Спроби більшовицької провокації й атентату проти ПУН

Размещено на http://www.allbest.ru

Реферат на тему:

"Спроби більшовицької провокації й атентату проти ПУН"

Зміст

1. Справа Василя Михальчука

2. Справа Нормана

3. Хом'як

4. „Павлусь”

Список використаної літератури

1. Справа Василя Михальчука

Особливу роль в провокативній акції ГПУ проти полк. Є. Коновальця, як Голови Проводу Українських Націоналістів, мав відіграти спеціально висланий з УССР за кордон агент ГПУ Василь Михальчук, якщо взяти до уваги й те, що якраз у той час московські агенти схопили в Парижі керівника еміграційного російського антибільшовицького „Військового Союзу”, ген. Олексія Кутєпова.

Василь Михальчук, родом із села Дивень на Волині, прибув до Чехословаччини з Польщі в 1929 році і тут записався до студії в Українському Педагогічному Інституті в Празі. Той факт, що він, як український студент, зразу зацікавився суспільно-громадським і політичним життям української громади в Празі, був цілком нормальним для всіх українців, тим більше, що він привертав до себе увагу своєю інтелігентністю й начитаністю.

Не дивно, отже, що коли В. Михальчук зацікавився теж Організацією Українських Націоналістів, яка саме розпочала свою роботу, і виявив бажання стати членом ОУН, його було прийнято без перешкод. Завдяки своїй активності й наполегливості він швидко став секретарем празького Відділу ОУН. Однак, в ході організаційної перевірки його минулого виявилося, що В. Михальчук у 1927-28 роках перебував в УССР, про що він, вступаючи в члени ОУН, у своєму життєписі промовчав. Це насторожило організаторів й вони піддали його пильній обсервації, а згодом завели проти нього формальне слідство.

Слідство виявило, що Михальчук перед своїм приїздом з Польщі до Праги був у Варшаві й там намагався проникнути до Союзу Української Національної Молоді, користуючись при тому сфальшованим листом провідних членів СУНМ у Львові. Перебуваючи в Празі, він постійно одержував з Варшави гроші, із поданням фіктивного надавця.

Коли організатори формально поставили В. Михальчука в стан обвинувачення, вони спершу висунули проти нього тільки закид щодо приховання ним його перебування в УССР. У зв'язку з цим В. Михальчук, не попередивши ОУН, опублікував в українській пресі з 1930 року „заяву”, в якій він „розкривав провокаторські методи ГПУ”. У тій заяві Михальчук розповів про те, що після його прибуття до УССР на студію, де кілька років перебував його брат, його покликано до ГПУ і під загрозою фізичного знищення доручено вести провокативну роботу серед українського студентства.

„Уповноважені ГПУ Орловський і Долинський, - писав у своїй заяві В. Михальчук, - заявили мені, що вони дадуть мені змогу вчитися за умови, що я виконуватиму їхні накази. Якщо я не захочу з ними працювати, то вони пришиють мені шпигунство і розстріляють. Брат також намовляв мене стати співпрацівником ГПУ і також погрожував розстрілом. Я бачив, що виходу немає. Я погодився, сподіваючись, що мені вдасться повернутись до Польщі. На мою долю випало вишукувати студентів-українців, надсилати їм відозви, видрукувані ГПУ, але нібито від Спілки Визволення України, намовити знову когось із студентів поїхати за кордон, а разом із цим створити організацію української молоді... Під час перебування в Києві я бачив усю ганебність праці ГПУ серед студентів і професури. Отже, цим стверджую, як невільний співпрацівник і співучасник, а заразом і свідок праці ГПУ, що всі видатні українські діячі і студенти, які тепер сидять у в'язницях і чекають суворого суду, є невинні і спровоковані ГПУ. Мого брата, Андрія Михальчука, плямую як справжнього провокатора ГПУ, який хотів зробити з мене провокатора, але я встиг своєчасно втекти і тим урятував себе від зрадництва і ганьби”.

Така заява могла бути подана з двох причин: або для компрометування ГПУ перед українським громадянством на чужині, або для компрометування з наказу ГПУ Спілки Визволення України і Спілки Української Молоді, проти яких тоді вівся показовий процес, виявляючи, що підсудні не вели жодної антибільшовицької акції, а стали жертвами провокації ГПУ. Факт, що свою „заяву” В. Михальчук склав в 1930 році, коли ОУН домагалася від нього, щоб він вияснив справи, пов'язані з замовчуванням свого перебування в УССР, а не зразу після прибуття до Польщі або бодай тоді, коли він вступив до ОУН, вказував на те, що В. Михальчук мав завдання від ГПУ компрометувати перед українською громадою на чужині українські антибільшовицькі організації СВУ і СУМ.

Коли ж Михальчук довідався, що ОУН розкрила його невдалий виступ у Варшаві та про те, що для нього постійно надходять гроші з невідомого джерела в Варшаві, він зник з Чехословаччини.

У зв'язку з цим ПУН надрукував у „Розбудові Нації” за березень-квітень 1930 року таке повідомлення:

„Подається до загального відома, що з доручення Секретаріату ПУН з 18. ІІ. 1930 р., до ч. 125/30, усунено від виконання обов'язків секретаря Відділу ОУН Василя Михальчука, родом з Волині, студента Українського Педагогічного Інституту у Празі, та віддано його під суд ОУН за порушення ним Устрою ОУН, уст. „ж”, розд. ІІ, тт. 4 і 10.

А тому, що під час слідства В. Михальчук покинув територію ЧСР, не повідомивши ні про свій умисний виїзд, ні про місце теперішнього свого перебування, Управа Відділу й слідчі органи вирішили виключити його з членів відділу, а розпорядження Голови ПУН з 2.ІV.1930 виключає його з членів ОУН назавжди, з забороною всім Відділам ОУН коли-небудь прийняти його кандидатом або членом, розпочате ж проти нього судове доходження припиняється.

Одночасно подається до загального відома, що В. Михальчук, псевдо Чигир, перебуваючи в ОУН, був на послугах ворожих до Організації ОУН структур. Про таку його роль ПУН знав уже давно, вийшовши на слід його зв'язків, а зокрема встановивши, що В. Михальчук дістає гроші з Варшави, однак не усував його з ОУН та взагалі не робив ніяких карних кроків проти нього з тактичних мотивів, щоб якомога найбільше довідатися про ті заходи, що їх вживають ворожі нам організації. Щойно виступ В. Михальчука, у зв'язку з процесом Спілки Визволення України, з публічною заявою, що її українська преса безкритично надрукувала, далі - справа підробленого листа від націоналістів у Львові, разом із сфальшованим підписом одного із націоналістичних керівників, та кінець-кінцем - Михальчукові наклепи на одного з членів ПУН були причиною розпочати проти нього карні кроки.

По виїзді-втечі В. Михальчука з ЧСР на його дотеперішню адресу надійшов лист із Варшави з датою 18.3.1930, в якому йому доручають і надалі залишатися в ОУН та вести дотеперішню роботу.

Насамкінець подається до відома, що В. Михальчук ніколи не був допущений до таємних справ ОУН і взагалі до таких справ, де він міг би принести якусь більшу шкоду для ОУН".

Таким чином було розкрито та знешкоджено провокаторську роботу спеціально висланого за кордон агента ГПУ.

2. Справа Нормана

Весною 1936 року швейцарська поліція викрила спробу більшовиків виконати атентат на полк. Коновальця, який від 1929 р. проживав у Женеві. В женевському готелі, що сусідував із помешканням полк. Є. Коновальця, поліція знайшла групу людей, в яких виявлено зброю та вибухові матеріали. Проведене поліцією слідство встановило, що заарештовані Жан Ернст Плянк, Норман та інші з наказу Москви й за її гроші стежили за полк. Є. Коновальцем і готували на нього замах. Про своє відкриття поліція негайно повідомила полк. Є. Коновальця.

Одночасно з підготовкою атентатів більшовики повели завзяту боротьбу проти полк. Коновальця „легальними” методами, домагаючись окремими дипломатичними нотами від швейцарського уряду, щоб він усунув зі своєї території полк. Коновальця як керівника антибільшовицької терористичної організації. Такі самі вимоги до швейцарського уряду висунула Польща.

Під впливом того швейцарська поліція дала полк. Є. Коновальцеві наказ негайно покинути Швейцарію. В листі до одного з провідних членів ОУН полк. Коновалець 1 травня 1936 року про цю справу писав:

„Зараз я в Ж(еневі). Отримав дозвіл на кілька днів, щоб підготовити ліквідацію мого помешкання і взагалі побуту моєї рідні.

Остаточно справа закінчилася тим, що наказ мого видалення відстрочено, але одночасно просто примушено мене підписати заяву, що я виїжджаю добровільно і перед кожним в'їздом у Шв(ейцарію) буду спеціально просити про дозвіл. Я все-таки старався відокремити свою справу від справи моєї рідні та залишити рідню в Шв(ейцарії). Чи вдасться це - годі сказати: великих надій на це не маю. В кожному разі рідня ще має дозвіл перебувати до липня”.

Змушений покинути Швейцарію, полк. Є. Коновалець переїхав до Італії й тут тимчасово затримався в помешканні політичного співпрацівника ПУН-у проф. Євгена Онацького. Є. Онацький приїхав до Італії ще в 1919 році, як член дипломатичного представництва УНР, і тут залишився та згодом зав'язав приятельські контакти з італійськими урядовими, політичними й науковими діячами.

Незабаром після приїзду полк Є. Коновальця до його помешкання, Є. Онацький одержав від начальника римської поліції пересторогу, що на нього, Онацького, готується замах з боку більшовицьких агентів. Італійська поліція не знала, що в проф. Онацького перебуває полк. Коновалець. а тому була певна, що замах спрямований на Онацького. Але сам Онацький відразу зорієнтувався, проти кого була спрямована нова спроба атентату більшовицьких агентів і негайно перестеріг полк. Коновальця.

Запланований злочин ГПУ вчасно був ліквідований італійською поліцією, яка була переконана, що цим вона врятувала життя проф. Євгена Онацького.

3. Хом'як

більшовицький атентат коновалець націоналіст

Але все-таки злочинна рука московсько-більшовицького ГПУ таки досягла полк. Євгена Коновальця, використовуючи його жагу до встановлення контактів з східноукраїнськими землями.

Розкриті раніше злочинні більшовицькі заходи постійно нагадували про необхідність обережності. Цю обережність треба було зберігати також при контакті із зв'язковими, які прибували з підбільшовицької України. Однак, полк. Коновалець часто поводився легковажно, кажучи: „Якщо ворожа рука має мене вбити, то ніяка охорона мене не врятує!”

Скільки саме було зв'язкових із східноукраїнськими землями, з котрими зустрічався полк. Коновалець, і хто вони - сьогодні встановити неможливо. Маючи свободу пересування, яку йому давав паспорт литовського громадянина, полк. Є. Коновалець зустрічався із зв'язковими з СУЗ у різних країнах Європи - від Фінляндії до Італії. На підставі свідчень найближчих співпрацівників полк. Коновальця, які принагідно бачили того чи іншого зв'язкового, можна сказати, що тих зв'язкових було п'ять. Та ми згадаємо лише про двох із них, відомих більшості провідних членів ОУН на чужині, бо саме вони були організаторами й виконавцями роттердамського злочину.

Перший із цих зв'язкових був галичанин Хом'як, колишній старшина Січових Стрільців. На початку серпня 1933 року він прибув із СССР до Брюсселю й тут випадково зустрівся з інж. Дмитром Андрієвським. Він розповів йому, що після поразки визвольних змагань залишився на східних землях України, закінчив спеціальний фінансовий курс у Харкові і з того часу працював, як фінансист, у будівельному харківському тресті. Однак, в 1933 році в УССР почалася нове заворушення проти українців із західних земель і тому він, за порадою свого тестя, вирішив утекти за кордон. З допомогою знайомих моряків він прокрався під поклад одного з торговельних кораблів СССР, що віз товари за кордон і таким чином прибув до Бельгії.

Дм. Андрієвський став опікуватись Хом'яком, допоміг йому одержати від бельгійської влади потрібні документи, спочатку на справжнє прізвище Хом'як, а згодом на „Найденко”, потім на „Пригода”, і звів його з полк. Коновальцем та іншими членами ПУН-у.

Хом'як („Найденко”,"Пригода") пробув у Бельгії рік. Його інформація та статті про відносини в УССР характеризували його як свідомого українського самостійника-антибільшовика і відповідали дійсності. За рік Хом'як виявив готовість повернутися до УССР і там організувати націоналістичне підпілля, контактуючи з ПУН-ом. У жовтні 1934 року він справді повернувся через Фінляндію до Харкова і з того часу підтримував з Дм. Андрієвським листовний контакт за допомогою умовленого коду.

В половині липня 1935 року Хом'як-„Найденко” знову прибув до Фінляндії на зустріч з Дм. Андрієвським. З доручення полк. Коновальця, котрого Андрієвський повідомив про приїзд „Найденка”, до Фінляндії на зустріч поїхав теж О. Сеник-„Грибівський”. У своєму свідченні з 15 червня 1939 року Сеник так говорить про це:

„Моя перша розмова з Найденком у присутності Андрієвського мала доволі драматичний перебіг, бо постановка ним, Найденком, справи була мені не по нутру, про що я висловився, вважаючи це провокацією, а Найденка провокатором. На тому розмова перервалася. Після того зайшов до мене Андрієвський і закинув мені, що я валю всю справу, що за його відомостями, я мав з Найденком обговорити тільки технічні моменти, бо решту, він, Андрієвський, уже владнав; що, мовляв, я не орієнтуюся в справах і хочу оцінювати положення на СУЗ, не зважаючи на існуючі там фактичні умови, і що це моя велика помилка”.

В будь-якому разі „Найденко” залишився уповноваженим ПУН-у для організації націоналістичного підпілля у Харкові.

4. „Павлусь”

У липні 1935 року Хом'як-”Найденко” прибув до Фінляндії на зустріч не сам, а з 25-річним юнаком, який мав радянські документи на прізвище „Павло Грищенко” і був, за твердженням Хом'яка, його вихованцем. „Найденко” пояснив, що „Павлусь” - це недавній комсомолець, який цілком зневірився в комунізмі і захопився націоналізмом і тому він, дуже добре знаючи Павлуся, як свого вихованця, пропонує його на роль зв'язкового з Організацією, яку за рік він уже встигнув широко розбудувати не тільки в Харкові. Омелян Сеник, за власним його твердженням, теж з недовірою поставився до „Павлуся”, але піддався вмовлянням Дм. Андрієвського прийняти пропозицію „Найденка”, щоб привезеного ним „Павлуся” на деякий час залишити за кордоном для вишколу як майбутнього організатора націоналістичних структур у комсомолі.

Отож, „Павлусь” залишився за кордоном під опікою Організації. Не маючи змоги через труднощі з паспортом виїхати далі до інших країн Європи, він півроку залишився у Фінляндії. У грудні 1935 року Дм. Андрієвський, з яким „Павлусь” увесь час був у листовному контакті, „порадив Приймакові не покладатися ні на кого й легалізуватися або вертатися додому. При тому він зазначив свої давні розходження з Проводом Українських Націоналістів”.

Однак, в січні 1936 року „Павлусеві” вдалося таки переїхати до Німеччини за допомогою паспорту інж. М. Селешка. Він оселився в „Українському Бюро” в Берліні, де жили тамошні члени ОУН - М. Селешко, О. Чемеринський-„Оршан”, І. Габрусевич-„Іртен” та інші, і легалізувався під прізвищем „Норберт”. У Берліні „Норберт” пробув півроку, після чого переїхав до Відня й оселився у полк. Сушка-„Сича”, щоб під наглядом Я. Барановського завершити свій ідеологічно-політичний вишкіл. Врешті в липні 1936 року „Павлусь”-„Норберт” побував у Парижі, де мав безпосередню одногодинну зустріч з полк. Коновальцем. Після цього він повинен був через Фінляндію повернутися до СССР, але він висловив своє бажання ще зустрітися з інж. Дм. Андрієвським.

Після цього „Павлусь” через Брюссель-Берлін виїхав до Фінляндії, щоб там нелегально перетнути кордон з СССР. Однак, під чає перетину кордону „Павлусь” попав до рук фінської поліції, яка затримала його на місяць у в'язниці. В грудні 1936 року „Павлусь” потрапив до СССР за допомогою сфальшованої візи. Невдовзі надійшов лист із закодованим повідомленням, що „Павлусь” щасливо дістався до Харкова.

Наприкінці вересня 1937 року „Павлусь” несподівано знову приїхав до Бельгії, як працівник радянського торговельного корабля. Після зустрічі з Андрієвським і Барановським „Павлусь” дуже хотів побачитися з полк. Коновальцем, однак полковник не мав змоги прибути до Бельгії, тому обмежився телефонною розмовою і передав через Дм. Андрієвського тисячу доларів на потреби Організації в УССР.

У лютому 1938 року „Павлусь” прибув з СССР втретє, цього разу до Голландії, куди прибув радянський корабель, на якому він працював. Тут він через Я. Барановського зв'язався з полк. Коновальцем. Цього разу полк. Коновалець особисто прибув до Роттердаму і кілька разів зустрічався з „Павлусем”, переважно в товаристві Яр. Барановського, а одного вечора, як вказав у своїх зізнаннях 1939 року Барановський, - тільки сам-на-сам, прогулюючись до опівночі по вулицях Роттердаму. І цього разу „Павлусеві”, який мав ще один псевдонім „Вельмуд”, знов було передано гроші для потреб Організації в Україні.

Це була остання зустріч полк. Коновальця з „Павлусем”-”Вельмудом”, відома кільком членам ПУН-у.

Список використаної літератури

1. Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 40 зв.; спр. 23, арк. 49.

2. Українські Січові Стрільці 1914-1920 / За ред. Б. Гнаткевича. - Репринт. відтворення з вид. 1935 р. - Львів: Слово, 1991. - С. 103-105.

3. Центральний державний історичний архів України у м. Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 26; спр. 74, арк. 25; спр. 7, арк. 25-26, 31; арк. 3; спр. 8, арк. 1, спр. 14, арк. 8-9; ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 1-2.

4. За волю України: Історичний збірник УСС. 1914-1964. / За ред. С. Ріпецького. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. - С. 242., С. 138.

5. Гірняк Н. Організація і духовий ріст Українських Січових Стрільців. - Філадельфія: Америка, 1955. - С. 78, С. 26.

6. Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. - Нью-Йорк: Червона калина, 1956. - С. 100.

7. Думін О. Історія Легіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. // Дзвін. - 1993. - № 2-3. - С. 140.

8. Граничка Л. Як я був усусусом. Як писався літопис проф. Боберського // Літопис Червоної Калини. - 1929. - № 3. - С. 13.

Размещено на Allbest.ru