Литовський статут російської редакції 1811 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Литовські статути та їх застосування в Україні

1.1 Структура, основні положення Першого, Другого та Третього Литовських статутів

Розділ 2. Кодифікація українського права початку XIX ст. Литовський Статут видання 1811 р.

2.1 Третій Литовський Статут - визначна пам'ятка українського феодального права

2.2 Литовський статут російської редакції 1811р., його зміст і характерні риси

2.3 Судова система в Україні відповідно до Литовського статуту російської редакції 1811р.

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи. Серед досліджень, які здійснюються на сучасному етапі розвитку вітчизняної історико-правової науки, важливе місце займає вивчення і узагальнення досвіду систематизації законодавства на українських землях. При цьому увага науковців зосереджується на кодифікаціях права практично всіх хронологічних періодів українського правотворення. Але, попри широкоаспектність сучасного висвітлення історії українського права, в ній ще залишається низка малодосліджених проблем. Зокрема, певний інтерес становить вивчення причин укладання, з'ясування джерел і структури Литовських статутів, а також їх застосування на українських землях.

Статут Великого князівства Литовського -- основний кодекс права Великого князівства Литовського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути.

Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе норми римського, руського, польського і німецького кодованого і звичаєвого права. Його положення діяли на землях Литви і Русі аж до середини 19 століття.

Литовські статути виникли як правові акти багатонаціональної держави; в них широко використано звичаєве право всіх народів, які жили на її території, норми давньоруського, римського, німецького, польського права, попереднього поточного законодавства Великого князівства Литовського.

Найдосконалішим вважається Третій Литовський Статут 1588 р. Це був класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші суспільні відносини того історичного періоду, містив норми практично всіх галузей права. У ньому закріплювалися права купців, міщан і ремісників, порядок виборів і функції органів міського самоуправління, цивільного, кримінального та процесуального права.

Литовські статути були важливим джерелом права на українських землях, вони забезпечували спадкоємність і наступність багатьох норм та інститутів українського права, сформованих у Київській Русі та Галицько-Волинській державі. Литовські статути вирізнялися достатньо високим, як для того часу, рівнем юридичної техніки: в них подано визначення багатьох правових термінів (наприклад, злочин, право власності, договір, контракт та ін.). Литовські статути також позитивно вплинули на розвиток української правової думки і формування законодавства.

Для нашої держави ці юридичні акти мають особливе значення -- вони є складовими національного права давно минулих років.

Розробленість теми:

Курсова робота підготовлена на основі вивчення виявленої літератури, в якій відображено досліджувану тему.

Це питання не є новим в історико-правовій літературі. Його вивчало багато учених, з-поміж яких - А. Бланцуа, М.Ф. Владимирський-Буданов, Д.П. Вашук, В.Д. Гончаренко, І.Б. Греков, І.П. Крип'якевич, В.С. Кульчицький, М.К. Любавський, Ф.І. Леонтович, П.П. Музиченко, В.Т. Пашуто, А.Й. Рогожин, П.М. Сас, А.П. Ткач, Б.Й. Тищик, І.Я. Терлюк, І.Б. Усенко, С.В. Юшков, М.Н. Ясинський, Ф.М. Шабульдо, О.Н. Ярмиш та ін. Проте деякі аспекти все ще залишилися поза увагою науковців.

Мета курсової роботи полягає у вивченні особливостей Литовського статуту російської редакції 1811 р.

Завдання курсової роботи обумовлені її метою:

виявити та опрацювати фахову літературу з теми курсової роботи;

розкрити структуру, основні положення Першого, Другого та Третього Литовських статутів;

визначити особливості кодифікації українського права початку XIX ст.;

охарактеризувати Третій Литовський Статут як визначну пам'ятку українського феодального права;

проаналізувати Литовський статут російської редакції 1811р., його зміст і характерні риси.

Об'єктом дослідження для даної курсової роботи є джерела права в Україні на початку ХІХ століття.

Предметом є дослідження особливостей Литовського статуту російської редакції 1811р.

Методи дослідження: обумовлені об'єктом і предметом курсової роботи. Для розв'язання визначених завдань, досягнення мети застосовано комплекс взаємодоповнюючих загальнонаукових методів аналізу, синтезу, абстрагування та узагальнення.

Теоретична та практична цінність курсової роботи полягає в тому, що в дослідженні комплексно проаналізований та узагальнений матеріал про структуру, основні положення Першого, Другого та Третього Литовських статутів, особливості кодифікації українського права початку XIX ст., охарактеризовано Литовський статут російської редакції 1811 р.

Структура роботи обумовлена логікою розгляду теми.

Курсова робота складається з вступу, основної частини, висновків, списку використаних джерел.

Основна частина складається двох розділів.

У першому розділі розглядається структура, основні положення Першого, Другого та Третього Литовських статутів та їх застосування в Україні. У другому розділі характеризується Третій Литовський Статут як визначна пам'ятка українського феодального права, Литовський статут російської редакції 1811р., судова система в Україні відповідно до Литовського статуту російської редакції 1811р.

Вступ до курсової роботи формує її сприйняття. У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета, завдання, предмет та об'єкт дослідження, окреслюється методологічна та теоретична база дослідження, методи дослідження. Висновки узагальнюють досягнуті результати дослідження і висвітлюють подальші тенденції розробки теми.

РОЗДІЛ 1. ЛИТОВСЬКІ СТАТУТИ ТА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ В УКРАЇНІ

1.1 Структура, основні положення Першого, Другого та Третього Литовських статутів

Найбільшим здобутком у процесі систематизації права у Великому князівстві Литовському стало укладання в XVI ст. трьох Литовських статутів. Кодифікація литовсько-руського права відбулася за принципами пріоритету писаних законів (хоч у самих Литовських статутах містяться посилання на давні звичаї), єдності права (хоч Литовський статут не суперечив дії інших нормативно-правових актів), суверенності держави (хоч у 1569 р. цей суверенітет було втрачено) та рівності усіх перед законом (хоч реально Литовські статути визнали неоднакову правоздатність різних суспільних груп) [1, с. 110].

Ініціатива прийняття Першого Литовського статуту належала шляхті, представники якої на сеймі 1514р. подали Великому князеві Литовському прохання «дарувати» писані закони, в яких знайшли б відображення їх права і привілеї [2, с. 66].

Роботи з підготовки Першого Литовського статуту проводилися упродовж першої чверті XVI ст. Основним джерелом цього статуту були адміністративна та судова практика органів державної влади, звичаєве право, норми писаного права (Руська правда, Судебник Казимира 1468 р., привілеї та грамоти Великого князя Литовського), пристосоване до місцевих потреб польське право, а також норми канонічного права (Номокамон, Еклога тощо).

В. Пічета і Й. Юхо зазначають, що під час роботи над проектом Першого Литовського статуту кодифікатори вперше вирішили низку винятково складних теоретичних і практичних завдань, що зводилися до розмежування норм права за окремими галузями, розміщення їх за системним методом, введення юридичних новацій, що раніше були невідомі литовсько-руському праву [1, с. 110].

Ще у середні XIX ст. відомий польський вчений В. Мазейовецький писав: «Литовський статут є значною пам'яткою законодавства своєї епохи і таким, якого не мала сучасна йому Європа». Причиною такого визнання в науковому середовищі Першого Литовського статуту був його зміст, що відображав правову культуру, історичні умови та специфіку суспільних відносин у Великому князівстві Литовському. На певному етапі розвитку цих відносин магнати та шляхта спромоглися втілити у законодавстві свої права та привілеї. Епоха та умови, за яких відбувалася кодифікація права у Великому князівстві Литовському, надавали їм, порівняно з іншими середньовічними європейськими державами, певних особливостей. Правова система Великого князівства Литовського формувалася під впливом західної традиції права, проте визначальною в укладанні Литовських статутів була східна традиція, яка, передусім, виражалася у багатій правовій спадщині Київської Русі [3, с. 5].

Перший Литовський статут містив норми цивільного, земельного, державного, кримінального та інших галузей права. Він закріплював права шляхти, які вона одержала шляхом надання привілеїв, зрівнював шляхту в єдиний стан. Водночас цей кодифікований акт забезпечував деякі права селян, у тому числі право власності на землю. Перший Литовський статут зазначав, що право є для всіх єдиним, що було дуже прогресивним принципом у тогочасній Європі [4, с. 73].

Литовський статут 1529 р. був першим у тогочасній Європі систематизованим зводом різних галузей права. Він юридично закріпив основи суспільного й державного ладу, правове становище різних соціальних груп населення, порядок утворення, склад і повноваження деяких органів державного управління та суду [1, с. 111].

Перший Литовський статут (згодом він отримав назву «Старий») після детального обговорення був затверджений сеймом у Вільнюсі 29 вересня 1529 р. Цей нормативно-правовий акт складався з 13 розділів і 264 статей (артикулів). У перших трьох розділах було поміщено, в основному, норми державного права та принципові положення інших галузей права, в четвертому та п'ятому - шлюбно-сімейного і спадкового, в шостому - процесуального, в сьомому - кримінального, у восьмому - земельного, в дев'ятому - лісового і мисливського, в десятому - цивільного, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому - кримінального та процесуального права [2, с. 66].

Головну редакційну правку Першого Литовського статуту здійснив воєвода віденський і канцлер Великого князівства Литовського Альбрехт Гаштольд, який очолював кодифікаційну комісію, що створила проект статуту. Відомий польський вчений Ю. Бардах висунув припущення, що у процесі редагування Першого Литовського статуту А. Гаштольду допомагали видатні представники тогочасної юридичної науки, серед яких були доктори права В. Чирка і Є. Таліат [5, с. 71].

Питання про мову тексту статуту 1529 р. є дискусійним в історико-правовій науці. К. Яблонські і С. Лазитка вважали, що нею була давньо-білоруська, А.П. Ткач -- давньоруська, А. Пашук -- суміш білоруської, української та російської, а В. Дядиченко - українська мова. Українські лінгвісти стверджують, що Литовські статути були написані руською мовою, під якою необхідно розуміти загальну для українців і білорусів літературну мову, яка сформувалась під час входження українських і білоруських земель до складу Великого князівства Литовського [36, с. 18].

Перший Литовський статут під час його прийняття не був надрукованим. Для практичного використання він переписувався і розповсюджувався в рукописній формі. Внаслідок еволюції законодавства рукописні списки статуту доповнювалися новими статтями. Згодом списки Першого Литовського статуту стали багаточисельними. Їх також перекладали іншими мовами, зокрема латинською (1530 р.) і старопольською (1532 р.). Однак досі списків статуту 1529 р. збереглося доволі мало, а оригінал було загублено. Відомо про існування дев'яти списків (Замойського, Дзялинського, Слуцького, Лаврентіївського, Фірлейського, Пулавського, Ольшевського, Остробрамського і Свідзинського) [3, с. 6].

Перший Литовський статут був типовою пам'яткою феодального права. Він забезпечував правову охорону прав і привілеїв стану шляхти, особливо верхівки, класу феодалів - магнатів, обмежував права простих вільних людей (зокрема селян) і закріплював безправ'я залежних і невільних людей. Перший Литовський статут став юридичною базою подальшої еволюції законодавства та проектування Другого Литовського статуту 1566 р. [1, с. 111].

У 30-40-х рр. XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбувалися значні соціально-політичні зміни. Зміцнилося економічне і правове становище шляхти, значну частину якої не влаштовував Перший Литовський статут. Від 1544 р. представники шляхти на кожному засіданні сейму наполегливо вимагали внести в інтересах свого суспільного стану зміни в цей нормативно-правовий акт. Впродовж 20 років Великий князь Литовський і магнати відхиляли наполегливі пропозиції шляхти. Проте під час Лівонської війни їм довелося піти на компроміс, щоб забезпечити активнішу військову підтримку шляхти. З метою розробки проекту Другого Литовського статуту 1551р. було створено спеціальну комісію з 10 осіб, до складу якої ввійшли п'ятеро католиків і п'ятеро православних [25, с. 166].

Цю кодифікаційну комісію очолив єпископ Ян Доманівський, який був членом асесорського суду, знавцем магдебурзького та канонічного права. Серед учасників проектувальної комісії були також такі знавці судової практики, як Мартин Володкович і Павло Островицький. У комісії працювали не лише висококваліфіковані практикуючі юристи, а й відомі науковці Августин Ротундус і Петро Раїзій, які здобули юридичну освіту та наукові ступені у високоавторитетних західноєвропейських університетах. Так, Станіслав Наркуський володів однією з найбільших у державі приватних бібліотек, був добре обізнаним у юриспруденції. Загалом до роботи у кодифікаційній комісії були залучені також представники всіх земель, які входили до складу Великого князівства Литовського.

Проектуючи Другий Литовський статут, комісія паралельно готувала інші нормативно-правові акти, які б спростили процедури його впровадження в юридичну практику.

У 1563 р. був прийнятий привілей, який зрівнював у правах православну та католицьку шляхту. У 1565 р. після створення повітових сеймиків шляхта отримала широкі можливості у сфері здійснення місцевого самоврядування. Судова реформа, яка розпочалася після Бельського сейму 1564 р., запровадила чітку судову систему Великого князівства Литовського, в основу якої було покладено становий принцип. Внаслідок цієї реформи було утворено земські, гродські та підкоморські суди.

Кодифікаційна комісія працювала близько п'ятнадцяти років. Створений нею проект Другого Литовського статуту був затверджений на засіданні сейму у м. Вільно (Вільнюс) 21 грудня 1565 р. Юридичної дії цей нормативно-правовий акт набув від 1 березня 1566 р. Другий Литовський статут був прийнятий спільно з додатками, тобто привілеями 1563, 1564, 1565 рр. [6, с. 5-6].

Другий Литовський статут 1566 р. складався з 14 розділів і 367 статей (артикулів). У першому розділі було передбачено положення, що проголошували основні принципи литовсько-руського права та норми державного права; у другому - норми про військову службу; у третьому - права та привілеї шляхти; у четвертому йшлося про організацію судової гілки влади; у п'ятому - про сімейне право; у шостому -- про опікунське право; у сьомому - про договірне право; у восьмому - про спадкове право; у дев'ятому - про правове регулювання земельних спорів; у десятому - про лісове та мисливське право. Останні чотири розділи встановлювали правила кримінальної відповідальності, а саме: одинадцятий - за насильства та злочини проти шляхти, дванадцятий - за злочини проти простих людей, тринадцятий - за майнові злочини, а чотирнадцятий - за інші злочини [1, с. 111].

Списки Другого Литовського статуту 1566 р. переважно пов'язані з Волинню та Наддніпрянщиною, що й не дивно, оскільки на території Литви та Білорусі цей нормативно-правовий акт діяв тільки від 1566 р. до 1588 р. Кількість цих списків визначити дуже важко. Литовський дослідник В. Рауделюнас стверджував, що в науковій літературі згадується понад 60 списків, 40 з яких написані старопольською мовою та латиною, а 6 - мовою оригіналу, тобто староукраїнською. Одним з найвідоміших списків Другого Литовського статуту староукраїнською мовою є список Василя Ісаєвича, який жив у XVIII ст., займався адвокатською практикою, був київським синдиком і присяжним писарем [6, с. 7-9].

Н. Яковенко вважала, що в епоху юридичної дії Литовського статуту кожна посадова особа намагалася отримати у свою домашню бібліотеку юридичної літератури копію цього документа [7, с. 93].

Правові норми, передбачені у Другому Литовському статуті 1566 р., відображали спектр правовідносин у тогочасному суспільстві та комплексно забезпечували державно-правовий захист інтересів привілейованого суспільного стану магнатів і шляхти. Норми державного права, які встановив статут 1566 р., визначали територію Великого князівства Литовського, порядок утворення та діяльності державних органів, права та привілеї феодалів. На підставі Другого Литовського статуту збільшувалась роль сейму, обмежувалась влада великого князя. Питання оголошення війни, встановлення податків і прийняття нових актів законодавства не могли вирішуватись Великим князем Литовським спільно з панами-радою, а тільки на загальному сеймі [1, с. 112].

1569 р. у м. Любліні польський король Сигізмунд Август скликав загальнодержавних сейм, на якому після жвавої дискусії було укладено Люблінську унію. Польське королівство та Велике князівство Литовське об'єдналися у єдину державу -- Річ Посполиту. Вона мала спільно вибраного короля, єдиний сейм, гроші, податки, єдину зовнішню політику. Литва, щоправда, зберігала ще певну автономію - місцеве самоврядування, військо, скарбницю, судову систему та право. Проте це тривало недовго [4, с. 50].

Під впливом польських делегатів на Люблінському сеймі 1569 р. було створено комісію щодо приведення Другого Литовського статуту у відповідність з чинною на той час польською правовою системою. До складу комісії увійшли два члени панів-ради (єпископ Валер'ян і М. Шемет), секретар (А. Ротундус) і дев'ять представників шляхти.

Наприкінці 1584 р. роботу над Третім Литовським статутом було завершено, проте в ньому не було враховано умов Люблінської унії 1569 р., тому польські депутати не бажали його затвердити на засіданні Вального сейму Речі Посполитої. Побоюючись серйозного конфлікту з литовською впливовою феодальною елітою та втрати титулу Великого князя Литовського, король Речі Посполитої Сигізмунд III Ваза 28 січня 1588 р. затвердив Третій Литовський статут своїм привілеєм [8, с. 5-6].

Третій Литовський статут 1588 р. складався з 14 розділів, у яких містилося 487 статей. Перший розділ включав правові норми про державні злочини та загальні засади правової системи. Другий розділ передбачав військові обов'язки шляхти, а третій - норми державного права [1, с. 112]. Інші одинадцять розділів були подібними до відповідних розділів Другого Литовського статуту.

9 лютого 1592 р. Л. Сапєга писав до К. Радзивіла, що є певні труднощі у внесенні доповнень до Третього Литовського статуту 1588 р., обумовлені суперечностями передусім між самою шляхтою [9, с. 160-161].

Статут 1588 р. був першим Литовських статутом, який було видрукувано. Мова оригіналу цього документа - давньоруська. Хоча на українських, білоруських і литовських землях, як правило, користувалися польськомовними виданнями Третього Литовського статуту, а видання давньоруською мовою було рідкісним, це не дає підстав стверджувати, що мовою оригіналу цього документа була польська, адже усі польські видання, крім видання 1786 р., містили вказівку на можливість звернення до руського видання при необхідності [8, с. 38].

У передмові до Третього Литовського статуту, автором якої вважають литовського підканцлера Льва Сапєгу, проголошувалося верховенство закону та обов'язок держави піклуватися про свій народ. Ретельна праця висококваліфікованих юристів-нормопроектантів зумовила велику повагу до Третього Литовського статуту та визнання його одним із кращих законодавчих актів тогочасної Європи.

Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ, присяга тощо. Присяга шляхтича визнавалася "доводом", тобто незаперечним доказом. Великого значення надавалося письмовим доказам, особливо у майнових суперечках. Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи: старости, їхні заступники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті ("два шляхтича віри гідні").

При здійсненні судочинства на українських землях у складі Речі Посполитої спостерігалася залежність судових органів від адміністрації або цілковите злиття з нею, саме судочинство відповідало становому устрою суспільства. Для представників вищих верств існував "суд рівних". Магнати і родовита знать вирішували справи відповідної належності у сеймовому і королівському судах. Шляхта підлягала юрисдикції створюваних нею ж повітових шляхетських судових органів -- земських судів, -- які розглядали кримінальні і цивільні справи, а також виконували функції нотаріату. Земський суд складався із судді, підсудка та писаря, які обиралися на шляхетських сеймиках. Судді займали свої посади довічно. Сесії земських, судів збиралися тричі на рік. У своїй роботі суди керувалися статутами Великого князівства Литовського 1529, 1566 і 1588 рр. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали.

Помітна роль у здійсненні правосуддя належала возному судовому виконавцеві, якого призначав воєвода за поданням земського суду і шляхти. У кожному повіті було кілька возних, головного з них іменували генералом. За дорученням земського суду або на прохання зацікавлених осіб возний оглядав місце злочину, визначав розміри шкоди чи збитків, тяжкість заподіяного поранення. За необхідності допроваджував відповідача до суду, вводив у володіння землею, фіксував публічно-правові дії приватних осіб.

Повітовими судами для шляхти і посполитих були також міські (гродські або замкові) суди. Головними суддями в них виступали керівники місцевої адміністрації -- воєводи і старости. Міські суди поділялися на вищі та нижчі. До вищих судів входили головні судді і представники місцевих феодалів. Нижчі складалися з намісника головного судді, шляхтича та писаря. Засідання вказаних судів (рочки гродські) тривали два тижні, починаючи з першого дня кожного місяця. На них розглядалися найтяжчі злочини, справи про повернення невільницької челяді і залежних селян, а також забезпечувалось виконання вироків та рішень інших судів.

Спеціальним судово-адміністративним органом був підкоморський суд. Він розглядав суперечки про межі земельних володінь феодалів, встановлював межові знаки. Справи у ньому розглядав суддя -- підкоморій.

Роль центру судово-адміністративного життя кожного повіту відігравала канцелярія. Тут оформляли всі майнові угоди, приносили присягу, до неї надходили заяви про вчинені злочини, допроваджували підозрюваних у вчиненні злочинів. Показово те, що вже на той час формується принцип національної мови судочинства. Судочинство провадилося мовою більшості населення, що проживало в даній місцевості. У повітових судових установах Волині, Брацлавщини та Київщини використовувалась руська, тобто українська мова (але до міст, що були центрами воєводств, належало надсилати документи, написані польською мовою).

Стосовно населення королівських та приватновласницьких міст судові обов'язки здійснювали призначувані їхніми власниками судді.

У самоврядних містах роль суддів виконували магістрати і ратуші. У магістратських судах цивільні справи розглядалися радою, очолюваною бурмистром, а кримінальні -- лавою на чолі з війтом. Найтяжчі кримінальні справи розглядала магістратська рада спільно з міським старостою. У ратушах судові справи розглядалися війтом або бурмистром під головуванням міського старости чи іншого урядовця. Засідання цих судових органів відбувалися двічі на тиждень. Їхні ухвали можна було оскаржити намісникові воєводи.

У містах судочинство відправляли й інші суди, зокрема поточні та виложені, а також цехові.

Поточний суд, до якого входили заступник війта, чотири бурмистри, кілька радців та лавників, звичайно скликався на третій день після подання позивачем скарги (звідси й назва цього органу). Часто тут вирішувалися суперечки між феодалами та міщанами.

Виложений суд (скликався тричі на рік і кожна сесія тривала два тижні) працював під керівництвом війта. У ньому улагоджувалися майнові суперечки, розглядалися важливі економічні питання, що стосувались населення міста, а також кримінальні й цивільні справи.

Стосовно залежних селян магнати і шляхта мали у своєму розпорядженні вотчинні суди, де власники живих душ самі чинили правосуддя або доручали цю функцію управителям та державцям своїх маєтків. Справи розглядалися на підставі місцевих звичаїв або відповідно до волі власника землі без дотримання процесуальної форми.

На королівських землях України тривалий час зберігалися громадські (копні) суди, що були органами сільського сходу. З посиленням феодальної залежності селян і юридичним закріпаченням (третій Литовський статут) коло справ, які розглядалися в копних судах, поступово звузилось.

Під час розгляду кримінальних справ український суд вимагав, щоб докази винності або невинності підозрюваного були чіткими і явними. Серед них називалися: показання свідків, письмові документи, присяга, щире визнання. Дозволялося користуватися і викриттям за допомогою доказування, тобто логічними висновками на підставі аналізу всієї сукупності доказів. Кожний із свідків міг давати показання як на користь обвинувачуваного, так і проти нього. Іншими словами, він міг визнавати досліджуване діяння злочинним, а міг і не визнавати його таким. Показання свідків тоді називалися "свядолом". Свідками могли виступати як "свої", так і сторонні (тобто іногородні) люди. Але кожний із них мав викликати довіру і не підозрюватися у вчиненні протиправних діянь.

Крім того, вони мали бути християнами. Іновірцям дозволялося виступати тільки тоді, коли не було "єдиновірних" свідків, і за умови "чесного стану". Не могли виступати свідками також картярі, п'яниці, психічно неврівноважені (хворі). Вік свідка не міг перевищувати 70 років, мінімальна межа неповноліття законом не встановлювалася. Не могли бути свідками також співучасники злочину, родичі обвинувачуваного і друзі.

Існував інститут відводу свідка за заявою однієї зі сторін. Але заяву про це належало зробити до початку судової процедури. Показання свідків давалися за відсутності будь-якої зі сторін. Їх записували до актової книги, що зберігалася в суді. Якщо свідок був хворий і не міг з'явитися в суд для дачі показань, до нього посилався представник суду, який записував показання і подавав їх у суд. Показання у справі свідок повинен був давати в обов'язковому порядку. За відмову дачі показань свідок притягувався до відповідальності. Кількість свідків законом не обмежувалася і показання кожного з них вважалися рівноцінними.

Якщо свідок виявлявся нечесним, він зазнавав покарання: по-перше, на нього покладалося відшкодування всіх судових витрат; по-друге, він міг бути підданий арешту і, по-третє, за дачу неправдивих показань піддавався позбавленню волі.

Великого значення надавалося письмовим доказам -- різним договорам, розпискам, купецьким книгам, заповітам. Якщо письмовий доказ було втрачено, його дозволялося замінити показаннями свідків, копіями втрачених документів або присягою. Особливе значення мало листування між обвинувачуваним та іншими особами з питань, що безпосередньо стосувалися справи.

Незаперечним доказом вважалася присяга, яку давав обвинувачуваний, тоді як противна сторона або свідок від неї відмовлялися. При цьому обов'язковою була присутність і сторони, яка приводила до присяги. Якщо доказувалося, що присяга була неправдивою, рішення суду скасовувалося, а лжеприсягнулим відрубували два пальці. Крім того, лжеприсягатель оголошувався людиною, яка не заслуговує на довіру.

Серед усіх доказів на першому місці за їхнім значенням стояло добровільне визнання вини у вчиненні злочину. Це було "царицею доказів" [14, с. 154].

литовський статут феодальний право судовий

РОЗДІЛ 2. КОДИФІКАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА ПОЧАТКУ XIX СТ. ЛИТОВСЬКИЙ СТАТУТ ВИДАННЯ 1811 Р.

2.1 Третій Литовський Статут - визначна пам'ятка українського феодального права

Литовські статути виникли як правові акти багатонаціональної держави; в них широко використано звичаєве право всіх народів, які жили на її території, норми давньоруського, римського, німецького, польського права, попереднього поточного законодавства Великого князівства Литовського. Враховуючи, що одним із основних джерел була Руська Правда, потрібно наголосити, що для українського народу «іноземне походження» Литовських статутів мало досить відносний характер: їх норми відтворювали звичні «давні права» і розглядалися як руське право.

Найдосконалішим вважається Третій Литовський Статут 1588 р. Це був класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші суспільні відносини того історичного періоду, містив норми практично всіх галузей права.

У ньому закріплювалися права купців, міщан і ремісників, порядок виборів і функції органів міського самоуправління, цивільного, кримінального та процесуального права [1, с. 154].

Окупація українських земель Литвою, яка відбулася у XIV столітті і продовжувалася більше двох віків, мала характер прилучення, збирання земель руської держави, розбитої удільною та татарською руїнами. Українське населення вважало Велике князівство Литовське своєю державою.

Ще на початку XVI століття держава Литовська не мала кодифікованого законодавства, а правувалася, окрім краєвих установ і привілеїв, за своїми місцевими звичаями. Князівський уряд мав намір звести докупи всі "права", але здійснення його відкладалося. З ініціативою кодифікації виступило шляхетство, яке саме набирало сили. Кого представники на сеймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб дав писані права та закони. На сеймі 1522 року справу було порушено знову. Проект статуту складався юристами великокняжої канцелярії. При цьому враховувалися норми звичаєвого права, Судебника Казиміра 1468 року, а також привілеї 1447, 1492 та інших років, римське, польське та германське право [11, с. 5].

Кодифікаційний процес Великого князівства Литовського продовжувався і у 1588 році затверджено нову, найбільш розроблену редакцію статуту, відомий під назвою "Новий".

Після Люблінської унії 1569 p. з'явилась потреба у приведенні литовського законодавства, що діяло і в українських землях, у відповідність з польськими законами. За дорученням польського короля Стефана Баторія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапєга. Допомагала йому в розробці статуту комісія, до складу якої входили визначні правознавці того часу. Так з'явився Литовський статут, який був остаточно затверджений привілеєм Сигізмунда III у 1588 p. "Ми, государ, -- було сказано у цьому акті, -- той статут права Великого князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і усім станам Великого князівства Литовського для застосування на увесь майбутній час видаємо" [27, с. 127].

У 1614 і 1619 рр. Третій Литовський статут було перевидано польською мовою. Третій Литовський статут 1588 р. залишався найавторитетнішим джерелом чинного права Гетьманщини після її приєднання до Московської держави у 1654 р. [10, с. 34]. Припинили чинність тільки ті розділи та артикули, які визначали порядок створення і діяльності шляхетських станових судів. В. Мєсяц на підставі вивчення та аналізу архівних матеріалів першої половини XVIII ст. стверджував, що українська адміністрація і навіть Сенат вважали Статут Великого князівства Литовського «малоросійським правом». Роль Третього Статуту Великого князівства Литовського як джерела чинного права Гетьманщини не викликала сумніву у дослідницькій історії українського законодавства. Дискутувалося лише питання щодо його редакції та місця серед інших чинних джерел. Серед доказів, висловлених в історико-правовій літературі, заслуговує на увагу погляд А.П. Ткача, який ґрунтовно проаналізував судову практику 1650-1750 рр. і текст Статуту Великого князівства Литовського. Він вважав, що найбільш поширеною у Гетьманщині була редакція 1614 р. польською мовою або її переклади російською мовою, зроблені у XVIII ст. [36, с. 38].

У Статуті 1588 p. визначалися права і привілеї шляхти, детально регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність III або, як його стали називати, "Нового" Литовського статуту, одного з найзначніших джерел права феодальної Європи, поширювалась не тільки на українські землі, а й на Корону. Складався він з 14 розділів і 488 артикулів.

Характерно, що і після прийняття у Великому князівстві Литовському статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти статут 1566 p.

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак воно, як і раніше, продовжувало діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям при відсутності "писаної" норми вирішувати справу "на основі старого звичаю". Можливість діяти "згідно з старим звичаєм, способом звичая стародавнього" визначалася і наступними статутами. Великий князь, сказано у III Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звичаїв, "усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати" [36, с. 154].

В ньому найбільш проглядається врегулювання феодальних відносин. Зокрема формування кріпацького прошарку населення. Кримінальні норми спрямовані на захват рухомої й нерухомої власності. Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти.

Цей статут в протилежність акт Люблінської унії 1569 року закріпив державно-політичну самостійність Великого князівства Литовського.

Литовський статут 1588 p. особливо виділяв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів.

Право володіння землею як загальне правило супроводжувалося обов'язком для власника відбувати військову повинність. Литовські статути не знали права володіння землею, яке не було б пов'язане з виконанням військової повинності. Статут 1529 p. поклав на кожного землевласника обов'язок відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожний шляхтич був зобов'язаний з'явитися на війну особисто і, крім цього, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння. Така ж вимога містилась і в Литовському статуті 1588 p.: "Всякого звання духовні і светські, княжства, панята, і врядники земські, дворяни, земляни, шляхта хоругова... ті, хто має маєтки земські... в разі потреби, з нами і з нащадками нашими, або при гетьманах наших, повинні будуть самі особисто війну служити і виправляти на військову службу" [33, с. 204]. До того ж така військова служба вимагається з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних.

Право наказувало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу, допускаючи, однак, можливість нез'явлення на військову службу у зв'язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, втрачав право на володіння землею. "А хто" -- записано у III Литовському статуті, -- з тих підданих наших шляхти, лицарів всяких і всякого звання: власників земських маєтків, на війні не служив, або коли приїхав к встановленому строку, не записався, а хоч би і записався... без дозвілу нашого або гетьмана нашаго великого, геть від'їхав, той весь маєток свій втрачає, який переходить державі і нам, господарю" [1, с. 114].

Досить ретельну правову регламентацію одержали питання, пов'язані із спадкуванням. В результаті цього спадкове право виділилося у самостійний правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялося спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.

Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку спадкоємство жінок обмежувалося тільки рухомим майном. Нерухоме майно і перш за все земля переходили тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частку, але, починаючи з XIV ст., шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадковувались дочками.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків й інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися із числа спадкоємців за законом дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхетка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші.

Розрізнялося спадкування батьківського і материнського майна Наприклад, III Литовський статут 1588 p. передбачав, що "спадщина, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде переходити". Отже, батьківське майно, у тому числі куплене, передавалося у "вотчину" лише синам, а дочкам -- переважно тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського і купленого" [17, с. 25].

Що стосується материнського майна, як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, у тому числі готівки, золота, срібла, одягу і прикрас, коней, повозок, килимів, тощо, то все це повинно рівно розподілятися поміж дітьми, як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту. Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у фамільну власність -- вотчину або материнське майно. Кожен мав право "записати свої речі, рухоме майно і особисто ним придбані маєтки, однак, не батьківські і не материнські маєтки, з своєї доброї волі, коли побажає, як духовним особам, так і світським" [17, с. 28]. При цьому право заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, сини, що не були відокремлені від батьків, залежні люди тощо.

При відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів фамільне (родове) майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно повинно було перейти до тих спадкоємців, які були більш близькі до материнської маєтності.

Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимороченим і переходило до державної казни, великого князя. Вперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 p., де було сказано, що "котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислуженого і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас Господаря Великого, князя Литовського... переходять і переходити будуть" [16, с. 15]. Аналогічне положення містилося у III Литовському статуті 1588 p.

В той же час багато питань, пов'язаних із спадковими відносинами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано у Литовському статуті, справи про спадкоємство повинні розглядатися переважно на основі норм Руської Правди і звичаєвого права.

У польсько-литовському праві склалася досить складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, годовщину, відшкодування збитків, нав'язку.

"Годовщина" -- це грошовий штраф "за голову убитого", який сплачувався, крім основного покарання, сім'ї або родичам убитого. Годовщина вважалася додатковим покаранням. Так, відповідно до III Литовського статуту "коли б людина простого звання убила іншу людину такого ж простого звання, нешляхтича, тоді... сторона обвинувачена смертю карається. А й годовщина з його рухомого майна за станом убитого виплачена повинна бути тому, кому по праву належати буде" [17, с. 64]. Розмір годовщини залежав від стану убитого. За шляхтича, сказано у III Литовському статуті, "крім покарання, описаного в даному статуті відповідно до злочину, треба виплатити сто коп грошей, а за війта, бурмістра -- 60 коп грошей, за ремісника або міщанина таких міст, які на магдебурзькому праві -- 30 коп грошей, за тяглову людину -- 24 коп грошей" та ін. [17, с. 66].

Важко переоцінити значення Литовського статуту в історії права на Україні. Крім узаконення важливих соціально-економічних змін на Україні в XV-XVI ст., він також створив основу для правової системи, що розвинулася згодом, за доби Козаччини. Навіть у XIX ст. у деяких частинах Східної України закони по суті спиралися на цей статут.

Необхідно також наголосити на ще одному аспекті тієї ролі, яку відіграв на Україні Литовський статут. Він справив великий вплив на визнання українцями цінності таких понять, як установлені та гарантовані законом права. А усвідомлення цього пов'язувало українців із західною політичною й правовою думкою.

Інший продукт Київської Русі -- Московія, навпаки, в результаті століть монголо-татарського панування не мала можливостей познайомитися з принципами західної законності.

Велике значення проведеної тоді роботи знайшло відображення в тому, що кодифіковане право на століття пережило саме Велике князівство Литовське. Воно ще в 1819 році друкувалося як збірник чинного законодавства. Для Лівобережної України воно було чинним мало не до половини ХIX століття.

2.2 Литовський статут російської редакції 1811р., його зміст і характерні риси

Правовим актам України поталанило більше, ніж державним інститутам. Якщо останні були повністю ліквідовані в кінці XVIII ст., то III Статут Великого князівства Литовського, магдебурзьке і місцеве звичаєве право продовжували діяти в Полтавській, Волинській, Київській і Подільській губерніях. У той же час царизм намагається поширити на українській землі загальноросійське законодавство. Для цього була використана кодифікація права, що розпочалася в Російській імперії на початку XIX ст.

Загальне керівництво кодифікаційними роботами здійснював тоді М. Сперанський. Українську кодифікаційну комісію очолив граф П. Завадський. Використання III Статуту 1588 року було підтримано виданням у Петербурзі в 1810 році на російській мові покажчика до нього під назвою "Ручной словарь, или краткое содержание польских и литовских законов, служащих руководством в судебных тяжбах всякого рода, собранных для употребления в присутственных местах и литовских провинций" [36, с. 154].

В 1811 році було надруковано текст III Статуту на російській і польській мовах. Той факт, що переклад здійснювався по польському виданню 1786 року, говорив, що в Російській імперії не знали або не хотіли знати походження Статуту як пам'ятки права литовського, українського і білоруського народів і аж ніяк не польського. Цей текст Статуту і був діючим джерелом права до розповсюдження на Україну законів російської імперії.

Що ж до джерел - то урядові кола Російської імперії, вбачаючи необхідність у висвітленні норм Литовського статуту, яким ще користувалися судові й адміністративні органи на місцях, ініціювали (наказ міністра юстиції) видання цього статуту в редакції 1786р.

Визначена урядом програма роботи кодифікаційної комісії ("Комиссии составления законов") передбачала кодифікацію загальноімперського і місцевого права. Офіційним приводом для кодифікації місцевого права була необхідність систематизації норм, що діяли в Україні.

Рішення цієї проблеми було покладено на три експедиції кодифікаційної комісії. Перша експедиція працювала над кодифікацією основ права Російської імперії в цілому; друга - над кодифікацією права окремих місцевостей; третя - редагувала розроблені проекти кодексів.

Над кодифікацією права України в складі другої експедиції з 1804 по 1808 рік працювали дві групи. Перша, яку очолював А. Повстанський, розробляла право Правобережжя (Волинської, Київської і Подільської губерній) друга, під керівництвом Ф. Давидовича, - Лівобережжя (Полтавської і Чернігівської губерній). Задачами кодифікації було приведення місцевих норм у відповідність із загальноімперським законодавством, а також складання зводів (статутів) для лівобережних і правобережних губерній, в яких зберігались би тільки ті відмінності, необхідність яких визначалась місцевими особливостями.

Статут мав дві частини, 14 розділів, а останні ділилися на параграфи. Він надрукований у такий спосіб: ліворуч подавався польський текст, праворуч - російський. До кожного параграфу були пояснення і доповнення з польських і литовських конституцій і статутів. У кінці Статуту був покажчик, в якому в алфавітному порядку давалися пояснення юридичних термінів із вказівкою розділу, артикулу і параграфів, де вони зустрічаються в тексті 1811 року [36, с. 118].

У цілому структура Литовського статуту 1811 р. і довідник до нього були складені чітко, послідовно, що полегшувало процес користування цим збірником.

Статут містив норми матеріального і процесуального права, що фактично діяли в Україні аж до часу, що залишалися чинними в Україні під час реформування місцевої влади й управління до поширення російського законодавства.

У першій чверті XІX ст. в Україні сталися серйозні політичні події. У 1825 році відбувся виступ декабристів, а в 1830-1831 роках -- польське повстання. Поряд з іншими заходами, спрямованими на зміцнення позицій царизму на Правобережній Україні, було скасовано Магдебурзьке право в 1834 році.

Статут Великого князівства Литовського російською мовою видання 1811р. був чинним у лівобережних і правобережних губерніях Гетьманщини до 1840-1842 рр., коли на них поширювалось російське законодавство.

2.3 Судова система в Україні відповідно до Литовського статуту російської редакції 1811 р.

Перша половина 19 ст. була останнім етапом офіційного існування української правової системи, дії українського законодавства, яке визнавалось Російською імперією. Джерела права різних частин України, що входили до складу Російської імперії, до 40-х рр. 19 ст. мали певні відмінності - у Слобідсько-Українській губернії застосовувалось російське законодавство; у лівобережних і правобережних губерніях діяли ті ж нормативні акти, що й у 18 ст.: Литовський Статут 1588 р. і збірники магдебурзького права, а до початку 40-х рр. там поширилось застосування російського законодавства. Врешті, у 1840-1842 рр. на території України у складі Росії було уведено в дію “Звід законів Російської імперії”, що привело до уніфікації системи джерел права, діючих в Україні, і припинило застосування норм попереднього права. Поза тим, у всіх районах України ще продовжували діяти норми звичаєвого права.

На початку XIX ст. судова система в Україні не була єдиною. В Слободсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність з судовою системою Росії. До складу судової системи в цих губерніях входили губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду), які були другою і апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня. Над становими були совісні і придворні суди, які були створені на рівні губерній.

Голови палат цивільного і кримінального суду призначалися. Палата кримінального суду розглядала в першій інстанції справи про посадові злочини, пожежі, порубки лісу і інше. Палата цивільного суду - справи про нерухоме майно в різних губерніях, спори про власність у містах.

Совісні суди розглядали "колдовські" справи і справи про злочини божевільних та неповнолітніх, а із цивільних справ - майнові суперечки між родичами. Рішення совісного суду не мали примусової сили і були розраховані на виконання на основі примирення сторін. Придворні суди не були обов'язковими для кожної губернії. Вони розглядали кримінальні і цивільні справи осіб, станову належність яких було важко визначити, а також справи чиновників і військовослужбовців, що тимчасово знаходилися в тому чи іншому місті в справах служби. Необхідність і склад цього суду визначалися губернатором [33, с. 126].

У відповідності з III Статутом Великого князівства Литовського cудами першої інстанції були земські суди в повітах (для дворян і селян), а в містах - магістрати і ратуші (для купців і міщан).

Земські суди розглядали цивільні і кримінальні справи, проводили слідство і здійснювали виконання рішень та вироків.

У правобережних губерніях, а також Полтавській і Чернігівській структура судової системи була іншою. Так, судову систему в Волинській, Київській і Подільській губерніях очолював Головний суд, який являвся апеляційною інстанцією для нижче стоячих судів - повітових, підкоморських, магістратських і ратушних судів. Він складався з двох департаментів - цивільних і кримінальних справ. Департаменти проводили як роздільні засідання, так і об'єднані. На вироки і рішення Головного суду апеляції та скарги подавались у Сенат. Повітовий суд був становим судом для дворян і селян. До його складу входили голова (суддя), два підсудки (асесори), нотарь (писар). У розпорядженні повітового суду знаходилося четверо возних, у компетенцію яких входили за дорученням суду розгляд справ про потрави, порубки лісу, оцінка і стягнення нанесених збитків. Підкоморський суд - становий суд першої інстанції в земельних справах. Компетенцією підкоморських судів був розгляд земельних спорів. До їхнього складу входили підкоморій, комірник і возний [25, с. 154].

У містах судовими органами були магістрати і ратуші. Магістрати складались, як правило, з двох голів і чотирьох ратманів, які вибиралися міським населенням. Апеляційною інстанцією для міських судів був також Головний суд. При магістратах функціонували совісні суди. Магістрат розглядав цивільні та кримінальні справи жителів міста.

У відповідності з III Статутом Великого князівства Литовського виконання судових вироків було покладено в повітах - на повітові суди, в містах - на міські. В 1812 році було введено єдиний по всій імперії порядок виконання судових вироків: вони були передані в містах - міській поліції, в повітах - нижнім земським судам.

Судова система Лівобережної України по місцевим особливостям була подібна до судової системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією тут був Генеральний суд, який мав таку ж компетенцію, як і Головний суд на Правобережжі. Генеральний суд складався з двох департаментів, які були укомплектовані генеральним суддею, двома ратниками (призначалися урядом) і п'ятьма засідателями (вибиралися від дворян кожні три роки).