Політичне становище й фізичний стан УГА в грудні 1919

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Політичне становище й фізичний стан УГА в грудні 1919

Зміст

Вступ

1. Становище УГА

2. Моя перша зустріч з Андрієм Хвилею

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Під кінець 1919 року відроджена Українська Держава вступила в стан затяжної смертельної кризи. Уряд УНР подався в Польщу шукати азилю для себе, а може й союзника для дальшої боротьби з червоною Москвою. Рештки Армії УНР під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка перейшли в денікінське, потім більшовицьке запілля, у зимовий похід. Галицький диктатор Є. Д. Петрушевич виїхав з Кам'янця Подільського разом із штабом своїх урядовців до Відня на еміграцію.

Галицька Армія залишилася без державно-політичного проводу (формально зв'язана т. зв. "зятківським" союзом з Денікіном), без запілля і без засобів до життя. Перед її очима згас той високий ідеал, за який вона з першої хвилини свого існування -- серед нечуваних в історії воєн недостач у виряді, озброєнні, харчах, у воєнному й санітарному матеріалі -- героїчно змагалася..

Епідемія висипного тифу перейшла вже була, щоправда, свій апогей, захорувань було щораз менше, але лікарні, касарні й приватні квартири були вщерть заповнені тими, що видужували з тифу всяких видів -- людськими кістяками, що потребували особливої опіки, щоб прийти до сил. Про їх переміщення (транспорт) не могло бути й мови. По бригадах гинула худоба, бо не було кому подати їй паші й води.

В такому стані УГА її Начальна Команда під проводом. генералів Микитки й Ціріца лаштувалася до виїзду з Вінниці на південь, разом з недобитками військ московського білого денікінського генерала Бредова, не зважаючи на те, що карта білих була вже остаточно бита, й не оглядаючись на те, яка доля спіткає десятки тисяч галицьких стрільців, що залишалися на місцях.

В яких умовах відбувалася ця катабаза Української Галицької Армії, про це розказують Бородієвич і Шкрумеляк словами, від яких читачеві мурашки лізуть по спині.

Бородієвич пише:

"Немалий клопіт мав я з перевозом хворих. У саперній сотні були хворі з тифозною гарячкою, які лежали без пам'яті, а надворі студень. Відставити їх до лічниці було неможливо, бо там не було місця: впрочім і лічниці відходили й також не могли забрати зі собою своїх хворих. Стрільці дуже просилися, щоби їх не оставляти. На підводи треба було взяти і харчі і саперське знаряддя. Перевезти хворих я хотів за всяку ціну. Сотня нараховувала тоді 39 осіб, з того 23 хворих, а між ними 8 тяжко". (Пор. "В чотирикутнику смерті", ст. 50).

В іншому місці він каже:

"Мені одно було неясне: Чи Начальна Команда брала до уваги це велике число стрільців, що залишалися по лічницях і що їх не було можливості забрати з собою з причини великих морозів і браку одягу. Вони залишилися по селах без найменшого заосмотрення. Можна сміло сказати, що ми в цей спосіб утратили по дорозі 50% стрільців". (Там же -- ст. 54).

Ю. Шкрумеляк в оповіданні "Поїзд мерців" описує ось-таку понуру містерію в час переїзду УГА на південь, коли поїзд спинився в полі й одні стрільці носили дерево для паротягу, другі -- користаючи з перерви в їзді -- хоронили померлих у дорозі товаришів:

"Стрільці йдуть з лопатами, вибирають м'якше місце під гичкою й копають... Щохвилини перестають, тупають ногами і гріються в руки... "Виносити мерців! За порядком від першого воза! Списати на картці ім'я, назву, степень! Списати інвентар!" Санітари виносять трупи. Стягають з них чоботи, кожушки, плащі. Беруть папери й гроші. Черговий списує все: "Це для здорових, а це для родичів". Командам дає знак; скидають трупи в ями, засипають землею, снігом. Черговий видирає картку з нотеса й пише: "26 галицьких стрільців, 8 старшин. Вічна Вам пам'ять, Товариші!" (Пор. Ю. Шкрумеляк, цит. твір, ст. 54 і 55).

В дні виїзду Начальної Команди з Вінниці Ст. Шухевич дежав у лічниці хворий на тиф. Свої настрої в тій хвилині він передає такими словами:

"Тепер ми осталися між двома боєвими лініями. Хто цего не переживав, не може мати поняття, які почування переживає людина, опущена своїми, прикована до постелі важкою недугою, безсильна й безборонна, очікує приходу тих, про котрих чулися такі страшні оповідання, що на їх згадку волосся ставало дубом на голові. Цей стан можна прирівняти до стану того нещасного розбитка, який остався сам-один на розбурханому океані й бачить, як його товариші, спокійні й безпечні, на великому кораблі відпливають у далеку даль". (Пор. Ст. Шухевич -- цит. твір, ч. III, ст. 134).

1. Становище УГА

Велика частина старшин УГА була проти відступу НК на південь. Вони плfнували рятувати УГА від катастрофи об'єднанням її з рештками військ УНР, що перебували тоді в районі Липовця -- Животова. В опозиції до НК ці старшини створили т. зв. Колегію старшин, що мала заступити УГА державно-політичний провід і конспіративно керувати її долею. Про неї пишуть два її члени -- Ст. Шухевич і Дм. Паліїв. Шухевич твердить, що до складу цієї Колегії входили: Шухевич -- голова, отамани Лисняк і Бубела, чотарі Паліїв і Микита -- члени. Пізніше вступили до неї від галицьких корпусів: отаман Ю. Шепарович, сотник Молещій і чотар Гачкевич. За твердженням Палієва, членами Колегії були: Шухевич -- голова, й члени: Лисняк, Молещій, Турчин і Паліїв, а від корпусів прийнято Шепаровича і Василя Чайківського.

Ця Колегія поставила собі завдання: 1) Дати УГА який-небудь політичний провід, 2) Знайти контакт з Диктатором Петрушевичем, 3) Сконтактуватися з нашими повстанчими загонами й військами ген. М. Омеляновича-Павленка, 4) Нав'язати контакт з більшовиками -- "на всякий випадок". Про працю тієї Колегії Шухевич пише:

"Відверто скажу, що вона за моїх часів не проявила такої діяльності, яка була намічена і якої можна було по ній сподіватися... Навіть першої точки програми Колегія не виконала".

Паліїв широко розписується про те, що таємна Колегія старшин в імені УГА договорилася з командуванням військ УНР (ген. Омеляновичем-Павленком), щоб дня 25 грудня проголосити у Вінниці владу уряду УНР в районі, не зайнятому ворогами, опершись на об'єднані війська України. Одначе, за твердженням обох згаданих мемуаристів, Начальна Команда УГА 24 грудня виїхала з Вінниці на південь і об'єднання не було проголошене. І Шухевич, і Паліїв погоджуються в одному: Колегія нав'язала контакт з підпільним агентом КПбУ Андрієм Хвилею, що працював у Вінниці як голова подільського губпарткому цієї партії.

Думка про військову конвенцію УГА з більшовиками, що виринула серед старшин при Начальній Команді в грудні 1919 р., не була новою. Вона кількакратно виринала серед військових і політичних діячів УНР на протязі літа й осені того ж року. Про це широко розповідає І. Мазепа в 2-ій частині своєї праці "Україна в огні й бурі революції". Наводжу тут важливіші місця з твору Мазепи.

Перший раз наші державні мужі пробували нав'язати контакт з червоною Москвою в першій половині вересня 1919 р., коли наш уряд прийшов до переконання, що війна УНР з Денікіном неминуча. Мазепа пише про це так:

"Через кілька днів удалося спільно з Петрушевнчем вирішити ще одну дуже важну справу, що також торкалася нашого відношення до Денікіна. Маю на думці спробу нашого уряду нав'язати контакт з більшовиками для спільної боротьби проти Денікіна.

Як я вже сказав, думка про нав'язування такого контакту вже раніше була в декого з членів нашого уряду. Але політика "порозуміння" з Денікіном, на якій весь час настоював Петрушевич, не давала можливості для переведення будь-яких кроків у цьому напрямі. Тепер, крім деякої зміни в настроях Петрушевича, була ще одна обставина, яка позволила поставити цю справу на порядок денний. Саме в той час (половина вересня) в Кам'янець приїхав швейцарський комуніст Пляттен, особистий приятель Леніна. На нашу територію він попав випадково. Ще в липні 1919 р. він виїхав з Москви літаком до Радянської Угорщини з дорученням більшовицького уряду. Але літак упав на румунській території й був сконфіскований румунською владою. Пляттена румуни затримали й відмовилися пустити його в дальшу подорож до Угорщини. На його бажання пустили його за Дністер, на територію, зайняту нашими військами. Так він дістався до Кам'янця, де зустрівся з українським соціал-демократом П. Бензею, якого знав особисто ще з часів перебування Бензі на еміграції в Швейцарії. Довідавшись від Бензі про загальну ситуацію на нашому фронті й про те, що ми не сьогодні-завтра оголошуємо війну Денікінові, він зараз же запропонував свої послуги бути посередником між нашим урядом і урядом Леніна для заключення військової конвенції проти Денікіна. Директорія і Петрушевич дали на це свою згоду. Через кілька днів Пляттен виїхав з пропозицією нашого уряду".

А трохи далі Мазепа пише:

"Тим часом через кілька днів (25 жовтня) з Москви вернувся Пляттен. Він приїхав з позитивною пропозицією. Хоч Денікін, яв уже сказано, почав відступати перед більшовиками, але Київ був ще в його руках. Тому московський уряд був заінтересований в тому, щоб якнайскоріше нав'язати контакт з нашим урядом для спільної боротьби проти Денікіна. Зміст доповіді, яку Пляттен зробив мені в той час, був такий:

1) Радянський уряд згоджується на військову конвенцію проти Денікіна як перший крок порозуміння з нами,

2) Радянська республіка готова очистити певні території для зайняття їх нашими військами з тим, що на тих територіях не буде переслідувано більшовиків,

3) В разі нашої на те згоди треба вислати з обох сторін уповноважених: з нашої до 12 більшовицької армії, з їхньої -- до нашої армії, яка розташована найближче до радянського фронту,

4) Після того починаються політичні переговори.

Пляттен заявив, що резолюцію Центр. Комітету комуністичної партії він залишив у командувача 12 армії Муралова, від якого привіз дозвіл на приїзд наших делегатів. Муралов, -- казав він, -- має наказ Троцького видати нам після того, як обміняємося делегатами, 20 тисяч крісів з набоями (по тисячі на один кріс), 12 нових гармат і потрібну кількість кулеметів та набоїв.

Про зміст доповіді Пляттена я негайно повідомив Директорію і Петрушевича. Запропоновані умови буди прийняті. В порозумінні з Петрушевичем, з яким відносини знов унормувалися, наш уряд негайно вислав військову делегацію в складі Гдадкого, Красовського й Неїла.

Взагалі приїзд Пляттена з Москви сприятливо вплинув на Петрушевича. Ще в більшій мірі, як давніше, він почав схилятися до тієї думки, що іншого виходу немає, як те, щоб битися з Денікіном, зліквідувавши одночасно фронт проти більшовиків. В такому дусі тісної співпраці з наддніпрянським урядом він висловився й на державній раді, що саме в день приїзду Плятгена відбулася в Кам'янці".

Тим часом більшовики стали відтискати Денікіна на південь і не потребували нашої співпраці. Вони й не спішили реалізувати свої пропозиції, зроблені нашому урядові. За десять днів після виїзду нашого уряду з Кам'янця, 26 листопада 1919 р. відбулася нарада уряду з Петлюрою в Староконстантинові, де вирішено дальше відступати перед Денікіном на північ у напрямі Бердичева, з метою: якнайшвидше ввійти в безпосередній контакт з більшовиками. Це, за словами Мазепи, мав бути останній крок для продовжування нашої боротьби регулярним фронтом. Та любарські події (бунт Волоха, Божка й Данченка проти уряду й пограбування державної скарбниці -- Н. Г.) перешкодили цьому задумові. В Новій Чорториї наступила ліквідація нашого фронту, Петлюра виїхав до Варшави й перед тим заявив Мазепі, що єдиним рятунком для нашої армії є її союз з більшовиками. Але його (Петлюри) особа буде на перешкоді цьому. Тоді вислано другу делегацію до більшовиків, до Житомира на переговори; а незабаром третю в складі сотника Петрика й чот. Веремієнка -- до Козятина.

Про тодішні думки серед нашого вояцтва Мазепа каже:

"Хоч більшовики не звертали ніякої уваги на всі ці наші делегації й продовжували наступати на Україну, але військові, особливо галичани, настоювали на тому, що, мовляв, треба ще раз послати своїх делегатів для переговорів з більшовицьким військом. Віра в можливість порозуміння з північним ворогом все ще не покидала наших військових, як і політичних діячів".

В половині грудня я прибув до Вінниці й подався до команданта міста отамана Петра Бубели, якого я добре знав з часів нашої праці в Державному Секретаріяті Військових Справ у Станиславові. Він повідомив мене, що генерал Ціріц уже знає про мій приїзд і передав йому (Бубелі) наказ для мене: негайно зголоситися в Ціріца, в Нач. Кмді. Генерал плянує вислати мене до Миколаєва, к. Одеси, де я маю провадити за планами Ціріца реорганізацію УГА, що буде там концентруватися. Бубела поінформував мене також, що Нач. Кмда задумує відступати на південь разом із військом Денікіна (групою ген. Бредова), а тисячі хворих стрільців і старшин УГА залишити на місцях на поталу долі. Тому група старшин при Нач. Кмді, що не погоджується з її плянами, створила таємну Колегію, яка має протидіяти Нач. Кмді, відірвати УГА від Денікіна -- проти волі командувачів-генералів, Микитки й Ціріца, а на всякий випадок нав'язала вже контакт з більшовиками.

В дальшій розмові Бубела запропонував мені взяти участь у засіданні Колегії, що саме того дня ввечері мало відбутися, і ми погодилися на те, щоб я поки що законспірувався перед Ціріцом. На моє питання, чи Колегія має такий вплив, щоб керувати справами УГА, Бубела відповів: "Поправді кажучи, -- ні. Ми намагаємося впливати на корпуси через наших довірених старшин, але досі нам не вдалося ні одне потягнення. Отже, в практиці наші впливи рівняються нулеві".

Увечорі того ж дня члени Колегії зібралися на кватирі одного з них. Найперше я поінформував зібраних про те, що діялося в Любарі. Чорториї, Хмельнику й Літині, про постанову старшин корпусу СС-ів, на внесок Отмарштайна, не брати участи в зимовому поході ген. Павленка, бо це, на думку внескодавця, неповажна справа й не може дати поважних наслідків. Партизанським рейдом не може кінчатися відбудова нашої держави, радше могла б ним зачинатися.

В дискусії над становищем військ України в цю пору стверджено, що ні УГА, ні Дієва Армія УНР не становлять такої сили, яка могла б провадити якісь воєнні операції. УГА є, по правді, великим шпиталем і мусить упасти в руки тих військ, які вступлять у район її розташування. Єдиним рятунком її був би договір з більшовиками, що зближаються до УГА. Якщо ж вони захоплять її в полон, то це скінчиться повною катастрофою для галичан. Тому Колегія сконтактувалася вже з Хвилею, головою законспірованого подільського губпарткому КПбУ.

Дмитро Паліїв, який досі, на доручення Колегії старшин, вів переговори з А. Хвилею, заявив, що він настільки скомпрометований в очах Хвилі, що продовжувати з ним розмов не може. Хвиля йому вже зовсім не довіряє. Члени Колегії стали розглядатися за новим кандидатом для переговорів. Остаточно вибір упав на мене, бо я, мовляв, не скомпрометований в очах більшовиків тому, що під час союзу УГА з Денікіном не був при ній. Після докладніших вияснень Палієва про дотеперішній перебіг його розмов з більшовицьким агентом я погодився продовжувати переговори, але зажадав на допомогу ще кількох старшин і зв'язків до Хвилі. Мені додано пор. артилерії д-ра Гр. Давида й чотаря розвідки 1 корп. УГА Гачкевича.

Нам залишалося ще кілька днів до умовленої зустрічі з Хвилею, і я хотів використати той час на відновлення зв'язків з нашими старшинами, від яких я відстав був з літа 1919 р. Я хотів також зорієнтуватися щодо поглядів товаришів у зброї з-поза Колегії на задум останньої зговоритися з більшовиками й принагідно укласти з ними союз.

В першу чергу я відвідав ген. М. Тарнавського, мого давнього товариша в праці у легіоні УСС-ів. Він тоді жив приватно на вул. Хмельницького, в тім самім будинку, де була старшинська харчівня. Генерал був тоді ще під враженням недавнього процесу проти нього "за зраду", проведеного на наказ Диктатора Є. Петрушевича, по укладенні союзу з Денікіном. Найбільше боліло генералові те, що в акті оскарження йому закидали, немов би він проти волі уряду вчинив це. Закінчуючи розмову, генерал сказав: "Так ви ж знаєте мене не від нині: чи ви могли б подумати, що я зробив би щось проти мого уряду?"

Я, звичайно, не мав підстав не вірити генералові, бо знав його як людину, хоч політично не вироблену, але всім серцем віддану нашій справі й урядові. Виглядало так, що Диктатор сказав провести процес проти генерала, щоб виправдати себе перед Урядом УНР, хоча сам був у дусі за ліквідацію протиденікінського фронту. Зрештою, кілька днів після процесу нова Нач. К-да УГА, з ген. Микиткою на чолі, на доручення Диктатора, таки вклала союз із московським білим генералом. Та й Уряд УНР хотів тоді укласти конвенцію з Денікіном, але останній не прийняв його делегата полк. Камінського. Про це пише мемуарист Д. Долинський:

"Галицькій армії закинено, як уже згадано, "чорну зраду", а прецінь перед заключенням умови з доброволецькою армією, коли отам. Ціммерман телеграфував з Одеси, що доброволецький генерал Шілінг категорично відмовляється переговорювати з представниками наддніпрянської армії, відповів ген. Микитка: "Ще раз повторяється, що переговори можна вести тільки для обох армій (УГА й УНР -- Н. Г.) і для них разом може бути заключене перемир'я". Правда, -- делегати Галицької армії не вспіли цього перевести в діло, бо на те не мали відповідної сили, але все таки зробили хоч стільки, що перейняли на себе опіку над усіма наддніпрянцями, що залишилися у власному районі постою".

Через два дні по нашій розмові генерал Тарнавський знов прийняв командування УГА, коли ген. Микитка захворів на тиф.

У старшинській харчівні я застав знайомих старшин УГА, УСС і СС. Ці останні перейшли до УГА з доручення полк. Коновальця. Були там: Микола Опока, Михайло Курах, Андрій Домарацький, Микола Бісик, Іван Кичун, Михайло Турок, Франц Борис, Юліян Чайковський, Мирон Маренін, Омелян Кучеріжка, Яків Грех, Михайло Козланюк і ін. В обміні думок про становище нашої справи взагалі, а зокрема про становище УГА, всі без винятку старшини погоджувалися на тому, що єдиним рятунком УГА є порозуміння з більшовиками, щоб вони при першій зустрічі з галичанами потрактували їх як союзників. Ця думка наших старшин зміцнила моє рішення щодо переговорів з Хвилею.

2. Моя перша зустріч з Андрієм Хвилею

колегія більшовицький денікін хвиля

Десь коло 20 грудня відбулася моя перша зустріч з А. Хвилею, підготовлена Дм. Палієвим. Я вибрався до нього в товаристві Давида і Гачкевича та ще артиста театру Євгена Коханенка, що працював над організацією Галицької Комуністичної Партії. І в пізніших моїх розмовах з Хвилею він завжди був присутній.

На вступі Хвиля запитав мене, чи маю я мандат від УГА вести з ним переговори; я потвердив і спитався з свого боку, чи й Хвиля має мандат від радянського уряду або від партії КПбУ для переговорів з нами. Потвердивши моє питання, Хвиля одразу накинувся на нас, що з нами взагалі тяжко говорити. Палієва він назвав "спекулянтом": як тільки фронт УГА просунеться на одну верству вперед, він зриває переговори, коли ж червоні війська просунуться вперед, він прибігає до нього на розмову. На це я заявив Хвилі, що маю мандат довести до вкладення союзного договору з червоною армією без огляду на становище на фронті.

По цих вступних заявах Хвиля подав мені широку інформацію про зміну політики Російської Комуністичної Партії (РКП) в Україні, що обов'язкове також і для Комуністичної Партії більшовиків України (КПбУ). На останньому з'їзді РКП, що відбувся 18-23 березня 1919 р., стверджено, що дотеперішня політика в Україні була помилкова. У зв'язку з цим ухвалено (на пропозицію "папаші" Леніна) визнати Радянській Україні права автономної республіки у вільному союзі з такою ж московською республікою. На підставі цієї постанови Л. Троцький, як воєнний комісар РСФСР, видав наказ ч. 174 30 листопада того ж року до червоної армії на фронті, що вона йде в Україну не поневолювати її, а допомогти їй по вигнанні білої армії організувати своє вільне життя й радянський уряд. Наслідком цієї постанови разом з КПбУ тепер працюють і боротьбісти і ліві есери (борьбісти). Члени цих партій мають відповідальні становища в червоній армії та радянській адміністрації. Українські боротьбісти мають навіть свої червоні повстанчі загони.

З черги я з'ясував Хвилі становище УГА. Воно таке: Українська Галицька Армія, як екстериторіяльна військова формація, не зацікавлена в розвою політичних подій в Наддніпрянській Україні. Її мета: визволення Галичини з-під польської займанщини. Але ця армія тепер перебуває в катастрофічному становищі в наслідок страшної епідемії тифу і на довгий час стала неспроможною до воєнних дій. Саме тому вона не могла реагувати на договір з денікінцями, хоч він серед галичан був дуже непопулярний; а втім він триває всього один місяць. Начальна Команда лаштується до відступу з військами Денікіна на південь, але загал галицького стрілецтва не має такого бажання. Якщо ми договоримося з більшовиками, то УГА перейде на нашу сторону й покине Нач. К-ду. Ми надіємося, що червона армія поможе нам у визволенні Галичини. По вилікуванні хворих та реорганізації наших частин і доповненні воєнного матеріалу УГА буде надійним союзником червоної армії в поході на Польщу за ціну визволення Галичини з-під ворожої окупації.

Висновок

Українська Галицька Армія хоче зберегти свою дотеперішню організаційну форму, тактичну єдність і військове майно. Саме тепер вона потребує негайної допомоги в харчах і санітарних матеріалах. Багатьом галичанам загрожують сухоти через брак відживи.

Хвиля уважно слухав мої слова й виявляв багато співчуття щодо трагічного становища УГА. Наші бажання щодо харчів і санітарних матеріялів визнавав виправданими. Наскільки його слова були щирі, показала недалека майбутність. На закінчення тієї нашої зустрічі ми умовилися знов зійтися за кілька днів по від'їзді Нач. К-ди УГА з Вінниці, щоб устійнити текст союзного договору УГА з червоною армією. А тим часом обидві договірні сторони мають порозумітися з своїми мандатарями щодо подробиць цього договору.

Список використаної літератури

[1] Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння (далi: ЦДАВОВУ) України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 40 зв.; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред. Б.Гнаткевича. - Репринт. відтворення з вид. 1935 р. - Львiв: Слово, 1991. - С. 103.

[2] Центральний державний історичний архів (далі: ЦДІА) України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 26; За волю України: Історичний збірник УСС. 1914-1964. / За ред. С.Рiпецького. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. - С. 242.

[3] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 13, арк. 11; ф. 353 т, оп. 1, спр. 74, арк. 25; ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т., оп. 1, спр. 23, арк. 49.

[4] Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв. - Фiладельфiя: Америка, 1955. - С. 78; Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. - Нью-Йорк: Червона калина, 1956. - С. 100; Думiн О. Історія Легіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. // Дзвiн. - 1993. - № 2-3. - С. 140.

[5] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 25-26.

[6] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 3; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920... - С. 105.

[7] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 8, арк. 1, спр. 14, арк. 8-9; Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв... - С. 26.

[8] ЦДІА України у м.Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 1-2; За волю України... - С. 381-382; Думін О. Історія Легіону... // Дзвін. - 1993. - № 2-3. - С. 138.

[9] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 31.

[10] Граничка Л. Як я був усусусом. Як писався лiтопис проф. Боберського // Літопис Червоної Калини. - 1929. - № 3. - С. 13.

Размещено на Allbest.ru