Микола Іванович Міхновський

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

ХІХ століття -- трагічна доба в історії України, коли завершено було ту послідовну політику позбавлення України не тільки державності, а і національних досягнень та культурних здобутків попередніх століть.

Кінець ХІХ століття -- доба „соборності” України. В єдиний могутній рух об'єднуються українці заходу та сходу і творять об'єднаними силами спільну культуру. Їхні імена останнім часом повертаються з історичного небуття. Ще недавно спотворені образи цих людей, яким за радянських часів навішували тавро „буржуазних націоналістів” і зрадників, а пізніше приписували вигадано чесноти, почали набувати нормальних людських рис.

Не став винятком серед них і Микола Іванович Міхновський -- один з найвидатніших діячів кінця ХІХ століття. І хоча постать Міхновського зажди викликала жвавий інтерес сучасників і пізніших дослідників, що присвятили йому чимало публікацій: від невеликих розвідок до монографій, це ім'я і сьогодні залишається символом оповитим серпанком таємничості. Через упередженість оцінок сучасний вітчизняний дослідник С. Лінецький більшість публікацій про Міхновського назвав „міфами історіографії”. Головну причину упереджених оцінок, які давали Міхновському його сучасники, він пояснював політичними пристрастями їх авторів: „Кожен оцінював його, як правило, крізь призму лише своїх суб'єктивних поглядів, вузьких партійних догм”. На цю обставину вказує також і відомий політичний діяч В. Мартинець. У своїй статті „Микола Міхновський -- піонер українського націоналізму”, він, зокрема, зазначає: попередники і послідовники Міхновського „досі ані належно не пізнали, ані не оцінили ту людину, яка на цілу голову вибилася понад своїми сучасниками і яка на чверть століття випередила цілу націю і найпередовіших їй людей”.

1. Микола Міхновський, як особистість

Революція та громадянська війна 1917-1921 рр. стали часом боротьби за українську державність. Але чому ж тоді, коли по всій Європі поставали незалежні країни, ми на 70 років опинилися в Радянському Союзі? Тому що видатні українські політики по-різному уявляли майбутнє нової України. Історичні факти свідчать, що і Володимир Винниченко, і Симон Петлюра, і Михайло Грушевський були готові задовольнитися автономним статусом України в складі нової, демократичної Росії. Але в той же час існувала інша політична течія, що від самого початку виступала за створення самостійної української держави. Її лідером був Микола Іванович Міхновський - основоположник і перший ідеолог українського націоналізму, один із засновників першої політичної партії в Наддніпрянській Україні - Революційної Української Партії, видатний український державник, автор славнозвісної брошури „Самостійна Україна”.

Микола Міхновський народився в 1873 році в селі Турівці, у тодішній Полтавській губернії (тепер - Згурівський район Київської області). Нащадок славного козацького роду, його батько був священиком, освіченою людиною, великим патріотом. Навіть за часів наступу царату на українську культуру, Іван Міхновський правив богослужіння українською мовою. Микола зростав у заможній українській родині, його батьки мали надати синові найкращу освіту.

У 1890 році Міхновський вступає на юридичний факультет Київського університету. Там він старанно й наполегливо вивчає твори українських та зарубіжних літераторів, істориків, етнологів, зокрема Куліша, Костомарова. Найбільше значення в житті Міхновського мав „Кобзар”, адже саме він великою мірою визначив шлях Міхновського як політика. Назавжди в пам'яті Миколи залишилися розмови з селянами, літературні вечори, де зачитувалися поезії Шевченка. Саме під впливом Шевченкових творів він уперше замислюється про майбутнє українського народу та української держави. Як нікому до душі Міхновському припали слова „в своїй хаті своя й правда,і сила, і воля”.

Боротьбу за „свою правду” Микола Міхновський розпочинає вже в 17 років. В університеті він вступає до лав „Молодої громади”, але аполітичної культурницької діяльності молодому революціонеру замало. Уже після закінчення першого курсу Микола стає учасником таємної революційної організації - „Братства тарасівців”. Саме він, студент-правник, розробляє ідеологічну платформу, відому під назвою „Credo молодого українця”, у якому звучить заклик до свідомої молоді: „Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації та для створення своєї держави… Будемо жити своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, бо інакше ми своєї нації ніколи не визволимо”. „Братство тарасівців” проголосило своєю метою боротьбу за „самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільну між вільними, без пана й без хама, без класової боротьби, федеративну всередині”. Інакше кажучи, і сам Міхновський, і його товариші не цуралися і соціалістичних ідей. Утім, юнаки чудово розуміли, що ані демократичні, ані соціалістичні перетворення не принесуть народові України справжнього щастя, якщо вона й далі перебуватиме в складі іншої держави.

Звичайно, не всі українці дивилися на історичні перспективи батьківщини так, як члени „Братства тарасівців”. Були, наприклад, політично досить помірковані українські інтелігенти-ліберали, прагнення яких не йшли далі вимоги культурно-національної автономії України. Досить впливовими були організації українських соціалістів, які бачили майбутню Україну тільки в складі „всесвітньої соціалістичної федерації”. А чимало українців взагалі дивилися на „тарасівців” як на таке собі політичне „ретро”, запізнілий рецидив „мазепинщини”, що, мовляв, уже давно віджила свій вік... Й ідея самостійної України здавалася їм так само абсурдною, як немислимим зараз є для нас протилежне.

У 1893 році „Братство тарасівців” викривають, а його членів заарештовують чи засилають у села. Молодому Міхновському вдається уникнути арешту, і він закінчує університет. Супутницею свого життя молодий політик бачить дружину свого начальника. Заборонене кохання змушує коханців до втечі. Микола мріє про спокійне подружнє життя, але його мрії розбиваються об нерозуміння батька. Звісно, священик Іван Міхновський не міг не засудити перелюбу, відтак невдовзі молода пара розлучається, а Міхновський так і лишиться неодруженим, увесь вогонь своєї душі, пристрасть та молодий запал скерувавши на національну справу.

Так у 1899 року Микола Іванович опиняється в Харкові, відкриває юридичну фірму, успішно займається адвокатською практикою. Тоді ж зближується з групою революційно налаштованих харків'ян та у 1900 році стає одним із засновників першої в Наддніпрянській Україні політичної партії - Революційної української партії (РУП). Згодом Міхновський виступає із доповіддю, якій судилося увійти в історію. Називалася ця доповідь „Самостійна Україна”.

2. Самостійна Україна - доповідь і життєве кредо

У „Самостійній Україні” Міхновський відкидає тезу своїх опонентів про історичну актуальність і законність возз'єднання України з Росією на Переяславській Раді 1654 року. Микола Іванович доводить, що відома Переяславська угода була лише військовим союзом двох рівноправних держав - України й Росії - спрямованим проти спільного ворога - шляхетської Польщі. І лише потім, за Міхновським, де - силою та примусом, а де - явним підкупом та іншими засобами Росія зуміла приєднати Україну до себе. Проте в „Самостійній Україні” читач не знайде жодного натяку на історичний песимізм. Вихід із цієї сумної ситуації, на думку Миколи Івановича, полягає тільки в рішучій і послідовній боротьбі українського народу за власну державу „від гір Карпатських до гір Кавказьких”. Цей натхненний заклик лунає у творі Міхновського цілих три рази...

Упевнена хода українського націоналізму починає здаватися переможною. У 1902 році Микола Міхновський виступає ініціатором створення Української народної партії. Теоретичні засади українського націоналізму він викладає в численних статтях і відозвах, серед яких і „10 заповідей УНП”. Серед гасел надзвичайно мудрих, як на часи революційних потрясінь (як-от „Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів”) зустрічаємо й такі, що є актуальними до сьогодні: „Усюди й завсігди уживай української мови”, „Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників - і добре буде цілому твоєму народові й тобі” та „Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів”.

Із націоналістичними гаслами на вустах, самостійники чекають на свій зірковий час. Із нестримною надією Микола Міхновський зустрічає Українську революцію.

3. Зі зброєю в руках відстояти незалежність

Лютнево-березнева революція 1917 року швидко вивела Миколу Івановича Міхновського на авансцену тогочасного політичного життя. Він щиро вітає створення Центральної Ради й у той час, як більшість національної еліти вважає питання про державну незалежність України передчасним, Микола Міхновський сподівається, що Центральна Рада стане не просто урядом української автономії, а урядом незалежної української держави. На відміну від ліберальної Центральної Ради, яка була впевнена, що в умовах війни та революції здатна протистояти зовнішній агресії без допомоги військових формувань, Міхновський вважає необхідним створення української національної армії як однієї з важливих передумов існування майбутньої української державності. Діяльність Міхновського на цій ниві була насправді бурхливою. 19 березня 1917 року Міхновський скликає в Києві Українське військове віче, на якому була гаряче схвалена його ідея про створення Всеукраїнського військового клубу імені гетьмана Полуботка. А трохи згодом у Києві був створений Козачий полк імені Богдана Хмельницького.

У червні 1917 року після виступу на Першому всеукраїнському військовому з'їзді, на якому Міхновський закликав утворити українську незалежну державу і та незалежні від російської армії українські збройні сили, „головний самостійник” знайшов непримиренного опонента в особі В.К. Винниченка. Тоді Володимир Кирилович рішуче відкинув думку про потребу існування української держави, аргументувавши це тим, що вона завжди (від Київської Русі й до Богдана Хмельницького) була державою „експлуататорських класів”, що гнобили власний народ. Іншу ж, соціалістичну Україну можна було побудувати тільки в союзі з соціалістами з демократичної Росії. Володимир Кирилович підводив своїх слухачів до аж ніяк не безсумнiвної думки: якщо „демократична” Росія - союзник України, то й особливої потреби в існуванні окремої української армії теж не існує... Усі крапки над „і”, звісно, розставить час. Крапки крові. Концептуальні помилки державної влади можуть дуже дорого коштувати народові. Але тоді саме за Винниченком пішла більшість військового з'їзду, а Міхновський і його однодумці-самостійники вже в котрий раз залишились у меншості…

Крісло Міністра оборони дісталося Симонові Петлюрі, хоча не він, а Міхновський стояв бiля колиски української армії. Відтак і Богданівський, і Полуботківський полки швидко опинилися в досить небезпечному становищі незаконних військових формувань, і Микола Міхновський будь-якої миті чекав наказу про їхній розпуск. Скоро найгірші передчуття Миколи Івановича справдилися: Полуботківський полк відвідав голова Генерального секретаріату Центральної Ради В. Винниченко й оголосив полк розпущеним...

міхновський україна націоналізм самостійність

4. „Свої”

У зв'язку з цими подіями позиції прибічників самостійної держави в Україні значно ослабли. Першим універсалом Центральної Ради було проголошено автономію України („не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям”), але самостійники не збиралися зраджувати свої переконання, вимагаючи проголошення державної незалежності. Тим паче не визнав Міхновський і компромісного Другого універсалу, за яким Україна тимчасово відмовлялася навіть від статусу автономії, а Центральна Рада мала перетворитися з уряду автономної України на крайового представника російського уряду. Так поступово визріла ідея збройного повстання в Києві, яке мало завершитись оголошенням повної незалежності України.

План збройного виступу, задуманий Міхновським і його близьким оточенням, був таким. Полуботківський полк мав зненацька захопити владу в Києві, а Богданівський полк - виїхати пароплавами до Канева і там, на Тарасовій горі, урочисто оголосити створення нової держави - України. Командиром „богданівців” Міхновський призначив полковника Юрія Капкана, узявши з нього присягу на вірність самостійній Україні. Однак чоловіка в прямому сенсі потягнуло „наліво”, чи то пак до „лівіших”, і, зрадивши самостійників, Капкан негайно повідомляє Центральну Раду про плани змовників і до того ж відмовляє своїх солдатів від участі в повстанні...

У ніч із 16 на 17 липня 1917 року Полуботківський полк вийшов із казарм і зайняв найважливіші установи Києва. Міхновський не мав наміру захопити владу у свої руки, для нього принциповою була перемога ідеї, на чолі держави ідеолог самостійництва бачив популярну в масах Центральну Раду. Але до такого повороту подій українські політики виявилися, м'яко кажучи, не готовими. Володимир Винниченко видає наказ негайно ліквідувати повстання та надсилає проти полуботківців.... Богданівський полк. Надати серйозний спротив „своїм”, „богданівцям”, полуботківці не наважились і були незабаром роззброєні…

За наказом С. Петлюри, Міхновського спочатку взяли під варту, а згодом у супроводі військових жандармів Микола Іванович опиниться аж на Румунському фронті. Це фактично було його перше й останнє політичне заслання...

5. Остання спроба

Восени 1917 року Микола Іванович повертається до рідного села на Полтавщині. Скоро до нього долинула звістка про Четвертий універсал, яким була проголошена незалежна Українська Народна Республіка. Здійснилася мрія його життя, без тями від щастя, він готовий забути всі образи й співпрацювати з українським урядом. Однак, придивившись до незграбної політики Центральної Ради в березні 1918 року, він розуміє: самостійній Україні потрібна інша влада... Очевидно, саме тоді Микола Іванович назавжди розпрощався з соціалістичною ідеологією, яку він (принаймні формально) сповідував багато років. Тоді ж він вступає до лав Демократично-хліборобської партії. Скоро Міхновський, Шемет та інші „хлібороби-демократи” приймають рішення боротися проти Центральної Ради за відновлення в Україні гетьманської монархії з сильним керівником на чолі.

Щодо особи цього сильного керівника, погляди однопартійців розділилися. Значна частина хотіла бачити ним генерала П.П. Скоропадського, утім дехто волів бачити гетьманом України саме Миколу Міхновського. Проте Микола Іванович зняв свою кандидатуру на гетьманство, щиро вважаючи, що царський генерал підготовлений до цієї високої посади краще, ніж він. Так 29 квітня 1918 року почалася історія нової, гетьманської України…

Утім, надалі співпраця Скоропадського з Міхновським не склалася. Обидва політики були представниками різних суспільних верств: Міхновський обстоював інтереси українських заможних селян, а Скоропадський послідовно захищав поміщиків, хоча свого часу й обіцяв задовольнити інтереси „міцного мужика”. Черговий раз розчарований політикою нової влади в Україні, Міхновський засновує нову організацію - Український національно-державний союз, який поставив собі за мету поступово перетворити гетьманський режим на буржуазно-демократичну державу.

Але й цим планам Миколи Івановича не судилося справдитися. Як на сторінках пригодницького роману, події в Україні розвивалися надзвичайно стрімко. Перемогу Директорії 14 грудня 1918 року Міхновський сприйняв як катастрофу. Колишній голова українських самостійників зважується на підготовку збройного перевороту - на цей раз вже вдруге у власному житті. Утім на заваді йому стала хвороба. Коли Микола Іванович вилікувався від тифу, Директорія вже була усунута від влади, але - не Міхновським, а більшовицькою Червоною армією, а він сам - заарештований чекістами в Кременчуці. Від смерті його рятує та обставина, що за часів адвокатської діяльності він захищав інтереси трудящих селян…

З-під арешту в травні 1919 року Міхновського звільняють повстанці отамана Григор'єва. Отаман пропонує Міхновському приєднатися до свого повстання, однак, підписавши кілька відозв штабу Григор'єва, Міхновський назавжди розриває відносини з надто „лівими” для нього повстанцями... Відтак Микола Міхновський геть відходить від політичних справ.

Життя в Радянській Україні, звичайно, не приносить йому радості. Він розуміє, що тепер ідеал самостійної української держави є недосяжним як ніколи. Одного дня Сергій Шемет, що мешкав за кордоном, отримує від Міхновського листа, в якому Микола Іванович говорить про своє бажання емігрувати... І хоча старий товариш починає готувати ґрунт для еміграції Міхновського, він вважає за необхідне розповісти йому й усі труднощі такого вибору. Микола Іванович Міхновський усвідомлює, що справа його життя - боротьба за незалежну Україну - зазнала поразки, мрія його - жити під жовто-синім прапором - є нездійсненною, і від болю душевного не сховатись і за кордонами жахливо соціалістичної, ненависно радянської, але такої рідної та єдиної України…

Обставини смерті Миколи Міхновського не з'ясовані. У травні 1924 року Миколу Івановича знайшли повішеним у садку. Серед дослідників точаться суперечки, чи було самогубство найнезламнішого борця за українську державність, ініційоване органами ДПУ. Але знаєте, на мою думку, утомлений і зневірений, змушений жити в державі, знову до болю залежної від Росії, Микола Міхновський смертельний зашморг накинув собі на шию сам...

6. Ідеї націоналізму та самостійності у творах Миколи Міхновського