Формування Буковинського куреня дієвої армії УНР

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Формування Буковинського курення дієвої армії УНР

Зміст

Вступ

1. Формування Куреня

2. Буковинський Курінь на Великій Україні

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

3-го листопада 1918 року вікопомне Буковинське Віче у Чернівцях одностайно висловилося за приєднання Північної Буковини до Української Держави, а вже 6 листопада представники Української Національної Ради перебрали в Чернівцях владу від останнього австрійського намісника Буковини графа Ерцдорфа. Над державними установами столиці краю замайоріли синьо-жовті прапори, а буковинські українці вперше за багато століть відчули себе господарями на рідній землі.

Втім, цей успіх був тимчасовий. Розквартирований у Чернівцях та у Вижниці леґіон Січових Стрільців під проводом Василя Вишиваного змушений був у перших числах листопада вирушити на захист загроженого польським наступом Львова, залишаючи Буковину наодинці з зажерливим південним сусідом. 11 листопада румунське військо під командою ґенерала Задіка зайняло Чернівці, а згодом, не зустрічаючи значного опору, окупувало цілий край. Український уряд Буковини був змушений еміґрувати до Галичини, де продовжував діяти аж до упадку Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) як "Буковинська Рада", представляючи інтереси буковинців перед урядом ЗУНР, а також на міжнародному форумі.

Саме в цей час група буковинських українців під проводом Миколи Топущака, котрих військова хуртовина закинула до Києва, разом з представником Директорії Української Народної Республіки (УНР) Сергієм Бублієнком звернулися до ґенерал-хорунжого Володимира Сальського з пропозицією створити окрему військову частину з добровольців, котрі не мирилися з румунською окупацією Буковини. Ґенерал Сальський виклопотав в уряду УНР дозвіл на організацію Буковинського Куреня, полагодив питання з його фінансуванням та озброєнням, і невдовзі М.Топущак та С.Бублієнко, отримавши чотири вагони військового спорядження, вирушили до Коломиї, де мала знаходитися команда Куреня.

1. Формування Куреня

Деякі автори (Л. Ясінчук)¹ називають організатором Буковинського Куреня вчителя Миколу Томоруга, однак це твердження, яке є, очевидно, наслідком звичайної описки, спростовується сукупністю решти джерел.

По дорозі до Коломиї М.Топущак відвідав уряд ЗУНР, що перебував на той час у Станіславові, де отримав дозвіл на організацію Буковинського Куреня в Коломиї та передав частину військового спорядження для галицьких військових частин. Треба зазначити, що протягом всього свого існування Буковинський Курінь, хоча й підлягав опіці Буковинської Ради в Станіславові та адміністративно належав до Української Галицької Армії (УГА), але фактично підлягав Дієвій Армії Української Народної Республіки.

Після розвалу Австро-Угорської монархії восени 1918 р. двадцятитрьохрічний полковий ад'ютант 90-го австрійського полку, розквартированого на Херсонщині, Омелян Кантемір залишає свій полк і повертається до Коломиї. Зустрівшись тут з Миколою Топущаком, він вступає до лав Буковинського Куреня і одержує відпустку, щоб відвідати родину в Кіцмані, яку не бачив вже віддавна. Вдома застав його наступ румунського війська, який зустрівся з організованим спротивом українців лише під Лужанами і під Кіцманем. Тут незначними українськими підрозділами керував Омелян Кантемір у формі старшини української армії.

Згодом Омелян Кантемір взяв на себе обов'язок організовувати молодих юнаків з окупованої вже румунським військом Північної Буковини до лав Буковинського Куреня. Але невдовзі на сліди його діяльності натрапляє румунська сиґуранца, і разом з сотнями інших свідомих буковинських українців він наприкінці 1918 року був інтернований окупаційною владою. На щастя, ув'язнення не потривало довго, тож у січні 1919 року Омелян Кантемір разом з "сотнею друзів молоденьких",² як говориться в "Думі про двох братів Кантемірів" прибув до Куреня в Коломиї. Тут він застав уже дві сотні стрільців та одну кулеметну чоту в повному виряді з старшинами. Омеляна Кантеміра призначено ад'ютантом сотника Михайла Ціпсера, під командою якого працював штаб Куреня. В часі формування Куреня його командування (М.Топущак і С.Бублієнко) знаходилося в Коломиї, збірна станиця для перебирання добровольців з Буковини була в Кутах, а запасний курінь під командою поручника Р.Ціпсера перебував в Городенці. формація буковинський курінь

На початку січня 1919 року велика частина учнів вижницької гімназії потайки перейшла кордон, перебрівши Черемош в Іспасі, та зголосилася до Буковинського Куреня.

"З моєї п'ятої кляси зголосилося тоді до війська більше товаришів, -- згадував згодом Іван Новосівський, -- а між ними народжений в 1904 році молоденький, але добре фізично розвинутий Степан Галіп. Він, як і багато більше гімназистів Вижницької гімназії, життя своє віддав за волю Батьківщини, виконавши чесно обов'язок супроти Батьківщини. З моїх шкільних товаришів згинув тоді в фронтових акціях Буковинського Куреня ще товариш Кость Садагурський. Втрати між гімназистами вищих кляс були багато більші, бо й участь гімназистів вищих кляс у визвольних змаганнях була багато більша".

Професор Василь Колотило, також колишній учень Вижницької гімназії, доповнює список вижницьких гімназистів, котрі впали в лавах Буковинського Куреня, іменами Степана Гакмана та Ц.Кракалії,⁴ а з спогадів Василя Руснака дізнаємося, що "в складі того Куреня воював і загинув геройською смертю колишній професор Вижницької гімназії Осип Костинюк".⁵

Наприкінці січня 1919 року Буковинський Курінь був уже вишколений і мав три сотні стрільців, переважно студентів кіцманської та вижницької гімназій, і навіть невеликий надмір старшин. Однострій та озброєння Куреня були австрійські, за винятком кількох російських кулеметів. В порозумінні з військовою командою УГА в Коломиї (четар Дмитро Паліїв), Курінь переходить до Городенки, де формує залогу міста та обсаджує на границях Буковини застави в Серафинцях, Стецеві, Залуччі, Снятині, Кобаках і Кутах. Повітовим комендантом у Городенці був тоді сотник Світлик, старий австрійський старшина, добрий організатор повіту. Цьому сотникові підлягала команда Куреня, подаючи зразок того, як українське військо вміє тримати порядок в місті і шанувати свій український уряд.

Зв'язковим між Буковинським Куренем і Буковиною був тоді сотник Микола Зав'янський. Втім, у квітні 1919 року його заарештовано за нелеґальний перехід кордону і поставлено перед румунським військовим судом за протидержавну діяльність та роззброєння румунської прикордонної стежі. Лише через півроку його, завдяки інтервенції Української Військової Місії, було звільнено і вислано з Буковини 2 листопада 1919 року через прикордонний пункт біля села Атаки. Сотникові Зав'янському буковинські представники доручили звернення до головного отамана Симона Петлюри, в якому прохали допомоги в їх боротьбі проти румунів.

В березні 1919 року сотник Світлик отримав інформацію про те, що поляки готуються вчинити в місті переворот, роззброїти Курінь і взяти владу в свої руки. На допомогу їм мав прийти польський леґіон, який формувався на Буковині, щоб під час наступу польської армії ґенерала Ґаллера допомогти румунському війську окупувати Покуття і перешкодити походові Української Галицької Армії на Буковину. Отримавши розпорядження повітового коменданта, команда Буковинського Куреня перевірила всіх підозрілих в місті і повіті осіб і несподівано для змовників однієї ночі заарештувала кілька десятків польських аґентів та відправила їх до Коломиї.

2. Буковинський Курінь на Великій Україні

23 травня 1919 р. Румунія, уклавши таємну угоду з Польщею, вислала ультиматум урядові ЗУНР, в якому вимагала відступити їй південно-східну частину Галичини по лінію Дністер -- Нижнів -- Ворохта. Коли ж українська влада запротестувала проти цього безпідставного домагання, румунські війська під проводом ґенерала Задіка 24 травня перейшли кордон у Кутах і Снятині і вдарили в запілля українській армії. Було знищене ліве крило українського фронту, яке, з огляду на дотеперішній нейтралітет Румунії, не було добре забезпечене. Цей несподіваний удар румунів у спину УГА, яка вела в цей час нерівну боротьбу проти польської армії Ґаллера, спричинив не лише велику моральну шкоду нашій державі. Трагічно відбилося на боєздатності УГА й те, що в руки ворога потрапили стратегічні запаси озброєння та амуніції, вивезти які не було змоги.

Внаслідок цього віроломного кроку румунів уряд ЗУНР був змушений покинути свою тимчасову столицю Станіславів і податися в напрямі річки Збруч, що відділяла Галичину від Великої України. Над Збручем Дієва Армія УНР була стиснена більшовиками на маленькому клаптику території між річками Збруч, Смотрич і Дністер. Саме існування Української Держави опинилося перед обличчям грізної небезпеки.

В цей час Микола Топущак отримує депешу від ґенерала Сальського про те, що Армія УНР готується до наступу на Кам'янець-Подільський. Буковинському Куреню належало прибути до міста Скали, де він мав влитися до складу нової дивізії, яку формувало військове відомство УНР. Сумно було буковинським стрільцям покидати Городенку та буковинське пограниччя, тим більше, що ненависний ворог займав галицьке Покуття вслід за відходом українського війська, але наказ є наказ!..

24 травня Курінь вирушив з Городенки в бік Обертина, де була єдина паромна переправа через Дністер. Майже тиждень тривав похід до Скали, де Буковинський Курінь приєднався до військових частин УНР, що готувалися до наступу. Тут також йшли інтенсивні приготування до формування третьої дивізії під командою молодого підполковника Олександра Удовиченка, який ще перед війною встиг закінчити курс російської Академії Ґенерального Штабу. В спогадах О. Удовиченка, які описують події кінця травня -- початку червня 1919 р., читаємо:

"Але була й приємна для нас несподіванка: наша група мала бути підсилена Запорізьким Загоном і Буковинським Куренем... До нашого штабу прибув відомий буковинський діяч, п.Топущак, з метою приділення Буковинського Куреня до складу нашої групи, що мала перейменовуватися на 3-ю дивізію. Після окупації території Буковини румунським військом, Курінь відійшов до Галичини, де й став однією із складових частин УГА. Після того, як ця армія відступила перед натиском переважаючих сил польської армії, п.Топущак, що був, так би мовити, духовним провідником Куреня, вирішив перевести його до складу Армії УНР.

Це була дійсно радісна несподіванка і не лише тому, що Курінь збільшував наші сили, але й через те, що дивізія приймала до свого складу побратимів із гарної Зеленої Буковини, яких нещаслива доля відірвала від рідної землі. Курінь цей мав бути ядром-кадром Буковинської армії -- одної з частин цілої соборної Української Армії.

Про цей Курінь, про його бойову славу й героїчні вчинки, буде мова пізніше. Тільки поодинокі бійці його залишилися в живих; решта впала на полях бою смертю хоробрих, або вмерла від тифу в шпиталях... Чимало невідомих могил буковинських стрільців розсіяно по всьому Поділлі. Можливо, що лише одна з них іще збереглась, якщо варварська рука безбожника, комуніста-москаля, не знищила могили сотника Кантеміра, який згинув смертю героя й урочисто похований в Могилеві, в садку церкви".⁶

Напередодні наступу група військ О.Удовиченка складалася з таких частин:

-- полк колишньої Синьої дивізії під командою полковника О.Вишнівського;

-- Чорноморський полк (командир полковник Є.Царенко);

-- окремий курінь (командир полковник Г.Чижевський);

-- Буковинський Курінь у резерві під командою сотника М.Ціпсера та сотника-ад'ютанта О.Кантеміра.

Вночі 31 травня дивізія О.Удовиченка з Синім полком в аванґарді розпочала наступ на Оринін і, здобувши його, вийшла в запілля рихтицької групи ворожих сил. Розбивши їх в завзятих боях, дивізія наступає на Кам'янець та захоплює його майже без боїв. Буковинський Курінь також входить до міста і розміщується в будинку колишньої кам'янецької дівочої гімназії, де готується до майбутніх боїв.

Несподівано з'явився в Курені його організатор Микола Топущак. З ним перейшов з Галицької Армії поручник Семен Григоряк з Іспаса разом з сотнею стрільців-буковинців та чотирма десятками галичан. Були з ними і дві дівчини-медсестри, з них одна буковинка -- Маруся Ілюк. Тоді ж приїхав до Куреня і поручник Юрко Кантемір з УГА, однак за порадою брата Омеляна невдовзі повернув до своєї частини.

В середині червня з групи військ полковника О.Удовиченка сформовано 3-ю пішу Стрілецьку дивізію. Склад 3-ї дивізії був такий:

-- 7-й Синій піший полк (600 багнетів) під командою полковника О.Вишнівського;

-- 8-й Чорноморський полк (700 багнетів) під командою полковника Є.Царенка;

-- 9-й Стрілецький полк (900 багнетів), створений із Запорізького загону та Буковинського Куреня (командир полковник, а згодом ґенерал-хорунжий Павло Шандрук);

-- 3-я Гарматна бриґада (командир полк. Г.Чижевський). До складу дивізії входили й інші частини. Командиром дивізії був полковник ґенерального штабу Олександр Удовиченко, помічником командира -- полковник Володимир Ольшевський, начальником штабу -- сотник ґенерального штабу Татаоинців.

Буковинський Курінь було включено до складу 3-ї Стрілецької дивізії як третій курінь полку під командою полковника Павла Шандрука. Курінь зберіг свою назву, традицію буковинського війська і мав такий склад:

-- три сотні піхоти по 120 стрільців під командою сотенних Е.Буцури, М.Лупашка і С.Григоряка;

-- одну сотню кулеметну з 12-ма кулеметами та 70-ма кулеметниками, командир сотні В.Величко;

-- чоту зв'язку з 35-ма стрільцями та чотирма дівчатами-санітарками, командир Іван Пігуляк.

Добре зорганізований був обоз з похідною кухнею під командою поручника П.Молчанського. В резерві Куреня було приблизно двадцять старшин, між ними шість буковинських жидів. Штабом Куреня керували: командир сотник Михайло Ціпсер, ад'ютант -- сотник Омелян Кантемір, кадровий організатор -- отаман Микола Топущак, котрий водночас мав функцію зв'язкового з полком і дивізією. "Дума про двох братів Кантемірів" називає ще одного командира Буковинського Куреня в часі реорганізації Куреня в Кам'янці-Подільському -- Філька (Теофіля) Цуркановича, про якого мовчать інші джерела.

Не припинялася й робота кадри Буковинського Куреня, до якої постійно зголошувалися стрільці-буковинці. В своїх спогадах з визвольної війни бунчужний Олександр Гніздовський так описує свій прихід до Буковинського Куреня після того, як зазнав невдачі Чортківський наступ УГА:

"З Борщева я пішов пішки до Заліщик до запасної сотні. До Заліщик я прийшов 4 липня 1919 року і застав тут четаря Теофіля Галицького. Четар Галицький прийшов до Заліщик перебирати буковинських стрільців до Буковинського Куреня в Кам'янці-Подільськім. До Кам'янця виїхало з Заліщик двох чи трьох старшин і около 6 стрільців. Це було, здається, 6 липня. По дорозі до Кам'янця відпочивали ми цілий день в Шунарці, а відтак пішли до села Окопів над Збручем.

Через Збруч перейшли ми 9 липня, а 10 липня були вже в Кам'янці. З Окопів до Кам'янця є 21 км. В Кам'янці ми пішли до Буковинського Куреня, де курінним отаманом був Микола Топущак. З Кам'янця перейшли ми 20 липня до Могилева над Дністром".⁷

Подібним був шлях до Буковинського Куреня й інших стрільців...

Висновок

Перший бій або ж свої перші бойові хрестини у складі 9-го Стрілецького полку звів Буковинський Курінь за село Минківці та містечко Нова Ушиця 13-14 червня 1919 р. Стрільці Буковинського Куреня продемонстрували найкращі якості бійця та довели решті частин 3-ї дивізії, що Курінь буде вірним і надійним побратимом по зброї. Далі стрільці Куреня у взірцевому порядку та дисципліні наступали на Вербівці, Муровані Курилівці, місто Копайгород, Джурин, Ялтушків, Мар'янівку і Борок. У Копайгороді Буковинський Курінь звів запеклий бій з ворогом, що в контратаці зайняв частину міста і почав обстрілювати Курінь з тилу. Сотник Омелян Кантемір, бачачи загрозу Куреню, наскоро підводить сотню М.Лупашка, що була в резерві, йде з нею в контратаку і раптовим маневром вибиває більшовиків з Копайгорода. В цьому бою полягло троє стрільців Буковинського Куреня і ще кількох було поранено. Командування дивізії високо оцінило бойову завзятість буковинського стрілецтва: "Завзятий бій на вулицях Копайгорода та його околицях скінчився повною перемогою наших стрільців. 9-й полк ще раз виявив надзвичайну боєздатність взагалі, а приділений до полку Буковинський Курінь зокрема".⁸

В червні ворог відступив у бік Шаргорода і Старої та Нової Мурафи. 9-й полк одержав наказ перейти до Обухова, як резерв дивізії, і готуватися до атаки на місто Могилів. Після кількох днів відпочинку прийшов наказ зайняти залізничну станцію Лучинець, що лежить на дорозі до Могилева. 30 червня після короткого бою полк атакою з Буковинським Куренем в аванґарді вибив ворога з містечка. "В цьому бою особливо відзначився Буковинський Курінь, який перший вдерся до містечка Лучинця" -- відзначав згодом О.Удовиченко, подаючи при цьому помилково, буцімто "в цьому бою поляг смертю хоробрих командир сотні Куреня, сот. Кантемір".⁹ Насправді ж, як засвідчує сотник Іван Пігуляк,¹⁰ ворожа куля скосила в той день хорунжого В.Турушанка.

Недовго залишався полк П.Шандрука в Лучинці, бо вже 15 червня надійшов наказ вирушити в сторону Могилева, щоб зайняти його, очистивши від реґулярних і нереґулярних ворожих частин. Полкові надавалися повні права щодо виконання цього наказу. Спершу наступ вівся від Нової Ушиці та з боку Ялтушкова, 

який впав надвечір 21 червня. Цього ж дня Українська Армія здобула перевагу на цілому фронті, продовжуючи успішний наступ на жмеринському та могилівському напрямках.

В останніх днях червня 6-й Запорізькій, 2-й та 3-й дивізіям вдалося звільнити від більшовиків велику територію і вийти на залізничну колію Жмеринка-Могилів, перерізавши її в районі станції Котюжани. Залишивши 2-й курінь полку в резерві, полковник П.Шандрук посилає на здобуття Могилева 1-й курінь разом з Буковинським Куренем, які З липня 1919 р. повели наступ на місто з півночі фронтом до трьох кілометрів. Буковинський Курінь наступав на центр міста по лівому березі Дністра, а 1-й курінь -- горою міста з півночі. 2-й курінь мав обійти Могилів з північного сходу і відрізати більшовикам відступ уздовж шляху на с. Березівку. Сам полковник П.Шандрук розташувався з своїм штабом на узгір'ї міста, звідки керував боєм.

Через наглу хворобу командира Буковинського Куреня сотника М.Ціпсера, який змушений був залишатися в Кам'янці, команду Куреня перебрав сотник Омелян Кантемір. Начальника чоти зв'язку Івана Пігуляка він призначив своїм ад'ютантом для зв'язку з штабом полку. Обидва курені виступили на свої позиції, але при наближенні до міста потрапили під сильний кулеметний та гарматний вогонь ворога. Найбільшу завзятість з більшовицького боку виявляли в боях за Могилів солдати Немійсько-Серебрійського полку, яким командував колишній прапорщик царської армії Чабан. Буковинський Курінь відразу ж розгорнувся фронтом трьох стрілецьких сотень під командою сотенних Буцури, Григоряка і Лупашка, скорострільна сотня розгорталася під захистом стрілецьких сотень. Дві години, під неперервним вогнем ворога наші частини поволі підходили до міста. Спостерігаючи за ходом бою, командир О.Кантемір наказав сотникові Величкові підтягнути сроростріли та розпочати сильний обстріл більшовиків, щоб дати змогу стрільцям скорим випадом рушити в місто. Знову сотник Григоряк зі своєю сотнею вдирається на залізничний двірець, захоплює його та примушує чабанівців до панічної втечі.

В тому часі перший курінь почав обстрілювати ворога, що втікав, з гори північної частини міста. Більшовиків охопила паніка, вони розбігалися, мов отара овець, залишаючи зброю, гармати і кулемети. Ще гірший переполох постав серед ворожого війська, коли й румунська артилерія з свого боку Дністра дала кілька залпів по чабанівцях. Треба зазначити, що успіх Української Армії в боях за Могилів -- важливий стратегічний пункт, через який Уряд УНР мав зв'язок з Румунією, звідки армія почала незабаром отримувати військове майно в обмін на цукор та інші українські товари, -- завдячував хоробрості стрільців Буковинського Куреня, а також вмілій команді полковника Павла Шандрука та сотника Омеляна Кантеміра. За бойову хоробрість в боях за Могилів 9-й полк дістав відзначення командування дивізії.

Могилів здобуто з малими втратами, натомість трофеї були значними: 200 полонених, 7 гармат, 15 кулеметів і сотні рушниць. Крім того, 4 замаскованих гармати та інше військове майно були виявлені під час огляду збільшовичених приміських сіл Немії та Серебрії.

На другий день після вступу до Могилева полковник П.Шандрук влаштував дефіляду 9-го полку через місто. Українська громада Могилева привітала полк квітами, а управа міста на чолі з братами Дядинюками влаштувала для всього полку бенкет в дівочій школі. Бенкет на честь полковника П.Шандрука та старшин полку відбувся в міській управі, в ньому взяв участь і румунський командир з міста Атаки майор Йованеску, який перепросив українських військових за обстріл полку під час боїв за Могилів. З вдячності за звільнення від більшовицьких банд міська управа Могилева подарувала полкові 200 військових строїв, які згодом були передані стрільцям. Незабутніми залишаться ті дні гордості за рідне військо, яке звільнило могилівців від запроданців Чабана і Криворучка,¹¹ котрі знущалися з рідного народу і допомагали російським більшовикам нищити щойно проголошену Українську Державу!

Після кількох днів відпочинку 9-му полку наказано залишити Могилів і перейти форсованим маршем у район міста Мурафи, де він зупинився в селі Должок, за кілька миль від Мурафи. Лише одну чоту Буковинського Куреня полковник П.Шандрук наказав залишити в Могилеві як залогу міста. Ця чота під командою отамана Миколи Топущака згодом стала кадрою Куреня. Сам полковник П.Шандрук залишив полк і був переведений до Кам'янця-Подільського, а його місце зайняв підполковник П.Нечитайло, а після нього -- полковник П.Мацак.

На околиці Мурафи затримався і Лубенський кінний полк, що також залишив Могилів, але вночі він був заскочений більшовицькою піхотою. Доки вартовий заалярмував сплячих лубенців, червоні захопили близько 30 коней і почали стрілянину. На щастя, цю стрілянину почув Буковинський Курінь, прийшов на допомогу лубенцям і відбив атаку червоних. Завдяки цьому лубенці не лише відібрали своїх коней, але й змасакрували шаблями значний військовий відділ ворога.

В боях, що їх вела 3-я Стрілецька дивізія проти вапнярської групи червоних, 9-му полку було дано завдання прикривати дивізію з боку Жмеринки. Одним куренем 9-й полк зайняв станцію Рахни, решта ж полку залишилась в с.Джурин як резерв дивізії. Про ці бої пише О.Удовиченко так: "Курінь стрільців активно боронив свій відтинок, уживаючи випадів і не раз тримав у своїх руках станцію Ярошенка".¹²

І в наступні дні 9-му Стрілецькому полкові, на фронті якого відбувалися лише сутички місцевого характеру, наказано наступати одним куренем вздовж залізниці Жмеринка -- Вапнярка з метою допомоги 7-му полкові під час його наступу. Виконуючи поставлене завдання, частина полку здійснювала демонстративні напади в напрямі станцій Ярошенка й Шпитків, а один курінь наступав за лівим крилом 7-го Синього полку по східному боці залізниці Жмеринка -- Вапнярка. Його завданням було забезпечити рух Синього полку з боку м.Тульчин, де, як повідомляла розвідка, гуртувалися ворожі сили.

Список використаної літератури

[1] Квітковський Д., Бринзан Т., Жуковський А. Буковина, її минуле і сучасне. -- Париж-Філядельфія-Дітройт, 1956. -- С.667.

[2] Лакуста С. Дума про двох братів Кантемірів. // Час. -- 1932. -- Ч.1049. -- 28 квітня.

[3] Цит.за: Квітковський Д., Бринзан Т., Жуковський А. Буковина, її минуле і сучасне. -- Париж-Філядельфія-Дітройт, 1956. -- С.707.

[4] Колотило В. Відродження української державности 1917-1918 рр. та участь Буковини в її відбудові. // Молодий Буковинець. -- 1993. -- № 44. -- 24 жовтня -- 3 листопада.

[5] Архів Українського Народного Дому в Чернівцях (далі -- Архів УНДЧ), ф. В.Руснака, спр.1, арк.144.

[6] Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія. Рік 1919. -- Нью-Йорк, 1971. -- С.45.

[7] Гніздовський О. За рідний край. Спогади з визвольної війни. // Буковина (Торонто). -- 1979. -- Ч.1.

[8] Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія. Рік 1919. - Нью-Йорк, 1971.- С.85.

[9] Там само, с.89.

[10] Пігуляк І. Спогади у 60-річчя смерти сотника Омеляна Кантеміра. // Буковина. (Торонто). -- 1978. -- Ч.1.

Размещено на Allbest.ru