницький та інші.

На зламі століть відбулося формування неоромантичного підходу та історіографії, які під тиском політики та ідеології абсолютизували своєрідні ознаки історичного розвитку кожної нації, визначали відхід від критеріїв науковості та підпорядкування історії національно-політичним інтересам. Неоромантизм в історіографії поділяють на три етапи: перший - 1900-1906/7 рр. - для польської історіографії характерними були ще значні впливи позитивізму з критичним методом дослідження, дотриманням позитивістських методологічних принципів; другий - 1908-1914 рр. - науково-критичний аспект відійшов у минуле, підпорядкувавшись політико-ідеологічному; третій - 1914-1918 рр. - відхід від ідеалізації минулого, повернення до критичного аналізу. Переломними моментами у цих етапах стали революція 1905 р. і початок Першої світової війни. Попередниками польського неоромантизму та модернізму були Ш.Аскеназі й К.Потканський.

Відсутність державної підтримки обмежувала інституціональний розвиток польської науки на теренах, підпорядкованих російській та німецькій імперіям. Там наукові дослідження оберталися навколо гуманітарних і суспільних проблем, які не вимагали спеціального обладнання та коштів. Найсприятливішими для наукової праці були умови в Галичині - у Кракові та Львові, де інституції польської науки розбудовувалися під керівництвом польських консерваторів. Існували заклади й за межами польських земель: Польський національний музей в Рапперсвіллі, Польська бібліотека у Парижі тощо.

Історичні школи періоду позитивізму - краківська, варшавська та львівська - на зламі століть певним чином впливали на польську історіографію. Представників краківської школи об'єднувала “песимістична” концепція історії Польщі, суть якої зводилася до тези, що поляки самі спричинили занепад Речі Посполитої. Ця школа вплинула на розвиток польської історіографії, запровадивши критичний підхід до аналізу на всіх стадіях історичного дослідження, упродовж років формувала політичну свідомість польського суспільства. Польські історики Львова не витворили національної історіософії, натомість вдало розвинули критичні історичні дослідження та видання джерел. У вивченні польського минулого вони уникали впливів політичних течій, увагу приділяли піднесенню науковості історичної діяльності, не надавали переваги якійсь окресленій методології. Така позиція львівських істориків унеможливила створення ними синтетичних праць. На зламі 70-80-х років ХІХ ст. ідейним суперником краківської школи виступила варшавська школа. Спільними рисами її представників був зв'язок з програмою “органічної праці”, позитивістська спрямованість, світоглядний лібералізм, оптимістична “теорія відродження в занепаді”, суть якої зводилася до схвальної оцінки епохи реформ XVIII ст. і до перекладання причин занепаду Речі Посполитої на дії держав - учасниць її поділів, зосередження уваги на соціально-економічних проблемах.

Характерною ознакою розвитку історичної науки окресленого періоду стало розширення хронологічних меж досліджень до ХІХ ст., поглиблення наукової спеціалізації, виокремлення низки історичних субдисциплін: історії права, економічної історії, історії культури, історії війн, а також “нової краківської історичної школи”, незалежницької та народницької орієнтацій. Представники історико-правової школи, вивчаючи історію устрою Речі Посполитої, оцінювали її державно-правові інститути без належної критичності. До 1914 р. у польській історіографії виник окремий історико-економічний напрям. Звернення істориків до економічних сюжетів зумовило використання нових видів джерел. Розвивалася й історія культури. Її пізнє виокремлення як історичної дисципліни було пов'язане з відсутністю в польській історіографії загальної концепції історії культури як галузі історичних досліджень. Певного розвитку набула й т.зв. військова історія. Як дисципліна в польській історичній науці вона виокремилася у 1912-1918 рр. У своїх поглядах представники “нової краківської історичної школи” наближалися до романтичної лелевелівської традиції в історіографії, висуваючи на перший план у дослідженнях історію народу. При цьому дослідницьку роботу вони базували на методологічних здобутках краківських учених кінця ХІХ ст., критичному ставленні до джерел. Незалежницьку орієнтацію представляли прихильники польського руху за державність, які з політичного погляду симпатизували табору Ю.Пілсудського. Народники співпрацювали з національною демократією, у висвітленні польського минулого схилялися до поглядів варшавської школи, однак представляли більш “оптимістичне” сприйняття минулого Польщі.

У третьому розділі “Дослідження давньої та середньовічної української історії польськими вченими кінця ХІХ - початку ХХ ст.” розглянуто висвітлення польськими вченими формування теренів України та генези польсько-українських взаємин.

У добу позитивізму польські вчені, критично оцінюючи історичне минуле, відмовилися від категорій “свійщини” при описуванні західних руських теренів. Вони не заглиблювалися в територіальні та етнічні проблеми, пов'язані зі статусом України. Цього, по-перше, не дозволяв тогочасний стан історичних досліджень, а по-друге, вони не бажали вступати у полеміку з представниками народницького напряму в українській історіографії. Тому для окреслення українських просторів вдавалися до географічної термінології. Польські історики не розглядали українську територію як цілісну, виділяючи кілька історико-етнографічних регіонів. Краківські історики-позитивісти наголошували на історичних моментах, які зближували українські й польські землі, заперечували включення історії галицьких земель до історії України. Варшавські дослідники (В.Смоленський, Т.Корзон) визнавали самостійність українських земель від Польщі, право на визначення долі цих теренів надавали людності, яка тут проживала. Львівські історики (А.Левицький) через знайомство з місцевими реаліями краще орієнтувалися у проблемі та повніше окреслювали територію Червоної Русі, Волині, Поділля, Підляшшя та власне “України”.

У період неоромантизму польська історіографія, відстоюючи національні інтереси, повернулася до трактування України в категоріях “свійщини”, романтичних традицій заміни терміна “Україна” терміном “Русь”, створюючи підґрунтя для відродження багатонаціональної Речі Посполитої. Для окреслення української території вчені також вживали географічну термінологію. На початку ХХ ст. до поглядів краківської школи схилялися історики Ю.Балабан, А.Соколовський, Ф.Конечни. Останній розглядав українські землі як цілісність, під назвою “Україна”, об'єднуючи Поділля, Волинь, Підляшшя, Київщину. Польські історики - прихильники ідеології ендеків поділялися на дві групи: поміркованих, які вважали, що для окреслення давніх польських і руських кордонів необхідно звертатися до племінних кордонів та ототожнювали “Україну” з просторами Київського та Брацлавського воєводств; і радикальних, для яких назва “Україна” не означала жодного етнографічного поняття, найменування “український” стосувалося не народу, а території, на якій він проживав. Поглядами на локалізацію території України неоромантики дещо різнилися між собою: деякі з них були переконані в етнографічній відмінності Червоної Русі від решти українських земель унаслідок заселення цих територій польськими племенами; інші для окреслення українських земель вживали терміни “Україна”, “українні землі”.

Наприкінці ХІХ ст. польські історики генезу польсько-українських взаємин виводили з середніх віків, від Казимира Великого та Владислава Ягайла. Краківські вчені (Ю.Шуйський, М.Бобжинський, С.Кшижановський, Я.Фіялек) поширення польських кордонів на схід сприймали критично, вбачаючи у цьому причини гальмування розвитку Речі Посполитої та її краху у XVIII ст. Заперечення ними польської цивілізаційної місії на Сході зумовило нетривале витіснення з польської історіографії “ягеллонського міфу”. Представники варшавської історичної школи мали інший погляд на генезу польсько-українських стосунків. Вони наголошували на винятковій історичній ролі польської держави як “передмур'я Європи”. Експансію поляків на Схід, насаджування й оборону латинської культури варшавські історики оцінювали як цивілізаційну місію Заходу, а не лише польського суспільства. Наближені до їхніх погляди висловлювали львівські вчені, які вбачали продовження східної політики Казимира Великого у діях Владислава Ягайла, королеви Ядвіги та їхніх наступників.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. під впливом неоромантизму польські історики повернулися до “ягеллонського міфу”, що дав змогу твердити про мирне співіснування польського та українського народів у межах давньої Речі Посполитої та залишав надії на її майбутнє відновлення в кордонах 1772 р. У середовищі польських істориків відбулися певні зміни у трактуванні польсько-українського минулого, більшість із них шукали у польській історії елементи, які б поєднали обидва народи, поширювали тези про спільність польсько-українського минулого, виводячи його з Х-ХІІ ст., підкреслювали історичну роль польського народу як “передмур'я Європи”, а поширення польських кордонів на схід вважали природним напрямом польської експансії. Ідея “передмур'я” християнського світу була одним з етнічних міфів, поширених у польській історичній науці зламу ХІХ-ХХ ст. Польські історики та політики претендували на включення етнічно українських земель до складу майбутньої Речі Посполитої.

У четвертому розділі “Висвітлення питань нової історії України” досліджено основні погляди польських учених на проблеми Люблінської та Берестейської уній, козаччини, гайдамацького руху та українського національного відродження.

Більшість польських дослідників схвально оцінювали Люблінську унію, відзначаючи й певні її некорисні наслідки для розвитку Речі Посполитої: запровадження федеративної форми правління, збереження окремішності Київського воєводства у складі Речі Посполитої тощо. Унію критично висвітлювали представники краківської школи, які у виникненні федеративної держави вбачали передумови краху Речі Посполитої. Однак зі зміною політичної ситуації в Галичині їхні погляди втратили колишній критицизм. Для представників варшавської школи унія була своєрідним успіхом Речі Посполитої, що проявився в територіальних і демографічних здобутках. В укладенні унії вони вбачали вигоду для усіх сторін: польська та литовська держави забезпечили свої кордони зі сходу, а українські землі отримали нові перспективи розвитку (національні та цивілізаційні здобутки). Схвально оцінюючи унію, львівські історики не заперечували її певних вад: подвійного уряду, фінансів і війська; однак вважали, що збереження часткової самостійності литовської держави у майбутньому не мало негативних наслідків. З такими поглядами польських істориків полемізували українські вчені (О.Барвінський, І.Шараневич, І.Франко, М.Грушевський), які, шукаючи істину, відкидали польське трактування наслідків унії, натомість акцентували увагу на утисках і сповільненні розвитку української й литовської націй.

Поширення “ягеллонського міфу” вплинуло на висвітлення Люблінської унії, яку почали розглядати як подію, що не мала аналогів у світовій історії, а також як логічне завершення великого історичного процесу (А.Соколовський, Ю.Балабан). У своїх працях польські неоромантики акцентували увагу на позитивних наслідках унії: розширенні західної цивілізації на Схід (О.Бальцер); гарантуванні станових привілеїв, зрівнянні православ'я в правах з католицькою церквою (С.Кутшеба); зміцненні внутрішньої та зовнішньої єдності держави (О.Галєцький); запобіганні приєднання Литви та українських земель до Москви (С.Закшевський); наданні литовцям й українцям доступу до “вищої” польської культури (А.Брюкнер) тощо. Критично оцінювали унію представники народницької орієнтації (В.Конопчинський, В.Собеський). На їхню думку, з одного боку, це була подія, що не мала світових аналогів, з іншого - зосередження уваги на східних землях відвернуло увагу від західних польських теренів, що в майбутньому послабило польську державу. Апологетичне висвітлення унії представили А.Шельонґовський, Ю.Семенський, Ф.Конечни, Т.Корзон. Відмінні погляди репрезентували представники незалежницького напряму, які наголошували, що унія не виконала покладеного на неї завдання: не було створено політичної федерації і не було обмежено впливу шляхти.

Берестейську унію кінця XVI ст. схвально оцінювали як представники старшого покоління, так і молоді історики. Наголошування на її недоліках стало критерієм розмежування поглядів репрезентантів різних історіографічних напрямів. Для представників краківської школи унія була фактором об'єднання західної й східної церков, перемогою католицизму. Головні причини її невдачі вони приписували необдуманій політиці місцевих магнатів, католицьких єпископів і поступливості короля Сигізмунда ІІІ. Варшавські історики в унії вбачали причину конфліктів в Україні, вважали, що унія не виконала покладених на неї завдань через спротив з боку магнатів, католицьких єпископів, негативний вплив Москви, козацтва та православних священиків. Для львівських істориків кінця ХІХ ст. (А.Левицького, Ф.Папе, А.Прохаски) вона була запорукою існування польсько-литовської держави та об'єднаної церкви в українських землях. На їхню думку, боротьба між уніатами і не-уніатами, а також здобуття останніми підтримки козаків й Москви стали причиною її невдачі. Погляди польських учених критикували українські дослідники. У другій половині ХІХ ст. серед українських істориків (А.Петрушевич, І.Малиновський) і в українському суспільстві загалом переважали думки про силове запровадження Берестейської унії польським урядом і зраду з боку уніатських єпископів. Однак уже на зламі століть з'явилася низка праць, автори яких (Й.Сембратович, С.Сембратович, Ю.Пелеш), намагалися з погляду унії відновити апологетичне становище Петра Скарги, наголошуючи, що унія 1596 р. поєднала Русь із західноєвропейською цивілізацією. Авторами наукових праць про Берестейську унію, написаних з позицій прихильників унії, були також А.Добрянський, К.Студинський, О.Сушко, Б.Бучинський, М.Чубатий, С.Томашівський та інші. Ці дослідники обґрунтовували та розвивали ідеї Ю.Пелеша. Окреме місце у трактуванні унії посідають дослідження І.Франка та М.Грушевського. Зміна поглядів у середовищі українських істориків збіглася у часі з апологетичним висвітленням унії у працях польських учених. Наявність перспектив відновлення польської держави спричинила зміни в оцінці Берестейської унії, яку почали розглядати як внутрішню проблему Речі Посполитої. Таких поглядів дотримувалися історики-позитивісти, історики-консерватори і представники народницької орієнтації. У невдачі унії історики, відповідно до своїх політичних уподобань і приналежності до історичних шкіл і напрямів, звинувачували руську шляхту, польську владу, католицьке та православне духовенство, Москву, козаків.

На думку польських істориків кінця ХІХ ст., козацтво стало однією з причин занепаду польської держави. Для краківських істориків воно було результатом різноманітних чинників: природних умов краю, обставин, створених устроєм Речі Посполитої, розвитку фільварково-панщинної системи. Зростання ролі та значення козацтва приписували спробам введення реєстру, який вчені вважали політичною помилкою, що послабила позиції польської монархії та зумовила польсько-козацький конфлікт. Натомість варшавські дослідники розглядали реєстр як прояв політичної мудрості та виваженості польських монархів. В.Смоленський уперше в польській історіографії зобразив козаків як фактичних колонізаторів українських степів. Львівські історики в козаках вбачали своєрідний тип військової дружини, що витворилася на теренах, позбавлених опіки польської влади. Дослідники кінця ХІХ ст. причини козацьких повстань XVI-XVII ст., які вони називали “бунтами”, віднаходили в суспільно-економічних обставинах. Релігійні причини на одне з чільних місць висували варшавські та львівські вчені, краківські ж вважали їх другорядними. На початку ХХ ст. у працях більшості істориків (А.Соколовського, Ф.Папе, С.Закшевського, Ю.Балабана) козацтво постає як різнонаціональні розбійницькі ватаги, що шкодили інтересам Речі Посполитої. Деякі вчені (Ю.Семенський, Ф.Конечни) трактували козаків як суспільну верству, що перебувала поміж шляхтою й селянством і складалася переважно з русинів. Про “тюркське” етнічне та культурне походження козаків й українського народу писали Ф.Равіта-Ґавронський, А.Шельонґовський. Неоромантики наголошували на соціально-економічних причинах козацьких виступів, називаючи їх “бунтами”, “конфліктами”. В оцінках особи Б.Хмельницького та його політичної діяльності польські вчені початку ХХ ст. наближалися до дослідників кінця ХІХ ст.

Історики доби позитивізму та неоромантизму, розглядаючи польсько-козацькі угоди, акцентували увагу на двох з них - Зборівській (1649) та Гадяцькій (1658). Першу вони оцінювали критично, як наслідок слабкості Речі Посполитої, а другу вважали зразком для формування польсько-українських взаємин, підґрунтям для створення федеративної польської держави. З ними полемізували українські вчені, які прийнятною вважали Зборівську угоду, слабкість якої полягала в недостатній гарантії її дотримання; натомість Гадяцька угода, більш зріла та виважена, на думку українських істориків, була підписана запізно, тому не відвернула занепаду Польщі й України.

Гайдамацький рух у польській історіографії кінця ХІХ - початку ХХ ст. висвітлений слабо, оскільки його критична оцінка могла ускладнити українсько-польські взаємини в Галичині. Історики зламу ХІХ-ХХ ст. схилялися до думки, що з цього руху скористалися Австрія, Росія, Пруссія, а з початку ХХ ст. польські вчені відкрито писали про підбурювання гайдамаків з боку російського уряду та православного духовенства. Польські історики вважали, що у створенні спільної держави, заснованої на ідеях федерації чи інкорпорації були зацікавлені як поляки, так і українці. Такі погляди стали наслідком участі польської історіографії у політичній боротьбі. Більшість польських дослідників, більшою чи меншою мірою, вважали розгортання українського національного руху наслідком свідомої антипольської акції Росії, Австрії чи Пруссії. Однак були й такі історики, які не погоджувалися з думкою про те, що українське питання було продуктом чиєїсь політичної інтриги, а натомість вважали, що українці самі спромоглися на створення власної нації, а також мали розвинену культуру та вікові традиції. Оцінка польськими істориками українського національного відродження залежала від їхніх політичних уподобань і приналежності до певних політичних партій.

ВИСНОВКИ

1. На зламі ХІХ-ХХ ст. польська історична наука характеризувалася низкою змін: вона просунулася вперед у методологічному, джерелознавчому та інтерпретаційному відношеннях, поширилися її контакти з європейською історіографією, намітився перегляд проблематики та теоретичних основ історії, зумовлений проникненням неокантіантських і неоромантичних ідей, відбулося поглиблення наукової спеціалізації, пов'язаної з виокремленням низки історичних субдисциплін.

2. Вплив тогочасної політики на польських істориків наклав відбиток на висвітлення ними польського та українського минулого. З появою перспективи створення незалежної Польщі в польських історичних колах поширилася “оптимістична” візія минулого, яка ідеалізувала й звеличувала національне минуле, сприяла вкоріненню у суспільній свідомості історичних міфів.

3. Історики зламу століть не заглиблювалися в територіальні та етнічні проблеми, пов'язані з виокремленням земель України. Наслідком цього стало вживання географічної термінології при описі українських теренів. Проте більшість учених початку ХХ ст. розглядали українську територію як цілісну.

4. У проблемах генези і розвитку польсько-українських взаємин серед польських істориків існували певні розбіжності. Краківські дослідники у польській експансії на схід вбачали одну з причин краху Речі Посполитої у XVIII ст., вони прилучилися до витіснення з польської історіографії “ягеллонського міфу”. Варшавські й львівські вчені кінця ХІХ ст., а також більшість дослідників початку ХХ ст. трактували польсько-українські стосунки як цивілізаційну місію Польщі на сході. Поширення неоромантичної методології, дискусії з російською, литовською та українською історіографією, тогочасна політична ситуація сприяли відродженню “ягеллонської ідеї”.

5. На кінець ХІХ ст. у польській історіографії сформувалося два основних підходи в оцінці Люблінської та Берестейської уній: краківські історики розглядали їх як чинники послаблення Польщі внаслідок територіальних і демографічних здобутків і причину наступних суспільних конфліктів; варшавські і львівські історики акцентували увагу на можливих позитивних наслідках уній, пов'язаних з утворенням ранньої федеративної держави. На початку ХХ ст. більшість істориків сприйняли апологетичну візію обох уній як свідчення успішного втілення ідей станової демократії, зокрема Берестейську унію вони розглядали як внутрішню проблему Речі Посполитої, вважаючи, що вона несла на українські землі ідеї толерантності й прогресу. люблінський берестейський унія

6. Польські історики відзначали, що українське козацтво негативно вплинуло на розвиток польської держави в XVI-XVII ст. Причини козацьких повстань історики-позитивісти шукали в соціально-економічних обставинах. Релігійні причини конфліктів на одне з провідних місць висували варшавські та львівські вчені. На початку ХХ ст. сформувалося кілька підходів до зображення козаків: одні історики вважали їх розбійницькими ватагами, які шкодили інтересам Речі Посполитої; інші - наголошували на їхньому “тюркському” етнічному та культурному походженні; треті - розглядали козаків як суспільну верству, проміжну між шляхтою та селянством. Дискусії між дослідниками зосереджувалися навколо двох польсько-козацьких угод - Зборівській, яку вважали результатом слабкості Речі Посполитої, та Гадяцькій, що слугувала зразком для формування польсько-українських взаємин.

7. Про гайдамацький рух та українське національне відродження польські історики писали небагато, прагнучи не ускладнювати тогочасні українсько-польські взаємини в Галичині. Вони наголошували, що з гайдамацького руху скористалися сусідні держави, зокрема, розглядали його як наслідок російських впливів і діяльності православної церкви. Представники старшого та молодшого поколінь істориків, досліджуючи українське національне відродження, не бачили можливості створення у ХІХ ст. незалежної України: багатонаціональна польська держава представлялася їм єдиним шансом відбудови державності поляків і українців.

8. Для польської історіографії кінця ХІХ - початку ХХ ст. було характерним відчутне пожвавлення досліджень, присвячених історії України та українців. Українська тематика висувалася на одне з перших місць у польській історичній науці з перспективи майбутньої боротьби за створення незалежної польської держави, окресленої за взірцем давньої Речі Посполитої.

Основні положення дисертації викладені у наступних публікаціях авторки:

1. Руда О.В. Українська тема на сторінках львівського часопису “Kwartalnik Historyczny” (“Історичний квартальник”) в 1887-1914 рр. // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки: Міжвідомчий збірник наукових праць, присвячений пам'яті доктора історичних наук, професора І.М.Кулинича. - К.: Інститут історії України НАН України, 2004. - Вип. 13. - С. 308-321.

2. Руда О.В. Людвік Кубаля як дослідник історії польсько-українських відносин XVII століття // Wielokulturowe srodowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. / Pod red. J.Maternickiego, L.Zaszkilniaka. - Rzeszуw: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2004. - T. 2. - S. 209-217.

3. Руда О.В. Дослідження козацької проблематики в працях представників краківського історичного середовища зламу ХІХ-ХХ ст. // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Збірник наукових праць. - Львів, ЛНУ ім. Франка, 2005. - Вип. 7. - С. 163-177.

4. Руда О.В. Висвітлення проблематики Люблінської унії 1569 р. у працях краківських істориків зламу ХІХ-ХХ ст. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Дрогобич: Коло, 2004. - Вип. 8. - С. 146-155.

5. Руда О.В. Висвітлення українського національного відродження ХІХ ст. у працях польських істориків м. Львова зламу ХІХ-ХХ ст. // Wielokulturowe srodowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. / Pod red. J.Maternickiego, L.Zaszkilniaka. - Rzeszуw: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2005. - T. III. - S. 257-269.

АНОТАЦІЯ

Руда О.В. Дослідження історії України в польській історіографії кінця ХІХ - початку ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2005.

У дисертації проаналізовано вивчення польськими дослідниками кінця ХІХ - початку ХХ ст. основних проблем історії України, зокрема, локалізації українських теренів, генези польсько-українських взаємин, впливу укладення Люблінської, Берестейської уній на розвиток польських та українських земель, виникнення й діяльності козацьких формувань, причин та наслідків козацьких повстань XVI-XVII ст., гайдамацького руху та українського національного відродження. Увагу зосереджено на політичних подіях, побіжно аналізуються соціально-економічні, культурні явища українського минулого, оскільки саме політичні події були головним предметом вивчення більшості тогочасних польських істориків. З'ясовано вплив на польську історичну науку методологічних змін в європейській історіографії зламу століть, а також тогочасних суспільно-політичних умов, що склалися в польських землях. Представлено діяльність і здобутки наукових інституцій, історичних товариств і шкіл, що тоді існували. У результаті дослідження визначено досягнення і втрати польської історіографії кінця ХІХ - початку ХХ ст. у висвітленні історії України.

Ключові слова: польська історіографія, методологія історії, позитивізм, неоромантизм, модернізм, історичні школи, наукові інституції, товариства.

АННОТАЦИЯ

Руда О.В. Исследование истории Украины в польской историографии конца ХІХ - начала ХХ в. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 - историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2005.

В диссертации проанализировано изучение польскими исследователями конца ХІХ - начала ХХ в. важных вопросов истории Украины, в частности, формирование границ украинской территории, зарождение польско-украинских отношений, результаты Люблинской и Брестской уний, формирование и деятельность украинских казаков, учреждение реестрового казачества, причины и следствия казацких восстаний XVI-XVII вв. В меньшей мере польские историки изучали гайдамацкое движение и украинское национальное возрождение. Исследовано влияние на польскую историографию кризиса позитивизма и зарождения неоромантического мировосприятия; методологических перемен в европейской историографии того времени; общественно-политических условий. Раскрыты и проанализированы условия научной работы в польских землях подвластных московским, австрийским и немецким властям; деятельность польских научных центров, ведущих исторических школ, направлений и обществ, выдающихся личностей польской историографии.

Ключевые слова: польская историография, методология истории, позитивизм, неоромантизм, модернизм, исторические школы, научные центры, общества.

ANNOTATION

Ruda O.V. Research of the history of Ukraine in the Polish historiography of the end of the XIX th cent. and the beginning of the XX th cent. - Manuscript.

A thesis for the Scholarly Degree of Candidate of History in Speciality 07.00.06 - Historiography, source studies and special historical disciplines. - L'viv Ivan Franko National University, L'viv, 2005.

The thesis deals with complex studies by Polish researchers of important issues of Ukrainian history, beginning from the ancient up to the modern period. The Polish researchers of the end of the ХІХ th cent. and the beginning of the ХХ th cent. paid special attention to the political events of the XIV-XVII cent. They investigated the borders of Ukrainian territory, the outset of Polish-Ukrainian relations. The Polish historians were united by rejection of the categories of “ownership” in Ukrainian territories depiction, where they defined several historico-ethnographical regions in the end of the ХІХ cent. But in the beginning of the XX cent. Polish romanticists reverted to application of “ownership” categories with respect to Western Ukrainian lands, they replaced the term “Ukraine” with “Rus”. In spite of this, most researchers had regarded Ukrainian territory as a single whole. Historians-positivists derived the beginning of Ukrainian-Polish relations from the Middle Ages, from Kazymyr the Great and Vladyslav Yahajlo; and Neo-Romanticists - from the early Middle Ages, and in such a way creating renewal conditions for Polish state in its “historical borders”. The historians who depended on membership in historical school or trend estimated differently the consequences of Polish borders expansion to the east. The evaluation of Lublinian Union and Brestian Union consequences for Polish people and Polish-Ukrainian relations that were thoroughly investigated by them also depended on it. Depiction and assessment of the history of the XVI th cent. and expansion of Polish country to the south-eastern territories in the works of Polish historians depended on the political views and convictions, and also on belonging to positivistic or Neo-Romantic stream in historiography.

The thesis also highlights the origin and sphere of action of Ukrainian Cossacks, establishment of registered Cossacks, the cause and effect of Cossack rebelion in the XVI-XVII cent., and also Polish-Cossack treaties in their interpretation by Polish historians, the greatest attention was focused on treaties of Zboriv (1649) and Gadyach (1658). Scientists, depending on membership in historical schools or trends, political ideologies, perceived the causes of Cossack rebelions in the activities of Cossacks themselves, Polish officials, social and economic conditons, religious conflicts, neighbouring countries influence. Polish historians did not give much attention to the haydamak movement and Ukrainian national revival. As their critical assessment could aggravate Ukrainian-Polish relations and make a renewal of multinational state impossible. Historians were inclined to think that Austria, Russia, Prussia took advantage of haydamak movement.

Polish historians of the end of the ХІХ th cent. and the beginning of the ХХ th cent did not believe in the possibility of Ukrainian independent state creation. They advocated creation of federative multinational state.

The proposed thesis analyses the development of Polish historical science in the end of the ХІХ - beginning of the XX cent., investigates the effect of positivism crisis on Polish historiography and the origin of Neo-Romantical outlook; methodological changes in European historiography of that period, generally in German, French, Italian, Russian; political situation on Polish territory and development of Polish national movement. We have revealed conditions of scientific work on Polish territory under Moscow, Austrian and German control; the activities of Polish scientific centres, leading historical schools, trends and associations, prominent figures of Polish historiography.

Key words: Polish historiography, methodology of history, positivism, Neo-Romanticism, modernism, historical schools, scientific centres, associations.

Размещено на Allbest.ru