Формування і розвиток полків слобідської України в другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

"Формування і розвиток полків слобідської України в другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст."

Спеціальність 07.00.01 - історія України

Черкаси - 2010

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Наявність власних збройних сил завжди була й є неодмінним атрибутом і умовою існування фактично всіх державних утворень. З набуттям Україною в 1991 р. державної незалежності важливим і необхідним стало вивчення минулого українського війська, його традицій і досвіду, котрі особливо яскраво проявили себе насамперед у козацьку добу. Слобідська Україна - це особливий регіон, де в другій половині XVII - XVIIІ ст. функціонували своєрідні козацькі полки, котрі зіграли надзвичайно важливу роль у заселенні краю та захисті населення від кочовиків. Історія Слобожанщини, що за влучним виразом одного з її перших дослідників Д. Гумилевського (архієпископа Філарета (1805-1866), «має свої фарби та штрихи», представляє і у наш час великий інтерес, тому що багато її сторінок залишаються нерозкритими. Зокрема, одним із недостатньо вивчених залишається аспект формування козацьких полків, їхньої тривалої еволюції, перетворення політико-адміністративних одиниць на суто військові підрозділі, кооптовані до царської армії.

До нині вчені здебільшого зосереджували увагу на процесі освоєння краю та діяльності специфічного, навіть на той час, військово-адміністративного устрою, економічних питаннях тощо. Разом із тим, від середини XVII ст. почали формуватися нові військові одиниці, відомі як слобідські козацькі полки, що організаційно входили до складу російської армії. Власне їхня трансформація ще не стала об'єктом спеціального наукового дослідження, тоді як їхня історія - безпосереднє відображення усіх змін, котрі відбувалися в тогочасному військовому будівництві. Враховуючи це, висвітлення кардинальних зрушень в організації слобідських українських полків, системи бойової підготовки та навчання особового складу, особливостей їхнього практичного застосування, а також аналіз традицій таких формувань має наукове, суспільно-політичне значення. Цим і зумовлено актуальність теми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з комплексною науковою держбюджетною темою кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету «Сучасна історія України: регіональний аспект» (номер державної реєстрації 0109U006702).

Об'єктом вивчення є козацькі полки Слобідської України.

Предметом висвітлення є історичні умови формування, функціональне призначення та еволюція українських полків Слобідської України в другій половині XVII - XVIIІ ст.

Хронологічні межі дослідження охоплюють другу половину ХVІІ - ХVІІІ ст. Вибір нижньої хронологічної межі (кінець 50-х - початок 60-х рр. XVІІ ст.) зумовлено часом утворення більшості козацьких полків як військово-адміністративних одиниць на Слобідській України; верхньої (1765 р.) - скасування царським указом козацького устрою, перетворення козацьких полків Слобідської України на регулярні частини російської армії та подальша їхня реорганізація.

Територіальні межі дослідження. Опрацьовані дисертанткою матеріали охоплюють територію п'яти колишніх слобідських полків: Ізюмський, Острогозький, Охтирський, Сумський і Харківський. Відповідно до сучасного територіально-адміністративного поділу України та Російської Федерації, це Харківська, Сумська, північні частини Луганської та Донецької областей України, а також південні райони Бєлгородської та південно-західні райони Курської та Воронезької областей Російської Федерації.

Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі опрацювання та значною мірою переосмислення надбань української та зарубіжної історіографії, вивчення архівних матеріалів, опублікованих законодавчих актів, статутів, мемуарів тощо комплексно проаналізувати розвиток військової організації, бойової підготовки та застосування слобідських українських полків.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- охарактеризувати стан наукової розробки теми, визначити рівень та повноту її джерельного забезпечення;

- розкрити соціально-економічні й політичні умови та послідовність військової організації й бойового застосування названих формувань;

- з'ясувати основні політичні фактори, що впливали на формування та розвиток організаційно-штатної структури, системи управління, комплектування та постачання військових підрозділів;

- визначити особливості підготовки кадрів та навчання особового складу;

- виявити характерні риси практичного застосування полків;

- запропонувати рекомендації щодо застосування тогочасного досвіду в сучасних умовах.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що:

- вперше комплексно проаналізовано розвиток військової справи на Слобожанщині упродовж другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст.;

- охарактеризовано технічний рівень і розповсюдження різних видів озброєння серед козацтва;

- з'ясовано кількісні та якісні характеристики полкової та міської артилерії, визначено її роль у боротьбі з кочовиками;

- визначено склад і місце слобідського річкового військово-транспортного флоту у структурі збройних формувань;

- зроблено уточнення та доповнення щодо історії окремих фортифікаційних споруд і укріплених ліній;

- вперше у вітчизняній історіографії докладно висвітлено участь слобідських козацьких полків у війнах і збройних конфліктах Російської держави (імперії);

- розглянуто внесок слобідських формувань у розвиток способів і форм збройної боротьби та бойових традицій українського й російського народів.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що одержані результати значно розширюють сучасні знання з історії національних військових формувань. Вони можуть залучатися до вирішення проблем воєнно-історичної науки, теорії і практики розбудови Збройних сил України, під час підготовки і проведення заходів у межах Національної програми відродження та розвитку Українського козацтва, схваленої на вищому державному рівні, під час розробки урядових і військових ритуалів із застосуванням військово-історичної реконструкції, а також під час написання навчальних підручників із історії війн і воєнного мистецтва, організації та проведенні різноманітних виховних заходів, спрямованих на ознайомлення особового складу Збройних сил України з минулим бойовим досвідом і військовими традиціями. Положення та висновки роботи можуть стати у нагоді під час викладання спецкурсів і загальних курсів із історії України у вищих навчальних закладах.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертації обговорено на засіданнях кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету. Загальну концепцію дослідження відображено у доповідях та повідомленнях дисертантки на V Богданівських читаннях (Черкаси, 2008), ХІХ-ХХ березневій науковій сесії осередку НТШ у Черкасах (Черкаси, 2009), науково-практичних конференціях «Научният потенциал на света - 2009» (Софія, 2009), praktickб konference «Nastolen? modern? vedy - 2009» (Прага, 2009).

Публікації. Основні положення і висновки дослідження викладено у 8 публікаціях, з яких 4 - у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій становить 2,2 друкованих аркуші.

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою і науковими завданнями, проблемно-хронологічним принципом дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, списку використаних джерел і літератури (248 позицій). Загальний обсяг дисертації рукопису становить 187 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні межі, наукову новизну та практичне значення дисертації, з'ясовано методологічне підґрунтя дослідження, визначено об'єкт і предмет роботи, мету і завдання.

У першому розділі «Історіографія, джерельна база та методи дослідження» проаналізовано наукову літературу з питань, дотичних до теми дисертації. Дисертанткою з'ясовано, що розвитку і реформуванню військової справи на Слобідській Україні як в українській, так і зарубіжній спеціальній літературі приділено невиправдано мало уваги. Дослідники переважно вивчали окремі аспекти соціально-економічного або політичного становища населення Слобожанщини. Так, у 1812 р. виходець із козацько-старшинського роду І. Квітка (про його авторство зазначив Д. Багалій) опублікував «Записки о Слободских полках с начала их поселения до 1766 года». Його нотатки стали чи не першою науковою спробою систематизації подій із історії слобідських полків. У цій студії стисло розкрито формування козацьких військових і адміністративних одиниць, без ґрунтовного аналізу причин їх створення та генези. Фактично, наукове висвітлення минулого слобідських полків було започатковано працею П. Головінського, опублікованою у 1864 р. Зокрема, її автор одним із перших відобразив причини, котрі спонукали Московський уряд у другій половині XVII ст. створювати на південних кордонах держави місцеві збройні формування. В ній зроблено висновок про те, що утворення полків було зумовлено необхідністю створення нового рубежу захисту на шляху просування вглиб держави татарських загонів.

Помітним етапом у дослідженні історії Слобідської України стала друга половина ХІХ ст. Наприклад, у багатотомній роботі Д. Гумилевського (архієпископ Харківський та Богодухівський Філарет), написаній у 50-х роках XIX ст., а також у монографії Д. Багалія (1887 р.) вже безпосередньо йшлося про військово-стратегічний характер населених пунктів, розташованих за Білгородською засічною межею на початковому етапі освоєння Слобідської України, господарювання перших поселенців.

Важливе місце в історіографічному просторі з питань, співзвучних із нашою темою вивчення, належить студіям, спеціально присвяченим історії кожного з полків. Їм також притаманний описовий характер викладення матеріалу, що зумовлено вузькою спрямованістю досліджень військового аспекту діяльності слобідських полків.

На більш високому професійному рівні історичного узагальнення ці питання було розглянуто у працях Є. Альбовського, опублікованих упродовж 1895-1914 рр. У них, зокрема, проаналізовано бойову діяльність Харківського полку, розкрито його внесок у розвиток українського та російського воєнного мистецтва.

В циклі праць, котрі з'явилися в другій половині XX ст., (А. Слюсарський, М. Дяченко та ін.) ґрунтовно розглянуто аспекти соціально-економічного розвитку Слобідської України в період її заселення, умови розвитку і реформування слобідських полків.

Новий етап, на іншому методологічному та науково-теоретичному рівні, у вивченні означених питань розпочався у 1990-х рр., після проголошення незалежності України. Зокрема, в 1998 р. у Харкові побачила світ монографія С. Потрашкова, в якій вивчено історію Ізюмського, Харківського та Чугуївського полків від часу їх заснування і до 1918 р., охарактеризовано здобутки напрацювань попередників із цієї тематики, а також залучено нові документальні дані з фондів Російського державного воєнно-історичного архіву (РДВІА).

Етнічний та соціальний склад, розвиток організаційної структури слобідських козацьких полків відображено в студіях В. Маслійчука. Дотичною до питань, порушених у нашій дисертації, є монографія В. Щербака, в якій на підставі аналізу широкої історичної джерельної бази обґрунтовано сучасну концепцію походження українського козацтва.

Окремо слід сказати про висвітлення означених у дисертації аспектів у російській історіографії, для якої у багатьох випадках притаманна недооцінка ролі козацьких полків у війнах і збройних конфліктах другої половини XVII - XVIIІ ст. До таких праць насамперед належать роботи Г. Бєляєва, Л. Безкровного, багатотомне видання О. Вісковатова. У них подано відомості про розвиток організаційно-штатної структури російської кавалерії, системи бойової підготовки, зміни в озброєнні та формі одягу.

Серед останніх праць із питань, співзвучних з нашою темою дослідження, вирізняється робота С. Дідика. У ній Новослобідський полк досліджено як суб'єкт колонізації Степової України упродовж 1753-1764 рр.

Отже, аналіз історіографії дозволяє стверджувати, що більшість робіт із питань, співзвучних із нашою темою дослідження, стосуються соціально-економічних аспектів, носять описовий характер. Спеціальні праці, в яких формування і розвиток полків Слобідської України в другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст. було б предметом окремого вивчення, дотепер відсутні. Цим і зумовлено звернення дисертантки до її осмислення.

Історичну джерельну базу дослідження складають неопубліковані та опубліковані документи і матеріали. Найбільший комплекс документів, опрацьований автором під час вивчення означених питань, становлять справи фондів Центрального державного історичного архіву України у місті Києві (ЦДІАУК), Державного архіву Харківської області (ДАХО), Російського державного воєнно-історичного архіву (РДВІА, м. Москва).

У ЦДІАУК дисертанткою було опрацьовано великий комплекс документів із історії формування та розвитку слобідських козацьких полків. Серед них, зокрема, рукописні матеріали «Чугуевской приказной избы» (Ф. 1791), найдавніші з яких датовано 1638 р. У архівних справах, поряд з іншими аспектами, знайшли відображення питання заселення Слобожанщини вихідцями з Правобережної України, боротьби місцевого козацтва і російських служилих людей проти татарських набігів тощо. Частково про них йдеться і в матеріалах Білгородської «приказной избы» (Ф. 1719). Дані про розвиток організаційної структури полків і заходи щодо захисту Слобідської України від набігів кочовиків, участь козаків у військових походах першої половини XVIII ст. відображено в матеріалах полкових канцелярій: Охтирського (Ф. 1721), Ізюмського (Ф. 1722), Харківського (Ф. 1725), Сумського (Ф. 380) і Бригадної канцелярії слобідських полків (Ф. 1817).

Етапи запровадження елементів регулярного строю в козацьких формуваннях дозволяють простежити такі документи: «Канцелярии комиссии учереждения слободских полков» (1732-1740 рр.) (Ф. 1780), «Комиссии о слободских полках 1762-1765 рр.» (Ф. 1782). У цих же фондах зберігається чимало скарг рядових козаків на зловживання й утиски з боку старшини, матеріали розслідувань за цими скаргами, що стали одним із суб'єктивних чинників, що призвели до військової реформи в Слобідській Україні.

Серед документів фонду названої Комісії є рукопис «Екстракта о Слободских полках», датований 1733 р. У ньому відображено створення та становлення військово-територіальних утворень. Пізніше на цей документ, обґрунтовуючи свої положення та висновки, спиралися «творці» першої друкованої історії слобідських полків, виданої у Харківському університеті в 1812 р., та І. Срезневський - автор праці про громадянське облаштування Слобожанщини, що поклали початок науковому вивченню минулого краю.

Серед опублікованих історичних джерел, залучених до нашої дисертації, розрізняємо такі: законодавчі акти, жалувані грамоти, універсали, козацькі реєстри, документація органів судочинства, матеріали робіт комісій і органів керівництва Слобідської України, статистичні звіти, приватне листування, літописи, мемуари.

Серед опублікованих джерел особливий інтерес становлять «Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства в XVII-XVIII веках», видані Д. Багалієм у 1886-1890 рр.

Отже, джерельна база дисертації репрезентована порівняно значною кількістю неопублікованих та опублікованих матеріалів, сукупність яких є достатньою та достовірною для вирішення наукових завдань, досягнення поставленої мети.

Методологічною основою дослідження стали принципи історизму, об'єктивності, всебічності, вивчення явищ в їхній еволюції, взаємозв'язку та взаємозалежності. Зародження і розвиток організації полків вивчалися в контексті конкретної історичної ситуації. В зв'язку з цим дисертантка застосувала історико-генетичний метод дослідження, за допомогою якого основна увага приділялася не лише окремим особливостям, а і загальним тенденціям змін у контексті вивчення предмету дослідження. Застосування методу порівняльного аналізу дозволило визначити та співставити можливості бойового застосування слобідських українських полків до і після їхньої реорганізації російською владою.

У другому розділі «Передумови виникнення та формування слобідських козацьких полків у другій половині ХVІІ - першій половині ХVІІІ ст.» проаналізовано природно-географічні фактори та рельєфні особливості регіону, боротьбу з татарськими нападниками та її вплив на населення, військово-політичні та стратегічні аспекти заселення території в XVII ст., становлення та реформування організаційної структури і системи управління козацьких полків, озброєння, оснащення та бойова підготовка особового складу, а також участь у бойових діях і війнах другої половини XVII - першій половині XVIII ст.

В роботі показано, як саме виникнення слобідських полків пов'язане з заселенням і освоєнням у XVII ст. великої території між ріками Псел (Псьол) і Дон, що із кінця XVI ст. перебували під юрисдикцією Московської держави. Слобідська Україна історично склалася в районах проходження основних татарських шляхів і, як прикордонна територія, переважно заселена українцями, мала перекривати їх і створювати заслони на шляху можливих агресій ворога.

Проти такої швидкорухомої сили, як татарські загони, основними формами боротьби на той час стало будівництво оборонних рубежів і фортець із постійним військом, а також організація служби упередження набігів. Слобідські козацькі полки стали тією силою, що змогла значно знизити інтенсивність і результативність нападів кочовиків на Московську державу. Надалі, коли небезпека їх помітно зменшилася, вони використовувалися царським урядом для вирішення військово-політичних задач за межами Слобожанщини. У походах козаки слобідських полків активно використовували тактику кочівників. У такий спосіб вони стверджували російську присутність на землях, що входили в орбіту великодержавницьких територіальних інтересів російських монархів.

Період формування слобідських полків, який за часом збігся з підйомом національно-визвольного руху в Україні, став певною мірою його логічним доповненням. Прийом переселенців і створення військових формувань іррегулярного характеру проходили в руслі політики Московської держави, що намагалася використовувати зовнішньополітичну ситуацію для зміцнення своїх південних кордонів. Міграційні потоки царським урядом спрямовувалися в потрібному йому напрямку з метою створення «буферної» зони з воєнізованим населенням між «Диким полем» і смугою прикордонних укріплень. Це значною мірою відповідало й інтересам українських переселенців, що зберігали не тільки традиційний побут і культуру, але і отримували деякі істотні пільги.

Формування козацьких полків як військових підрозділів відбувалося за звичайною для організаційної структури реєстровців формою у період їх служби в Речі Посполитій. Проте така структура суттєво різнилася від принципів формування частин, які панували в царських збройних силах.

Організаційна структура козацьких полків після неодноразового реформування зазнала своєрідної еволюції, «нарощуючи» органи управління військовою справою і цивільним життям слобожан, але не зазнаючи докорінних змін. Система управління, на відміну від організаційної структури, за час існування козацьких полків перетерпіла більш серйозні зміни. Залежно від визначення ролі Слобідської України у воєнно-політичному житті Московської (Російської) держави, козацькі полки як військово-територіальні формування підпорядковувалися різним відомствам і органам управління. У військовому відношенні, вершиною розвитку управління ними стало зведення їх у єдину бригаду під єдине керівництво.

Прийоми навчання особового складу за час їхнього існування перетерпіли еволюцію від традиційних до регулярних. Бойове застосування козаків було дуже широким: від тактичної розвідки до виконання стратегічних завдань. Однак під час воєн вони в основному виконували роль допоміжних підрозділів, наносячи супротивнику порівняно невеликі, але значні в сукупності втрати. Озброєння, тактика дій, багатий бойовий досвід вигідно вирізняли козацьку кінноту від російської. Це дозволяє вважати козацьких вершників на означеному етапі одними з найкращих легких кінних формувань у царській армії. Яскравим підтвердженням цього є досвід застосування слобідських полків у перші, найважчі для царської армії, роки Північної війни.

У третьому розділі «Військова реформа 1765-1766 рр. та її наслідки» охарактеризовано історичні передумови, проведення військової реформи 60-х рр. XVIII ст., організацію навчання рекрутів і гусар, задачі гусарських полків у мирний час, подальше реформування слобідських полків (1784-1796 рр.) і їхню участь у походах і війнах другої половини XVIII ст.

Від другої половини XVIII ст. полкова організація Слобідської України перестала відповідати потребам самодержавства. Практично нічим не обмежена на місцях влада полкової і сотенної верхівки стала помітною перешкодою в суспільно-політичному розвитку краю. При цьому значно знизилася й ефективність бойового застосування іррегулярної кінноти, особливо проти регулярних кавалерійських частин європейських держав. Крім того, підвищення ролі Російської імперії на зовнішньополітичній арені та внутрішньополітична ситуація в Росії вимагали збільшення чисельності регулярної армії, зокрема легких кавалерійських полків. Слобідські козацькі полки з їх багатим бойовим досвідом, стійкою організаційною структурою і гарним озброєнням виявилися найбільш підготовленим об'єктом переформування в легкі кавалерійські регулярні частини.

Сукупність усіх означених вище чинників призвела до військово-адміністративної реформи в Слобідській Україні 1765-1766 рр. Її наслідком стала ліквідація козацьких полків, як військово-територіальних формувань, а на території регіону виникла Слобідська-Українська губернія з центром у Харкові. Самі ж козацькі полки були переформовані в регулярні гусарські частини, нижні чини яких комплектувалися головним чином з жителів Слобожанщини. Крім того, командирські посади середньої і нижчої ланки посіли представники козацької старшини, що одержали військові звання регулярної армії. Держава значною мірою перебрала на себе всі проблеми матеріально-технічного і фінансового забезпечення українських полків.

Новий статус місцевих козаків зумовив корінні перетворення в системі навчання військ і певні зміни в способах бойового застосування. Головною відмінністю в системі бойової підготовки легкої регулярної кавалерії стало навчання особового складу спільним діям на конях, що дозволяло на полі бою атакувати ворога зімкнутим строєм. Бойова підготовка в полках проводилася щорічно на польових заняттях із травня по вересень.

В російсько-турецьких війнах 1768-1774 рр. слобідські гусари успішно протистояли численній іррегулярній турецькій кінноті, яка довгий час вважалася кращою в Європі.

Подальше організаційне удосконалення легкої кавалерії в другій половині XVIII ст. пов'язане з ім'ям Г. Потьомкіна. За його рішенням гусарські полки реформувалися в легкокінні. Ці реформи в слобідських українських полках не змінили їхню сутність як легких кавалерійських формувань. Зміни в основному спрямовувалися на зменшення ваги спорядження, здешевлення форми одягу кавалеристів, спрощення їхньої амуніції, що так само впливало на підвищення бойових можливостей кавалерійських полків на полі бою.

Під час реформ кінця XVIII ст. Харківський легкокінний полк став кірасирським, Охтирський, Ізюмський і Сумський полки - гусарськими, а Острогожський і Український припинили своє існування. У справі їхнього комплектування відбулися зміни: вони вже не комплектувалися винятково жителями Слобідської України, однак і надалі вихідців із регіону закликали служити в цих полках на загальних засадах.

Подальший їхній розвиток організаційної структури, матеріально-технічного забезпечення і системи бойової підготовки пов'язаний з процесами у всій регулярній кавалерії царської армії, а бойове застосування змінювалося відповідно тенденціям зниження її ролі як основної ударної сили на полі бою.

Переформування в 60-х роках XVIII ст. слобідських козацьких полків у гусарські регулярні за тодішньої певної соціальної однорідності особового складу в цілому позитивно позначилося на бойових якостях цих військових підрозділів. У військовому відношенні їхні функції були значно розширені порівняно з попереднім історичним періодом. При виконанні тактичних задач, здобувши належний бойовий досвід регулярної кавалерії, вони діяли нарівні з важкою кавалерією. Яскравим прикладом такого застосування полків стали битви при Ларзі та Кагулі. Вміле та своєчасне використання кавалерії П. Румянцевим проти переважаючих сил супротивника виявилося вирішальним чинником для досягнення перемоги. Царська кавалерія, включаючи і слобідські полки, часто вводилася в бій у вирішальний момент, коли турецько-татарська армія починала відступати, не даючи їй можливості оговтатися і відновити наступ.

Розширення військових функцій названих підрозділів позначилося також і на виконанні стратегічних задач. Слобідські гусарські, потім легкокінні полки продовжували активно використовуватися для розвідки та контролю театру бойових дій нарівні з козацькими частинами. Однак, при виконанні спільних із козаками операцій і рейдів, гусари часто-густо ставали ядром таких загонів, хоча за чисельністю були в 3-4 рази меншими за козацькі, що значно підвищило ефективність подібних операцій. Командували такими загонами офіцери. Успішні рейди Харківського полка 1774 р. - яскраве тому підтвердження.

Військові реформи Г. Потьомкіна, що помітно змінили погляди на застосування легкої кавалерії, зробили із слобідських полків одні з кращих частин царської армії, служба в яких вважалася здебільшого престижною і почесною. Завоювання пануючих позицій на театрі війн і збройних конфліктів, постійний тиск на тили і комунікації супротивника - стали основними задачами легкої кавалерії.

Навчені регулярному строю, слобідські полки блискуче справлялися як із тактичними, так і зі стратегічними задачами, що ставилися перед ними в другій половині XVIII ст.

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист такі положення і висновки:

У дисертації вирішено наукові завдання з визначення головних факторів для з'ясування тенденцій і закономірностей розвитку військової організації й особливостей бойового застосування слобідських українських полків, розроблено рекомендації щодо можливих напрямів використання досвіду у воєнній теорії та практиці підготовки Збройних сил України.

Разом із тим, встановлено, що аспекти, пов'язані з військовою організацією та особливостями бойового застосування українських полків залишалися донині недостатньо дослідженими в науковій літературі, а всебічне розкриття цієї теми не набуло належного висвітлення в історичній науці.

Основними факторами, що вплинули на формування та розвиток організаційно-штатної структури, системи управління, комплектування та постачання слобідських козацьких полків, їхнього бойового використання стали місцеві природно-географічні умови, історичні особливості становища слобідського козацтва, внутрішня політика царського уряду на південних кордонах, загальний розвиток воєнного мистецтва європейських країн у ХVІІ - XVIII ст., особливості розвитку військової справи в російській армії XVIII ст.

Слобідські козацькі полки виникли та створювалися за традиційною для України організаційною структурою, в основі якої лежала військово-територіальна організація, що за основними принципами була докорінно відмінною від російської. Ці формування мали великій досвід боротьби з ворогом, з успіхом його використовували в бойових діях і походах за межами Слобідської України. Це робило полки до першої половини XVIII ст. одними з найкращих іррегулярних легкокінних формувань в царській армії, що зумовило створення регулярних кавалерійських підрозділів саме на їхній основі.

Реформування середини XVIII ст. і перетворення полків на регулярні частини зумовлювалося як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами розвитку збройних сил, значним зменшенням загрози набігів кочовиків, а також потребами царського уряду. Соціальне розшарування слобідського козацтва призвело до зниження бойових якостей козацького війська. Після проведення в Слобідській Україні військової реформи в 1765-1766 рр. бойові можливості слобідського козацтва помітно зросли, чому сприяв перехід до регулярної організаційної структури, яка була гнучкішою і краще відповідала тогочасному рівню розвитку воєнного мистецтва. У подальшому вона принципових змін не зазнавала, могли лише змінюватися роди кавалерії, до яких входили слобідські українські полки, кількість підрозділів у полках, вогнепальне озброєння особового складу тощо. Разом із тим, на той час вже назавжди був ліквідований їх автономний статус у складі Російської імперії як адміністративно-територіальних одиниць.

На високий рівень бойової майстерності пореформованих військових частин Слобідської України також значною мірою вплинула еволюція прийомів навчання та бойової підготовки особового складу від традиційних козацьких, що розвивали індивідуальну бойову майстерність, до регулярних, які передбачали прийоми боротьби у щільних врядуваннях. Високий рівень бойової підготовки досягався і підтримувався під час полкових навчань.

Спектр бойового використання полків протягом всього періоду їхнього існування був широкий: від тактичної розвідки до виконання стратегічних завдань. Він значно збільшився після їх переформування з ірегулярних в регулярні. З успіхом та незначними втратами слобідські легкокінні полки виконували завдання, притаманні стратегічній кінноті: забезпечення панування армії на театрі бойових дій, боротьба на комунікаціях ворога. Ці завдання вимагали від особового складу не лише здатності до колективних дій, але й високого рівня індивідуальної підготовки, якою завжди славились нащадки слобідського козацтва.

Бойові та військові традиції слобідських козаків, які беруть початок від славної історії всього українського козацтва, засновані на ідеологічних засадах православного воїнства, стали основою патріотизму та гідності особового складу полків і були спрямовані на підтримку високого бойового духу, виховання стійкості і хоробрості воїнів. Ці традиції підтримувалися і поширювалися серед інших підрозділів аж до розформування царської армії.

козацький війна татарський реформа

Размещено на Allbest.ru