Українське політичне життя в час повстання ОУН

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Українське політичне життя в час постання ОУН

Зміст

Вступ

1.Державні центри

2.Політичні партії

3.ОУН і українські легальні партії

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В час постання ОУН українське політичне життя визначалося великим партійним розбиттям, розгубленістю і зневірою у власні сили в рядах вчорашніх політичних лідерів, занепадом політичної моралі серед партійних проводів і шуканням опертя на чужі сили. Ці лідери та партійні проводи вставляли ще в свою програму теоретичну вимогу самостійної соборної української держави, та насправді висували план т. зв. "реальної органічної праці", що оту вимогу практично перекреслювала. Тоді існували ще різні т. зв "державні центри", а саме: республіканські "Державний центр УНР" і "Державний центр ЗУНР", а крім цього ще й монархістично-гетьманський "Державний центр".

1. Державні центри

"Державний центр УНР" уважав себе екзильним урядом Української Народної Республіки та стояв на платформі Варшавського договору з 1920 р. Інакше кажучи, він проповідував боротьбу за відновлення державної самостійності на осередніх і східних землях України в формі Української Народної Республіки, в оперті на Польщу, як союзника, і признання їй за те суверенних прав над західноукраїнськими землями: Галичиною, Волинню, Поліссям, Холмщиною і Підляшшям. Репрезентантом цього центру вважав себе Андрій Лівицький. який по смерті Симона Петлюри проголосив себе його наслідником, прибравши собі титул "Головний Отаман УНР", а згодом - "Президент УНР". А. Лівицький, разом із своїми найближчими співробітниками, перебував у Варшаві на "союзницькому" утриманні польського уряду, а в Парижі перебував проф. Олександер Шульгин як міністр закордонних справ екзильного уряду УНР. Там же проф. Ол. Шульгин редагував головний політичний орган уенерівського "державного центру" - "Тризуб".

Під Новий Рік 1929 було скликано у Варшаві з'їзд "Українського Центрального Комітету", що повинен був стати центральним представництвом усієї наддніпрянської еміграції при "екзильному уряді УНР". Та на з'їзд прибули представники тільки тієї частини наддніпрянської еміграції, що перебувала в той час у Польщі, а й з-поміж них коло 20 осіб заявилися проти політики Андрія Лівицького й демонстративно покинули з'їзд. Політику А. Лівицького підтримали ті, хто служив у польській армії чи державній адміністрації, або в якійсь іншій польській інституції.

Проти А. Лівицького і його групи, як репрезентантів наддніпрянської України, виступили зокрема недавні члени Директорії УНР, що перебували в Чехословаччині, а саме: А. Макаренко, Ф. Швець та П. Андрієвський. Вони назвали А. Лівицького узурпатором, який, усупереч законам УНР, самовільно привласнив собі і титул Головного Отамана УНР, і право репрезентувати екзильний уряд УНР. Згадані діячі проголосили себе єдиними законними репрезентантами УНР, з титулу свого членства в Директорії УНР. Для протиставлення намаганням групи А. Лівицького здобути собі підтримку з боку загалу наддніпрянської еміграції через створений ними "Український Центральний Комітет", вищезгадані члени Директорії, а особливо А. Макаренко, на переломі 1928/29 рр. заходились творити "Українську Національну Раду Закордоном" (УНРЗ), що мала бути репрезентантом усієї наддніпрянської еміграції "перед законним урядом УНР - Директорією УНР".

Крім цього, проти варшавської групи УНР, очоленої А. Лівицьким, виступила так само і празька група есерів: М. Паповал, Григоріїв, Ол. Шелухин, С. Русова. Група ця, в противагу двом вищезгаданим "державним центрам", заходилася в той самий час творити "Народну Українську Раду" (НУР), як "єдине законне і демократичне" представництво всієї наддніпрянської еміграції.

Продовжував існувати теж "екзильний уряд Західно-Української Народної Республіки" (ЗУНР) - д-ра Євгена Петрушевича, хоч авторитет його впав уже майже зовсім - через відвертий перехід на совєтофільську орієнтацію. В Галичині підтримувала його ще тільки невеличка "Українська Партія праці", з тижневиком "Праця".

Компромітував уряд Петрушевича й той факт, що недавній міністр закордонних справ цього уряду д-р Степан Витвицький прибув до Польщі, начебто для оборони військовополонених і в'язнів, і незабаром став з листи УНДО послом до польського парламенту. Склавши посольську присягу на вірність польській державі, д-р Ст. Витвицький тим самим офіціально визнав польську окупацію над західноукраїнськими землями. Так само і д-р Осип Назарук, недавній міністр пропаганди в Уряді ЗУНР, став у пізніші роки проповідником лоялізму супроти польської держави, як редактор наскрізь угодовецької газети "Нова Зоря", Що виходила у Львові. Врешті д-р Василь Панейко, теж недавній міністр уряду ЗУНР, почав проповідувати москвофільську концепцію "Союз держав східної Европи".

Ще один "державний центр" на еміграції створили гетьманці. Колишній гетьман Павло Скоропадський перебував на еміграції в Берліні. Його однодумці проголосили, що зречення П. Скоропадського з гетьманату в листопаді 1918 р. було вимушене, а тим самим не важне і тому Павло Скоропадський залишається далі єдиним законним Репрезентантом Української Держави.

Так, отже, існувало в той час аж чотири "державних центрів" на еміграції, що з них кожен уважав себе єдино "законним", "легітимним", "традиційним". Та що найгірше, кожен із них проповідував орієнтацію на котрусь із сторонніх сил.

2. Політичні партії

Такий образ розбиття являли собою й тодішні українські політичні партії.

Найгаласливіша на еміграції партія есерів (соціал-революціонерів), після того, як її "ліве крило" повернулось до УССР і стало до співпраці з більшовиками, черговий раз розбилася. "Революційно-Демократичний Союз" і "Селянська Спілка" есерів самоліквідувались, а на з'їзді партії в 1929 р. обох її лідерів - Шаповала і Григорієва - усунено з проводу. Таким способом соціал-революційна партія розкололася на три частини-групи: Куликівського і Клименка, Шаповала і Григорієва, Богацького і Паливоди. Кожна з тих груп претендувала бути єдиною партією соціал-революціонерів.

Не менше розбитою була і соціал-демократична партія. Особливо велике безладдя в рядах соціал-демократів настало після того, як лідер партії Володимир Винниченко розкаявся був перед більшовиками і виїхав до УССР, а потім, уже "розчарований", знову повернувся за кордон. Тоді-то виник цілий ряд соціал-демократичних "партій", що на ділі були лише невеличкими (часом лише з двох-трьох членів складеними) партійними групками.

Ідеологічно-організаційний розлам не оминув у той час і гетьманської організації, від якої в 1929 р. відкололася група Полтавця-Остряниці, що проголосив себе "гетьманом". Та найяскравішим проявом розколу серед гетьманців була публічна заява її до тогочасного ідеолога Вячеслава Липинського про розрив з П. Скоропадським. У цій заяві, написаній у дуже гострому тоні, В. Липинський написав, між; іншим, таке: "Урочисто, як теперішньому, так і будучим поколінням Української Землі заявляю, що ні я, ні мої однодумці з таким "українським монархізмом", який робиться тепер п. Павлом Скоропадським і його прибічниками у Ванзее, ні в ділах, ні в помислах наших не мали, не маємо і не будемо мати нічого спільного. Коли б такий "монархізм" під проводом Павла Скоропадського, чи іншого подібного "гетьмана", мав коли-небудь на Україні появитись, - коли "гетьманцями-монархістами" стануть звати себе люди, в яких довголітня політична розпуста і мандрівки по різних політичних партіях виснажили всю віру, всю ідейність, всю дисциплінованість, товариськість, і оставили в душі лише згарища, повні злоби, заздрости, перфідії і звичок до політичного крутійства, - то заявляю, що такий монархізм буде найгіршою формою правління, яку тільки Україна може мати, і що прокляття за такий монархізм нехай не спадає на мою голову, бо я перед ним остерігав і проти нього боровся".

Найсильніша галицька партія "Українське Національно-демократичне Об'єднання" (УНДО), після відходу з неї в 1927 році групи радянофілів під проводом В'ячеслава Будзиновського, пережила новий внутрішній конфлікт. А саме: ряди УНДО покинула група Дм. Палієва, яка створила нову партію "легалістичних націоналістів" - Фронт Національної Єдности (ФНЄ).

Так само і в лоні галицької соціал-радикальної партії (УСРП) відбувалися різні ферменти та внутрішньопартійні розгри. Нову соціал-радикальну партію намагався створити старий радикальний лідер Кирило Трильовський, після відсунення його від впливів у "матірній" партії. На з'їзді цієї останньої в 1929 р. викинено з партії посла до польського сейму Стефанова, зажадавши передання його посольського мандату до диспозиції партії. Відкололася від партії і т. зв. Богордчанська група д-ра Осипа Когута.

Крім цього, в Галичині існувала ще невеличка українська соціал-демократична партія (УСДП), провідними діячами якої були Володимир Старосольський, Володимир Темницький і Лев Ганкевич.

Галицькі партії, головно ж УНДО і УСРП, намагалися поширити свою діяльність і на північно-західні землі (Волинь, Полісся, Холмщину, Підляшшя), що в перші роки польської окупації було ще можливе, і ці намагання увінчалися були спершу деякими успіхами. Та вже незабаром польська окупаційна влада відгородила названі землі від Галичини адміністраційно-поліційним, т. зв. "сокальським", кордоном і почала практикувати там окрему "регіональну українську політику", що практично проявлялася як крайнє угодовство, опортунізм і сервілізм супроти Польщі з боку продажних і безхребетних елементів українського походження. Найяскравішим уособленням цієї політики був ославлений Петро Певний, лідер "Волинського Українського Об'єднання" (ВУО) і посол до польського сейму, слухняне знаряддя в руках польського адміністраційного кацика на Волині - воєводи Г. Юзефського.

В такій ситуації і за такого стану українського політичного життя по цей бік ризького кордону, а по той - за умов жорстокого тотального поневолення більшовицькою Московією осередніх і східних земель України - оформилась і почала діяти нова українська політична сила: Організація Українських Націоналістів (ОУН).

екзильний уряд державна самостійність

3. ОУН і українські легальні партії

Організація Українських Націоналістів зайняла від самого початку негативну поставу супроти всіх тодішніх українських легалістичних політичних партій.

Яка ж причина такої постави: принципова ворожість до кожної іншої політичної партії, як до конкурента, монопартійні та монополістичні тенденції, чи негативне ставлення до політики тих партій, як виразно шкідливої для української визвольної справи?

Оцінка тодішніх українських легалістичних партій під польською окупацією зроблена українським революційно-визвольним рухом і висловлена, між іншим, на сторінках офіціального органу УВО "Сурма" про тодішній український опортуністичний табір:

"Один із наших письменників недавно писав:

Кожна справді визвольна боротьба - це за кожен раз і в кожному середовищі, де вона повторюється, боротьба безумовна і всеціла, боротьба всіх і всіма силами, словом - боротьба на життя і смерть. Визвольної боротьби пів-засобами, півдорогами і півділами немає, ніколи не було і бути не може.

Але цієї правди не хоче знати опортуністичний табір, що складається з різних політичних груп і партій, які займаються "реальною" політикою, проповідують "органічну працю" та мають "орієнтаційні концепції". Всіх їх ціхує одна спільна риса: всі вин хотіли б "хитро-мудро, невеликим коштом" - "збудувати Україну".

І так одні (уенерівці) вже від років проповідують: українці самі не зможуть побороти всіх ворогів, а що більше - навіть самих більшовиків; тому ми вступили в союз із поляками і відступили їм західноукраїнські землі; за те польські війська звільнять Велику Україну з-під більшовицького ярма, тоді ми там створимо нашу державу, створимо власне військо, а коли окріпнемо - відберемо від поляків Західну Україну; а коли б мали навіть назавжди зрезигнувати з Західної України, то це оплатиться за самостійність Великої України.

А другі (гетьманці) кажуть: Росія завелика, щоб її поборола Польща, а тим більше ми самі не зможемо її побороти, та ще й тепер, в стані нашого поневолення. Зате легше є побороти Польщу, тому нам треба жити в згоді з Росією, створити "союз трьох Русей" з монархій московської, української і білоруської під сгептром московського монарха; тоді легко поборемо Польщу, відберемо Західну Україну й так діб'ємося "соборности"; а тоді зможемо зрезигнувати з союзу з Московщиною, а якщо і ні, то також нічого злого не буде.

А треті (соціал-революціонери) кинули клич: монархії в Роси вже не буде і не є добре, щоб була, бо буде нас гнобити, як давніше гнобила. Зате треба утворити соціалістичну "Лігу Востока Европи" в союзі з російськими соціалістами; Україна тоді легко відбере свої землі від Польщі, буде соборна і самостійна, бо союз із соціалістами не буде ніякою неволею, а союзом самостійних держав.

Четверті (ундівці) вже давно почали проголошувати: не можемо звільнитися нараз, а лише поступово, етапами. Тому дбаймо ми за галицький загумінок і тут стараймося дістати автономію; тоді ми скріпнемо й наша самостійність прийде автоматично.

А п'яті (соціал-радикали) кажуть: біда наша не в Польщі, і не в польській державі а в фашистівській диктатурі в Польщі. Коли б не було диктатури, то польський працюючий народ погодився б з українським працюючим народом. Отже, в Другім соціалістичнім Інтернаціоналі наше спасіння.

Шості (соціал-демократи) додають до того ще й більшовицьку диктатуру, як причину неволі на Великій Україні, і також шукають спасіння в ІІ-ім Інтернаціоналі й у світовій демократії.

Сьомі (радянофіли) говорять: ми вже маємо українську державу над Дніпром, а треба на тільки визволитися з-під Польщі. Тому наше спасіння в більшовиках, які прилучать Західні Землі до Радянської України, і тоді будемо мати і самостійність, і соборність.

Осьмі (католики Хомишина) заявляють: Радянська Україна - це царство Антихриста, і - "не Рада Амбасадорів, але Провидіння Боже поставило нас, як частину українського народу, під власть польської держави і цьому зарядженню мусимо підчинитися. Хоча й би нас польська держава гнобила і переслідувала, то таки маємо завжди і всюди зазначувати нашу лояльність; наша лояльність має до того стреміти, щоб польська держава була сильна і забезпечена". Лише тоді дістанемо автономію, а тоді побачимо.

Що більше, маємо й таких "реальних" політиків (Панейко), які постійно міняють свої орієнтації, в залежності від того, де бачать силу: коли Денікін був сильний, тоді висували концепцію злучених держав сходу Європи, отже союз із білими москалями; коли ж упав Денікін, а більшовики закріпили свою владу, то перескочили до радянофільської орієнтації; коли ж із більшовиками почало бути "не теє", тоді давай проповідувати територіальну автономію під Польщею.

Але мали ми ще ліпший випадок: один і той самий "реальний" політик редагував "Діло" і проповідував "самостійність і соборність" та принципіальну політику, а заразом, із одного боку, через В. Бачинського вів угодово-польонофільську політику, а з другого боку - редагував радянофільські "Нові Шляхи" та разом із більшовицьким консулем ширив радянофільство.

Отака-то "реальна політика" - сидження на двох, а то й на трьох стільцях, щоб і "капитал пріобресті і невінность соблюсті", - розуміється, до нічого путнього не може довести не тільки тому, що навіть самі ті протилежні концепції взаємно виказують свою абсурдність і нереальність, отже засуджують себе взаємно, - але й тому, що кожна поодинока група з табору "реальної політики", а то й навіть поодинокі "реальні" політики самі себе негують, коли проповідують одне, а роблять зовсім щось протилежне, або коли нині роблять одне, а завтра щось друге - протилежне.

Ми вже навіть не говоримо про те. що всі ті "концепції" "реальної" політики не мають ніякої об'єктивної вартості, бо ані поляки не думають про створення України над Дніпром (доказом на що є хоч би похід ляхів на Київ 1920 р., ризький мир і пакт не агресії, абстрагуючись від давньої історії і теперішньої політичної думки польських провідників); ані не думають вони про ніяку автономію на Західній Україні (доказом чого є "пацифікація" з цілим дотеперішнім винищуючим режимом згідно з плfном "на зніщенє Русі"); ані російські монархісти не думають про самостійну Україну (доказом цього є не тільки стара монархія, але й поведінка "чорної сотні" на Україні за часів гетьмана Скоропадського та воєнна акція Денікіна на Україні); ані російські демократи й соціалісти не думають про самостійну Україну (доказом на що є російські правительства за часів Центральної Ради, що навіть на автономію не хотіли дати згоди); ані більшовики не "будують" українську державу і не думають принести волі західній Україні (доказом є Соловки, комуністична партія і ризький мир); ані Другий Інтернаціонал не дасть нам спасіння (доказ - рішення його про непорушність польських державних границь і засудження ним усякої революційної і повстанчої акції в совєтському Союзі)".

Оця стаття дає ясну відповідь на питання, чому ОУН зайняла вороже становище до всіх тогочасних легалістичних українських партій. Безкомпромісно самостійницька революційно-визвольна політика ОУН була рішучим і цілковитим запереченням угодовецько-опортуністичної політики легалістичних партій. Політика цих партій була наскрізь шкідливою для української визвольної справи, через підривання в народі віри у свої власні сили та через пропаганду примирення з ворогом і рабством.

Висновок

Не можучи до цього признатися, оті партії обвинувачували ОУН у монопартійних тенденціях. Проте ж з історичної перспективи добре видно, що політика ОУН була абсолютно правильною і для української визвольної справи единоспасенною.

Список використаної літератури

[1] Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння (далi: ЦДАВОВУ) України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 40 зв.; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред. Б.Гнаткевича. - Репринт. відтворення з вид. 1935 р. - Львiв: Слово, 1991. - С. 103.

[2] Центральний державний історичний архів (далі: ЦДІА) України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 26; За волю України: Історичний збірник УСС. 1914-1964. / За ред. С.Рiпецького. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. - С. 242.

[3] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 13, арк. 11; ф. 353 т, оп. 1, спр. 74, арк. 25; ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т., оп. 1, спр. 23, арк. 49.

[4] Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв. - Фiладельфiя: Америка, 1955. - С. 78; Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. - Нью-Йорк: Червона калина, 1956. - С. 100; Думiн О. Історія Легіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. // Дзвiн. - 1993. - № 2-3. - С. 140.

[5] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 25-26.

[6] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 3; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920... - С. 105.

[7] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 8, арк. 1, спр. 14, арк. 8-9; Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв... - С. 26.

[8] ЦДІА України у м.Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 1-2; За волю України... - С. 381-382; Думін О. Історія Легіону... // Дзвін. - 1993. - № 2-3. - С. 138.

[9] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 31.

[10] Граничка Л. Як я був усусусом. Як писався лiтопис проф. Боберського // Літопис Червоної Калини. - 1929. - № 3. - С. 13.

Размещено на Allbest.ru