Життя і просвітницька діяльність М. Грушевського

13

13

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновладців чи оббрехати діячі псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політичної думки і дії останніх двох століть безперечно належать Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме з їхніми іменами, їхньою творчою спадщиною насамперед пов'язані ідеї відродження української культури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості й національної гідності народу. Всі вони належали до революційного крила української інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльності суто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідності боротьби за національне визволення прагнула домогтися й соціального визволення.

Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позиція революційних демократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби за державність. На такому ґрунті великої історичної свідомості і виріс геній М. Грушевського - невтомного дослідника історії та культури українського народу, поборника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичними силами всіх українських земель.

Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в заідеологізованій ретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла Грушевського, якщо і згадували, то неодмінно з негативними ярликами. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадська та політична діяльність неодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніального вченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазним націоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом і натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним із вождів української революції та федералістом), агентом австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим ворогом українського народу (хоч він залишався його вірним сином до своєї раптової смерті), фальсифікатором історії України (хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо). грушевський педагог практик вчений

Волею долі йому довелося жити й творити на зломі двох століть і двох епох в історії українського національного відродження, ділити себе між двома частинами порізнених державними кордонами українських земель і уникати уваги поліційних органів двох велетенських європейських імперій. Але й ці непрості обставини не перешкодили йому стати одним з найвидатніших фундаторів української державності, провідним ідеологом української соборності, неперевершеним координатором українського науково-культурного і суспільно-політичного життя кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Безцінні наукові праці М. Грушевського було вилучено з усіх бібліотек республіки, а їхні бібліографічні раритети поховано у спецсховищах. Лише в останні роки частина з них побачила світ.

Хто ж він такий - Михайло Сергійович Грушевський? Яким він бачив себе сам, яким маємо сприймати його ми?

Михайло Сергійович Грушевський - відомий вчений, творець української національної історії, видатний громадський діяч і організатор освітньої справи в Україні, талановитий педагог.

Активний член київської Громади, голова Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка у Львові, редактор «Наукових записок» цього товариства. З березня 1917 по квітень 1918 року -- голова Української Центральної Ради.

Автор багатотомної праці «Історія України-Руси», «Нарис історії українського народу», «Історія української літератури» та ін.

«Я походжу з давньої (звісної з XVIII в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті.

Були се переважно дячки, паламарі, але дідові мойому Федорові вдалось дійти священства і перейти під Київ, до села Лісників, і се помогло батьку мойому Сергію вийти на дорогу, хоч він рано зіставсь сиротою, але завдяки енергії й здібностям осягнув вищу освіту й, не прийнявши свячення, віддався діяльності педагогічній, був спочатку «професором» в семінаріях переяславсько-полтавській і київській, потім директором народних шкіл на Кавказі, а бувши автором одного популярного в Росії підручника слов'янської мови, не тільки міг забезпечити нам, дітям, можливість, не журячись за хлібом насущним, віддаватися науковій роботі замолоду, а й зіставив по собі досить значний маєток -- в значній части призначений ним знов-таки на цілі гуманітарні (стипендії й школу)», -- читаємо в автобіографії, написаній Михайлом Грушевським. Середовище, про яке з теплотою згадує Михайло Сергійович, звичайно ж, відкривало доленосні обшири, привчало до наполегливої, клопіткої праці.

Так, уже на третьому курсі М.Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку було удостоєно золотої медалі. Михайла залишили при університеті на кафедрі російської історії. У 1890-1894 рр. Грушевський працює при Київському університеті як професорський стипендіат. Подальша його доля пов'язана з Галичиною, викладанням у Львівському університеті. На початку першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже настроєна до вченого -- засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і «мазепинця».

Волю принесла Лютнева революція в Петрограді. 4 березня в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, 12 березня він повертається з Москви до Києва.

Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1919 Четвертим Універсалом -- повну політичну незалежність України від Росії. 29 квітня 1918 року Центральна Рада обрала Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки.

Після падіння Центральної Ради Грушевський перебував деякий час у Кам'янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше -- у Празі, Відні, Женеві.

У березні 1924 року Грушевський із сім'єю приїжджає до Києва. Через шість років його обирають дійсним членом Академії наук СРСР. Зі зміною політичних орієнтирів у державі радянська влада посилює цькування талановитого вченого.

У монографії Р.Я. Пирога «Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924-1934)» глибоко розкрито трагізм цього періоду.

В архівах, зокрема, збереглися підготовчі матеріали до доповіді Затонського, в яких виписано способи викриття Михайла Грушевського. Найперше у ньому вбачали одну з центральних постатей українського націоналізму, підтасовувалися матеріали про Грушевського як ліберального демократа, про кадетську орієнтацію, ворожнечу до всього великоруського тощо. Зверталася увага на ігнорування диктатури пролетаріату.

У січні 1934 року Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності -- далеко не повний перелік «грiхiв», які посипалися на вченого.

Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане.

Грушевський помер 25 листопада 1934 р. Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося:

«Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М.С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила:

Поховати академіка Грушевського М.С. в столиці України -- Києві.

Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський.

Призначити сім'ї академіка Грушевського М.С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».

Такий, можна сказати, несподіваний був кінець гонінь на історика. Не варто говорити про мотиви, які спонукали владу так повернути справу (це тема для окремих досліджень). В той же час для радянської влади впродовж наступних десятиліть він залишався ніким іншим, як «українським буржуазним істориком, одним з головних ідеологів і ватажків буржуазно-націоналістичної контрреволюції на Україні».

Тільки в незалежній Україні ім'я Михайла Грушевського знайшло справжнє визнання. Високістю духу, благородством помислів він заклав найглибші ідейні підвалини національного відродження, очолив перший у XX столітті прорив українського народу до самостійності. За своє життя Грушевський зробив і написав так багато, що про його творчу і політичну діяльність створено величезну літературу, склався окремий міждисциплінарний напрямок, який має назву грушевськознавство.

У 1917-1919 pp. влада в Україні неодноразово змінювалася, і кожний уряд вирішував питання розвитку української освіти по-своєму. Так від часу Лютневої революції до проголошення І універсалом Центральної Ради 10 червня 1917 р. автономії України влада була у Тимчасового уряду. Оскільки він не виявляв активності в питаннях освіти, його заміняли громадські організації, серед яких найважливішу роль відігравало Товариство Шкільної освіти. Воно організувало Всеукраїнський з'їзд учителів (квітень 1917 p.), на якому було створено Всеукраїнську учительську спілку та Головну Шкільну Раду, що опікувалися справами освіти. Під тиском цих організацій Тимчасовий російський уряд змушений був дозволити впровадження української мови. Російська стала другою, але обов'язковою для вивчення, мовою.

В часи Центральної Ради (з 10 червня 1917 р. до 30 квітня 1918 p., другий період), яка утворила Генеральний Секретаріат Освіти, проводилася інтенсивна робота з українізації школи, що полягала в організації навчання українською мовою, запровадженні українознавчих предметів, підготовці навчальних посібників та підручників українською мовою, відкритті нових українських шкіл та реорганізації російських в українські, підготовці вчителів-українців тощо. Українська школа будувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві всіх на безплатну освіту, обов'язковості та світськості освіти.

У третій період (від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня 1918 р.) відбулися такі зміни: замість принципу децентралізації запроваджується централізоване управління освітою; уповільнюються темпи українізації школи. У цей час створено Академію Наук, її першим президентом було обрано Володимира Вернадського.

У четвертий період -- в часи Директорії (з середини грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р.) приймаються постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою. Було підготовлено «Проект єдиної школи в Україні», який передбачав створення такої системи загальноосвітньої школи: молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія (4 роки). Перших два ступені утворювали основну школу, а третій -- середню. Директорія видала декрет про державну українську мову в УНР.

Створена Західноукраїнська Народна Республіка у цей час надавала значної уваги становленню національної школи. Передусім було створено Державний Секретаріат Освіти і Віросповідань, законом «Про основні уладження шкільництва на Західній Області Української Народної Республіки» передбачалося, що всі школи на цій території стають державними, а вчителі, що у них працюють, -- державними урядовцями. Державною мовою в усіх державних школах було проголошена українську; неукраїнське населення здобуло право на школи з навчанням рідною мовою, На жаль, історичні події розгорталися так, що реалізувати ці ідеї не вдалося.

Остаточно радянська влада в Україні встановилася з грудня 1919 р. Спершу українські більшовики не мали чіткого плану розбудови системи освіти в Україні й усю свою діяльність спрямували на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату управління освітою. Нову українську систему освіти вони намагалися будувати за російським зразком. У травні 1919 р. було видано «Положення про єдину трудову школу УРСР», в основу якого було покладено чинне в Радянській Росії «Положення про єдину трудову школу». Воно передбачало запровадження безплатного і спільного навчання дітей обох статей з восьми років; загальноосвітній і політехнічний характер освіти, заборону релігійного виховання; запровадження продуктивної праці дітей. Скасовувалися перевідні та випускні іспити, домашні завдання, п'ятибальна система оцінювання знань.

Хоч українська школа й будувалася згідно з прийнятими на той час єдиними принципами «Про єдність освітньої політики», але система освіта в Україні дещо відрізнялася. Так, якщо в Росії школа була політехнічною, то в Україні всі навчально-виховні заклади, поєднуючись з виробництвом, уже з першої ланки утворювали єдину систему професійної освіти; у Росії єдина трудова школа була дев'ятирічною, в Україні -- семирічною; у Росії технікум був підготовчою ланкою до інституту, а в Україні -- інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами з тією різницею, що технікум випускав вузьких фахівців-інструкторів, а інститут -- висококваліфікованих спеціалістів-практиків; на відміну від російської, українська система вилучала зі своєї схеми університети, перетворивши їх у 1920 р. на інститути народної освіти; підготовку вчених в Україні здійснювали академії та різні інститути теоретичного знання. З погляду наукової педагогіки, українська система освіти стояла нижче від російської. Ці відмінності свідчили про певну незалежність української освітньої політики, вони збереглися до 1930 р.

У сфері педагогіки Грушевський проявив себе і як талановитий педагог-практик, і як педагог-вчений.

Про педагогічні дарування Грушевського на викладацькій посаді свідчить його учень І. Крип'якевич: "Як учитель був дуже ввічливий і доступний. До молодих студентів не говорив інакше як "пане-товариш". Він умів заохочувати молодь до праці, давав поради у важких питаннях, підтримував знеохочених. Часто запрошував студентів до своєї хати, де мав чудову бібліотеку. Він мав таку вдачу, що не раз одним жартівливим слівцем умів заохотити до праці, а загонистих умів стримати легеньким насміхом. Поруч з викладами, Грушевський вів і історичні вправи, де залучав своїх студентів до історичних дослідів."

Грушевський цікавився й розвитком українського шкільництва. Він першим у Галичині подав думку заснувати українські приватні школи. Вказував, що не треба вичікувати поки галицький сейм зі своєї ласки дозволить відкривати українські гімназії та ще й до того ж з принесенням великих жертв з боку українського народу. Але Грушевський не лише словом, а й ділом розв'язував цю проблему. На власні кошти він заснував у Києві будинок під школу імені свого батька.

Займаючись творенням української історії, Грушевський дбав про поширення історичних знань серед народу, про вивчення рідної історії у школах. Ще 1903 року він на запрошення російської вищої школи в Парижі прочитав там курс історії України. З викладів цього курсу Грушевський склав російську книжку "Очерк истории украинского народа" - короткий зв'язний підручник української історії для студентів й видав його друком у Петербурзі.

Поряд з цим вузівським підручником Грушевський написав ще й дві книжки для школярів: "Про старі часи на Україні" (1907 р.) та "Історія України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх" (1921 р.).

Дорогою для Грушевського була і справа освіти широких народних мас. Він брав участь у багатьох культурно-освітніх товариствах. У 1910 р. став на чолі "Краєвого шкільного союзу" у Львові, який боровся за піднесення українського шкільництва та формування національної української інтелігенції в Галичині. На кожному кроці підносячи значення народної освіти, Грушевський розумів і цінував роботу львівської "Просвіти". За прихильність до товариства та до його праці головний відділ "Просвіти" йменував Грушевського своїм почесним членом.

Він був активним діячем Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ). Ще 1911 року піднімав питання про перетворення НТШ в Українську Академію Наук, розробив проект цього перетворення. Саме цей проект було покладено в основу створеної в період Гетьманату 1918 року Української Академії Наук.

У своїх статтях Грушевський піднімає широке коло питань освітнього характеру. Він з особливим запалом закликав, щоб у народних школах навчання відбувалось українською мовою, щоб скрізь ширити українську пресу і книгу ("Про українську мову і українську школу", 1912), ґрунтовно обговорює справу заснування українських кафедр при університетах тощо.

Грушевський доклав багато зусиль у формуванні української школи в нових умовах, був ініціатором створення Головної Шкільної Ради (1917 р.).

Висновки

Багатоаспектна творча діяльність М.Грушевського являє значний інтерес для сьогодення. Зацікавлення нею великою мірою зумовлене практичною цінністю досвіду громадсько-політичної та наукової діяльності М.Грушевського 1894-1914 рр., 1917-1918 рр. та наявністю широких можливостей його використання на сучасному етапі національно-державної розбудови України.

В анналах української історіографії Михайло Сергійович Грушевський історик і організатор українського наукового життя, а в історії України він виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави ХХ ст. Діяльності цього великого патріарха нової української науки притаманний широкий діапазон і багатогранність. Не було жодної помітної ділянки суспільного життя, в якій він безпосередньо чи опосередковано не брав би участі.

Михайло Грушевський -- це вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, фундаментальністю. Його перу належить близько двох тисяч праць з історії, соціології, літератури, етнографії, фольклору. Ще й досі неповною мірою досліджено його публіцистику, епістолярний доробок. Та насамперед він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець, автор фундаментальної «Історії України-Руси», справедливо названої метрикою нашого народу. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження.

М. Грушевський є однією з головних постатей українського національного самоствердження в новітній історії України. Неоцінима й немеркнуча його заслуга перед українським народом.

Список використаних джерел

1. Алексієвець М., Алексієвець Л. Михайло Грушевський в українському національному відродженні // Русалка Дністрова. - Тернопіль, 1996. - 16 вересня. - С. 1.

2. Багалій Д. Академік М.С. Грушевський і його місце в українській історіографії // Червоний шлях. - 1997. - №1. - С. 160-217.

3. Винар Л. Михайло Грушевський історик і будівничий нації. - Нью-Йорк - Київ - Торонто, 1995. - 304 с.

4. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії // Великий українець. - К., 1991. - 280 с.

5. Дашкевич Я. Михайло Грушевський - організатор української національної науки // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження М.Грушевського. - Львів, 1994. - 487 с.

6. Субтельний О. Історія України. - Львів, 1994.

7. Шульгін О. Михайло Сергійович Грушевський - як політик і людина // Збірник на пошану Олександра Шульгіна. - Париж - Мюнхен: Записки НТШ, 1969. - Т. 186. - С. 146.

8. Якимович Б. Михайло Грушевський: начерк політичного портрета // Ратуша. - 1991. - 14 січня. - С. 3.

Размещено на Allbest.ru